IL НАРОДНИЦЬКА ДОБА (1868-1880)

Починаючи з 1840-их рр. провід національного руху на середньосхідніх землях України переходить до рук нової суспільної верстви, інтелігенції, що формувалася почасти з декласованих дворян, почасти з виходців з народних низів.

Прапороносцем нової доби можна вважати кріпацького сина Шевченка, художника за фахом та геніального поета. Шевченко сполучав національний патос та соціальний протест з глибоко релі­гійним, хоч і наскрізь неортодоксальним та недогматичним праг­ненням до духової обнови людини й суспільства. Шевченкове мис­лення залежало від ідей, вироблених за попереднього покоління; зокрема він стояв під впливом концепцій про минуле України, що висловлені в ‘Історії Русів”. Що було нове у Шевченка — це його революційна пристрасть, його безкомпромісове засудження новітнього Вавилону — царської Росії. Шевченко суворо докоряв українському шляхетству за те, що воно морально опоганило себе вірнопідданчою службою царям та поневоленням селянина-кріпа- ка. Очевидно, було б недоцільно шукати в поета точно розробленої політичної програми. Але своїм історичним значенням Шевченко переростає звичайну ролю талановитого та впливового літератора. Це був великий духовий провідник свого народу, що його можна порівняти з древніми єврейськими пророками. В його особі україн­ський національний рух 19 ст. вперше досягнув виміру, що розсад­жував рамці малоросійського реґіоналізму.

У розвитку народницької доби ми відрізняємо два послідовні етапи, “романтичний” (покоління кирило-методіївців) та "позити- вістичний" (покоління Старої Громади), Для першого покоління характеристичне ідеалізування колишнього козацького ладу (не тільки з національних, але й з соціальних мотивів, як ретроспективної утопії рівности і братерства), релігійний ентузіазм з реформаторським забарвленням та нахил до демократично-фе- дералістичного панславізму.

Позитивістичне покоління, — що прийшло до голосу в 1860-их та досягло розквіту в 1870-их роках — наполягало на силі критичного пізнання Козаччини в цілому воно вже не ідеалізувало, протиставляючи егоїзм та панські забаганки старшини прагненням та інтересам простолюддя На місце слов’янофільства ступнево прийшов “европеїзм”, себто свідома орієнтація на демократично- радикальні рухи тодішнього Заходу.

Треба зазначити, що основною рисою народницької доби було наголошування поняття “народу”, при чому останній утотожнював- ся з селянством. Звідси походить сам термін "народництво”, який, до речі, прийнявся тільки з 1860-их років. Не даремно улюбленою на­уковою дисципліною тієї доби була етнографія, що здобула великий вплив і на історичні досліди. Історики народницької школи, від Костомарова до Лазаревського й Антоновича, гляділи на україн­ське минуле як на серію стихійних народних рухів у боротьбі за громадську свободу та вільне володіння землею. Ретроспективна національна свідомість шляхетської доби, звернена обличчям до колишньої козацької держави, стояла безпомічно перед новою дій­сністю, що утворилася в наслідок включення України до Російської імперії. Тепер же центр тяжіння цієї свідомости пересунувся на жи­вий і багатонадійний об'єкт: народ Народницька інтелігенція почу­вала своє покликання в служінні справі емансипації селянства, яке чейже тільки в 1861 році було визволене від кріпацтва, та у праці над піднесенням його соціального й культурного стану. Це давало ясне спрямування творчій праці народницької інтелігенції й одночасно підводило міцні основи під українську національну справу. “Висунення на перший план демократичного народництва, замість аристократичного державництва, було в той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута”². У тісному зв'язку з апотеозою народу стояв і культ рідної мови, “Слова", що в ньому добачали сосуд най­вищих вартостей народної душі Щойно народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх земель українського поселення.

Поразка повстання 1830-31 року спонукала польських патріотів до глибокого обрахунку сумління. Розляглися обвину­вальні голоси, що вказували на головну причину катастрофи: шля­хетський характер революції та брак підтримки з боку мас. Так народився серед поляків новий політичний рух, що виписав на своїх прапорах гасло визволу селянства, сподіваючись що цим удасться здобути прихильність “люду” для національної справи. Підпільна діяльність цього демократичного польського руху поширювалася і на українські землі. Змовників зовсім не стримував факт, що тут, на Україні, народ до якого вони пробували звертатися, не мав ніякого застосування для польського патріотизму. Навіть польські “червоні демократи", вживаючи у своїх прокламаціях та агітаційній літературі української мови, залишалися вірні ідеї історичної польської державности. Але з часом виділилася нова група, що в неї помічаємо пересунення наголосу: для її прихильників визволення селянства вже не було тільки тактичним засобом, підпорядкованим польським політичним цілям, але самоціллю. їхню поставу треба схарактеризувати як послідовно народницьку. Ці т.зв. “хлопомани” які народну точку погляду прийняли за свою власну, не могли не відкинути фетишу патріотів історичної Польщі — границю 1772 року. Остаточний розрив між хлопоманами та польським суспільством наступив у зв’язку з наближенням чергового повстан­ня. Польські змовники не мали великих надій на успіх на Україні; проте вони вирішили принести себе в жертву для того, щоб замані- фестувати польські права на історичний дніпровський кордон.

Виключно зосередження на народі-селянстві було відповідаль­ним за деяку слабкість та однобокість народницької ідеології. За­недбувано ті аспекти української справи, що не підходили під мірку простонародности. Тому, наприклад, середньовічна княжа Русь майже зовсім зникла з обріїв історичної свідомости. У дослідах над козацькою добою знецінювано державницькі прямування геть­манів та старшини, рівночасно виправдувано навіть явно руїнниць­кі відрухи черні. У питаннях культури народницька настанова часто приводила до вузького утилітаризму; літературні твори оцінювано не за критерієм естетичної вартости, але відповідно до того, чи дана книга легко приступна для масового читача та чи слу­жить соціяльно-виховним завданням. Людиною чуйною на слабості народницької ідеології був колишній кирило-методіївський брат­чик _ поет, історик, публіцист і перекладач Шекспіра — Панько Куліш. Але його критицизм залишився безплідним, бо Куліш не зу­мів протиставити панівній народницькій течії власної конструктивної концепції.

Практична слабість українського народництва в першу чергу зумовлювалася вузькістю його соціальної бази. Український рух, — чи, як його тоді називали, “українофільство”, — прагнув нести свої кличі в маси, але практично він своїм засягом не виходив поза дріб­ні розсипані гуртки, зложені майже виключно з представників різ­них інтелігентських професій: учителів, студентів, земських службовців тощо. Українофіли, що творили меншість навіть серед освічених шарів населення України, мали мінімальний вплив на ве­ликі соціальні переверствування, що в той час відбувалися на українських землях.

Кволість українофільства віддзеркалювалася у скромності його практичних постулатів: “Всі їхні [українофілів] мрії обмежува­лися змаганням до розвитку малоруської літератури та до видаван­ня популярних книг для народу на малоруській мові, з ціллю більш успішного поширення знань серед простолюддя"⁵. В анонімній стат­ті Костомарова 1860 року, надрукованій за кордоном у “Колоколі” Герцена, отже без цензурних обмежень, завдяки чому в ній висловлена блискуча апологія самобутности українського історичного процесу від Москви й Польщі, конкретні бажання зводяться до двох точок: вільний розвиток української літератури та навчання у народних школах рідною мовою.

Не зважаючи на всю обмеженість народницької програми, власне в той період царський уряд починає систематично переслі­дувати український рух. Першою жертвою впало Кирило-Методіїв- ське Братство, розгромлене в 1847 році Польське повстання 1863 року послужило приводом для дальших репресій, хоч усі речники українства гостро виступили проти польських зазіхань на Правобережжя. Проте, доводиться визнати, що російська бюрокра­тія складала, на свій лад, докази далекозорости. Під зверхньою слабістю українського народництва крилися великі потенціяльні можливості; щоб їх розгорнути, вистачало перекинути національ­ний рух з інтелігенції в маси. Уже навіть за той короткий протяг часу, що відділяв Кримську війну (1855) від польської інсурекції (1863), множилися симптоми проникання українських національ­них ідей у народну гущу, наприклад, в українських губерніях популярно-просвітні видання на рідній мові розходилися незрівняно швидше, ніж російськомовні.

Все таки в умовах відносно ліберального режиму Олександра II український рух зростав далі й у 1870-их роках набрав виразно політичного забарвлення. Сітка таємних “громад", очолених Київською (або Старою) Громадою, охопила всі важливіші центри України. Українство здобуло для себе позиції в організації на­укового життя (Південно-Західній Відділ Російського Імператорського Географічного Товариства) та у пресі (щоденник “Київський телеграф", звичайно, російською мовою). Помітною була літературна та особливо наукова продукція цих років. Можна на­віть говорити про початки української закордонної політики: упорядкування взаємин з Галичиною та організування висилки добровольців для боротьби з турками у зв'язку з повстанням бал- канських слов'ян та з Балканською війною 1877 року. Рівночасно за-· тіснилися контакти з російською опозицією, що в обох своїх крилах, революційному та ліберальному, користувалася великою підтримкою на українських теренах. Багато членів терористичної “Народної Волі", починаючи від її вождя Андрія Желябова, були з походження українцями. Земства на Україні, головно Чернігівське та Харківське, були важливими вогнищами російського конституціоналізму. У 1879 році відбулася в Києві, з ініціативи Громади, таємна нарада, що на ній українські діячі запропонували своє посередництво між ліберальними земцями та революційним “виконавчим комітетом" Народної Волі з метою створити об'єдна­ний фронт усіх опозиційних сил проти самодержавства. Переговори не завершилися позитивним результатом, але ця знаменна подія вказує на те, що вже в 70-их роках намічається тенденція до об’єднання всіх демократичних елементів “Півдня Росії" на плятформі українського національного руху, — передвісник ситуа­ції 1917 року.

Ця многобічна та успішна праця сповнювала українських патріотів бадьорістю та самовпевненістю. Речником політизації українства був Михайло Драгоманов, творець його першої система­тичної політичної доктрини. Драгоманов бачив шлях до розв’язки української проблеми у демократизації та федералізації Росії та Австро-Угорщини та у спілці українців з прогресивними силами всіх інших народів Східньої Європи, не виключаючи при цьому й росіян, — але при умові збереження організаційної незалежности українського руху від його союзників.

Царський уряд, що його глибоко непокоїв цей розвиток, перейшов у 1875-76 роках до генерального протиукраїнського контрнаступу. Серією добре обдуманих заходів знищено легальні форми української громадсько-культурної діяльности, повністю заборонено українську мову у друку (Емський указ), а найактивні­ших лідерів репресовано. Перший український відрух на цей розгром був посиленням опору: тісніше зближення з колами російської опозиції та висилка за кордон Драгоманова, з доручен­ням створити на Заході політичний та пропаґандивний центр. Проте розрахунки Громади на те, що лиха година скоро промине і Російська імперія в недалекому майбутньому еволюціонуватиме до конституційного режиму, який і українству дасть кращі умови іс­нування, не здійснилися. Навпаки, вступ на престол Олександра ПІ (1881) стабілізував самодержавство та реакцію. Під цими ударами похитнулася моральна стійкість українського руху. На місце бадьорости й енергії 70-их років прийшли пригноблення і пасив­ність. Гаслом дня знову стало “аполітичне культурництво". Але коли в 60-их роках це гасло дійсно відповідало тодішній недозрілості українського руху, тепер, після великого підйому 70-их років, воно виразно знаменувало відступ. Ціною такого самообме­ження українофілам принаймні вдалося врятувати тяглість на­укових дослідів у різних дисциплінах українознавства; ці праці му- сіли обминати теми, що мали який-небудь посмак громадської ак­туальности, і вони могли появлятися тільки російською мовою (журнал “Киевская старина"). Таким чином наступає ізоляція національного руху серед широкого суспільства; в очах консерва­тивних та льояльних до влади кіл він був підозрілий, дякуючи славі демократизму та неблагонадійності, що нею він втішався. Знову ж радикальну молодь відштовхувала його політична безбарвність, t ця молодь ще дужче, ніж досі, підпадала під впливи російських революційних організацій. Кажучи словами публіциста, що нале­жав до наступного покоління: “Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахну- лася, симпатій же старої України [себто шляхетської верстви] вони не змогли собі приєднати”⁶. У 1880-их роках український рух зву­жується до малого струмка, але під обережним керівництвом Володимира Антоновича вдається зберегти ядро Старої Громади та ембріональну організаційну сітку по всій країні.

Тим часом Драгоманов продовжував із Швайцарії свою блис­кучу публіцистичну та пропаґандивну діяльність. Дякуючи його зу­силлям, західній світ дістав уперше автентичні інформації про український рух та його переслідування царським урядом. Але гострі виступи Драгоманова проти самодержавства здавалися несвоєчасними Громаді, бо вони дратували офіційні сфери та перечили тактиці Громади, яка намагалася переконати владу у політичній нешкідливості українства. На цьому тлі виступає в половині 1880-их років розрив між Драгомановим та киянами, що послали його за кордон. Мала еміграційна група прихильників Драгоманова стала зав’язком української соціялістичної течії, але її прямі організаційні впливи сягали в той час тільки до Галичини.