Народницький рух у 1871—1878 рр.

Після скасування кріпосного права посилилося прагнення різночинної інте­лігенції допомогти багатостраждальному селянству вирва­тися з жебрацького стану, темноти й затурканості. Більшість сприйняла ідеї селянського соціалізму та селянської рево­люції Герцена і Чернишевського й на їхній основі виробила власну систему поглядів на розв’язання селянської пробле­ми.

У народництві сформувалося три течії, представлені свої­ми ідеологами. П. JI. JI а в р о в (1823— 1900) та його при­хильники вважали народ не готовим до боротьби проти існуючого ладу. Тому головне завдання вони вбачали у про­паганді серед селян і робітників ідей соціалізму й підготовці їх до боротьби проти самодержавства. М. О. Б а к у н і н (1814— 1876) та його послідовники дотримувалися проти­лежної точки зору — вважали російського селянина «революціонером за природою» і готовим до «бунту». Своїм завданням вони ставили підняти народ до збройної боротьби проти держави й створити союз вільних асоціацій вироб­ників. П. М.Ткачов (1844— 1885) провідну силу вбачав у революційній інтелігенції. Саме вона, на його думку, мала створити змовницьку підпільну організацію, скинути царя й повести народ до соціалізму. Тобто в народництві існували пропагандистська, анархістська, чи бунтарська, та змовниць­ка течії.

Народництво в Україні розвивалося тими ж шляхами, що й по всій Російській імперії, маючи, проте, свої особ­ливості. За прикладом петербурзького гуртка «чайков- ц і в» (1871) почали створюватися аналогічні гуртки й в Україні. У 1872 р. київський гурток самоосвіти П. Б. Ак­сельрода, Г. Є. Гуревича, С. Г. Лур’є та ще кількох чоловік став на позиції «чайковців». Одним із «найсерйозніших гурт­ків» на Півдні після злиття з гуртківцями Херсона в 1873 р. став одеський гурток «чайковців» Ф. Волховського. До його складу входило 115 чол., у тому числі такі відомі в май­бутньому народники, як Андрій Желябов, Андрій Франжолі, С.

Спочатку «чайковці» вважали найбільш придатною для сприйняття революційних ідей робітничу масу й тому роз­горнули пропаганду серед робітників будівельних, сільсь­когосподарських та інших артілей. Але невдовзі народники побачили свою помилку. Пропаганді піддавалися тільки оди­ниці, а більшість була настроєна до неї якщо не вороже, то пасивно. Поступово «чайковці» почали переходити до революційної пропаганди серед селянства. Тим більше, що перші кроки в цьому напрямі дали обнадійливі результати. Так, ще на початку 70-х років успішно діяли серед селян, робітників і учнівської молоді Полтавської та Подільської губерній під виглядом учителів І. та О. Охрименки.

Масове «ходіння в народ» революційних пропагандистів почалося в Україні восени 1873 р. На відміну від інших регіонів Росії, тут переважала «осіла» пропаганда, її запо­чаткували члени київського гуртка «жебуністів» на своєму з’їзді в листопаді 1873 р. Для цього Володимир Жебуньов та його дружина Марія влаштувалися вчителями у Дептів- ську, М. Кац — у Велико-Самбірську, Сергій Жебуньов і Григорій Грудницький — у Кошарську школу Конотоп­ського повіту Чернігівської губернії. До літа 1873 р. вони читали учням і селянам заборонену літературу й вели з ними бесіди на революційні теми. Аналогічною діяльністю займалися вчителі Фастівської школи А. Франжолі та Плі- сківської школи Борзнянського повіту І. Трезвинський, а також С. Топчаєвський, який працював у Подільській і Чернігівській губерніях, та ін. На Харківщині активну про­паганду вели під виглядом учителів М.

У «ходінні в народ» брали участь не тільки «лавристи», а й «бакуністи». Серед них своєю активністю вирізнялися члени «Київської комуни», яка виникла зі звичайної на той час студентської комуни і об’єднувала до 80 чол. На початку 1874 р. В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, М. Ka- ленкіна, К. Брешковська та інші після оволодіння відпо­відними професіями пішли під виглядом різних майстрів і майстринь у села та міські ремісничі майстерні. Навесні 1874 р. почала нести революційні ідеї в маси шкільна молодь двох народницьких гуртків Харкова. Члени Миколаївського гуртка народників І. Ковальський, Ф. Юрківський, L Дро- б’язко та інші розгорнули пропагандистську роботу серед місцевих штундистів. «Ходіння в народ» охопило більшість губерній України, але насамперед Чернігівську. Київську, Катеринославську й Таврійську. В них, крім «осілої», велася й так звана «бродяча» пропаганда, яку вели революціоне- ри-одинаки під виглядом різних майстрів.

Українські народники користувалися спочатку тією ж пропагандистською літературою, що й російські, в тому числі легальними творами М. Некрасова, М. Салтикова-Щедріна, М. Наумова. Щоб зробити їх зрозумілими для українського населення, народники почали перекладати праці російських авторів на українську мову. Сатиричні казки, поеми, опо­відання цих авторів знаходили гарячий відгук і серед укра­їнського селянства. Розповсюджувалися в Україні також не­легальні видання російською мовою — «Вольный атаман Степан Тимофеевич Разин», «Чтой-то, братцы, как тяжко живется нашому брату на русской земле», «Емельян Ива­нович Пугачев», «Сказка о четырех братьях», «Сказка о копейке» та ін. В більшості з них у різних жанрах опису­валося тяжке становище народу й проводилася ідея всена­родного повстання, знищення «всіх недругів» селян і по­будови нового суспільства без царя, поміщиків і начальників.

Народники швидко зрозуміли, що найбільший ефект дає українська література близької для місцевого селянина тема­тики.

Діяльність народників на селі дала свої результати. Вже влітку 1874 р. поліцейські чини повідомляли в жандармські управління, що селяни перебувають у стані «якогось дивного бродіння умів». Почалися арешти й розправи над народ­никами. За грати потрапили сотні революціонерів, багато з них опинилось на засланні, частина відійшла від боротьби, й тільки меншість продовжувала почату справу. Але з «ходіння в народ» вона винесла серйозні уроки, які вплинули на тактику подальшої боротьби з царизмом.

Розпочався пошук нових шляхів повалення самодержавства. Посилилася тенденція до об’єднання розрізнених гуртків і груп у єдину організацію, яка б координувала й спрямовувала діяльність усіх революційних сил. Восени 1876 р. в Петер­бурзі була створена організація «Земля і в о л я». У різний час до неї входило понад 60 активних членів, серед них були й вихідці з України: син павлоградського купця Йосип Аптекман, син тульчинського купця Лев Дейч, син військового лікаря з Полтавщини Сергій Кравчинський, на­щадок давнього старшинського роду з Чернігівщини Дмитро Лизогуб та ін.

Українські народники хоч і встановили зв’язки з «Землею і волею», але не вступили до її складу. В 1875 р. вони об’єдналися в гурток «південних бунтарів» з ЗО чоловік: Іван Кохановський, Лев Дейч, Віра Засулич, Марія Ковалевська, В. Костюрин, Михайло Флоренко та ін. «Південні бунтарі» перебували під відчутним впливом бакунінського анархізму й бунтарства. Але їхня революцій­ність зумовлювалась, як писав Дейч, й історичною пам’яттю про Запорізьку Січ, козацтво, гайдамаччину та традиціями, опоетизованими Гоголем, Кулішем, Шевченком. Крім того, народники в своїй діяльності спиралися на психологічні осо­бливості українського селянина — переконаності в тому, що земля має належати тому, хто її обробляє, і в прагненні позбутися ненависної державності.

«Південні бунтарі» вважали, що найсприятливіші умови для здійснення їхніх планів склалися на Чигиринщині. Саме тут ще в 70-х роках не припинялися селянські заворушення у зв’язку з реформою 1861 р., тривали виступи проти мі­сцевих властей і почався самовільний розподіл землі «по душах». Жорстока розправа військових команд з учасниками заворушень тільки озлобила селян і посилила в них царист­ські ілюзії. Стефанович поїхав на Чигиринщину й кілька тижнів безуспішно розшукував ватажка ходаків до царя Хому Прядка, котрий переховувався від поліції. Повернувшися до Києва, він установив контакти з ув’язненими в місцевій тюрмі учасниками селянських заворушень і після розмов з ними вирішив створити революційну селянську організацію для збройного повстання проти поміщиків і чиновників та вирішення земельного питання.

Розраховуючи на процаристські настрої селянства, на­родники писали у «Височайшій таємній грамоті», що цар знає про тяжке становище своїх підданих, але йому зава­жають поміщики. Тому-то селяни мають самі подбати про свою долю, скинути дворян-поміщиків і справедливо роз­поділити всі землі. А для цього вони повинні об’єднатися в «Таємні дружини» на чолі з призначуваними начебто царем комісарами. Статут передбачав поділ дружинників на ста­роства по 25 і отаманства по 500 чол. у кожному. Очолювати їх мали обрані народом старости й отамани. Найвищим органом «Таємної дружини» вважалась Рада комісарів, її рішення прирівнювалися до рішень самого царя й мали негайно виконуватися. Комісару надавалося право призна­чати отаманів і старост. Рядові дружинники повинні були скласти присягу своїм начальникам, а ті, в свою чергу, — «царським» комісарам.

Практичні дії «південних бунтарів» для втілення своїх задумів у життя дістали назву Чигиринська змова. На початку 1877 р. Стефанович під вигаданим прізвищем Дмитра Найди почав створювати в Чигиринсь­кому повіті Київської губернії нелегальну селянську орга­нізацію «Таємна дружина», яка незабаром розрослася до тисячі чоловік. Збройне повстання планувалося на 1(13) жовтня. Але у вересні змову розкрили, і майже всі учасники, в тому числі й організатори — Стефанович, Дейч і Боха- новський, — були заарештовані. Почалося слідство. Най­більша кара загрожувала організаторам змови. Але спеціаліст з визволення товаришів з ув’язнення Михайло Фроленко влаштував їм утечу з київської Лук’янівської тюрми. Учас­ники змови зазнали різних покарань.

Масові невдачі та безнадійність змусили народників про­тягом 1877— 1878 рр. перейти до боротьби за політичну сво­боду насамперед шляхом терору. Постріл Віри Засулич у пе­тербурзького градоначальника Трепова 24 січня 1878 р. у відповідь на його розпорядження покарати різками полі­тичного в’язня О. Ємельянова знаменував початок політич­ного терору з боку народників. Він луною прокотився країною, і народники взялися за револьвери. Члени одеського гуртка Івана Ковальського ЗО січня 1878 р. під час арешту на вулиці Садовій вчинили поліції збройний опір, 23 лютого у Києві Валерій Осинський, Іван Івичевич та Олексій Мед­ведев зробили невдалий замах на відомого своєю непри­миренністю до народників товариша (заступника) прокурора київського окружного суду М. Котляревського. У травневу ніч Григорій Попко кинджалом заколов жандармського по­ручика барона Гейкінга, відомого в Києві своєю боротьбою з народниками. Але чи не найбільшого розголосу набрало вбивство Г. Гольденбергом з участю Л. Кобилянського хар­ківського губернатора Кропоткіна за те, що в місцевих тюр­мах жорстоко поводилися з політичними в’язнями. Справж­ній бій дали жандармам і поліцейським 10 членів київського гуртка народників 11 лютого 1879 р. в будинку Косаровської на Жилянській вулиці. У перестрілку включилися ще два народники із сусіднього будинку. Були вбиті, поранені та контужені з обох сторін.

Терор із самого початку був приречений на невдачу. Гро­мадськість, хоч і співчувала революціонерам, але не сприй­няла їхніх дій. А воювати з урядом виявилося безнадійною справою. Протягом 1878— 1879 рр. поліція розгромила най­більші гуртки та групи й віддала до суду їхніх учасників. Багатьох народників засудили до каторжних робіт, а керів­ників і найактивніших підпільників — Йосипа Більчан- ського, Людовіка Брандтера, Соломона Віттенберга, А. Го- бста, П. Горського, Йосипа Давиденка, Ковальського, Дми­тра Лизогуба, І. Дроб’язгіна, Івана Лозовенка, В. Малинку, Валерія Осинського, В. Свириденка та С. Чубарова — до страти. Уряд посилив репресивний апарат, утворив додаткові Харківське, Одеське й Петербурзьке генерал-губернаторства з наданням генерал-губернаторам усієї повноти влади.