МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ Демографічні процеси на Півдні України у XVII-XIX ст.

Одвічне просування східних слов’ян до родючих чорноземів Півдня, до Чорного і Азовського морів було постійним чинником історії України. До кінця XVIII ст. ця мета нарешті була досягнута.

Процес колонізації цих територій розпочався ще до руйнації Запо­розької Січі (1775 р.) та завоювання Кримського ханства. Посилення фео­дального гноблення в Гетьманщині та польській Правобережній Україні спонукало тисячі селян до пошуку кращої долі на запорозьких землях. Це призвело до того, що населення чоловічої статі зросло від 11 тисяч осіб в 1740 р. до майже 100 тисяч на час знищення Січі.

Тим часом у Росії генерали і можновладці один поперед одного скла­дають і обґрунтовують свої плани загарбання і освоєння Криму, знаючи наміри Катерини II та її оточення. Чи не найвідвертіша позиція російсько­го царизму щодо подальшої долі Кримського ханства висловлена в «Рас­суждениях российского патриота о бывших с татарами делах и войнах и способах, служащих к прекращению оных навсегда» дипломата катери- нинського часу Бакуніна, які він подавав на ім’я всемогутньої імператриці.

Тут викладена ціла «програма», суть якої полягала в тому, щоб, по­сваривши татар між собою, оволодіти Кримом. Потім заселити його українцями, а потім на добре обжиті місця поселити росіян із централь­них губерній Росії.

Тим самим це ще більше ослабить Україну, або, як тоді мовилось, «Малоросію» і посилить її русифікацію. Цей план доволі успішно викону­вався у всі часи, про що свідчать документи. Що стосується кримських татар, то цей, так званий дипломат пропонував цинічну форму їх геноци­ду - «татар вон из Крыма».

Якщо наприкінці XVII - у першій половині XVIII ст. освоєння зе­мель тут здійснювалося головним чином шляхом «займанщини», то вже з середини XVIII ст. розподіл земель відбувався під пильним наглядом і

Демографічні процеси на Півдні України у XVΠ~XIX ст. керівництвом царського уряду та місцевої адміністрації. Так, тільки в 1787 р. поміщики Катеринославщини вже володіли 5730 тисячами деся­тин землі (41,5% загальної площі земельного фонду намісництва), а дер­жавні селяни 4193 тис. десятин (30,3% загальної площі). Тільки полков­ник з Хортиці Іван Бабура, котрий перейшов на службу до російської армії в 1777 р., дістав у ранґову дачу 3882 десятини землі, а князь Вя­земський отримав подарунок в 200000 десятин землі.

На початку 1783 р. Росія, порушивши умови Кючук-Кайнарджійсь- кого договору, скинула з престолу останнього хана і загарбала Крим. 8 квітня своїм Маніфестом вона оголосила про включення його до свого складу. Вже через рік феодали в Криму одержали 24,4 тисяч десятин, а в 1787 р. площа поміщицьких маетностей тут досягла вже 116,555 тисяч десятин.

У своїй політиці щодо приєднання та заселення територій Росія не утруднювала себе якимись новаціями. Крим, як і Україну, вона розгляда­ла як життєвий простір без врахування інтересів населення, яке в ньому проживало. Система управління загарбаними територіями була теж одна­ковою. За підрахунками відомого американського історика і політолога Тараса Гунчака, за період останніх 400 років Росія щодня в середньому збільшувала свою територію на 50 кв. миль.

Головна увага в демографічній політиці приділялася тому, щоб корін­ного населення ніколи не було більше, ніж росіян. Під час знищення Січі, цього «гнезда смутьянов и злодеев», яке ще живило волелюбний дух ук­раїнства на цій території, в межах лише Новоросійської губернії прожи­вало 62249 українців, 38996 росіян, 2471 молдаванів і волохів, 740 - сербів, греків, болгар, македонців, грузин, угорців, поляків, шведів і німців. Царсь­кий уряд заохочував до колонізації чужоземців.

Мабуть занадто великим виявився цей степовий край для Росії, бо людські ріки поглиналися величезними просторами. Та коли бракувало Росії своїх приватних слов’янських людських ресурсів, то тоді в цих краях з’яв­лялися німці, греки, македонці, болгари... Радником Катерини II в цих питаннях був граф Румянцев-Задунайський.

Перші німецькі поселенці (на дуже вигідних умовах - 60 десятин землі на сім’ю) прибули на запорозькі землі вже восени 1763 р. Це були бідні селяни і ремісники.

Опір запорожців цим імперським зазіханням тільки прискорив руйна­цію Січі. У 1780-х роках після переселення запорожців і завоювання Кримського ханства почалася велика колонізація Півдня.

Те, що українців було набагато більше, ніж росіян, царизм не влаш­товувало. Ось чому приймаються термінові заходи щодо виселення їх зі

своєї території. Утворені пустоти заповнювались росіянами, а коли їх не вистачало, то, як уже зазначалось, вербувались іноземці. У цій політиці царизм керувався своїми демографічними законами.

Коли через десять років після знищення Січі, попри масові переселен­ня, чисельність українців зросла, одразу ж були вжиті законодавчі ан­тинародні заходи. В 1785 р. Катерина II видала Маніфест про вербування колоністів в Україну. Але стався казус. Через два роки після оголошення Маніфесту в глибину Росії було виселено понад 25 тисяч українців, а знайти стільки ж росіян, майбутніх колоністів, не вдалося. Цій політиці був підпорядкований і інший захід ~ закріпачення селянсько-козацьких верств. Царський уряд в 60-і роки XVIII ст. дозволив поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи та в Сибір на примусо­ве поселення, віддавати їх у рекрути.

Указом від 3 травня 1783 р.

Таблиця 1. Демографічна й територіальна статистика українських земель наприкінці XVIII ст.

Демографічні процеси на Півдні України у XVII-XIX ст.

Таблиця 2.

Ця територія отримала назву Новоросії. На схилі XVIII ст. її насе­лення вже сягнуло вражаючої цифри - 554 тис. чоловік, 80% яких складали росіяни та українці.

Ще більшими темпами, ніж колонізація Степу, йшло зростання при­чорноморських міст. На місцях давніх грецьких колоній та турецьких фортець виникали Херсон, Миколаїв, Одеса. Населяли їх люди різних національностей: росіяни, українці, греки, вірмени, євреї.

Українські землі були заселені з нерівномірною густотою: степові регіони Півдня України були найменш заселені - 5 чол. на кв. км, ук­раїнці складали близько 65% цього населення. Міграція населення три­вала: переселення йшло головним чином з Лівого берега на Правий і особливо на Південь.

Відпрацювавши принципи селекції на українцях, Росія почала за­стосовувати їх щодо місцевого населення загарбаного Криму. До цього на півострові проживало близько 400 тисяч людей, а вже після перших місяців приєднання залишилось 70269 душ чоловічої статі або близько 140 тисяч всього населення. Так, 1778 р. Генерал Суворов «по высочай­шему повелению» виселив з півострова за липень 40000 статарщених аланів. Як пише історик П. Нікольський, вони були «розміщені в Маріу­польському повіті Катеринославського намісництва».

Розруха, голод, епідемія чуми, жорстока російська військова дик­татура, встановлена на півострові, призвели до стихійної татарської еміґрації в Туреччину (тоді еміґрувало більше ЗО тисяч), яка припини­лась лише на початку XIX ст. Наслідком цього стало зменшення корін­ного населення Криму на 75%.

Та відсутність місцевого населення поставила російську армію в Кри­му в скрутні умови - її нічим було прохарчувати. Проти цієї акції рішуче виступили європейські держави. Тоді Росія заявила, що Крим приєднано задля однієї мети - цивілізувати місцеве «дике» населення. Все робилось для того, щоб півострів заселити переважно росіянами і розірвати будь- які зв’язки України з Кримом. Тому на перших порах заселення кримської території українцями сприймалось негативно. Через небажання росіян

виїжджати на віддалені території цей план провалився. І тоді царський уряд змушений був дати згоду для переселення українців, але тих, які проживали на підвладних Польщі територіях. У 1787 р. в листі до Кате­рини II Потьомкін писав: «Нужно, чтобы в Крым как можно больше входило представителей польского украинского народа». Таким чином уряд визнав фактично свою поразку.

У подальшому українці заповнили фактично всю територію України в нинішніх географічних кордонах. А на території колишнього Кримсько­го ханства на межі двох століть - XIX і XX - проживало 1 мільйон 283 тисячі чоловік, переважно українці. За переписом 1897 р. на території Таврійської губернії українці становили 42,2%, росіяни - 27,9%, татари - 13,0%, німці - 5,4%, євреї - 3,8%, болгари - 2,8%, решта - білоруси, поляки, молдавани, греки, вірмени, караїми, кримчаки, ґаґаузи, турки та інші. В цілому в європейській частині територія, на якій компактно проживали українці, значно переважала території, де жили компактно росіяни. Царський уряд зрозумів, що він значно «запустив» роботу в галузі демографічної селекції.

Тому він приймає безпрецедентну за розмірами програму пересе­лення. За цією програмою протягом 1896-1914 рр. з дев’яти українських губерній в Сибір і на Далекий Схід виселено понад 1 мільйон 619 тисяч українців. Почалась нова хвиля заселення України росіянами та пред­ставниками інших народів.

Говорячи про небезпеку російського імперіалізму, американський професор Річард Пайпс пише про те, що в 1890 р. генштаб Російської імперії опрацював широкий матеріал про історію російських завоювань від часів становлення російської держави. В томі, де підсумовуються завоювання царської армії від 1700 до 1870 рр., говориться, що Росія присвятила 106 років на 38 воєнних кампаній, з яких 36 було наступаль­ного і лише 2 - оборонного характеру.

Постійний приріст населення підштовхував царизм до завоювань но­вих територій і їх колонізації. Ця імперська експансія потребувала вели­кої армії людей: як військових, так і колоністів, з наданням їм адмініст­ративних привілеїв і пільг. Все це приводило до злиднів, соціального і національного поневолення загарбаних народів. Більше того, російський колоніалізм руйнував культуру і право корінного населення, нав’язував йому російську мову, накидав підкореним націям своїх богів, символи і приносив право сили, себто безправ’я. Російська православна церква була теж інтегральним спільником цього державного імперіалізму. Росій­ська влада за всіх часів існування імперії демонструвала свою брутальну силу шляхом терору, залякування, переслідування людей, особливо представників неросійських народів. Російська приповідка: «Бий власний народ, щоб інші тебе лякалися» діяла завжди і всюди.

Характеризуючи демографічну політику царського уряду, Сталін справедливо писав: «Царизм навмисне заселив кращі кутки окраїн ко­лонізаторськими елементами, для того, щоб відтіснити місцеві націо­нальні маси у гірші райони і посилити національний гніт». Після подій 1917 р. сам Сталін успішно використовував царські методи демографіч­ної селекції. Він виявився більш здібним учнем, ніж його царські настав­ники. Але ця проблема залишається й сьогодні.

Головне нам потрібно усвідомити, що ми ні звідки не прийшли, а жили тут, в Україні, споконвіку, що ми - абориґени (від лат. aborigines ^- від самого початку). Ми у себе вдома, ми нікого не завойовували, нікого не підкоряли, нікому не накидали своєї влади і волі. І хочемо лише одного - визнати нас рівноправними поміж світових і європейсь­ких народів, визнати право українців жити і будувати власну державність на прабатьківській землі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко Я. В., Данилова Н. О. Формування етнічного складу населення Південної України (кінець XVIII-XIX ст.)//Укр. іст. журн. - 1992. - № 9.

2. Етнографія України/За ред. С. А. Макарчука. - Львів, 1994.

3. Иванова Ю. В., Чижикова Л. Н. Из истории заселения южной Украины// Культурно-бытовые процессы на юге Украины. - M., 1979.

4. Культура і побут населення України/Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горлен­ко В. Ф. та ін.: 2-е вид., доп. та перероб. - K., 1993.

5. Наулко В. І. Етнічний склад населення Української PCP: статистико-карто- графічне дослідження. — K., 1965.

6. Пономарьов А. Українська етнографія. Курс лекцій. - K.: Либідь, 1994.

7. Подгорная H. Н. Источники по истории немецких поселений на Юге Украи­ны (конец XVIII - начало XIX вв.)//Малочисленные национальности на Юге Украины: история и современность. - Запорожье, 1990.

8. Лаврів П. Історія Південно-Східної України. - К.: Українська Видавнича Спілка, 1996.

9. Українське народознавство/За ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кир- чіва. - Львів, 1994.

10. Яремчук В. Д., Безверхий В. Б. Татари в Україні: історико-політологічний аспект//Укр. іст. журн. - 1994. - № 5.