Робііничий рух

З розвитком капіталізму росла концентрація промисловості і робочої сили на підприємствах. Разом з тим став ширитися і робітничий рух, все частіше, наполегливіше і організованіше стали виступати робітники в боротьбі з капіталістами, за поліп­шення свого становища.

Основною формою боротьби робітників проти капіталістів були страйки, що мали спочатку стихійний характер. У робіт­ників ще не було своїх організацій або об’єднань, які зазда­легідь підготовляли б страйк і ставили б вимоги фабрикантові. Робітнича маса висувала своїх керівників лише під час страйку.

Страйки проходили по-різному Робітники кидали роботу і ста­вили вимоги фабрикантові. Нерідко бували також випадки, коли робітники, втративши терпіння, кидали роботу, громили заводські контори, били вікна в фабричних приміщеннях, ламали машини, били фабричну адміністрацію. Представники царської влади зви­чайно арештовували керівників та активних учасників страйку.

У квітні 1875 р. вибух бурхливий страйк на заводі Юза. Робітники розгромили крамниці, контору. Для придушення цього страйку були викликані козаки. Близько ЗО чоловік учасників страйку було арештовано. В 1879 і 1880 рр. відбулися страйки робітників залізничних майстерень у Києві.

У 1886 і 1887 рр. на Черкаському рафінадному заводі, Київ­ської губернії, стався ряд страйків, які почались у зв’язку з тим, що робітників примушували виконувати непосильну роботу. Справа дійшла до суду, який визнав винними робітників і засудив кількох з них у тюрму на різні строки.

Страйки відбувались і на багатьох вугільних шахтах Дон- баса. Так, у лютому і в тиавні 1887 р. у зв’язку з підвищенням цін на продукти харчування шахтарі стали вимагати підвищення заробітної плати.

Робітники-залізничники брали також найактивнішу участь у ростучому страйковому русі. 20 серпня 1887 р. через грубе поводження адміністрації з робітниками, що доходило до по­биття їх, забастувало 400 робітників головних майстерень Курсько-Харківсько-Азовської залізниці.

У 1890 р. вибух страйк робітників Одеських майстерень Південно-Захіїної залізниці, в 1891 р. — робітників станції Пол­тава, в 1892 р.—на Донецькій залізниці, в 1893 р. — в Харків­ських залізничних майстернях.

Страйкували також робітники пристаней, металургійних^ машинобудівних, ливарно-механічних заводів, тютюнових фабрик та інших підприємств.

Страйки робітників того часу мали економічний характер. Робітники тоді ще не розуміли необхідності політичної боротьби за повалення самодержавного ладу, який захищав інтереси експлуататорів. Було багато випадків, і^оли робітники скаржи­лись на фабриканта або заводчика представникам місцевої влади— справникові, в поліцейське управління і т. д., що сидчило про політичну незрілість і відсутність класової свідомості. У робіт­ників була також сильна наівна віра в справедливість иаря. Були випадки, коли робітники писали скарги цареві, наслідникові.. Але скоро віра стала зникати, бо робітники бачили, що заходи, представників влади завжди скеровані проти трудящих.

В міру дальшого зростання страйкового руху росла й органі­зованість робітників. Це особливо яскраво довів Морозовський страйк, що був у січні 1885 р. на текстильній фабриці капіта­ліста Морозова в Орєхово-Зуєві. Він проходив орі авізовано,, керівниками його були передові робітники, які виявили велику організованість і стійкість.

Робітники віїерше добилися перемоги. З червня 1886 р. цар­ський уряд змушений був видати закон, який забороняв капіта­лістам самовільні штрафи, регулював відносини між капіталі­стами і робітниками.

У процесі страйкової боротьби зростала класова свідомість робітників. „Передові робітники почали розуміти, що для успіш­ної боротьби з капіталістами потрібна організація" (Історія ВКП(б), Короткий курс, с. 8).

Великий вплив на піднесення революційного робітничого руху в Росії мала діяльність І Інтернаціоналу, заснованого Карлом Марксом у 1864 р. До І Інтернаціоналу входила і російська секція. Баї ато з членів секції, будучи в еміграції, пересилали револю­ційну літературу в Росію. В 1872 р. на російську мову був пере­кладений „Капітал" Карла Маркса, пю, безперечно, мало велике значення для поширення марксизму в Росії. Тимчасова перемога паризького пролетаріату і встановлення влади Паризької Ко­муни в 1871 р. також мали вплив на революційний рух у Росії.

На Україні починають виникати перші робітничі організації.

В 1875 р. в Одесі виникає „Південноросійський союз ро­бітників". Це була перша робітнича організація не тільки на Україні, а й у всій Росії. Організатором і керівником її був Є. Заславський. Союз ставив своїм основним завданням політичну боротьбу з царизмом і його повалення, а також боротьбу проти капіталістичної експлуатації і капіталістичного ладу. Існувала ця організація недовго, всього 8—9 місяців, і була розгромлена поліцією.

Ще більшу роль в ростучому робітничому русі відігравав,Північний союз російських робітників", організований у 1878 р. в Петербурзі робітником-столяром Степаном Халтуріним і слю­сарем Віктором Обнорським ’)• Обнорський бував у Західній Європі, ознайомився там з діяльністю соціал-демократичних пар­тій і І Інтернаціоналу. Це наклало свій відбиток на програму цієї організації. Союз існував недовго. Поліція швидко натрапила на сліди і розгромила його.

У 1880—1881 рр. в Києві існував „Південноруський робітни­чий союз". Його керівниками були народники Щедрій і Коваль­ська.

Союз проіснував один рік і був розгромлений царським урядом.

Після кризи, яку пережила промисловість Росії у 80-х роках, на початку 90-х років у країні настало промислове піднесення. Це піднесення було зумовлене всім попереднім розвитком промис­ловості і ввозом іноземного капіталу. На Україні в цей час швидко росла вугільна і металургійна промисловість. Промис­ловому піднесенню сприяла залізнична сітка — великий спо­живач мінерального палива й металу.

Широке залізничне будівництво 90-х років пред’явило величез­ний попит на метал, кам’яне вугілля, нафту. За 10 років у Росії було збудовано понад 21 тис. верст нових залізничних шляхів, в тому числі й Сибірську магістраль.

Для піднесення промисловості мало значення і те, що цар­ський уряд з кінця 80-х років почав проводити різко протекційну тарифну політику для захисту вітчизняної промисловості від іноземної конкуренції.

Зате в країну потекли іноземні капітали, які мали тут широке поле діяльності. Багаті джерела сировини, дешева робоча сила давали величезні прибутки.

Стали рости акціонерні компанії з іноземним капіталом, в першу чергу французьким і бельгійським, за якими йшли англійський, німецький і т. д. Найбільше іноземних капіталів на Україні було вкладено в кам’яновугільну, металургійну та маши­нобудівну промисловість. За короткий час в металургічну і машинобудівну промисловість було вкладено до 140 млн.

¹) Обнорський раніш був членом „Південноросійського союзу робітників' при чому в цих промислових галузях налічувалось 45 іноземних підприємств. В кам’яновугільній промисловості було 15 інозем­них підприємств з капіталом у 83 млн. крб.

З 22 машинобудівних і ливарних заводів, збудованих в різних місцях Донбаса, в Катеринославі, Миколаєві, Одесі, Харкові, Сумах і т. д., 21 завод належав цілком або частково іноземним капіталістам. Це було одним з показників напівколоніальної за­лежності царської Росії від Західної Європи.

У зв’язку з ростом промисловості, з появою великих заводів кількість робітників значно збільшилась. Робітники великих за-, водів, де працювало по кілька тисяч чоловік, були більш згур­товані. Формувалася класова свідомість робітників, поширюва­лося вчення Карла Маркса, вчення про закони розвитку людського суспільства і про шляхи, якими робітничий клас повинен іти до свого визволення, до знищення експлуатації людини люди­ною, до побудови безкласового соціалістичного суспільства.

За царювання Олександра III в Росії посилилося переслідуван­ня революціонерів. Багато з них емігрувало за кордон. У 1883 р. в Женеві виникла перша російська марксистська організація — група „Визволення праці" на чолі з Г. В. Плехановим, яка мала величезне значення у справі популяризації марксизму в Росії. Вона поширювала твори великих пролетарських революціонерів Маркса і Енгельса, перекладаючи їх на російську мову, і боро­лася проти шкідливих теорій народників.

У Західній Європі в цей час розгортався революційний робітничий рух. У 1889 р. на конгресі в Парижі засновується II Інтернаціонал. В 1891 р. вперше в Росії було проведене в Пе­тербурзі святкування дня міжнародної пролетарської солідар­ності — Першого Травня.

По всій Росії стали виникати перші соціал-демократичні гуртки. На Україні такі соціал-демократичні гуртки появилися під кінець 80-х і на початку 9j-x років у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Миколаєві та в інших містах.

Хоч на середину 90-х років число гуртків і груп зросло ще біль­ше, але вони були розпорошені і не зв’язані з робітничим рухом.

З кінця 80-х років розпочинається революційна діяльність Леніна. Ще з юних років він оволодів марксистським вченням і з } спіхом почав застосовувати його на практиці революційної боротьби. Вступ Леніна в революційний рух мав величезне значення. В 1893 р. Ленін переїхав у Петербург і став на чолі революційної боротьби. Він завдав остаточного удару народ­ництву. Ведучи активну пропагандистську роботу в робітничих гуртках, Ленін розвивав далі і популяризував учення Маркса.

У 1895 р. в Петербурзі було до 20 марксистських гуртків. Ленін об’єднав їх в петербурзький „Союз боротьби за визво­лення робітничого класу". Цим Ленін підготував створення рево­люційної марксистської робітничої партії, бо петербурзький,Союз боротьби" був зачатком такої партії. Під керівництвом Леніна петербурзький „Союз боротьби" здійснив з’єднання соці­алізму з робітничим рухом. Робітничий рух піднявся на новий, вищий ступінь.

Поштовх, даний петербурзьким „Союзом боротьби за визво­лення робітничого класу" дб об’єднання марксистських гуртків, привів до утворення „Союзів боротьби" по великих міських центрах Росії.

На Україні в 1897 р. виник київський „Союз боротьби за ви­зволення робітничого класу". Того ж року в Миколаєві кілька

В. І. Ленін керує нелегальним робітничим гуртком.

соціал-демократичних гуртків об’єднуються в „Південноросій­ський робітничий союз". В Катеринославі тоді ж виникає „Союз- боротьби за визволення робітників".

„Союзи боротьби" провели велику роботу в справі керів­ництва робітничим рухом, завдяки чому він проходив більш організовано, ніж раніше. Це особливо яскраво довели петер­бурзькі страйки 1895—1896 рр. „Союзи боротьби" підготували І з’їзд РСДРП. Особливо значну роль у підготовці з’їзду відігра­вав київський „Союз боротьби за визволення робітничого класу".

З осені 1894 р. по квітень 1896 р. в Києві провадив роботу Ладо Кецховелі — соратник тов. Сталіна. Переслідування по­ліції примусили його переїхати сюди з Закавказзя. Ладо Кец­ховелі зразу ж палко взявся до революційної роботи і брав, найактивнішу участь у діяльності революційних соціал-демокра­тичних гуртків Києва.

Проте,, поліція скоро напала на слід революційної діяльності Ладо Кецховелі, і в 1896 р. він був арештований, а через деякий час висланий на батьківщину під нагляд поліції.

Арешт Леніна і його прихильників у кінці 1895 р. завдав тяжкого удару революційному рухові. До керівництва „Союзами боротьби¹⁴ прийшли нові люди, які перекручували вчення мар­ксизму. Це були так звані „економісти⁴⁴, які заперечували необ­хідність політичної боротьби для робітничого класу і вважали, що йому треба вести тільки економічну боротьбу. Вони захо­пили позиції і в багатьох соціал-демократичних організаціях України. Перебуваючи ще в засланні, Ленін організував проти них ідейну боротьбу, яка увінчалась блискучою перемогою ле­нінських поглядів.

Соціал-демократичні організації скликали 14 березня 1898 р. в Мінську І з’їзд РСДРП, який випустив „Маніфест⁴⁴ і обрав Центральний Комітет. Зразу ж після закінчення з’їзду поліція арештувала членів Центрального Комітету, в зв’язку з чим спроба організувати соціал-демократичну робітничу партію за­кінчилася безуспішно. Перед революційними марксистами сто­яло завдання організувати марксистську революційну партію пролетаріату, яка повела б його на штурм царизму.

6.