Освіта і шкільництво

Колоніальний стан України в межах Російської імперії виявив­ся також у ділянці освіти та шкільництва. Незважаючи на пере­шкоди, які чинив царський уряд, в першій половині XVI ст.

Але український народ ніколи не переставав боротися за рідну школу. До Петербурзького комітету грамотності постійно надходили листи з домаганням навчати в школах рідною мовою. Деякі учите­лі пробували користуватися українською мовою в школі, але їх звіль­няли з роботи, обвинувачуючи в українському сепаратизмі й виси­лали на працю в глиб Росії, або взагалі забороняли вчителювати³.

У Російській імперії через весь час існував розподіл населення на суспільні верстви, або стани. На відміну від Західної Європи, де такий розподіл мав тільки формальне значення, у Росії він ви­значав і певні права для кожного із тих станів. Зокрема, яскравий поділ існував у ділянці шкільництва, де уряд провадив політику ста­нової освіти.

¹ Редько М. Світогляд Г.С. Сковороди.—Львів, 1967.— С. 26.

² Енциклопедія українознавства (за В. Відновим).—Мюнхен, 1949.— Том 1.—Ч. 3.— С 920-921.

³ Кріїїюв І. Система освіти в Україні (1917—1930).—Мюнхен, 1956.—С 8—9.

305

Селянські діти, за невеликими винятками, вчилися у народних школах з трирічним, а в XX ст. вже з чотирирічним курсом на­вчання. Здібніші діти могли продовжувати свою освіту в вищих по­чаткових школах із чотирирічним навчанням, або в учительських семінаріях. Крім того, для селянських дітей були призначені цер­ковно-парафіяльні школи та дворічні школи грамоти. Освіта в до­революційній Росії стояла на дуже низькому рівні взагалі і навіть у другій половині XIX ст. вона була цілком незадовільна. Багато дітей шкільного віку не відвідувало шкіл. У 1869 р. на 1000 насе­лення у початкових школах училося 6 дітей, у 1885 р. — 22, а в 1896 р. — 29 дітей¹.

Наприкінці 1890-х pp. Україна була поділена на три шкільні ок­руги: Київську, Харківську та Одеську. В них налічувалося 16 818 початкових шкіл, якими завідували різні чинники: міністерство ос­віти — бл. 5500 шкіл, земства — 3200 шкіл, церкви — 8061 шко­лою та ще декілька інших. Початкова освіта не була обов'язкова, тому тільки незначна кількість дітей відвідувала школи. Наприк­лад, у самій Київській шкільній окрузі 1902 р. було 2 млн. дітей шкільного віку без шкільної освіти, або 83% усіх дітей шкільного віку в окрузі. Київська округа є прикладом того, що Правобереж­на Україна до революції 1905 р. була найбільш упосліджена. Це були наслідки ще польського панування до кінця XVIII ст. У 1897 р. серед населення України віком від 9—49 років налічувалося лише 24% письменних². Дуже багато неписьменних було на селі, особ­ливо серед жінок³.

Далеко краще виглядало шкільництво на Лівобережній Україні, де розбудовою шкіл займалися земства і вже на початку XX ст. шко­лами була охоплена приблизно половина дітей шкільного віку. Ук­раїна до революції стала одною з передових країн тодішньої царсь­кої Росії.

Повітові й губерніальні земства робили заходи перед урядом, щоб навчання проводити українською мовою, але уряд завжди те про­хання відкидав. Учителів, які пробували користуватися українською мовою, як допоміжною, звільняли або, в найкращому випадку, пе­реводили на працю в Московщину.

У середніх школах, тобто гімназіях, училися переважно діти дво­рян та державних урядовців, хоча були й діти інших станів, якщо їхні батьки могли покривати велику оплату за навчання. Але були й такі школи, куди приймали тільки дворянських дітей (Інститути

шляхетних дівчат, дворянські гімназії, як наприклад у Полтаві, Чер­нігові тощо). Майже у кожному губерніальному місті були т.зв. quot;па­жеські корпусиquot; для дітей найвищої аристократії¹.

Свої спеціальні школи мало також дворянство, нижчі чотирирічні духовні школи (бурси), духовні семінарії з шестирічним і духовні академії з чотирирічним навчанням. Дочки духовенства вчилися в середніх єпархіальних школах, які мали при собі свої інтернати. Діти міського населення вчилися переважно в реальних школах, а в кінці XIX ст. постали спеціальні торговельні та промислові школи й ін­ститути. Діти дворян, офіцерів та урядовців, які бажали робити військову кар'єру, вчилися у спеціальних військових школах².

На початку XX ст. в Україні було 129 гімназій (52 хлоп'ячих і 77 дівочих), 19 реальних і 17 торговельних шкіл та 11 середніх тех­нічних та сільськогосподарських шкіл, 4 кадетські корпуси, 5 ін­ститутів для шляхетних дівчат та 12 духовних семінарій із шести­річним навчанням.

Після революції 1905 р. збільшилося число гімназій, особливо приватних дівочих. Наприклад, у 1912 р. у Київській шкільній ок­рузі було 56 хлоп'ячих з 17 666 учнями і 95 дівочих гімназій із 27082 ученицями. На 1 січня 1914 р. було в Україні понад 300 гімназій та близько 40 реальних середніх шкіл.

Це раптове зростання шкільництва в Україні, після того, як хви­лево було обмежене самодержавство царя, вказує на те, що недо­статня кількість шкіл в Україні була наслідком колоніальної полі­тики Москви в Україні, а не із недбальства української провідної верстви та українського народу взагалі.

Гімназії, реальні й торговельні школи, у значній своїй частині існували на приватні кошти. Незалежно від того гімназіями та ре­альними школами завідувало міністерство освіти та вело строгий нагляд, чого у тих школах навчалися.

В Україні існувало три університети (у Харкові з 1805 р., у Києві з 1837 р., в Одесі з 1865 р.) та декілька спеціальних інститу­тів, ліцеїв та академій. Абсольвснти гімназій мали вільний вступ в університети, а з інших середніх шкіл мусіли складати додаткові іспити. Університетами завідувало міністерство освіти і строго сте­жило за їхньою діяльністю. Академічної свободи в Російській ім­перії не було.

¹ ВащенкоГ. Коротка характеристика освіти в дореволюційній Росії // Наукові Запис­ ки Українського Вільного Університету.— Мюнхен, 1963.— Ч. 7.—С 52.

² Українська Радянська Енциклопедія. — Київ, 1965.— Т. 17.—С 407.

³ Історія Української РСР: у двох томах.— Київ, 1967.— Т. 1.— С 491.

¹ Ващснко Г. Вказ. праця.— С. 49.

² Там же.

³ Леоігговт В. Спогади про мої зустрічі з українськими діячами старшого покоління // 3 минулого: збірник.— Варшава, 1938.—Т. 1.—С 77—78.

306

307

Однак Київський університет став одним із головних осередків українського руху, а не твердинею монархізму й русифікації, як цьо­го прагнув міністр освіти граф С.С. Уваров (1786—1855). Тут ви­кладало багато видатних учених в усіх галузях науки, а серед про­фесури виділялися такі видатні українські історики, як Микола Ко­стомаров і Володимир Антонович, що обсадив своїми студентами всі кафедри історії в університетах України, які засівали зерно прав­ди про минуле українського народу. На юридичному факультеті був професор Михайло Владимирський-Буданов (1838—1916) — творець історії українського права, та інші визначні науковці¹.

Протягом XIX ст. у Київському університеті значно змінився контингент студентів. На початку це були переважно поляки-шлях-тичі, далі — українські й російські шляхтичі. У 1860-х pp. перева­жала вже українська молодь, серед якої ширилися революційні ідеї. Наприкінці XIX ст. в Київському університеті стали організувати­ся студентські українські громади².

Викладання в середніх, високих і початкових школах велося ви­ключно російською мовою. Про стан освіти в Україні дуже промови­сто свідчать урядові документи, поміщені в quot;Ежегоднику Россіиquot; за 1910 p., згідно з якими грамотність населення європейської частини Російської імперії, не враховуючи дітей до 9 років, становила всього 30%, тобто менше половини того, що було тоді в найбільш відсталій європейській країні — Австрії. Хоча ситуація з неграмотністю в Росії була ганебна, та ще гірше вона виглядала в Україні. У семи українсь­ких губерніях, де українці становили не менше двох третіх населен­ня, відсоток грамотних коливався від 29% у Катеринославській губернії до 20% в усіх інших, тобто нижче середньозагального ро­сійського. Отже, стан був гірший як у будь-якій іншій частині євро­пейської Росії³, що також свідчило про колоніальний стан України.