Хоч це питання дуже важливе і для історіографії, і для українського народу, проте його ще не опрацьовано вистачально.
Властиво ще й досі немає окремих наукових праць, присвячених цьому питанню. Автори, які писали на цю тему, робили це, поперпіе, радніше принагідно, опрацьовуючи інші питання, або висловлювали свої погляди коротко в загальних підручниках; а подруге, давніші автори підходили до тієї теми з точки зору своєї політичної орієнтації чи ідеології, а не ставили проблеми в площину об’єктивних наукових дослідів.
Властиво науково почав писати на цю тему аж Михайло Грушевський, але він ставив це питання на другому пляні, після питання життєвих обставин народніх мас та їх суспільно-політичних рухів. В повній ширині поставив нашу проблему, і то на першому пляні, аж В’ячеслав Липинський та Степан Томашівський, а за ними пішли історики державницької школи, започаткованої В. Липинським в українській історіографії. Та проте й вони не присвятили цій темі повністю окремих праць, тільки висловили свої погляди в тій ділянці в зв’язку з іншими питаннями.Таке занедбання цієї теми в давнішій історіографії має свої причини. На це вплинула, поперше, створена московськими істориками помилкова концепція історії Східньої Европи як історії одного, а не трьох народів на тому просторі, а подруге, велике народництво українських істориків з 19 сторіччя, які досліджували головно життєві обставини й рухи народніх мас, на їх думку, найважливішого чинника в історії, а занедбували досліди розвитку й упадку української державности.
Коротко обговоримо ті напрямки в історіографії.