Формування українського народу та української мови за свідченнями філологічної та історичної науки. (“Древнерусская народность древнерусский язык” - до питання сучасного міфотворення).

Це дослідження ставить за мету з’ясувати історію та процеси становлення українського народу як носія етнокультурних про­цесів і засобу спілкування.

До комплексу досліджуваних проблем включається питання еволюції українського народу на матеріалах археології, що до­сить перспективно при вивченні зв’язків архаїчних і середньові­чних культур, які можна пов’язувати з староукраїнськими/1.

Зібраний на сучасну пору багатий археологічний матеріал на території України складає великий історичний архів, який вико­ристовується вченими при вивченні питання становлення украї­нського народу. На основі свідчень археології уже отримані ва­жливі результати у питаннях генезису та етнотворення україн­ців. Тому в даному дослідженні ми спростуємо сучасні російські перекручення та фальсифікації історичного розвитку українсь­кого народу, який російські вчені на нинішньому етапі намага­ються втягнути в “древнерусскую народность”.

Характерно, що питання формування українського народу вже уважно почалось вивчатися російською історичною та архе­ологічною наукою, яка зразу визначила своєю політичною тер­мінологією. Однак ця сучасна спроба має давню історію. Так А.Х.Востоков, який ще в ХІХ столітті вивчав українську мову назвав її “древнерусским языком”/3.

І.І.Срезнєвський вважав, що українська мова як “древнерусс­кая” спочатку була розділена на західну, південну та східну час­тини і сформувалась в ІХ-Х століттях, що співпадає з часом утворення Київської держави. На думку, дослідника державі по­трібна була мова, і вона взяла за основу мову південно-західних племен, тобто українську.

Розділ “древнерусского языка” на великоруську і українську П.А.Лавровський пояснював розділом однієї держави на дві. Тобто на Україну-Русь і Північно-Східну Русь в Хіі-ХІІІ століт­тях. Дослідник зауважував, що кристалізація держави з центром в Києві, а потім в Галичі (Україна-Русь) протиставляється дер­жаві з центром в Суздалі в потім в Володимирі ( Північно- Східна Русь), що пояснюється відмінністю мови/5.

З цим не погоджувався російський історик М.П.Погодін, який вважав, що Київська земля була “исконно великорусской”, а Галицька та Волинська - українська. Київська земля, на думку дослідника, українізувалась внаслідок переселення вихідців з Галичини після монголо-татарського нашестя/6.

Правильною, на нашу думку, точкою зору є дослідження українського вченого М.А.Максимовича, який вважав, що “население Киевской Руси было украинским”. Український ет­нос, на його думку проживав на території України з пра­слов’янських часів до епохи Київської Русі і в подальші часи аж до сучасності. Ніякого запустіння території сучасної України ні в татаро-монгольський період ні в який інший не було/7.

У підтвердження висновків М.А.Максимовича є історико- лінгвістичні дослідження О.О.Шахматова, який вважав, що слов’янська мова, яку він датував V-VI століттям зародилась в міжріччі Прута і Дністра - простягалась до Дніпра. Її державну форму розвинули Анти. В VI столітті н.е. анти принести україн­ську державність, культуру та мову з Галичини та Волині в Под­ніпров’я. Власне увесь цей період від Прута, Дністра і Дніпра складає одне етнографічне ціле, наголошує О.О.Шахматов, ця народність - анти - своєю державністю кристалізувало одну мо­ву, яку сьогодні називають українською. Лінгвістичною основою для мови антів є сьогоднішня українська мова.

Таке філологічне підґрунтя дало можливість в перших деся­тиліттях ХХ століття зробити висновок, що не було ніякої “дре­внерусской народности” та “древнерусского языка”, який ніби то потім став основою для російської, української та білоруської мови, про що наголошував російський вчений Н.П.Дурново/9.

М.С.Грушевський, опираючись на письмові та археологічні свідчення та у слід за філологом О.О.Шахматовим вважав, що зародження українського етносу слід пов’язувати з Дністро- Дніпровським союзом антів, які відомі візантійським джерелам в VI столітті н.е. /10.

Концепцію М.С.Грушевського підтримав український лінг­віст С.Смаль-Стоцький. Він вважав, що українська мова є від­мінною від російської і подібна на сербську, хорватську, польсь­ку, словацьку/11.

Австрійський славіст Т. Гайтер вважав, що українська мова споріднена з слов’янськими мовами Європи і що між українцями та слов’янами Європи було більше спорідненості в минулому ніж з росіянами фінно-уграми, які перейняли слов’янську мову та культуру, що може говорити, що з давніх давен була одна українська мова і що ніякого “древнерусского языка”, як це вва­жали російські вчені його часу, не було. Фінно-угорське насе­лення Росії, як носій Суздальської держави перейняло слов’янську мову і видозмінило її відносно свого фінно- угорського середовища/12. Безсумнівно, наголошував Є.К.Тимченко - українська мова є прямим продовженням пра­слов’янської, тому росіяни перейнявши її безсумнівно мають якусь мовну подібність з українцями, але, як бачимо по ретель­них дослідженнях - незначну/13.

Характерно, що в цей же час кристалізується історична кон­цепція етнотворення білорусів і їх взаємовідносини з фінно- уграми майбутньої Росії. Так в 20-х роках В.Ю.Ластовський і А.Шлюбський створили кривичську теорію походження білору­сів.

В 50-х роках ХХ століття вчені приступили до вивчення про­блем формування українського народу беручи за основу архео­логічні джерела, згідно свідчень яких український народ в цей час почав формуватися в Середньому Подніпров’ї у сучасній Київській, Чернігівській і переяславській землях. Ореол багатий речами, прикрасами притаманними виключно українському на­роду, який генетично прослідковується з V-VI- по XIV століт- тя/16. В.І.Довженок з цього приводу наголошував, що антська мова мало чим відрізнялася від мови епохи Київської Русі і в подальшому привела до кристалізації української мови/17. Оре­ол і етнокультура Середнього Подністров’я з центром в Києві, на думку А.Н.Насонова, в VIII-IX століттях консолідувала масив “південний”, який, розвиваючись з VI до ІХ століття, сформував українську народність/18.

Щодо нинішньої концепції “древнеруской народности”, яку намагається реінкарнувати російський вчений В.В.Сєдов, то во­на була вже засуджена в 80-90 роках ХХ століття. Так лінгвіст Г.А.Хабургаєв з цього приводу наголошував: ’’древнерусского языка” чи “древнерусской народности” ніколи не було і не могло бути. З племен південного регіону сформувався український на­род, з кривичів та інших сусідніх племен - білоруський, фінно- угрів під впливом слов’ян - російський. Археологічні пам’ятки Х-ХІІ століття на території України засвідчують як мовний так і культурний український етно-масив, єдину українську народ- ність/19.

Дуже цікаву точку зору висунув в 1996 році на VI Міжнаро­дному конгресі слов’янської археології Г.В.Штихов. Опираю­чись на історико-археологічний матеріал він вважає, що ніякої “древнерусской народности” в епоху Київської Русі не було, во­на на його думку просто не сформувалась. Мовний матеріал го­ворить, що в цей час формувались окремі народи: білоруський та український і аж в ХІІІ-XV російський. В дискусії Г.В.Штихова підтримали І.А.Марзалюк, А.І.Філюшкін та О.М.Трубачов/20.

Таку саму позицію займає і визначний український історик та археолог В.Д.Баран, який за наявним археологічним матеріа­лом не прослідковує “ніякої древнєруської народності” і “древ- ньоруської мови”. На його думку, все це сьогоднішні фальсифі­кації російської історичної науки, і зокрема В.В.Сєдова. В.Д.Баран вважає, що українська, білоруська та російська на­родність сформувались ще в часи “великого переселення наро­дів”. Київська держава вже була чисто українська, вона не фор­мувала ніяких народностей.

Київська держава, на думку В.Д.Барана, яка відома з літопи­сів ІХ-ХІІ століть складається з східнослов’янських племен- носіїв пражсько-корчакської культури з якими інтегрувалися племена пеньківської культури. Розвиток Київської держави згрупував основні культурно-економічні центри Дністро- Подніпров’я і відповідно зблизив Київ з Галичем. Власне ці ре­гіони і стали основою для етнотворення українського народу, що засвідчує археологічна наука/21.

Таким чином у висновок нашого дослідження можемо наго­лосити, що етапи формування українського народу прослідко- вуються вже в час “великого переселення народів”, а це значить, що в V-VI ст. н.е. за свідченнями філологічної та археологічної науки ми можемо в Дністро-Дніпровському міжріччі вивчати Антський союз племен, як етномасив українського народу/22.

Література

1. В.Д.Баран. Велике розселення слов’ян. Археологія. К. 1998, № 2, с.30-37;

2. В.В.Седов. Древнерусская народность. М. 1999, с. 7-9, 91-158.

3. А.Х.Востоков. Рассуждение о славянском языке // Труды общества любителей российской словесности.

4. И.И.Срезневский. Мысли об истории русского языка. Спб. 1850.

5. П.А.Лавровский. О языке северных русских летописей. Спб. 1852.

6. М.П.Погодин. Записки о древнем языке русском // Известия ака­демии Наук. Спб. 1856, т. ХІІІ.

7. М.А.Максимович. Собрание сочинений. Киев. 1877, т. ІІ.

8. А.А.Шахматов. К вопросу об образовании русских наречий и рус­ских народностей. жМнП. Спб. 1899, № IV.

А.А.Шахматов. Очерк древнерусского периода истории русского языка. (Энциклопедия славянской филологии). Вып. ІІ. Пг. 1915.

А.А.Шахматов. Введение в курс истории русского языка. Ч. 1. Ис­торический процесс образования русских племён и русских народ­ностей. Пг. 1916.

9. Н.П.Дурново. Очерк истории русского языка. М. 1924.

10. М.Грушевський. Історія України-Русі. К. 1904, с. 1-211.

11. Ст.Смаль-Стоцький. Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов і їх взаємне оприділення. Прага. 1927.

12. T.Gartner. Gramamatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache. Wien. 1913.

13. Є.К.Тимченко. Слов’янська єдність і становище української мови в українській родині // Україна. Книга. ІІІ. К. 1924.

Є.К.Тимченко. Курс історії української мови. К. 1927.

14. В.Ластоускі. Кароткая гісторьія Беларусі. Вільна. 1910.

В.Ластоускі. Крьівіч. Журнал. 1923-1927. Каунас.

15. Б.М.Ляпунов. Древнейшие взаимные связи языков русского, укра­инского и некоторые выводы о времени их возникновения как от­дельных лингвистических групп // Русская историческая лексико­графия. М. 1968, с. 163-202.

16. Б.А.Рыбаков. К вопросу об образовании древнерусской народности // Тезисы докладов и выступлений сотрудников Института истории материальной культуры АНСССР, подготовленных к совещанию по методологии этногенетических исследований. М. 1951, с. 15-22.

17. В.И.Довженок. К вопросу о положении древнерусской народности // Доклады VI научной конференции Института Археологии. Киев. 1953, с. 40-59.

18. А.Н.Насонов. К вопросу об образовании древнерусской народно­сти // Вестник АНСССР. 1951, № 1, с. 69-70.

19. Г.А.Хабургаев. Становление русского языка. М. 1980.

20. В.Г.Штыхов. Древнерусская народность: реалии и миф // Этноге­нез и этнокультурные контакты славян. Труды VI международного Конгресса славянской археологии. М. 1997, т. ІІІ, с. 376-388; 386­388.

21. В.Д.Баран. Давні слов’яни. К. 1998, с. 211-218.

22. М.Грушевський. Анти( “Avrai”, “Antes”)- Уривок з історії України- Русі. Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Львів. ХХІ, І.