Українські племінні княжіння V-IX століть напередодні утворення Української централізованої феодальної держави з центром у Києві (за свідченнями археологічних джерел)

Сьогоднішня археологічна наука дає можливості вченим пе­реглянути розвиток слов’янського етносу на етнічних землях українського народу. Археологічні джерела сьогодні дають пра­во говорити, що розвиток українського етносу проходив рамках празько-корчацької та празько-пеньківської археологічної куль­тури, яка охоплювала територію від Дніпра до Дунаю/1.

Празько-корчацька культура має свої політичні центри, зок­рема городище Зимно. У ній зафіксовано, як наземні будинки, будинки з пічками, напівземлянки з пічками в куті, напівземлян­ки з пічками в середині приміщення. Для цієї культури характе­рні також пічки-кам’янки. (Карта З.Седов, с 15.). Захоронення від Тетерева до Ужгорода теж однотипні: трупоспалення, опісля захоронення золи в безкурганних могильниках/4.

Як засвідчують археологічні джерела географічне поширен­ня кераміки празько-корчацького типу дозволяє стверджувати, що цей посуд характерний для одних і тих же племінних угру- пувань V-VII ст., яких історик VI ст.

Друга велика група археологічних старожитностей, означена вченими, як празько-пенківського типу. Названа від місця пер­шої знахідки в околиці с. Пеньківка на р. Тясмині. Вона характе­ризується ліпним посудом горшків з слабопрофільним верхнім краєм. На відміну від горшків празько-корчацького типу, ця ке­раміка виготовлялася з добавкою дреста і шамоту. Орнамент на цій кераміці відсутній. Празько-пенківська кераміка VI-VII сто­літь генетично пов’язується з ранішою слов’янською керамікою. Її вихідною також є глиняна слов’янська кераміка Подністров’я, Буковини та Молдавії, яка означена вченими як кераміка типу Луки-Райковецька. Характерно, що вона поширюється від Дніп­ра, Росі до Південного Бугу і тягнеться в міжріччя Дністра і Прута/6.

Слов’янська кераміка празько-пеньківського типу відома та­кож в Дніпровському лівобережжі на Сулі, Пслі, Ворсклі і Орелі. (Карта 4, В.Седов, с.20.). Поселення празько-пеньківської куль­тури розміщені в долинах поблизу рік, лісів, боліт. Візантійсь­кий письменник VI ст. Маврикій Стратег писав” що вони се­ляться в лісах, біля незручних для проходу річках, боліт і озер Влаштовують у своїх житлах багато виходів, щоб зменшити ра­птовість на них нападів”/7.

Найбільш поширеним видом житла у них є напівземлянка, яка в плані близька до квадрату з пічкою-кам’янкою в куті. Оди­ноких випадках у Прутсько-Дністровському міжріччі зафіксова­ні глиняні печі/8. (Табл.ІІІ. празько-пенківські старожитності, с. 69-70).

Серед пеньківських неукріплених поселень особливе місце займає Пастирське городище в басейні р. Тясмин, яке укріплене. Його вали споруджені були ще в скіфську епоху. В VI-VII сто­літтях його населення користувалося його старими укріплення­ми. Аналіз речей знайдених на Пастирському городищі дає пра­во наголошувати на досить високому рівні життя його мешкан­ців і на ранньофеодальних відносинах у ньому/9. (ТаблМ. Пас­тирське городище, с.

До цього типу культури вчені відносять і предмети Марти- нівського типу, які в основному концентруються в середньому та нижньому Подністров’ї і які пов’язуються з антами. (Карта 5., с.23). Мартинівські старожитності добре вивчені вченими, однак слід наголосити, що чоловічі фігурки з вишиваним орнаментом, яскраво передають ознаки одягу староукраїнської культури, ви­шивки, яка в незмінному вигляді дійшла до нашого дня/10. (Табл. VI. Мартинівські старожитності Подніпров’я, В.Седов, с. 72-73).

Аналіз археологічних джерел у двох культурах празько- колочанській та празько-пеньківській культурах дає право наго­лошувати, що перша належала літописним склавінам, а друга антам, де перші проживали від Дунаю до Дністра, а другі від Дністра до Дніпра та Дону.

Подальший напад на слов’ян аварів, як наголошує Нестор “примучили дулібів” роздрібнив ці великі археологічні культури на ще більш дрібніші, про які на розповідає літописець Нестор. Який наголосив, що від тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми од того де сіли на якому місці. Ті, що прийшовши сіли по річці на ймення Морава і прозвалися мора- вами. а другі чехами назвалися. А це ті самі слов’яни: білі хорва­ти, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов’ян на ду­найських і осіли між ними і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів пішли ще одні, що прозвалися полянами, другі ляхи прозвалися лютичами, а інші - мазовшанами, ще інші поморянами. Так само й ті ж слов’яни, прийшовши сіли по Дніпру і назвалися поляна­ми, а інші древлянами, бо осіли в лісах, а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами, а інші сіли на Дві- ні і назвалися полочанами... Слов’яни, що сіли довкола озера Ільмень прозвалися своїм іменем - словенами і збудували вони місто і назвали його Новгородом. А другі ж сіли по Сейму і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський на­род, а від його імені отримали свою назву слов’янські письме- на/11.

Як засвідчують археологічні джерела Дуліби проживали в лісостеповій частині Правобережної України, там де відома пра- зько-корчацька культураУІ-VII ст. З VIII століття тут на її основі розвивається, отримавши в науковій літературі назву культура типу Луки-Райковецької, оскільки виявлена в урочищі Лука біля с. Райки в Житомирській області. Культура засвідчена городи­щами і селещами/12. Див. карту 10. В.Седов., с.91.). Одним із стародавніх племінних об’єднань, які є складовими цієї культури є Дуліби. „Повість минулих літ” говорить, що: ”Дулебы живяху по Бугу, где ныне волыняне”/13. Візантійський імператор К. Ба- грянородний (Х ст.) серед слов’янських племен називає дулі- бів/14. Так само знає про дулібів і Географ Баварський/15. Про дулібів “Дулаба” говорить в своїй праці арабський мандрівник Ал-Масуді/16. Останній раз дуліби згадують на сторінках літо­пису під 907 роком під час походу Олега на Константино- поль/17. В Повісті минулих літ про дулібів говориться в зв’язку з перенесеним ними тяжким аварським ігом. Як відомо авари напали на дулібів в час візантійського імператора Іраклія (610- 641)/18. Етнонім дуліби “Du-leben”, наголошують дослідники західнонімецького походження/19. Західно німецьке походжен­ня етноніма дозволило російському вченому В.В.Седову зробити висновок, що праслов’янське плем’я дулібів в римський період історії проживало з західнонімецьким населенням /20. Їх можна пов’язувати зі склавінами Йордана, вони були якоюсь частиною склавінів-слов’ян. Питання дулібів проглядається з твору араб­ського хроніста Хст. Масуді, який вважав, що дуліби і хорвати складали основу Волинського союзу племен/21. Археологічні пам’ятники дулібів очевидно розміщувалися по Бугу. Їх слід пов’язувати з празько-корчацькою культурою, а в подальшому з культурою Луки-Райковецької'/22. Поряд з дулібами літописи розміщують волинян, які ще мають другу назву - бужани, яку літопис зв’язує з рікою Бугом:”Се бо токмо словенескь язык в Руси:...бужане, зане седоша по Бугу, полеже велыняне”/23.

Археологічні дослідження деревлянських курганів проводи­лись в ХІХ та ХХ ст..

Далі в Подніпров’ї літописець подає нам розселення полян: ’’Тако же и ти словене пришедше и седоша по Днепру и нареко- шася поляне” /29. В іншому місце літописець прямо наголошує, що полянам належало Київське Подніпров’я. Розповідаючи про виникнення Києва, літописець наголошує, що в Києві жили по­ляни: ”бяху мужи мудры и смыслени, нарицахцся поляне, от них же есть поляне в Киеве и до сего дне /30. Окрім Києва полянам належали міста Вишгород, Василів, Белгород. Етнонім поясню­ється від слова поле, ті що живуть на відкритих місцях /31. Про це наголошує і літописець:” Полями же прозвани быши, зане в поли седяху” /32.

Археологічні дослідження курганів Київського Подніпров’я розпочались в середині ХІХ ст. Особливо активними вони були в ХХ ст. В наслідок широкомасштабних досліджень вдалось встановити, що до полян також слід відносити землі Чернігівсь­кі, Переяслава і Любеча. Всі ці міста в літописі в подальшому називаються Руссю і немає ніяких свідчень, що вони належали сіверянам. На основі археологічних матеріалів Б.О.Рибаков встановив, що велика територія, яка охоплювала Київ, Чернігів, Любеч, Переяслав, Стародуб панує обряд трупоположення в ку­рганних ямах притаманний полянам/33.

Б.О.Рибакову вдалось віднайти і дослідити полянські курга­ни, які є ідентичними на вище визначеній території. (Карта 14, Седов, с. 109). З північного сходу до полянських володінь при­микають землі сіверян, поховальний обряд курганів яких на го­ризонті зі спіральними височними кільцями. Ці поховання від­повідають Сіверському князівству та Сіверській землі, що спів­падає з свідченнями про літописних сіверян. Ареал же курганів з трупоположенням в ямах на обох берегах Дніпра на київському і переяславському - відповідає території розселення полян. Кур­ганні захоронення відомі тут з VI по Х ст. (Табл. XXVIII). У по­лян, як засвідчують археологічні джерела, обряд поховання по­лягав у кремації і ільгумації. Курганні трупоспалення переважно без інвентаря /34.

Вище ми наголошували, що північному сході поляни межу­вали з сіверянами. Сіверяни, за свідченням літопису проживали на трьох ріках Дніпровського лівобережжя, як наголошує літо­писець: ’’седоша по Десне, и по Семи, по Суле и нарекошася се­вер” /35. В історичній літературі склалася думка, що сіверянам належала вся територія від Середнього Подністров’я до міжріч­чя Дону. Основна концентрація сіверян, вважає Б.О.Рибаков, знаходилась в басейні рік Десна, Сейма, Сули. Головними міс­тами сіверян були Новгород-Сіверський, Севськ, Путивль і Рильськ/36.

Найнадійнішим визначенням археологічної зони сіверян по­слуговують спіральні височні кільця, які знайдені в басейнах рік Сейму, Сули і на середній Десні (Див карту 19..В.В.Сєдов,с.134.). Із аналізу археологічних джерел можна зробити висновок, що на заході кордон сіверян майже впритул стикався з полянами. На північному-заході сіверяни межували з радимичами по водорозділу Десни зі Снов’ї і Іпутьї. На північ­ному сході сіверяни межували з в’ятичами по вододілу Десни і Оки На сході та південному сході територія сіверян охоплювала басейни рік Сейму, Псла і Ворскли і доходила до Дону. В цьому регіоні сіверяни межували з кочівниками.

Вище визначена нами територія літописних сіверян, засвід­чена і археологічними джерелами, які відносяться до антського ореолу. Вони фіксуються з середини І тис. н.е. і означені архео­логічними старожитностями в околицях м. Ромни. В археологіч­ній літературі ці сіверські старожитності отримали назву ромен- ської культури. В 20-ті роки ХХ ст. подібні старожитності були відкриті в басейні верхнього і середнього Дону і названі по од­ній із пам’яток, розкопаних поблизу с. Боршево Воронезької обл. боршевськими/37.

Ідентичність дніпровських (роменських) і донських (боршев- ських) груп роменської культури свідчить про те що в них одне і те ж сіверське походження /38. (Див карту 20, с.135).(Табл. XXXVII-XXXVIII).

Таким чином сіверськими старожитностями ми закінчуємо характеристику центрально-східну племінну групу українських племінних княжінь.

Як зауважено вище характеристику археологічних культур староукраїнського етносу ми розпочали з серця староукраїнської державності :дулібів, бужан, волинян.

Однак слід наголосити, що празько-пеньківська культура і культура Луки-Райковецької яскраво засвідчена археологічними джерелами і в південно-західному регіонах розселення українсь­ких племен-княжінь. Значна кількість поселень цього типу вияв­лена і вивчена і в Закарпатській області України. У цих регіонах українського розселення літописець знає три племінних княжін­ня: хорватів, тиверців і уличів/39. Велика чи Біла Хорватія - ранньофеодальна слов’янська держава на території Галичини (V-X ст.). Науковий Вісник Українського Історичного Клубу. М. 2000, т. IV.

Племінне об’єднання хорватів, відоме нам по початкових свідченнях Повісті минулих літ про розселення слов’ян: ”А се ти же словени: хорвате белии и сербь и хорутане”. В іншому випа­дку літописець наголошує: ”И живяху в мире поляне, и деревля- не, и север, и радимичи, вятичи и хрвате” /40. В 907 році хорвати беруть участь в поході Олега київського на Константинополь/41.

В 992 році літописець наголошує :”Иде Володимер на Хор­ваты. В іншому місці літописець під 993 роком літописець наго­лошує “ І прийшов він з війни хорватської...”/42. Дослідники, по археологічним джерелам та сукупності свідчень джерел прави­льно визначили місце проживання хорватів - область Карпат і Українського Прикарпаття. Археологічні свідчення підтвер­джуються і свідченнями праці “Про управління імперією” Кос­тянтина Багрянородного/43.

Стародавньою столицею хорватів вважається вченими Пере­мишль, за новішими археологічними висновками вченого О.Корчинського городище поблизу с. Стільсько у Львівській області в Україні /44.

Чеський вчений Л.Нідерле вважав, що хорвати мали свою окрему державу в пізнішій Галичині /45. О.О.Шахматов теж вважав, що хорвати жили в Галичині і в ІХ ст. створили свою окрему державу, столицею якої було місто Джерваб/46. Числен­ні пам’ятки хорватів на території Верхньої та Середньої частини Дністра засвідчено чисельними археологічними знахідками (Ка­рта 18. Пам’ятки хорватів).

По усій сукупності джерел можна наголошувати, що ховати стародавні жителі Прикарпаття і Верхнього Дністра, фундатори політичного конгломерату, як наголошує К.Багрянородний Ве­ликої чи Білої Хорваті, землі якого охоплювали територію суто хорватів, услід за ними проживаючих тиверців і уличів/47.

Тому з’ясування етногенезу тиверців і уличів наше посліду- юче завдання.

Тиверці і уличі, як засвідчують археологічні джерела, займа­ли середнє і нижнє Подністров’я та прилягаючі до них землі.

Літописні свідчення про тиверці та уличів не чисельні: ”...а улучи и тиверци седяху бо по Днестру, приседяху кь Дунаеви. Бе множестов ихь; сежяху бо по Днестру, приседяху бо по Дне­стру они до моря, и суть грады их и до сего дне” /48.

Іпатіївський літопис замість Дністра помилково пише, що тиверці і уличі сидять по Бугу і по Дніпру і присідають до Ду­наю /49. Дослідники аналізуючи ці свідчення вважають, що вже Олегу вдалося підкорити уличів, а з тиверцями ним був укладе­ний союзний договір /50. В останнє в літописі тиверці згадують­ся в 944 році, як учасники походу київського князя Ігоря на Ві­зантію /51. Етнонім тиверці слід виводити від античної назви Тіраса-Дністра/52.

Назва ріки Тірас з іранського перекладається як “бистрий” можливо бастарн, що може означати, як ріку Бастарнів- Тірагетів. Якщо це так, то тиверці, що проживають на Тірасі- Дністрі в буквальному перекладі означають - дністровці - жите­лі Подністро’я.

Вперше Тірас-Дністер згадується Геродотом, пізніше назва ріки Тірас зустрічається в творах Страбона, Плінія и Птолемея. Є згадка про ріку Тіру біля (Евксінського Понту) в короткому географічному словнику Стефана Візантійського (V-VI ст.). Йо­рдан (VIct.) в своїх творах уже тричі Тірас іменує Дністром. Один раз нарівні з назвою Дністер він називає його Тірасом. Так само робить і Амміан Марцелін - два рази

Дністер він називає Данастіус і один раз Тірас. Очевидно в середині І тис. н.е. назва ріки Тірас виходить з вжитку і її замі­нює місцева назва Дністер, тобто назва, якою впродовж багатьох віків ріку називали місцеві жителі /53. По свідченнях археологі­чної науки можна припускати, що тиверці сформувались уже у час черняхівської культури, пізніше вони були частиною антів- слов’ян. Як засвідчують археологічні джерела тиверці займали територію Подністров’я, а також землі міжріч Дністра і Прута, Дністра і Південного Бугу. Літопис також наголошує, що тивер- цям належали і землі нижньої течії Дністра аж до Чорного моря/ 54. Можна наголосити, що тиверці були одним із племінних княжінь антів. Сьогодні по історії тиверців, яких археологічна наука вже точно розміщує в Прутсько-Дністровському міжріччі, вимальовується картина боротьби тиверців з кочовиками. Під ударами кочовиків тиверці повинні були консолідуватися для ведення з ними боротьби з племінним княжінням хорватів. Цим і пояснюється велика держава, яку в Х ст. в Подністров’ї нам зма­льовує К.Багрянородний (від витоків Дністра до печенігів на пі­вдні). Така ситуація пояснюється і швидкою інтеграцією подніс- тровців в етноструктуру Галицького князівства/55. Характерно, що з ореолу культури тиверців виключається територія між Пів­денним Бугом і Дністром, куди в 30-х роках Х ст. переселились з Подніпров’я уличі.

Літописні свідчення про уличів не чисельні і дають нам пра­во розглядати етногенез і становлення цього племінного княжін­ня виключно через призму археологічної науки. За такої ситуації в історичній науці є думка, що спочатку уличі займали терито­рію в місцевості Єрель, що знаходиться нижче по Дніпру/56.

В.М.Татіщев наголошував, що Єрель - ліва притока Дніпра і власне на ній в “улучині” до Х ст. проживали уличі/57. Іпатіївсь- кий літопис під 1183 роком наголошує ”и стояша на месте наре- цаемом Ерель, его же Русь зовет Угол”/58. В цьому місці Дніпро робить вигин - кут, тому цілком справедлива назва уличі- кутичі/59.

Як засвідчують джерела уличі після переселення в Подніст­ров’я мають тут свої чисельні поселення і міста. Літопис називає головним містом уличів Пересічень. Дальше від Пересічня уличі простягаються своїми поселення до устя Дніпра, Дністра та Чо­рного моря.

Локалізація уличів в басейні Дністра сприяли літописні свід­чення про них. Повість минулих літ засвідчує, що: ”... а улучи и тиверцы седяху бо по Днестру, приседяху кь Дунаеви. Бе мно­жество ихь; седяху бо по Днестру оли до моря, и суть грады их до сего дне, да то ся зваху от Грекь Великая Скуфь” /60. Як на­голошувалось вище в ранніх літописах уличів пов’язували з Дніпром, там вони були судами полян і деревлян. В зв’язку з цими свідченнями О.О.Шахматов зробив висновок, що уличі не були основними жителями Подністров’я, а були переселенцями з нижнього Дніпра/61. Б.О.Рибаков вивчивши найраніші свід­чення про племінні об’єднання, прийшов до висновку, що най­більш ранні свідчення про уличів слід відносити до епохи Аско­льда і Діра /62. В реконструйованому О.О. Шахматовим старо­давньому Київському літописі є свідчення про боротьбу з ули­чами перших київських князів: ”и беста кьняжаща Кыеве и вла- деюща полями; и беша ратьни сь древляны и с уличи” /63. Боро­тьба Києва з уличами продовжувалася до Х ст., що на нашу дум­ку, і спричинило їх переселення в Подністров’я. Як бачимо в Х ст. при Олезі київському уличі ще не були підкорені Києву. Як засвідчує літопис: ”И бе обладая Олегь поляны, и древляны, и северяны и радимичи, а сь уличи и теверцы имяше рать”/64.

Наступні київські князі, зокрема Ігор теж розпочав своє кня­зювання з війни з уличами. Літопис так засвідчує ці події: ”Игорь же седяше кьняжа Кыеве, мирь имея кь вьсемь странамь, а сь уличи и сь древняны имеяше рать, и бе у него воевода име­нем Свеньлдь, и примучи уличе, и вьзложи на ня дань, и вьдасть Свеньлду. И не вьдадяшеться единь градь, и менемь Пересечень; и седе около его три лета и едва вьзя”/65.

Про цю подію говорить Новгородський літопис: ” В се лето 6448 (940 р.) яшася уличи по дань Игорю, и Пересечень вьзять бысть” /66. Після цього свідчення уличі більше в літописі не зга­дуються. Якийсь подальший аналіз всіх наявних джерел по пле­мінному княжінню зробити не можна за браком археологічних джерел.

Ряд дослідників вважає, що їх центр Пересічень знаходився не в Подністров’ї а в Подніпров’ї. Самі ж старожитності уличів, як в Подніпров’ї так і в Подністров’ї ще дослідженні слабо і по­требують подальшого дослідження /67.

Інші вчені, зокрема російський вчений В.В.Сєдов вважає, що прийшлі в Подністров’я уличі швидко змішалися з носіями пра- зько-корчацької культури, тобто з хорватами і тиверцями і тим самим укріпили хорватсько-тиверську культуру/68.

Таким чином, у висновок нашого дослідження, можемо на­голосити, що розглянуті та проаналізовані всі наявні, в першу чергу, археологічні джерела, дають право наголошувати, що українські племінні княжіння V-IX століть на передодні утво­рення централізованої феодальної Української держави з центром в Києві, були по суті регіональними українськими фео­дальними князівствами.

На території кожного із них виявлена своя політична, торго­во - економічна та релігійна організація. Наявні археологічні, філологічні та літописні джерела дають право наголошувати, що період V-ІХ століть був часом активної консолідації українсько­го народу навколо одного політичного центру, спочатку Волині, опісля Києва. Ця проблема апробується по наявних археологіч­них джерелах і по мірі їх накопичення потребуватиме подальшо­го вивчення.

Література

1. В.Б.Баран. Від венедів до українців. Науковий Вісник Українсько­го Університету. М. 2001, т. І, с. 62-63.

2. Віктор Ідзьо. Ранньослов’янське суспільство і ранньослов’янська державність і зародження та становлення християнства на терито­рії України. Агенція Релігійної Інформації. Львів 2001, с. 122-168.

3. В.Б.Баран. Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. Київ. 1972, с. 23-48.

4. В.Д.Баран. Велике розселення слов’ян. Археологія. К. 1998, № 2, с. 30-37.

5. Йордан. О происхождении и деянии гетов. Getica. М. 1960. Прокопий из Кессарии. Война с готами. М. 1950; Феофилакт Симокатта. История. М. 1957.

6. Б.О.Тимощук. Давні слов’яни на території Північної Буковини. Науковий Вісник Українського Університету. М. 2001, т. І, с. 184­191.

7. А.В.Мишулин. Древние славяне в отрывках греко-римских и ви­зантийских писателей по УИв н.э. ВДИ, 1941, 1.

8. Б.А.Тимощук. Начало классовых отношений у восточных славян. (по материалам поселений Украинского Прикарпатья. Науковий Вісник Українського Університету. М. 2002, т. ІІ, c. 237-246.

9. М.Ю.Брайчевский. Работы на Пастерском городище в 1949 г. КСИИМК, XXXVI;

М.Ю.Брайчевський. Пастирський скарб 1949 р. К. 1952. Археоло­гія, т. VII;

М.Ю.Брайчевский. Новые находки VII-VIII вв. н.э. на Пастерском городище. КСИА АН УСССР, 10.

10. В.В.Седов. Восточные славяне в VI-XIII вв. М. 1982, с. 72-73.

11. Руський літопис. Київ. 1989, с. 2-10.

12. В.В.Седов. Восточные славяне в VI-XIII вв. М. 1982, с. 91.

13. Повесть Временных Лет. М-Л. 1950, т. І, с. 14.

14. К.Багрянородный. Об управлении империей. М. 1987.

15. Славянские древности. К. 1980.

16. А.Я.Гаркави. Сказания мусульманских писателей о славянах и русах. Спб. 1870.

17. Повесть Временных Лет. М-Л. 1950, т. І, с. 20-21.

18. Повесть Временных Лет. М-Л. 1950, т. І, с. 14-18.

19. М.Фасмер. Этимологический словарь русского языка. М. 1964, с. 551;

20. О.Н.Трубачёв. Ранние славянские этнонимы - свидетели миграции славян. ВЯ. 1974, № 6, с. 52-53.

21. В.В.Седов. Происхождение и ранняя история славян. М. 1979, с. 131-133.

22. В.Д.Баран. Анти, Сіверяни чи Руси? Науковий Вісник Українсько­го Університету. М. 2001, т. І, с. 68-74.

23. Ю.Кухаренко. Древнейшие курганы Волынян. In: LiberIosepho Kostrzewski octogenario a veneratoribus dicatus. Wrozlaw; Warszawa; Krakow. 1968.

24. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 13.

25. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 14.

26. Славянские древности. К. 1980.

27. М.Фасмер. Этимологический словарь русского языка. М. 1964, с. 347.

28. В.В.Седов. Восточные славяне в VI-XIII вв. М. 1982, с. 95.

29. В.В.Седов. Восточные славяне в VI-XIII вв. М. 1982, с. 103.

30. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 11.

31. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 13.

32. М.Фасмер. Этимологический словарь русского языка. М. 1971, с. 322.

33. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 23.

34. Б.А.Рибаков. Поляне и северяне. Сэ, VI-VII. 1947, с. 95-105.

35. Б.А.Рибаков. Поляне и северяне. СЭ, VI-VII. 1947, с. 95-105.

36. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 11.

37. Б.А.Рибаков. Поляне и северяне. Сэ, VI-VII. 1947, с. 81-95.

38. П.П.Ефименко. Раннеславянское поселение на Среднем Дону. Сообщения ГАИМК, 2, 1931, с. 5-9.

39. В.В.Седов. Восточные славяне в VI-XIII вв. М. 1982, с. 135.

40. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 14.

41. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 23.

42. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 84.

43. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 85.

44. К.Багрянородный. М. 1987, с. 375-376.

45. В.С.Ідзьо. Велика чи Біла Хорватія - ранньофеодальна слов’янська держава на території Галичини (V-X ст.). Науковий Вісник Українського Історичного Клубу. М. 2000, т. ΓV, с. 107­126.

46. Л.Нидерле. Славянские древности. М. 1956, с. 155.

47. А.А.Шахматов. Древнейшие судьбы русского племени. Пг. 1919, с. 32-33.

48. Віктор Ідзьо. Ранньослов’янське суспільство і ранньослов’янська державність і зародження та становлення християнства на терито­рії України. Агенція Релігійної Інформації. Львів 2001, с. 170-189.

49. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. І, с. 14.

50. Полное Собрание Русских Летописей. М. 1962, І, с. 24.

51. В.В.Седов. Восточные славяне в VI-XIII вв. М. 1982, с. 129.

52. Полное Собрание Русских Летописей. М. 1962, І, с. 45.

53. А.А.Шахматов. Древнейшие судьбы русского племени. Пг. 1919, с. 31;

М.Фасмер. М. 1973, с. 55.

54. О.Н.Трубачев. Название рек Правобережной Украины. М. 1968, с. 216-218.

55. Б.О.Тимощук. Слов’яни Північної Буковини V-IX ст. Київ. 1972, с. 24-48.

56. В.С.Ідзьо. Велика чи Біла Хорватія - ранньофеодальна слов’янська держава на території Галичини (V-X ст.). Науковий Вісник Україн­ського Історичного Клубу. М. 2000, т. IV, с. 107-126.

57. В.Д.Баран. Давні слов’яни. К. 1998, с. 211-218.

58. В.Н.Татищев. Российская история. М. 1964. т. III, с. 23-45.

59. Полное Собрание Русских Летописей. Л. 1926, т. II, с. 628.

60. А.И.Соболевкий. Русские местные названия и язык скифов и сар­матов. РВФ. LXIV. 1910 б, с. 186.

61. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. I, с. 14.

62. А.А.Шахматов. Древнейшие судьбы русского племени. Пг. 1919, с. 126.

63. Б.А.Рыбаков. Уличи (историко-георафические заметки). КСИ- ИМК, XXXV. 1950, с. 3-17.

64. А.А.Шахматов. Повесть временных лет. Пг. 1919, с. 367.

65. Повесть Временных Лет. М. 1950, т. I, с. 20, 21.

66. А.А.Шахматов. Повесть временных лет. Пг. 1919, с. 373.

67. Новгородская летопись. Новгородская Первая летопись старшего и младшего изводов. М.; Л. 1950, с. 110.

68. Б.А.Рыбаков. Уличи (историко-географические заметки). КСИ- ИМК, XXXV. 1950, с. 5-7.

69. В.В.Седов. Восточные славяне в VI-XIII вв. М. 1982, с. 132.