Культурний рух на Україні в другій половині XVI і в першій половині XVH ст.

XVI ст. і перша половина XVII ст. в історії України харак­теризуються піднесенням культурного руху. Цьому сприяли такі обставини: процес перетворення української народності в націю, що почався на основі посилення обміну і зростання зв’язків між землями України; культурний рух на Заході; боротьба україн­ського народу проти шляхетської Польщі.

В 70—80-х роках XVI ст. культурний рух охоплює частину укра­їнської православної шляхти і особливо заможне міщанство, які почали посилено розвивати свою культуру для боротьби з поль­сько-шляхетським, латино-католицьким наступом. На початку XVII ст. в культурний рух втягується козацька старшина і за­можне козацтво. В міру спольщення української шляхти роль козацтва і міщанства в культурному розвитку України ставала дедалі більшою.

Одним з найважливіших моментів культурного розвитку України в цей період було посилення впливу народної мови в літературі, що було головною передумовою розвитку україн­ської національної мови і культури.

Величезне значення для культурного піднесення на Україні в XVI і в першій половині XVII ст. мав розвиток книгодруку­вання. Основоположником книгодрукування на Україні був зна­менитий московський першодрукар Іван Федоров, який у 1573 р. заснував друкарню в Львові. В 1574 р. з друкарні Федорова вийшов „Апостол¹* — перша друкована книга на Україні. Потім Федоров заснував друкарню в Острозі і надрукував у 1580— 1581 рр. церковнослов’янською мовою Острозьку біблію, що була видатним явищем у друкарській справі того часу в усьому слов’янському світі.

Після цього друкарні почали виникати і в інших містах України — в Луцьку, Києві, Чернігові та ін. Найбільш інтенсивну.діяльність розгорнула друкарня при Києво-Печерському монастирі, заснована архімандритохм Єлісеєм Плетенецьким коло 1615— 1616 рр. Києво-Печерський монастир став центром гравіруваль­ного мистецтва для всіх східнослов’янських народів.

Заснування друкарень відіграло велику роль у виникненні культурних центрів на Україні. Навколо друкарень збирались культурні сили. Відкривались школи. Таким культурним центром на Україні в 70-х роках XVI ст. став Острог. Другим культурним центром на Україні наприкінці XVI ст. був Львів. Тут також зібрались при заснованій братством школі і друкарні значні культурні сили. В першій чверті XVII ст. культурним центром України став Київ. Спираючись на підтримку козацтва, Київське братство й Києво-Печерський монастир розгортають широку культурну діяльність. Значення Києва як культурного центра на Україні остаточно утверджується в 30-х роках XVII ст. за часів митрополита Петра Могили. Діяльність Петра Могили мала на меті підкорити культурний розвиток України інтересам українських православних феодалів (шляхетської верхівки). Ці феодали, лишаючись православними, були тісно зв’язані з поль­сько-шляхетською державністю і прагнули використати для розвитку своєї культури польсько-шляхетську латинську куль­туру.

Одним з головних показників культурного піднесення на Україні в цей період є поширення освіти, шкільної справи. В другій половині XVI і в першій половині XVII ст. на Україні появляється багато шкіл—протестантських, католицько-єзуітських, уніатських і православних. Перша православна школа західноєвропейського типу була відкрита князем Константином Острозьким в Острозі

_в 70-х роках XVI ст. Ця школа проіснувала до 1608 р. Вихованцем Острозької школи був Мелетій Смотрицький, який склав знаме­ниту „Слов’янську граматику" (1619 р.). -

Більш активну діяльність, ніж магнати, в галузі розвитку шкіл і поширення освіти на Україні розгорнули братства і на­самперед братство львівське з його школою. Щодо постановки навчальної справи львівська братська школа була зразком для- інших братських шкіл.

Школа при братстві в Ки­єві була заснована в 1615 р. Проіснувала вона до 1631 р., коли, за згодою братства, Петро Могила, що був тоді архімандритом Києво-Печер­ського монастиря, об’єднав Пе- черську школу з братською.

Польський уряд утискував православні школи і обмежу­вав їх у правах, всіляко на­магаючись затримати їх на рів­ні нижчих або середніх шкіл.

Визвольні війна україн­ського народу 1648—1654 рр., що поклала край пануванню шляхетської Польщі на значній частині України, сприяла під­несенню культурного життя, зокрема поширенню освіти серед українських народних мас. За словами араба Павла Алепського, який побував наї Україні в 50-х роках XVII ст., серед козацького населення, було багато письменних не тільки чоловіків, а й дружин та дочок козаків.

Спостерігалося піднесення і в галузі літературної творчості в XVI і першій половині XVII ст. Воно виявилося насамперед у великій полемічній літературі, скерованій проти унії і католи­цизму („Апокрисис", „Пересторога", „Плач" Мелетія Смотри- цького, „Палінодія" Захарія Копистенського та ін.). Окреме місце в полемічній літературі займають писання знаменитого україн­ського публіциста монаха Івана Вишенського (кінець XVI і по­чаток XVII cτ.). В своїх творах Вишенський виступає не тільки борцем проти унії і католицизму, а й захисником інтересів на­родних мас.

Розвивалась і художня література. Появились нові літературні жанри—шкільна поезія (вірш) і шкільна драма. Головним змістом з панською Польщею і звільнив від її влади майже все Право­бережжя. Але згодом він, спираючись на вищу козацьку стар­шину Правобережжя і деякі кола вищого духовенства, тісніше зв’язується з Кримом і Туреччиною.

На початку 1667 р. в с. Андрусові між Росією і Польщею було підписано перемир’я, за яким Лівобережна Україна з Києвом (останній на два роки) залишилась у складі Росії, а Правобе­режна — під владою Польщі; Запоріжжя залишалося під владою обох держав.

Андрусівське перемир’я, яке віддавало Правобережну Україну Польщі, викликало велике незадоволення на Україні. Навіть Брюховецький з старшиною були проти цього перемир’я.

Тим часом на Лівобережній Україні назрівало нове повстання проти козацької старшини й царських воєвод.

Брюховецький і козацька старшина вирішили спрямувати на­родний гнів виключно проти царських воєвод і піддати Україну султанській Туреччині. Повстання проти царських воєвод ви- бухло на початку 1668 р. Тоді Брюховецький звернувся до турецького султана з пропозицією взяти Україну під свою владу.

Довідавшись про полії на Лівобережжі, Дорошенко вирушив туди. В червні на „чорній раді“ під Опішнею Брюховецький був убитий. Український народ не хотів іти під Туреччину, не хотів розривати з Росією. Дорошенко примушений був повер­нутися на Правобережжя. В цей час запорізька старшина, уклавши союз з Кримом, проголосила гетьманом Петра Суховія і виступила проти Дорошенка.

Гетьманом Лівобережної України в кінці 1668 р. став Дем’ян Многогрішний, який визнав зверхність російського царя.

В 1669 р. Дорошенко розгромив Суховія; замість Суховія прихильники останнього обрали правобережним гетьманом уман­ського полковника Михайла Ханенка. Проте, в кінці того ж року Дорошенко, спираючись на підтримку Туреччини, розбив і військо Ханенка. Тоді Ханенко почав орієнтуватися на панську Польщу, обіцяючи їй піддати Україну.

У тому ж році Дорошенко офіціально визнав зверхність турецького султана над Україною і, спираючись на турецько- татарську підтримку, продовжував війну з Ханенком і Поль­щею.

У цей час селянам Росії, де панували поміщики, теж жилося дуже погано. І там селяни вели запеклу боротьбу проти помі­щиків. Часто російські і українські селяни виступали проти по­міщиків спільно. У 1670—1671 рр. під час народного повстання в Росії під керівництвом Степана Разіна повстали також селяни й козаки, особливо Слобідської України. З ватажків повстання на Україні тоді виділявся Олексій Хромий, побратим Разіна. Повстанці захопили ряд міст, як Острогожськ, Суми, Чугуїв і ін. Царизм і козацька старшина придушили повстання.

у березні 1672 р. вища козацька старшина скинула з геть­манства Д. Многогрішного, який не догодив їй тим, що більше дбав про свою рідню, ніж про вищу старшину.

Запорожці (з картини Рєпіна).

Туреччина, добившись перемоги в 1669 р. у війні з Венецією, починає готувати великий похід для завоювання України.

Турецьке військо з допомогою П. Дорошенка в 1672 р. вторглося на Правобережну Україну, розгромило польське вій­сько й захопило Кам’янець-Подільський. Того ж року між Поль­щею і Туреччиною укладена була угода, за якою Туреччина загарбала Поділля, а Брацлавщина й південна частина Київщини залишились під владою васала Туреччини—Дорошенка.

Але Правобережна Україна не хотіла йти під турецьку владу: вона разом з Лівобережною Україною воліла залишатися в складі Росії.

У зв’язку з цим зростає переселення з Правобережжя на Лівобережжя й Слобожанщину. В 1674 і 1676 рр. лівобережно- українське і російське військо робить походи проти Дорошенка і його татарських та турецьких спільників.

19 вересня 1676 р. Дорошенко, не маючи підтримки в народі, примушений був здатися російсько-українському війську. Тоді турецький уряд згадав про Юрія Хмельницького, який після 1663 р. став монахом, а потім попав у турецьку неволю. Султан зробив Юрія Хмельницького князем (1677—1681) і послав його на завоювання України.

В 1677—1678 рр. велика турецька армія 'робить походи на Україну („Чигиринські походи"), де вона захопила лише Чиги­рин. Завоювати Лівобережжя й Київ Туреччині не вдалось. Між Росією і Туреччиною в 1681 р. була укладена Бахчисарайська угода, що припинила цю війну.

За гетьманства Самойловича українська церква вийшла з під­леглості константинопольському патріархові і перейшла під владу російського патріарха (1685 р.).

У 1686 р. Росія уклала „вічний мир" з Польщею, за яким Лівобережна Україна, Київ, а також Запоріжжя залишилися в складі Росії. Північна ж Київщина, Волинь і Галичина про­довжували перебувати під ярмом шляхетської Польщі. Поділля було в руках Туреччини. Південна Київщина й Брацлавщина, зруйновані польськими й турецько-татарськими нападами, являли собою майже пустиню.

3.