Національний рух і розвиток української культури, в другій половині XlX ст.

В другій половині XIX ст. зростає український національно- визвольний рух проти царизму і розвиток української культури. У зв’язку з розвитком капіталізму процес формування україн­ської нації в основному завершується.

В 50-х роках на Україні, а також у Москві й Петербурзі вийшло в світ кілька різних видань українською мовою. У 1857 р. були надруковані перші оповідання Марка Вовчка та інші літературні твори. В 1859 р. на Україні відкриті були перші недільні по­чаткові школи, в яких викладання провадилось українською і російською мовами. _β

Колишні кирило-мефодіївці—Костомаров, Куліш і Білозер- ський, об’єднавши навколо себе кадри української буржуазної інтелігенції, почали видавати в 1861 р. в Петербурзі журнал „Основа⁴⁴. Журнал надрукував значну кількість літературних творів (Марка Вовчка, Глібова, Барвінок, Руданського та ін.), в тому числі посмертні твори Шевченка, ряд історичних і публіцистичних статтей. '.

Проводячи загалом значну для України культурну роботу, „Основа⁴⁴ разом з тим стояла на ліберально-буржуазних позиціях цілковитої підтримки розпочатих царським урядом реформ. „Основа⁴⁴ в корені розходилася в цьому питанні з революцій­ними демократами. В кінці 1862 р. через брак коштів і через незгоди в редакції „Основа⁴⁴ закрилась..

Одночасно з появою „Основи" в Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві виникли ліберально-буржуазні „Громади", які своєю метою ставили піднесення культурного рівня україн­ських народних мас. „Громади" випустили в світ такі видання для народу, як „Граматки" (букварі) української мови, „Домашня наука" і т. д. Гостро стало питання про повну свободу користуг ванни українською мовою в початковому навчанні і в пресі Комі­тет грамотності, що був тоді в Петербурзі, клопотався перед уря­довими органами про запровадження у всіх народних школах на Україні викладання українською мовою.

Але скоро після реформи царський уряд, що здавна пере­творював Росію в тюрму народів, завдав жорстокого удару українській культурі'

В 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев видав схвалену Олександром II постанову, де дозволялося друкувати українською мовою тільки белетристику. Випускати в світ навчальні посіб­ники і взагалі масову літературу українською мовою заборонялось. Валуєвська постанова завдала величезної шкоди розвиткові україн­ської культури, бо цензура стала фактично забороняти друку­вати українською мовою буквально все, і скоро українська дру­кована продукція була зведена нанівець. До самої революції 1905 р. не можна було добитися дозволу навипуск українського періодичного видання.

На початок 70-х років цензурні утиски в межах царської імперії трохи притихли. В Києві стали об’єднуватися передові сили української ліберальної інтелігенції, переважно на науковому грунті. Це були історики М. Драгоманов і В. Антонович, філологи Житецький і Михальчук, юрист Кістяковський, етнографи Чу- бинський і Рудченко, дослідник народної музики і видатний композитор М. Лисенко. Завдяки їх енергійним наполяганням царський уряд дозволив відкрити в Києві так званий „Півдеіно- західний відділ Російського географічного товариства", який на кілька років став головним центром наукової думки на Україні. „Південно-західний відділ" надрукував кілька цінних видань етно­графічного, історичного, економічного та фольклорного харак­теру і серед них таку визначну працю, як збірник Антоновича і Драгоманова „Исторические песни малорусского народа".

В цей же період розпочинають свою літературну діяльність письменники Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, О. Кониський, М. Старицький. Пізніше виступають Леся Українка, М. Коцю­бинський, Б. Грінченко, А. Кримський, ГІ. Грабовський та інші.

Одночасно відновлюється видання масової літератури, я!художників на Україні і в Росії в цей період виступали К. Трутовський, М. Пимоненко, М. Ге, І. Рєпін, М. Бо- даревський, М.

З учителями, які пробували викладати українською мовою, нещадно розправлялися. Початкова школа на Україні була зве­дена майже нанівець. Наприклад, у трьох повітах Чернігівської губернії в 1768 р. одна школа припадала на 746 чоловік насе­лення, а в 1876 р. — на 6730 чоловік. За переписом 1897 р. на Україні на 100 душ населення припадало лише 13 чоловік пись­менних.

„Царський уряд намагався задушити всяке проявлення націо­нальної культури, проводив політику насильного „обрусіння" неруських національностей. Царизм виступав як кат і мучитель неруських народів" (Історія ВКП(б), Короткий курс, с. 6).

Але царському режимові не вдалося знищити українську культуру. Для цього треба було б русифікувати весь багато­мільйонний український народ. Український народ, в тісному єднанні з російським народом, продовжував боротися проти ко­лоніальної політики царизму, за своє національне визволення, мову, культурний розвиток, який, не зважаючи на всі перепони, повільно, але неухильно йшов уперед.

Крім того, і серед самих представників царської влади не було одностайності щодо методів проведення колоніальної полі­тики на Україні. Поряд з найбільшими реакціонерами, як Побе­доносцев та ін., були й такі, що вважали потрібним дати деяку волю українській мові, послабляти час від часу натиск на Укра­їну, притягаючи тим самим на.бік царизму найправіші українські угруповання.

Царизмові не вдалось також порвати братерський зв’язок російської і української культури, що зміцнів ще в першій по­ловині XIX ст. Цей зв’язок існував і в другій половині XlX ст., і особливо сильний він був у галузі літератури. В 1883 р., напередодні цілковитої заборони перекладів з російської мови, український письменник Старицький з величезними труднощами випустив у світ збірник, заповнений головним чи­ном перекладами творів російських поетів. Цей та інші факти свідчили про марність намагань царизму розірвати багатовікові братерські зв’язки двох народів.

7.