Початок революції

Яскравим передвісником революції був організований під без­посереднім керівництвом тов. Сталіна загальний страйк у Баку. Страйк почався 13 грудня 1904 р. і пройшов під лозунгами більшо­виків: „Геть самодержавство!", „Геть війну!", „Геть буржуазію!"..

Бакинський страйк мав великий вплив на пролетаріат усієї Росії. Він являв собою передгрозову блискавку великої револю­ційної бурі.

З січня 1905 р. почався страйк на Путіловському заводі—одному з найбільших підприємств Петербурга (тепер завод ім. Кірова). Ленін оцінював цей страйк як один з найвеличніших проявів робітничого руху. Поштовхом до нього було звільнення з заводу чотирьох робітників.

Цей виступ підтримали інші заводи і фабрики, і він виріс у загальний страйк петербурзького пролетаріату.

Царський уряд вирішив потопити в крові зростаючий рево­люційний робітничий рух. Охранка з допомогою попа Гапона орга­нізувала 9 січня в Петербурзі похід робітників до царя з пети­цією (просьбою). Більшовики перестерігали, що в робітників будуть стріляти, але значна частина робітників ще вірила в царя і пішла до Зимового палацу. Царський уряд люто розправився з народом: на площі перед Зимовим палацом і на вулицях Петер­бурга були забиті і поранені тисячі демонстрантів.

На звірячу розправу царизму робітники того ж дня відповіли барикадною боротьбою. Більшовики, як і завжди, буии з масами робітників. Вони пояснювали робітникам, що в розстрілі винен царизм і що засобами для його знищення є збройна боротьба робітників і селян.

9 (22) січня стало днем початку першої буржуазно-демокра­тичної революції в Росії.

9 січня 1905 р.

воно не могло б зробити за місяці і роки сірого, буденного, затурканого життя" (Ленін, Твори, т. VII, с. 72).

Звістка про розправу царя з робітниками запалила весь народ гнівом і ненавистю до царизму. По всій країні на знак протесту почались страйки.

10 січня забастував пролетаріат Москви. З могутньою силою розгорнулась керована тов. Сталіним революційна боротьба в За­кавказзі. Вона охопила робітничі центри і перекинулась на село.

12 січня в Києві почався страйк на двох найбільших тоді в місті заводах: Південноросійському (тепер „Ленінська кузня") та Гретера і Кріванека (тепер „Більшовик"). Робітники виступили під лозунгами: „Геть самодержавство!", „Хай живе демократична республіка!", „Вимагаємо політичних свобод!". Крім політичних вимог, робітники висували також і економічні: підви­щення зарплати, оплати надурочної роботи, охорони праці і т. ін. За заводами-передовиками піднялись і інші підприємства Києва.

17 січня почав забастовку один з найбільших промислових центрів на Україні — робітничий Катеринослав. Військам і по­ліції не вдалося придушити цей рух. Під кінець січня страйк у Катеринославі став загальним, охопивши майже всі фабрики й заводи, трамвай, частину службовців. Студенти Гірничого ін­ституту, а за ними і ряду інших учбових закладів Катеринослава припинили навчання.

Разом з Катеринославом у Донбасі почали забастовку робіт­ники Юзівського заводу (тепер завод ім. Сталіна в м. Сталіно). Слідом за ними припинили роботу робітники великого чаву­ноливарного Петровсько-Волинцевського заводу. Адміністрація вивісила погрозливі оголошення, але робітники рвали їх, сходи­лись на збори, а до роботи не ставали. Забастовка на Петровсько- Волинцевському заводі тривала два тижні, і нарешті, робітники перемогли: більшість їх економічних вимог була задоволена.

Піднялися на масову революційну боротьбу і шахтарі Дон- баса. В Єнакієві в кінці січня забастували робітники заводу і шахтарі Веровського і Софіївського рудників Російсько-бель­гійського товариства. Разом з ними кинули роботу тисячі шах­тарів Макіївських рудників і ряду інших шахт Донбаса.

В Харкові, не зважаючи на заздалегідь проведені арешти, 17 січня на паровозобудівному -заводі відбувся багатолюдний мітинг, на якому робітники протестували проти кривавої роз­прави з робітниками Петербурга і висловлювали свою рішучу готовість до боротьби з самодержавством. За ухвалою мітингу харківські робітники зібрали кілька сотень карбованців на до­помогу петербурзьким робітникам.

Зростав революційний робітничий рух і в інших містах України. Царський уряд намагався репресіями затримати розви­ток революції. Це призводило до сутичок робітників з поліцією та військами. Революція невпинно наростала.

На багатьох заводах страйки, придушені поліцією і вій­ськами, на другий день вибухали з новою силою.

В першій половині лютого в Харкові вже бастувало 13 най­більших підприємств. Удруге виступив паровозобудівний завод. В Одесі бастували 10 підприємств. Свідомі робітники плямували розкольницьку діяльність меншовиків, які заважали розгортанню революційної боротьби.

На суднобудівному заводі в Миколаєві відбулась демонстра­ція і виникали сутички робітників з військами і поліцією. В Ка­теринославських залізничних майстернях робітники революційним порядком запровадили 8-годинний робочий день.

Серед лютневих страйків на Україні своєю організованістю і політичною гостротою виділявся страйк на заводі Гартмана в Лу­ганську, де працював слюсарем і вів активну революційну ро­боту тов. К. Є. Ворошилов. На заклик більшовицького комітету РСДРП 16 лютого забастували 350Э робітників заводу Гарт­мана. До гартманців приєдналися інші заводи Луганська. На багатотисячній демонстрації і мітингу виступав тов. Вороши­лов. Забастовка, що пройшла під більшовицькими лозунгами, вирвала у капіталістів 9-годинний робочий день і задоволення ряду інших вимог робітників.

Розвиток революції та політична агітація більшовиків впли­нули на характер страйкової боротьби. Від економічних страйків робітники переходили до політичних страйків і демонстрацій, а в окремих місцях — до збройного опору царським військам і поліції. Робітничий клас виступив як передова основна сила революції, що бореться за інтереси всього народу.

Пролетаріат піднімався на революційну боротьбу проти цариз­му, за здійснення „свободи робітничих спілок, скликання Уста­новчих зборів для зміни державного ладу Росії, рівності всіх перед законом, відокремлення церкви від держави, припинення війни, встановлення 8-годинного робочого дня, цередачі землі селянам" (Історія ВКП(б), Короткий курс, с. 55). Ці вимоги робітничого класу були сформульовані більшовиками.

Забастовки, мітинги, демонстрації лише підготовляли, орга­нізовували робітників на рішучу переможну боротьбу. Пере­могти ж народ міг тільки в збройній боротьбі. „Озброєння народу стає одним з найближчих завдань революційного мо­менту",— говорив тоді Ленін (Ленін, Твори, т. VII, с. 73).

Дезорганізаторські дії і угодовська тактика меншовиків при­вели до того, що російська соціал-демократична партія фактично була розколота на меншовиків і більшовиків і не мала єдиної тактики. Щоб виробити єдину тактику в революції, що розгор­талася, з ініціативи більшовиків був скликаний III з’їзд партії. Він відбувався в Лондоні з 12 по 27 квітня 1905 р. На з’їзд при­було 24 делегати від 20 більшовицьких комітетів. Від більшо­виків Одеси делегатом на з’їзді був Ленін. Меншовики відмо­вилися взяти участь у з’їзді і скликали окрему меншовицьку конференцію в Женеві, рішення якої були скеровані на згор­тання революції.

Ухвали III з’їзду були більшовицькими, ленінськими. З’їзд скерував робітничий клас у союзі з революційним селянством на збройне повалення царизму, на завоювання революційно-демо­кратичної диктатури робітників і селян.

З’їзд рекомендував селянам негайно приступити до орга­нізації революційних селянських комітетів, конфіскації по­міщицької землі без всякого викупу і запровадження на селі демократичних порядків.

Рішення IlI з’їзду були розвинуті Леніним у книзі „Дві так­тики соціал-демократії в демократичній революції". В цій книзі Ленін обгрунтував теорію переростання буржуазно-демократич­ної революції в революцію соціалістичну. Це давало пролета­ріатові нову теоретичну зброю.

Повернувшись до Росії, делегати III з’їзду понесли його рішен­ня в маси і з усією енергією взялись за проведення їх у життя.

Під знаком підготовки збройного повстання більшовики про­водять Першотравневе свято 1905 р. Ще ніколи до цього в цар­ській Росії святкування Першого Травня не мало такого масового й могутнього характеру, як у 1905 р. Напередодні свята біль­шовики друкували й поширювали листівки і відозви, серед яких була листівка, складена Леніним.

В день свята робітники бастували, сходились на збори і масовки, виходили на демонстрації. Могутню демонстрацію з чер­воними прапорами організували очолювані тов. Артемом (Ф. Сер­геев) більшовики Харкова. На одному з прапорів дружини робіт­ників вишили золотим позументом лозунги: „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" і „Геть самодержавство!".

Меншовики намагались вихолостити бойовий пролетарський характер свята. В Харкові, наприклад, вони домагались, щоб першотравнева демонстрація була проведена у день релігійного свята, але свідомі робітники не пішли за меншовиками.

, Страйки робітників, після деякого спаду, в травні знову підносяться вгору. Так, 2 травня в Одесі на кількох підприєм­ствах почався страйк, який на 6 травня охопив близько 100 підприємств з 10 тис. робітників. Страйкували робітники і в ряді інших робітничих центрів.

Робітничий клас підіймав на боротьбу широкі народні маси країни. На початку весни на революційну боротьбу виступило селянство.

В різних формах проявлялася боротьба селян проти поміщи­ків. Селяни пасли свою худобу на поміщицьких землях, рубали ліси, відмовлялися від складання договорів на оренду землі, захо­плювали поміщицьку землю для своїх посівів. Разом з цим селяни вдавались і до більш рішучих форм боротьби, а в деяких місце­востях нищили маєтки, заводи і підприємства.

Майже всюди на Україні відбувалися забастовки сільськогоспо­дарських робітників. Під час обробки буряків лише в Київській губернії страйкувало понад 150 тис. батраків і селян-поденників.

Більшовики приділяли велику увагу революційній боротьбі селян, дбаючи про піднесення свідомості і організованості се­лянства. Соціал-демократичні комітети в Чернігівській, Пол­тавській, Катеринославській і інших губерніях випускали спеці­альні відозви до селян. Харківські більшовики посилали на село своїх агітаторів з політичною літературою. На зборах і в бесі­дах більшовицькі агітатори кликали селян на союз з робітни­ками, на спільну збройну боротьбу проти царизму. Зростала політична свідомість селянства. Так, бідняки с. Манюків на Чер­нігівщині, відправляючись на заробітки, вийшли на демонстрацію. Як символ поневолення вони несли ярмо, кидали його об дорогу й топтали ногами. На червоному прапорі демонстрантів було написано: „Геть самодержавство!" і „Свобода!". В ряді сіл і по­міщицьких маєтків селяни і сільськогосподарські робітники свят­кували пролетарське свято Першого Травня. Поліція і каральні загони, що їх посилав царський уряд на захист поміщиків, зу­стрічали опір. Селяни часто відбивали арештованих односельців.

Навесні 1905 р. селянський рух охопив 85, або ¹∕₇, повітів Європейської Росії, а в червні—104 повіти, але це був ще тільки початок селянської боротьби.

Піднесення революційної боротьби робітників і селян і по­разки на фронті вплинули і на армію та військовий флот.

В Чорноморському флоті революційна частина матросів готу­валась до повстання. Дізнавшись про це, командування флоту почало чистку команд на кораблях і встановило ще суворішу дисципліну. Як і на інших кораблях, на броненосці „Князь Потемкин-Таврический", що був наймогутнішою одиницею Чор­номорського флоту, значна частина команди була замінена моло­дими матросами. Проте, на броненосці збереглося революційне ядро, яке продовжувало агітацію за повстання.

Для проведення навчальних стрільб броненосець був посла­ний в район Одеси.

Саме в цей час в Одесі бурхливо наростали революційні події. У відповідь на арешт керівників страйку на заводі Гена і розстріл робітників Пересипського району ІЗ червня в місті вибух загальний страйк, який перейшов у барикадні бої робіт­ників з поліцією і військом.

Події в Одесі мали на матросів „Потьомкіна" великий вплив і дуже піднесли їх революційний настрій.

14 червня на броненосці вибухло повстання. Безпосереднім приводом до виступу була спроба командування розправитись з матросами за відмову їсти борщ з червивим м’ясом. Команду вистроїли на палубі корабля. Командир запропонував відійти вбік тим, хто їстиме борщ. Матроси потроху почали відходити. Коли залишилась невелика група тих, що вперто відмовлялися скоритися, її накрили брезентом, викликали караул і наказали стріляти в матросів. Але караул команди не виконав. Тоді матрос Вакулинчук вигукнув: „Браття, доволі терпіти! Бий їх, ізвергів! До зброї! Ура! Хай живе свобода!"—і кинувся до зброї. Стар­ший офіцер Гіляровський пострілом з гвинтівки смертельно поранив Вакулинчука, який, помираючи, сказав товаришам: „Тільки не кидайте справи, браття!".

Матроси швидко розправилися з найбільш ненависними їм офіцерами. Для керівництва повстанням було обрано матроський комітет (комісію), на чолі якого став робітник-матрос Панас Ма­тюшенко, син шевця з села Дергачі, Харківського повіту. Комітет ухвалив повести революційний броненосець в Одесу, куди той прибув 15 червня.

Тисячі робітників прийшли в порт зустрічати „Потьомкіна" і попрощатися з тілом Вакулинчука, перевезеним на берег.

Щоб не допустити єднання робітників з повсталим броненос­цем, влада вчинила жахливий розстріл маси народу, що зібра^: лась у порту. Сотні людей було вбито й поранено.

Проте, не зважаючи на розстріл, похорон Вакулинчука, що відбувся 16 червня, перетворився в могутню демонстрацію проти самодержавства.

Проти повсталого броненосця цар вислав ескадру, але матроси відмовились стріляти в „Потьомкіна", і перелякане на­чальство спішно повернуло ескадру назад у Севастополь.

На повсталому броненосці не було правильного керів­ництва. Меншовики, есери і анархісти, що були на кораблі, виступали проти революційних дій. Крім того, залишена на „Потьомкіні" частина старого командного складу вела роз­кладницьку контрреволюційну роботу. Обраний командиром корабля офіцер Алексеев, підтриманий меншовиками, відмо­вився стріляти у війська і поліцію, які розстрілювали робітників у порту.

На третій день повстання на броненосці нестало харчових припасів, вугілля і прісної води. „Потьомкін" зробив спробу поповнити запаси в румунському порту Констанца, але румун­ська влада відмовилась подати будьяку допомогу революцій­ним матросам. Тоді броненосець пішов у Феодосію і, не діставши нічого й там, знову повернувся в Констанцу і 25 червня здався румунським властям.

З 720 чоловік команди „Потьомкіна" повернулись у Росію зараз же після здачі тільки 54 матроси. Каторгою і ув’язненням помстився царизм над повстанцями броненосця, які попали в його руки. Не зважаючи на поразку, повстання мало винятково ве­лике значення. „Повстання на броненосці „Потьомкін" було першим масовим революційним виступом в армії і флоті, першим переходом великої частини царських військ на сторону револю­ції. Повстання це зробило для робітничих, селянських і особливо самих солдатських і матроських мас більш зрозумілою і близь­кою думку про приєднання армії і флоту до робітничого класу, до народу" (Історія ВКП(б), Короткий курс, с. 58).

Жахлива розправа над народом в Одесі, а також і в Лодзі викликала могутню хвилю гнівних протестів і політичних страй­ків по всій країні. Тільки в самому Катеринославі в кінці червня бастувало понад 10 тис. робітників; відбувались сутички з поліцією і військами. Те саме було і в інших пролетарських центрах.

В країні назрівали умови для збройного повстання народу. Задовольняючи інтереси ліберальної буржуазії і намагаючись обдурити народ, цар пішов на „поступки" нібито в інтересах народу і звернувся до міністра внутрішніх справ Булигіна з ре­скриптом, в якому доручив йому розробити законопроект „пред­ставницької" установи — думи. Закон про думу, який вийшов 6 серпня, не давав їй ніяких законодавчих прав, а лише дорадчі.

Повстання на броненосці. Потьомкін*

Обирати і бути обраними до думи могли лише дворяни, фаб­риканти, заводчики й куркулі. „З точки зору інтересів народу,— писав Ленін,—Державна Дума — найзухваліше знущання над „народним представництвом" (Ленін, Твори, т. VIII, с. 139).

Більшовики оголосили активний бойкот булигінській думі і посилили роботу в масах над підготовкою збройного повстання.

Ліберальна буржуазія, йдучи на угоду з царем, взяла участь у думі. Меншовики підтримали ліберальну буржуазію і повели боротьбу проти більшовицької тактики бойкоту.

2.