Жиди в Україні

Одною з найдавніших меншин в Україні були жиди, які вже в XI—XII ст. займали в Києві окрему ділянку. Вони відігравали важ­ливу роль в економічному розвитку країни й ними часто послуго­вувалися українські князі.

310

311

Але попри все згадане, жиди займалися також різними ремеслами, вони були шевцями, кравцями, золотниками тощо.

Становище жидів на Гетьманщині під російським пануванням дещо змінилося, бо російський уряд, починаючи від Петра І, забо­ронив їм мешкати на Лівобережжі і там їх було менше. Більше жидів було на Правобережжі, під польським пануванням. За переписом з 1765 р. жидівська людність Правобережної України становила 131 782 осіб, а всього їх було 2 498 117 осіб. Майже три четвертих жидів жило по містах, де вони в основному займалися шинкарством та корчмарством, як також купецтвом, лихварством і ремеслом.

По селах жиди виступали в 1770 pp. як орендарі маєтків, мли­нів, винокурень, корчм і шинків. Насправді всі маєтки Правобе­режжя, в часі перепису населення 1764—1765 pp., перебували під зарядом жидів. На цілу Правобережну Україну (приблизно 120 000 жидів) у 1786 р. знайшовся тільки один жид-хлібороб¹.

Після поділу Польщі в межах Російської імперії залишилося бл. 900 тис. жидів на Правобережній Україні та в Білорусі, яких Росія не хотіла бачити на суто російських територіях. Це було причиною того, що 23 грудня 1791 р. російський уряд визначив т. зв. смугу осі­лості, де жиди могли поселятися, вона охоплювала землі Литви, Бі­лорусі й України. На українській території ця смуга захоплювала на сході Чернігівську, Полтавську та Катеринославську губернії². У Ки­єві, Херсоні, Севастополі та Ялті жиди могли поселятися тільки за спеціальним дозволом, а на Слобожанщині, яка була поза смугою осілості, — жиди могли селитися тільки в Харкові.

З початку XIX ст. багато жидів перейшло до міст і містечок Ліво­бережної і Степової України. Полтавську, Чернігівську, Херсонську й Катеринославську губернії, де наприкінці XVIII ст. майже не було жидів, заселили чисельні жидівські громади. З введенням жидів в еко­номіку України спочатку волею Польщі, а потім Росії, український купець і ремісник не витримав жидівської конкуренції. Так за допо­могою московського уряду задавлено розвиток національного укра­їнського середнього стану, що ще у XVIII ст. був по містах і користу­вався магдебурзьким правом. У 1825 р. на 2 730 000 жидів Європи, в Україні з Басарабією жило 625 000, в Галичині 275 000 (разом 900 000), тоді як на цілу Західну Європу припадало заледве 458 000 жидів³.

У Правобережній Україні 1897 р. 47,5% жидівської людності жи­ло з торгівлі та засобів пересування, а в Полтавщині — 62,5%. Жи-ди-купці як стан становили 65,8% всього купецтва. У Києві 1901 р. із 440 свідоцтв купців першої гільдії 400 були видані жидам-купцям⁴.

¹ Мицюк О.

² Там же.— С. 25.

³ Там же.- С 25-26.

⁴ Міщюк О. Жидівська економіка на Україні// Розбудова Нації.— 1932.—Ч. З—4.—С 87.

312

Живучи головно по містах і містечках уже в першій половині

XIX ст., жиди, як це стверджував історик Орест Левицький, орен­ дували у поміщиків шинки, корчми, млини, заводи, річні перево­ зи, а іноді й цілі фільварки, постачали панів і селян кредитом, за безцінь скуповували у них різні продукти, а більш заможні жиди брали в оренду навіть казенні маєтки з правом вимагати від селян панщини¹.

У кінці XIX — початку XX ст. серед жидів з'явилося чимало багатих купців, фабрикантів, банкірів і вищої інтелігенції. Почи­наючи з 1860 pp. жидівський капітал служив і розвиткові продук-ційних сил країни, а з початком XX ст. це явище ставало ще ін-тенсивнішим. Деякі жиди-капіталісти у 1870-х pp. не лише фіна­нсували, але й будували заводи з власної ініціативи. На початку

XX ст. більшість цукроварень Правобережної України були в ру­ ках жидівського капіталу, від чого вигравало не тільки саме вироб­ ництво, але й селянство, яке мало роботу².

Але категорія жидів-багатіїв становила незначну кількість. Багато жидів бідувало. Пауперизація жидівської маси в Україні була наслід­ком не лише урядових обмежень, чи конкуренції християнських під­приємців, але насамперед величезного природного приросту жидів. Це дало поштовх до організації власних національних політичних пар­тій (сіонізм), які дбали про піднесення жидівської культури. Жи­дівський пролетаріат, збідніла інтелігенція й напівінтелігенція по мі­стах заповнювали ряди російського революційного руху. Лише окремі одиниці серед них підтримували український національний рух³.

Це, очевидно, насторожувало проти жидів російську поліцію, а зокрема російські шовіністичні кола й партії, як наприклад, quot;Со­юз русского народаquot;, quot;Союз Двоглавого Орлаquot; тощо, які намага­лися дискредитувати жидів як національно-релігійну меншину та влаштовували їх погроми там, де вони жили, тобто в Україні й Бі­лорусі, а не в Росії, де їх не було.

Щоб удокументувати погроми, quot;охранкаquot; вдалася до різних фаль­сифікацій. До них належать горезвісні quot;Протоколи сіонських муд­рецівquot;, в основу яких покладені свідчення про світову жидівську змову. Голова тодішнього уряду Російської імперії П. Столипін

¹ Міщюк О. Аграризація жидівства України // Там же.— 1931.—Ч. 7—8.— С. 179.

² Міщюк О. Жидівська економіка на Україні // Там же.— 1932.—Ч. З—4.—С. 84.

³ Енциклопедія українознавства.— Львів, 1993.— Т. 2 (перевидання в Україні).— С. 672.

313

1909 p. доручив дослідити походження quot;протоколівquot;. Вислідом бу­ло доведено, що то фальшивий документ. Але цю інформацію не донесено до загального відома на наказ самого царя Миколи II. Незважаючи на те, що Департамент поліції мав у своїх архівах до­кази про фальсифікацію quot;протоколівquot;, він все-таки і далі доручав відділам quot;Союзу Русского народаquot; користуватися ними для орга­нізації жидівських погромів¹.