Соціально-економічне та політичне становище в Україні на зламі віків.
На зламi двох століть, напередодні першої буржуазно- демократичної революції 1905-1907 рр. Україна була одним із найрозвиненіших peгіонів Російської імперії. Одна з особливостей розвитку її економіки полягала в тому, що залишаючись аграрною (81,7% населення проживало на селі, а 51,8% вироблюваного нею продукту становила продукція сільського господарства), їй були властиві веі капіталістичні риси (використання сільгоспмашин, соціальна диференціація сільського населення, ринок робочої сили та ін.).
Частка ряду галузей промисловості України у структурі економіки Росії була досить значною. Наприкінці XIX ст. Україна перетворилась на основний вугільно-металургійний район країни. У 1900 р. на неї припадало більше 53 % виплавки чавуну, майже 65 % загального видобутку кам'яного вугілля, 58 % - сталі, 71% - поташу.
До кінця XIX ст. в Україні склались такі великі промислові центри, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький і Нікопольський залізорудний і марганцевий басейни та Південно- Західний цукробуряковий район. Значно прискорилось будівництво залізниць. У 1912 р. на Україні нараховувалось 138 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які випускали 55% уеіх сільськогосподарських машин. Розвивалась харчова промисловість. На початку ХХ ст. 90% основного експортного продукту Росії - пшениці - припадало на Україну. Тут вирощувалось 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці та 10% кукурудзи, а також буряки - основна товарна сировина для виробництва цукру для Росії і майже всієї Європи. Поширеними галузями господарства було виробництво тютюну та горілки.
В Україні зосереджувалась діяльність таких монополістичних об'єднань, як «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Покрівля», цукровий синдикат, які монополізували від 70 до 90-100% усього виробництва і збуту продукції, що контролювалась ними в цих галузях промисловості.
Виникли також банкові монополії, роль яких на початку ХХ ст. змінилась: відбувалось перетворення посередницької ролі банків у всесильних монополістів капіталу. Процес цей прискорила криза 1900 -1903 рр.У 1904 р. п'ять Петербурзьких банків - Російсько-Азіатський, Петербурзький комерційний, Азовсько-Донський, Російський для зовнішньої торгівлі і Російський торговельно-промисловий - тримали в своїх руках 55,7% уеіх банкових капіталів Росії і контролювали 52 % капіталів металургійної та 65 % - вугільної промисловості. Це вже були банкові монополії, а вони, укладаючи угоди, створювали синдикати або консорціуми. Провідну роль в процесі зрощування монополістичного промислового і банкового капіталу відігравав Азовсько- Донський монопольний банк. Все це свідчило про виникнення в Україні фінансового капіталу- типової форми імперіалізму.
Посилюється у цей час і проникнення іноземного капіталу в промисловість України. Величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку сприяли цьому. Частка іноземного капіталу в 1900 р. в Україні досягла 80-90%. Наприклад, до 1914 р. у спорудження крупних сучасних ливарень іноземні інвестори вклали 180 млн. крб. Швидкими темпами зростали промислові міста. В цей час виділяється 4 великих міета-центри: Одеса - 400 тис., Київ - 250 тис., Харків - 175 тис. і Катеринослав - 115 тис. мешканців.
І все ж Україна розвивалась однобоко. За величезною більшістю готових товарів Україна залежала від Росії. На її долю припадало 70 % видобутку сировини і лише 15 % виробництва готових товарів. До того ж російський центр, стимулюючи темпи економічного розвитку України, отримував більші економічні вигоди. Російський економіст Михайло Волобуєв пояснював це так: Україна являє собою країну, яку позбавляють її капіталу політикою ціноутворення, коли вартість російських готових товарів набагато перевищувала ціни на сировину. Саме так український капітал накопичувався в Pocii'.
З розвитком капіталізму в Україні відбувалося соціальне оновлення.
Поповнювались ряди промислового пролетаріату в основному за рахунок місцевого українського населення. Дані Всеросійського перепису 1897 р. засвідчують, що близько 70% робітників України становили українці. В основному вони були зайняті в сільському господарстві (90%), у цукровій промисловості (біля 80%), на залізничному транспорті (близько 70%). У важкій промисловості Донбасу і Криворіжжя українці становили від третини до половини всіх робітників.Соціальний склад України представляли також торгова і аграрна буржуазія, промисловці і фінансисти, домовласники і лихварі. Серед них були не тільки українці, а й росіяни, поляки, євреї, німці, французи, бельгійці та ін. 40 тис. украінців жили у кінці XIX ст. за рахунок прибутку з капіталу.
Найбільш чисельною частиною української буржуазії було куркульство, частка якого, особливо на Волині і в південних районах України, була більшою, ніж у Центральній Росії. Українську буржуазію представляли переважно власники з дрібним капіталом. Щоправда, напередодні першоі світової війни серед неї були вже й мільйонери, справжні представники монополістичного капіталу - Терещенко, Харитоненко, Семиренко, Римаренко, Арандаренко та ін.
Нова економічна ситуація викликала потребу в освічених кадрах. Відбувається бурхливе збільшепня числа інтелігенції. Зросло число студентів. У 1895 р. на Україні їх налічувалось близько 4-х тисяч. Змінюється соціальне походження інтелігенціє. У 1900 р. тільки 2025% походило з найбагатших верств; решта - вихідці з міщан, священиків і різночинців.
Щодо ситуації на селі на той час. Більша частина українського селянства гостро відчувала земельний голод. Дворянам належало 64,5% усієї приватної землі. В окремих губерніях України земельні володіння дворян становили до 340 десятин на одне поміщицьке господарство. Йому протистояло дрібне надільне землеволодіння селян. Напередодні революції 1905 р. в Україні близько 3 млн. селянських дворів володіли 20 млн. десятин землі. В середньому на двір припадало 6,5 десятин, на одне бідняцьке господарство - 3,7 десятини.
Малоземелля змушувало селян орендувати поміщицьку землю. Поширення оренди супроводжувалося зростанням орендних цін. Характерна риса землеволодіння - існування общин, особливо у Слобідській Україні. На Чєрнігівщині общинники становили половину власників сільських господарств. Тяжкими були позички натурою та проценти за них, податковий тягар.Надзвичайно загострилися глибокі суперечності в соціально- економічному житті України в зв'язку з новою світовою економічною кризою. Вона тривала протягом 1900-1903 рр. і вразила підприємства важкоі промисловості, зокрема металургійну й вугільну, що спричинило нагромадження запасів чавуну і зниження цін на промислову продукцію. Скорочувалось число промислових підприємств. Наприклад, у Луганському гірничому районі на початку 1901 р. з 10 доменних печей працювало тільки три, в Катеринославському з 14 - вісім.
Видобуток вугілля в Донбасі з 691,4 млн. пудів у 1900 р. впав до 654,9 млн. пудів у 1902 р., але в 1903 р. знову зріс до 707 млн. пудів.
У процесі кризи було звільнено значну кількість робітників,. Це набрало особливої гостроти в зв'язку з тяжким становищем народних мае, оскільки ще до застою в промисловості долучалося голодування селян.
Незважаючи на те, що Україна являла собою район досить розвинутого капіталістичного сільського господарства і промисловості, вона була одночасно краєм, де розвиток виробничих силі культури гальмувався важким соціально-політичним і національним становищем, що завдавало великої шкоди розвитку виробничих сил і культури.
Все це сприяло зростанню почуття впевненості в силах і можливостях українського суспільства, посилило прагнення Наддніпрянської України добитись національних прав не поклонами уряду, а організованою боротьбою. Україна підняла на новий piвeнь боротьбу проти русифікації, за вільний розвиток української мови і культури.
Таким чином, на Україні створюються об'єктивні соціально- економічні й політичні передумови зростання революційного і національного руху.