СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКІ ОБ’ЄДНАННЯ ПЛЕМЕН НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

поляни. Літописець називає

центром полян, які розселилися у середньому Подніпров’ї, був Київ. За найновішими археологічними відомостями, в зону, заселену цим племенем, входили також Переяслав, Любеч, Василів, Білгород.

З Бугом пов’язує літописець місце проживання дулібів, бужан і волинян. Дуліби були одним з найраніших племінних об’єднань східних слов’ян. Вже в часи візантійського імператора Іраклія (610—641), повідомляє літопис, авари “воювали проти слов’ян і примучили дулібів”. Письмові джерела фіксують також дулібів у Чехії, на Верхньому Дунаї і Балканах, що свідчить про їх розселення на ці землі. В басейні Бугу розміщений адміністративний і політичний центр одного з дулібських племен — Зимнівське городище Vl—Vll CT. Дослідники по-різному визначають територію, яку охоплювало дулібське племінне об’єднання. Одні називають тільки Західну Волинь, інші відводять їм обширну територію між Середнім Дніпром і басейном Західного Бугу. Однак усі сходяться нгі думці про важливу роль дулібського об’єднання як одного з початкових етапів державності східних слов’ян. На це вказують археологічні матеріали та арабські джерела, які згадують пов’язане з дулібами плем’я волинян, що в минулому панувало над іншими племенами.

Бужани та волиняни були вже пізнішими територіальними об’єднаннями, що виникли на основі дулібського і були пов’язані з містами Буськ та Волинь. Назва волинян була найпізнішою і з’явилася після IX ст.

На території Східної Волині між волинянами на заході та полянами на сході проживали деревляни. їх територію окреслюють за наявністю характерних вугільно-попельних прошарків у насипах поховальних пам’яток — курганів. Деревляни мали добре розвинуту племінну організацію на чолі з князем та племінною знаттю. їх центром був Іскоростень (Коростень). Тривала боротьбгі київських князів з деревлянами закінчилася їх включенням до складу Київської держави.

На схід від полян на території Дніпровського Лівобережжя проживали племена сіверян. Ареал розселення цих племен, що визначається за своєрідними жіночими прикрасами — спіралеподібними скроневими кільцями, охоплює також Брянське Подесення і Курсько-Білгородське Посейм’я Росії. Увійшовши до складу Київської Русі наприкінці IX ст., сіверяни звільнилися від панування Хазарії, держави, яка утворилася на південно-східній периферії східних слов’ян, і стали надійним щитом, що захищав молоду державу від нападів кочовиків. З цим племенем пов’язують пам’ятки так званих волинцівської (VII—VIII ст.) та роменської (VIII—X ст.) культур. До останньої дуже близькі синхронні слов’янські пам’ятки у верхній та середній течії Дону, відомі під назвою борщівських.

Найпівденнішу частину східнослов’янської території займали племена тиверців і уличів. Літописні вказівки на місце проживання уличів дуже суперечливі. За археологічними відомостями уличі проживали у Південному Подніпров’ї до середини X ст. їм відповідають тут пам’ятки VII—IX ст. пізнього етапу пеньківської та лука-райковецької культур. Тривала боротьба київських князів за підкорення уличів завершується 940 р., коли· після трирічної облоги центр цього племені Пересічен був взятий воєводою Свенельдом. Ці події, а також натиск з боку печенігів спричинилися до міграції частини уличів у межиріччя Південного Бугу та Дністра по сусідству з тиверцями.

Тиверці, згідно з письмовими джерелами та археологічними досліджен­нями, проживали в Середньому Подністров’ї та Дністровсько-Прутському межиріччі.

Східні хорвати, що увійшли до складу Київської Русі, належали спочатку до обширного племінного об’єднання, яке займало північні та південні області, які нині входять до складу України (Східне Прикарпаття), Польщі, Словаччини та Угорщини. Під натиском аварів об’єднання розпалося і хорвати розселилися частково на Балкани та в Середню Європу. Частина їх залишилася на Прикарпатті, проникнувши і в південні передгір’я Карпат (Закарпаття). В 907 р. східні хорвати та інші племена здійснили переможний похід на чолі з київським князем Олегом на Візантію. Похід князя Володимира 992 р. на прикарпатських хорватів мав на меті покінчити із спробами хорватської знаті відокремитися. Літопис згадує також південнослов’янських хорватів, яких називає білими. Нгі території східних хорватів розташовані такі відомі міста, як Перемишль, Галич, Теребовля, городищгі в Ступниці, Стільську, Ревно та інші.

Археологічні матеріали, здобуті у південно-західних районах розселення східних слов’ян, свідчать, шо їх матеріальнії культура на цій території відзначається багатьма спільними рисами. У Vlll—X ст. на землях літописних полян, деревлян, волинян, уличів, тиверців і хорватів сформувалася єдина археологічна культура з незначними етнографічними відмінностями. Вона характеризується однаковим ступенем соціально-економічного та політичного розвитку племінних об’єднань, спільними рисами в житлобудуванні, ремісни­чому та сільськогосподарському виробництві, поховальному обряді. Приблизні райони розселення племен визначаються тільки за письмовими джерелами та окремими локальними особливостями культури.

Основою господарства слов’янських племен України ГОСПОДАРСТВО було орне землеробство.

Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство. Основ­ними тваринами, на яких полювали, були кабан та олень. Для здобування хутра і шкірок відстрілювали білок, куниць, лисиць, бобрів. У річках та озерах ловили щуку, ляща, сома, судака, осетра та інших риб. Розповсюдженим було бортництво.

Високого рівня досягли у східних слов’ян різні ремесла. В окремі галузі доволі рано виділилися залізодобувне і залізообробне ремесло. Сировиною для добування заліза служили болотні руди, паливом — деревне вугілля. Виплавляли залізо у спеціальних горнах, які будували з глини. Існували вже спеціалізовані центри по виплавленню заліза біля с. Гайворон на Південному Бузі (VII—VIIl ст.), поблизу с. Григорівка на Вінниччині (VlII—X ст.). У Подністров’ї подібне поселення відкрито біля с. Рудники на Львівщині. З таких центрів залізо розвозили у різні регіони.

Переробка заліза на готові вироби здійснювалась у кузнях, які відкриті на Пастирському та Новотроїцькому городищах. З допомогою ковальських інструментів — молота, ковадла, кліщів, зубила — тут виготовлялися різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, деревообробні інструменти, побутові вироби, зброя. Ковалі володіли різними способами обробки заліза — кування, гартування, зварювання заліза із сталлю та ін.

Обробка кольорових металів булгі менш поширена через відсутність власної сировини. Різноманітні прикраси, оздоби одягу виготовляли з лому кольорових і благородних металів, візантійських та арабських монет з допомогою лиття, кування, тиснення. Одним з найбільших центрів бронзоливарного та ювелірного ремесла вже в Vl—VII ст. було Зимнівське городище. Тут виявлені тиглі, в яких плавили метал, глиняні ллячки, кам’яні і глиняні формочки для відливання прикрас і численні вироби ювелірів. Майстерні VIIl—IX ст., пов’язані з ювелірною справою, відкриті на городищі Добринівці, що на Буковині.

У басейні Південного Бугу існував ремісничий центр з видобування вулканічної породи — туфу, з якого виготовляли жорнові камені. Спеціальні породи каменю, сланець з району Овруча та мергель, вживали для виточування пряслиць — тягарців для веретен.

У побуті слов’яни широко використовували глиняний посуд. У VI—VIl ст. основні види посуду — горщики, миски, сковорідки — виготовлялися вручну в домашніх умовах і випалювалися на відкритому вогні. У VIII ст., а в деяких районах, можливо, навіть наприкінці VII ст., слов’янські племена оволоділи гончарним кругом. З’являються гончарні майстерні, поліпшується якість виробів, розширюється їх асортимент. Посуд гончарі-професіонали виробляли не тільки для власних потреб, а й для обміну і торгівлі.

Деревообробка, прядіння і ткацтво, обробка шкіри, кості залишалися на рівні домашніх ремесел. Вони забезпечували слов’ян житлом, одягом, побутовими виробами.

Розвиток землеробства, спеціалізація ремісничого виробництва сприяли формуванню у слов’янському суспільстві обміну й торгівлі, які в умовах панування натурального господарства не відігравали провідної ролі, однак сприяли загальному господарському та соціальному розвитку. Протягом VI—VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання — зародки держав.

Сільська громада поступово ставала основною організаційною формою східнослов’янського суспільства.

Із джерел візантійських авторів довідуємось про існування у склавинів й антів племінної знаті, вождів. Особливо яскравим є свідчення Йордана про князя Божгі з синами і 70 старійшинами, які очолювали антів. Виділення серед великої кількості рядових поселень окремих укріплених пунктів, де знаходять зброю, дорогі прикраси, свідчить, що тут, крім звичайного сільського населення, проживали воїни. В суспільстві поступово формуються постійні військові дружини, хоч основною військовою силою було народне ополчення.

Верховна влада у слов’ян належала племінному зібранню, однак значною владою вже володіла знать та окремі вожді, причому їх роль поступово зростала. На основі малих племен створювалися великі об’єднання племен. Постійні об’єднання племен переросли у племінні княжіння, які стали своєрідними державними утвореннями східних слов’ян. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної ранньосередньовічної держави у східних слов’ян.

Релігія слов’ян у дохристиянські часи мала в своїй РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД основі культ природи. Візантійський автор VI ст.

Прокопій повідомляє, що склавини й анти мають однакові релігійні погляди: “Єдиного бога, що посилає блискавку, визнають вони владикою всіх і жертвують йому корів і всяких інших тварин. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества”. Серед вчених немає єдиної думки щодо верховного божества слов’ян. Крім Перуна ним міг бути Род — стародавній землеробський бог, божество всієї природи. Літописи згадують також слов’ян­ських богів сонця — Сварога, Дажбога, Xopca. Стрибог був богом вітру, Велес — богом тварин, Симаргл — богом рослин.

Для відправлення своїх обрядів слов’яни-язичники будували культові споруди, найбільшими серед яких були святилища — місця молінь і жертвоприношень. Ще 1908 р. у Києві розкопали святилище VlIl—IX ст. на Старокиївській горі — викладену з каменю споруду наближеної до прямокутника форми з чотирма виступами по сторонах світу. Князь Володимир 980 р. спорудив нове святилище: “І поставив він кумири на пагорбі поза двором теремним — Перуна дерев’яного, гі голова його срібна, а вус золотий, — і Xopca, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла і Мокош”. Мабуть, саме це святилище було відкрите археологами 1975 р. Це була прямокутна споруда з шістьма округлими симетричними виступами, на яких могли стояти статуї шести згаданих богів.

У Наддністрянщині та Надпрутті святилища будувалися на підвищеннях. Такими є городища-святилища у Ржавинцях на Буковині, Рухотині і Кулешівцях над Дністром, святилище Перуна в с. Ілів біля Стільського городища на Львівщині, Святовида-Рода біля с. Городниця над Збручем. Площадки святилищ оточувались валом і ровом, в яких горіли ритуальні вогні, а в центрі святилища стояв ідол. На рівнинній місцевості святилище будували у вигляді невеликих округлих городищ, часто серед боліт.

Святилищгі обслуговували великі регіони, можливо, навіть окремі племена. Існували культові споруди для одного або кількох поселень. Таким є ритуальний жертовник Vl—VIII ст. на поселенні біля с. Городок Хмельницької обл. та святилище IX ст. в !Думську біля Житомира. Своєю формою воно нагадує антропоморфну жіночу фігуру і, можливо, було присвячене жіночому божеству — Мокоші.

На кожному святилищі центральне місце посідав ідол. За свідченням письмових джерел, його найчастіше вирізали з дерева. “Не суть бозі, но древо”, — докоряли християни язичникам. Збереглися тільки фігури, виконані з каменю. Найвідомішого збручанського ідола знайдено 1848 р. в річці Збруч біля с. Городниця. Археологам вдалося відшукати і дослідити святилище, з яким, можливо, був пов’язаний цей ідол. Воно розташоване на відстані п’яти кілометрів від села на високій горі Богіт. На святилищі відкрито п’єдестал, на якому стояв цей всесвітньо відомий ідол. Збручанський ідол — це чотиригранний стовп заввишки 2,7 м з серією зображень, розміщених у трьох ярусах на кожній грані. Триярусна композиція відображає язичницькі уявлення слов’ян про будову всесвіту. На горі (це світ богів) на кожному боці зображені фігури чотирьох божеств під однією спільною шапкою, що символізує небо. В середньому ярусі розміщені фігури чоловіків і жінок, які нібито взялись за руки. Це земля, обжита людьми. Нижній ярус — це зображення таємничих підземних богів, які тримають на собі землю.

Мабуть, подібним до збручанського був ідол із с. Лопушші біля Рогатина, однак збереглася тільки його нижня частина. Дволикий кам’яний ідол знайдено біля с. Ярівки на Буковині. Відомі також невеликі бронзові, дерев’яні та кістяні культові фігурки — ідоли, що були, очевидно, домашніми божками слов’ян- язичників.

У загальному культі природи у східних слов’ян важлива роль відводилась поклонінню горам, джерелам води, деревам, тваринам. Священним деревом слов’ян був дуб, культ якого пов’язаний з Перуном. За описом Костянтина Багрянородного, руси приносили жертви біля священного дуба на острові Хортиця. Двічі — 1909 та 1975 рр. — з дна Десни і Дніпра були підняті великі дубові стовбури з всадженими в них іклами диких кабанів. Очевидно, ці дерева використовувалися для ритуальних обрядів. Дуб Перуна згадується більш ніж через три століття після введення християнства у грамоті галицько-волинського князя Льва Даниловича 1302 р.

Слов’яни-язичники приносили в жертву тварин, зерно, різноманітні вироби. Здійснювались і людські жертвоприношення. Кожне з літописних племен, мабуть, мало свої звичаї та обряди.