Авторитарна командно-адміністративна система управління та її негативний вплив на суспільно- політичне життя. Неосталінізм
Приступаючи до розгляду даного питання, доцільно зазначити, що до 60-х років ХХ ст. типовою ознакою внутрішньої політики радянського режиму став крайній консерватизм. Побоюючись непередбачених і небажаних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до того, щоб зберегти - у дещо м’якшій формі - ту систему, яку створив Сталін.
Реформи ж, які запроваджував М.Хрущов, ставали дедалі небезпечнішими для цієї системи. Тому в результаті справжньої змови він був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брєжнєвим і М.Сусловим. Подальший хід подійв Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну «відлизі» прийшла реакція.
Слід наголосити, що чергова зміна курсу була фактично зразу ж продемонстрована арештами. Масштаб таких дій в Україні знову був значно більшим, ніж деінде в Союзі. В серпні 1965 р. у декількох українських містах були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола «шістдесятників», майже всі - представники інтелігенції. Більшість з них мали пряме або опосередковане відношення до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Мета акції була очевидною - придушити інакомислення, яке набрало сили за часів хрущовської «відлиги», залякати ту частину інтелігенції, яка ще наважувалася на незгоду. Проти більшості заарештованих було висунуто звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді» і навесні 1966 р. під час серії судових процесів 20 чоловік були засуджені у Львові, Києві, Луцьку, Тернополі, Житомирі та Івано-Франківську на різні строки покарання. В результаті у таборах Мордовії опинилися науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В. Мороз та Д. Іващенко, художник П. Заливаха, інженери О. Мартиненко, І. Русин та ін. Паралельно розгорталася програма утисків і переслідувань тих, хто співчував заарештованим, їх однодумців.
Потрібно звернути увагу, що сплеск репресій 19651966 рр. супроводжувався досить масштабним ідеологічним поворотом. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Пожорсткішала цензура. ЦК КПУ ухвалив ряд таємних постанов, що стосувалися виправлення «ідеологічних помилок» у роботі деяких журналів («Вітчизна», «Жовтень» та ін.), кіностудії ім. О.Довженка. Тривала прихована ідеологічна чистка редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю. Все це нагадувало сталінські ідеологічні чистки 40-50-х років, хоча, зрозуміло, не могло зрівнятися за масштабами та інтенсивністю.
Загалом же необхідно підкреслити, що епоха, пов'язана з постаттю Леоніда Брежнєва і пізніше названа «застоєм», характеризувалася надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посиленням тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Не випадково, що велика кагорта сталіністів всерйоз розраховувала на реабілітацію свого кумира. Власне, висловлюючись образно, насправді відбувся «блідий ренесанс» минулих років. Пресинг стосувався в основному ідеології, культури, масової свідомості. Посилювалися процеси уніфікації
національного життя. Офіційно було проголошено курс на прискорення «злиття націй». Документами КПРС та її республіканських загонів в річницю 50-ліття створення СРСР декларувалося виникнення «нової історичної спільності людей - радянського народу». В адміністративному порядку обмежувалося функціонування національних мов в освітній, урядовій, науковій, службовій сферах суспільного життя. Ці мови фактично були визнані «неперспективними», а в суспільній свідомості внаслідок цього з'явився стереотип «непрестижних мов». Створилася така ситуація, коли саме вживання інтелігенцією української чи, припустимо, білоруської мови могло бути розцінене як прояв «буржуазного націоналізму».
У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна партійного керівництва СРСР.
Замість М.Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л.Брежнєв, при керівництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась. У той же час Л. Брежнєв, зміцнюючи своє становище, продовжував здійснювати політику підтримки радянської олігархії, гарантуючи їй стабільне існування. Поворот у політиці, що розпочався після жовтневого пленуму ЦК партії, означав повернення до консервативних, певною мірою просталінських позицій. Але ця тенденція виявила себе не відразу. На перших порах були виправлені деякі, як їх називали - «волюнтаристські», хиби попереднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало ясно, що висунутий Л.Брежнєвим лозунг «стабільність» насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло консервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені традиціями привілеї.«Брежнєвський період» історії України - період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно - пошуку прогресивними силами шляхів суспільного оновлення.
На рубежі 60-70-х років Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу республіка вступили у період історії, за яким затвердилася назва «застій», що тривав до середини 80-х років.
Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, перш за все, поборників національної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спроби першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста захистити економічні і культурні інтереси республіки від союзного центру, керівництво ЦК КПРС сприйняло негативно. З приходом до влади в Україні нових керівників (В.Щербицький та ін.) знову розпочалося цькування прибічників відродження української державності.
Політичний і соціально-економічний розвиток Радянського Союзу в другій половині 60-х - першій половині 80-х рр. відбувався під знаком наступу сталіністів, тобто тих політичних діячів, які вважали будь- які реформи шкідливими.
Ресталінізація виявилася у поверненні до сталінських методів управління народним господарством і диктаті в суспільно-політичному житті. Публіцисти другої половини 1980-х охрестили цю добу «застоєм».Незважаючи на спроби реформування
промисловості і численні заходи щодо піднесення сільського господарства, республіка продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку. Екстенсивна
спрямованість радянського виробництва вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Негативний вплив на розвиток сільського господарства, як і промисловості, мало поширення військово-промислового комплексу на нові сфери тоталітарної економіки, що призводило до активного її виснаження. Гонка озброєнь вела СРСР в економічну безодню. Було припущено трагічних помилок в зовнішній політиці (введення військ до Чехословаччини (1968 р.) та до Афганістану (1979 р).
З 1963 р. по 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ був П.Шелест. За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національно-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу у керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці.
Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема, О.Гончара, І.Дзюбу).
Деякі західні дослідники (Я.Пеленський, І.Лисяк-Рудницький, М.Саварин) вважали, що поява книги Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була інспірована самим Шелестом і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва. Син Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона була у батька майже настольною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислювати. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалася і поступово формувалась». Проте, 10 травня 1972 Р. Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КП України «у зв'язку з переведенням на іншу роботу» - заступника Голови Ради Міністрів СРСР (де він не пропрацював і року).Мотивуючи відставку Шелеста, Л.Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у «місництві та проявах націоналізму». Книга Шелеста «Україна наша радянська» зазнала гострої партійної критики (журнал «Комуніст України», № 4, 1973) за
«ідеологічні помилки», зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Видану тиражем 100 тис., її вилучили з продажу та з бібліотек.
Після нього пост першого секретаря ЦК Компартії України займав В.В. Щербицький. Він був прихильником централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості республік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс, займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи. Як загалом у СРСР, в Україні тих років насаджувалася однодумність, розцвіло славослів'я, ініціювалися і підштовхувалися процеси, спрямовані на ліквідацію національних традицій, послаблення позицій української мови, приниження ролі національної культури.
Негативну роль у збереженні командно- адміністративної системи управління відіграли догматизм в ідейно-теоретичній сфері, апологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне.
Теоретичною базою завищеної оцінки стану суспільства стала концепція розвинутого соціалізму, висунута XXIV з'їздом КПРС як альтернатива утопістським теоріям безпосереднього будівництва комунізму.Положення про будівництво розвинутого соціалістичного суспільства було закріплено в Конституції СРСР 1977 p., де йому давалося таке визначення: «Це - суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи». Риси розвинутого соціалізму перелічувалися й в Конституції УРСР 1978 р.
Широкомовні заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Командно-адміністративна система управління гальмувала прогресивний розвиток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя.
Сталіністи, очолені Л.Брежнєвим, які прийшли до влади, в галузі внутрішньої і зовнішньої політики виявили себе крайніми консерваторами. Побоюючись
непередбачуваних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до того, щоб зберегти - у дещо м'якшій формі - тоталітаризм. Для України це означало, що не Київ, а Москва й надалі прийматиме всі визначальні для українського народу рішення. У ці роки грандіозних масштабів досягла русифікація громадського, культурного і освітнього життя УРСР, яка проводилася під гаслом створення нової, небаченої в історії спільності людей - російськомовного «радянського народу». Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, передусім поборників національної свідомості, суверенності.
Командно-адміністративна система управління згубно впливала на економіку країни. Водночас не можна заперечувати, що разом з тим два десятиріччя партапаратної диктатури характеризувалися не тільки стагнацією або застоєм, а досить-таки інтенсивними процесами в усіх сферах суспільного життя, зокрема у процесах розв’язання економічних проблем. Щоправда, це вдавалося лише тоді, коли економіка розвивалася на екстенсивній основі. Вони, однак, були позначені серйозними суперечностями, оскільки політичні, економічні й національно-культурні проблеми життя суспільства замовчувалися й заганялися углиб. Партійнодержавна верхівка різними заходами підтримувала видимість зовнішнього благополуччя. Така недалекоглядна політика загрожувала гострою кризою в усіх галузях життя і соціальним вибухом у близькому майбутньому.
До початку 70-х років екстенсивні методи зростання економіки в основному вичерпали себе, водночас науково- технічна революція, що розгорнулася у світі, вимагала переходу до інтенсивних методів підвищення продуктивності праці, науково-технічного прогресу. Зберігання командно-адміністративного механізму з надмірною централізацією та регламентацією відігравало виключно негативну роль у цій сфері.
Оскільки економіка України входила до єдиного народногосподарського комплексу країни, то темпи занепаду в ній набували катастрофічних форм. За 15 років (з 1963 по 1980 рр.) темпи зростання продуктивності праці в Україні зменшились більш ніж удвоє. Плани в більшості показників не виконувалися, а якість значної частини промислової продукції не відповідала світовим стандартам.
Важке становище склалося в сільському господарстві. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС,
виявилася в цілому неефективною, хоч і сприяла розв’язанню окремих проблем. Зокрема, завдяки зростанню обсягу капіталовкладень в сільське господарство вдалося значно посилити матеріально- технічну базу аграрного сектору економіки.
Маючи родючі землі, наша країна перетворилась в лідера із закупівлі зерна за кордоном. Спроби розв’язати проблеми інтенсифікації сільського господарства як головної ланки агропромислового комплексу шляхом широкого розвитку міжгосподарської кооперації, створення агропромислових підприємств і комплексів без урахування економічних і соціальних умов господарювання на селі, особистих інтересів працівників обернулися великими втратами.