Революційний та опозиційний рух в Україні на початку ХХ ст.
На початку ХХ ст. на політичну боротьбу проти царського самодержавства, панування поміщиків і буржуазії, разом з трудящими веієї Pocii' піднімалися й робітники та селяни України.
Це була класова, революційна боротьба - складова частина всеросійського революційного руху.Важливою подією в історії революційноі боротьби початку ХХ ст. була Xapківськa мaївкa 1900 р. Вимоги, що їх висували робітники 1 Травня: свобода спілок, страйків, зборів, слова, друку, недоторканість особи й участь у законодавстві, встановлення 8-годинного робочого дня для всіх робітників, скасування надурочних робіт, обов'язкове державне страхування робітників і відповідальність хазяїв за нещасні випадки та ін. За розробленим планом робітники Bcix заводів і фабрик Харкова мали припинити роботу, вийти на вулицю, провести загальну демонстрацію, потім зібратися на Кінний майдан, де мав відбутися загальноміський мітинг.
Але через недостатню організованість соціал-демократів і через те, що план став відомий властям, які розмістили на вулицях війська й зуміли роз'єднати заводський і залізничний райони, план повністю здійснити не вдалося.
Однак, незважаючи на це, святкування 1 Травня в XapicoBi вилилося в могутній страйк і масову політичну демонстрацію, в яких взяли участь понад 10 тис. робітників.
Святкування Першого травня 1900 р. в Харкові, будучи одним з яскравих проявів міжнародної пролетарської солідарності трудящих країни, мало велике значення для розгортання революційного руху в Росії. Цей виступ харківських робітників наочно показав, що робітники не тільки доросли до політичної боротьби, а що вони її уже розгортають.
У 1901-1902 рр. революційний робітничий рух наростав. Велике значення для його посиленняв Україні мали заворушення та виступи у великих пролетарських центрах Росії: першотравневий страйк 1901 р. на військовому Обухівському заводі в Петербурзі, що переріс у криваву сутичку між робітниками й військами, страйки й демонстрації в березні 1902 р.
в Батумі, першотравнева демонстрація 1902 року в Сормові, загальноміський страйк робітників Ростова-на-Дону у листопаді 1902 р. та ін.Численні страйки й демонстрації в 1901-1902 рр. прокотилися й по Україні. 11 березня 1901 р., на заклик Київського комітету РСДРП, в Києві відбулася масова демонстрація робітників і студентів, яка, за визначенням «Искры», пройшла блискуче. Першотравневі демонстрації в 1901 р. відбулися в Харкові, Катеринославі, Києві. 28 листопада - 2 грудня 1901 р. відбулася демонстрація студентів і робітників у Харкові.
У лютому 1902 р.. політичні демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві Могутніми політичними страйками й демонстраціями відзначили робітники Перше травня 1902 р. Досвід показував, що у страйках і демонстраціях 1902 р. пролетаріат уперше протиставляв себе, як клас, усім іншим класам і царському урядові.
У 1903 р. страйковий рух по всій ιсічні - лютому 1902 р. вони охопили навчальні заклади багатьох міст - Петербурга, Москви, Риги, Києва, Харкова, Одеси та інших і вилилися у всеросійський студентський страйк, який охопив близько 30 тис. студентів. Характерною рисою студентського руху було те, що студенти часто брали участь у мітингах, зборах, демонстраціях разом з робітниками.
Під впливом революційноі боротьби робітників і селян на початку ХХ ст. пожвавився і ліберальний рух. Ліберально настроєні поміщики, буржуазія, інтелігенція виявляли невдоволення тим, що царський уряд зберігав непорушним самодержавство і владу дворян, не допускав до участі в управлінні країною громадськості, гальмував суспільний прогрес.
У 1902 р. група лібералів заснувала за кордоном журнал «Освобождение», редактором якого став П. Струве. Вони ставили завдання шляхом «мирної і легальної діяльності» домогтися від уряду свободи преси, зборів, спілок, рівності всіх перед законом, скликання представників від уеіх земств і міст. У 1903 р. ця група заснувала «Союз освобождения», в раду якого входили І. Петрункевич, А.
Пешєхонов, В. Богучарськвй та ін. Він виступав за конституційну монархію і загальне виборче право. Того ж року діячі земств створили «СОЮЗ земців-конституціоналістів».У 1904 р. земський ліберальний рух вилився у «земську» і «бенкетну» кампанії. На своїх зборах, з'їздах, бенкетах, у своїх петиціях земці-ліберали зверталися до царського уряду з проханням провести зверху реформи, певною мірою демократизувати ^яшу.
Розвиток капіталізму на зламі століть надзвичайно загострив одне з найбільш складних питань суспільного розвитку - національне. Посилилось руйнування національних перегородок. У країні в цілому відбувався інтенсивний процес переміщення населення, в результаті чого деякі національні райони все більш ставали багатонаціональними, зростала самосвідомість пригноблених народів. Все це створювало в Україні грунт для розвитку національного руху. Але будь-які ознаки протесту чи організація самовідродження мови, літератури, української школи негайно оголошувались царським урядом «мазепинством», «сепаратистськими прагненнями», «українофільством».
Тому у перші роки нового століття в Україні діяльність української ліберальної інтелігенції зводилась до прохань проведення з дозволу властей поодиноких урочистих зборів і засідань на честь Т. Г. Шевченка, І. П. Котляревського та інших відомих громадських і культурних українських діячів. У цих заходах брали участь і представники революційно-демократичного напрямку, намагаючись надати їм політичного наступального характеру.
Протягом 1900-1904 рр. петиції, прохання, доповідні записки і навіть несміливі протести проти переслідувань української мови надіслали царському урядові вчені Харкова, Києва, інтелігенція Полтави, Одеси, Катеринослава, Вінниці, Чернігова, Лубен. Все це переконливо свідчило, що українськл ліберальна інтелігенція була неспроможна домогтися визволення свого народу від національного гніту. Але початок національного визволення пробуджувало і село, де мова не вмирала, і місто.
Царський уряд вів боротьбу проти наростання революції шляхом терору і репресій.