Боротьба українського народу з польським пануванням у другій половині XVI і першій чверті XVII ст. (1569—1625)

Після Люблінської унії польська шляхта рушила на Укра­їну, особливо на Брацлавщину і Подніпров’я. Польські магнати— Жолкєвські, Конецпольські, Потоцькі, Калиновські та ін. з зброєю в руках просувались углиб України, захоплюючи величезні зе­мельні володіння і посилюючи гноблення селян, міщан, козаків; за польськими магнатами потяглась на Україну середня.

Соціально-економічне гноблення українського народу поси­лювалось гнобленням національно-релігійним; польські пани вжи­вали заходів, щоб покатоличити й спольщити український народ, силою накинути йому свою мову, звичаї, культуру, релігію.

Українські магнати і значна частина середньої шляхти споль­щуються, переймають польську культуру, мову, католицьку віру.

Для загарбання польською шляхтою земель на Україні дуже велике значення мала ухвала польського сейму 1590 р., за якою король дістав право роздавати землі по обидві сторони Дніпра. Після цієї постанови ріст шляхетсько-магнатського землеволо­діння на Україні прискорюється. Так, магнати Калиновські заволо­діли Уманщиною. Магнатам Конецпольським належали на Брац- лавщині десятки міст і сотні сіл.

Під владою Польщі українське селянство було остаточно закріпачене. 3-й Литовський статут (1588 р.) ще більше роз­ширив права шляхти й остаточно оформив кріпосне право і на Україні. Серед інших країн того часу Польща виділялась осо­бливо жорстоким гнобленням селян. Недаром Ф. Енгельс називає її „дворянською республікою, заснованою на експлуатації і гно­бленні селян". А один із сучасників-поляків характеризував Поль­щу так: „Нема країни, де б піддані і землероби були так пригно­блені, як у нас під безмежною владою шляхти. Розлютований пан або королівський урядовець не тільки відбирає в бідного. татарами він не відмовився і, повернувшись з Орди, почав готу­ватися до війни.

Поїздка Данила до Батия сприяла зміцненню -позицій Гали­цько-Волинського князівства на Заході.

Використовуючи союзні відносини з польськими князями і Міндовгом, Данило підкорив своїй владі частину землі литов­ського племени ятвягів по Західному Бугу. Поступово ятвяги були витиснуті з завойованої Данилом землі, і вона була засе­лена почасти білоруським, а почасти галицько-волинським насе­ленням. Ця територія разом з північними володіннями Волині — Берестям і Дорогичином — дістала назву Підляшшя. Тут виникли також міста Бєльськ, Кам’янець (на Лосні), Мельник, Кобрин. Крім того, Данило поширив свій вплив на Турово-Пінське кня­зівство.

Готуючись до боротьби з татарами, Данило намагався втяг­нути в неї і інші європейські держави. З цією метою він зміц­нив зносини з папою римським, який був ініціатором цих зносин, бо прагнув здійснити церковну унію — об’єднання православної церкви з католицькою під владою папи.

Сподіваючись дістати допомогу для боротьби з татарами, Данило погодився на унію. Щоб зацікавити Данила унією, папа запропонував йому титул короля і прислав королівський вінець, яким Данило і коронувався (1253 р.). Потім папа спеціальною буллою закликав християн Польщі і інших держав до хресто­вого походу проти татар, але цей заклик успіху не мав. Данило, не діставши допомоги від папи, припинив з ним зносини, і унія не була здійснена. Після цього папа наказав католицьким епі­скопам проклясти Данила і почав проповідувати хрестові походи проти руських.

Данило вирішив виступити проти татар сам. Сили його з часу подорожі в Орду зросли. Країна вже трохи оправилась після всіх спустошень — угорських, польських і Батия. Кількість насе­лення в Галичині і на Волині збільшилась, зокрема за рахунок подніпровських переселенців.

Зміцнивши своє князівство, Данило „воздвиг рать“ проти татарського воєводи Куремси.

Скориставшись усобицями в Золотій Орді, Данило в 50-х роках переходить у наступ проти Куремси. Він заволодів землями, які знаходились під владою татар по Південному Бугу, Случу і Те­тереву. Потім він узяв Возвягль (тепер Новоград-Волинський),. розраховуючи рушити далі на завоювання Подніпров’я і Києва. Однак, здійснити свої плани Данилові не вдалось.

Близько 1256—1257 рр. хан Золотої Орди Менгу прислав на місце Куремси воєводу Бурандая з величезною військовою силою. З військом Бурандая Данило не наважився вступити в боротьбу. На вимогу Бурандая брат Данила Василько і син його Лев в 1259 р. знищили укріплення міст Кременця, Луцька,. Львова і ін. Укріплення м. Володимира на Волині були спалені. Збереглися тільки укріплення м. Холма, населення якого, за­мкнувшись у місті, не схотіло здаватися. Напасти ж на Холм Бурандай не наважився, бо місто було дуже укріплене.

Після цього Галицько-Волинське князівство остаточно стало підвладним Золотій Орді. Галицько-волинські князі зобов’язані, були на вимогу татар брати участь у їх походах на Польщу, Угорщину і Литву і платити данину, яка збиралася з населення ханам. Однак, залежність Галичини і Волині від татар була мен­шою порівняно з Подніпров’ям. Галичина і Волинь не знали ні баскаків, ні данщиків, ні бесерменів, ні переписів.

Данило Романович помер у 1264 р. Він мав значний вплив: на історію Галицько-Волинського князівства і всієї України. При ньому Галицько-Волинське князівство відбило вторгнення Угор­щини, Польщі, литовських племен, стало грізним для них, опра­вилось після всіх іноземних спустошень і деякий час не знало зовсім татарського іга.

Данило був умілим політиком, який міг знайти вихід із скрут­ного становища.

Багато енергії і зусиль приділив Данило і обмеженню влади бояр. Данило був у родинних зв’язках з князями новгородськими і владимиро-суздальськими, а також з Угорщиною, Австрією, Литвою і Польщею. Сам він був перший раз одружений з дочкою Мстислава Удалого, а дочку свою віддав заміж за Андрія Яро­славича, князя владимирського (а потім суздальського), брата Олександра Невського.

Пригноблення селян у Галицько-Волинському князівстві за князювання Данила посилилось. Цьому сприяли не тільки іно­земні вторгнення, зокрема татарське іго, а й дальший розвиток феодалізму — зростання князівського, боярського і церковного землеволодіння, а також будування міст, що відбувалось у цей-: період.

Сільське експлуатоване населення в Галицько-Волинському князівстві в XIII ст. поділялося на дві групи: рабів-холопів і се- лян-смердів. Головними повинностями селян були різні данини. й побори і поруч з ними татарська данина, татарщина, яку зби­рали для татар князі. Частина селян виконувала різні роботи на користь землевласника. Крім того, селяни мусили ремонту­вати й будувати міські укріплення й мости. Жили селяни па­тріархальними сім’ями — дворищами, які об’єднувались у села, сільські общини, а общини — у волості. За ступенем залежності від феодалів селяни поділялись на вільних і залежних, при чому частина залежних селян була вже цілком прикріплена до землі феодала, перетворена фактично в кріпаків.

Після смерті Данила князем Галичини став син його Лев, старшим князем був брат Данила „Василько, який володів Володимиром на Волині. Наступником Василька був син його Володимир (1270—1289), який передав перед своєю смертю Володимиро-Волинське князівство синові Данила Мстиславові. Політична єдність Галицько-Волинського князівства при цих кня­зях починає слабнути, а в зв’язку з цим ослабляється і його могутність.

Однак, у першій чверті XIV ст. при сині Льва галицько-во­линському князі Юрії (близько 1301 — 1308 рр.) і внуках його Андрії і Льві (близько 1308—1323 рр.) позиції Галицько-Волин­ського князівства на заході і півночі починають слабнути. Угор­щина, Польща і Литва в цей час зміцнюються. Литва вже в кінці XIII і на початку XIV ст. перетворюється в небезпечного су­сіда Галицько-Волинського князівства, яке підупадало в наслідок татарського іга і частих татарських походів.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій-Болеслав (1323—1340) — син польсько-мазовецького князя Тройдена, родич галицько-волинських князів.

Юрій-Болеслав був убитий боярами, які були незадоволені тим, що він оточив себе іноземцями і насаджував католицтво.