Слов’янські племена

Український, російський і білоруський народи, такі близькі мовою, культурою, характером і територією, мають спільний початковий період історичного розвитку і тісно зв’язані між со­бою на протязі багатьох століть спільною боротьбою проти зовнішніх ворогів.

Анти жили осіло і обробляли землю, при чому хліб вони вирощували не тільки для себе, а й на обмін. Анти сіяли пше­ницю, просо, ячмінь, овес, а пізніше й жито; вони вирощували також льон, коноплі, горох, цибулю та інші рослини. Землю орали переважно сохою і плугом з допомогою тяглової сили худоби. У лісових районах землеробство було підсічним. Уро­жай збирали серпами і граблями. Зерно мололи на круглих ка­м’яних ручних жорнах.

Скотарство мало найважливіше після землеробства значення в господарстві антів. їх стада складалися з великої і дрібної рогатої худоби, коней, свиней та інших свійських тварин і птиці. Скотарство давало населенню м’ясо, молоко, масло, сир, шку­ри і т. д. Щождо мисливства, то воно відігравало значну роль лише у тих племен, які проживали в лісових місцевостях.

Поряд з землеробством і скотарством анти займалися ри­бальством, бортним бджільництвом та іншими промислами.

Велике значення в господарстві антів мали ремесла. Ганчарське виробництво досягло значної досконалості. Поряд з ліпним посу­дом, зробленим руками, був уже й посуд, виконаний на ганчар- ському кругу. Особливо широкого розвитку набуло металічне виробництво (ковальська справа, мідно-бронзове лиття, штам­пування), що давало різноманітні прикраси, головним чином бронзові. Анти вміли витоплювати залізо з місцевих залізних ' болотних руд у сиродутних горнах.

Жили анти великими селищами, що обгороджувались ро­вами й валами. Залишки таких селищ (городищ) розкопані археологами коло сіл Пастирське, Мотронинське і в інших місцях.

У антів був патріархально-родовий лад. Кілька патріархаль­них сімей, з яких кожна складалася з батька і двох-трьох його синів з сім’ями, утворювали рід; кілька сусідніх родів, з яких кожний цілком зберігав свою самостійність, складали плем’я. Найвищою владою були збори (віче) членів роду або племени, які обирали старійшину роду і вождів племени. Влада вождів у мирний час була дуже обмежена. Тільки під час війни вони наділялися всією повнотою влади.

Озброєння антів складалося з дротиків і щитів або лука з маленькими отрутними стрілами. Вони мали облогові споруди для руйнування кам’яних фортечних мурів і башт. На війні анти були хоробрі, сильні, спритні і вигадували для ворогів різні пастки та засідки. _s

Анти були язичники. Вони поклонялися силам природи — небу, сонцю, вогню, воді, а також численним добрим і злим бо­гам, яких треба було умилостивляти жертвами, щоб забезпечити

■собі добробут і уникнути всяких лих. Головним богом був Перун— бог грому і блискавки.

Наприкінці IV ст. нашої ери готський король Вінітар зробив два походи на антські племена. Під час першої навали готів антам удалось відстояти свою країну. Другий похід закінчився перемогою Вінітара, який захопив у полон вождя антів Божа, його синів і представників знатних антських родів. Після цього анти уклали союз з Гунами і спільними силами розгромили гот­ську державу, а самого Вінітара вбили. Ці воєнні успіхи ант­ських і склавінських племен непокоїли Візантійську державу, що володіла землями Балканського півострова, Малої Азії, Сірій­ського узбережжя, Єгіпта, Херсонесом (біля нинішнього Севасто­поля). Щоб убезпечити себе, вона збудувала цілу сітку укріплень по Дунаю, на північ і на південь від Балканського хребта.

Наслідком цих подій було просунення слов’янських племен на південний захід до гирла Дунаю та берегів Чорного моря і заселення Балканського півострова. Східнослов’янські племена теж прийшли в рух: одні з них пішли на нові місця, інші зали­шились у старих насиджених районах.

J кінця VIII і початку IX ст. східні слов’яни відомі під назвою „Русь"; в цей період вони займали місцевості, розташовані по ріках Західному Бугу, Дністру, Дніпру, Дону, Західній Двіні, Волхову, у верхів’ях Оки і Волги, і звідси розселялися і за межі цих територій. -

Східні слов’яни (Русь) поділились на кілька племен. Терито­рія між Ільменем і Ладогою була зайнята ільменськими слов’я­нами, або словенами. На верхів’ях Дніпра, Західної Двіни і Волги жили кривичі, а по берегах р. Оки — вятичі, у басейні р. Сожа розміщались радимичі. По р. Десні жили сіверяни, а по серед­ній течії Дніпра, між Россю та Ірпенем — поляни. Землю між Прип’яттю і Західною Двіною заселяли дреговичі. По ріках Те­тереву і Прип’яті жили деревляни, по Західному Бугу на Волині розміщались дуліби (інакше волиняни, або бужани), а по пів­нічних схилах Карпат (Галичина) — білі хорвати. Між Південним Бугом і Дністром до Дунаю жили уличі й тиверці.

Господарська діяльність, суспільний лад і релігія східних слов’ян VIII-IX ст. мало різняться від дого, що ми бачили у ранньослов’янських племен. Землеробство й скотарство, рибаль­ство й бортне бджільництво залишаються по-старому основними заняттями населення.

Слов’янські городища VIII-IX ст. відомі у великій кількості по Дніпру, Десні, Ворсклі та інших ріках північної і середньої України. Вони трапляються групами з двох-трьох селищ-городищ,.20

КАРТА РОЗСЕЛЕННЯ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

в яких селилися члени одного або кількох родів.

Поруч з селищами звичайно розкидані курганні могильники, що були родовими кладовищами населення цих селищ.

Східним слов’янам доводилось постійно воювати з кочовими ордами, які безперервно вторгались в чорноморські степи з Азії.

З кінця V ст. на історичну сцену виступила досі невідома кочова тюркська орда — болгари. Частина болгар осіла в VI ст. на середній Волзі і нижній Камі і заснувала там пізніше свою державу. Друга частина в VII ст. захопила придунайські землі, колонізовані слов’янами. Заснувавши на слов’янських землях своє царство, болгари через кілька поколінь злилися з слов’я­нами і сприйняли їхню культуру.

В VI ст. в рівнинах Східної Європи з’явилася ще одна хвиля тюркських кочових племен — аварів (їх наш літопис називає обрами), які відступали на захід під тиском інших орд. Авари перемогли східних слов’ян, спустошили їх землі і примусили платити данину. В результаті війн аварів з Візантією і після повстань слов’ян аварська могутність VII ст. була зламана. На місце аварів із сходу прийшли нові кочовники — угри, які зго­дом зайняли територію нинішньої Угорщини.

В VI ст. Придоння, західний берег Каспійського моря і се­редню течію Волги зайняло нове об’єднання різних тюркських і тюрксько-фінських орд — хазари, які утворили там свою дер­жаву поруч з болгарською.

На південному кінці волзького шляху стояла столиця Хазарії Ітіль. Багато купців привозили сюди з Арабського халіфату тка­нини, посуд, ювелірні вироби, взагалі речі розкоші. В арабські землі з Ітіля везли хутра, рабів, а також хліб, мед, віск, шкіри.Все це обмінювали у слов’ян та інших народів, що жили по Камі, Волзі, Оці і Уралу, а також у народів Скандінавії і Західної Європи.

Хазарія в VII-VIII ст. була державою з напівпатріархаль­ною, напівфеодальною організацією. На чолі Хазарії стояв цар- хакан. Населення Хазарії поступово осідало на землю, і, крім скотарства, частина його починала займатися землеробством, городництвом і виноградництвом.

Хазарія була на протязі майже трьох століть (VII—IX) за­слоною між слов’янами і азіатськими кочовниками, не допускаючи останніх у прикаспійські і причорноморські степи.

Східні слов’яни воювали також з Візантією. У 860 р. східні слов’яни обложили навіть столицю Візантії — Царгород, або Кон­стантинополь.

В IX ст. на східних слов’ян почали нападати загони норманів, або варягів, що з’являлися зза Балтійського моря (із Скандінавії).