Гетьман Іван Степа­нович Мазепа 1687-1709.

Самойлович дуже був невдоволений сією згодою, а ще дужче розгнівався, коли йому наказано було збіратись в поход проти Татар. „Хоче дурна Москва підбити царство Кримське, а сама себе оборо­нити не може“, — казав він серед своїх близьких.

Рід Мазепи стрічаємо ще у 1544 році, коли українському шлях­тичеві Миколі Мазепі-Колединському король Жигимонт І дав був село Мазепинці на р. Камянці, в теперішній Київській губернії, за те, що він одбуватиме кінно-військову службу при Браславському старості

(тоді, звичайно, давалися землі за службу у війську). Року 1578-го за сином Миколи — Михайлом стверджені сі грунта. Михайло Мазепа мав двох синів: Хведора, котрий був отаманом у козацькому війську і хо­див походами на Поляків з Косинським, Лободою і Наливайком; з ними він попався до рук Поляків, з ними його й скарано на смерть у Варшаві, — і другого, Миколу: син сього Миколи, Степан, мав, як тоді водилося, ще й друге імя — Адам.

Дівочо - Вознесенського Київо - Печерського Глу- xoBCbκoro^u. Вона була до­бре освічена людина, мала чималий вплив на сина свого Івана, як він був Гетьманом, і вмерла у 1707 році. У Степана і Марії був один син Іван і одна дочка, що вийшла за Вой- наровського; вона покинула Войнаровського через те, що він силував її перейти на католицтво, і пішла у манастирь.

Якого саме року родився Іван, напевне не знаємо; по одних джерелах, се було у 1629 році, по других — далеко пізніщ: у 1644, але, здається, близче буде до правди перше.

До 1649-го року Іван Мазепа вчився у Київській Братській школі; після того батько вирядив його до двору короля Яна-Казімира, де він був покойовим.

З 1654 по 1657 год король вислав його, разом ще з двома мо­лодими шляхтичами, за границю, щоб ще далі учився. У 1659 році Король посилас вже його послом до Гетьмана Виговського, а на дру­гий год — до Юрка Хмельниченка. Ce показує, що Мазепа вже тоді визначався розумом, бо инакше Король не доручав би був йому таку важну справу. У 1662 році він мав якусь сварку з шляхтичем Паском. Король помирив їх. але, здається, з того часу життя у Варшаві стало йому нелюбе і важке. На другий год Король послав Мазепу до Геть­мана Тетері, щоб* доручити йому гетьманські клейноди. У 1663 році, коли король Ян-Казімир пішов був походом на Україну, Мазепа був при ньому. Але коли польське військо стояло під Білою Церквою, він одержав звістку, що батько його дуже заслаб. Мазепа подякував Королеві за ласку, поки­нув польський табор і по­їхав до батька у Мазе- пинці.

Скоро після 1669 бачимо Мазепу при

похо-

жити

року

Геть-

МАРИНА МАЗЕПИНА.

манові Петрові Дорошен­кові, де він попереду був ротмистром гетьманської надвірньої компанії, а далі генеральнимписарем. Втой час Іван Степанович Ма­зепа одружився з удовою польського полковника Фридрикевича, донькою козацького полковника Половця, родичкою При­луцького полковника Гор- ленка; весілля справляв він у Корсуні. Од неї, окрім пасинка, були у Мазепи свої діти, але, здається, вони повмірали.

У 1674 році, пробувши 5 літ коло Дорошенка, Мазепа побачив і впевнив­ся, що з замірів Гетьмана нічого не вийде. Він за­здалегідь, як і ще де-хто з инших прихильників До­знав ще, куди пристати,

рошенка надумав одстати од його, але не

коли несподіваний случай допоміг йому в тому. Мазепа, надумавши покинути Дорошенка, став проситись в його, щоб він пустив його на­відатись у Корсунь до жінки. Гетьман догадався, що він хоче поки­нути його, і не пустив його, але послав замість того у Крим клопо­тати про те, щоб Татари скоріще висилали йому підмогу. В дорозі Кошовий Сірко із Запорожцями перехопив Мазепу і, на прохання Геть-

ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА.

мана Самойловича, одпровадив його до нього. Таким побитом Мазепа, хоч і мимохіть, опинився коло Самойловича. Мазепа умів подобатись людям — старим і молодим, чоловікам і жінкам, — то незабаром він став близький до Гетьмана чоловік. Самойлович посилає його із Ні­жинським полковником, Павлом Михаленком, у Москву і доручає ска­зати там усе, що він знав про Дорошенка, про його відносини до Хана, про Сірка та про справи на Україні. У Москві Мазепа, як і скрізь, всіх причарував і повернувся до Самойловича, котрий з того часу став доручати йому всякі важні державні справи.

Рада на Коли військо українське і князя Голіцина вернулося з Криму і мало річці Коло- переходити річку Самару, Самойлович із козаками по містках, що були маці в Пол- наьедені через неї, як вони ще йшли у Крим, перейшов на другий бік, тавщині. _{a то}д. _m∣_{ctkh t}∙ _xτocb підпалив і вони згоріли, а московському вій­ськові довелося ставити нові. Ce загаїло його, і хоч не виявилося, хто саме спалив містки, проте князя Голіцина приключка ся у-край розлю­тувала, і він зараз, як перейшов Самару, послав у Москву донос на Гетьмана — винуватив його і за нещасливий поход, і за степові по­жежі, і за те, що спалені були містки; до свого доносу він додав ще й донос де-кого з української старшини, невдоволеної Гетьманом. Че­рез 14 день він одібрав з Москви приказ, і 20-го липня (юля) 1687-го року Гетьмана Самойловича закували у кайдани і одпровадили до Moc- скви, а 25-го призначено було обрати нового Гетьмана. Військо ко­зацьке стояло тоді над річкою Коломаком, де й зібралася рада. Зда­ється, до Мазепи було прихильне козацтво. Вважаючи на його раніщу службу, на те, що він знався у тогочасних справах, на те, що був до­бре освічений і відомий по-між козаками, його й настановили Гетьма- Мазепа ном після Самойловича. Коли після молебну у походній церкві посвя- Гетьманом. _чені були гетьманські клейноди: бунчук, булава та корогва, і князь Голіцин промовив до козаків, що Царі волять на обрання, по дав­ньому звичаю козацькому, нового Гетьмана вольними голосами, та спитав, кого вони бажають мати за Гетьмана, усі загукали: „Бути Геть­маном Івану Мазепі 1“ Купка козаків вигукувала обозного Василя Бор- ковського, але імя Мазепи лунало по всьому війську.

Після виборів вичитано було Переяславські пакти Богдана Хмель-

ницького і до них додано ще 22 статті, котрими обмежувались права. Гетьмана. У одній з них на Гетьмана і старшину накладався обовязок найдужче пеклуватись про те, щоб чим дужч єднати Українців із Мос­ковськими людьми через шлюби та иншими способами. Усі статті було прийнято, і старшина та Гетьман присягли на євангелії у церкві.

З-під Коломака Мазепа рушив через Гадяч у Батурин, де поча­лися бенкети та гулянки. З початку другого, 1688-го року, почали бу­дувати кріпості й городки (фортеці) по річці Орелі, Самарі та инших, бо й се по послідніх умовах мусіла робити Україна.

При кінці літа у Москві знов почали збіратись до нового походу Другий у Крим, і Мазепа раяв Московському урядові виступати у поход по поход у весні. У березолі (марті) 1689 року 112.000 московського війська, знов Крим, під проводом князя Голіцина, виступило у поход, а 20-го квітня (апріля) пристав до них й Гетьман із козаками. 20-го травня (мая) дійшли до Перекопу, але останні дні були дуже важкі для московського війська через спеку і через те, що Татари покидали і попалили свої села, — ніде не було ніякого пристановища. Голіцин побачив, що стояти перед Перекопом дуже довго не зручно, то й почав перемовлятися з Крим­ським ханом, але ні до чого вони не договорилися, і на другий день Голіцин повернув назад. Татари своїми наскоками іззаду дуже турбу­вали військо. 24-го червня (юня) дійшли так до берегів річки Коло­мака, і звідтіль Мазепа з своїм військом повернув на Гетьманщину, а Голіцин пішов до Москви.

Сей поход дуже пошкодив Голіцинові і царівні Софії, і партія царя Петра почала гостріще себе виявляти.

Після того походу Мазепа захотів переговорити віч-на-віч із ца­рівною Софією, вибрався до Москви і прибув туди у початку серпня (августа). З ним були Генеральні старшини: обозний — Василь Бор- ковський, суддя — Сава Прокопович, писарь — Василь Кочубей, осаула — Андрій Гамалія і бунчужний — Юхим Лизогуб; окрім того полковники: Полтавський — Жученко, Ніжинський — Забіла, Черни- гівський — Лизогуб, Миргородський — Апостол і Лубенський—Свічка; коло кожного з них — полковий писарь; окрім того ще 304 чоловіка козаків.

Коли Гетьман прибув у Москву, він побачив, що тут наготовля- Гетьман ються великі зміни. Трохи не місяць він, як і инші чужинці, не знали, ^в Москві. до кого звернутись, та й ніхто там не знав, що буде завтра і чого сподіватись. Аж 10-го жовтня (октября) Українців прийняв у Троїць­кому посаді молодий 17-літній царь Петро, і тут Гетьман виявив себе дотепним і хитрим діячем і одразу з’умів вподобатися Цареві.

Ще з початку свого гетьманування Мазепа, щоб утвердитись на Мазепа своїй посаді, послухав наказу Московського правительства і заходився будує будувати фортеці по північно-західних Запорожських землях, начеб-το ^kP^,πoctm∙ для того, щоб оборонити Україну від Татар. Проте тут про инше йшло: Московський уряд, так само як колись і Польський, хотів сим>.

заступити шлях Українському людові на Запорожжя. Почали будувати такі фортеці на річці Самарі, по Орелі,- то що..

САМАРСЬКИЙ ЗАПОРОЖСЬКИЙ СОБОР.

Дуже неприхильним оком дивилися] Запорожці на те будовання, бо добре розуміли, за-для чого воно робиться. Проте кріпость на Са­марі, на Запорожській землі, була збудована і найменована Hobo- Богородицькою. Сюди призначений був воєвода, дяк (писарь) Москов­ський і 4.000 чоловіка московського війська; посад, що був коло крі- пості, заселено московськими людьми та потроху Українцями з усяких полків. Поблизу тієї кріпості був Самаро-Миколаївський Запорожський манастирь, котрий дуже поважали Запорожці. Ченці того манастиря, найбільше старі Запорож­ці, теж були невдоволені таким сусідом, як москов­ська кріпость, і почали підбурювати проти неї За­порожців. Вертаючись з другого нещасливого по­ходу на Крим, Голіцин провідав про те ремство та намовляння ченців; він обложив манастирь і, не вважаючи на прохання Ко­шового Івана Гусака і За­порожців, захопив усіх ченців до своїх рук і тяж­ко покарав їх — катував та мучив.

Після того на довгий час манастирь сей зробив­ся пусткою, і не скоро по­вернулися до нього ченці. Сей вчинок ще більш обу­рив Запорожців протиМос- ковського уряду та Геть­мана, котрого вони вва­жали за пособника йому.. І справді, у 1692 році він радить урядові збудовати кріпость у Камяному За­тоні. „Гетьман хоче другу Січ заводити, — казали Запорожці, — щоб нас до рук прибрати... Аби був здоров наш батько Дніпро, — ми собі другу Січ знайдемо!“ „Ще такого небажаного Гетьмана у нас і не- було, — писав Кошовий Гордієнко. — Був-єси нам перше батьком^ а тепер став вітчимом.Отаке ремство одчахнуло їх зовсім од Геть- Залорож- мана, і вони почали листуватись із Кримським ханом та зробили з Ta- сьна згода тарами згоду. Ce збентежило Мазепу, бо він саме тоді вже писав Moc- з Ханом. _{К0ВСЬК0М}у урядові, що тепер як-раз час розпочати війну із Турками. Така рада була до душі молодому Цареві, і він справді почав гото­витись до походу. Мазепа охоче допомагав йому у тому; він радив йти у поход не тільки суходолом, але й ріками, та для того присоґла- сити Запорожців, добрих моряків, щоб вони помогли збудовати флот. Він посилав у Москву запорожських і українських майстрів і дуже пильно брався до сього діла, — з усього знати було, що він справді дуже цікавився ним.

Мазепа, як розумний чоловік, бачив, що йому треба чим-небудь, Заходи до якого часу, одвернути увагу од внутрішніх розпорядків, що він Мазепи почав у себе заводити. Про Царя і Московський уряд він не турбу- ^иоло P⁰³' вався, але йому хотілося прихилити до себе усю старшину. Він хотів ^{8010 К}У^ЛЬ' завести на Україні окремий шляхетний стан, як у Польщі та Москві, щоб можна було опертися на його; для того роздавав він у вічність землі старшині, завів осібний гурт аристократів і прозвав їх „Бунчуко­вими товаришами”, а правительство зробило сю посаду наслідствен- ною. Мазепа хотів, щоб ся верства люду Українського була освіче- ніща, а для того заводив усякі школи, поставив Київську Академію нарівні з загранишними університетами, з Чернигівської Колегії зробив Ліцей (вищу школу), заводив друкарні (печатні), листувався із чужо­земними вченими. Він покладав надію на молоде покоління, бо добре бачив, що тогочасної зопсованої старшини вже не переробиш. Не на­діючись на козацтво, він, як і де-котрі Гетьмани перед ним, як і біль­шість старшини, держав найняте військо, так званих „компанійців” і „сердюків”, із усякої наволочі; з них набіралося і прибічне гетьман­ське військо, немовби теперішня гвардія. Військо се держав він на те, щоб було на кого покластися тоді, коли б раптом піднялося де на­родне повстання, чи так заколот який, бо просте козацтво само було одного духу з народом, і покладатись на нього було небезпешно; крім того, по-всяк-час він міг обернутися за допомогою до Москов­ського уряду, котрий охоче давав своє військо, як тільки прочує, що десь заворушився народ. Усе се було не до вподоби народові, і до­носи на Гетьмана посилалися до Москви трохи не що-року, але там

Мазепі вірили і шанували його, і доноси ті шкодили самим доносчи- Нехіть до кам, а не Мазепі. Гетьмана..

У 1692 році, після Водохреща, до Батурина привезено із Москви од Царя подарунки Гетьманові, старшині і полковникам. Хто з них був на той час у Гетьманській столиці, той сам узяв-їх, а кого не було, тим посилали ті подарунки туди, де хто жив. В ті часи се було все одно, що теперішні хрести та ордени. Так і тепер послані були пода­рунки Полтавському полковникові Жуку, або Жученкові, з його роди­чем, через канцеляриста Петра Іваненка, або Петрика, як його взи- Петрик, вали. Петрик сей був жонатий на Кочубейовій небозі, а Жук дово­дився свекром Кочубейові, котрий держав його дочку. Петрик одвіз ті подарунки, але до Батурина не вернувся; здається, йому забажалося вільного життя, бо дома з жінкою він жив не в злагоді. Ce знати з його листу до Кочубея, котрому він писав: „Тікаю від безсоромної лютости жінки своєї, котра не' тільки що лихословить і ганьбить мене, а ще й наважається позбавити мене життя“. Щоб там не було, а вій­ськовий канцеляриста Петро Іваненко опинився на Запорожжі, і там скоро став на чолі Запорожців, котрі невдоволені були на Гетьмана та Московський уряд. А невдоволені вони були за те, що Москва бу­дує кріпості та городки на землях Вольностів Запорожських і за те, що українська старшина здобувала собі через Гетьмана і Московський уряд грамоти на землі, та обертала їх у вічність, і людей, котрі жили на тих землях, обкладала усякими одбутками, — робила з них трохи не кріпаків, бо вже було визначено два дні на тиждень роботи на пана. Навіть і Кошовий Гусак пристав до невдоволених, і коли Геть­ман прислав йому листа, у котрому він прохав віддати баламута Пе­трика, він одписав йому між иншим так: „Тепер починає заводитися те саме, за що ми билися за Богдана. Хай би вже Генеральна стар­шина удержувала собі підданих людей, а то вже й всяка дрібнота мас своїх підданих!“ Петрик говорив, що Хмельницький визволив Україну з під Польщі, а він, Петрик, визволить її з під Москалів і з-під своїх панів. За ним повинен піти весь посполитий народ, бо він рад до­бути красшої долі для найбіднійших і найнизших.

Як тільки Запорожці обрали Петрика писарем, він поїхав у Крим до хана і прохав допомогти йому в його справі: він задумав визво­лити Україну з-під московської кормиги і від Мазепи, котрого Запо­рожці вважали пособником Московському урядові. Коли Петрик по­вернувся з Татарами, то ті Запорожці, що пристали до нього, прого­лосили його Гетьманом, і він пішов з ними попереду до Самарських кріпостів; звідтіль порозсилав він універсали до усього Українського народу і оповіщав в них, що його обрано Гетьманом і що з ним іде Калга-Султан із Татарами визволити Україну від гнобительства Москви і від хижих панів та орандарів. Петрик напав був одразу на Hobo- Богородицьку кріпость, але його одбито, і він із Калгою-Султаном рушив на Україну. Але й тут був він не щасливіший: народ не ру­шився, хоть і ненавидів панів. Січ також не вся пішла за Петриком, а Мазепа так жваво і розумно взявся проти нього, що куди він не поткнеться, скрізь його стрічали козацькі полки та давали йому одсіч.

Три роки Петрик баламутив на Україні. Люде хоч й гомоніли і невдоволені були московськими розпорядками, але він не з’умів ску­пити їх коло себе, і коли у'1696 році якийсь козак Вечірка убив його, то про його скоро й забули, — тільки й того, що Татари скарали за се того Вечірку на смерть, бо вони піддержували Петрика і допома­гали йому для того, щоб була їм причина постоянно грабувати та на­падати на Україну.

АзівсьнІ У 1695 році молодий царь Петро І задумав завести свій флот походи, у південних морях, себ-то в Азовському і Чорному, а для того по весні сам пішов із військом під Азов. Але похід сей був нещасливий, і Царь мусів був повернутися у Москву, нічого не заподіявши Туркам. Гетьман же Мазепа з боярином Шереметьєвим тим часом щасливо во­ювали з Турками на низу Дніпра, узяли Кізікермен і другу фортецу. що була коло його і, зоставивши залогу у кріпості на острові Тавані (що на Дніпрі недалеко Берислава), самі подалися на Україну. Тільки Гетьман, а з ним і московське військо одійшли, як Запорожці заволо­діли тим островом.

Петрові не виходила з голови думка заволодіти морем, мати там свій флот і розпочати торговлю з Європою, і от по весні 1696 року він знов виступив проти Азова, а Мазепа вислав йому на підмогу 15.000 козаків. Наказним Гетьманом над ними настановив він Чернигів- ського полковника Якова Лизогуба, а сам знов поєднався з Шереме- тьєвим і, обороняючи українські південні границі, турбував Турків і Та­тар і не давав їм іти на підмогу до Азова. На сей раз Азов було взято, і Царь, вважаючи, що велику поміч у сьому ділі дали йому козаки, дякував Гетьманові Мазепі найбільш за те, що він призначив такого дотепного, доброго знавця військової справи, паказного Геть­мана, яким зявив себе Лизогуб.

Тим часом московське військо безнастанно переходило через Україну, погано поводилося з людьми; начальники московських ко­манд та усякі офіцери московські часто-густо люто розправлялися з жителями, вимагали підвод, харчів, знущалися над звичаями і поряд­ками українськими та ще почитували себе за важніщих та з більшими правами людей, ніж тубільці — Українці; до того ще був як раз і неврожай хліба у тому 1698 році, — то через все те на Україні дуже почали ремствувати на Москалів і Гетьмана; доносів на нього стало ще більше, але Царь так вірив Гетьманові і почитував його за розум- много і корисного за-для себе порадника, що не йняв віри тим доно­сам. Повернувшись у січні (январї) 1700 року з тих походів, він покли­кав Мазепу до Москви, і там так його ласкаво вітали, як ніколи. Щоб виявити свою ласку і подяку Гегьманові, Царь дав йому орден свя­того Андрія Первозваного, що саме тоді тільки що встановлений був, і мали його тільки Царь та Головін.

° OO^o

По Бахчисарайській умові 4-го березоля (марта) 1681-го року Правобічна Україна мусіла зоставатись незаселеною пустинею. Але на таку чудову країну не могли не позаздрити сусіди, і от король Поль­ський Ян Собєський, що тільки й мріяв про велику війну з Мусульма­нами, придумав такого способу. Він добре відав, що козаки — най­кращі вояки, і вже у 1685 р. видав таку сеймову ухвалу, що він прий­має під свою батьківську опіку усіх козаків, котрі оселяться на землях давніщих полків Чигиринського, Черкаського, Корсунського, Канів­ського, Білоцерківського та Уманського та будуть узнавати за Геть­мана того, кого настановить Польський уряд. Люде з Полісся, Волині та Червоної Русі кидали свої оселі і панів і поспішали записуватись у козаки. Ті з них, котрі одержували од короля „приповідні листи“ на те, щоб набірати се охоче військо, звалися полковниками; з них

одразу визначилися полковники: Искра, що оселився у Корсуні, Ca- мусь— у Богуславі, Абазин — у Брацлаві на Поділлю, а найбільш Семен Пилипович Гурко, або „Палій", як його прозвали Запорожці. Він оселився у Хвастові..

Семен Семен Палій, як його звичайно взивають, був родом з Борзни, Палій, з діда-з-прадіда козак, добре освічений чоловік (вчився у Київській колегії·). Слава про нього далеко сягала і на Лівобережній Україні; звідтіль до нього йшов народ, невдоволений московськими порядками і своєю старшиною, котра все більше й більше переверталась на

ЦАРЬ МОСКОВСЬКИЙ ПЕТРО І.

справжніх панів і, з допомогою Московського уряду, все дужче гно­била та гнітила підлеглих і осілих по їх землях людей.

З кожним годом Палій все' дужче почав ворогувати з Поляками. Він не раз прохав Мазепу поклопотатись у Царя, щоб його і його, козаків прийнято було у підданство, але Петро не хотів сваритись із Польщою, то й не хотів пристати на те. Проте Хвастовський полков­ник із своїми козаками не раз допомагав московському військові у війні з Кримом та Турками. Поляки тепер не раді були своїй ви­гадці, бо бачили, як жваво козаччина розвивається, боялися її, бо че­рез козаків скрізь були розрухи,-ворохобня та непокірство πό-між їх хлопів; тим-то вони почали вже клопотатись про те, щоб козаччину скасувати. Тільки що помер Ян Собєський, як на його місце у 1699 році королем Польським став Август IL Він зараз склав згоду з Тур­ками, і коронний гетьман польський оповістив наказного Гетьмана під­леглих Польщі козаків, Самуся, і полковників Палія, Искру, Абазина; Барабаша та усіх козаків про те, що сейм ухвалив розпустити козацьке військо, і що з сього часу козаки не мають права жити по маетнос­тях королівських, духовних і шляхетських. Ce було все ОДНО, ЩО 3OBⁱ сім скасувати козаччину в Правобічній Україні. Але Палій мало вва­жав на те, хоч Поляки були й напали на його Хвастів. Правобічне ко­зацтво почало лихим духом дихати на Поляків, а далі незабаром під­няло повстання: почали вигонити шляхту та Жидів, котрі оселилися по містах. Лівобічні теж одгукнулися на те, і вже в Переяславському полку почали бити Жидів. Утікачів з лівого боку Дніпра на правий все більшало; перелякана шляхта Київського, Подільського та Волин­ського воєводства проголосила „посполите рушення" на козаків, а на­казний Гетьман Самусь вирушив під Білу Церкву. Звідтіль послав він до Мазепи лист і розіслав універсали до всіх старшин, а в них опо­віщав, що він присягнув бути вірним Цареві і покірливим Мазепі та присоглашав усіх охочекомонних збіратися у сотні і полки і одно­стайне іти на Поляків. У Самуся було 2.000 козаків. Під Білою Цер­квою Палій прийшов йому на поміч із 1.500 своїх полчан. Поляки, під проводом пана Якова Потоцького і регіментаря Рущиця, із 2.000 вій­ська рушили визволяти Білоцерківську залогу, що зачинилися у замку. Під Бердичевом Самусь напав на них і розбив у-край. Потоцький і Рущиць ледве встигли утікти, — увесь їх табор достався козакам. Розбивши польське військо, Самусь вернувся до Білої Царкви, обло­жив її і, простоявши під нею сім тижнів, узяв. Після того козаки узяли Немирів. У Немирові Поляки страшенно лютували й тяжко карали лю­дей за те, що приставали до козаків; але як козаки взяли Немирів, то віддячили Полякам /тим, що вирізали усю шляхту й усіх Жидів. Упоравшись тут, вони пішли на Бар, котрий теж узяли. Після того Палій подався із своїми на підмогу Подністрянському полковникови Абазину, що орудував на Поділлю. Шляхта та Жиди звідтіля, рятую­чись, утікали в Польщу. Польський король Август II послав універсал до Палія і докоряв його за те, що він накоїв, а царський намісник у Варшаві, князь Довгорукий, писав до Мазепи, щоб він поклопотався про те, щоб Українські люде не допомагали Самусеві, бо через сю козацьку ворохобню Поляки не можуть налагодитися в поход на Шведів, у поміч Московському цареві. Після того Поляки гостріще взялись, щоб приборкати козацьке повстання, і гетьман польський Сєнявський рушив на Немирів та узяв його. Самусь утік до Богуслава, а козаки з Немирова подалися до Ладижина. Там полковник Абазин замкнувся у замку із 2.000 своїх козаків. Після завзятої оборони Ла- дижин узято; Абазина Поляки посадили на палю, а козаків та міщан- котрі осталися живі, люто замордували. „У Подністрянщині і По-

ЖІНКА ПАЛІЯ.

Походи ко­заків у Лі­вонію, Ih- ґрію і Польщу.

бужжю, — одписує про се в Москву Мазепа — Поляки страшенно катували підлеглих їм Українців: одних вішали, других на цвяхи ки­дали, або садовили на палі“. Тим, про кого думали, що він брав участь у тому повстанні, одрізували ліве вухо, і таких значених — як свідчить сучасник — було більш 70.000 чоловік... Таке коїлося в Пра­вобічній Україні аж до 1703 року. За сей час Мазепа инший став до Палія. Мазепа бачив, як зростає любов народня до Палія; він боявся, щоб се йому не завадило, і надумав якимсь побитом зіпхнути Палія з свого шляху; — він писав Московському урядові, що боїтся, коли б Палій не погодився із тими По­ляками, котрі перейшли на бік Шведського короля.

У початку 1704-го року Пра­вобічний Гетьман Самусь, а з ним Корсунський полковник И­скра прийшли у Переяслав і покірливо сказали: „Не може­мо ми разом жити з Поляками і, коли нас не прийме право­славний Царь і Гетьман обох боків Дніпра, не знаємо, де й подітись^. 24-го січня (января) Мазепа, з дозволу Царя, у Ні­жині прийняв од Самуся геть­манські клейноди, котрі дав йому був Польський король. Таким побитом, на правому боці Дніпра остався один ли­шень борець за козацьке укра­їнське діло — Семен Палій. Ce був спражній Запорожець, обо­ронець народніх прав, свободи і політичної автономії України, ненависник і лютий ворог уся­кого рабства та самоправства. Така вдача його одповідала тому, що було на серці й на мислі у кожного Українця, тим-то він без міри був любий народові. А се дуже турбовало Мазепу, бо він, схи­ляючись до шляхетства та потураючи старшині, не надіявся на на- родню любов... А без неЦправителеві, котрого обрав той самий на­род, не легко було вдержатись на своїй посаді.

Довго Мазепа не міг нічого заподіяти Палієві, але те, що Палій завзято не хотів оддавати Білу Церкву Полякам, спільникам в той час Москви, допомогло Мазепі. Про се оповідатиметься далі, а поки що — вернемось трохи назад.

У 1699 році царь Петро 1 і король Польський Август Il умови­лись, через своїх уповажнених, разом стати проти молодого короля Шведського Карла XII. Війну розпочав Август у Лівонії, куди у 1700 році Царь звелів Мазепі послати йому на поміч козацьке військо. Геть­ман вирядив один полк охочекомонних, під проводом полковника Искри. Ледве вийшло се військо, як знов прийшов царський наказ послати ще 10.000 козаків; і сі виступили у Псков, під проводом на­казного Гетьмана Обидовського, Мазепиного небожа. У нього було війська: 4.000 Ніжинського та Чернигівського полків, 1.000 Стародуб- ського і 4 полки охочекомонні. Але вони Шведів не бачили й у вічі, — бачили тільки московське військо, що тікало на всі боки після того, як його розбили Шведи під Нарвою. Незабаром ті козаки, що ходили воювати своїм коштом, босі й голодні, обідрані і без коней верну­лися до-дому, люті на Московське начальство, котре позабірало на війну їх із кіньми і не платило за те грошей. Замість них послано ще 7.000 козаків, під проводом наказного Гетьмана, Гадяцького полков­ника Боруховича, а скоро за ним рушив із полками: Миргородським, Лубенським, Переяславським, Ніжинським і Полтавським наказний ота­ман — Миргородський полковник Апостол. Ce військо пущено до­дому у січні (январі) 1702 року, а 27-го липня (юля) того ж року по­слано у поміч Полякам инших 12.000 козаків, під проводом наказного Гетьмана, Стародубського полковника Миклашевського.

Ще в лютому (февралі) 1701 року царь Петро бачився із коро­лем Августом, і вони заздалегідь поділили по-між себе землі, що мали одвоювати од Шведів. Петро брав собі Інгрію і Корелію (коло тепе­рішнього Петербурга) а Август назначив собі Остзейський край, та ще, з поради панів польських, намагався, щоб Московський царь зрікся своїх прав на Правобічну Україну. Але Мазепа, через присланого до нього в сій справі дяка московського Бориса Михайлова, одказав Ца­реві, що Україна на се ніколи не пристане: „Бо не дурно наші літо­писі пишуть: поки світ стоїть світом, Поляк Русинові не буде братом“.

Зімою 1702 і 1703 року Гетьман їздив у Москву. Там знов його добре вітали, надарували йому земель із селами і з слободами, собо­лів (на футра), шовку і таке инше, а король Польський прислав йому орден Білого Орла.

Козаки та Запорожці, вертаючись з походів тих до-дому, розне­сли скрізь по Україні, які то люде Москалі, як вони знущаються, зне­важають та кривдять Українців, як поневіряєть Українцями Москов­ський уряд. Через сі балачки Запорожці готові були підняти повстання проти Москалів, і за те стояв і Кошовий отаман Кость Гордієнко, справжній лицарь і запеклий ворог Москви. Запорожці вже готові були вийти на Україну, вигнати Москалів, панів та орандарів. Мазепа' писав у Москву, що по всій Україні менша стала прихильність до Царя й до Москви. Петро І вимагав, щоб присилано було козаків у північні сто­рони на службу та на всякі роботи. Сього попереду ніколи не було, а козаки тільки й знали свою Україну та сусідні степи південні. Ci походи на північ були на всій біді і ще більш обурювали Українців проти Московського уряду.

У квітні (апрілі) 1704-го року Царь наказав Мазепі виступити з України з усім військом на поміч Польському королеві. Мазепа вий­шов, коло Київа перейшов Дніпро і 15-го червня (юня) отаборився коло Паволочі; сюди ж прибув до його із своїми полчанами і Семен Палій. Мазепа вітав його приязно, а тим часом нишком листувався із князем Головіном. 10-го липня (юля) він покликав Палія і став дорі­кати йому, що його козаки свавільно розправляються з орандарями та панами і на се скаржиться й Король. „На те вони люде вольні, — одказав Палій. — Що я з ними подію?“ Тоді Гетьман переказав йому царське бажання, щоб він їхав у Москву. „Нема чого міні туди їхати“ - одмовив Палій і хотів іти до свого обозу, але Мазепа не пустив його і зараз написав про се Головінові, а 24-го серпня (августа) сповіщав його, що під караулом одпровадив Палія і його пасинка Сімашка у Батурин, і звелів їх держати там до приказу царського.

Тим часом у Польщі люде метушилися і не знали, кого й чого держатись: одні держалися короля Августа, а другі переходили на бік Карла ХП, котрий вже взяв Варшаву, Краків і Львів. Переяславський полковник Мирович, що стояв у Львові із 10.000 козаків, мусів був одступити у Броди. Багато зневаги терпіли козаки од Поляків і од Шведів, а тут ще до того у Червоній Русі почалися пошесті та бо­лісті, і через те козаки мусіли зовсім вернутись до-дому. Мазепа, ко­трий теж ходив із військом походом на Волинь, повернувся до Бату­рина. Ci походи козацькі, здається, мало допомогли королеві Авгус­тов!, а козакам далися добре в знаки; через них козаки лихі були й на Шведів.

У початку 1705 року Мазепа був у Москві, а в березолі (марті) туди привезено Палія і пасинка його Сімашка. Після допиту, звелеио було їх заслати в Сібір, у Єнисейськ, але чогось пізніш сей наказ пе­ремінено, і Палія заслано у Верхотурье, а звідтіль у Томськ, де він мав пробувати аж до смерті.

Другий по- По весні 1705-го року Мазепа, з наказу Царя, вирядив 4.500 ко- ход на заків, під проводом наказного Гетьмана, Прилуцького полковника, Волинь. д_МИТр_а Горленка на Литву, а сам 18-го червня (юня) виступив на По­ділля ; звідтіль пішов він на Волинь, щоб плюндрувати маєтності тих польських панів, котрі пристали на бік Шведського короля. Так він дійшов до Львова. Далі мусів він іти, щоб поєднатися з Саксонським військом короля Августа, але не зустрів його і повернув на Волинь Тут він став табором у місті Дубні, покинувши частину свого війська у воєводстві Белзському, а частину у землі Холмській.

Тим часом у Варшаві 3-го вересня (сентября), з волі Карла XiI, короновано Станіслава Лещинського на короля Польського. Таким побитом у Польщі було два королі в-раз.

КОРОЛЬ ШВЕДСЬКИЙ КАРЛ XII.

Новий король Станіслав зараз же почав запрошувати Мазепу, щоб він пристав на його бік, і обіцяв козакам усякі вольності: але Гетьман, ще до якого часу, не виявляв своїх замірів і про сі запро­сини повідомив Московський уряд.

Пробуваючи у Дубні, Мазепа їздив до Білої Криниці і там хре­стив із княгинею Ганною Дольською дочку її сина од першого чоло­віка, князя Вишневецького. Ся княгиня Дольська, удова по двох чо­ловіках, була ще не стара, дуже красива і приваблива. Вона сильно вразила гетьманське сердце і, здається, на сих хрестинах було кинуто перше зернятко спокуси — перейти на бік Шведів і з’явилася надія визволити Україну з-під московського гніту. А гніт сей був дуже тяжкий, і до Гетьмана з усіх кутків України приходили скарги на насильства, знущання і свавільство московських військових людей над ко­заками.

Повернувшись до сво­го Батурина, Мазепа одер­жав звістку, що у-літку прибуде на Україну Царь, щоб оглядіти Київську крі- пость. У кінці червня (ю- ня) Гетьман зібрав до Ки- їва козаків і сам поїхав стрічати Царя, котрий по­винен був приїхати туди водою. Пробуваючи у Ки- їві, Гетьман одібрав листа од своєї куми Дольської; в тому листі вона, імям короля Станіслава, ради­ла Мазепі пристати до Шведів і впевняла, що все, чого Гетьман бажає, справдиться. Ce був вже другий лист од неї, і про сі листи знав тільки Генеральний писарь Орлик; але й він не знав, як Гетьман ставиться до них, бо Мазепа не виявляв своїх замірів і лаяв при Орликові Дольську за її вигадки, кажучи: „проклята баба з глузду з’їхала!“

4-го липня (юля) 1706-го року приїхав у Київ царь Петро. По­чувши тут, що Карл XIl прямує на Україну, він виправив князя Мень­шикова з кінними ватагами на Волинь, а Мазепі звелів допомагати йому і бути під його началом. Дуже вразило се старого Гетьмана, — і як Гетьмана, і як чоловіка, що вважав себе далеко вищим і родом