Шляхта й український рух

Українські вищі суспільні верстви, аристократія, увійшовши по втраті своєї держави до складу російського дворянства, не могли діяти інакше, як погоджувати свою вірність російському імперато­рові зі службою для свого народу.

Великим центром українського відродження був Харків зі своїм університетом, який було відкрито заходами і коштами українського дворянства й купецтва.

¹ Історія Києва.- Київ, 1960.-Т. 1.- С 334-347.

^г Моргун О. На провесні то було // Визвольний шлях.—1963.— Ч. 4.— С 420—428. ³ Петровсьшй Г. Промова в IV Думі, 20 травня 1913 року //Літопис революції.— 1928. - № 1(28).-С. XLI-XLII.

Майже всі літературні видання початку українського відродження фінансували чернігівські поміщики, історик та меценат Василь Тар-новський — старший (1810—1866) та Григорій Галаган (1819—1888).

Перший український щоденник у Києві quot;Радаquot; виходив головно за гроші українського поміщика Євгена Чикаленка. Так само цілий ряд наукових і культурних інституцій в Україні існувало завдяки щед­рим пожертвам українських поміщиків, як наприклад, Микола Тере­щенко (1820—1903) подарував 2 млн. рублів на Київську політехніку в 1878 р. й на будинок Київського історичного музею в 1899 р. тощо. Барон Федір Штайнгель (1870—1946) був фундатором Волинського археологічно-історичного музею в Городку на Волині. Богдан Ханен-ко (1849—1917) став фундатором Київського музею мистецтва та ін. Фундаторами, мабуть, чи не всіх українських музеїв були поміщики та капіталісти українського роду або із поукраїнщених родів¹.

У той час як українська інтелігенція та університетська молодь під впливом школи й оточення захоплювалася чужими, часто навіть во­рожими українству ідеологіями, жертвувала для них не тільки свою працю і гроші, але навіть і життя, серед спольщеної шляхти Право­бережної України продовжувався рух за поворот до українства.

Визначним представником цього руху був В'ячсслав Липинський (1882—1931), шляхтич родом з Волині, син поміщика з польського роду. Ще у гімназії Києва він увійшов в українське середовище й почав цікавитися українським рухом та історією України. Закінчив­ши студії в Кракові й Женеві, Липинський повернувся до свого ма­єтку в Уманщині та працював над поверненням до українства спо-лонізованої шляхти. Спеціально для неї він написав у 1909 р. польською мовою брошуру quot;Шляхта на Україні; її участь у житті ук­раїнського народуquot;. quot;Обов'язком цеї шляхти,— писав Липинсь­кий,— стати разом з пробудженим українським народом до боротьби на користь цього народу, з якого шляхта жила й досі нічим не при­чинилася до розвитку його культури, нічим не допомогла йому в йо­го боротьбі за своє самозбереження.quot;

Під впливом праці Липинського навесні у Києві відбувся таєм­ний з'їзд, який його учасники назвали з'їздом quot;українців польсь­кої культуриquot;. На ньому було схвалено підтримати український на­ціональний рух, заложити видавництво популярних українських книжок для народу й видавати польською мовою часопис, який мав би пропагувати серед спольщеної шляхти в Україні поворот до рід­ного народу. Згідно з тим рішенням ще того самого року почав у Києві виходити часопис quot;Przegla_d Krajowyquot; (Крайовий огляд).

У 1912 р. Липинський випустив свою другу книжку quot;Z dziejow Ukiainyquot; (quot;З історії Україниquot;), в якій він описав змагання укра­їнського народу за свою державність у часах Хмельницького й Ви-

¹ Ідеї і люди визвольних змагань, 1917—1923.— Нью-Йорк, 1968.— С 11-13.

308

309

говського, та роль шляхти у тому процесі. Праця перейнята іде­алом боротьби за самостійну Україну. Свої праці Липинський пи­сав польською мовою, щоб їх читали спольщені шляхтичі в Укра­їні й запізналися зі своїм власним минулим.

Липинський був також ініціатором створення поза кордонами Російської імперії 1914 р. (у Львові) шформативно-пщготовчого цен­тру для боротьби за незалежну українську державу —quot;Союзу Ви­зволення Україниquot;.

Важливу роль у поширенні й поглибленні українського наці­онального руху відіграла, в першу черіу, українська шляхта-дво-рянство. З початком революції 1917 р. значна частина чернігівського дворянства, яке мало також поважні політичні впливи в Російській імперії, виступила на стороні нової української влади.

Зростання населення та його соціальне становище

У XIX ст. кількість населення України почала швидко зростати внаслідок не тільки природного приросту, але також напливу імміг­рації, зокрема на рідко заселені запорізькі землі на півдні України. Херсонщина 1797 р. мала заледве 1,1 мешканця на один квадратний кілометр, а вже у 1897 р. налічувалося 49 осіб. Подібне явище харак­терне й для Слобідської України. Наприклад, якщо на Харківщині у 1837 р. налічувалося всього 24 мешканці на квадратний кілометр, то в 1891 р. їх там уже було 52. У 1863 р. на території України жило 13615 тис. осіб, що становило понад 22% всього населення Євро­пейської Росії. На час загального перепису населення в 1897 р. Ук­раїна мала вже 23430 тис. населення, тобто воно зросло на 9815 тис, що становило 25% населення Європейської Росії¹.

Наприкінці XIX ст. посилилася боротьба селянства, незадово-леного реформою і способами її проведення, що виявилася в чис­ленних селянських заворушеннях. Селяни вимагали більших наді­лів землі, яка залишалася ще в користуванні поміщиків. За непо­вними даними, в 90-х pp. в Україні зареєстровано 152 селянські заворушення². Зокрема, у 1902 р. відбулися великі заворушення на Полтавщині й Харківщині, коли спалено багато панських садиб, цукроварень та інших заводів⁵.

В останні роки перед вибухом першої світової війни 62% селян мали до трьох десятин землі (близько 8 акрів); так званих серед-ньозаможних, які мали від 3—9 десятин землі (8 до 24 акри) було близько 34%, а таких, що мали від 9 до 50 десятин землі (24 до 100 акрів) було заледве 5%. Ті багатші зі середньої групи українські

¹ Гуржій І. Вказ. праця.—С 8.

² Історія Української РСР.-Київ, 1967.— Т. 1.-С. 476.

³ Енциклопедія українознавства.—Мюнхен, 1949.— Т. 1.— С. 477.

селяни, як і та, найбагатша, група мали у своїх руках 60% всієї ук­раїнської землі. Вони були основними виробниками продуктів, що йшли на експорт, і становили майже 80% експортових сільсько­господарських продуктів цілої Російської імперії. Брак землі, як і великий попит на харчові продукти, спричинилися до перетворен­ня колишніх пасовиськ та землі гіршої якості — на орні поля.

Великою проблемою все ще залишалося питання землеволодіння. У десятьох українських губерніях у посіданню великих землевласни­ків знаходилося 22 260 859 десятин землі, а без лісів 19 520 164 деся­тини; казенних, удільних, церковних і т.п. — 1 499 613 десятин без лісів, разом 23 759 473 десятини. На малу селянську посілість припа­дало всього 17 484 615 десятин, а саме: в губерніях Київській, По­дільській і Волинській — 4 579 450 дес. на 1 008 528 родин чи госпо­дарств; у Чернігівській, Полтавській і Харківській — 5 281 165 дес. на 1 035 475 родин, а в Новоросійському районі, тобто в Басарабсь-кій, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях) — 7 624 000 дес. на 1 061 743 родини. Загалом відношення великої зсм-левласності до малої в Україні становило 60% до 40%. Місцями, од­наче, цей стан був ще гіршим. Наприклад, у Київській та Подільсь­кій губерніях на особу припадало 7/8 десятин, у Харківській — Г-/₅ у Катеринославській — 1³/₄, а в Чернігівській і Полтавській тільки ¹/₇ десятини на особу.