Сутність і парадокси «відлиги». Успіхи, прорахунки та абсурдність економіки

При дослідженні даної теми необхідно звернути увагу, що приблизно три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди, як мали суттєво відмінний історичний зміст.

В радянській, антирадянській і пострадянській літературі ХХ з'їзд КПРС оцінюється досить вагомо, хоча й з різних позицій, так як він визначив перехід в історії партії більшовиків від її політичного піднесення до повільного занепаду. Отже, цей з'їзд «виламується» з історії КПРС і набуває значення однієї з найбільш вагомих подій світової історії минулого століття.

Історичне значення з'їзду полягає не у прийнятті якого-небудь доленосного рішення. Він тільки «освятив» авторитетом державної партії рішення, прийняті раніше наступниками Й.Сталіна. Легітимізація рішень, прийнятих новими володарями Кремля після смерті вождя - ось у цьому й полягає смисл здійсненого з'їздом.

Щоб зрозуміти це, треба знати, в якому стані перебувало радянське суспільство на початку 50-х рр. ХХ ст. Це знання й досі є здебільшого продуктом життєвого досвіду найстаршого з нині існуючих поколінь, засвоєного правнуками, онуками й дітьми. Історики й археографи ще не сказали свого слова, хоча політичний бік подій висвітлили цілком задовільно. Адже ХХ з'їзд вплинув передусім на умонастрої, які не були досі предметом дослідження історичної науки.

Від цього з'їзду розпочався новий етап в історії радянського тоталітаризму - найдосконалішого у своїй вирафінованій жорстокості.

Вони стали очевидними незабаром після смерті Й. Сталіна. Вже червневий пленум ЦК КПРС у 1953 році проголосив курс на відбудову внутрішньопартійної демократії, припинення зловживань законністю. Пленум ЦК компартії України, що відбувся 29-30 липня 1953 р., повністю підтримав рішення червневого пленуму ЦК КПРС.

Процес десталінізації особливо пожвавився після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р.). На ньому за доповіддю першого секретаря ЦК партії М. Хрущова було прийнято постанову про культ особи і подолання його наслідків та про необхідність радикальних змін. Через чотири місяці після з'їзду - 30 червня 1956 р. - ЦК КПРС прийняв постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», де висловлювалася рішучість держави і партії продовжувати боротьбу проти культу особи, тобто викривати й усувати негативні наслідки цього режиму.

Викриття культу особи Сталіна - найграндіозніша подія в житті радянського суспільства в період, що розглядається, яка за своїм значенням виходить далеко за межі цього періоду. Вона вплинула на весь наступний розвиток радянського суспільства і держави, а також на подальший перебіг світової історії.

Зовсім не випадково період після смерті Сталіна був названий «відлигою», за назвою повісті І.Еренбурга «Відлига», що з'явилася у 1954 р. Назва «відлига» відбивала зміст перемін - потепління серед зими. Політичний режим уже був неспроможний використовувати для управління державою і суспільством методи масового терору. Однак він не змінився, налаштованість на державний терор була невіддільною від його внутрішньої суті. Гасла «Хто не з нами, той проти нас», «якщо ворог не здається, його знищують» - залишалися популярними. Суспільство, як і раніше, перебувало у тоталітарному морозильнику. Політика «відлиги» могла в будь-який момент змінитися черговим заморозком. У часи «відлиги» нове керівництво спробувало реформувати тоталітарну радянську систему, надати їй людської подоби, бодай частково подолати антагонізм між людиною і режимом, суспільством і державою. Тут слід віддати належне М. Хрущову. Він виявив велику мужність, коли переконав або примусив членів ЦК партії, а згодом і делегатів XX з'їзду зрозуміти необхідність викриття культу особи, відмови від нього.

Так, в Україні режим одноособової влади частково поступився місцем так званому «колективному керівництву». Звільнення Л.Мельникова з посади Першого секретаря ЦК КПУ за помилки в проведенні національної політики та за недоліки в роботі з кадрами, заміна його українцем О.Кириченком, висунення на керівні посади місцевих працівників, особливо на Заході України, збільшення до 60% прошарку українців у складі КПУ - все це свідчило про початок «потепління» у суспільно- політичному житті. При цьому КПУ, маючи права обласної організації КПРС, у своїй діяльності продовжувала надавати перевагу загальносоюзним, а не національним інтересам.

Демократичним змінам у суспільно-політичному житті сприяло викриття злочинної діяльності Л.Берії та його найближчих прибічників в Україні, початок часткової реабілітації жертв сталінських репресій. До 1957 р. більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою, дістали змогу повернутися в Україну.

Критика культу особи Й.Сталіна, відмова від деяких його крайнощів, початок реабілітації жертв сталінських репресій - все це було вимушеною реакцією на глибоку кризу тоталітаризму, і дало поштовх до пробудження демократичних тенденцій у суспільстві. «Хрущовська відлига» мала певний позитивний вплив на національно- духовне пробудження і культурний розвиток України.

Останнє виявилося у виступах представників різних верств населення з критикою національної політики Й.Сталіна, на захист української мови, національно- культурного відродження, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви. З 1957 р. став видаватися «Український історичний журнал», почалася підготовка до видання багатотомної історії України та історії міст і сіл республіки. На законній основі було проведено входження Кримської області до складу України. З цього приводу Верховними Радами РРФСР, УРСР і СРСР були прийняті, відповідно до чинного тоді законодавства СРСР, усі необхідні нормативні акти. Факт передачі Кримської області зі складу Російської Федерації до України у січні 1954 р. був зафіксований у Конституціях СРСР, РРФСР і УРСР.

Сама передача справедливо і обґрунтовано мотивувалася спільністю економіки, територіальною близькістю, тісними господарськими і культурними зв'язками між Україною та Кримським півостровом. Перед війною населення Кримської АРСР складалося наполовину з росіян, а серед інших національностей найчисленнішими були татари (19,4%) та українці (13,7%). Після депортації в 1944 р. татар, греків, вірмен та німців склад населення істотно змінився. У середині 50-х років питома вага росіян становила менше 70%, а українців - понад 20%.

Оскільки цей акт за часом збігся з урочистостями, присвяченими 300-річчю «возз'єднання» України з Росією, то в тогочасній пресі деякі автори оцінювали його як «свідчення дружби українського і російського народів».

Ініційована Л.Берією, Г.Маленковим і М.Хрущовим «відлига» знайшла, здавалося б, друге дихання у жовтні 1961р., на ХХП з'їзді КПРС. Проте, десталінізація досягла на цьому з'їзді своєї кульмінації. Майже відразу після з'їзду керівники державної партії почали згортати кампанію. В їх виступах недвозначно підкреслювалося: реабілітацію людей не можна підміняти реабілітацією ідей. З кінця 1962 р. в Радянському Союзі розпочався масований тиск на інтелігенцію, яка дозволяла собі «вільнодумство».

Потрібно підкреслити, що «відлига» була викликана не лише особистим бажанням Хрущова чи збігом обставин. Змін вимагало життя. Західний світ вступав в еру тотальної модернізації, пов'язаної з розвитком науково- технічної революції. «Змагання двох систем» вимагало нових темпів, нових імпульсів у розвитку радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. В інтересах самозбереження тоталітарної системи було проведене реформування певних її компонентів і структур, звільнення від тягаря надцентралізму, майже повної самоізоляції та духовної скутості. До цього, звичайно, додавалися суто суб'єктивні прагнення частини партійно- державної бюрократії, зацікавленої в змінах, які б розширили сферу її компетенції за рахунок усунення від влади висуванців сталінської епохи, амбіції технократів, що набирали силу завдяки світовим економічним тенденціям, нарешті - міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова та ортодоксальними сталіністами у «верхах».

Зазначимо, що парадокс ситуації полягав у тому, що процес викриття «культу особи» відбувався цілком за канонами системи, яку ретельно будував сам Сталін. Партійно-бюрократична ієрархія діяла вправно, виконуючи вказівки верхів, зберігалися всі старі ідєологічні шаблони.

При цьому слід зауважити, що процес десталінізації суспільного життя в Україні розгортався повільніше, ніж у центрі. Із запізненням стали з’являтися статті у пресі в «дусі рішень ХХ з’їзду». Тон і зміст критики були стриманішими. Зміни торкалися переважно сфери культурного життя. В галузі ідеології та політики вони не виходили за межі вказівок центру, були сповнені протиріч. Подібна позиція українського керівництва була зумовлена традицією, що встановилася в умовах командно- адміністративної системи - вбачати у будь-якому критичному виступі на адресу центральних органів влади вияв якщо не «буржуазного націоналізму», то вже напевне «відхилення від генеральної лінії».

Наголошуючи на обмеженості та непослідовності процесів десталінізації, потрібно звернути увагу, що поза реабілітацією залишилися майже всі, хто був так чи інакше пов’язаний із звинуваченнями у «націоналізмі». Та найкричущішим парадоксом «відлиги» було те, що процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. В Україні тоді здебільшого на закритих судових засіданнях судили людей за «антирадянську націоналістичну пропаганду» в Тернополі, Чернівцях, Луцьку, Дніпропетровську, Рівному, Луганську, Сумах тощо. Звинувачення, як правило, були фальсифіковані або перебільшені: судили за необережно сказане слово, зберігання недозволеної літератури і т.д. Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притягнено до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за «антирадянську діяльність» близько 3,5 тис. чол. Зокрема, судилище над групою львівських юристів (Л.Лук'яненко, І.Кандиба, С. Вірун та ін.), «викриття» у Львові молодіжної підпільної організації «Український національний центр», утиски й переслідування колишніх учасників збройної боротьби ОУН-УПА.

Отже, «відлига» торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, сприяли певному прогресивному розвитку України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватися у свою протилежність. До того ж межі «відлиги» були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.

У другій половині 50-х років робилися спроби здійснити реформи у багатьох сферах життя. В економіці був взятий курс на децентралізацію всіх галузей, включаючи залізничний транспорт. У 1956 р. під керівництво Ради міністрів України перейшло понад 10 тис. промислових підприємств. Україна разом з іншими союзними республіками дістала нові права в управлінні своїм господарством. Це зумовлювалося потребою прискорення розвитку економіки, а також досягненнями України в господарському та культурному будівництві, наявністю у неї власних національних кадрів керівництва.

Особлива увага приділялася покращенню стану промислового виробництва. У результаті ліквідації руйнувань, нанесених нацистами народному господарству України під час війни, в 1955-1965 рр. нарощувався випуск промислової продукції. Зокрема, виробництво

металорізальних верстатів збільшилося у 1,7 разів, тракторів - у 2, магістральних тепловозів - в 11, а екскаваторів - у 17 разів. З'явилися нові види машин і обладнання, нові види приладів, апаратури і засобів автоматизації. Водночас, за якістю продукції промисловість України дуже відставала від передових країн. Розуміючи це, керівництво СРСР і УРСР висунуло завдання докорінного удосконалення технологій промислового виробництва, прискорення науково- технічного прогресу.

З січня 1966 р. розширили права та почали стимулювати ініціативу підприємств. Заводи, фабрики, бригади, інші господарські структури переводилися на господарський розрахунок (економічні методи

господарювання за умов збереження державної власності, основ командно-адміністративної системи). У 1966 р. на нові методи планування та економічного стимулювання перейшло 1,5% підприємств України, а до 1970 р. - вже 85%. Однак успіхи виявилися тимчасовими. Проблема полягала в тому, що, по-перше, реформа не покращила матеріального стану тих, хто працював, не дійшла до безпосереднього виробника, а по-друге, історично, в силу характеру тоталітарного режиму, була приреченою. І життя це підтвердило. Якщо за 1966-1970 рр. темпи приросту валового об'єму промислової продукції склали 50%, то за 1981-1985 рр. - тільки 19%. За цей період темпи росту продуктивності праці зменшилися майже в 2 рази.

На промисловість УРСР припадала більша частина промислового виробництва колишніх союзних республік (17%). Україна - надзвичайно важливий індустріальний регіон глобального масштабу - виплавляла біля 40% усієї сталі, 50% чавуну, видобувала 34% вугілля Радянського Союзу. За показником валового національного продукту вона зрівнялась з Італією.

Однак у розвитку вітчизняної промисловості були як злети, так і падіння. У період буму 50-х - початку 60-х рр., коли щорічні темпи зростання промислового виробництва складали 10%, її показники перевищували загальносоюзні, а вже у 70-х роках, коли ці темпи впали до 2-3% на рік, показники промислового зросту України були нижчі, ніж пересічно по Союзу.

Традиційно Україна була одним з основних виробників сільськогосподарської продукції СРСР. При цьому до середини 50-х років село все ще було напівзруйнованим. Колгоспники, як і раніше, були безправними.

Протягом 1953-1956 рр. матеріально-технічна база сільського господарства України дещо укріпилася. Водночас покращилося ставлення до працівників села. Усувалося безправ'я селян у виборі місця проживання і роботи. Колгоспники одержали паспорти та можливість самостійно вирішувати, де їм жити і працювати. Активніше почали впроваджуватися нові здобутки сільськогосподарської науки і техніки. У другій половині 50-х років в Україні було досягнуте певне зростання виробництва продукції рослинництва і тваринництва.

На 1959-1965 рр. (так звана «семирічка») керівництво України запланувало нереальні темпи росту виробництва сільськогосподарської продукції. Було обіцяно, що Україна виконає завдання «семирічки» у сфері сільського господарства за п'ять років. Але ні за п'ять, ні за сім років взяті зобов'язання не були виконані. Головна причина полягала в тому, що у керівництві сільським господарством було немало волюнтаризму й дилетантства. Часто приймалися авантюрні рішення: легко давалися обіцянки, називалися нереальні цифри зростання виробництва продукції. Негативну роль зіграло укрупнення і розукрупнення колгоспів. У цей період була висунута згубна за своїми наслідками ідея ліквідації так званих «неперспективних» сіл, перетворення колгоспів у радгоспи. Форсувалося будівництво Кременчуцького, Канівського та Київського водосховищ, які завдали величезної шкоди народному господарству України і зіпсували водний басейн Дніпра.

Немало труднощів викликала посуха 1963 р. і бездумне впровадження в сільськогосподарське виробництво неефективних технологічних та технічних пропозицій. На всіх, хто критикував подібні «новації», доводив їх безглуздість, чекала швидка розправа.

Значні труднощі довелося подолати українському селу в 1958 р. у зв'язку з реорганізацією машинно- тракторних станцій (МТС) у ремонтно-технічні станції (РТС). Колгоспи були зобов'язані викупляти техніку, яка належала МТС. Уся вона потребувала ремонту, тому відчутно зросли витрати господарств на її відновлення та придбання нової техніки за підвищеними цінами.

До кінця 1958 р. реорганізація МТС в Україні завершилась. На базі 1637 МТС було утворено 731 РТС. Колгоспи змушені були придбати понад 108 тис. тракторів, біля 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд. крб.

У 1959-1965 рр. об'єм валової

сільськогосподарської продукції в Україні зріс лише на 11% замість 70% за планом. Причин цьому було декілька. Далися взнаки неврожаї 1960, 1963 та 1965 рр.

Безгосподарське використання земель призвело до того, що з 1965 до 1985 р. посівні площі зменшилися більш ніж на 1 млн. гектарів. Дуже багаті й врожайні землі відводилися під будівництво підприємств. Родючі заплавні чорноземи уздовж Дніпра були затоплені в результаті будівництва каскаду водосховищ.

У другій половині 50-х рр., за ініціативою хрущовського керівництва, посилилася увага до проблем добробуту людей, вживалися заходи до покращення їх матеріального стану. Була збільшена заробітна плата, уведений п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Підвищилася зарплата

низькооплачуваних робітників і службовців. В 1960-1965 рр. удвічі збільшилася оплата праці колгоспників, для них було введене пенсійне забезпечення, гарантована грошова оплата. Водночас підвищили пенсії деяким категоріям робітників та службовців. Та в результаті грошової реформи 1961 р. знизився життєвий рівень значної частини населення, збільшилася кількість бідних людей.

Була висунута в розряд пріоритетних житлова проблема. Якщо у 1918-1940 рр. в Україні було введено в дію 18,5 млн. кв.м загальної (корисної) житлової площі, то тільки у 1956-1965 рр. - понад 182 млн. кв.м. Середньорічне будівництво житла у 1966-1985 рр. залишалося на рівні 1956-1965 рр., хоча кількість населення України за цей період зросла на 5,5 млн. чол.

Варто усвідомити, що реформи другої половини 50­х - початку 60-х років в цілому мали поверховий, непослідовний та суперечливий характер; вони не зачіпали фундамент тоталітарної системи. Монополія

Комуністичної партії в усіх сферах життя суспільства залишалась, не була зруйнована повністю АКС, збереглися каральні функції КДБ тощо. Все це освячувалося догмами марксизму-ленінізму, які по суті залишилися незмінними.

Реформи М.Хрущова здійснювалися зверху. Вони торкалися здебільшого реорганізації управління, не спиралися на ініціативу широких верств населення, не призвели до демократизації суспільно-політичного життя. Консервативно налаштоване керівництво України, насамперед, перший секретар ЦК Компартії України М.Підгорний, не скористалося реформами для прогресивних перетворень у республіці.

Всі реформи здійснювались під суворим контролем центру. Московські відомства і міністерства безцеремонно втручалися в діяльність республіканських органів управління. Централізовано планувалися розвиток промисловості, сільського господарства, використання екологічного та інтелектуального потенціалу України в інтересах СРСР. УРСР залишалася колоніально залежною «союзною республікою».

2.