Зв’язки громадівських і народницьких організацій.
Громадівці й народники ставили перед собою різні стратегічні завдання. Але в практичній діяльності вони часто спілкувалися, а то й співпрацювали. Особливо зміцніли їхні зв’язки в першій половині 70-х років, коли в громадівський рух включилась маса патріотичної молоді.
Молодогромадівські гуртки з’явилися в Харкові, Чернігові, Полтаві, Києві, Єли- саветграді, Одесі та деяких інших містах. До їхнього складу входили переважно студенти, вчителі гімназій і народних шкіл, гімназисти, семінаристи тощо. Завдяки віковим особливостям і посиленому почуттю патріотизму молодогро- мадівці прагнули якнайшвидшого розв’язання пекучих політичних проблем і тому не хотіли обмежуватися лише культурно-освітньою діяльністю. Поступово багато хто з них переходив на позиції народників, віддаючи свій молодий запал, сили й навіть життя справі повалення самодержавства, ліквідації залишків кріпацтва й завоювання політичних свобод. У межах гуртків ці настрої часто визначали зміст і спрямованість культурно-освітньої роботи.Члени молодих громад читали, обговорювали й поширювали твори прогресивних письменників і поетів, вели освітню діяльність серед селян і робітників, студіювали заборонену літературу, обговорювали політичну ситуацію й шляхи виходу з тяжкого становища, створювали нелегальні бібліотеки, каси взаємодопомоги, порушували питання про самоорганізацію. Багато молодогромадівців почало прилучатися й до практичної пропагандистської роботи. Восени-взимку 1874—1875 рр. член київської громади Сергій Подолинський під виглядом лікаря й аптекаря вів заняття з молоддю одного із сіл Звенигородського повіту Київської губернії, в народницькому дусі пояснював можливості розв’язання злободенних проблем. Тобто займався «ходінням у народ». Крім того, він підтримував зв’язки з Олександром Волкенштейном, Йосипом Каблицем, Германом Лопатіним та іншими відомими народниками, допомагав переховувати революціонерів.
Досить тісно співпрацювали громадівці й народники Одеси. Окремі громадівці не тільки брали участь у роботі місцевих народників, а й переходили до складу їхніх організацій. Серед них Татаров, Попко, Чубаров та ін. Народники і громадівці спільно доставляли з-за кордону підпільну літературу, перевозили та переховували друкарню. Така ж діяльність провадилася й в інших гуртках. У Києві (1874) й Одесі (1878) була зроблена спроба об’єднати громадівців і народників у одну організацію революціонерів. Але деякі розбіжності у поглядах стали на перешкоді. Незважаючи на це, колишнє співробітництво не припинялося.
У другій половині 70-х років створюється гурток моло- догромадівців у Єлисаветграді. До нього входили брати To- білевичі, О. Волошин, М. Левицький, О. Русов та ін. На перших порах громадівці займалися суто культурницькою діяльністю: перекладали українською мовою різні книжки та розповсюджували їх, збирали народні пісні, прислів’я, приказки та інші етнографічні матеріали. Наприкінці 70-х років на членів гуртка значний вплив справляв лікар П. Михал евич, колишній учасник київської громади й російсько- турецької війни 1877— 1878 рр. Гуртківці допомагали місцевим народникам коштами, сприяли організації нелегальної бібліотеки й переховували розшукуваних поліцією революціонерів. А Іван Тобілевич (майбутній відомий драматург Карпенко-Карий), працюючи секретарем у поліцейському управлінні, повідомляв народників про можливі арешти й вистежування, допомагав готувати для нелегалів документи. У 1884 р. поліція розгромила гурток, а його учасники зазнали різних покарань.
У Харкові члени молодогромадівського гуртка в першій половині 80-х років зблизилися з народниками і допомагали їм у різних справах. Так само діяла громада в Катеринославі на чолі з учителями Михайличенком і Чевягою, а пізніше — з 1879 р — Нізиківським. Учасники полтавського гуртка гімназистів Р. Стеблін-Каменський, М. Сажин та інші у 80-х роках стали революціонерами-народниками.