СЛОВ’ЯНИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В V-IX ст.

У середині І тис. н.е. в історії європейських народів почався новий період. У 476 р. впала Римська імперія і, отже, було ліквідовано останній оплот рабовласництва в Європі. Східна частина Римської імперії — Візантія уникла загибелі і поступово пристосувалася до нових умов.

На початку раннього середньовіччя на цій СЛОВ’ЯНСЬКІ КУЛЬТУРИ території, за археологічними джерелами, V—VTl ст. виділяються три великі слов’янські культури:

празько-корчацька, пеньківська і колочинська.

Празько-корчацька культура України входить в обширний ареал споріднених слов’янських пам’яток, відомих також у Чехії, Словаччині, Польщі та Німеччині. Свою назву ‘культура отримала від досліджених пам’яток у Празі та біля с. Корчак на Житомирщині. В Україні найкраще вивчена ця культура в південній частині Прип’ятського басейну, на Тетереві, у верхів’ях Західного Бугу, Подністров’ї, Попрутті та на Закарпатті. Найбільше поселення досліджене біля с. Рашків у Подністров’ї. Унікальною пам’яткою є городище в с. Зимно біля Володимира-Волинського. Це найбільш ранній укріплений пункт на всіх слов’янських землях з багатими ремісничими виробами, предметами побуту, прикрасами, які свідчать, що Зимно було одним з найбільш розвинутих центрів слов’янського світу.

Пеньківська культура охоплює Середнє Подніпров’я, Лівобережжя Дніпра, Південне Побужжя. За межами України відома вона також на території Молдови, Румунії і сягає північних областей Болгарії та східних районів Угорщини. Назвгі походить від с. Пеньківка на р. Тясмин. Крім поселень та могильників археологи відкрили єдиний серед пеньківських старожитностей залізодобувний центр біля с. Гайворон у Південному Побужжі та Пастирське городище в басейні р.

На північному сході України відомі пам’ятки колочинської культури (назва від дослідженого археологами городища Колочин у районі Гомеля). Основна територія цієї культури знаходилася поза межами України, і на ній особливо позначилися культурні впливи балтських племен.

Усі три культури характеризуються подібністю або ідентичністю житло­будівництва, поховального обряду, форм і способів виготовлення ліпного посуду, знарядь праці, зброї тощо. Поселення розміщувалися групами по 3—8 і більше на відстані 0,5—5 км одне від одного і займали площу близько 2—3 га. Житлами служили частково заглиблені в землю споруди. Стіни мали стовпову або зрубну конструкцію. Житла займали невелику площу — в середньому від

12 до 20 м². Печі зводили в одному з кутів житла з каменю, у верхів’ях Західного Бугу — з глини.

Укріплені поселення-городища займали підвищені місця і мали штучні оборонні укріплення у вигляді дерев’яних стін, частоколів, земляних валів і ровів. Виявлені на цих пам’ятках ремісничі майстерні, велика кількість виробів

13 заліза, кольорових та благородних металів вказують на існування вже в VI—VII ст. економічно розвинутих поселень, які були адміністративно- політичними центрами слов’янських племен, зародками ранньосередньовічних міст.

У побуті слов’яни використовували виліплений вручну посуд — горщики, сковорідки, миски. Для празько-корчацької культури характерні горщики стрункої форми, розширені у верхній частині, пеньківської — біконічні та округлобокі, колочинської — тюльпаноподібні та циліндроконічні.

У господарстві чільне місце посідало землеробство. Вирощували такі культури, як просо, ячмінь, пшеницю і жито, льон та коноплю. У тваринництві на першому місці стояло розведення великої рогатої худоби, а також свиней, кіз, овець та коней.

Для поховального обряду всіх трьох культур характерна кремація. Перепалені кістки ховали в ямках або у спеціальних посудинах — урнах. Переважна більшість поховань відзначається бідністю поховального інвентаря. Інколи біля перепалених кісток знаходять рештки зброї, монетні і речові скарби, що вказує на виділення серед слов’ян воїнів та племінної верхівки.

Пеньківську і празько-корчацьку культури пов’язують з двома великими слов’янськими об’єднаннями — антами на сході і склавинами на заході. Найвища активність антського об’єднання зафіксована у письмових джерелах VI—початку VII ст. Приблизно на цей же період припадає розквіт пеньківської культури. Готський історик Йордан свідчить, шо в VI ст. анти розповсюджуються від “Данастргі (Дністра) до Данапра (Дніпра), там, де Понтійське (Чорне) море утворює вигин”. Поява антів на берегах Дунаю та над Азовським морем, про що згадує візантійський автор Прокопій Ke- сарійський, пов’язана з їх розселенням з основного Дністровсько-Дніпровського регіону. За даними Йордана, географічними координатами розселення склавинів служать р. Сава і Балатонське озеро на південному заході, Вісла на півночі і Дністер на сході. В окремих місцях (Прип’ятське Полісся, басейн Ельби) археологічний ареал празько-корчацької культури виходить за межі території, визначеної Йорданом. Це, мабуть, зумовлено тим, що його свідчення належить до середини VI ст., а археологічний ареал окреслюється сумарно на основі старожитностей V—VII ст.

Анти і склавини були окремими слов’янськими племінними об’єднаннями, що мали своїх вождів, своє військо і проводили самостійну політику. Антських царів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. Антське царство було зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму із ще виразними ознаками рабовласництва.

Після розгрому готів, що були сусідами антів у степовому Надчорномор’ї, гунською навалою і наступного просування гунів слідом за готами нгі захід наприкінці IV—на початку V ст. антське об’єднання залишилося єдиною важливою соціально-політичною організацією в Східній Європі, здатною протистояти Візантії. Протягом VI ст. внаслідок широкого наступу на балканські володіння Візантії (так звані Балканські війни) анти і склавини повністю слов’янізували північ Балканського півострова.

У середині Vl ст. до Східної Європи нахлинула нова хвиля завойовників з Центральної Азії — авари. Протягом 558—568 рр. авари пройшли через південні степи до Карпатської котловини, де заснували свою примітивну державу Каганат. Внаслідок тривалих слов’яно-аварських воєн (568—635) антське об’єднання припинило своє існування, але процес утворення держави у східних слов’ян неухильно йшов уперед.

Ще наприкінці минулого століття М. Грушевський дійшов висновку, що антське племінне об’єднання в основі становило генетичне коріння українського народу. З цього процесу не можна виключати також об’єднання склавинів, репрезентованих пам’ятками празько-корчацької культури. На основі цієї культури між Дніпром, Дністром і Західним Бугом формується культура Луки-Райковецької. В Дніпровському Лівобережжі населення пеньківської і колочинської культур бере участь у формуванні волинцівських і роменсько- боршівських старожитностей. об’єднань, що згадуються у

Нові утворення включають багато племінних літописах та інших джерелах.

За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України.

Особливу роль в історії Київської Русі відіграли їх “мужами мудрими й тямущими”. Головним