Дисидентський рух

Спроби десталінізації суспільства, реабілітації багатьох партійних, державних і культурних діячів України супроводжувалися ростом політичної та національної самосвідомості молоді, особливо творчої.

комуністичного режиму, непокори владним структурам. Серед українців зріс інтерес до культури західних країн. Період «відлиги» дав поштовх дисидентському руху. Дисидентами були люди, які заявляли про свою незгоду з радянською системою і рішучість боротися з нею легальними методами. Система, у свою чергу, використовувала всі засоби боротьби з ними, аж до ув’язнення, але обмежувала себе в одному: не добивалася їх знищення. Тому дисидентський рух народився тільки після ХХ з’їзду КПРС. Раніше він не мав жодних шансів на існування.

Аналізуючи причини зародження дисидентського руху, слід відзначити, що термін «дисиденти» був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. В Україні головними центрами дисидентської активності були Київ і Львів. Відкриті прояви інакомислення спостерігалися також у Дніпропетровську, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі, Тернополі та інших містах. Переважно там же розповсюджувався і самвидав. За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60-70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік, у тому числі тих, хто проявляв свій нонконформізм спорадично. Коло ж постійних учасників руху опору в цей час було значно вужчим.

Принциповий поворот у розвиткові українського руху опору намітився на зламі 50-60-х рр. Першим на шлях легальної боротьби з політичним режимом став Левко Лук'яненко. Діяльність Л.Лук'яненка та його послідовників розгорталася на Заході України - регіоні, в якому були винятково сильними традиції підпільно- партизанської збройної боротьби з радянською владою.

1. Правозахисне, представлене в Україні Українською громадською групою сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), яку очолював М. Руденко; 2. Релігійне, що виступало за не декларовану, а реальну свободу совісті, яскравими представниками якого були Г. Вінс, В. Романюк, Й. Тереля; 3. Національно орієнтоване, що засуджувало шовінізм, імперську політику центру, русифікацію. Представниками цього напряму були І. Дзюба, С. Караванський, В. Чорновіл, В. Мороз.

Для того, щоб краще зрозуміти суть українського дисидентського руху, доцільно умовно його згрупувати за окремими напрямами. Так, течію, близьку до інтегрального націоналізму Д.Донцова та ідеології ОУН, проте без крайніх виявів щодо насильства, репрезентував В.Мороз. За свою одержимість, культ сильної, здатної на жертовність особи, безкомпромісну боротьбу за чистоту національної ідеї, за повалення командно-адміністративної системи він здобув на Заході велику популярність, але серед основної кагорти дисидентів його радикальні погляди не знаходили широкої підтримки.

Другий напрямок, також безкомпромісний, носив національно-демократичний характер і містив прагнення до унезалежнення України. Представниками цього напрямку можна вважати таких діячів, як Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, Б.і М.Горині, Оксана Мешко та ін. Сюди ж можна віднєсти і поета В.Стуса, письменника Г.Снегірьова та критика Є.Сверстюка. Дисиденти з двох окреслених напрямів терпіли найжорстокіший тиск з боку офіційних структур аж до позасудових репресій і довгострокових термінів ув’язнення, більшість з яких сягала 10, а то й 20 років. Серед цих напрямів існували, зрозуміла річ, і нелегальні групи, які, проте, не мали на меті збройну боротьбу чи щось подібне.

Третє річище дисидентства в Україні було спрямоване у загально-демократичний потік «радянського дисидентства», яке полягало насамперед, в обороні невід’ємних прав людини. Серед українських репрезентантів цього напряму можна назвати генерала П.Григоренка, Л.Плюща, С. Глузмана, М.Мариновича.

Наступним напрямом можна вважати

«інтелектуальне дисидентство», яке зосереджувалося переважно на національно-культурних правах, обстоювало такі питання, як шкільництво рідною мовою, розвиток української видавничої справи, наукової діяльності тощо. Серед його представників бачимо таких діячів, як І.Дзюба, І.Світличний, В.Лісовий, Михайлина Коцюбинська, Зіновія Франко. Самостійний різновид дисидентства в Україні базувався на захисті релігійних прав віруючих (Й.Тереля, В.Романюк, І.Гель та ін.). Окрім того, чималою була аудиторія - «внутрішнє дисидентство». Не у кожного вистачало мужності на відкриту боротьбу. Але тисячі людей з немалим ризиком передруковували, поширювали й осмислювали теоретичні й публіцистичні праці дисидентів. Необхідно підкреслити, що подібний поділ є досить умовним, особливо, коли йдеться про конкретні постаті, але все ж дає змогу певною мірою систематизувати напрямки пошуків і здобутків на шляху національно-визвольних змагань в УРСР.

1975 р. у зв’язку з підписанням Радянським Союзом разом з кількома десятками європейських держав Гельсінської угоди дисидентство отримує новий імпульс. Організовується, подібно до московської, Українська Гельсінська група (УГГ), на чолі якої стояли письменник Микола Руденко і генерал Петро Григоренко. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії.

Українська література збагатилася новими художніми творами М.Рильського, В.Сосюри, А.Малишка, О.Гончара, М.Стельмаха. З'явилися талановиті літературні критики - І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк. Заявили про себе нові імена: Г.Тютюнник, Д.Павличко, Л.Костенко, І.Драч, В.Симоненко, з якими пов'язане покоління «шестидесятників», які діяли не тільки в столиці, але й у Львові, Донецьку, Харкові.

Українська інтелігенція не мала змоги поширювати через офіційні видавництва праці, в яких гостро критикувалися недоліки тогочасного життя і тому значного поширення здобув так званий «самвидав». Таким чином, наприклад, були поширені такі твори як «Інтернаціоналізм чи русифікація» І. Дзюби, «Лихо з розуму» В. Чорновола, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка тощо. Найбільшими центрами самвидаву були Київ і Львів. Офіційна влада піддавала дисидентів переслідуванням, серед методів боротьби з інакомислячими були арешти, заслання, примусове лікування у психіатричних лікарнях тощо.

Окремим напрямом у дисидентстві є релігійний. У даному випадку йдеться не лише про домагання віруючими реалізації свободи совісті, а й про своєрідне трактування ряду релігійних догматів. Показовою в цьому плані були опозиційні течії серед євангельських християн- баптистів, адвентистів сьомого дня, п’ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні церкви («Рада Церков євангельських християн-баптистів», «Вірні і вільні Адвентисти сьомого дня). Однією з найбільш переслідуваних була конфесія «Вільні адвентисти сьомого дня», які діяли у 8 областях України. Представники конфесії відкривали підпільні видавництва релігійної літератури, категорично відмовлялися служити в армії, вели релігійну пропаганду серед населення, що й стало причиної активізації репресій проти адвентистів у 1979 р.

З приходом до влади Леоніда Брежнєва (1964 р.) відбувається поступова реабілітація Сталіна,

відроджується неосталінізм, застосовуються у нових

обставинах сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників

режиму, примусова русифікація, вмотивована теорією так званого радянського народу, відродження «культу особистості» (Леоніда Брежнєва) тощо.

3.