Рух радикалів-демократів (народників) у 1879—1889 рр.

Незважаючи на репресії, радикально настроєні народники намагалися активізувати збройну боротьбу за політичні сво­боди. Внаслідок внутрішніх незгод «Земля і воля» у серпні 1879 р.

Ця тенденція чітко простежувалася в програмних доку­ментах «Народної волі». Народовольці проголошували, що вони «соціалісти й народники», а їхніми найсвятішими прин­ципами є «народне благополуччя і народна воля». Головними завданнями ставилися повалення самодержавного ладу, по­літичний переворот і передання влади народові. Здобуття рівності й братерства, матеріального благополуччя народу, прогрес і всебічний розвиток особи пов ’язувалися з перемогою соціалістичних ідеалів. Народовольці планували виділити зі свого кола передовий загін, який мав першим напасти на царський уряд і цим подати сигнал до майбутнього полі­тичного перевороту через загальне народне повстання. Для цього «Народна воля» вирішила зосередити діяльність на пропаганді, агітації та бойових акціях. Політичний терор розглядався як важливий, але допоміжний засіб у боротьбі. Після перемоги планувалося здійснити широкі демократичні перетворення: запровадити загальне виборче право, затвер­дити постійне народне представництво, ввести політичні свободи та широке місцеве самоврядування, перетворити землі, фабрики й заводи на народну власність і передати їх до рук вільного стану. Економічною й адміністративною одиницею вважалась община. Передбачалося надати кожній нації права на незалежність і самостійне встановлення сто­сунків з іншими націями тощо. Такі перетворення мав здійс­нити Тимчасовий уряд з наступним переданням влади на основі загального рівного виборчого права Установчим збо­рам-

Перші народовольські організації з’явилися восени 1879 р.

Після вбивства народовольцями 1 березня 1881 р. Олек­сандра II царизм до літа наступного року розгромив Ви­конавчий комітет «Народної волі». Єдина його представниця Фігнер у другій половині 1882 р. таємно перебралася до Харкова й почала відновлювати зв’язки з народовольським підпіллям, їй вдалося залучити до Виконавчого комітету представників київської військової народовольської органі­зації О. Тарковського, М. Рогачова і М. Ашенбреннера, створити таємну друкарню в Одесі. Під впливом харківських народовольців виникли таємні гуртки в Єлисаветграді, на станції Люботин та в інших місцях. З другої половини.1882 р. у Києві почала діяти народовольська група О. Баха. Її про­відні учасники сприяли створенню таємних народовольських груп у Гадяцькому повіті Полтавської губернії та в Кам’ян­ці- Подільському.

Після арешту Фігнер у Харкові 10 лютого 1883 р. та інших народовольців підпілля залишилося без керівника центру.

Паралельно, а іноді й разом із народовольцями діяли й чорнопередільці. До складу центрального петербурзького гурт­ка входили Г. Плеханов, Я. Стефанович, Л. Дейч, В. Засулич та ін. Після від’їзду цих засновників нової організації та арештів народників у січні 1880 р. у Петербурзі виник гурток, який оголосив себе центром партії «соціалістів-федералістів» і розробив свою програму. Вона зводилася до визнання соціалізму останнім словом науки й визначальним фактором колективістських засад у володінні засобами виробництва. Гасло «Земля і воля» залишалося бойовим девізом чорно- передільців. Вказувалося на необхідність зміни соціально- економічних відносин, здійснення аграрного перевороту й соціальної революції, зруйнування державної структури. Піс­ля революції в країні мав утвердитися федеративний прин­цип у співжитті — вільна організація знизу догори, федерація общин, існування політичної організації, «санкціонованої народом». Землі, фабрики, заводи мали належати народу. Віталася боротьба за політичні свободи, пригнобленим на­родам було обіцяно надати автономію чи незалежність.

Поширювані центром «Чорного переділу» програма й прокламації мали в Україні помітний вплив на радикально настроєну молодь. Вже восени 1879 р. М. Попов створив у Києві гурток, до складу якого входили як народовольці, так і чорнопередільці. Це була спроба відновити «Народну волю» як єдину організацію революціонерів. Попов підтри­мував зв’язки з підпільниками Харкова, Одеси та інших міст, намагався встановити прямі контакти з керівними центрами «Народної волі» й «Чорного переділу» та виробити власну програму. Г. Іванов, В. Подревський та інші гуртківці вели агітацію серед студентів Київського університету, за­лізничників, робітників «Арсеналу», забезпечували нелегаль­ною літературою гурток гімназистів у Ніжині, виношували плани організації роботи серед селян. Але наприкінці лютого 1880 р. поліція розгромила гурток. Однак діяльність чор- нопередільців на цьому не припинилася.

Члени керівного центру «Чорного переділу» Єлизавета Ковальська і Микола Щедрин у травні— червні 1880 р. ство­рили в Києві гурток під назвою «Південноросій­ський робітничий союз». До його складу ввійшли О. Преображенський, П. Іванов, С. Богомолець та ін. Союз виробив власні програму і статут, в яких об­стоювалися необхідність повалення несправедливого соці­ально-політичного ладу, передання землі, фабрик і заводів народові, висувалися вимоги рівної участі всіх трудящих в управлінні державою, запровадження політичних свобод. Од­ним із головних методів досягнення мети визнавався терор проти фабрикантів і заводчиків. Гуртківці вели активну ді­яльність серед робітників «Арсеналу» й залізничних майс­терень, збирали їх на сходки.

Після арешту в жовтні 1880 р. Ковальської та Щедрина союз очолили Іванов, Кашинцев, Преображенський і Бо­гомолець. Вони внесли істотні корективи в програмні до­кументи союзу. На перше місце в його діяльності висувалося завдання соціально-економічного перевороту, який мав при­вести до перевороту політичного. Основна увага народників переключалася на селянство, хоч важлива роль відводилася пропаганді та агітації й серед інших верств населення.

Послідовники чорнопередільського напряму в народ­ницькому русі продовжували діяти й у середині 80-х років. З осені 1882 р. у Полтаві почав працювати гурток револю­ційної молоді на чолі з Сергієм Ткаченком, котрий переїхав із Харкова. З початку 1883 р. й до січня 1884 р. в Харкові досить активну підпільну роботу вела група М. Іордана, Ю. Буніна та інших народників. У 1885 р. С. Балабуха, М. Мерхальов, П. Грабовський та інші утворили народ­ницький гурток, який розповсюджував прокламації, пропа­гував свої ідеї серед харківських студентів, учнів землемір­ного та Кременчуцького технічного залізничного училищ тощо. Гурток припинив свою роботу навесні 1886 р. у зв’язку з жандармським погромом. Не вийшла за межі народни­цького соціалізму й «Харківська соціально-революційна гру­па робітників», що діяла як самостійна організація в 1887— 1889 ρρ. В її програмі поєднувалися положення як наро­довольців, так і чорнопередільців, діяльність же характеризувалася посиленим інтересом до середовища ро­бітників, а також високим рівнем освіченості та політичної підготовленості.