Боротьба українського народу проти польського панування в 30-40-х роках XVII ст.

Після Куруківського трактату 1625 р. гніт шляхетської Польщі на Україні посилюється. Польські магнати і шляхта продовжували загарбувати землі, особливо на Подніпров’ї. Маєтки польських магнатів на Україні досягають ще більших розмірів.

Польські пани збільшували закріпачення та експлуатацію се­лян, зокрема на Подніпров'ї, де становище їх до цього часу було порівняно не таке тяжке, як у Галичині й на Волині. Пан­щину селяни в багатьох місцевостях відбували п’ять або шість днів на тиждень. Крім того, селяни повинні були своїми підво­дами возити панові дрова за десятки кілометрів. Пан вимагав від кожного селянського господарства кожні три роки бика, а також брав щороку десяту частину баранів, поросят, меду, овочів, бджіл, певну кількість курей, гусей, збіжжя, сіна. За випасання свиней у панському лісі кожне господарство мусило щороку давати панові кабана. Молоти збіжжя селянин повинен був лише в панському млині, де за помол брали дуже дорого. Платили селяни ще й великі грошові податки; навіть за право одруження селянин платив панові так зване куничне, тобто викуп за наречену. Пан, як і раніше, мав право скарати селянина на смерть і не відповідав за це.

% Поряд з гнобленням селян польські пани по-старому утиску­вали і козаків та міщан. Зростав також і національно-релігійний гніт шляхетської Польщі над українським народом. Польський уряд забороняв українцям (як і білорусам) мати вищі учбові заклади.

Цей польсько-шляхетський гніт викликав нову хвилю пов­стань українського народу.

Велике повстання в 1630 р. вибухло на Подніпров’ї. На чолі цього повстання став гетьман Тарас Федорович, який насампе­ред захопив і скарав у березні гетьмана реєстрових козаків Г. Чорного, що підтримував польський уряд. Значна частина реєстровців приєдналась до Тараса Федоровича.

Для придушення повстання на Україну рушив на чолі вели­кого війська польський гетьман С. Конецпольський, щоб, за його висловом, „той вогонь хлопською кров’ю гасити". І справді, військо Конецпольського, яке складалося не лише з польських частин, а й з найманих іноземців, по-звірячому поводилося з населенням України.

Так, наприклад, частини Конецпольського вирізали пого­ловно населення Лисянки і Димера. Польські пани „людей невинних, аби тільки русин був, забивали",—говорить сучасник. Народ український скрізь підіймався на партизанську війну проти шляхетських частин або приєднувався до головного війська' Тараса Федоровича.

Головні бої між військами Тараса Федоровича і Конецполь­ського точилися на протязі травня під Переяславом. У цих боях польське військо зазнало великих втрат і, нарешті, 22 травня було розгромлене повстанцями. Лише великий дощ урятував польське військо від цілковитого знищення. Цю першу велику перемогу українського народу над польським військом оспівав великий поет Тарас Шевченко в своєму творі „Тарасова ніч". Конецпольський змушений був укласти з козацькою старшиною- договір, за яким реєстр збільшувався до восьми тисяч; але Тараса Федоровича з гетьманства було усунено.

Однак, польський уряд, уклавши угоду з реєстровими козаками, і не думав її додержувати, і після того, як повстання вже пере­стало безпосередньо загрожувати шляхті, вона по-старому про­довжувала гнобити український народ.

В 1635 р. польський уряд, щоб припинити втечу селян на Запоріжжя, збудував біля Кодацького порога (на Дніпрі) фор­тецю Кодак. Але в тому ж році кбзаки під проводом 'гетьмана Івана Сулими зруйнували цю фортецю і перебили її гар­нізон.

В 1637—1638 рр. вибухли нові великі повстання на Україні, на чолі яких стояли Павло Бут, або Павлюк, як його інакше звали, Яків Острянин і Дмитро Гуня.

Народ однодушно повставав проти польської шляхти.

На весну 1638 р. повстання знов охопило Україну. В лавах повстанців билися і донські козаки. На чолі повстанців став гетьман Я. Острянин. Хоча йому і вдалося під Голтвою розгро­мити польське військо, але під Лубнами й Жовнином він зазнав поразки й рушив з частиною свого війська в межі Росії, на Сло­бідську Україну. На чолі іншої частини війська став Д. Гуня, і повстанці героічно боролися ще кілька тижнів. Нарешті, не маючи припасів, оточені з усіх боків численним військом, вони примушені були укласти угоду з польським урядом.

Причини поразки козацько-селянських повстань 1637—1638 рр. полягали в слабій організованості, стихійності селянських ви­ступів, зраді частини, реєстровців і їх старшини, а також пе­ревазі військової сили панської Польщі, яка була тоді однією з найсильніших держав Європи. До того ж багато запорожців у ці роки допомагали донським козакам боротися проти турків і татар; тому й донці, ведучи війну з турками й татарами, не змогли подати належну допомогу Україні.

Після придушення цих повстань польські пани збільшили гноблення українського народу, ствердили ординацію 1638 р., поновили в 1639 р. Кодацьку фортецю, поставили в Запо­різькій Січі урядовий гарнізон. Польський уряд поповнював ко­зацький реєстр польськими жовнірами.

Чим більше гнобила польська шляхта український народ, тим більше росло переселення в межі Російської держави. Пересе­ленці оселялися переважно в так званій Слобідській Україні (сучасна Харківщина). Переселенців з України ми бачимо в пер­шій половині XVII ст. навіть у таких далеких від України міс­цевостях Росії, як Казань, Уфа і Тобольськ. Одночасно з цим український народ шукає в російського народу допомоги для боротьби проти польської шляхти.

Тісно зв’язані були українці з донськими козаками, спільно з якими вони воювали проти татар і турків. Багато запорожців постійно жило на Дону, а донців —на Запоріжжі. З численних спільних походів донців і запорожців проти турків і татар ' треба відзначити захоплення ними міста Азова в 1637 р., яке вони обороняли від турків і татар аж до 1642 р., коли змушені були покинути його.

Пізніше, коли взимку 1645—1646 рр. кримські татари на­пали на південні місцевості Росії і навесні 1646 р. російський

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст. (від 1569 р.) І В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст. (до 1648 р.) ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ

міста, фортеці, католицькі монастирі і винищував польських та українських панів; громили повстанці також деякі православні монастирі, бо вони теж закріпачували і експлуатували селян. Основною силою визвольної війни було селянство.

Пани пробували жорстоко карати повстанців. Так, Є_г Виш- невецький саджав їх на палі, розпинав на хрестах, висвердлю­вав очі. Та ніщо вже не могло вдержати народ від боротьби. Повстанці на чолі з одним з найвидатніших своїх ватажків і кращих полковників Хмельницького черкаським полковником Максимом Кривоносом розгромили Вишневецького.

Повстання проти панів охопило також Білорусію, перекинулося і в саму Польщу. В рядах українських повстанців билися і росіяни,, зокрема донські козаки..

У вересні 1648 р. під Пилявцями, на Волині, Хмельницький розгромив велику польську армію. Обійняті панікою пани ті­кали так швидко, що шлях від Пилявець до Львова, тобто близько трьохсот кілометрів, пробігли за дві доби. У цій паніці багато втікачів спинилися лише на Віслі. Попереду були коман­дувачі польської армії. О. Конецпольський утік, переодягнув­шись селянином; М. Остророг загубив опанчу і шапку; Є. Виш­невенький утік на простому возі, а Д. Заславський залишив переможцям і ознаку своєї влади — булаву. Повстанці перері­зали шляхи польському війську, що тікало спід Пилявець, і нищили шляхетські військові частини.’ Велика здобич дісталася переможцям.

Після розгрому польської армії під Пилявцями повстання проти польської шляхти з особливою силою вибухло в Галичині і в північно-західній Волині, де до цього часу воно не могло розгорнутись, бо там стояли великі польські військові сили.

Хмельницький, покладаючись на обіцянки нового короля дати великі поступки козацтву і не одержуючи допомоги від Росії, з якою він провадив переговори, після походу під Львів і За­мости відступив на Подніпров’я. На відступ Хмельницького також вплинула морова пошесть, яка поширилась в козацькому війську. Під час цієї пошесті помер і Максим Кривоніс.

У грудні 1648 р. Хмельницький прибув до Києва, де був уро­чисто зустрінутий народом.

На початку 1649 р. Хмельницький посилює початі ще в червні 1648 р. переговори з російським урядом в справі спільної бо­ротьби проти шляхетської Польщі і приєднання України до Росії. Він шле одне за одним до Москви посольства на чолі з С. Мужи- ловським і Ф. Вешняком. Але царський уряд, зайнятий бороть­бою з народними рухами в самій Росії, не наважився тоді всту­пити у війну з Польщею.

У лютому 1649 р. польський уряд, щоб виграти час і зібрати військо, послав до Богдана Хмельницького своїх посланців для

Бій Кривоноса з Випіневецьким (з картини Самокиша).

переговорів. Посланцям цим Хмельницький відповів так: „Ви­верну я вас, всіх ляхів, догори ногами й так потопчу вас, що будете під моїми ногами... Виб’ю з лядської неволі народ ру­ський... Ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: „Сидіть, мовчіть, ляхи!". Дуків і князів туди зажену, а будуть за Віслою брикати, знайду їх певно й там...".

У 1649 р. війна України проти Польщі розгорілася з новою си­лою. Народ валом повалив до Хмельницького; не було такого двору, який не дав би вояка до війська. „Скорше язики людські назад повернуться, аніж ляхи панувати над нами будуть", — казали повстанці.

В кінці червня 1649 р. Богдан Хмельницький обложив у Зба­ражі польське військо на чолі з Є. Вишневеньким. Польські пани попали; в дуже скрутне становище. На виручку обложеному в Збаражі польському війську рушив,на чолі численної армії сам король польський Ян-Казімір. Залишивши частину свого війська облягати Збараж, Богдан Хмельницький з кращою частиною своєї армії і з татарами, на чолі яких був хан Іслам- Гірей ПІ, виступив проти Яна-Казіміра. У серпні (5—6 ст. ст.) під Зборовом армія Яна-Казіміра була розгромлена. Проте, кримський хан, тодішній союзник Хмельницького, будучи під­куплений поляками, зрадив Хмельницького і вимагав від нього укласти угоду з польським королем.

Тоді козацька старшина на чолі з Хмельницьким уклала угоду, забезпечивши передусім свої класові інтереси. Реє­строві козаки, кількість яких доводилася до сорока тисяч, мали жити на території воєводств Київського, Брацлавського і Чернігівського, де не повинне було перебувати польське вій­сько. На цій території всі урядові посади мала займати пра­вославна шляхта; гетьман мав підлягати безпосередньо коро­лю; шляхті, яка брала участь у повстанні, була оголошена амністія. Селянство мусило знову бути під владою панів, які мали право повертатись до маєтків. Крім того, татари дістали дозвіл короля захопити багато люду в полон. Повертаючись з війни, вони зруйнували багато міст і сіл на Правобережжі, а людей забирали в неволю.

Після Зборовської угоди шляхта повернулася на Україну і знов стала накладати на селян тягар кріпосницького гніту і жорстоко мстити українському народові за повстання 1648— 1649 рр. Повсюди почалися екзекуції над селянами і міщанами. На цей наступ польської шляхти український народ відповів новими повстаннями, при чому він виступав і проти Хмельни­цького та старшини, яких вважав винними за повернення па­нів. Протягом кінця 1649 і всього 1650 року повстання проти шляхти не припиняються. З повстанських ватажків цього часу особливо виділявся на Правобережній Україні брацлавський пол­ковник Данило Нечай, людина надзвичайно хоробра, непримирен­ний ворог польської шляхти.

УКРАЇНА ЗА ЧАСІВ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ (1648-1654 рр.)

Ці поразки відкрили панському війську шлях на Україну- почалася боротьба ще запекліша. Український народ боровся з загарбниками всіма способами: відступаючи, палив і нищив усе своє добро, щоб воно не дісталося польському війську,., тривожив його партизанськими нападами і йшов до Богдана Хмельницького, який, визволившись з полону від кримського хана, збирав сили для відсічі польській шляхті.

Нарешті, у вересні 1651 р. під Білою Церквою була укла­дена угода, за якою козацький реєстр зменшено було до два­дцяти тисяч, а пани дістали право повернутися на Укра­їну. Знов почались утиски українського народу, знов почались повстання проти ненависної шляхти. В одному з цих повстань у травні 1652 р. Богдан Хмельницький розгромив польську ар­мію на Поділлі під Батогом. Багато польської шляхти було перебито, багато взято в полон. В наслідок цієї перемоги влада шляхетської Польщі на Подніпров’ї була знищена.

У наступному 1653 році війна відновилася. Польський уряд у березні послав на Україну добірне військо, на чолі якого був поставлений С. Чарнецький — один з кращих полководців то­дішньої Польщі, лютий ворог українського народу. Лозунгом Чарнецького було знищення України, щоб, за його висловом, „і на ліки не залишити русина". Ряд сіл і міст Правобережної' України, як Коростишів, Погребище та інші, був знищений озвірілою шляхетською бандою. Проти Чарнецького Хмельни­цький послав І. Богуна, який, маючи менше військо, розгромив під Монастирищем військо Чарнецького і примусив його в без­ладді тікати.

Восени того ж 1653 року польська армія на чолі з королем Яном-Казіміром рушила на Україну. Під Жванцем (біля Кам’янця- Подільського) армія ця була оточена військами Хмельницького-- і кримського хана. Але й тут кримський хан Іслам-Гірей III зрадив Хмельницького, уклавши угоду з польським королем. За цією угодою Україна знов мусила лишитися під владою шляхетської Польщі.

У процесі визвольної війни дедалі зростало прагнення україн­ського народу до об’єднання з братнім російським народом. Богдан Хмельницький провадив весь час переговори з російським уря­дом про приєднання України до Росії. Нарешті, 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив приєднати Україну до Росії; 8 січня 1654 р. відбулася народна рада в Переяславі, де було проголошено приєднання України до Росії.

В березні 1654 р. між представниками Хмельницького і ро­сійським урядом у Москві був укладений договір, відомий під назвою „Статті Богдана Хмельницького". За цими статтями і царськими грамотами забезпечувалися права української шляхти, козацької старшини, реєстровців, міщан і духовенства. Кількість, реєстрового козацтва була збільшена до шестидесяти тисяч.. Україні гарантувалася автономія. «

Це приєднання мало велике значення для українського на­роду. Спільними силами український і російський народи про­тягом ближчих десятиріч відбили напади на Україну панської Польщі й султанської Туреччини. Тіснішими стали економічні й культурні зв’язки українського й російського народів.

В наслідок визвольної війни селянство більшості земель України позбулося кріпацької залежності від польських панів.

Рада в Переяславі 8 січня 1654 р.

В тих же місцевостях України, які лишилися під ярмом поль­ської шляхти, як Галичина, Волинь, панщина стає ще важчою, ніж раніше.

Шляхетській Польщі війна 1648—1654 рр. завдала тяжкого удару. Український народ визволився від національно-релігійного гніту польських панів.

В 1654 р. Україна приєдналася до Росії, де влада була в руках царизму—диктатури поміщиків-кріпосників. Царизм гнобив ро­сійські народні маси і провадив колоніальну політику щодо підкорених народів. Таку ж колоніальну політику провадив ро­сійський царизм і на Україні.

Перехід України під владу російського царя,був для україн­ського народу меншим злом порівняно з небезпекою погли­нення України панською Польщею і султанською Туреччиною, яке загрожувало б самому існуванню українського народу.

Визвольна війна українського народу проти гніту польської шляхти збереглася в пам’яті українського народу як визволення „від ляцької неволі".

Оцінюючи роль і місце Богдана Хмельницького в історії України, не треба забувати, що він був козацький старшина, який не ставив завдання звільнити українських селян від феодальної експлуатації, а навпаки, сам роздавав маєтки старшині, укра­їнській шляхті, монастирям, душив селянські виступи проти його соціальної політики. Але не це в основному визначає місце Хмельницького в історії України. Перед українським народом тоді стояло питання життя і смерті: або визволитися спід поль­сько-шляхетського гніту, або загинути. Заслуга Хмельницького перед українським народом полягає в тому, що він очолив визвольну війну проти шляхетської Польщі і приєднав Україну до Росії. Ця заслуга і визначає його місце в історії України. Тому український народ і оспівав у численних думах і піснях як своїх народних героїв Богдана Хмельницького та його най­ближчих соратників — Кривоноса, Д. Нечая та ін.

В часи визвольної війни 1648—1654 рр. на Україні оформився український державний устрій. Українська держава являла собою республіку козаків, яка з 1654 р. перебувала в васальній залежності від Росії. Юридично повноправним станом на Україні вважалось козацтво. Воно мало право брати участь у радах, на яких обирався гетьман, а іноді і інша старшина, а також ухва­лювались різні постанови. Ради ж, з участю селянства та міщанства, відбувалися дуже рідко. Фактично держава укра­їнська була знаряддям класового панування старшини-феодалів на чолі з гетьманом. У руках гетьмана була вся повнота влади: військової, судової, адміністративно-політичної. Дорадчим орга­ном при гетьмані була старшинська рада, в яку входила виша козацька старшина. Гетьман обирався пожиттєво на раді і за-, тверджувався царським урядом.

Ближчими помічниками гетьмана була генеральна старшина. До складу генеральної старшини входили такі особи: гене­ральний обозний, що керував військовою артилерією; генеральний суддя (здебільшого бувало два судді), що керував судом; гене­ральний писар, що керував гетьманською канцелярією і в руках якого було все дипломатичне листування; генеральні осавули (їх звичайно бувало по два), що були ближчими помічниками геть­мана у військових справах; генеральний хорунжий, теж помічник гетьмана у військових справах; офіціально хорунжий вважався охоронцем великого військового прапора; генеральний бунчуж­ний теж був помічником гетьмана у військових справах, а офі­ціально вважався носієм бунчука над гетьманом. Крім того, часто існувала посада- генерального підскарбія, який керував фінан­сами.

Вся Україна поділялася на полки, кількість яких в різні часи змінювалась. Полки були одиницями військово-територіально-

адміністративними. Центром полку було звичайно значне місто (Переяслав, Чернігів, Ніжин, Чигирин і т. ін.). На чолі полку стояв полковник, який або обирався населенням полку — пере­важно козацтвом, або призначався гетьманом. Полковникові належала вся повнота влади в полку. Помічниками полковника були полкові старшини: полковий обозний, який керував артиле­рією полку, полковий суддя, помічник полковника в судових спра­вах полку, полковий писар, що керував полковою канцелярією, полковий осавул (їх було звичайно по два чоловіка) і полковий хорунжий.

Кожний полк поділявся на сотні; кількість сотень у кожному полку була різна; центрами сотень були здебільшого великі містечка полку. На чолі сотні стояв сотник, якому належала вся повнота влади в сотні; сотника або обирало населення полку, або він призначався гетьманом, а іноді полковником. По­мічниками сотника були: сотенний писар, що керував сотенною канцелярією, сотенний отаман, старший з сотенних старшин, сотенний осавул і сотенний хорунжий.

Крім того, в кожному полковому і сотенному місті був ще городовий отаман, який стежив за порядком у місті.

Часто, особливо під час війни, гетьман, полковник, сотник виділяли своїх тимчасових заступників для виконання певної справи. Ці заступники звались наказними (наприклад, наказний гетьман, наказний полковник, наказний сотник).

Міста поділялися на магістратські, що мали магдебурзьке право, і ратушні, що цього права не мали. В ратушних містах владу поділяли між собою козацькі старшини й виборні від міста.

Користуючись своєю владою, козацька старшина почала на­ступ на козацько-селянські маси і на населення міст. Царський уряд, допомагаючи козацькій старшині визискувати народні маси, одночасно прагнув посилити свою владу над Україною і пере­творити її в свою колонію.

4.