Україна в кінці XVII — на початку XVIII ст.

В 1686 р. почалася нова війна Росії з Туреччиною та її ва­салом кримським ханом. Треба було приборкати цього хижака, який не раз нападав на Україну й південні кордони Росії, і про­битися до Чорного моря.

Під час першого кримського походу верхівка української старшини скинула старого й самовладного гетьмана І. Самой­ловича, на якого царський уряд переклав головну відповідаль­ність за невдачу походу. Гетьманом Лівобережної України з допомогою великого хабаря князеві В. Голіцину настановлений був генеральний осавул Іван Мазепа (1687—1708), шляхтич похо-; дженням, вихований при дворі польського короля Яна-Казіміра.

Своє гетьманство Мазепа почав з придушення селянсько-ко­зацького повстання, яке в липні й серпні 1687 р. охопило всю південну частину Лівобережної України (Гетьманщини), а також козацьке військо, що було в кримському поході. Повстанці гро­мили по селах та містах старшину, багатих купців, орендарів і взагалі „людей значних"; дісталося й духовенству. В самому війську повстанці „побили многих знатных людей". Повстання було придушене з допомогою царського війська. Жорстоко роз­правився Мазепа з учасниками повстання: їм ламали руки й но­ги, били киями, стинали голови, вішали, забирали їх майно і худобу.

Тим часом війна з Туреччиною і Кримом тривала. Мало не щороку татарські орди нападали на Україну, і козацькі полки, відбиваючи ці руїнницькі напади, не раз ходили в похід на ту­рецько-татарські володіння на північному узбережжі Чорного моря — Аккерман, Очаків, Казікермен і Перекоп.

В 1695 р. почався великий наступ Росії і України на Туреч­чину й Крим. Молодий і енергійний цар Петро І (1682—1725) скерував головний удар проти сильних турецьких фортець Азова (в гирлі Дона) і Казікермена (на нижньому Дніпрі). Перший похід на Азов не дав наслідків. Удалося заволодіти лише Казікерменом (1695 р.). Але, коли Петро І збудував вій­ськовий флот, Росія з допомогою українського війська заво­лоділа і Азовом (1696 р.).

В 1698 — 1699 рр. Австрія і Польща уклали сепаратні угоди з Туреччиною. Досвід важкої війни наочно показав Петрові І велику технічну й культурну відсталість тогочасної Росії, а перебування за кордоном в 1697—1698 рр. ближче познайомило його з технічним і культурним прогресом передових країн За­хідної Європи. Найзручніший шлях до цих країн ішов не через Чорне море. Тому думка Петра звертається до старої руської „отчини"— до новгородської Прибалтики, де колись руський народ мужньо захищав свою батьківщину від шведів, які на початку XVII ст. загарбали споконвічні руські землі, закривши Росії вільний вихід до Балтійського моря. Щоб повернути старі руські володіння в Прибалтиці, треба було воювати з Швецією. В 1700 р. в Константинополі між Росією і Туреч­чиною укладена була угода, яка визнала нові російські воло­діння на Азовському морі.

В часи Мазепи дуже зростає сила козацької старшини. Саме в цей час відновляється торгівля з Західною Європою, роз­ширяються торгові стосунки з Росією. Старшина вивозить го­рілку і тютюн, ганяє на продаж волів.

Великі прибутки давали старшині промислові підприємства— млини, буди (поташні заводи), гути (скляні заводи), рудні (залізні заводи), селітряні майдани. Займалася старшина й відкупами: дер­жала в оренді різні галузі державного господарства, особливо такі важливі джерела, як торгове мито на довізні товари (так звана „індуїста") і „оренда" (горілчана й тютюнова).

Набуті багатства давали старшині повну можливість зміцню­вати своє панування на Україні. В руках старшини, головним чином її верхівки (генеральна старшина, полковники і так зване

„бунчукове товариство"), зосередилась уся політична влада на Лівобережній Україні.

Старшина займала всі „уряди"—генеральні, полкові, сотенні. Користуючись своїм багатством, окремі полковники й сотники роками й десятками років сиділи на цих „урядах". Старе ко­зацьке виборне начало фактично зійшло нанівець. Нерідко пол­ковницькі й сотницькі „уряди" передавались у спадщину від батька до сина. Утворювались своєрідні старшинські „династії", що володіли цілими полками й сотнями, як своїми маєтками, протягом десятків років.

Величезні багатства й необмежена політична влада дали змогу старшині в кінці XVII і в першій чверті XVIII ст. дуже збіль­шити свої земельні володіння. Десятками й сотнями роздавав Мазепа старшині вільні села. Старшина збільшувала свої воло­діння і іншими способами, особливо „скуплею", тобто фактично захоплювала селянські та козацькі землі, трохи прикриваючи це формоютак званої „добровільної" угоди. Заводить старшина також „слободи", куди йшли і лівобережні селяни, і селяни Право­бережної (окупованої Польщею, України та Білорусії, а та­кож з Росії. Вони діставали обіцянку звільнення від „піддан­ських" повинностей на 3—5 років, після чого (а нерідко й до того) попадали в кріпосницьку залежність від панів. Так утворились на Гетьманщині величезні старшинські володіння. Найбільшим поміщиком був сам гетьман Мазепа, в якого було на Україні і в Росії понад 25 тис. дворів (понад 100 тис. душ феодально­залежного населення).

Не відставали від старшини й монастирі, які прибирали до своїх загребущих рук великі маєтки. Цікавилося землею і ба­гате купецтво.

І поміщики (старшина), і купецький клас, що тоді народжу­вався, багатіли коштом жорстокої експлуатації і зубожіння се­лянства, рядового козацтва та міської бідноти. З селян дерли три шкури.

Козацька маса теж розорялась, втрачала свої землі, а разом з тим часто і свої козацькі права, і попадала в кабалу до стар­шини. По містах багате купецтво експлуатувало ремісників і міську бідноту. Все це супроводилося великими насильствами над трудящим людом. ?

Селянство шукає виходу з цього важкого становища. Дехто записується до козацького реєстру, але звідти їх „березовим пером" виписує старшина, а попи загрожують їм прокляттям на землі й на небі. Селяни переходять нерідко у підсусідки, що працювали на господарстві якогось заможного власника. Чи­мало селян іде світ-за-очі, шукаючи собі „слобід", але старшина

не тільки „обдирает" їх, але „й з самими душами разлучает". Селянство масами йде на Слобідську Україну (сучасна Харків­щина й суміжні райони) та Запоріжжя, переселяється в Росію і т. ін. То тут, то там селяни й козаки виступають проти своїх гноби­телів — старшини та монастирів. Росла народна ненависть до старшини та її ставленика Мазепи.

Ріст незадоволення народу намагалась використати частина старшини, що була в опозиції до Мазепи. Представником цієї опозиції був Петрик, який виступав у 90-х роках XVII ст.

Ще гірше жилося українському народові на Правобережжі і осо­бливо в Галичині, на Волині та в київському Поліссі, де гноблення 1 з боку польських панів дедалі зростало. В кінці XVII і на по­чатку XVlII ст. селяни звичайно відбували панщину 3—4 дні на тиждень. Але панам цього було мало. Вони накладали на селя­нина найрізноманітніші повинності, різні данини — натуральні та грошові. Величезним тягарем лягали на селянство також різні державні повинності та податки. І головне, польська шляхта мала повну, необмежену владу над усім майном, особою і навіть життям українського селянина.

Важко жилося під польською шляхетською владою і україн­ському населенню міст. В інтересах польської шляхти та поль­ського міщанства українське міщанство зазнавало великих утис­ків у промислах, торгівлі тощо. Не легко жилося під польською магнатською п’ятою і дрібній українській шляхті.

Але польське панство не обмежувалось жорстокою колоніаль­ною експлуатацією українського селянства й міщанства. Шля­хетська Польща завжди провадила на Україні політику грубога національно-релігійного гніту. Заборонено було вживати укра­їнську („руську") мову в урядових актах. Всі права право­славної церкви були скасовані. Український народ всякими насильствами примушували переходити в унію. В 1700 р. унія запанувала скрізь у Галичині, а згодом і на Волині.

В ці тяжкі часи, в кінці XVIl ст., на Київщині й суміжній Брацлавщині, на кордоні з Лівобережною Україною і Російською державою, утворилася напіввільна козацька територія, де вла­да була фактично в руках місцевої козацької старшини, на чолі з знаменитим полководцем Семеном Палієм, полковником фас­тівським (білоцерківським), що походив з лівобережних козаків, і деякий час був на Запоріжжі.

На підвладній йому території Палій скоро вигнав польських панів. Селянству тут жилось значно легше, ніж по інших землях України, і тому сюди масами збиралися селяни з усієї України, від Галичини до Лівобережжя. Швидко заселялася Фастівщина, росли села й містечка. Палій посилав козацькі загони в су­сідні місцевості Полісся й Волині виганяти шляхту з її маєтків.

Правильно розуміючи інтереси українського народу, Палій очолив рух за приєднання Правобережної України до Ліво­бережжя і Росії. Не раз звертався він до російського уряду

з проханням допомогти йому в боротьбі проти Польщі І взяти Правобережжя під російський захист. Але царський уряд був зв’язаний умовами „вічного миру" з Польщею, а головне — війною проти Туреччини. До того ж, Мазепа побоювався популярності Палія й перешкоджав переходові Палія під владу Росії.

В 1699 р.

Але український народ не пішов у ярмо до польських панів. Влітку 1702 р. почались селянські повстання на Поділлі й Брац- лавщині. В серпні 1702 р. до Богуслава, Корсуня та інших міс­цевостей прибули польські пани з військом і запропонували козакам або покинути цей край, або піти в панське підданство. У відповідь на це козацтво, на чолі з Палієм, полковниками Ca- мусем (що був тоді наказним гетьманом) і Захаром Іскрою та іншими, повстало проти польських загарбників. Величезні маси селян кидали свої оселі, палили свої хати, забирали жінок та дітей і йшли до Палія. На допомогу повстанцям ішли також лівобережні козаки й селяни та запорожці.

У жовтні 1702 р. Самусь розгромив польське військо під Бер­дичевом, захопивши всю артилерію і обоз. Звідти Самусь пішов на Брацлавщину й Поділля. Об’єднавшись з подільським пол­ковником Абазиним, Самусь з допомогою міщан оволодів фор­тецею Немировом. Далі козаки зайняли Бар і Межибіж. Окремі козацькі й селянські загони знищували шляхту в околицях Кам’янця, на Волині й у Галичині.

Одним з найбільших успіхів народного повстання проти пан­ської Польщі було взяття Палієм на початку листопада 1702 р. фортеці Білої Церкви. З падінням Білої Церкви польське пану­вання на Правобережній Наддніпрянщині було ліквідоване.

Польська шляхта вживала всіх заходів, щоб придушити пов­стання. Проти повстанців у січні 1703 р. було послано численне шляхетське військо на чолі з польним коронним гетьманом Сенявським, одним з найзначніших магнатів на Україні. Коза­цько-селянське військо було розпорошене по окремих загонах, і Сенявський розбив повстанців.

Почалась жорстока помста польських панів. Всі повстанці, захоплені з зброєю в руках, були з нелюдською жорстокістю по­карані на смерть. Жителі тих міст і сіл, що чинили опір поля­кам, були вирізані до одного. Шляхетські „суди" засуджували на страту цілі села. Всі колишні „слободи" скасовувались, після чого селяни перетворювались у кріпаків. Вся худоба в селян Подільського воєводства була конфіскована.

Повстання на Поділлі та Брацлавщині польські пани приду­шили, але боротьба українського народу проти шляхти не при­пинялася. Київщина лишилась у руках Палія. Наступного (1704) року на Брацлавщині й Поділлі вибухло нове повстання.

На допомогу польським панам прийшов Мазепа, який уже давно з великою тривогою стежив за народним повстанням на Право­бережжі. В липні 1704 р. Палій був зрадницьки схоплений Мазепою і засланий царським урядом на Сибір. Це допомогло польським панам придушити народне повстання на Прабобе- режжі. Проте, і після цього українське селянство не склало зброї В боротьбі проти ПОЛЬСЬКОЇ (ШЛЯХТИ. ' /

4.