Етногенез державності слов’ян і її локальний розвиток на території стародавньої України (ІІ-Х ст.)

Проблема з’ясування слов’янського етногенезу на сучасному етапі її вивчення є ще остаточно не з’ясована. В останні десяти­річчя ХХ століття археологами на території України, Росії, Біло­русії і других слов’янських країн віднайдено багато пам’яток, які проливають світло на проблему ранньої історії слов’ян.

Нагадаємо, що початок дискусії про батьківщину слов’ян по­клав ще в ХІІ столітті київський літописець Нестор, який у “По­вісті минулих літ” так відповів на запитання: „Звідкіля пішла земля Руська і як вона постала?” - “По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині земля Угорська і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами сво­їми од того де сіли на якому місці. Ті, що прийшовши сіли по річці на ймення Морава і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А це ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських і осіли між ни­ми і чинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів пішли ще одні, що прозвалися полянами, другі ляхи прозвалися лютичами, а інші - мазовшанами, ще інші поморянами. Так само й ті ж слов’яни, прийшовши сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші древля­нами, бо осіли в лісах, а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами, а інші сіли на Двіні і назвалися полоча­нами... Слов’яни, що сіли довкола озера Ільмень прозвалися сво­їм іменем - словенами і збудували вони місто і назвали його Новгородом. А другі ж сіли по Сейму і по Сулі і назвалися сіве­рянами. І так розійшовся слов’янський народ, а від його імені отримали свою назву слов’янські письмена /1.

Значний вплив на активізацію наукових досліджень в пошу­ках прабатьківщини слов’ян мали дослідження видатного чесь­кого славіста Л.Нідерле „Слов’янські старожитності”.

До першого періоду слов’янського етнотворення він відно­сить час існування слов’янської, на думку дослідника, комарів- ської і тшенецької культури (XV-XII ст. до н.е.). Праслов’яни в цей час, на думку дослідника, займали територію між Одрою і Середнім Дніпром, то був, на думку Б.О.Рибакова, час першого об’єднання слов’ян.

До другого періоду слов’янської історії він відніс лужицько- скіфський час(ХІ - ІІІ ст. до н.е.), коли слов’янам належала лу­жицька, чорноліська. білогрудівська та скіфська культури.

До третього періоду слов’янських старожитностей дослідник включає зарубинецьку та пшеворську культури (ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.). До четвертого періоду черняхівську і пшеворську куль­тури (ІІІ-IV ст. н.е.), до п’ятого - пам’ятники празької та корча- цької культури, які характеризують період ранньослов’янського середньовіччя /7. Дуже цікаво і всесторонньо Б.О.Рибаков нама­гається з’ясувати етногенез слов’ян згідно перших письмових згадок древньогрецького географа і історика Геродота (V ст. до н.е.), який подає відомості про племена, що проживали у Східній Європі у I тис. до н.е. Цілком ймовірно, що важливим питанням є з’ясування рівня розвитку праслов’ян у скіфську епоху.

Не дивлячись на те, що ряд дослідників признали наявність слов’ян серед скіфських племен Геродота (Л.Нідерле і другі), з цього не робилось ніяких історичних висновків, історію слов’ян починали з Плінія Молодшого, який писав п’ятсот років після свідчень Геродота. Та, на нашу думку, проблема етногенезу слов’ян може бути вирішена на основі комплексу різних джерел. Найбільший інтерес для з’ясування Геродотових свідчень, на нашу думку, уособлюють скіфи - землероби, які через спосіб господарювання не могли бути скіфами-кочовиками /8.

Цілком ймовірно, що сколоти цього часу уособлювали собою не тільки союз декількох племен із своїми царями, але й класове суспільство-державу. На користь такого високого рівня суспіль­ства говорить не тільки існування багатої знаті, але й наявність експортного землеробства /9. Геродот розповідає, що скіфи- землероби сіють хліб на продаж, і що один із старійших грець­ких полісів Північного Причорномор’я - Ольвія, носить і другу назву “Торжище Борисфенітів”.

Уся сума свідчень про сколотське (праслав’янське) суспільс­тво V-IV ст. до н.е. дозволяє припускати наявність у ньому ра­бовласницької держави. Наявність городищ, фортець, князівсь­ких дворів, зернових запасів говорить про міцну державну орга­нізацію у слов’ян сколотів. Геродот розповідає дуже цікаві істо­ричні міфи сколотів - землеробів, які Б.О.Рибаков співставляє з археологічними даними. Схема цих сказань, на його думку, при­близно така: Приблизно за 1000 років до приходу Дарія на скіфів (512. до н.е.) від Зевса і дочки Дніпра народився Таргітай, який став першою людиною на сколотській землі. У Таргітая було троє синів у царювання яких їм з неба впали золоті реліквії: плуг-ярмо, сокира і чаша. Заволодіти чарівним золотом удалося тільки молодшому сину Колок-саю, від імені якого усі поклон­ники божественного плуга і ярма і називаються сколотами.

Час міфічного Таргітая ніяк не більше 1000 років до походу в Скіфію царя персів Дарія, це приблизно XVI-XV ст. до н.е., час коли почалось відособлення праслов’ян і почалось їх самостійне життя. Міфічний же час трьох синів Таргітая, на думку Б.О.Рибакова, Х- VII ст. до н.е., тобто час коли почалось земле­робство, в цей час упав з неба міфічний плуг, сокира і другі ат­рибути.

В VII ст. до н.е. греки уже знали ім’я міфічного Колок-сая. Три царі володіли чотирма сколотськими племенами, які очеви­дно, розміщувалися на Дунаї, Дністрі, Дніпрі і Доні, головних локальних частинах старослов’янського суспільства. Геродот говорить, що молодший із синів Таргітая - Колоксай розділив сколотське царство між трьома своїми синами. Міфічні царі і богатирі сколотського суспільства не визначаються часом та Б.О.Рибаков пов’язує їх час створення із часом створення ско- лотських царств - IX-VII ст. до н.е., які очевидно були слов’янськими /10.

Можна припускати, що сколотський етнос розміщувався від земель середнього Подністров’я до Карпат, що відповідає пізні­шим слов’янським племінним об’єднанням полян, будинів- бужан, хорватів з якими ототожнюють неврів, а також тиверців - тірагетів. Історичне осмислення текстів Геродота і археологіч­них матеріалів дає право розміщувати скіфів-землеробів у їх іс­торичних областях розселення і наголошувати на їх багатовіко­вому проживанні у даному регіоні. З часу Геродотових розпові­дей про землеробське населення сколотів до історичного часу слов’янського етносу у староукраїнський час.

Характерно, що чеський дослідник Л.Нідерле особливо ціка­вився землеробським населенням Скіфії, як частиною прабатькі­вщини слов’ян, вважаючи, що два означення вживаються Геро­дотом відносно одного і того ж народу. Він наголошував, що Геродот розділив великий народ сколотів на ряд слов’янських племен які проживали від Дніпра до Карпат /11.

Майже двохтисячолітнє існування у цьому регіоні землероб­ського населення, наголошує Б.О.Рибаков, дозволяє поглянути на скіфський світ Геродота з позиції славіста. Ті області його Скіфії, з якими пов’язується сколотська культура, епос, легенди, сказання, стають об’єктом ретельного дослідження. Особливу увагу вивчення заслуговують скіфо-сколотські легенди. Дані легенди записані Геродотом, їх вивченню, присвячена велика кількість наукової літератури. Особливо цікавими з точки зору розбору являються монографії А.М.Хазановова і Д.С. Раєвського /15. Їх компіляція звільняє автора даного дослідження від розг­ляду думок з цього приводу дослідників А.Крістенсена, Ж. Дю- мезіля, Є.Бенвеніста, Б.Н.Гракова і Є.А.Грановського. В загаль­ному із багатьох гіпотез з міфології і легенд скіфів і сколотів кристалізувались на сьогоднішній день два варіанти їх похо­дження.

За першою версією легенди належать прийшлому кочовому скіфському населенню, у якого ритуальні поклоніння віддава­лись ритуальним знаряддям праці плугу і ярму. Дари небес плуг, ярмо, сокира і чаша можуть означати: сокира - ознака царської влади, чаша - ознака влади жерців, плуг і ярмо - атрибути сколо- тів общинників /16. Дослідники, які виступили з критикою даної гіпотези зауважили, що плуг і ярмо ніяк не пов’язуються із ко­човим чи скотарським веденням господарства. Детальний розг­ляд легенд привів учених до думки, що вони належали не кочо­вому, а землеробському народові, а прийшлі скіфи, що уособлю­вали політичну адміністрацію, перейняли древні міфи сколотсь- кого землеробського народу /17. Історична інформація легенд про небесний плуг і ярмо потребує детального розгляду.

З розповідей скіфів, народ їх молодший від усіх і народився він таким чином. Першим мешканцем цієї країни був Таргітай. Батьком Таргітая, як вважали скіфи був Зевс і дочка ріки - Бори- сфена. У Таргітая було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай, і наймо­лодший Колоксай. В їх царювання на Скіфську землю з неба упали золоті речі: плуг, ярмо, сокира, і чаша. Першим побачив їх старший брат, ледь він підійшов і наблизився до речей золоті речі загорілись, така сама невдача спіткала і середущого брата, та коли підійшов третій наймолодший брат Колоксай - полум’я погасло і він відніс золото до себе в дім. Тому старші брати зго­дилися уступити наймолодшому усе царство. Плуг з ярмом був поставлений серед священних небесних дарів на перше місце, що і дозволяє зв’язати дану легенду з населенням лісостепової зони, які відомі під назвою сколоти /18.

Цікавим на нашу думку з’ясувати, хто такі сколоти, яких Ге­родот у ряді випадків називає борисфенітами і до яких він доба­вляє назву скіфи-землероби, скіфи-орачі. На думку Б.О.Рибакова власне сколоти і скіфи-орачі належать до землеробського насе­лення Дніпро-Дністровського регіону скіфського часу. Якщо взяти до уваги дані історичної географії східних слов’ян VI-XII ст., важко не побачити певну тотожність розміщення у Дніпро- Подністров’ї скіфів-землеробів і пізніших слов’ян. Сколотські землеробські племена Геродотового часу дуже точно розміщу­ються територіально у пізніших військово-політичних союзах слов’ян часу Київської Русі, які перераховував літописець Не­стор. Хронологічно діапазон між двома історичними джерелами більший ніж півтори тисячі років, та не дивлячись на це земле- роби-сколоти, їх території співпадають з пізнішими слов’янами. Імена більшості закінчуються на “аке”, ’’яке”, ”ічі”, ”іці”. Дослі­джені локальні землеробські культури скіфського часу в районі Дунаю, Карпат, Подністров’я, Подніпров’я, лужицька культура на заході праслов’янського світу яскраво вказують на певну то­тожність їх з пізнішими слов’янськими культурами /19.

Древньоруський літописець Нестор теж відчував взає­мозв’язок древньої Скіфії і праслов’янського світу. Область ти- верців-тірагетів (дністрян) і уличів (алазонів) він за Геродотом називає Великою Скіфією /20. Б.О.Рибаков переконаний, що пі­внічно-західна частина Скіфії (скіфи-землероби, скіфи-орачі) була слов’янською у етнічно-територіальному розумінні. Розпо­відь Геродота про походження чотирьох сколотських племен уособлює собою епос місцевого Дністро-Бужсько- Дніпровського землеробського населення. Самі ж міфи про при­несення небесними богами землеробських знарядь, можуть свід­чити про зародження у Дністро-Дніпровському регіоні земле­робського способу ведення господарства. Священна сокира, яка і сьогодні є ритуальним атрибутом у населення Прикарпаття і Ка­рпат, цілком може мати свої витоки із скіфського часу сколотсь- ких легенд.

Дослідник В.Петров звернув увагу, що самоназви сколотів дуже тотожні з етно-назвами Київщини, Полтавщини, Черкащи­ни, ряду регіонів Наддністрянщини. Ключові слова і словоспо­лучення, які знав Геродот, панують і сьогодні в українській мові. Розглянувши український епос: казки, билини, сказання. леген­ди, він прийшов до висновку, що час їх складання - скіфська до­ба часів Геродота. Український епос, на його думку, формувався у сколотському суспільстві /21. Міфологічні і етнічні сказання, вважав В.В.Гіппіус, склались у сколотській цивілізації прото- слов’ян середнього Подніпров’я і проіснували впродовж тисячо­літь і відбились в українському фольклорі. Фрагменти їх дожили до XX ст. і на думку дослідника їх витоки слід починати вивчати із сколотського суспільства /22.

Зауважимо, що певні дослідження у цьому напрямку прово­див дослідник В.І.Абаєв, який вважав їх іранськими і ключові слова перекладав так: Таргітай-Довгомогутній, Липоксай-Гора- цар, Арпоксай-Володар глибин, Колоксай-Сонце-цар /23. Дослі­дник Б.О. Рибаков вважає, що Таргітай відповідає слов’янському богу Сварогу, Колоксай ототожнюється з сонячним божеством Даждь-богом і т.д., при цьому він наголошує, що скіфські боже­ства і герої уособлюють індоєвропейський архаїчний пласт, який включає в себе і слов’янські самоназви і божества: Рода, Сваро- га, Перуна, Хорса, Велеса і других. Цей пласт на його думку на­пряму зв’язує слов’ян з скіфською епохою, яка породила двомо­вність в східних слов’ян у їх божествах: Даждь-бог, Стри-бог- Таргі-тай, Колоксай, де таргі, коло - очевидно назви слов’янські, а (к)-сай імовірно термін скіфо-іранський /24. Іранський елемент в іменах трьох братів Колоксая, Ліпоксая і Арпоксая, вважав Є.А. Грантовський, ніскільки не заважає віднести землеробів- сколотів до праслов’ян, як і в цілому до скіфо-сколотської міфо­логії і праслов’янської історії /25.

Із усіх народів локалізованих Геродотом в його Скіфії тільки скіфи-землероби, скіфи-орачі, сколоти-борисфеніти можуть пре­тендувати на прямих нащадків протослов’ян. Тому міфи, леген­ди, які ми знаходимо у слов’янському і зокрема в українському фольклорі варті уваги на їх усестороннє вивчення. Історико- міфічний аспект свідчень Геродота є актуальним до сьогодні. Існування останнього дало змогу дослідникам, і про це наголо­шувалось вище, відкрити невідомі древні цивілізації, відлуння про які було відомо тільки в легендах, казках, міфах. Цілком ймовірно, що міфи і легенди, записані у скіфський час Геродо­том, ще знайдуть свого справжнього відкривача, який всесто- ронньо і повно з’ясує їх.

Однією із спроб з’ясувати їх, на нашу думку, є дослідження московського мовознавця О.Д.Онопенка, яке він коротко виклав у об’ємному рукописі, переданому автору даного дослідження на усестороннє вивчення. На думку О.Д.Онопенка назви трьох братів скіфо-сколотського епосу Ліпоксай, Арпоскай і Колоксай - не можуть означати відповідно ’’вода”, ’’гора” і „сонце”, як це твердить монографія “Міфи народів світу”. Не відкидаючи теорії існування індоєвропейського спільного кореня у мовах арійсь­ких (орійських) народів дослідник вважає, що назви трьох скіф­ських царів походять від українських мовних коренів і слів: ”Лі- пок”, ліпок-сай, ”Арпок”, арпок-сай, ”Колок”-колоксай. Таких назв в українській мові багато: покладок, починок, струмок, ди­мок, свисток, ціпок, куток, світанок, бузок, мішок, сволок, зару­бок, каток, коток, валок, пупок, ціпок і т.д. Закінчення на “ок”, ліпок-липок, може означати липовий вар, мед. В стародавні часи цукровиробничі технології були не відомі, а липовий мед, як і бджільне бортництво було провідною галуззю. Лубок (кодушка), сволок-балка на стелі, ліпок, сніпок, ціпок, щепок, свисток, че­ренок, очіпок, синок, отрок, пасок, колобок, і врешті ім’я воєво­ди волинського учасника Куликівської битви - Боброк ототож­нюються із назвами ліпок-сай, колок-сай, арпок-сай /26.

Якщо врахувати дослідження Б.О.Рибакова, що слов’янські назви скіфського часу складалися внаслідок двомовності, тобто із двох словосполучень типу Даждь-бог, Стри-бог, Таргі-тай, Коло-ксай, де терміни Таргі, Коло, Арпо - можуть бути слов’янськими, а термін ксай скіфо-іранським, то дослідження О.Д.Онопенка заслуговує подальшого ототожнення і включення у концептуальну схему вивчення проблеми розвитку українсько­го етносу з часу Геродота /27. Для розуміння написаного, наго­лошує дослідник, потрібно зауважити, що Геродот, як було заве­дено у греків, майже завжди перекладав чужі назви на грецьку мову включаючи і власні імена, ріки, імена богів, царів, племен, родів. Геродотові слова, самі себе називають у розумінні і вимо­ві греків, тому з’ясуємо хто такі скіфи.

В грецькій мові скіфи означають ”скіфос” чаша, при чому чаша соляного вжитку. Близьке до цього вжитку і вимови грець­ке слово “скіфропазо” - похмурий і “скіфозо” - стрижка волосся, стрижка по скіфськи, тобто коротко, або в українському розу­мінні “під макітру”, під “скіфос”. Характерно, зауважує дослід­ник, що цей термін і сьогодні вживається в українських діалек­тах Поділля, де і проживали землероби-сколоти, самоназва яких близька до старогрецького слова “сколоф” - ”скіталон”, тобто- кілок, частокіл, палиця, булава, дрюк.

З часу падіння з неба золотого плуга-ярма, сокири і чаші усі скіфи були підпорядковані Колоксаю, де не виключається, що сай може означати цар. Це підтверджується тим, що у час Геро­дота загально вживані імена вимовлялись як Скіл, Сколот, Ско­лок. У сучасній українській мові, зокрема у подільському діале­кті, назви сколоти означають - будівлю, згуртування людей, ско­лотити у посудині рідину, а також слова: заколот, заколотник, околот, околіти, колотнеча, колотун, колотуха, кол, коляда і т. д. Найбільш вірогідне значення назви сколоти могло б означати сколочені - об’єднані, під проводом, як пише Геродот, одного царя, який з’єднав племена сколотів в один землеробський союз, який міг управлятися Колок-саєм, де назва Колоксая могла б означати, як вважає Б.О.Рибаков, сонце-цар. При цьому імена Колоксай і Скіл дають тотожну назву, що означає назву нового народу, країни. Колок також можна сприйняти як символ влади (сколотський меч), де колок у своїй ранній формі звучання і означував самоназву меча. Колок - кол - кілок - меч - паля - па­лиця - сулиця - кий - булава, друга ж частина словосполучення могла означати сай-цай у розумінні цар. Отже Колоксай - це во­лодар меча кілка, скіфів-сколотів.

Дарована небожителями сокира пов’язується із колком - ко­луном - мечем. Древній символ слов’ян кілок-меч відомий і лі­тописцю Нестору, який пише, що у той же час коли хозари ви­магали данини, слов’яни подарували їм меч, добре вигострений з обох боків, який у прадавній мові слов’ян і називався кілок. Ім’я Скіл теж характеризує певний символ у суспільстві. З одно­го боку це кіл, а скіл це той хто ним володіє, а саме словотво­рення скіл може походити від слів: скільки, кількість, чи число кіль в розумінні одиниця. Тому розуміння скіл - перший, чи сам володар цілком вірогідне. Подібні тотожні імена князів зафіксо­вані і в скандинавському епосі Скольді, руський літопис знає князя Аскольда, назва ріки Оскол теж у певній мірі співзвучні. Уся сукупність свідчень, дає право говорити, що назва сколоти може означати сколочені-об’єднані під однією владою царя- вождя праслов’янських племен. Можна прийти до висновку, що легенди про Колоксая, Скіла, Кия немов би перегукуються між собою і мають слов’янське походження.

Таку особливість мають свідчення Геродота і про першого царя скіфів-сколотів - Таргітая. Ім’я Таргітая у древньогрецькій мові має землеробське означення. Його грецьке розуміння Тар- гіос - необроблена земля ототожнюється із словосполученням в українській мові “Дике поле”. Співзвучний цьому терміну і тер­мін архіос - родоначальник, старшина роду можна означити на­зву слова Таргітай - як необроблена земля, слово “тархіос”- мо­же означати і родоначальник, де тар-староста, старший, старий, що пояснює українське ім’я Тарас. Такий здогад правомірно до­повнюється тим, що батька Таргітая замінює син уже з земле­робським (слов’янським) іменем Арпоксай, Липоксай і Колок­сай. Характерно, що назва Арпоксай цілком ототожнюється з словом оранка, орана земля.

Очевидно, що назва Ор-Ар-поксай від слова орати-оранка має також паралелі в арійській і латинській мовах. Цілком мож­ливо що Ари, Ори - це народ, що проживає на оброблених зем­лях на ланах на полях і їх ймення поляни. Друга назва Ар-поксая може пов’язуватися із назвою землеробського народу, як напри­клад тіраспії (ті-ар-спії) чи відомі із греко-римських джерел тіра- гети, чи з Повісті минулих літ - тиверці. Основа слова походить від назви ріки Дністра (гр. Тіраса) - Тивер, що може означати народ, що живе на воді слов’янській, звідкіля сполучення вер- вар з’явились слова “варити, виварити,” обов’язково на воді.

Тут же на середньому Дністрі-Тірі розміщуються уличі, плем’я, якому належать древні назви міст Лучеськ, Тульчин і другі. Можна припустити, що їх назва походить від слова улу- чина (щасливі, щастя) і поєднує їх із древньогрецькими жителя­ми міста Ольвія ольвополітами), назва якої означає щаслива. В зв’язку з цим можна говорити про племінне об’єднання уличів, які проживали в улучині Дністра, хоча і ймовірна точка зору, що назва народу уличі означає народ, що займається розведенням бджіл у вуликах - ”вуличами”. Мовознавці вважають уличів “со­леварами”.

Край уличів-тиверців (алізонів-траспіїв) Геродоту найбільш відомий, він достовірно описує ріку Буг-Бог, яку називає Гіпаніс - Гі - народ, земля, пан-бог лісів, гір, полів у грецькій міфології, а у слов’янській Велес. Населені пункти на ріці Бозі: Білобереж- жя, Межибоже, Бужськ-Божськ, немов би уособлюють цю тери­торію з будинами - бужанами Геродота, пізнішим державним формуванням бужан-волинян, про яку розповідає арабський до­слідник Масуді.

Сам Дністро-Божський регіон знаходився у підпорядкуванні Ар-поксая чи Хар-поксая. Він Арпок-сай, володар орпка-орала, володів країною Орантією, Горатією на нашу думку відомою по ранньосередньовічних джерелах Хорватією. Рід молодшого сина Колок-сая (володар-кілка-кия) - володів паралатами. Паралати це ті, що служать за плату, тобто дружинники великого князя Колок-сая, які несли прикордонну службу у Дністро-Бужському пониззі. З ними, очевидно, слід пов’язувати пізніші племінні союзи білих сербів верхнього Подніпров’я і білих хорватів По­дністров’я і Карпат. Саме скіфи паралати несли основну війсь­кову повинність слов’янського світу по захисту землеробського населення від нападів кочових племен.

З’ясуємо і назву старшого з братів Ліпоксая, володаря ліпка, чаші чи ліри. Саму слов’янську назву ліпок можна трансформу­вати як варене - липове чи ліплене-ліпити (гончарне ремесло). Ліпок очевидно ліплений староукраїнський посуд, чаша, горщик. Ім’я Ліпоксая вказує на галузь гончарства. Якщо “ліпок” - ліпок- сай вивищений ремісничий (гончарний) рід, що вивищився до царського, то спочатку він був рід ремісничий: гончарів, золота­рів, вишивальників, різьбярів і т.д. Усі три випадки не вносять сумніву у логічність трактування легенд. З таким трактуванням легенд перекликається і відомий вислів-прислів’я: “Не боги го­ршки ліплять”. Очевидно, що перші горшки все таки ліпились, а ліпок це і є виріб зліплений майстром гончарного ремесла.

Цілком можливо, що ліпок це пристрій для виготовлення го­ршків, чашоподібна гончарна форма, де перші ліпки - гончарні вироби були запозичені у цивілізацій Середземномор’я і Причо­рномор’я.

Якщо взяти до уваги розселення слов’ян у Подунав’ї і Подні­стров’ї і в областях Карпатських гір і їх розселення на схід про­ходило у догеродотовий час, то цілком можна припускати, що виникнення ремесел у слов’ян проходило власне у цьому регіоні, що підтверджується археологічними свідченнями кельто- слов’янських старожитностей V-IV ст. до н.е. У зв’язку з розви­тком Карпато-Дністровської цивілізації протослов’ян тут у При­карпатті кристалізується етнонім “Ук”,”Укий”, який означає на­род, касту жерців культу бога Сонця-Ра, Укий-Ра, де слово Укий - може означати вчений, обізнаний, жрець, волхв. Недарма ж прізвища в західноукраїнському регіоні творяться за допомогою закінчення Ук: Мельни-ч-Ук, Столя-р-Ук, Гонча-р-Ук, Винар-ч- Ук, Крав-ч-Ук, Боднар-ч-Ук, Бортни-ч-Ук, Бой-ч-Ук, Лип-ч-Ук -і т.д. Ук-Укий у Прикарпатців і Гуцулів означає волхв-жрець, служитель культу старослов’янської релігії, яка пов’язується з культом бога Сонця-Ра, Укий-Ра, Ук-Ра, Галицька Ук-Ра-їна /28.

Відома по Галицько-Волинському літописі, цілком відпові­дає локальному варіанту слов’ян регіону, який вивчається. Ха­рактерно, що племінне об’єднання хорватів уособлюється філо­логами і лінгвістами з етноназвою сонцелюбивих, сонцяників, сонцепоклонників. Хорвати - діти бога Сонця-Ра, де гуцульські коломийки танці в честь бога Сонця-Кола. Назва царя Коло-ксая, якого дослідник Б.О.Рибаков не випадково пояснює як Сонце- цар, що, на нашу думку, не є випадковою тотожність /29. З цього приводу дуже цікавими є стародавні легенди Подністров’я. Одна із них розповідає, що давно у Подністров’ї проживали високі і сильні люди і величезних печерах, що розміщувалися на берегах Дністра і Пруту. Одного разу дочка велета проходячи по полю побачила, що під її ногами щось ворушиться, це люди орали ни­ву. Вона взяла на свою долоню придністровського орача, що орав ниву разом із плугом і парою волів і усе це принесла бать­кові у печеру. „Тату оці черв’яки порпалися біля Дністра, хто це є?” - запитала вона. Велет подивився на її долоню і сказав дочці, щоб вона віднесла їх туди де вона їх взяла, нехай вони орють землю, це будуть на землі такі маленькі люди. Дочка велета від­несла орачів на те місце де їх взяла. Пройшов час і велети в По­дністров’ї вимерли і залишились тільки маленькі люди, які і по­нині орють свої ниви, від них і походять орії, арії можливо Ар- поксаї, володарі Придністровських земель /30.

Цікавою є легенда про дністровського царя Цецина, що про­живав у величезному кам’яному замку. Йому були підвладні усі люди Подністров’я. Він мав таку силу, що ніхто нічого не міг йому зробити і усі в Подністров’ї і Карпатських горах мусили підкорятися йому. Із легенди зрозуміло, що в час царя Цецина у Прикарпатті і Подністров’ї був тільки один кам’яний замок і то тільки у царя, це свідчення і зацікавило археологів внаслідок наявності останнього вони відкрили і дослідили безліч замків, вивчення яких ще попереду. З цього приводу дослідник Подніс­тров’я Б.О.Тимощук наголошує, що легенди мають певну вагу в науковому пошуку, вони допомагають науковцям робити най­важливіші археологічні відкриття.

Стародавні легенди Подністров’я засвідчують глибоке і дав­нє коріння слов’янських племен цього регіону /31. Наступна ле­генда теж говорить, що колись давно у Подністров’ї стояв в ото­ченні густих лісів міцний і високий замок В тому замку жила чарівна цариця, її охороняли озброєні воїни. Ніхто не знав, що робилося за високими стінами того замку. хто туди потрапляв назад не повертався. Легенда привела археологів в гущавину і відкрила давні укріплення. На вершині високого мису знаходи­лась складна система стародавніх укріплень з ровів і валів, пода­льше дослідження виявило тут древньослов’янське городище, які на думку Б.О.Тимощука почали у Подністров’ї споруджува­тися починаючи з ІІІ-ІІ тис. до н.е., це і засвідчує новий період в історії розвитку племен Прикарпаття і середнього Подністров’я /32.

Наука ще не дала повної і достовірної інформації, чому слов’янське населення Середнього Подністров’я і Прикарпаття починаючи із ІІ ст. до н.е. споруджувало до IV-V ст. н.е. невели­ку кількість міст, можливо археологи ще не відкрили їх і робити висновки ще передчасно. Однак легенди цього регіону говорять про могутні княжі і царські замки, а про міста мовчать. Тільки у одній коломийці (пісенному епосі горян Українських Карпат) наголошується, що: "Коломия древнє місто за римлян постало”.

Ряд серйозних дослідників опираючись на свідчення Йорда­на вважають, що у III-IV ст. виникли такі міста як Галич, Пере­мишль /33. Та з археологічної точки зору це питання залишаєть­ся тільки гіпотезою. Реальне існування міст-городищ у Прикар­патті і Подністров’ї засвідчується археологією тільки у V-VI століттях н.е. /34. Щоправда археологами відкриті у Подніст­ров’ї масштабні фортифікаційні споруди, побудову яких відно­сять до ІІ-ІІІ ст. н.е. Народні легенди Подністров’я по різному трактують час спорудження Троянових валів. Одні наголошу­ють, що Троянові вали збудував римський імператор Троян для оборони своїх володінь, хоча землі Середнього Подністров’я ніколи не входили у склад рабовласницького Риму. Б.О.Тимощук вважає, що немає жодних підстав побудову Троя­нових валів приписувати римському імператорові Трояну (98­117 рр. н.е.).Тут не виявлено перебування римських легіонів, до того ж вали, що проходять між Прутом і Дністром своїм вістрям спрямовані на південь, де за часів Трояна були римські володін­ня. Не міг Троян будувати укріплення проти своїх же володінь, а це значить, що вали захищали землі місцевого слов’янського населення від рабовласницького Риму і від степового півдня.

Очевидно слов’яни будували ці вали-фортифікаційні спору­ди за часів Трояна, коли римський імператор завоював Дакію і загрожував землям Подністров’я /36. Невипадково ім’я Трояна згадується у “Слові о полку Ігоревім”, дослідник якого Л.Махновець переконливо довів його галицьке походження /37. Російський дослідник Б.О.Рибаков вважає, що ’’Слово о полку Ігоревім” розповідає про життя з І віків н.е., тобто з “Троянових віків”, де у ІІ-ІІІ ст. слов’яни Подністров’я знаходились у широ­ких політичних і економічних стосунках з римською рабовлас­ницькою державою.

Були “Віка Троянові” за час яких військово-політичні союзи слов’ян консолідувались у “варварські держави” /38. Можна припустити, що ”Троянові вали”, як захисні фортифікаційні спо­руди будували слов’яни, у яких в цей час була наявна держав­ність. Для побудови цих валів потрібні були зусилля багатьох слов’янських племен об’єднаних однією ціллю - захистом своїх земель від ворогів. Археологічно “Троянові вали” датуються ІІІ- IV ст. н.е. Будівельники валів добре знали і враховували рельєф місцевостей, як природний оборонний рубіж використали береги Дністра. Троянові вали, наголошує Б.О.Тимощук, очевидно були збудовані в III-IV ст., пізніше вони не могли були бути збудова­ні, бо з V ст. у Подністров’ї починає існувати інша система обо­рони окремих територій, а саме городища-гради, які беруть на себе головну роль по захисту мирного населення.

Троянові вали в середньому Подністров’ї - це фортифікацій­ний витвір слов’янського населення III ст., яке залишило відому черняхівську культуру. Завдяки наявності цих захисних споруд слов’янське населення Прикарпаття і Подністров’я вело успішну боротьбу з чисельними ворогами починаючи з римлян, які нама­галися підкорити чи пограбувати ці землі.

Археологічний матеріал засвідчує, що у IV-V ст. на території Прикарпаття і середнього Подністров’я відбулась не зміна наро­дів а зміна формацій тобто, як наголошує, Б.О.Тимощук, зміна матеріальної культури одного і того ж слов’янського населення /39. Очевидно, що стара формація родоплемінних військових союзів I-III ст. н.е. замінюється ранньофеодальною системою, яка кристалізується у продовж III-IV ст. н.е. По усій ймовірності відомі по джерелах політичні об’єднання антів IV ст. на чолі з царем Божем і 70-ма старійшинами (князями) і королі склавінів, як і об’єднання германців готів, лангобардів, яких очолював Ге- рманаріх, можна вважати ранньофеодальними державами /40.

Цілком очевидно, що одна із паростей слов’янського етносу зароджувалась у межиріччі нижнього Дунаю, у басейні ріки Дні­стра і Прута. Власне, у цьому межиріччі, наголошує В.В. Мав- родін, проживали слов’янські племена, що утворили Велику Хо­рватію, Червону Русь, Галицьке князівство. Слов’янський фоль­клор, наголошує дослідник, славить тихі води голубого Дунаю, землі, сади дунайського гирла і Дністро-Дунайського межиріччя /41. Стародавні легенди, билини, сказання про Дунай і прожи­вання там слов’ян примусили руського літописця бачити на зем­лях Дунаю слов’янську прабатьківщину.

Навіть якщо відкинути упередженість літописця і взяти до уваги лиш давнє проживання слов’ян на Дунаї, то свідчення лі­топису, без сумніву, достовірне. Очевидно, за слов’янськими міфами, билинами, сказаннями лежать факти, що подарували людству Трою, Кнос, Мікени та інші древні цивілізації. В фор­муванні місцевого Дністро-Дунайського слов’янства, його фоль­клорі відбиті традиції, без сумніву причетні до етногенезу слов’ян. У регіоні межиріччя Дунаю і Дністра, по відрогах Кар­пат, наголошує М. І. Артамонов, проживали праслов’янські пле­мена тиверців, уличів і хорватів. Вони були носіями слов’янської культури і державності. Суспільство, яке утворили слов’яни, викристалізувалось із загального масиву фракійського світу, фракійського етносу. Своєю культурою, вважає дослідник, доповнювали багатоетнічний фракійський світ. Фракійська, чи дакійська цивілізація безперечно була багатоетнічною. У рамках цього багатоетнічного культурного світу, очевидно, існували кельти, латини, елліни, германи і слов’яни /42.

Очевидно, наголошує В.В.Мавродін, що у Дністро- Дунайській частині фракійської цивілізації формувалися слов’яни. Римські і ранньовізантійські джерела невипадково на­зивають слов’ян гетами (предки тиверців), а Феофілакт Сімонат- та прямо говорить: “Слов’яни раніше називались гетами”. Звер­немо увагу на факти, які незаперечно доказують тотожність слов’ян і гетів /43. Уже історики ХІХ ст. зауважували тотожність слов’ян і гетів. Тотожність одягу, озброєння, побутових особли­востей бачили такі фахівці в галузі славістики, як Чертков і Дри- нов /44. Про слов’янське населення Дністро-Дунайського межи­річчя, його культуру, побут, звичаї, релігію писав Д.Я. Самоква- сов, який бачив у загальному масиві дакійського етносу слов’янські племінні об’єднання, які локалізував у басейні Ниж­нього Дунаю і в Подністров’ї.

Особливо розвинулись у окремий етнос, на думку дослідника слов’ян, у час завоювання Римом Дакії. Розпад під ударами Рим­ської держави фракійської коаліції народів кристалізувало слов’янський етнос /45. На близькості гетів і слов’ян наголошу­вав дослідник Ф. Браун /46. Дакійські елементи мистецтва і ку­льтури у слов’ян Подунав’я і Подністров’я просліджував радян­ський дослідник В.А. Городцов /47. Схожі точки зору на розви­ток слов’янського етносу в Дністро-Дунайському регіоні розви­вали румунський дослідник А. Нанко і чеський І.Піг /48. Гали­цький історик О. Партицький у своїй роботі “Старовинна історія Галичини” на численних прикладах теж доводить тотожність гетів і слов’ян /49. Сукупність історичних археологічних і лінг­вістичних матеріалів була проаналізована В.В. Мавродіним, який дійшов висновку, що стародавній народ гети Дністро- Дунайського межиріччя - це пізніша південно-західна гілка схі­дного слов’янства /50.

Такі твердження радянського історика В.В. Мавродіна зму­сили звернутися до цього регіону археологів і антропологів, які внаслідок всестороннього вивчення археологічних матеріалів прийшли до висновку, що у Дністро-Дунайському регіоні сфор­мувалась особлива південно-західна гілка східного слов’янства, в етнічному складі якого дакійські елементи займали певне міс­це /51. На наявність давніх слов’ян у Прикарпатті і Подністров’ї вказував і Н.С. Державін, який вважав карпів-хорватів одним автохтонним слов’янським етносом. Присутність древніх слов’янських топонімів у Дакії наголошував, Н.С. Державін, а також знайдені грецькі і римські написи, що свідчать про наяв­ність тут слов’ян, підтвердження археологічні і антропологічні, не залишають сумніву про давнє походження слов’ян у цьому регіоні. Очевидно, доказом древності слов’ян у цьому регіоні, їх економічного і політичного розвитку можуть бути свідчення римських істориків про венедів-слов’ян, які переросли у числен­ні народи антів і склавінів.

Римський історик Йордан поселяє склавінів у межиріччях Дунаю, Дністра і Дніпра. Прокопій Кесарійський, Маврикій ло­калізують антів і склавінів у Дністро-Дунайському регіоні Кар­патах і Прикарпатті /52. В.В. Мавродін уточнює: від пониззя Ду­наю до Дністра і вверх по течіях рік Дністра і Прута, де в літо­писний час проживали тиверці, уличі, хорвати, які складали од­ну етнокультурну спорідненість, відому в VII ст. з свідчень К. Багрянородного, як Велика чи Біла Хорватія. У час давньої Чер­воної Русі: Нижнє Подунав’я, Молдавія і Буковина були складо­вою територією Галицької Русі.

Численні слов’янські міста у Нижньому Подунав’ї, що авто­хтонно простягаються у Галичину, тобто до Верхнього Подніст­ров’я з Нижнього Подунав’я яскраво підтверджують існування з римського часу слов’янського землеробського поселення цього регіону /53. Внаслідок експансії Римської рабовласницької дер­жави на фракійський світ у Дністро-Нижньодунайському регіоні починають формуватися певні державні утворення. В.Ю. Мурзін і Ю.В. Павленко допускають участь слов’ян у формуванні дер­жавності у даків у І ст. н.е. Очевидно, державне утворення, на чолі якого стояв Буре-віст (Буря і вість), окрім даків складали і гети-слов’яни. Дане державне утворення включало в себе посе­лення Подністров’я і Карпат. На нашу думку, державне утво­рення Буре-вісти включало в себе військово-політичні союзи тіра-гетів пізніших тіверців, і прикарпатських карпів-хорватів. Вони і лежать в основі слов’янської державності /54.

Формування класового суспільства у І ст. н.е. згідно з архео­логічними джерелами у Дністро-Дунайському межиріччі стає історичною необхідністю. В кінці І тис. до н.е. і в перших ст. н.е. племінні об’єднання Прикарпаття і Подністров’я, вважає Б.О. Тимощук, переживали період розпаду первіснообщинних відно­син. Східнослов’янські племена переселяються в цей час ближче до кордонів і територій багатої Римської імперії. Території При­карпаття, Буковини і Подністров’я включаються в економічні і політичні стосунки з імперією, яка відіграє у суспільно- економічному і політичному розвитку слов’янського суспільства велике значення. Слов’яни розвивають римські технології реме­сел, землеробські знаряддя праці. Виявлені гончарні майстерні, готовий посуд, передовий на той час сільськогосподарський ре­манент говорять про високий суспільно-економічний рівень слов’ян Подністров’я і Подунав’я. Торгові стосунки, накопичен­ня багатства у вигляді скарбів римських монет у знаті, розвинуте товарне виробництво говорять про формування у ІІ-ІІІ ст. у По­дністров’ї класового суспільства, держави /55.

Роль Карпато-Дністровського регіону в І ст. н. е. у форму­ванні державності в слов’ян була дуже велика. Склавіни і анти соціально-економічно і політично у Подністровському регіоні прогресували швидше. Включення даного регіону в економічну і політичну сферу римської держави: торгово-обмінні пункти, римські міста, близькість римської економічної і політичної сис­теми управління повинно було докорінно змінити суспільно- політичний лад слов’ян. В цей час, племінні військово-політичні союзи слов’ян Подністров’я створюють свої держави, відомі під назвами середньовічних варварських королівств. До таких дер­жавних формувань слід віднести держави антів, склавінів і гер­манських племен готів Дністро-Дунайського регіону, мали усі ознаки держав у ІІІ-ІУ ст. н.е. /56. Б.О. Тимощук вважає, що в цей час анти і склавіни згідно з письмовими і археологічними джерелами складали дві локальні групи.

На території, яка, за письмовими джерелами, належала антам і склавінам, наголошує дослідник, відкрито багато пам’яток, які дають підстави розділити ці політичні і соціально-економічні об’єднання на дві локальні групи. Археологічні джерела празь­кого типу, що тягнуться від Прип’яті до Дністра і по Подніст­ров’ю, належать склавінам. Вони тягнуться по всьому Придні­стров’ї, і Буковині зокрема. Пам’ятники київського типу тяг­нуться до нижнього Дунаю і належать антам /57.

Питання політичного і соціально-економічного як і етнічного устрою антів і склавінів є дуже складним і остаточно не з’ясованим. Автор даної праці дотримується точки зору наявно­сті у слов’янських конгломератів склавінів і антів ранньофеода­льної, з елементами патріархального рабства державності. Всу­переч плеяді дослідників, які вважають літописного антського царя-короля-князя Божа лиш племінним вождем союзу племен, автор даного дослідження вбачає у Божеві і його 70 старійшинах елементи структури зародження ранньо-феодального суспільст­ва.

Київський дослідник І.М. Шекера справедливо наголошував, проаналізувавши свідчення про гото-слов’янську війну кінця ІІІ - поч IV ст., що східні слов’яни у першій половині IV ст. мали свою державність на чолі з своїм королем Божем. Розвинене зе­млеробство, скотарство, ремесла, торгівля можуть свідчити про паростки ранньофеодального суспільства. Кристалізація держа­ви слов’ян у ІІІ-IV ст. супроводжувалась боротьбою з численни­ми ворогами, в першу чергу з державою готів і римлян, що теж утворили і кристалізували регіональну ранньофеодальну струк­туру /58.

Становлення слов’янської державності у Дністро- Дунайському регіоні у римський час, очевидно під загрозою во­рожого поневолення проходило так швидко і бурхливо, що відо­браження цього процесу археологічно можна побачити в наяв­ності черняхівської культури і економічних структурах, які на­брали у ІІ-IV ст. у цьому регіоні римсько-провінційного типу /59. Цілком очевидно, наголошує київський дослідник М.Ю. Брайчевський, в історії давніх слов’ян ІІ ст. н.е. було перелом­ним моментом. Саме у цей час на широкому просторі Дністро- Подунав’я формується римсько-провінційна культура, яка за своїми основними компонентами відповідає новій феодальній формації, у яку вступають літописні анти і склавіни.

Очевидно, у цей час союзи склавінів, антів, германські пле­мена готів, набирають рис варварських королівств раннього се­редньовіччя з ранньофеодальними ознаками. М.Ю. Брайчевсь- кий вважає, що дані конгломерати знаходились у стадії переходу до феодалізму і за своїм соціальним і політичним розвитком знаходились на приблизно однаковому рівні /60.

Болгарська дослідниця Людмила Боєва вважає, що найдав­ніші слов’янські держави формувались у Π-ΓV ст. н.е, які вона пов’язує з літописними антами і склавінами. Вона вважає, що анти і склавіни оминули рабовласницький лад і перейшли зразу до феодального суспільства. Велика кількість князівств і коро­лівств у слов’ян у !V ст. говорить про становлення ранньофеода­льного ладу, а з відходом і занепадом римської держави з Дніст- ро-Дунайського регіону зникають елементи внутріплемінного рабоволодіння /61.

Високий соціально-економічний рівень слов’ян Подністров’я проглядає через призму археологічного матеріалу І.С. Винокур. Він бачить у ІІ-IV ст. у суспільстві Подністров’я досить глибоку диференціацію. Свідчення Йордана про війну остготського ко­роля Германаріха з слов’янами, яких очолював цар Бож і 70 на­ближених до нього вельмож у 70-ті р. ІУ ст., говорить про могу­тнє державне утворення у слов’ян /62. В цей час, формується військово-політичний, з ранньофеодальними ознаками лад у Бу- зько-Дністро-Дунайських слов’ян. Військова організація, мож­ливо, із часу римсько-слов’янських і гото-слов’янських стосун­ків і сутичок починає у IV ст. відігравати важливу роль у слов’янському суспільстві. Питання військової і політичної ор­ганізації антів і склавінів з’ясовував Б.Д. Греков, який вважав, що на початку І ст. н.е. у слов’ян кожен чоловік був воїном і складав слов’янське військо. З розвитком слов’янського суспіль­ства і його військово-політичної організації біля князя-вождя групувалась його привілейована частина більш заможних і про­славлених у ратях воїнів, які становили уже політичну опору князя-вождя /63.

М.Ю. Брайчевський висловив думку, що в слов’янському су­спільстві III-IV ст. споглядаються глибокі зміни політичного ла­ду в бік феодалізації суспільства, і зокрема його військової орга­нізації. За його висновками, основна маса населення стає беззб­ройною, і на авансцену виступає професійна дружина, своєрід­ний клас феодалів, що спеціалізується у військовій галузі /64. Очевидно, прототип своєрідного рицарського стану зароджуєть­ся у слов’янському суспільстві у час гото-слов’янських і слов’янсько-римських воєн. Нова військова організація, що у I-II ст. не мала ні соціальної ні політичної і економічної основи для постійного перебування при вождю-князю, у III -IV ст. внаслідок постійних воєн, грабуючи сусідів і вторгаючись у багаті сусідні землі римської імперії, збагачується і перетворюється в ранньо­феодальну знать.

В цей час із воїнів, що оточували князя формується привіле­йований клас. Спочатку воїни друзі вождя-князя (дружина) у походах складають тільки оточення князя. Внаслідок подальшо­го розвитку ранньофеодальних відносин вони трансформуються у регіональних старійшин (князів), які у III ст. відомі як 70 ста- рійшин-князів при царю Божу. Вони його політична опора, воє­начальники певних військових загонів. Цілком можливо, що 70 старійшин (князів) були володарями певних племінних слов’янських територій і представляли у імперській структурі царства Божа регіональні військово-політичні організації.

Така ситуація у слов’янському суспільстві, наголошує Б.О.Рибаков, у “Троянові часи” (II-IV ст. н.е.) цілком можлива. Рабовласницький Рим, на думку дослідника, виявив сильний вплив на германські народи і народи слов’янські басейна рік Рейну, Ельби і Одеру, а також слов’ян Дунаю, Дністра, Прута і Карпат, де римська імперія стала безпосереднім сусідом Дніст- ро-Дунайських-Карпатських слов’ян. Дякуючи цьому сусідству у слов’ян цього регіону у III-IV ст. докорінно змінюється полі­тичний лад. Б.О.Рибаков вважав, що розташовані поблизу рим­ських кордонів слов’яни формують свої державні утворення: царства, королівства, князівства. На користь висунутої гіпотези можуть говорити факти багатства слов’янської знаті. Наявність загальнодержавних споруд між Дністром і Прутом “Троянових валів” і початок дружинних походів слов’ян у III-IV ст. у Поду- нав’я, привело до того, що розвинуло тут на передовому півдні слов’янську державність. Задовго до Київської Русі у цій частині слов’янського світу найбільш близького до передової середзем­номорської цивілізації і в першу чергу культурних римських центрів - міст, рівень соціального і політичного життя слов’ян змінюється у користь класового суспільства /65. Автори праці під редакцією В.І.Яніна ’’Законодавство древньої Русі” вірно на­голошують, що Київська Русь і Подніпров’я не були першою і очевидно феодальною державою східних слов’ян. На їх думку уже могутніми класовими державами у слов’ян були держави: Славія, Куявія і Артанія, які вчені датують VII ст. /66. Та згодом дослідники прийшли до висновку, що і Волинська держава очо­лена Маджаком могла бути уже ранньофеодальною державою слов’ян. Досліджений археологічно один із ключових центрів Волинської держави ранньофеодальне місто Зимно, яке датуєть­ся вченими V-VI ст. н.е., яскраво підтверджує нам наявність у слов’ян у V ст. ранньофеодального суспільства і державності /67. Радянський дослідник С.В.Юшков ще у свій час проаналізу­вавши джерела і загальний поступальний хід розвитку слов’янського суспільства, прийшов до висновку, що починаючи із царства антів і королівства склавінів, а тобто III -IV ст. н.е., усі слов’янські політичні об’єднання слід вважати державами /68. До такої ж думки приєднався і визначний радянський історику Б.Д.Греков/69.

Та обидва ці дослідники всерйоз не розглядали розвиток слов’янського етносу Дністро-Подунав’я зокрема слов’яно- гетського локального конгломерату межі І ст. н.е., племінних об’єднань тіра-гетів-тиверців, карпів-хорватів. Ряд істориків на­зиває гетів слов’янами і цим нехтувати не можна. Відомості про Дністро-Дунайську суспільну групу гетів знаходимо починаючи із свідчень Геродота: ”Гети найхоробріші і найсправедливіші між фракійцями”. Гети займали Дністро-Подунав’я і місцями переходили за Дунай. В IV ст. до н.е. з гетами воював Олександр Македонський між нижнім Дністром і Дунаєм. Із джерел нам відома так звана “Гетська пустиня”, де ледве не загинуло військо Лісомаха у 313-218 роках. М.С.Грушевський вважав, що гетське розселення сягало далеко на Схід і очевидно мало безпосереднє відношення до формування тіра-гетів-тиверців нижньо- дністровських слов’ян. Уже в І ст. до н.е. гети утворили могутню державу на чолі з царем Буре-вістом, яка була настільки могут­ньою, що припинила існування усіх грецьких міст-держав почи­наючи з Ольвії і аж до Анатолії.

Сполучившись у єдину гето-слов’янсько-дакійську державу етноси даного регіону під керівництвом царя Декабеля (Децеба- ла) - талановитого політичного діяча і полководця розпочала боротьбу проти агресії римської рабовласницької держави. На жаль слов’яно-фракійська коаліція зазнала поразки в Подунав’ї, що заставило слов’ян і частину фракійців відійти у Подніст­ров’я, зайняти нові рубежі проти наступу рабовласницького Ри­му, про що можуть свідчити споруджені між Дністром і Прутом “Троянові вали”. Власне тут кристалізується, по організації рим­лянами провінції ”Дакія” - слов’яно-фракійська держава карпів- хорватів з домінуючими слов’янськими компонентами /70.

Із аналізу свідчень і археологічного матеріалу стає зрозуміло, що Дністро-Дунайська група слов’ян була у даному регіоні ос­новною політичною і економічною силою в утворенні слов’янської державності і феодальної зокрема. Цілком очевид­но, що слов’янська державність тут виникла внаслідок впливу держав Північного Причорномор’я з одної сторони впливу ке­льтської цивілізації з другої сторони, а в ІІ ст. н.е. вона модерні­зувалась внаслідок безпосереднього сусідства рабовласницької римської держави. Внаслідок встановлення економічних і полі­тичних стосунків з римською державою слов’янських князівств Подністров’я і Побужжя слов’яни перебрали у Риму систему державного економічного і політичного устрою, яка зуміла підк­ріпити і поставити на вищий політичний рівень слов’янську об­щинну систему і внести в неї певні, характерні для рабовласни­цького суспільства риси.

Слов’янська община очевидно існувала уже у час антської держави і була організатором державності у слов’ян. Власне з общини і її верхнього ешелону влади старійшин-князів стала формуватися князівська влада, яка на межі н.е. почала закладати фундамент майбутньої феодальної державності. Щоправда слід зауважити вплив на суспільство слов’ян кельтського світу, який теж кристалізував певні політичні організації слов’ян регіону, який ми вивчаємо, на зразок “варварських держав”, на стадії яких перебували і самі кельти, та домінуючий вплив на форму­вання ранньофеодальної державності слов’ян належить Римській рабовласницькій державі.

Активні дії рабовласницького Риму проти слов’ян у Дністро- Подунав’ї, організація у сусідстві з слов’янським світом за рим-

ськими політичними канонами провінції “Дакія і Мезія” повин­но було мати вплив на політичні реформації в сусідньому слов’янському світі, щоб протистояти наступаючій політичній і соціально-економічній машині Риму, слов’яни повинні були теж модернізувати свою політичну систему, з’єднати всі князівства в одну імперську структуру, яку ми проглядаємо в державному устрої антів і склавінів. Очевидно у І-ІІ ст. н.е. у слов’ян в умо­вах нової черняхівської культури, що набрала рис римопровін- ційного рівня розвитку пройшов історичний скачок від общин­ного ладу до феодального. В цей час слов’яни в умовах високого рівня черняхівської культури набрали рис римопровінційного рівня, що прискорило рух у напрямку складання феодального суспільства і феодальної слов’янської державності зокрема.

Кристалізована внаслідок війн з Римською державою слов’янська військова знать, яка осягла найбільшу владу в суспі­льстві, уже не бажала втрачати свою панівну роль. В цей час во­на уже прагнула передавати її спадково. Царі, князі слов’ян у ІІ- ІІІ ст., оточені старійшинами - князями, воїнами намагалися збе­регти усі привілеї в суспільстві, оскільки закабалити своїх спів­вітчизників вони не мали достатньої сили, то підпорядкувати їх номінально під причиною постійної зовнішньої загрози вони могли. В таких умовах формувати феодальний уклад, який був безумовною необхідністю в рамках слов’янського суспільства було можливо і не викликало у масах ніякого спротиву.

Власне за таких умов у антів і склавінів почалися кристалізу­ватися ранньофеодальні монархії. Класичний приклад цьому згадана у джерелах держава антів з царем Божем і 70 його ста­рійшинами (князями), які становили на нашу думку ранньофео­дальні етнополітичні об’єднання з певними окремими територі­ями, політичним управлінням і судочинством. Розроблена нами теорія регіональної слов’янської державності цілком застосовна для Дністро-Карпато-Дунайських слов’ян, адже власне у цьому регіоні концентруються і консолідуються, що доказано археоло­гічно, племінні князівства слов’ян. Слід зауважити, що культура Дністро-Подунайських слов’ян І-IV ст., дещо відрізняється від кристалізації племен східних слов’ян, якщо взагалі будь який розподіл слов’ян на південних, західних і східних в цей час до­пустимий.

На нашу думку слов’яни представляли в цей час у Дністро- Карпато-Дунайському регіоні один етнічний конгломерат із сво­їми політичними різного рівня і етнічними особливостями кня­зівствами, які внаслідок територіального відособлення почали набирати риси невеликих князівств-держав. Культура Дністро- Дунайських слов’ян цілком ототожнюється з черняхівською ку­льтурою. Культура ж середнього Дніпра не ототожнюється з че­рняхівською культурою і виглядає досить примітивною. Вияв­лені незначні пам’ятники черняхівської культури слов’ян Дніст- ро-Подунав’я слід пояснювати їх рухом чи міграцією на схід у басейн середнього Дніпра. Сама ж черняхівська культура слов’ян Дністро-Подунав’я мала чіткі риси північно-римської периферії. Зв’язана з римським світом вона носила в I-IV ст. від­повідно високий для свого часу рівень виробництва, і стимулю­вала розвиток культурних і суспільних відносин. Плужне земле­робство і розвинуте скотарство, високо розвинуті ремесла і ши­рокі ринкові зв’язки, стимулювали розвиток господарства. Була важливим важелем у торговельних відносинах і римська монета. Накінець поширення у Дністро-Подунав’ї писемності, яку П.Н.Третяков вважав слов’янською на основі древньогрецького і латинського алфавітів, може говорити про феодальний рівень суспільства.

Основою цього слов’янського суспільства був общинний лад з елементами феодальної надбудови і князівсько-дружинною системою, що пояснюється тим, що слов’янська культура Дніст- ро-Подунав’я була дуже тісно зв’язана з античним світом, що позначалося на розвитку економічних і політичних структур у цьому регіоні. Інша картина у Подніпровському регіоні, де лише в середині першого тис. (VII ст. н.е.) слов’яни Подніпров’я по­чали виготовляти посуд на гончарному крузі, і лише у Подніп­ров’ї власне в цей час, від решти ремесел виділились металур­гійні ремесла.

Що стосується політичного ладу, то П.Н.Третяков наголошує на існуванні тут у середині I тис. н.е. патріархально-родових ві­дносин суспільного господарства і відсутності городищ і міст, без майнової диференціації і могутньої політичної надбудови. Лише після VII ст. у Подунав’ї відбуваються суспільно- політичні і економічні зрушення. Цілком очевидно, що слов’яни Дністро-Подунав’я (черняхівська культура) II-IV ст. і слов’яни Подніпров’я розвивались зовсім по різних соціально- економічних і політичних і історичних умовах відносно римсь­кого світу. Без сумніву, що черняхівський етнос слов’ян Дніст- ро-Подунав’я прогресував швидше у економічному і політично­му розумінні, де склалась особлива слов’янська культура, що поширювалася у Подніпров’я і де видно вплив її на балтське на­селення по матеріалах археологічних розкопок /71. Цілком оче­видно, що суспільний вплив Дністро-Подунав’я прискорив і роз­виток Подніпровських слов’ян, що породило сукупний процес розвитку слов’янського суспільства в Дністро-Дніпровському міжріччі в IV-VII ст. н.е. Такий процес і міг породити зміну ку­льтур як вважав В.П.Петров черняхівсько-слов’яської на суто слов’янську /72.

Криза римської держави, наголошував дослідник, зумовило кризу і в Дністро-Дунайських областях, а нашестя гуннів і авар припинило тут поступальний розвиток слов’янського етносу і слов’янської державності. Масові спустошення слов’янських земель привели до занепаду економічних і політичних регіона­льних центрів і примітивізації культури. Ряд дослідників вважа­ють, що високий економічний і політичний рівень Дністро- Подунав’я II-IV ст. пов’язується із багатоетнічністю регіону. Ве­ликі городища, кам’яні побудови Подністров’я і Карпат пов’язуються з готами, кельтами, фракійцями, а також слов’янами (зарубинецька культура). Картина у регіоні була строкатою у І ст. н.е. Усі ці етноси очевидно об’єднувалися і кристалізувалися у Подністровську державність у І ст. н.е. перед загрозою нападів кочовиків. Усі ці етноси перед загрозою напа­дів сарматів і других кочовиків і кристалізували черняхівську культуру.

Цілком ймовірно, що внаслідок злиття цих етносів у єдину народність домінуючими у ньому стали слов’янські компоненти, які внаслідок подальшого розвитку, поглинули усі інші етноку­льтурні об’єднання і кристалізували на думку багатьох дослід­ників ранньослов’янські старожитності, які власне археологічно досліджені у Дністро-Прутському регіоні, а точніше на території Української Буковини /73. Очевидно злиття воєдино кельтських, готських фракійських і дакійських компонентів у середовищі могутнього слов’янського етносу дали поштовх для кристаліза­ції у І-х століттях слов’янської державності /74. Письмові дже­рела ІІ-IV ст. фіксують у регіоні, який ми вивчаємо, слов’ян- склавінів від Дунаю до Дністра. Більшість дослідників рахують повідомлення Плінія Старшого, Таціта і Птолемея і других рим­ських авторів I-II ст. про венедів, як реальні свідчення про етнос слов’ян і ототожнюють їх з мешканцями Прикарпатсько- Подністровського /75.

Цілком очевидно, що венеди Дністро-Дунайського регіону у І ст. уособлювали цілком самостійну етнічну групу, яка існувала у даному регіоні поряд з такими етнічними конгломератами, як германці, фракійці, кельти і сармати. Більше того, по свідченнях К.Тацита, який характеризував венедів, можна зробити висно­вок, що їх територія знаходилась між землями германців, сарма- тів і фракійців, а це за нашими дослідженнями можуть бути тільки землі Дністро-Подунав’я і Карпат. Як відомо окрім свід­чень Плінія, Тацита і Птолемея у І ст. н.е. венедів в області При­карпаття означують і другі джерела. Так Певтінгерові таблиці, римські дорожні карти ІІІ ст. відмічають венедів на північно- західних напрямках від Карпат і в міжріччі Дністра і Дунаю /76. Важливе місце в дослідженні етногенезу слов’ян Дністро- Подунав’я належить лінгвістиці.

Дослідники у цьому напрямку В.Н.Топоров і О.М.Трубачов провели картографування території верхнього і середнього По­дністров’я, вони прийшли до висновку, що дана територія нале­жить до територій де формувалися ранньосередньовічні слов’янські старожитності. Признаючи домінуючу вагу слов’янського етносу вони зауважують наявність і вплив на фо­рмування слов’ян Дністро-Подунав’я кельтського, фракійського і германських етносів /77. Наявність древніх балто-слов’янських і германо-слов’янських мовних зв’язків в області Подністров’я і Карпат відмічає мовознавець Ф.П.Філін, він наголошує, що на­зви Горби, Хорби, Хрипи, Хрби, як і назви бук тис, явір і озна­чені цими назвами поселення належать до ранньослов’янських етнічних старожитностей. Він переконаний, що Дністро- Подунав’я приймало безпосередню участь в етногенезі слов’ян /78.

Б.О.Тимощук який вивчав ранньослов’янські пам’ятники Дністро-Подунав’я пов’язує їх витоки із черняхівської культури. Він наголошує, що усі житла слов’янських поселень V ст. н.е., як і гончарні вироби з цих поселень можна пов’язувати із струк­турою жител і гончарним посудом черняхівської культури. В певній мірі можна прослідкувати спадкову послідуючу зміну культур /79. В стратиграфічній коаліції археологічних культур середнього Подністров’я і Прикарпаття слов’янська культура виходить із черняхівської включаючи також і культуру Карпат­ських курганів і переходить в давньоукраїнську культуру ІХ-ХІ ст., при цьому, однак, важко встановити тверді дати, та тотож­ність очевидна. Наявні пам’ятники дають право вважати, що між черняхівською і слов’янською культурами середнього Подніст­ров’я і Прикарпаття існують стародавні етнічні зв’язки.

Еволюція цієї культури проходила поступово і охоплювала значний проміжок часу, за який і набрала рис ранньос- лов’янської культури. Очевидно у формуванні слов’ян Дністров­ського басейну був і перехідний період, який припадає на перші століття н.е. і кристалізується у рамках черняхівської культури і реально виділяється у IV-V ст. ст. н.е. Занепад черняхівської ку­льтури в зв’язку з гунською навалою у III-IV ст. кристалізує у IV-V ст. слов’янські старожитності. Можливо, що старос­лов’янські старожитності і раніше уособлювали могутню струк­туру етносу який внаслідок кельтського, фракійського і римо- провінційного впливу не був достатньо повно з археологічної точки зору, представлений у регіоні, який ми вивчаємо, і тільки внаслідок відходу чи кінцевій асиміляції цих етносів у III-V ст. слов’янські старожитності регіону, який ми вивчаємо, стають реально існуючими для дослідження археологічною наукою.

Очевидно, наголошує український дослідник В.Д.Баран, на територіях від верхньої Вісли до Карпат і Подністров’я у II-IV ст. проходили процеси, що привели до кристалізації слов’янського етносу у вивчаємому нами регіоні. Українське Прикарпаття, Верхнє Подністров’я і Волинь були ключовими територіями де складався локальний варіант слов’янського етно­су. Вивчення усіх пам’ятників II-IV ст. н.е. показало, що біль­шість із них пов’язуються із процесами формування слов’янських старожитностей. Уся сукупність пам’ятників: ли- пецької культури, культури Карпатських курганів, як і черняхів- ської культури - пам’ятки якої типологічно близькі до пам’ятників слов’янської групи V-VI ст. н.е. досліджених на те­риторії Верхнього Подністров’я і Побужжя. Уже в перших сто­літтях н.е. починаються прослідковуватися риси їх тотожності з пізнішими ранньо-слов’янськими старожитностями. Сучасні до­слідження на середньому Дністрі встановили найбільш ранні слов’янські старожитності, які датуються ІІ-IV ст.

Р.В.Терпиловський вважає, що слов’янське населення Подні­стров’я у I-II ст. н.е. вело таку саму систему господарства як і у VI-VII ст. н.е., проте передові конгломерати слов’ян, що прожи­вав у Верхів’ях Дністра та Західного Бугу зберегли черняхівські риси, які були притаманні їм у І-ІІ ст. н. е. і які наявні і в пізніші часи. По усій сукупності виявленого археологічного матеріалу можна припускати, що ІІ ст. н.е. у слов’ян Прикарпатського ре­гіону виникають більш передові методи господарювання, заро­джуються городища, які у продовж віків еволюціонують у гради, які археологічно досліджені і датуються V-VI ст. н.е. /80. Можна припускати, що у II-II ст. військово-політичні союзи слов’ян Дністро-Дунайського регіону набирають рис “варварських сере­дньовічних держав”. Не слід виключати, що в своїй основі вони набирають ранньофеодальні ознаки. Р.В.Терпиловський наго­лошує, що у II-IV ст. у Дністро-Дунайському регіоні концентру­ється велика кількість слов’янського етносу, який під римо- провінційним впливом формує свою державність, в яку входять і інші етнічні групи.

Широкі археологічні дослідження в Прикарпатті біля сіл: Теремці, Сокіл, Рашків, датуються ІІІ ст. н. е., вони безперечно відносяться до тієї групи пам’яток черняхівської культури, яка належала слов’янському населенню. Імовірно уже в римський час слов’янське населення Прикарпаття становило якусь власну слов’янську культуру підкріплену політичною формою держав­ності (типу держави карпів-хорватів), яка розвивалась під впли­вом провінційно-римської культури. Слов’яни Прикарпаття уже в ІІІ ст. були тим цементуючим етносом (державою), що проти­ставлявся державі готів.

Після розгрому причорноморських готів гуннами для слов’ян Прикарпаття і Побужжя склались більш сприятливі політичні умови які кристалізували із невеликих князівств-держав ранньо­середньовічні слов’янські імперії антів і склавінів. Початком консолідації цих ранньофеодальних слов’янських держав покла­ло вторгнення римлян у ІІ ст.н.е. і гото-слов’янські війни ІІІ-IV ст. н.е., так яскраво описані Йорданом. Основною політичною (державною) силою, яка протистояла готам були держави антів і склавінів, які розміщувались в Бужсько-Дністро-Дунайському регіоні. Слов’янське населення Подніпров’я, та інших регіонів, якщо й брало участь у цих війнах у складі антського царства, то очевидно, як васальні князівства Побужських (антських) волода­рів.

Ці війни проходили, як видно із джерел, з перемінним успі­хом і закінчились поразкою антського царя Божа. Поразка слов’ян-антів носила тимчасовий характер, вона привела ці пле­мінні конгломерати до консолідації у більш могутні державні об’єднання, одним із великих центрів якого було виявлене ран­ньофеодальне городище Зимно, яке датується V-VI ст. н.е. /81. В.О.Ключевський вважав прикарпатський союз слов’ян і їх дер­жавність, як історичний факт, який можна поставити на самому початку слов’янської державності, вона почалася у VI ст. на са­мому краю південно-західної рівнини, на північно-східних схи­лах і передгір’ях Карпат /82. С.В.Юшков виразив у свій час сум­ніви з приводу першості Волинської держави V-VI ст. По цього питанню він писав: "Було у слов’ян ще і раніше державне утво­рення на чолі з царем антів Божем у ІІІ-IV ст.

В цей же час існувало і багато слов’янських держав- князівств, очевидно, усіх їх як і політичне об’єднання антів слід називати державами /83.Слов’янську державність виводив від Антського царства і відомий радянський вчений Б.Д.Греков /84. Наші твердження підтверджуються і виявленими слов’янських пам’ятниками на Дністрі, Південному Бузі і верхньому Пруті. Археологічно виявлені знахідки датуються III-IV ст. н.е., що може говорити про виникнення нової етнокультурної і соціаль­но-економічної спільності (державності) в якій провідне місце займали слов’яни /85. Наші соціально-політичні дослідження підтверджуються і даними лінгвістики.

Саме в районах стику волино-подільської і середньо- дністровської (пізньо-зарубинецької) культури, а також в зонах черняхівської культури середнього і верхнього Дністра і верх­ньої Вісли лінгвісти О.М.Трубачов і В.М.Топоров встановили архаїчний пласт слов’янських гідронімів. Найстародавнішими слов’янськими гідронімами, на думку дослідників, є гідроніми, які суцільним пластом вкривають територію верхів’я Пруту, се­реднього та верхнього Дністра до верхів’я Вісли /86. Можна вважати, що хронологічно вони зв’язані саме з цивілізацією ан­тів і склавінів в тих районах де слов’яни-анти оселились пізніше у другій половині І тисячоліття на землях склавінів /87. Нашу точку зору підтверджують і антропологічні дані із аналізу яких видно, що населення черняхівського часу Дністровського регіо­ну близьке по антропологічному складу із населенням даного регіону в ІХ-Х століття. Такі наші висновки співпадають із свід­ченнями римських джерел І-ІІ ст. і свідченнями візантійських джерел VI-VII ст. Їх сукупність чітко фіксує слов’ян починаючи з І-ІІ ст. н.е. у римський час на схід від Вісли. тобто на територі­ях, що охоплювали ключові землі басейнів рік Дунаю, Прута, Дністра і усіх його східних приток до Бугу, Случа.

Можна припустити, що уже в І-ІІ ст. слов’янське населення сягало і Подніпров’я і басейну ріки Прип’яті де стикалося з бал­тійським етносом. Можна припустити, що власне у цей час там кристалізувались балто-слов’янська суспільна група /88. Що стосується розселення слов’ян у Дунайсько-Дністровському ре­гіоні, тобто на його півдні, зокрема починаючи з нижнього Ду­наю, то слов’яни під назвою гети (тіра-гети, тиверці) - належать до найдавнішого населення Нижньо-Дністровського регіону. Характерно, що античні і римські джерела розміщують тут слов’ян-венедів, а ряд античних авторів прямо ототожнюють слов’ян з гетами /89.

Пентінгерові таблиці римська карта доріг (ІІІ ст. н.е.) розмі­щує венедів-слов’ян між Нижнім Дунаєм і Дністром поряд з са­рматами, гепідами, даками, готами та іншими суспільними гру­пами. В останньому десятилітті українські та молдавські архео­логи відкрили в даному регіоні нову групу пам’яток типу Етулії, що типологічно пов’язується з слов’янськими старожитностями цього самого часу, які датуються ІІІ ст. н.е. і які ототожнюються із типологічними пам’ятниками середнього і верхнього Подніст­ров’я. Чотирикутні житла, напівземлянки, безурнові поховання з трупоспаленням по усій ймовірності належать старос­лов’янському етносу. Є усі підстави зв’язувати це населення з венедами-слов’янами Пентінгерових таблиць /83.

Пізніші письмові джерела згадують на цій території слов’ян- склавінів і антів (пражська та пеньківська культури) старожит­ності яких у Подністров’ї та Подунав’ї відносяться до другої по­ловини V - перш. пол. VI століття. Йордан досить добре знає і визначає територію склавінів, які проживають від Дунаю до Дні­стра і до верхів’я Вісли. На північному березі Дунаю відзначає слов’ян Прокопій Кесарійський. У Подунав’ї йому відомі не тільки склавіни але й анти, яких він розмежовує, наголошуючи однак, що в минулому вони були єдиним народом. Порівнюючи свідчення Йордана і Прокопія про слов’ян, які ми відносим до кінця V - поч. VI ст., ми приходимо до висновку, що слов’яни проживали на цих же територіях включаючи нижнє Подунав’я і в II-IV ст. По усій ймовірності слов’яни у II ст. були витіснені із Подунав’я могутнім ударом римлян в область середнього Дніст­ра, Побужжя і Подністров’я де у них уже проживали їх сородичі, так і невеликі етнічні групи кельтського, фракійського і герман­ського населення.

Очевидно сюди ж переселилися і залишки фракійців, що бу­ли витіснені у Карпато-Дністровський регіон римлянами, їх ная­вність можна пов’язувати із липицькою культурою /84. Слов’янський етнос при усіх цих багатоетнічних нашаруваннях яскраво фіксується у міжріччі Дністра і Дунаю, його старожит­ності датуються археологами кінцем ІІІ ст. н.е. і серединою V ст. н.е. /90. Румунський археолог Д.Теодор вважає, що слов’яни компактно заселяли північне Подунав’я у V ст. н.е., він не від­кидає можливості, що слов’яни були у нижньо-дунайському ре­гіоні автохтонним населенням у I ст. н. е. Етулійська група пам’яток дає підтвердження висновкам румунського археолога /91.

По усій сукупності джерел, можна наголошувати, що у Дніс- тро-Дунайському регіоні матеріальна культура слов’ян зберігає усі риси у I-II ст., які характерні для слов’янських пам’яток V ст. н.е. Подністров’я і Буковини. Усю цю південну околицю слов’янського світу займали етноси хорватів, уличів і тиверців. Обширний військово-політичний союз, з центром розміщувалася в Прикарпатті, яке очолювали хорвати. Власне хорватам і тивер- цям належать найстародавніші слов’янські старожитності. Вони власне займали усю територію від Закарпаття до середнього Дністра і Прута, і були кристалізатором суспільного і державно­го розвитку слов’ян регіону Карпат і Подністров’я.

Сукупність джерел дають право припускати, що слов’яни з самого раннього часу своєї державності сплачували князям да­нину, можливо з хати (диму), господарства, яке велось окремою родиною. Цілком очевидно, що дим у слов’ян у І - ІІІ ст. н. е. можливо і у подальший час був основною цементуючою ланкою суспільства. Близько межі н.е. слов’яни Прикарпаття стали на новий економічний рівень, що не могло не позначитися на їхній соціальній і політичній організації. В цей час ІІІ-IV ст. н.е. у них виникають у верхньому Подністров’ї городища, населення об’єднується у великі суспільні групи, що видно із великих гос­подарських споруд, спільного господарювання оброблення зем­лі, пасовищ. Для оборони від ворогів (римлян, сарматів) спору­джуються між Дністром і Прутом могутні фортифікаційні спо­руди. Цілком можливо, що у зв’язку з римською загрозою у одну політичну організацію об’єднувались декілька різних етносів: фракійців, германців, кельтів і слов’ян. Внаслідок такого полі­тичного поєднання у процесі взаємовпливу домінуючими при кристалізації стають слов’янські старожитності, які і набирають риси державності.

Не слід виключати що з наявною державністю могла криста­лізуватись слов’янська етнокультура, яка за 200-300 років поту­жного розвитку в рамках черняхівської культури розвинула мо­гутній етнос. Внаслідок такого нашого світобачення згідно свід­чень археологічних джерел, можна припускати, що венеди Дніс- тро-Подунав’я, яких вчені ототожнюють з суто слов’янами не були суцільно слов’янським етносом. Нам відомо, що із V ст. до н.е. до II ст. н.е. вони перебували під могутнім впливом кельтів і навіть були включені в політичну і соціально-економічну струк­туру кельтського світу. В подальший час розвитку, слов’яни бу­ли складовою частиною фракійської держави Буре-віста, етніч­ний склад і домінування правлячого етносу у якій, ще до кінця не з’ясований.

Ряд дослідників вважає, що сам цар Бур-Віста (Буря і Вість) був слов’янином і з цього роблять висновки, що це була слов’янська варварська держава, яка передувала ранньофеодаль­ним державам антів і склавінів. При усій складності локального етногенезу Прикарпаття слід відмітити, що власне ця територія мала вплив на формування державності у слов’ян /93. Очевидно структура суспільства антів і склавінів була уже суто слов’янська і носила у собі усі ознаки ранньофеодальної держа­вності з елементами набутого під впливом римської держави - патріархального рабства.

Можна вважати, що римська держава ставши безпосереднім сусідом слов’ян Прикарпаття і Подністров’я, проти якої і були споруджені “Троянові вали” між Дністром і Прутом впливала на своїх безпосередніх сусідів як економічно і соціально, так і полі­тично. Не треба відкидати думки, що ряд елементів політичної системи: військово-дружинна організація, князівсько-адміністра­тивна влада була перейнята слов’янами у кельтів і модернізова­на у час сусідства слов’ян з римлянами /94. Хоча основне насе­лення у регіоні було слов’янське не слід відкидати, що пересе­ленці фракійці, готи у майбутньому не внесли свій вклад у моде­рнізацію політичної організації у слов’ян.

Та більшість вчених сходяться до думки, що найбільшого впливу слов’янський світ зазнав внаслідок сусідства кельтським світом та римською рабовласницькою державою /95. Та на нашу думку основне слов’янське населення Прикарпатського регіону було вільне і домінуюче поряд із фракійцями, готами, кельтами розвивало власну етнокультуру. Внаслідок руху римлян у Нижнє Подністров’я у середньому і верхньому Подністров’ї проходить консолідація різноетнічних народів (ранньофеодальних кня­зівств і королівств) в одну політичну силу (імперію), яка у ІІІ ст. н.е. набирає чітко виражені контури “варварської держави”.

Цей політичний симбіоз різноетнічних князівств (імперія) ві­домий у Карпато-Дністровському регіоні у ІІІ ст. н.е. під назвою “королівства карпів”, яке ряд дослідників пов’язують етнічно з пізнішими мешканцями цієї території слов’янами-хорватами. На їх думку назва ранньофеодальної імперії карпів, це златинізова- на назва пізніших слов’ян-хорватів, які відомі своєю феодаль­ною державністю із візантійських джерел починаючи з VI ст. н.е. під назвою Великої чи Білої Хорватії /96. Джерела римські говорять про великі військові кампанії прикарпатських карпів- хорватів. Королі карпів в уяві римлян III ст. н.е. наймогутніші володарі Карпато-Дністровського регіону, вони вимагають да­нину від Риму більшу ніж Рим платить королівству готів, адже королівство карпів могутніше від готів. Імовірно державність карпів “королівство карпів” і уособлювало у Прикарпатському регіоні у ІІІ ст. н.е. локальну слов’янську державність з компо­нентами етносів, що розчинялися поступово у слов’янському суспільстві.

Хоча домінуючим етносом у королівстві карпів був слов’янський етнос, та при ретельному розгляді археологічного матеріалу ми бачимо поетапний вплив на нього кельтського, фракійського і готського культурного і етно-політичного наша­рування. Аналіз археологічного матеріалу на межі перших ст. н.е. Дністро-Карпатського регіону показав нам усю складність етнокультурних процесів. З одного боку ми простежуємо у Дніс­тровському регіоні поетапний історичний розвиток слов’янського етносу і поетапний вплив на нього фракійського, германського і тюркського населення. Складні сплетіння полі­тичних, економічних, культурних інтересів у Прикарпатті і По­дністров’ї на рубежі нашої ери і у перших століттях н.е. різноет- нічних груп, поступова асиміляція місцевих етнокультур слов’ян можуть говорити про бурхливий розвиток слов’ян Прикарпаття і Подністров’я.

Можна вважати доведеним, що корінне населення Прикар­паття і Подністров’я межі і перших ст. н.е. у час коли античні автори згадують тут венедів-слов’ян, яких розміщують на тери­торії на схід від Вісли, були слов’яни, предки сучасних україн­ців. Переселенські рухи германців з північного заходу і зустріч­ний рух сарматів з південного сходу, та фракійців з півдня лише змінювали політичну конфігурацію, вносячи зміни у певний час у суспільний лад слов’ян Прикарпаття і Подністров’я. Ці народи вносили лише нові елементи у матеріальну культуру слов’ян, змінюючи напрямки економічних і політичних зв’язків слов’ян Прикарпаття і Подністров’я, формування їх власної з урахуван­ням іноплемінних впливів державності. Таким чином слов’яни, як домінуючий етнос літописних венедів спостерігаються у По­дністров’ї і Подунав’ї у І-ІІ ст. н. е. Тут зосереджено і найархаї- чніші слов’янські гідроніми, які дають усі підстави говорити, що слов’яни у Подністров’ї проживали принаймі з межі І тис. н.е.

Прикарпатський регіон за згодою всіх вчених і всіх концеп­цій походження слов’ян, входить в зону формування слов’янської етнічної спільності. Саме на території верхів’я Дні­стра, Карпат і верхньої Вісли розміщуються всі ті визначні пам’ятники, що починаючи із зарубинецької культури прослід- ковуються тут у черняхівській культурі і доживають до раннього середньовіччя. Вони, на нашу думку, і відображаються у хроно­логічній послідовності кристалізуючи матеріальні риси давніх Прикарпатсько-Дністровських слов’ян. Цілком можливо, що фо­рмування слов’янської мовної і культурної спільності проходило у ІІ-І тис. до н.е. у безпосередньому стиці з фракійським, гер­манським і кельтським етносом, і власне у цей час у слов’ян на­явні у регіоні військово-політичні союзи, які і цей час мали всі ознаки княжіння, які переросли у ІІІ-IV ст. н.е. у ранньо­феодальні слов’янські держави карпів, склавінів, антів, хорватів і т.д.

Аналіз вивчення археологічного матеріалу, наголошує Б.О.Тимощук, показав, що Українське Прикарпаття належить до корінних слов’янських земель. Тут вперше були виділені і дос­товірно прослідковуються слов’янські пам’ятники ІІІ-IV ст. н. е. З цього часу і на усьому протязі історичного часу тут проживали слов’яни які у поетапному розвитку і іноетнічному проникненні по різному називались джерелами /97. Так венедами слов’яни називалися з V ст. до н.е. до I ст. н. е., тобто у час політичного і соціально-економічного впливу кельтів на слов’ян. Карпами - у II-IV ст., тобто у час фракійського впливу, і уже в III-IV ст. слов’яни формують свою державність під суто слов’янськими назвами антів, де ант-ат-ват очевидно із іранського і означає слов’янин, етнос склавінів-слов’ян пояснення не потребує, оскі­льки є суто слов’янським /98. З цього часу зафіксований істори­чними джерелами етнос слов’ян фіксується і археологічними джерелами /99. Аналіз основних елементів матеріальної культу­ри наголошує М.Ю.Смішко дозволяє пов’язувати карпів з пізні­шими хорватами /100. Б.О.Тимощук наголошує, що матеріальна культура: керамічні комплекси, домобудування, оборонні спо­руди дозволяють встановити особливості і тотожності і виділити їх у Верхньо-Дністровський чи Прикарпатський варіант слов’янської культури і пов’язувати їх у період VI-X ст. із згаду­ваними староукраїнськими джерелами-хорватами. Українське Прикарпаття і його населення не підупадало під постійні і часті переселення. Другі племена і народи, що проходили через дану територію особливо не змінювали слов’ян Прикарпаття, тому Прикарпаття і Подністров’я розвивалося менш-більш у спокій­ному поступальному руслі /101.

Отже починаючи з І ст. н. е. археологічний матеріал подає нам землеробсько-скотарське населення в рамках якого сформу­лювалась слов’янська культура пражського типу. З даним архео­логічним матеріалом пов’язуються усі римські джерела які опи­сують проживання на даній території карпів, у візантійський час V-X ст. -хорватів, які були корінним народом даного регіону до включення хорватів у склад Київської Русі. З розвитком і погли­бленням феодальних відносин у IX-X ст. зміцнилась і військово- феодальна верхівка Хорватського князівства, що могло означати останню могутність хорватського князівства. Внаслідок програ­шу військової кампанії у 992 -993 роках, "хорватської війни”, як написав нам про цю подію руський літописець, хорватські землі увійшли у склад Київської Русі, де по певному проміжку часу під егідою руських князів Ростиславовичів набрали рис загаль­но-руської народності /102. Нове політичне об’єднання хорватів навколо Галича, трансформувало стародавню Хорватію у Гали­цьку державу /103. Цілком ймовірно, що консолідація різно- етнічного населення Прикарпаття у хорватський етнос була не простою.

Сама консолідація хорватського етносу Прикарпаття і По­дністров’я, як і його етногенез, ще слабо вивчена. На межі нашої ери Дністро-Прутсько-Дунайському міжріччі і в Карпатах пись­мові джерела дають нам суперечливі свідчення про військово- політичні об’єднання.

Тут за даними джерел проживали: гети, даки, тіра-гети, кар­пи, сармати, загадкові вільні сармати, а також германські племе­на гепіди, ост-готи, атмони, бастарни, сідони. В цей час за свід­ченням джерел у горах проживали: сабоки, костобоки, бойки, карпи. Усі ці племена, як вважають вчені у більшій мірі були прийшлі із усієї Європи. Усе це склало складну картину етніч­них процесів і кристалізацію їх у єдиний і міцний етнос, який з ІІІ ст. н.е. римські джерела називають “могутні карпи”. Очевид­но “могутні карпи”, “королівство карпів” кристалізувалось як держава Карпат і Прикарпаття після завоювання Римом Дакії. При усій наявності різно-етнічних племінних князівств ми бачи­мо у регіоні стародавній етнос венедів-слов’ян, західними ста­родавніми сусідами яких були кельти, південно-східними фра­кійці і германці.

Зв’язки давніх кельтів і слов’ян їх територіальні розмежу­вання недостатньо вивчені, як і слов’яно-германські стосунки. Та по усій сукупності джерел видно, що під час міграції етносів у І-ІІІ ст. н. е. їх шляхи проходили через землі венедів Прикар­паття і Подністров’я. В такому процесі масових переселень на­родів венеди Прикарпаття і Подністров’я виходять на історичну арену і стають відомі античним авторам. На жаль відомості, як ми наголошували вище, про них дуже уривчасті. М.С. Грушев- ський вважав, що в V ст. до н.е. - I ст. н.е. в Дністро-Бужському регіоні зосереджувалася слов’яно-сармато-аланська суспільна група. Вона розміщувалася до Пониззя Дністра звідкіля її у ІІ ст. до н.е. витіснила племінна група конгломерату бастарнів, яка просунулася в Карпати і в Українське Прикарпаття, а тобто в басейн верхнього Дністра, Сяну і верхньої Вісли.

Очевидно бастарни обіймали і обидві сторони Карпат, нижнє Подунав’я. Самий гірський пояс Карпат, як вважають ряд дослі­дників населяла слов’яно-фракійська група, яка по асиміляції бастарнів злилась з останніми і ця сукупність кристалізувала слов’ян. У дальшому розвитку слов’яни Карпато-Дністровського регіону, вважав М.С.Грушевський, пережили германське нашес­тя з-за Вісли і це закінчилося тим, що германські племена, що просунулися в Карпати і Прикарпаття теж були асимільовані венедами-слов’янами /104. Такий складний етногенез слов’ян Прикарпаття і Подністров’я попробуємо проаналізувати через призму археологічних джерел.

Археологічно відповідає слов’янам-венедам Прикарпаття і Подністров’я зарубинецька і пшеворська культури. Зарубинець- ка залишена землеробським населенням лісостепового Подніст­ров’я межі ІІІ-ІІ ст. до н.е., її функціонування прослідковується до ІІ ст. н. е. Пам’ятники пшеворської культури починаються з верхньої течії Вісли і тягнуться у Прикарпаття. Очевидно, що пшеворські археологічні старожитності Повіслення і Прикарпат­тя відповідають пізнішому великому племінному об’єднанню хорватів, а зарубинецькі старожитності середнього Дністра від­повідають тиверцям, Побужжя - великому племінному об’єднанню згаданих Масуді волинян.

Пам’ятники пшеворської культури фіксуються тут починаю­чи з ІІ ст. до н.е. і по IV ст. н. е. Територіально ці культури збі­гаються окресленими античними авторами венедськими землями у яких Прикарпатські і Подністровські землі відіграють ключову роль. Археологічно встановлено, що венеди Прикарпаття і По­дністров’я ввібрали в себе ряд сусідніх етносів, їх передові тех­нічні і культурні досягнення і пристосували їх до свого повсяк­денного життя і потреб /105. Усе це складало умови для виник­нення в даному регіоні у І ст. н. е. нових форм виробництва, но­вого суспільного укладу, який групував військово-політичні со­юзи Прикарпатського регіону по державно-територіальному принципу.

Цілком ймовірно, що починаючи з межі нашої ери, слов’яни Прикарпаття і Подністров’я поступово розширили свою терито­рію на схід і захід втягуючи в процеси слов’янського етногенезу частково кельтські, фракійські і германські племена. Всі ці про­цеси в слов’ян Прикарпатського регіону можуть пояснюватися причинами внутрішнього розвитку їх суспільства. В процесі со­ціально-економічного розвитку слов’янського суспільства При­карпаття і Подністров’я даний регіон в І ст. н. е. ознаменувався значним піднесенням загального рівня господарської діяльності. В самостійну галузь виділилися ремесла по добуванню і обробці металів внаслідок чого виникли окремі металургійні центри у Карпатах і Прикарпатті, де уже працювали металурги професіо­нали.

Очевидно металургійна справа у Карпатському регіоні роз­почалась із включення даного регіону у економічну і політичну структуру кельтського світу, а вдосконалилась безпосередньо у римський час. Відомо, що римляни широко розвивали в області Карпат металургійні ремесла. Виявлені у Прикарпатті і Подніст­ров’ї металургійні центри слов’ян за структурою дуже подібні до аналогічних металургійних центрів в римських провінціях Дакія, Мезія, Паннонія. Дослідники вважають, що слов’яни Прикарпаття і Подністров’я, як і дако-римське населення сусід­ніх римських провінцій складало у ІІ-ІІІ ст. н.е. один римо- провінційний світ. Перейнявши римські технічні, наукові і тор- гівельні навики слов’яни Прикарпаття і Подністров’я цим знач­но вдосконалили свої знаряддя землеробства, що дало можли­вість стати слов’янському суспільству на нову систему ведення господарства, на нашу думку феодальну.

Нова система ведення сільського господарства, торгівлі вна­слідок впливу римської держави, поклала початок реформування політичних організацій у слов’ян. В той час коли слов’янські племінні князівства знаходились на стадії “варварської держави” і уособлювали собою наслідки кельтських державних утворень, в римський час ми прослідковуємо їх прогресивні зміни. Внаслі­док підвищення рівня сільського господарства, розвитку торгівлі з римською рабовласницькою державою, політичними і військо­вими контактами - кристалізувалась феодальна структура слов’янського суспільства. Така структура прослідковується в державах: карпів, склавіні, антів які можна вважати ранньофео­дальними /106.

Зародження нових форм господарювання було насичено бу­рхливими історичними подіями, які мали велике значення у фо­рмуванні феодальних відносин і зокрема феодальної державнос­ті у слов’ян. Сусідня до слов’ян Римська імперія на початку ІІ ст. н. е. досягла найбільшої економічної і політичної могутності, що не могло не позначитись на її сусідах, слов’янах Дністро- Карпатського регіону. До її складу в той час ввійшли великі те­риторії Європи, Азії та Африки з яких римляни утворили свої провінції і безборонно експлуатували їх людські і природні ба­гатства.

Внаслідок завоювання Подунайських і Причорноморських земель Римська імперія вступила у безпосередні політичні та економічні стосунки з слов’янським світом, і в першу чергу із слов’янами Прикарпаття та Подністров’я. З цього часу в історії слов’ян Прикарпаття і Подністров’я розпочинається новий етап у становленні нових суспільних, політичних і економічних від- носин, які привели до розвитку феодальних інститутів. Це зумо­влено тим, що в цей час Прикарпаття і Подністров’я внаслідок безпосередніх контактів із римською імперією почало відіграва­ти у європейському житті велику роль. З цим і пов’язується ве­лика кількість свідчень античних і римських джерел стосовно Карпато-Дністровського регіону, якому джерела приділяють ве­лике значення.

Археологічні джерела дають право нам наголосити, що осо­бливо бурхливо в слов’ян Прикарпаття та Подністров’я прохо­дили соціально-економічні і політичні зміни у час імператора Трояна (98-117 р. н.е.), тобто у час коли римляни покорили всю Дакію і заставили її населення говорити на латинській мові. В цей час імперія стала безпосереднім сусідом слов’ян Прикарпат­тя і Подністров’я, римські джерела починають описувати нам господарський і політичний уклад венедів-слов’ян, їх військові організації даючи порівняльну характеристику відносно сусідніх готів та сарматів. І хоча ці свідчення про слов’ян дуже вивірені і обережні все ж таки у співставленні із археологічними матеріа­лами подають нам реальну картину соціально-політичного жит­тя слов’ян перших століть н.е.

Більш точнішу інформацію про розселення слов’ян подає нам готський історик IV-IV ст. н.е. Йордан, який в своєму творі ’’Про походження та історію готів” прямо ототожнює венедів з слов’янами і локалізує їх у більшій мірі в Дністро-Карпато- Дунайському регіоні, а також між Дністром і Дніпром /107. З інших джерел, зокрема Певтінгерових таблиць (римські дорожні карти ІІІ ст.) венеди-слов’яни розміщуються між Дністром і Ду­наєм поряд з готами і даками. Згідно із сукупності свідчень рим­ських джерел можна зробити висновок, що “багатолюдний на­род венеди’ займав великі простори починаючи з нижнього По- дунав’я по усьому Дністрі, Карпатах і верхній Віслі. Із цього концентруючого етнос регіону венеди-слов’яни поширились на схід в область середнього Дніпра, і на захід в область середньої Вісли і Одри і до Балтики. Отже за основний регіон розселення слов’ян, якщо вважати за достовірними свідчення античних ав­торів слід вважати Дністро-Дунайський регіон включаючи об­ласть Карпат, де археологічно засвідчені найстародавніші слов’янські старожитності, які датуються вченими IV-V ст. н.е. /108. В основному вони компактно виявлені у Подністров’ї, що співпадає із свідченнями римських джерел, які розміщують в області Дністра ключові поселення венедів.

Пентінгерові таблиці теж вказують на те, що ключові землі венедів-слов’ян знаходились в області Дністра, в Дністро- Дунайському міжріччі /109. Вчені ХІХ ст. неодноразово намага­лися пов’язати землі Подністров’я із найдавнішою територією проживання слов’ян. Вони вказували, що праслов’янська батькі­вщина знаходилася на землях Подністров’я і Побужжя. Консолі­дація слов’янства на межі тисячоліть і в перших століттях н.е. у великий військово-політичний союз в Подністров’ї та Подунав’ї для нас здається очевидною реалією /110. Філологи і лінгвісти наголошують, що в області Подністров’я і Карпат впродовж ІІ-І тис. до н.е. відбувалося формування слов’янської мовної єдності і матеріальної культури яка характеризує давнє, осіле з глибоки­ми культурними, економічними і політичними традиціями слов’янське землеробсько-скотарське населення /111. Власне воно було носієм первісної слов’янської державності, яка однак на певних проміжках свого розвитку модернізувалась під впли­вом більш могутніших у політичному розумінні етносів у біль­шій мірі кельтів і римлян /112.

Не можна відкидати тверджень, що до експансії у Карпато- Дністровський регіон кельтів (ІІІ ст. до н.е. - І ст. н.е.), римлян (ІІ ст. н.е. - IV ст. н.е.) у протослов’ян Подністров’я абсолютно не було ніякої державності і, що тільки кельти чи римляни впли­нули на її розвиток, очевидно, що це не так. На жаль сучасна історична наука поки що не може відповісти на запитання, як формувались племінні союзи подністровських етносів до прихо­ду у регіон кельтів, на питання скільки етапів проходило форму­вання слов’янської державності у римський час допоки не крис­талізувалась ранньофеодальна державність. Поки що можна тільки наголошувати, що із приходом у Подунав’я і нижнє По­дністров’я римлян корінне землеробське населення (слов’яни) були одними із основних етносів, який взяв участь у формуванні у регіоні монолітної черняхівської культури, розквіт якої припа­дає на II-V ст. н.е. /113. Пам’ятники черняхівської культури, які у цей час є домінуючими в Подністров’ї і поширюються в Под­ніпров’я можуть говорити про наявність у черняхівському сус­пільстві ранньофеодальних відносин.

Черняхівська культура має в собі усі наявні ознаки прита­манні ранньофеодальному суспільству. Місцеві гончарі виготов­ляли глиняний посуд за римськими зразками, випалюючи його в гончарнях дуже досконалої конструкції, сільське господарство теж мало дуже високий рівень, одним словом слов’янський ет­нос Карпато-Дністровського регіону /114, як зауважують дослі­дники І.С.Винокур і Б.О.Тимощук, своїм попереднім розвитком і взаємозв’язками з древньогрецькими містами-державами Півні­чного Причорномор’я, був підготовлений до перейняття розви­неної економічної і політичної культури Риму. Це і може бути на думку дослідників доказом кристалізації в римський час у слов’янському суспільстві ранньофеодальних відносин і ран­ньофеодальної державності /115.

Отже високорозвинене ремесло, сільське господарство, тор­гівля яскраво свідчать про зародження у “Троянові часи” ран­ньофеодального суспільства і ранньофеодальної державності. Така ситуація у ІІ-IV ст. у слов’янському суспільстві, наголошує російський дослідник Б.О.Рибаков, цілком можлива. Рим виявив на слов’ян Дунаю, Дністра, Карпат, з яким вони стали безпосе­редніми сусідами, могутній вплив, що докорінно змінило у слов’ян соціальний і політичний лад у користь класового суспі­льства /116. Поблизу кордонів з римською державою у слов’ян формуються свої держави-царства, королівства, князівства. Ная­вність загальнодержавних оборонних споруд між Дністром і Прутом (Троянових валів) і наявність дружинної системи, дру­жинних походів, виявлена реальність багатств слов’янської зна­ті, говорять про розвинуту ранньофеодальну слов’янську держа­вність.

А отже, у підсумок даного дослідження можна стверджува­ти, що задовго до Київської Русі у Карпато-Дністровській части­ні слов’янського світу найбільш близького до Причорноморської та і Римської цивілізації формується ранньофеодальна держав­ність, яку ми вбачаємо у царстві антів і державі склавінів, і роз­виток якої був призупинений внаслідок подальшої гунської на­вали.

Література

1. Руський літопис. Київ. 1989., с. 2-10.

2. Л.Нидерле. Славянские древности. М. 1956, с. 56.

3. В.Д.Баран. Д.Н.Козак. Р.В.Терпиловський. Походження слов’ян. К. 1991., с. 18-24.

4. H.Lowmianski. Poczatki Polski. Warszawa. 1963. t. 1, 114-200. М.И.Артамонов. Вопросы расселения восточных славян и совет­ская археология. // Проблемы всеобщей истории. Л. 1967., с. 5-9. П.Н.Третяков. По следам древнейших славянских племён. Л.

1982.,с. 21-34.

П.Н.Третяков. Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге. М. 1966., с. 9-23.

5. Б.А.Рыбаков. Геродотова Скифия. М. 1979., с. 12-28.

6. М.И.Артамонов. Вказана праця. М. 1967., с. 5-9.

7. Б.А.Рыбаков. Язычество древних славян. М. 1981., с. 129-146, 234­269.

8. Б.А.Рыбаков. Геродотова Скифия. М. 1979., с. 12-28, 34-39.

9. Б.А.Рыбаков. Геродотовая Скифия. М. 1979., с. 12-28.

10. Б.А.Рыбаков. Киевская Русь и русские княжества 12-13 веков. М.

1993., с. 28-49.

11. Л.Нидерле. Вказана праця., с. 42-47.

12. М.И.Артамонов. Киммерийцы и скифы. Л. 1974., с. 28-49.

13. В.И.Абаев. Скифский язык. - В кн: Осетинский язык и фольклор. М-Л., 1949, т. 1, 147-169.

В.Георгиев. Трите фази на славянската мифология. София. 1970., с. 21-43.

14. В.В.Горнунг. Скифы.(Под редакцией Ф.П.Филина). Вопросы язы­кознания. 1963. № 3., с. 13-15.

15. А.М.Хазанов. Социальная история скифов. М. 1975, с. 21-35.

16. Д.С.Раевский. Очерки идеологии скифо-сакских племён. М. 1977., с. 31-49.

17. Б.А.Рыбаков. Геродотова Скифия. М. 1979., с. 12-28.

18. Д.С.Раевский. Вказана праця., с. 31-49.

19. Б.А. Рыбаков. Геродотова Скифия. Вказана праця., с. 12-28.

20. J.Kostrzewski, WOhmielewski, KJazdzewski. Pradzieje Polski.

Wroclaw-Warsawa-Krakow. 1965, s. 142-175.

21. Руський літопис. К. 1989., с. 2-10.

Віктор Петров. Кузьма-Дем’ян в українському фольклорі. Етног­рафічний вісник. К. 1929, т. 8, с. 12-19.

22. Василь Гіппіус. Коваль Кузьма-Дем’ян у фольклорі. Етнографіч­ний вісник. К. 1929, т. 1929, т. 8., с. 24-28.

23. В.И.Абаев. Скифский язык. Вказана праця, т.1., с. 147-169.

24. Б.А.Рыбаков. Геродотова Скифия. Вказана праця, с. 12-28. Е.А.Грантовский. Индо-иранские касты у скифов.

25. Международний конгресс востоковедов. Докл. сов. делег. М.

1960., с. 236-278.

26. О.Д.Онопенко. Нам заповідано Україну. Український кур’єр. М. 1994, № 3-4, с. 4-5.

27. Б.А.Рыбаков. Геродотова Скифия. Вказана праця, с. 12-28. Б.А.Рыбаков. Язычество древних славян. М. 1981.

28. О.Д.Онопенко. Вказана праця., с.4-5.

29. Б.А.Рыбаков. Язычество древних славян. М. 1981., с. 23-30.

30. О.Д.Онопенко. Вказана праця., с. 4-5.

31. Б.О.Тимощук. Зустріч з легендою. Ужгород. 1974, с. 7-8.

32. Б.О.Тимощук. Вказана праця., с. 25-27.

33. О.Партицький. Старовинна історія Галичини. Львів. 1894, 202­206, 301-309.

34. В.В.Ауліх. Зимнівське городище - слов’янська пам’ятка 6-7 сто­ліття в Західній Волині. К. 1972., с. 27-41, 101-102.

35. Б.О.Тимощук. Зустріч з легендою. Ужгород, 1974., с. 7-8, 25-27.

36. Б.О.Тимощук. Слов’яни Північної Буковини V-IX століття. К.

1976., с. 112-137.

37. Л.Махновець. Про автора Слова о полку Ігоревім. К. 1989., с. 34­36.

38. Б.А.Рыбаков. Пётр Бориславич. Поиск автора Слова о полку Иго- реве. М. 1991, с. 47-48.

39. Б.О.Тимощук. Зустріч з легендою. Ужгород. 1974, с. 31-32, 76-77.

40. М.Ю.Брайчевський. Утвердження християнства на Русі. К. 1988, с. 6-8.

41. В.В.Мавродин. Русские на Дунае / Учёные записки ЛГУ, № 87. Саратов. 1943., Вып. 1, с. 82-89.

42. М.И.Артамонов. Спорные вопросы древнейшей истории славян и Руси. // Краткие сообщения докладов о полевых исследованиях института материальной культуры. 1940, Вып. 6, с. 58-79.

43. В.В.Мавродин. Вказана праця., с. 82-89.

44. И.Дринов. Заселение Балканского полуострова славянами. М.

1873., с. 5-9

В.Чертков. О переселении фракийских племён за Дунай. Спб.

1863., с. 43-65.

45. Я.Д.Самоквасов. О происхождении русских и польских славян. История русского права. М. 1929, с. 29-36.

46. Ф.Браун. Черноморье. Спб. 1896, ч. 1, с. 39-47, ч. 2, с. 12-23.

47. В.А.Городцов. Дако-сарматские элементы в русском народном творчестве. М. 1927, с. 34-38.

48. I.Pic. Die Dakischen Slaven. Praha. 1888, s. 123-143. А.Нанко. История Бессарабии. Спб. 1893, с. 35-48.

49. О.Партицький. Старинна історія Галичини. Львів. 1894, с. 202­208.

50. В.В.Мавродин. Русские на Дунае. Вказана праця., с. 80-86.

51. М.А.Тиханова. Культура западных областей Украины в первые века н.е. Л. 1949, с. 21-38.

52. Н.С.Державин. Происхождение молдавского народа. М. 1940, с. 12-31.

53. В.В.Мавродин. Вказана праця., с. 32-38.

54. В.Ю.Мурзин. Ю.В.Павленко. Формирование раннеславянского общества на территории Украины. К. 1989, с. 24-37.

55. Б.Тимощук. Північна Буковина - земля слов’янська. Ужгород. Ка­рпати. 1968., с. 48.

56. І.М.Шекера. Міжнародні зв’язки Київської Русі. К. 1963., с. 10-11.

57. Б.О.Тимощук. Слов’яни Північної Буковини. К. 1976, с. 23-38.

58. І.М.Шекера. Вказана праця., с. 11-13.

59. В.Д.Баран. Черняхівська культура. К. 1981, с. 3-8, 32-57.

60. М.Ю.Брайчевський Утвердження християнства на Русі. К. 1988., с. 6-8.

61. Л.Боєва.Старата Києвска Русия. София, 1983, с. 24-38.

62. І.С.Винокур. Історія лісостепового Подністров’я та Південного Побужжя. Київ-Одеса. 1985., с. 23-37, 80-90, 112-132.

63. Б.Д.Греков. Організація військових сил східних слов’ян Київської Русі. Наукові записки інституту історії і археології АН. УРСР.

1946., кн. ІІ. с. 23-48.

64. М.Ю.Брайчевський. Біля джерел слов’янської державності. К.

1964., 6-8.

65. Б.А.Рыбаков Мир истории. Начальные века русской истории. М.

1987., с. 27-31.

66. Законодательство древней Руси. М. 1984., т. 1, с. 12-14.

67. С.В.Юшков. Общественно-политический строй и право Киевского государства. М. 1949., с. 12-13.

В.В.Ауліх. Вказана праця., с. 97-102.

68. Б.Д.Греков. Киевская Русь. М. 1953., с. 526.

69. М.С.Грушевський. Історія України-Русі. К. 1991, т. 1., с. 127-131.

70. А.Спицин. Древности антов. Сборник отделения русского языка и словесности. АН СССР, 1928, т. 1, с. 292-295.

71. П.Н.Третяков. По следам древнейших славянских племён. Л.

1982., с.3-14.

72. В.П.Петров. Етногенез слов’ян. К. 1972, с. 201-203.

73. И.П.Русанова. Б.А.Тимощук. Кодын-славянское поселение V-VIII вв. на реке Прут. М. 1984., с. 23-28.

74. М.Ю.Брайчевский. Рецензия на книгу: Проблемы изучения Черня­ховской культуры. КСИА, 1970., Вып.121. Археология,1971., т.3, с. 99-100.

75. М.Ю.Брайчевський. Біля джерел слов’янської державності. Вказа­на праця., с. 6-8.

76. В.Д.Баран. Славяне в середине 1 тис. н.е. в кн: Проблемы этноге­неза славян. К. 1978., с. 6-8.

77. В.Н.Топоров. О.Н.Трубачев. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. М. 1962., с. 229-251.

78. Ф.П.Филин. Происхождение русского и украинского языков. Л.

1972., с. 25.

79. Б.О.Тимощук. Слов’яни Північної Буковини V-IX ст. Вказана праця., с. 31-42.

80. В.Д.Баран. Славяне в середине 1 тис. н.е. Вказана праця., с. 9-11.

81. В.Д.Баран. Д.Н.Козак. Р.В.Терпиловський. Походження слов’ян. К. 1991. с. 72-74.

82. В.О.Ключевский. Курс русской истории. М. 1937. Ч. 1, с. 106-107.

83. С.В.Юшков. Общественно-политический строй Киевского госу­дарства. М. 1949., с. 12.

84. Б.Д.Греков. Киевская Русь. М. 1953., с. 526.

85. М.Ю.Брайчевський. Біля джерел слов’янської державності. Вказа­на праця., с. 6-8.

86. В.Н.Топоров. О.Н.Трубачев. Вказана праця., с. 229-251.

87. И.П.Русанова. Славянские древности 6-9 вв. между Днепром и Западным Бугом // САИ, 1973, вип. Е1-25, с. 23, 32-35.

88. В.Д.Баран. Д.Н.Козак. Р.В.Терпиловський. Вказана праця., с. 77­79.

89. І.С.Винокур. Вказана праця., с. 89-90.

90. Б.О.Тимощук. Слов’яни Північної Буковини V-IX ст. Вказана праця., с. 28-32.

91. В.Д.Баран. Д.Н.Козак. Р.В.Терпиловський. Вказана праця., с. 79.

92. Б.О.Тимощук. Слов’яни Північної Буковини V-IX ст. Вказана праця., с. 101-132.

93. О.Партицький. Старинна історія Галичини. Львів. 1894., с. 306­308.

94. Б.А.Рыбаков. Начальные века русской истории. Вказана праця, с. 21-37.

95. Б.А.Рыбаков. Вказана праця., с. 32-39.

96. Л.В.Вакуленко. Пам’ятки Карпат і українського Підгір’я. К. 1977, с. 12-17.

97. И.Забелин. История русского быта с древнейших времён. М.

1908., ч. 1, с. 233-254.

98. В.Д.Баран. Д.Н.Козак. Р.В.Терпиловський. Вказана праця., с. 134­137.

99. И.П.Русанова. Б.А.Тимощук. Кодын-славянское поселение V-VIII вв. на реке Прут. Вказана праця., с. 23-28.

100..М.С.Смішко. Карпатські кургани першої половини 1 тис. н.е. К.

1960., с. 151-152.

101. Б.А.Тимощук. Восточнославянская община VI-X вв. н.е. М. 1990., с. 6.

102. Б.О.Тимощук. Давньоруська Буковина. К. 1982., с. 66-67.

103. О.М.Рапов. Княжеские владения на Руси в X-XIII вв. М. 1977., с. 48-56.

104. М.С.Грушевський. Історія України-Русі. К. 1991., т. 1, с. 70-73.

105. Історія Української РСР. К. 1977, т. 1. кн. 1, с. 236-237.

106. Б.А.Рыбаков. Начальные века русской истории. Вказана праця., с. 24-37.

107. І.С.Винокур. Б.О.Тимощук. Давні слов’яни на Дністрі. Ужгород.

1977., с. 17-25.

108. Б.Тимощук. Північна Буковина - земля слов’янська. Ужгород.

1969., с. 44-45.

109. В.Д.Баран. Д.Н.Козак. Р.В.Терпиловський. Вказана праця., с. 12­14.

110. И.Забелин. История русской жизни с древнейших времён. М.

1908., т. 1, с. 277-329.

О.Партицький. Вказана праця., с. 301-309.

111. В.П.Кобичев. В поисках прародины славян. М. 1973., с. 139-145.

112. А.Д.Мачинский. Кельты на землях к Востоку от Карпат. Кельты и кельтские языки. М. 1974., с. 31-39.

Б.А.Рыбаков. Начальные века русской истории. Вказана праця., с. 35-39.

113. І.С.Винокур, Б.О.Тимощук. Вказана праця., с. 26-28.

114. М.Ю.Смішко. Поселення 3-4 століття н.е. із слідами скляного ви­робництва біля с. Комарів. Чернівецької обл. Матеріали і дослі­дження з археології Прикарпаття і Волині. 1964, Вип. V, с. 67-80.

115. І.С.Винокур. Б.О.Тимощук. Вказана праця., с. 29-32.

Б.Тимощук. Північна Буковина земля слов’янська. Ужгород.

1969., с. 46.

Л.Махновець. Про автора Слова о Полку Ігоревім. К. 1989., с. 217, 288-289.

116. Б.А.Рыбаков. Мир истории. Начальные века русской истории. М.

1987., с. 32-39.