Вплив українського народництва і соціалізму на українську історіографію

Другою головною причиною того, чому в історіографії занед­бано наше питання, був т.зв. народницький напрям в українському житті на Наддніпрянщині, зміцнений згодом ще й соціялівмом.

Я тут з’ясую погляди на те питання першого й останнього дуже визначних народників — істориків українського народу, а саме Миколи Костомарова (|1885) і Михайла Грушевського (|1934).

Про погляди М. Костомарова в тій ділянці Дмитро Дорошенко написав так: « Дуже рано перейнявшись думкою, що предметом історичних дослідів повинна бути історія народніх мас та їх рухів, а не історія князів та гетьманів, Костомаров здебільшого вибирає для своїх монографій такі моменти, коли власне виступають на сцену народні маси (козацькі повстання, Хмельниччина, бунт Ст. Разіна) і для історії та характеристики народніх рухів користу­ється, як з джерел, пам’ятками народньої поезії. Своїх поглядів про велику вагу етнографії для історії держався Костомаров ціле життя... »^[18].

Великий вплив на український національний рух на Над­дніпрянщині в 1860-тих і дальших роках мали ідеї соціялізму й космополітизму, які приходили в Україну з Московщини. Про ці впливи у вищезгаданій історіографії написано так: « 3 початком 60-х років характер руху міняється. Хоч головними його діячами й керманичами зостаються і на далі представники все тієї ж дво­рянської кляси..., але в його ряди все більше стають представ­ники інших соціяльних верств, а головне — під впливом поши­рюваних через російську журналістику й літературу нових ідей космополітизму й радикального соціялізму, український рух на­буває прикмети й риси інтеліґентського, демократичного руху.

Павло Житецький, один з визначніших українських діячів 2-гої половини 19 ст., схарактеризував покоління українських « шестидесятників» минулого сторіччя в своїй промові на Шев- ченкових роковинах ось так:

« Ми дістали в спадщину від старшого покоління українофі­лів романтичний погляд на народ і народність. Ми поклонялись народові, як живоїворящій стихії, яка мусить залічити всі рани «офіціяльно-культурного бьітія », нашого, яка мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і людське щастя... Тільки ж мушу додати, що ця містична віра в народ не була вже така наївна, як попереду в со­рокові, або й п’ятдесяті роки... В питаннях національних ми не йшли дальше тої границі, яка визначалась потребою самооборо­ни... Учителем нашим в національно-політичних питаннях був Ко­стомаров... Велике враження на нас робили його наукові розпра­ви... В основу розправ цих... положена була демократична ідея народоправства... яку мусимо ми знову викресати з душі народ- ньої, щоб поставити ідею цю осередком політичного і соціяльного життя нашого. Не була розроблена ідея ця в деталях, але ж вона була путеводною звіздою нашого працювання... в 60-х роках... >^[20].

Народницькі погляди в досліді історії визнавали й інші укра­їнські історики 2-гої половини 19 ст., як Михайло Максимович, Олександер Маркович, Орест Левицький, Олександер Лазаревський і інші, а передовсім Володимир Антонович, який близько 40 років (1870-1909) був професором історії Росії в Київському універси­теті (в останні роки вже не викладав для студентів) і виховав цілу свою народницьку школу істориків, Як Д. Багалій, П. Голубов- ський, В. Ляскоронський, І. Линниченко, Μ. Довнар-Запольський, В. Данилевич, О.

Найвизначнішим учнем В. Антоновича був Μ. Грушевський. Його заслуги для науки історії України величезні. Він оформив вищез’ясовану наукову схему історії України, зв’язуючи в один процес розвитку українського народу на українських землях в княжі часи, в литовсько-польській державі, та в часи козацтва, національного відродження в 19 ст. та в 1917-20 рр., опрацював не тільки політичну історію України, але й історію українських Церков та української культури, устрою, господарства до 1658 р., а в популярній історії до 1920 р., устійнив наукові методи досліду історії України та критично перевірив як джерела, так і дотого- часну літературу з історії українського народу. Д. Дорошенко написав про « Історію України-Руси » М. Груїпевського так: «...го­ловна вага її... в систематичному зводі науково-перевірених і про­аналізованих відомостей з історії України, об’єднаних провідною думкою про тяглість і непереривність історичного процесу укра­їнського народу на заселеній ним ще на світанку історії землі. Це наче велика історична енциклопедія, де зведено до купи й систе­матично впорядковано здобутки наукової праці цілого попереднього розвитку української історіографії » ^[22].

Хоч М. Грушевський мав такі великі заслуги для української історіографії, проте він, захоплений народницькими ідеями, не опрацював вистачально історії самої української держави. Клю­чем до розуміння підходу М. Грушевського до історії України і його історіософії можуть бути виняток з його першого викладу та одна стаття з 1920 р.

У своєму першому викладі у львівському університеті, дня ЗО вересня 1894 року, М. Грушевський між ін. сказав: « Народ, маса народна — є і повинен бути альфою і омегою історичної розвідки. Він зі своїми ідеалами й змаганнями, зі своєю боротьбою, поспі­хом і помилками ■— є єдиний герой історії...

А в одній статті М. Грушевського з 1920 р. читаємо:

« Я був вихований в строгих традиціях радикального україн­ського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-методі- ївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власти вина лежить по стороні власти, бо інтерес трудового на­роду — це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі цьому трудовому народові не добре, це його право обра­хуватися з нею » ^[23].

Далі написано там: « нова українська історіографія і всі, хто мав діло з минувшиною народу, під впливом цих ідей жадібно ло­вили прояви народньої активности і з особливою увагою та сим­патією спинялись на таких виступах народніх мас, однаково, чи в рамках української державностям, чи в боротьбі з державністю чужою (підкресл. мої, П.І.). Конфлікти віча з князями в ХІ-ХІ І вв., оцей рух громад в XIII і життя в XIV, повстання селянства в Зах. Україні (як от повстання Мухи) в XV, початки масових рухів в східній Україні в XVI та їх продовження в XVII, опози­ція Запорожжя гетьманському режимові в XVII і XVIII, пов­стання Петрика й інші рухи в Гетьманщині, гайдамаччина й по­дібні прояви протесту в Західній Україні, проби відзискання сво­боди серед селянства в тім роді, як київська козаччина 1855 р., це саме ті нитки, що стирчали з уривків українського життя... і просились, аби зв’язати їх з аналогічними... фактами прямої акції західньо-европейського соціяльного революціонерства » ²⁴.

Перед наведенням вищеподаного цитату Д. Дорошенко відмі­тив в своїй книжці: « В історичній концепції Грушевського зма­гання до витворення власної держави, й взагалі державницькі змагання, стоять на другому плані супроти змагань народніх мас досягти максимуми задоволення своїх соціяльно-економічних інте­ресів. Стоючи на ґрунті українського народництва, що, перекре­сливши історичну традицію української державности, не витво­рило ніякого власного політичного ідеалу, вважаючи, що соціяльно- економічну й національну емансипацію українського народу можна осягти і в межах чужої державности (російської і австрійської) при відповідній перебудові чужих держав, до яких належать тепер (зн., належали тоді, П.І.) українські землі, Грушевський в своїй « Історії України-Руси » мало цінить державні змагання україн­ських князів та гетьманів і осуджує їх, наскільки ці змагання від­бувалися коштом соціяльно-економічного приборкання народньої (сільської) маси й вимагали від неї жертв»²⁵.

З такою оцінкою історичної концепції М.

²¹ Д. Дорошенко, Огляд української історіографії, стор. 191 (270-271).

²⁵ Там же, стор. 190-191 (269).

об’єктивізм був заслугою самого М. Грушевського, що вже у вступ­ній статті « Шведсько-український союз 1708 р. » виявив нову дер­жавницьку ноту (підкресл. моє, П.І.). Вона була помітна в під­кресленні традиції, в нав’язанні визвольницької орієнтації Ма­зепи на Карла XII з такою ж самою орієнтацією Б. Хмельниць­кого на шведів. Цікавий був підхід історика і до Мазепи, як дер­жавного діяча, що опинився в скрутній ситуації...»^[24].

Від себе відмічу, що хоч у писаннях М. Грушевського справи української держави є на другому пляні, проте він виявив розу­міння значення своєї держави. При обговорюванні політичних си­стем в Україні вказав, що дану систему зміцнювало, а що послаб­лювало, а тим самим він написав і про причини упадку тих укра­їнських держав. При тому М. Грушевський дав дуже багато істо­ричного матеріялу, перевіреного критично, який дає міцну основу для міркувань також і про причини упадку минулих українських держав. Про це написано докладніше далі, в другій частині цієї праці.

Крім того, М. Грушевський виявив розуміння своєї держави і різних важливих її складових чинників в своїх публіцистичних статтях, написаних у 1917-22 рр. ^[25].

Також і інші історики народницького напрямку, перед М. Гру- шевським, писали при різних нагодах про причини упадку ми­нулих українських держав, головно про упадок української ко­зацької держави, але підходили вони до цього питання з народ­ницької точки зору, ставлячи на першому місці народні маси, напр., причини упадку гетьманської держави вбачали вони в основному в еґоїзмі козацької старшини, яка використовувала несправедливо селянські маси, про що докладніше сказано в ІІ-гій частині цих викладів.

Все ж таки історики народники мають великі заслуги в тому, що вони не тільки зв’язали в одну органічну тяглість історію укра­їнського народу в княжі та козацькі часи і в часи українського національного відродження в 19 ст., але також згромадили вели­чезну кількість перевірених науково матеріялів, які полегшили згодом історикам державницького напрямку насвітлити історію України з державницької точки зору.