Західноукраїнські землі в другій половині XIX ст.

Перемога реакції і розгром революції 1848 р. в Австрії та Угорщині привели до того, що уряд звів обіцяні „Головній руській раді" поступки до мінімуму. Він дозволив викладання українською мовою тільки па кафедрах української літератури та мови, а також богослов’я.

В 1861 р. був організований галицький сейм, що охопив обидві частини Галичини—західну і східну. Сейм зразу ж прибрала до своїх рук польська шляхта, що добилася там величезної біль­шості місць. Вона захопила і так звану Шкільну раду, організо­вану на правах міністерства для керівництва народною освітою в Галичині.

Не зважаючи на свої обіцянки, австрійський уряд так і не провів поділу Галичини на дві округи — східну і західну з ок­ремим управлінням у кожній. Це сталося головним чином тому, що після поразки революції австрійська монархія, як і раніше, продовжувала спиратися в західноукраїнських землях на поль­ських поміщиків, які, як відомо, намагалися не допустити поділу Галичини.

Відразу ж після 1848—1849 рр. засилля польських поміщиків у західноукраїнських землях зростає. Проголошена в 1848 р. селянська реформа була проведена в 50-х роках не в інтересах українського селянства, яке примушене було заплатити величез­ний грошовий викуп за землю і за право пропінації, тобто за ви­ключне право поміщика продавати алкогольні напої; крім того, селянство було позбавлене сервітутів, тобто давнього права пасти свою худобу на землі поміщика і користуватися його лісом. Беручи з селян викуп за землю, австрійський уряд тим самим мовчки відмовився виконати дану ним під час скасування панщини в 1848 р. обіцянку компенсувати поміщиків коштом держави. Мало того, селянам західноукраїнських земель довелося запла­тити поміщикам за одержану в результаті реформи землю далеко більш, ніж це було в інших областях Австро-Угорщини.

Викупну операцію почали проводити на західноукраїнських землях з 1858 р. і розтягли на 40 років, закінчивши її тільки в 1898 р. В результаті проведення в життя викупу галицькі поміщики одержали величезну суму в 225 млн. ринських^[XI]), з яких тільки проценти на капітал становили суму понад 128 мли. ринських, тобто перевищували вартість всієї викупленої землі.

На протязі всієї другої половини XIX ст. і в XX ст. йде процес швидкого дроблення, зубожіння і пролетаризації селян­ських мас. На кінець 60-х років XIX ст., не зважаючи на заборону

дробити селянські земельні ділянки, кількість селянських госпо­дарств збільшилась на 30% при незмінній земельній площі.

На початок 80-х років селянські господарства були кругом у боргах, які доходили до 30% їх вартості. Десятки тисяч господарств були продані за борги з публічного торгу.

На початку XX ст., в 1902 р., 44% господарств Галичини мали менше 2 га на двір; господарств розміром до 5 га було 80%.

Разом з тим ішла концентрація поміщицької власності. Змен­шилась кількість поміщицьких маєтків, зате виросла їх земельна площа. Дрібні поміщики розорялися, великі ще більше розши­ряли свою земельну власність. У 1819 р. в Галичині було 8448 поміщиків з 683,3 морга землі в середньому на кожного, а в 1876 р. їх стало 2086 з 2897 моргами на кожен маєток.

Селянство Галичини з кожним роком все більше пролетари- зувалось. Величезна маса селян ішла на заробітки або емігрувала за кордон —у Канаду, США й Бразілію. На початку XX ст. аграрне перенаселення викидало на заробітки 1 — 1,2 млн. чоло­вік щороку.

Промисловість західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. розвивалася слабо. Австрія перетворила Галичину на вну­трішню аграрну колонію, на джерело сировини і разом з тим на ринок збуту для своєї промисловості. Тому в східній Гали­чині, як і в першій половині XIX ст., майже зовсім не були розвинені такі галузі промисловості, як металообробна і текс­тильна. Розвивалась лише гірнича (нафта ^[XII]), сіль), харчова і деревообробна промисловість.

Не зважаючи на те, що в другій половині XIX ст. населення Галичини становило 26% усього населення австрійських земель, число промислових підприємств доходило тут всього до 15,8%, число робітників —до 10,1%. На 1000 чоловік населення в Гали­чині припадало в середньому 9,3 парових кінських сил, а в Ав­стрії — 59.-

Промисловий пролетаріат Галичини, сконцентрований на най­більших підприємствах, де було від 100 до 1000 і більш робіт­ників, налічував у 1902 р. тільки 27 261 чол.—1,5% всіх робітників (усієї Галичини — східної і західної); величезна більшість осіб, зайнятих у промисловості, були дрібні ремісники.

Торгівля Галичини дає не менш ясну картину її промислової відсталості і колоніального становища. З Галичини насамперед в Австрію, а потіхМ в Угорщину і почасти в Німеччину, вивозили­ся нафта й ліс. Далі йшли — сіль, худоба, зерно та інші сільсько­господарські продукти. Ввозили в Галичину в першу чергу з Австрії (почасти з Німеччини) машини, металічні вироби, кам’яне вугілля, текстильні вироби й галантерею.

50-і і перша половина 60-х років були періодом майже повного застою в культурному розвитку західноукраїнських земель. Під тяжким і постійним тиском пануючої австрійсько-польської реакції нечисленна українська інтелігенція західноукраїнських земель проводила роботу, що полягала здебільшого в суперечках про мову, правопис, шрифт та церковні обряди.

У цей час частина української інтелігенції, так звані „москво­філи", розвивала теорію про існування нібито єдиного російського народу на просторі від Карпат до Камчатки. Правильну думку про необхідність всіма засобами зміцнювати зв’язок українців з єдинокровними російськими братами „москвофіли" зводили нанівець своїми реакційними політичними поглядами, що зму­шували їх кидатися в обійми російського царизму, а в західно­українських землях * укладати угоди з польською шляхтою. „Москвофіли" виступали й писали не українською мовою, а чудернацькою сумішшю мов церковнослов’янської, російської та української з домішкою польських слів і запевняли при цьому, що вони пишуть „руською", або „панруською", мовою.

Починаючи з 60-х років, особливо коли Австрія, зазнавши в 1866 р. поразки від Прусії, пішла на ряд ліберальних поступок, •боротьба з австрійсько-польським засиллям на західноукраїнських землях загострюється..

В міру розвитку промисловості ріс робітничий клас, який страйковою боротьбою все частіше заявляв про своє безправне І тяжке матеріальне становище; зростав опір поміщикам з боку селянства. Появились нові кадри передової на той час української інтелігенції, так звані „народовці", які намагалися вести від імени українського народу боротьбу за дальший національно- культурний розвиток західноукраїнських земель. Йшла боротьба не тільки проти австрійсько-польського засилля, а й проти „мос­квофілів", що тягли назад.

Величезну роль у боротьбі з ненависним українському наро­дові польським панством відіграли твори Т. Г. Шевченка. В його полум’яній творчості, пройнятій глибокою любов’ю до народу і палкою ненавистю до його гнобителів, тема боротьби україн­ського народу проти польського панства розроблена з разючою силою і правдивістю. Боротьбі українського народу з шляхет­ською Польшею присвячені „Гайдамаки" —один з найвидатніших творів поетичного генія Шевченка. На цю ж тему написані: „Тарасова ніч", „Ще як були ми козаками", „Швачка", „У неді­леньку святую", „Заступила чорна хмара" та ін.

Гнівні вірші Шевченка проникали на західноукраїнські землі, особливо в другій половині XIX ст., і кликали український народ на боротьбу проти ненависного шляхетського гніту.

Ще в 60-х і особливо в 70-х роках українська інтелі­генція стала переносити свою діяльність з Наддніпрянщини в Галичину.

З 60-х років XIX ст. тут стала розвиватися українська література і наука. В галицьких виданнях 60-х років („Вечорниці", „Мета",. „Нива", „Русалка") друкували свої твори Марко Вовчок, Куліш, Кониський. З 1867 р. у Львові почав виходити щомісячник „Прав­да", де протягом кількох років разом з галичанами співробітничали Куліш, Кониський, Нечуй-Левицький та ін. „Правда" попадала і на російську Україну.

В 1867 р. у Львові було організоване товариство „Просвіта",, яке видавало !пасову і навчальну літературу, а в 1873 р. було орга­нізоване у Львові „Товариство ім. Шевченка". Під кінець XIX ст. воно стало великим науковим центром, що випускав у світ наукові праці українською мовою, здебільшою з гуманітарних галузей знання. Одним з найактивніших діячів „Товариства" був історик проф. М. Грушевський, який переїхав до Львова з Києва.

У 1864 р. на гроші, зібрані серед народу, товариство „Русская беседа" заснувало український театр у Львові. На першому спектаклі поставлена була інсценізація повісті Квітки-Осно- в’яненка „Маруся". Не маючи ні достатніх коштів, ні кваліфіко­ваних акторських сил, ні достатнього репертуару, ні приміщення, театр ледве животів і припинив свою діяльність під час війни 1914— 1918 рр.

В 70-х роках з західноукраїнськими землями налагоджує тісний зв’язок видатний український публіцист і вчений М. Драгома­нов. Він виступив насамперед проти „москвофілів", але також піддав критиці й обмеженість народовців, які в значній своїй частині замикалися виключно в рамки української народності, скочуючись до націоналізму. Драгоманов виступив тоді як де­мократ з вимогою задовольнити насамперед потреби народних мас і немало попрацював також над справою посилення зв’язків української культури з культурою російського народу, ознайо­млюючи народні маси західноукраїнських земель з кращими творами російської літератури.

На початку 80-х років Драгоманов повернув у політичних питаннях, що стосувалися Росії, від радикальних поглядів до лібералізму і українського націоналізму. Разом з тим він чим­раз ближче сходиься з ліберальними земськими діячами. У своїх

виступах цьої о періоду Драгоманов висунув чимало ідей, які потім були використані кадетською партією в її програмі.

Усе це дало згодом В. І. Леніну привід для виступу проти націоналістичної точки зору Драгоманова.

У цей же період у західноукраїнських землях розгорнули свою діяльність видатний письменник-демократ Йосип Федькович і особливо великий український письменник і вчений Іван Франко (1856—1916), який проводив ре­волюційну пропаганду серед га­лицьких робітників.

Франко з самого початку ви­ступив як революціонер-демо-...крат, в ім’я народу, за народ. Перший поштовх до політичної діяльності Франко дістав від Дра­гоманова, а потім перебував під дуже сильним впливом ідей Чер- нишевськогоі почастимарксизму. Франко пишався своєю належ­ністю до народу, на повний го­лос заявляв про свій мужицький демократизм. В автобіографічній передмові до своїх оповідань, виданих у 1897 р., Франко писав: „Будучи сином українського му­жика, вигодуваний чорним му­жицьким хлібом і працею мозо­лястих мужицьких рук, я пови­нен працею всього мого життя заплатити за ті копійки, які були витрачені мужицькою рукою, щоб я міг вибратися на вершини, звідки розливається ясне світло, подих свободи і людських ідеалів¹*.

У 1877— 1890 рр. вийшли його „Бориславські оповідання",. в 1878 р.—повість „Боа-констриктор“, в 1881 р. —„Борислав смі­ється". У цих творах, присвячених українським трудящим, Франко з глибоким співчуттям ставиться до пригноблених мас, виступаючи проти жахливого гніту та експлуатації, яких за­знавали тоді робітники й селяни Галичини. Цим же революційно- демократичним духом пройняті і його поетичні твори 70—80-х років, зібрані в збірник „З вершин і низин". У 80—90-х роках з’являються твори видатних західноукраїнських письменників Н. Кобринської, О. Кобилянської, В. Стефаника та інших.

Під кінець XIX ст. в західноукраїнських землях починають виникати політичні партії. У 1890 р. з лівих народовців (І. Франко, М. Павлик та ін.) утворилася радикальна партія народницького типу. Вона повела роботу серед селянства та інтелігенції і успішно боролася проти „москвофілів" та клерикалів, а також проти правих народовців, що пішли на угоду з австрійсько-польською реакцією. Радикали вимагали в своїй програмі введення громадської власності на землю і політичних свобод, в тому числі загаль­ного виборчого права. В 1899 р. радикальна партія розпалася і замість неї організувалась націонал-демократична партія, куди ввійшла частина народовців і радикалів. До націонал-демократів пристав також і І. Франко.

У тому ж 1899 році у Львові в групі лівих радикалів зароди­лася соціал-демократична партія, що прийняла програму австрій­ської соціал-демократичної партії. Галицька соціал-демократична партія слабо працювала серед пролетаріату, бо в ній завжди були сильні угодовські елементи. Вона провадила свою роботу головним чином серед селянства.

Не зважаючи на гніт польського панства, на колоніальну політику австрійської монархії, не зважаючи на те, що україн­ська буржуазія йшла в Галичині на угоду з гнобителями, бо­ротьба українського народу на західноукраїнських землях за своє соціальне визволення і національний розвиток не тільки не згасала, а навпаки, набувала дедалі різкішого й напруженішо- го характеру. Ця боротьба виявлялась насамперед у робітничих 'страйках і демонстраціях. В кінці січня 1870 р. у Львові стався перший страйк галицького пролетаріату — страйк друкарів, що тривав 8 днів і закінчився перемогою страйкарів, бо хазяї дру­карень примушені були прийняти висунуті робітниками вимоги. У 1871 р. страйкували кравці, в 1874 р.—пекарі, а в 1875 р.— ко­лісники (стельмахи). У 1890 р. в Галичині вперше було проведено святкування Першого Травня —дня міжнародної пролетарської солідарності. В цей день у Львові відбувся робітничий мітинг, на якому було близько 4 тис. робітників.

Поряд з масовою боротьбою, в галицькому сеймі і авст­рійському парламенті постійно виступали депутати-українці з вимогою усунути перешкоди на шляху розвитку української культури на західноукраїнських землях.

13. Історія України. 81.