Народництво на Україні

Революційний рух другої половини XIX ст. був наслідком ростучого незадоволення в країні, викликаного реакційною внут­рішньою політикою царського уряду, дедалі більшими злиднями селянства і тяжким становищем робітничого класу.

Революційно настроєна різночинна інтелігенція шукала засобів для поліпшення становища народу. В 70-х роках XIX ст. остаточно склались ідейно-теоретичні погляди революційної інтелігенції, які дістали назву народництва.

Ці теоретичні погляди і методи боротьби народництва були глибоко помилкові і не могли привести до мети. Наоодники вважали, що капіталізм у Росії — випадкове явище і розвиватися в ній не буде, а значить, не буде рости й розвиватися і пролета­ріат. Звідси вони заперечували революційне значення робітни­чого класу, його передову роль. Робітничому класові взагалі вони не надавали Самостійного значення, бо в робітникові вони вбачали того ж селянина, тимчасово відірваного від земді. Звідси — боротьба за соціалізм без пролетаріату. „Народники не знали робітничий клас і не розуміли, що без союзу з робітничим класом і без його керівництва самі селяни не зможуть перемогти царизм і поміщиків. Народники не розуміли, що робітничий клас є найреволюційнішим і найпередовішим класом суспільства" (Історія ВКП(б), Короткий курс, сс. 11—12).

Головною революційною силою, на. думку народників, було селянство, керівником якого повинна бути інтелігенція. Селян­ську общину вони вважали основою соціалізму; вони не бачили того, що під впливом розвитку капіталізму община розпадалася.

Серед народників було дві течії — мирно-пропагандистська і бунтарська. Перша обмежувалась пропагандою в народі, а друга намагалася піднімати народ, селян на бунти. Народники- бунтарі говорили, що селянин по своїй природі бунтар, посилаю­чись при цьому на приклади повстань Разіна, Пугачова і т. д. Отже, народники вважали, що селян треба піднімати на бунти.

На Україні в 70-х роках XIX ст. існував ряд народницьких гуртків. У Росії в цей час діяли гуртки Чайковського, Долгу­шина. В Києві також працював гурток чайковців. Взагалі Київ став центром народницької пропаганди. „Київська комуна", що організувалася в 1873 р., складалася з народників бунтарського напряму.

На території Харківської губернії працювали народницькі гуртки Ковалика, Андреєвої, в яких брали участь студенти Хар­ківського ветеринарного інституту. Вишачну роль с ред народ­ників України відігравали брати Жебуньови. Гурток Жебуньових працював у сільських школах Чернігівщини. Там вели пропаганду Сергій Жебуньов, Кац, Трезвинський. Народницька пропаганда провадилась також у Подільській губернії, в Одесі, на Полтав­щині і в інших місцевостях України.

В Одесі працював народницький гурток В. Дебагорія-Мокріє- вича. Там же Микола Жебуньов організував кузню, через яку провадилась народницька пропаганда. На Полтавщині провадили роботу члени київського і харківського народницьких гуртків.

На Київщині працювали такі відомі народники-бунтарі, як Стефанович, Бохановський і Дейч. Вони були організаторами відомої нам „Чигиринської справи".

„Ходіння в народ" не дало ніяких наслідків. Селяни за народ­никами не пішли, бо останні як слід не знали і не розуміли їх, були їм чужі.

Втративши надію підняти селянство на повстання, народники вирішили продовжувати боротьбу проти царського самодер­жавства тільки своїми власними силами, без народу. Це їх ве­личезна помилка.

Засобом боротьби проти самодержавства вони вибрали індивіду­альний терор, що полягав в убивстві окремих представників влади.

Всією терористичною діяльністю народників керувала таємна організація „Народна воля", що виникла в 1879 р. після розколу партії „Земля і воля", організованої наприкінці 1876 р. Найви- датнішим діячем народовольців був А. Желябов.

Були організовані терористичні акти і на Україні. У Києві народники готували змову на генерал-губернатора Черткова і жандармського капітана Судейкіна.

Були проведені терористичні акти проти царських чиновників і в інших містах України.

Найголовнішим своїм завданням народовольці вважали вбив­ство царя. 1 березня 1881 р. їм удалось кинутою бомбою убити царя Олександра II. Але це не дало ніякої користі народові, бо індивідуальним терором не можна було повалити самодержавство. Цим шляхом не можна було знищити панування поміщиків. Замість убитого царя Олександра II царем став його син Оле­ксандр III, при якому жити робітникам і селянам стало ще гірше.

Тактика індивідуального терору була шкідливою для справи революції. Царизм можна було повалити, тільки піднявши на боротьбу робітничий клас і селянство. А при індивідуальному терорі маси лишалися осторонь. Отже, народники „гальмували розвиток революційної ініціативи й активності робітничого класу і селянства" (Історія ВКП(б), Короткий курс, с. 12). Цим народ­ники „затримували створення самостійної партії робітничого класу" (там же).

Царизм розгромив організацію „Народна воля".

Серед інтелігенції ще довгий час були поширені народницькі погляди. Проте, в 90-х роках народники вже проповідували прими­рення з царизмом і стали виразниками інтересів ку жульства. Революційне народництво виродилось у ліберальне нродництво. Рештки народництва чинили опір поширенню марксизму в Росії. Тому марксизм міг зміцнитись в Росії тільки в боротьбі з народ­ництвом, в наслідок його ідейного розгрому.

12. Історія України. 816. /∕∕

5.