Боротьба українського народу з польським пануванням у другій половині XVI і першій чверті XVII ст. (1569—1625)

Після Люблінської унії польська шляхта рушила на Укра­їну, особливо на Брацлавщину і Подніпров’я. Польські магнати— Жолкєвські, Конецпольські, Потоцькі, Калиновські та ін. з зброєю в руках просувались углиб України, захоплюючи величезні зе­мельні володіння і посилюючи гноблення селян, міщан, козаків; за польськими магнатами потяглась на Україну середня.

Соціально-економічне гноблення українського народу поси­лювалось гнобленням національно-релігійним; польські пани вжи­вали заходів, щоб покатоличити й спольщити український народ, силою накинути йому свою мову, звичаї, культуру, релігію.

Українські магнати і значна частина середньої шляхти споль­щуються, переймають польську культуру, мову, католицьку віру.

Для загарбання польською шляхтою земель на Україні дуже велике значення мала ухвала польського сейму 1590 р., за якою король дістав право роздавати землі по обидві сторони Дніпра. Після цієї постанови ріст шляхетсько-магнатського землеволо­діння на Україні прискорюється. Так, магнати Калиновські заволо­діли Уманщиною. Магнатам Конецпольським належали на Брац- лавщині десятки міст і сотні сіл.

Під владою Польщі українське селянство було остаточно закріпачене. 3-й Литовський статут (1588 р.) ще більше роз­ширив права шляхти й остаточно оформив кріпосне право і на Україні. Серед інших країн того часу Польща виділялась осо­бливо жорстоким гнобленням селян. Недаром Ф. Енгельс називає її „дворянською республікою, заснованою на експлуатації і гно­бленні селян". А один із сучасників-поляків характеризував Поль­щу так: „Нема країни, де б піддані і землероби були так пригно­блені, як у нас під безмежною владою шляхти. Розлютований пан або королівський урядовець не тільки відбирає в бідного. селянина все, що в того є, а й самого його вб’є, коли схоче і як схоче, і за це не почує ні від кого ніякого докору’.

Якщо таке тяжке було становище селян у самій Польщі, то ще гірше жилося селянам на Україні, яка була колонією шля­хетської Польщі.

Польські пани посилювали експлуатацію селян як у раніш оку­пованих ними землях України (Галичина, Поділля), так і в зем­лях, захоплених у наслідок Люблінської унії.

Вже в кінці XVI ст. в багатьох місцях України була не менш як триденна панщина на тиждень, при чому тривала вона „від сходу сонця до заходу". Мусили селяни відбувати і інші повинності працею, натурою, грішми. З них особливо тяжкою була повинність „ходити в підводи", тобто возити своїми кіньми вироби панського господарства, іноді на дуже велику віддаль.

Дошкуляли селянам також панські зловживання і штрафи. Наприклад, коли селянин не виходив на панщину на сході сон­ця, то замість одного дня його примушували працювати три дні.

Рятуючись від панського гніту, селяни дедалі частіше стали тікати на спустошені татарами й малозаселені землі Брацлавщини і особливо Подніпров’я, де перетворювалися у козаків. Щоб по­вернути козацьку масу в кріпацьке ярмо і припинити козацькі походи на турецькі й татарські землі, бо вони загострювали відносини між Польщею і Туреччиною, польський уряд завів так званий реєстр, куди записано було небагато козаків, переважно заможніших. Ці козаки вважались на державній військовій службі і за це діставали деякі права й невелику платню, яку польський уряд часто-густо зовсім не видавав. До того ж польські пани постійно порушували права реєстрових козаків, відбирали в них землі, худобу, майно. Нереєстрових козаків пани намагалися закріпачити.

Поряд з цим польська шляхта посилювала обмеження міщан у заняттях ремеслом, торгівлею, в користуванні магдебурзьким правом, населяла українські міста заможними польськими коло­ністами, надавала їм пільги, передавала їм управління містами, цехами. Більше того, українським міщанам у деяких містах дозво­лялось жити лише в певних кварталах міста: так, у старовинному українському місті Львові міщани-українці, як і раніш, мали право жити лише в одному кварталі міста („Руська вулиця").

Жорстоко пригноблюючи український народ, польська шлях­та нищила і природні багатства країни, в першу чергу ліси. На Білоцерківщині, наприклад, ліси були в кінці XVI ст. так „перебрані", що від них майже нічого не лишилося. В наслідок такого хижацького господарювання польських панів на Україні особливо почастішали неврожаї, голодовки,^епідемії, зокрема чума.

Проводячи розкішне, паразитичне життя за рахунок поту й крові українського народу, польські пани майже не дбали про захист краю від турків і татар, які мало не щороку нападали на Україну, грабували і забирали в полон людей. Населення Укра­їни мусило власними силами захищатися від нападників.

Для боротьби проти наступу католиків і проти зловживань свого вищого духовенства міщани в містах засновували братства, що провадили велику культурно-освітню роботу. В першій чверті XVII ст. таке братство виникло і в Києві.

Частина українських панів, вищого духовенства і козацької старшини підтримувала шляхетську Польщу. Але весь народ не корився цьому гнобленню і боровся проти польських панів. Центром, де організуються ці повстання, була майже завжди Запорізька Січ. З особливою силою боротьба починає розгор­татися з кінця XVI ст. Вибухали повстання, які польський уряд жорстоко придушував, часто використовуючи для цього козацьку старшину й заможне козацтво. Проте, не зважаючи ні на які заходи польського уряду, повстання зростали. У 1589—1590 рр. повстало проти старости, тобто намісника польського уряду, населення Білої Церкви. В 1591 — 1593 рр. на Україні вибухло перше велике повстання селян і козаків на чолі з козацьким гетьманом Криштофом Косинським; але це повстання зазнало невдачі. В 1593 р. виступили проти шляхти також і брацлавські міщани.

Велике повстання, що охопило майже всю Правобережну Україну і Білорусію, сталося в 1594—1596 рр. На чолі пов­станців стояли гетьман реєстрових козаків Григорій Лобода і видатний ватажок нереєстрових козаків Северин Наливайко.

В цей час польський король і папа римський при діяльній участі єзуітів вирішили запровадити на Україні і в Білорусії цер­ковну унію, підкоривши православну церкву владі римського папи.

Після запеклих боїв під Білою Церквою і Гострим Каменем (на Київщині) в 1596 р. польське військо на чолі з гетьманом С. Жолкєвським обложило повстанців на Солониці (Лубенщина). Нарешті, між Жолкєвським і повстанцями була укладена угода. Проте, після її укладення поляки несподівано зрадницьки напали на повстанців і кілька тисяч їх вирізали, в тому числі багато жінок і дітей. Лише частина повстанців пробилася на Запоріжжя; Наливайко був страчений у Варшаві.

Після придушення повстання польському урядові вдалося проголосити на церковному соборі в жовтні 1596 р. в Бресті церковну унію. Українське і білоруське населення силою при­мушували переходити до унії і католицтва.

Придушивши повстання 1594—1596 рр. і добившись про­голошення церковної унії, польська шляхта стала вважати себе повним хазяїном України. Але і це її не задовольняло. На початку XVII ст. пани вирішили завоювати і Російську державу. Спочатку вони виставляли на російський престол своїх кандидатів — різних авантюристів (як Лжедмитрій І, потім „тушин­ский вор“), а згодом почали відкриту інтервенцію і навіть з допо­могою зрадників-бояр захопили Москву. Але російський народ піднявся проти іноземних загарбників і під керівництвом великих патріотів своєї країни — Мініна й Пожарського в 1612 р. вигнав інтервентів. Проте, польським панам удалось захопити Чернігово- Сіверщину й Смоленщину.

Після розгрому російським народом польських інтервентів, що дуже ослабило Польщу, боротьба українського народу проти шляхетської Польщі дедалі зростає. В перші десятиріччя XVII ст. повстання проти панів вибухають у різних місцево­стях України. Частішають втечі селян від панського гніту на Запоріжжя.

Одночасно з боротьбою проти польських панів частішають козацькі походи на турецькі й татарські землі. Козаки робили не тільки сухопутні, а й морські походи, нападаючи на турецькі міста Сіноп, Трапезунд та ін., загрожуючи і Константинополю. Серед козацької старшини в ці часи виділяється гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який уславився як ватажок козацьких походів проти турків і татар. З походів Сагайдачного особливо відоме взяття ним у 1616 р. м. Кафи (в Криму). Сагайдачний добивався від шляхетської Польщі скасування національно-релігій­ного гніту на Україні і розширення прав реєстрового козацтва. Але він не виступав збройно проти польської шляхти, вважаючи, що від неї можна добитися поступок і мирним шляхом. Це була неправильна політика, бо польська шляхта не збиралася робити поступки.

В 1621 р. проти Польщі рушила велика турецько-татарська армія. Польський уряд дав багато обіцянок українцям, щоб тільки козаки допомогли Польщі. Козацьке військо в кількості близько сорока тисяч виступило проти турецької армії. В боях під Хоти­ном військо Сагайдачного прийняло на себе головний тягар боротьби з турецькою армією, яка, нарешті, і зазнала невдачі. Але після закінчення війни польський уряд своїх обіцянок не ви­конав.

Скоро після закінчення цієї війни польські пани вирішили поси­лити свій наступ проти українського народу. В 1625 р. велике польське військо на чолі з гетьманом Станіславом Конецполь- ським рушило на Україну. Після ряду запеклих боїв при Куруко- вому озері (біля Кременчука) Конецпольському, на стороні якого була військова перевага, удалось примусити козаків піти на угоду. В кінці жовтня укладено було так званий Куруків- ський договір, за яким кількість козаків не повинна була переви­щувати шести тисяч. Решта ж козаків, які не попадали до реєстру („виписчики"), повинні були повернутися під владу панів.

Під час боротьби українського народу проти польсько- шляхетського гніту дедалі більше міцніли зв’язки між братніми

81 6. Історія України. 816..

народами російським, українським і білоруським, який теж був під гнітом польсько-литовської держави.

Тікаючи від гніту Польщі, багато люду переселялося з Укра­їни в Росію. Ще в 1589 р. переселилося в Росію кілька сот укра­їнців на чолі з отаманом Матвієм Федоровим.

Багато українців перебувало на військовій службі в Росії. Зростає в ці часи й прагнення до об’єднання українського народу з народом російським. Так, у 1622 і 1624—1625 рр. представники українського духовенства ставлять у Москві питання про при­єднання України до Росії.

2.