Концепція пересунення державних центрів на Сході Европи

За тією московською концепцією на Сході Европи був тіль­ки один народ і одна його історія, а через те властиво княжа ки­ївська держава не упала, тільки немов то її продовженням стало наперед Суздальсько-Володимирське, далі Московське князівство, що розвинулося в Московське царство, а вкінці у Російську імпе­рію.

Одним з перших, що створив таку теорію пересування цен­трів, був московський митрополит Макарій (|1583), великий цер­ковний і державний діяч за часів царя Івана IV Грізного, який не тільки довів до коронації того володаря, але й підготував ство­рення московського патріярхату, встановленого вже аж після смерти Макарія, і який також дуже причинився до сформування відомої теорії Москви як третього Риму. Свій погляд пересунення центру древнєруської держави до Володимира над Клязьмою, а далі до Москви та про вищезгадану династичну єдність висловив він в творах « Степенная Книга », « Царственная Книга », а зокрема в « Лицевой летописный свод »^[2], при писанні яких митр. Макарій співпрацював.

На жаль, таку помилкову концепцію перенесення центру дав­ньоруської держави до Москви частково подано й у дуже поши­реному в Україні підручнику історії « Сінопсись или краткое собра- ніе отъ разних л'Ьтописцевъ... », видрукованому вперше в Україні 1670 або 1674 року. Давніше його авторство приписувано Інокен- тієві Ґізелеві, німецького походження, професорові і ректорові Києво-Могилянської Колеґії, а з 1656 р.

Пригожий ґрунт для такої концепції між православними (не- з’єднаними) в Україні створили важкі для них релігійно-церковні обставини під польською владою. Як знаємо, після Берестейської унії 1596 року польська влада не признавала нравно православної Церкви аж до 1632 р. Польська влада не хотіла признати також ієрархії української православної Церкви, з митрополитом Йовом Борецьким на чолі, яку висвятив на єпископів, без згоди поль­ського уряду, єрусалимський патріярх Теофан 1620 р., коли вер­тався з поїздки до Москви^[3]. Польська влада признала право тіль­ки унійному духовенству до церковних посілостей. Православні затримали церковні посілості тільки там, де козаки мали вплив, як напр., в Київщині, і не допустили до того, щоб уніяти перей­няли церковні посілості. Тим то нововисвячена православна цер­ковна ієрархія, позбавлена своїх прав і церковних посілостей, та зупинювана у виконуванні своїх архиєрейських чинностей, по­чала звертатися до московського царя Михаїла про допомогу, як матеріяльну, так і про опіку для оборони. В 1624 або 1625 році, в зв’язку зі справою претендента до султанського трону, митр. Йов Борецький написав листи в Москву до царя, до патріярха і до бояр, в яких нарікав на утиски для православної віри в Поль­щі і просився разом з козаками під протекцію царя ^[4]. По допо­могу до царя зверталося і київське братство та духовенство. Мо­сковський уряд і патріярх часто давали матеріяльну допомогу тим, що просили їх про неї. Знаємо, напр., що школа Богоявленського братства в Києві отримувала тоді допомогу від царя Михайла Фе­доровича^[5]. Деякі духовні, зокрема монахи, а далі й ремісники почали й пересилятися в Московщину, як тоді говорилося, « на государево ім’я » ^[6]. Православний володимирсько-берестейський єпи­скоп Иосиф Курцевич, коли його не допускали до його осідку поль­ські урядові чинники, переїхав в Московщину, куди був готовий переселитися і перемиський нез’єднаний єпископ Ісая Копинський, який також не міг осісти в своєму єпископському місті, але пізні­ше вибрано його київським митрополитом^в.

Вживаючи заходів, щоб отримати від московського царя ма- теріяльну допомогу, опіку й ласку, частина української право­славної церковної ієрархії та духовенства була промосковська або царофільська — аж до часу митрополита Петра Могили (1633-1647), коли надано православним права.

Ті самі єпископи й те саме духовенство, з одного боку, від­новляли українські національно-історичні традиції, вказували, що козацтво є продовженням історії славетньої княжої київської доби, пишучи в своїй « Протестації» на сейм 1620-21 рр., що українські козаки — « це ж бо те плем’я славетного руського роду, з Яфето- вого насіння, котре воювало грецьке царство на Чорному морі і на суходолі; це з того покоління військо, котре за руського мо­нарха Олега в своїх моноксілах по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало й Царгород штурмувало »^{[7] [8]}, а з другого боку, ті самі єпископи й духовенство, потребуючи царської допо­моги в важких релігійно-церковних обставинах, причинились до формування концепції, немов то московське царство є продовжен­ням давньої руської княжої держави та немов то пересунувся тіль­ки її центр з Києва до Москви.

За постановою польського сейму польський уряд визнав правно православну Церкву 1632-33 рр. та ступнево старався провести поділ церковних посілостей поміж українськими унійною і пра­вославною Церквами, через що церковно-правні обставини для пра·вославних стали значно легші, а новий православний митрополит Петро Могила (1633-1647) зупинив промосковський чи радніш про- царський напрям між духовенством і змінив його на інший, одначе пізніший союз гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм, складений в Переяславі 1654 р., який інакше ро­зумів гетьман, а інакше Цар, міг сприяти вищезгаданій концепції історії Східньої Европи.

Ми не знаємо докладно, як і в яких обставинах ту концепцію вміщено в підручнику « Синопсіс » та скільки на це мала вплив Москва в той час, коли Лівобережна Україна враз з Київщиною вже була під протекцією московського царя та коли, як виявили недавні досліди, в Москві переведено цензуру того підручника перед друком першого його видання в Києві.

« Дві недавні студії про Синопсис є: И.П. Еремин, К истории общественной мысли на Украине второй половины XVII в., Труды Отдела древнеруской литературы, X (Москва і Ленінград, 1954, 212-22), і С.Л. Пештич, Синопсис как историческое произведение, там же, XV (Москва і Ленінград 1958, 284-98). Згідно з даними, які навів Пештич, видання (Синопсису, П.І.) з 1674 р. не було пер­шим. Є вказівки, що були два інші видання, з 1670 і 1672, які, на жаль, не досліджено. Пештич також виявив, що Синопсис, заки його видруковано в Києві, дано до московської цензури. Не ма­ючи тексту першої, нецензурованої версії, ми не маємо змоги вста­новити, які додатки чи пропущення в тексті були вислідом цен­зури ».

Все ж таки професори Пріцак і Решетар відмітили в згаданій їх статті, що еліта київської православної Церкви щонайменше одобрила історичну концепцію «перенесення» княжих осідків: Київ — Володимир над Клязьмою — Москва ⁹.

Як знаємо, Синопсис став дуже розповсюдженим підручником історії в Україні, а ще більше в Московщині, де його друковано багато разів. Цю книгу перевидано близько ЗО разів, востаннє

⁸ « The Ukraine and the Dialectics of Nation-Building » « Slavic Review »,

Seattle, Washington, vol. XXII, No. 2, June 1963.

• Наведена стаття професорів Пріцака й Решетаря, стор. 228.

15мабуть 1823 року, одначе тим підручником користувалися майже аж де половини 19 сторіччя^[10].

Концепцію пересунення центрів давньої київської держави до Москви і Петер|бурґу та погляд немов то московська держава була продовженням та спадкоємницею давньої київської держави, а то й спадкоємницею в деяких ділянках навіть і візантійської імперії, сильно поширили й закріпили в московській науці три визначні московські історики, а саме Микола М. Карамзин в своїй « Исто- ріи государства российского », 12 томів, доведеній до 1613 р., а ви­даній вперше в 1816-1829 роках, далі головно Сергій М.

В 1856 р. М.П. Поґодін виступив з теорією про переселення московського населення з Київщини на північний схід у час та­тарських нападів та про те, немов то згодом прибуло в Київщину населення з Карпат. Цю теорію, але трохи змінену, пробував під­тримати з мовної точки зору О.І. Соболевський, а частково, хоч і в змодифікованій відміні, прийняв її і В. Ключевський. Теорія Поґодіна не втрималася в науці. Проти неї виступили й деякі мо­сковські учені, як Голубєв і Владімірский-Буданов та інші. З укра­їнських учених дуже успішно поборював ту теорію Володимир Антонович, який між ін. довів, що поважного обезлюднення Київ­щини не було навіть після Батієвого погрому^[11]. Також перекон­ливо писали про те і Михайло Максимович, Михайло Грушевський ^[12] та інші.

Незабаром проф. М. Грушевський доказав, що концепція пе­ренесення державного центру на сході Европи ненаукова, що вона помилкова та що продовженням київської княжої держави було не Московське князівство, пізніше царство, а Галицько-Волинське князівство, землі якого опинилися згодом під литовсько-польським володінням, та що київська княжа держава була твором населення з басейну Дніпра, отже, українців, а не населення басейну рік Оки й Волги ^[13].

Цю схему історії східньої Европи, яку виявив М. Грушев­ський, прийняли всі українські історики, без винятку. Натомість лише кілька московських істориків зробили перші кроки в напрямі тієї схеми, як О. Пресняков і М.

Вплив схеми М. Грушевського помітний уже в праці О. Пре­снякова « Княже право в древней Русі », Петербурґ 1909, одначе повністю той вплив проявився в капітальній його праці « Обра- зованіе великорусскаго государства. Очерки по исторіи ХІП-ХУ столєтій », Петербурґ 1920 ^[14].

Той вплив, щонайменше частковий, видно й у праці проф. М. Любавського (дуже визначного дослідника литовсько-руської і московської історії): « Образованіе основной государственной те­риторій великорусской народности. Заселеніе і об’единеніє центра », Ленінград 1929.

Одначе О. Пресняков у своєму університетському курсі істо­рії, виданому в 1920-тих роках, вернувся знову до «звичайної схеми» московських істориків ·— схеми перенесення державних центрів на сході Европи. Можна припускати, що приймання ви­щезгаданої схеми М. Грушевського стало небезпечним під боль- шевицьким режимом.

Схему М. Грушевського прийняв білоруський історик Воло­димир Пічета (■ЦЭА?), який написав багато праць також з історії України. Він прийняв ту схему в своїй статті « Очередниє вопроси белоруской историографии », 1922, і зобразив окремо історію кож­ного східньослов’янського народу^{[15] [16]}.

Концепцію однієї держави на Сході Европи й перенесення її державних центрів, прийняту як засаду в московській історіогра­фії, а частково подекуди і в давнішій українській, з’ясував я тут дуже коротко, лише настільки, щоб зрозуміти, чому учені не ста­вили собі питаня про упадок київської княжої держави та не пи­сали окремих праць на ту тему ¹⁶.

Большевицька історіографія, для якої напрямні вирішує і диктує комуністична партія, в суті речі не багато змінила. Правда, большевицькі історики признають існування окремих українського й білоруського народів, але, за їх поглядами ті народи оформи­лися пізно, бо аж в 14 і 15 століттях. В княжі часи, на їх думку, встановлену комуністичною партією, був один «древнеруський » народ; тим то київська княжа держава і її культура, а через те й її історія є спільні для всіх трьох слов’янських народів на Сході Европи. Вони починають історію Московщини з київської руської держави, як це робила й московська історіографія колишньої цар­ської Росії. Тут також у суті речі мовчки заложено пересунення державного центру, тимбільш, що й дальшу історію України пред­ставляють вони як постійну ґравітацію українського народу до Московщини, немов то український народ не думав ніколи про ніщо інше, як тільки про його об’єднання з московським наро­дом ^[17], що нарешті вчинив « на віки » гетьман Богдан Хмельниць­кий, сповняючи всенародне бажання. Ясно, що й при такому по­ставленні справи немає місця на досліджування упадку україн­ської княжої й козацької держав, тимбільш, що всі головні істо­ричні питання досліджують в CGCP тільки московські історики, а українським залишають для досліду тільки третьорядні та льо- кально-реїіональні питання.

Московські історики дивилися на українське козацтво не як на змагання до створення окремої української держави, а тільки ставили його в один ряд з донськими й надволзькими козаками, уважали його за одно з явищ в російському народі.

На думку вищезгаданого вже московського історика Сергія Соловйова, козацтво, в тому й українське, боролося з «держа­вою ». Отже, всі заходи московського уряду проти української автономії Соловйов уважав за боротьбу « держави » з « протидер­жавними » елементами. (Див. Д. Дорошенко, цит. праця, стор. 14g). Ясно, що при такому ставленні справи не могло бути місця на опрацьовування нашого питання.

Зовсім інакше поставилася до козацтва українська історіогра­фія, починаючи від козацьких літописців, які проявили в своїх писаннях великий український патріотизм, вказали на тяглість української історії від княжих часів до козацтва, а також вони, хоч коротко, висловили свої думки про причини упадку автоно­мії української козацької держави.