Переддень революції

З кінця XIX ст. починається новий етап в історії розвитку царської Росії. Росія перетворилась у країну імперіалістичну, російський капіталізм вступив у вищу і останню стадію свого розвитку.,

Ленін і Сталін характеризували російський імперіалізм як воєнно-феодальний, бо влада в країні була в руках кріпосників- поміщиків, виразником інтересів яких був цар.

Суперечності капіталізму при імперіалізмі набувають такої гостроти, що єдино можливим шляхом розв’язання їх стає проле­тарська революція.

Російський пролетаріат, піднімаючись на боротьбу за здійснен­ня своєї історичної місії могильника капіталізму, повинен був повалити раніше царизм.

Як і країни Західної Європи, Росія вступила в XX століття в стані затяжної глибокої промислової кризи, що почалася в кінці XIX ст., тільки в Росії ця криза набула особливо гострого харак­теру. Причина цього полягала у звуженні внутрішнього ринку в наслідок різкого зменшення купівельної спроможності широких народних мас. В 1901 р. голодували мільйони селян. Голодне селянство не могло бути споживачем промислових товарів, як не могли бути споживачами їх і робітники, що одержували злиденну зарплату.

На третій рік кризи залізничне будівництво скоротилося більше, ніж у чотири рази, порівняно з першим роком. У зв’яз­ку з цим почалось скорочення металургійної, кам’яновугільної і залізорудної промисловості. За перші два роки кризи видобуток залізної руди в Криворізькому басейні зменшився майже в пів­тора раза. За роки кризи тут було закрито 24 залізорудних шахти. У Донбасі на кінець кризи не діяли 81 вугільна шахта і 12 до­менних печей.

Увесь тягар кризи капіталісти перекладали на плечі широких народних мас.

За роки кризи в країні втратили роботу, а отже, і засоби існування, 100 тис. робітників. Близько 11 тис. робітників у до­менному виробництві і обробній промисловості півдня Росії були викинуті на вулицю і не одержували ніякої допомоги. Наяв­ність величезної маси безробітних у країні давала можливість капіталістам знижувати і без того злиденну зарплату зайнятих у виробництві робітників. Так, заробіток слюсарів на маши­нобудівному заводі Гартмана в Луганську знижено було на 60%, токарям Брянського заводу в Катеринославі (тепер за­вод ім. Петровського) стали платити в чотири рази менше, ніж раніше. Разом з тим підприємці все більше заміняли робітників жінками і дітьми, яким за ту ж саму кількість праці платили менше, ніж дорослим чоловікам. Третина робітників царської Росії не досягала навіть 12-річного віку.

Визиск робітничого класу буржуазією ще більше посилю­вався гнітом царизму. Народні маси царської Росії були без­правні. За найменший прояв протесту царська влада жорстоко карала робітників. Непорушність каторжних умов праці робітника охоронялась поліцейською і військовою силою. Робітник і його сім’я були повністю в руках капіталістів.

Не легше було становище і широких мас селянства — бідно­ти й середняків. Пограбоване кріпосницькою реформою 1861 р. селянство було обезземелене, перебувало у великих злиднях і постійно голодувало. Найродючіша земля, ліси, випаси були в руках поміщиків, церкви, монастирів. На Україні 40% посівної площі належали українським, російським і польським поміщикам. Самі тільки польські поміщики володіли на Правобережній Укра­їні 1600 тис. десятин землі і лісу. 40 тис. десятин на Полтавщині належали герцогам Мекленбург-Стреліцьким, десятки тисяч десятин — князю Кочубею, тоді як 17% селян Полтавщини були безземельними. На Херсонщині в руках селянства було лише 37,3% всієї площі землі. Понад 27% селянських дворів Херсонщини мали всього від 2 до 4 десятин землі на двір.

Селянство дедалі більше розорялось і диференціювалось. На нужді і злиднях широких мас села зростало куркульство. Кур­кулі, які становили 11% всього селянства на Україні на початку XX ст., мали в своїх руках третину лише надільної землі. Найкраща робоча худоба і сільськогосподарський інвентар були в куркульських господарствах. Безземельне і придушене вся­кими податками й поборами селянство йшло.в кабалу до помі­щиків і куркулів.

Бідняк працював у поміщицькому або куркульському госпо­дарстві за 20—25 коп. в день. Знайти заробіток у місті, пере­повненому тисячами безробітних, було неможливо.

Селяни, що орендували землю у поміщиків, дедалі більше закабалялись, бо орендні ціни зростали. На Полтавщині, на­приклад, орендна плата за одну десятину землі дорівнювала в 1898 р. 9 крб. 72 коп., а в 1904 р. вона дійшла до 13 крб. і вище. Часто поміщик, здаючи в оренду землю, не хотів мати справу з багатьма дрібними орендарями і за дешевшу ціну здавав відразу велику кількість землі куркулеві. А куркуль уже здавав цю землю селянам від себе по підвищеній ціні.

Становище селянства ставало ще тяжчим у наслідок само­державного гніту. Селянин зносив сваволю земського началь­ника, урядника і стражників, які знущалися з нього і обдирали його, як хотіли.

Царизм жорстоко пригноблював неруські національності. На Україні заборонялись книжки, газети на українській мові, укра­їнські школи. Царизм нацьковував одну націю на другу, органі­зовував єврейські погроми. Роздування національної ворожнечі було одним із засобів царизму в боротьбі з революційним рухом.

Революційна соціал-демократія піднімала робітничий клас на боротьбу проти поміщиків і капіталістів. Самовіддана робота очолюваних Леніним революційних соціал-демократів дала великі наслідки. Початок XX ст. був поворотним етапом в розвитку російського робітничого руху. Робітничий клас почав переходити від боротьби економічної, що переважала раніше, до боротьби політичної, скерованої проти самодержавства.

У Першотравневі дні 1900 р.

Зброєю і жорстокими репресіями придушував царизм страйк 1903 р. Влада в Києві двічі розстрілювала демонстрації. На боротьбу з страйком генерал-губернатор М. Драгоміров викликав з таборів у Київ війська. Але робітники трималися стійко, і капіталістам довелось піти на економічні поступки.

У всіх охоплених липневим страйком містах соціал-демокра- тичні комітети виступали як організатори і керівники страйків. Тут виявлялась пропагандистсько-агітаційна і організуюча сила ленінської газети „Искра", сила ленінських ідей.

„Искра" стала виходити в 1900 р. за кордоном і доставлялась у Росію нелегально. Вона мала величезне значення для ро­бітничого руху царської Росії. Під її впливом робітничий клас ставав до політичної боротьби.

„Искра" вперто боролась у лавах російської соціал-демократії проти „економістів", які виступали в інтересах буржуазії проти політичної боротьби робітничого класу і проти створення партії нового типу, яка здатна була б повести робітничий клас на пе­реможну боротьбу з самодержавством і буржуазією.

Нарешті, економізм у Росії, в тому числі й на Україні, був розгромлений і більшість соціал - демократичних організацій стала на іскрівські позиції.

На II з’їзді всередині РСДРП виникло дві політичні групи — більшовиків і меншовиків, які вже напередодні революції 1905 р. виступали відокремлено одна від другої, хоч і перебували формально в одній партії.

Під впливом робітничого руху на боротьбу проти поміщиків піднімалось селянство.

У багатьох місцевостях України на початку 900-х років від­бувались селянські заворушення. Особливо широких розмірів набув селянський рух навесні і влітку 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях. Селяни цілими селами вирушали до поміщицьких маєтків, забирали хліб, худобу та різні припаси і ділили їх між собою. Кілька маєтків було спалено. В с. Карлівціна Полтавщині, в маєтку герцога Мекленбург-Стреліцького, селяни спалили горілчаний і цукровий заводи, а харчові запаси і худобу поділили між собою. Разом з тим селяни захопили собі під посів близько 2000 десятин поміщицької землі.

На допомогу харківському і полтавському губернаторам, що придушували рух військовою силою, були послані війська з Київ­ського військового округа. Повсталих селян арештовували, кату­вали і розстрілювали. Але, не зважаючи на жорстоку розправу, революційний рух селянства в останні два передреволюційні роки не припинявся, а тільки дещо зменшився.

З посиленням селянського руху у частини дрібнобуржуазної інтелігенції стали відроджуватись народницькі ілюзії, що привело в 1902 р. до утворення партії соціалістів-революціонерів (есери). Ця партія була виразницею інтересів куркульства. Як засіб своєї боротьби есери вибрали індивідуальний терор, який шко­див справі революції, бо відвертав увагу мас від революційної боротьби.

Більшовики викривали есерів як куркульську партію і вели нещадну боротьбу проти тактики індивідуального терору.

Під впливом революційного руху робітників і селян серед сту­дентів стали зростати незадоволення і протести проти політики царизму.

. Але репресії ще більше посилили студентський опозиційний рух, який охопив усі вищі учбові заклади. Студентська заба­стовка 1902 р. перетворилась у загальну, охопивши близько ЗО тис. студентів.

Ріст революційного руху робітників, селян і особливо ре­пресії царизму проти студентства розворушили ліберальних помі­щиків і буржуазію. Ліберали виступили проти „крайніх" репре­сивних заходів царизму. Вони побоювались, що ці репресії можуть не припинити, а навпаки, посилити революційний рух. „Боячись „крайностей" царизму, вони ще більше боялись рево­люції" (Історія ВКП(б), Короткий курс, с. 29).

В 1902 р. утворюється ліберально-буржуазна група „Осво­бождение" на чолі з П. Струве. Ця група висунула вимоги конституційної монархії, „всестанового народного представни­цтва", домагаючись того, щоб ліберальна буржуазія і поміщики поділили владу з царем. Група „Освобождение" стала пізніше ядром конституційних демократів (к.-д.) — головної буржуазної партії в Росії.

В 1904 р. земсько-ліберальний рух вилився в так звану зем­ську кампанію, яку всіляко підтримували меншовики. Земська кампанія розгорнулась і в найбільших містах України. Ліберали на земських з’їздах, сесіях губернських зборів і на банкетах виносили резолюції, в яких просили царя піти їм на поступки.

Революційна обстановка в країні вплинула також і на зро­стання національного руху. Ряд земств, з’їздів ставлять питання про українізацію школи. \

В 1903 р. відбулося відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, на якому були також представники української інте­лігенції Галичини і Буковини.

Українська буржуазія, виступаючи під національним пра­пором, намагалася, в згоді з російською буржуазією, забезпе­чити свої інтереси і запобігти революції.

Українська буржуазія, як і російська, прагнула поділити владу з царем, одночасно домагаючись автономії України, переваги для себе в експлуатації українських робітників і селян.

В 1900 р. на Україні утворюється „Революційна українська пар­тія" (РУП), що складалася переважно з дрібнобуржуазної інтелі­генції. На чолі РУП були Д. Антонович, В. Винниченко, С. Пет­люра та ін. РУП стояла на буржуазно-націоналістичних позиціях.

Мавши деякий вплив в українському селі, РУП майже зовсім не мала його серед робітництва. Так, у Києві робітничою організацією РУП вважалась реміснича організація іконописного цеху: іконо­писці, столяри, різьбарі і позолотники. Таких ремісничих гуртків у Києві РУП мала кілька. Рупівські гуртки були також у Пол­таві, Лубнах, Ніжині, Білій Церкві,* Прилуках. В ряді місцево­стей України РУП мала ще невеликі сільські організації з пере­важно інтелігентським складом.

В 1902 р. частиною членів РУП була заснована „Українська народна партія", яка стояла на неприховано шовіністичних пози­ціях. Незабаром виникли ще дві буржуазно-націоналістичні пар­тії—„Українська демократична" та „Українська радикальна" партії, які в 1905 р. об’єдналися в радикально-демократичну партію. Ця партія була подібна до російських кадетів, з якими вона блоку­валася.

В 1904 р. від РУП відкололась частина партії, яка утворила „Українську соціал-демократичну спілку". З перших же кроків свого існування „Спілка" стала на меншовицькі позиції, на яких і лишалася весь час. Сама РУП в 1905 р. перейменувалась в УСДРП. Зміна назви для цих двох частин колишньої РУП по суті нічого не міняла в їх ідейних засадах: і та, і друга, як і раніше РУП, відбивали інтереси буржуазії, використовуючи соціалістичну фра­зеологію для прикриття перед народом своїх буржуазних позицій.

Більшовики, стоячи на позиціях пролетарського інтернаціо­налізму і борючись проти буржуазного націоналізму, включили в програму, що була прийнята на II з’їзді РСДРП, вимоги скасу­вання національного гніту і визнавали право на самовизначення за всіма народами царської Росії.

В боротьбі з революційним рухом царизм, поряд з посиленням репресій, вживав і інших заходів. Щоб відвернути робітників від революційної боротьби, жандармський полковник Зубатов придумав план створення фальшивих робітничих організацій, що звалися тоді серед передових робітників організаціями „поліцей­ського соціалізму". З допомогою зубатовських організацій цар­ська влада хотіла обманути робітників, намагаючись довести їм, що цар задовольнить вимоги робітників і тому робітникам не потрібно вести революційну боротьбу. Але робітники не йшли за Зубатовим. На Україні тільки в Одесі йому вдалося створити свою невелику організацію, яка незабаром розпалася.

Ще в 90-х роках минулого століття імперіалістичні цілі ца­ризму на Далекому Сході зіткнулись з імперіалістичними праг­неннями Японії. В лютому 1904 р. Японія, не оголошуючи війни, напала на російський тихоокеанський флот у Порт-Артурі; так почалася імперіалістична російсько-японська війна.

Війна була новим великим тягарем для народу. Царизм не був підготовлений до війни. Російське командування почало во­ювати майже без кулеметів, тоді як у японців на кожну сотню солдатів був кулемет. В російській армії невистачало снарядів, патронів і ін. Погано озброєна і навчена, керована бездарними і продажними генералами, царська армія зазнавала поразок.

Вступаючи у війну, царський уряд сподівався, що війна буде переможною і дасть йому можливість зміцнити своє становище в країні і придушити революційний рух. Але поразки царизму у війні показували народним масам всю його гнилість і викликали ріст ненависті народних мас до царизму. „Цар хотів війною заду­шити революцію. Він добився протилежного. Російсько-японська війна прискорила революцію" (Історія ВКП(б),Короткий курс, с. 54).

На початку XX ст. розгортається робітничий, селянський і студентський рух також у Галичині. В червні 1902 р. в м. Львові відбувся страйк будівельних робітників. Страйк закінчився ву­личною демонстрацією, яку розстріляло військо.

В цьому ж році вибухнув у багатьох повітах Галичини гран­діозний страйк сільськогосподарських робітників, який охопив понад 100 тис^ чоловік. В 1901 р. у Львівському університеті від­булись виступи українського студентства, яке домагалось сво­боди національно-культурного розвитку.

2.