Княгиня Дольсьна

і по освіті, ніж Меньшиков. Карл XH на сей раз не пішов на Україну, а повернув у Саксонію. Там у замку Альтранштадті* було складено умову; по тій умові Август II зрікся Польської корони, зостався тільки королем Саксонським і порвав згоду з Московським царем.

Ce князівство повинно було простелити йому шлях до гетьманства. Мазепі ж, щоб задовольнити його, Царь хотів виклопотати титул Австрійського князя, про що вже почали листуватись із Австрійським урядом. І Мазепа таки одержав сей титул аж перед смертью.

На той час, як Петро пробував у Київі, Гетьман зробив за-для Царя бенкет. На тому бенкеті була уся українська старшина і москов­ські вельможі, котрі були коло Царя, по-між ними й Меньшиков. По обіді Меньшиков узяв Мазепу за руку і, сівши з ним осторонь, почав йому казати так, що де-хто з старшини і полковників чули: „Гетьмане Іване Степановичу ! Час братись за ворогів", - промовив він, підмор­гуючи на старшину. Потім почав говорити йому, що для спокою Цар­ської величности і на користь самому Гетьманові, треба викоренити усю старшину; за се й будучі Царі славитимуть його, як найвірніщого з Гетьманів.

„Небезпешно, — промовив Гетьман — не скінчивши одної війни з ворогом, розпочинати другу хатню війну".

„Чи сих ворогів (себ-то, козаків та старшину) боятись і жаліти?! — одказав Меньшиков. Але тут Петро встав, щоб їхати, і розмова на тому урвалася. Як Царь і російські вельможі поїхали, Гетьман звер­нувся до старшини і полковників з такою мовою:

„Чи чули, що казав князь? І таку пісню співають міні раз-у-раз у Москві і скрізь.

Ce дуже збентежило усіх, хто там був, і з того часу, з того бен­кету, почалося ще більше ремство на Москалів. Старшина почала збі- ратись то в обозного Ломиковського, то в кого з полковників або з старшин. У полковника Апостола, котрий достав з бібліотеки Печер- ського манастиря „Гадяцькі пакти", тоб-то умови Гетьмана Виговськосо про федераційну спілку України з Польщею, довго радились про се і перечитували ту умову. Козацьке поспільство теж було неспокійне і гомоніло по хатах та шинках. Скрізь Мазепа бачив, що народ невдоволений Московським урядом, і сам добре розумів і спочував тому. Він бачив, що російське військо хазяїнує на Україні, наче в зво­йованій країні. Йому здавалося, неначе він чує голос, котрий промо­вляє: „Як ми за душу Хмельницького по-всяк-час Бога молимо і імя його славимо, що визволив Україну з-під лядської кормиги, так ми й діти наші на віки-віков душу й кості твої проклинатимемо, як що нас, за гетьманування свого, після смерті своєї, ти залишиш у такій неволі".

Тим часом козаки ріжних полків вже пять літніх місяців, коли було чимало роботи й у свойому хазяйстві, працювали, з наказу Царя, над Київською кріпостью, та ще й на своїх харчах. Царь сказав, що кріпость збудовано в поганому місці і зробив нову закладчину, нав­круги Печерського манастиря, та звелів, щоб доглядав за роботою Гетьман.

Під новий 1707 рік Царь прибув у Жовкву, а 11-го квітня (апріля), з наказу Царя, туди ж прибув і Мазепа. Тут знов сталася друга по- тичка Мазепи з Меньшиковим, котрий самовладно, без волі Гетьмана, послав наказ компанійському полковникові Танському, щоб він забрав на пів року гроші для війська і виступив у поход. Ce страшенно роз­лютувало Гетьмана. Саме тоді приїхав до нього Львівський Єзуїт, ре- Єзуїт За- ктор єзуїтської школи у Винниці, Заленський. Мазепа прийняв його ленський, на самоті, і що вони там балакали, про се ніхто не знає. Після того Гетьман послав його у Саксонію до короля Станіслава із своїм листом. Небавом Гетьмана і старшину одпущено з Жовкви, і він вернувся до Батурина. Вдома він перебув не довгий час, бо треба було поспіша- тись до Київа, де знову усі козаки — і городові, і охочекомонні — працювали над кріпостью. Тут 16-го жовтня Мазепа ізнов одібрав лист від Дольської і від короля Станіслава. Прочитавши його, ось що промовив старий Гетьман до свойого писаря Орлика, перед хрестом з часткою животворящего древа: „Я кличу Всемогучого Бога за свідка і заприсягаюсь, що не ради своєї користи, не ради високої по­шани, не за-для багатства або инших примх, а за-ради усіх вас, що під моїм урядом і регіментом єсьте, і для жінок і дітей ваших, для за­гального добра матері нашої, бідної України, для користи усього вій-, ська Запорожського і народу Українського, для збільшення і розвитку військових прав і вольностей, хочу я, за помічю Бога, так зробрти, щоб ви з жінками і дітьми вашими і край рідний з військом Запо- рожським не загинув a-ні під Москвою, a-ні під Шведами". Сими сло-.

вами він виявив свої заміри, але до якого часу усе робилося потай, Орлик, і тільки Орлик, котрий присягнув нікому нічого не говорити, знав де­що про усе.

Другої зіми знов приїздив Єзуїт Заленський до Мазепи з універ­салом Станіслава до козаків і народу Уяраїнського. Він пробував у Бахмачі, а звідти Орлик привозив його двічи до Гетьмана на Гон- чарівку (урочище, де був палац Мазепи, за пів верстви од Батурина); там вони зачинившись, довго потаємці розмовляли.

Тилі часом при кінці 1707-го року з’явився на Запорожжі дон ський козак Кіндрат Булавин. Він заохочував Запорожців пристати до Донців, щоб битись з московським військом, вигубити бояр і усіх па­нів та усяких урядовців, До його пристало чимало Запорожської го­лоти і гультаїв. Але Мазепа вирядив проти нього компанійського пол­ковника Кожухівського і Полтавського — Левенця, і вони вигнали Булавина з його ватагою з України та пішли на підмогу князю Дол­горукому, що був посланий Московським урядом проти бунтівників. Так знищив Мазепа власного союзника, бо таким міг стати Булавин у борбі Мазепи з Москвою. На Дону Булавинові спочатку щастило: він розбив московське військо і зайняв місто Черкаськ; але тут він на-щось розділив свої сили, а через те незабаром його було розбито. Знаючи, яка буде йому кара і муки у Москві, як його піймають, він застрелився. 1.500 Запорожців, котрі були в його війську, обложив бригадір Шидловський у Бахмуті і, здається, винищив їх до одного, а Бахмут спалив. Частина Донців, під проводом Некрасова, утікла на Кубань, а потім піддалися Турції і оселилися по Дунайських плавцях у ДобруджГ: Там живуть потомки їх і досі і прозиваються „ Некрасов­ыми Ми ще стрінемося з ними далі.

З самого початку гетьманування Мазепи він мав багато ворогів, і доноси на його присилано у Москву мало не що-року, але вони скомпановані були недотепно, в них було так небагато правдивих доказів, що Гетьманові не було чого боятись, — навпаки, через них Мазепа ставав в очах Петрових ще вірнійшим та ще більш прихиль­ним до нього Гетьманом. Усіх доносчиків, починаючи з 1687-го року (з попа — розстриги з Путівля) і до посліднього часу, Московський уряд або сам карав на смерть, або присилав до Гетьмана, щоб він робив з ними, що схоче; і, треба сказати правду, Мазепа ніколи не уживав на зле своєї власти та посади: він не був лютий з роду.

знав усі думки і заміри старшин, у нього Мазепа часто гостював і по- приятельськи балакав із ним про багато де-чого такого, чогоб не сказав другому. Усе те дуже турбовало Гетьмана. Скоїлосяж воно ось через що. Мазепа був хрещений батько Кочубеївої дочки Мотрі, і як кум, він часто бував у Кочубеїв. Хрещениця його підросла і на о­його очах стала гарною дівчиною. Гетьман тоді був удівцем (його

Донос Кочубея.

ГЕНЕРАЛЬНИЙ СУДДЯ ВАСИЛЬ ЛЕОНТ1ЄВИЧ КОЧУБЕЙ.

жінка вмерла у 1702 році), і задумав посватати свою хрещену дочку. Ce дуже вразило Мотрину матірь, Любов Хведорівну Кочубеїху, ко­тра й чути не хотіла про таке беззаконство, щоб хрещений батько узяв собі за жінку свою хрещену дочку. Але молодій Кочубеївні ба- жалося зробитись геть- маншою. Хатні сварки і лайка з матірью та ве­лика охота досягти таки свого, повели до того, що дівчина покинула батьків і утікла в будинок до Геть­мана. Старі Кочубеї счи- нили галас і стали доко­ряти Гетьманові. Мазепа не стерпів тих докорів і, щоб вгамувати се діло, мусів одіслати Мотрю до батька, але після того він ще часто листувався із нею. Ce було у 1704 і 1705 роках, але, здаєть­ся, через те Гетьман з Ко­чубеем не стали гірші, бо ми бачимо, що Ko- чубей після того бував на бенкетах у Гетьмана у Бахмачі та на Гон- чарівці, і сам Гетьман по-приятельськи приїздив до Кочубеїв у Ди- каньку і бував у їх господі в Батурині; виїзжаючи в поход Мазепа лишав замість себе у Батурині наказним Гетьманом Кочубея.

Мотря Кочубеївна ще у 1707 році вийшла заміж за молодого Чуйкевича, котрий був прихильний до Мазепи до кінця. За те після Полтавської битви він був засланий у Сібір з жінкою. Але Мотря по­тім повернулась з Сібіру і жила у манастирі; там вона і вмерла.

Скоро після того, як покарано на смерть Кочубея та Искру, Карл XII, після щасливого для себе бойовища 3-го липня (юля) біля Головчина (у Могілевському повіті), рушив таки на Україну, хоч кан­цлер його, граф Піпер, і кватирмайстер Гілленкрон були против того.

МОГИЛА MOTPI КОЧУБЕІВНИ.

16-го вересня (сентября) вирядив він генерала Лагеркрона взяти Стародуб, а 21-го і сам вступив у Гетьманщину і отаборився у Дро­кові (село у Суражському повіті). Останнє військо йшло за ним. 27-го вересня на шведську ватагу, що йшла з Лівонії під проводом генерала Левенгаупта через Литву для того, щоб поєднатися з головною силою Карла, під Лісною напали Москалі і розбили її. Ся невеличка побіда московського війська зробила чимале вражіння на Україні і дуже зве­селила Петра. Як Мазепа довідався про те, що Карл іде у Гетьман­щину, то, замість того, щоб рушити на Москву та далі на північ, а під Київ і у Полтавщину послати короля Станіслава, з досади скри­кнув перед старшиною, що була тоді в його: „От чорт його сюди несе! Та він усі мої рахування понівечив! Тепер він впровадить за со­бою у саме серце України московське військо, щоб до-краю зруйно- вати нас, на погибель нашу!“

Нарл Xll І справді, Карл дуже необачно зробив, що повернув на Україну; на Україні. він тим багато пошкодив собі самому і усім замірам Мазепи та тих Українців, що були з ним одних думок. Стародубський полк, куди вступив Карл, ще здавна жив спокійним поміщицьким та селянським життям, здавна вже заможні люде і усякі урядовці дбали про те, щоб здобути собі маєтності у тому найспокійніщому кутку України. Тим то демократичних поривань не помітно було серед козацтва того полка; гадки та мрії про самостійність України, котрими жила більшість укра­їнської старшини, мало клопотали завдоволених усим Стародубчан. Через те усе Стародубчанам було байдуже і про те, що прийшов Карл, — тоді як на Україні дивилися на нього, як на свого визво­лителя.

Царь Петро вирядив у Стародуб генерала Інфлянта і послав на­каз Гетьманові, щоб він допоміг генералові виперти Шведів за гра­ниці України. Одібравши сей наказ, Мазепа закликав до себе Гене­рального бундужного Ломиковського і полковників, і вони прирадили йому послати до графа Піпера лист без підпису і печатки, (щоб, як попадеться, бува, до рук Царя, можна б було од його одректися). У листі тому Мазепа вітав Короля з тим, що прибув він на Україну, прохав його протекції (опіки) над Україною і усилі військом Запорож- ським і сповіщав, що виготовить пороми для шведського війська на річці Десні біля Макошина. Проте, щоб і Петрові одвести очі, він вирядив на поміч генералові Інфлянтові гурт козаків Ніжинського, Лубенського та Переяславського полків. Але, поки вони прийшли, ге­нерал Інфлянт звелів усім селянам та хуторянам Стародубського полку із своїм добром і худобою переїхати у кріпость, а села, хутори, млини, пасіки й токи звелів своїм Москалям геть попалити, щоб Шведам не було де взяти a-ні корму для коней, a-ні харчу для себе, a-ні схова­тися. Стародубчане, побачивши таке, почали утікати світ-за-очі, бо до­бро їх було попалене, і ніде було знайти їм притулку. Стрівши коза­ків, котрі йшли на поміч Москалям, вони їм переказали, що в них діється, і так розпалили їх проти Москалів, що ті не схотіли іти далі, і тільки невеличка купка того маленького гуртка козаків прийшла і поєдналася із Стародубським військом генерала Інфлянта. Ті козаки, що втікли, рознесли по Україні вістку, що Шведи — народ хороший, нічого лихого людям не роблять, за все, що беруть, платять, а Мос­калі палять села, грабують, обдирають жителів, силком заганяють у кріпость, силують до незвиклої роботи, неславлять і зневажають, ще й глузують з Українців. Ся вістка скоро поширилася і рознеслася по Україні, і незабаром усі побачили, що то була правда, бо Москалі скрізь однаково з Українцями поводилися.

Тим часом московське військо прибувало на Україну, і Мазепа · із своїми силами опинився, як у мішку, одрізаний од Запорожжя і по­лудневих полків, котрі спочували його замірам. А тут як на те ще й Царь вимагав, щоб Мазепа не таячись прибув до головної кватирі на військову раду з міністрами. Гетьман прикинувся слабим, упрохав Ки­ївського митрополита Іоасафа Кроковського маслособорувати себе, а у головну кватиру до Меньшикова послав свого небожа Войнаров- ського. Повернувши звідти Войнаровський сповістив, що Меньшиков сам іде до Мазепи. Почувши се, Гетьман зараз же поїхав до свого Батурина і наказав сердюцькому полковникові Чечелю, гарматному осавулові, Німцю Кенігсену та Батуринському сотникові Дмитрові, стерегти його. В гетьманській столиці стояло чотири сердюцьких пол­ків (Чечелів, Покотилів, Денисів та Максимів) і частина полків Лубен­ського, Миргородського та Прилуцького. У неділю рано 23-го жов­тня (октября) Гетьман на віки попрощався із своїм Батурином, і з останньою частиною полків Лубенського, Миргородського та При­луцького подався за Десну до Карла. З ним перейшло за Десну коло 5.000 козаків, а останні 6.000 зосталися по сей бік Десни. Осе й усього війська, що було при Гетьманові, бо багато полків було послано на підмогу московським генералам у всі сторони. Та й з тих, що перей­шли з Мазепою до Шведів, теж чимало повтікало, і його військо ще менше стало.

Перейшовши Десну Гетьман спинив своє військо, вишикував ко­заків у лави навкруги себе і почав їм так промовляти: „Братя! Нас­тав наш час. Покористуємося сею нагодою, — віддячмо Москалям за їх насильство над нами, за всі нелюдські муки і неправду, що вчи­нено нам! Ось коли прийшов час скинути ненависне ярмо і нашу Україну зробити вільною стороною, ні від кого не залежною!“ 28-го жовтня (октября) у-вечері Мазепа прибув із своїми козаками до швед­ського обозу, а 29-го Король вітав його у себе. На яких услівях до­вершилася змова Мазепи зі Шведами, не знаємо, але з пізнійших актів, підписаних Карлом XH можна догадуватися, що Україна мала творити осібну державу під протекторатом Швециї, та що мали до ньої нале­жати воєводства: Київське, Браславське й Чернигівське.

Звістка про те, що Мазепа перейшов на бік Карла, дуже вра­зила Москалів. Царь Петро зараз звелів писати маніфест до Україн­ського народу; в ньому він оповіщав, що Мазепа— зрадник і що він начеб-το хоче оддати Український народ Полякам та завести унію, старшинуж Царь закликав у Глухів, щоб обірали нового Гетьмана. Із сим універсалом послано й листа до полковника Чечеля, котрому на­казано впустити московське військо у Батурин.

30-го жовтня у Погребках, де стояв Царь табором, була військова рада; на ній ухвалено взяти і зруйновати Батурин. 31-го Меньшиков прибув із військом до гетьманської столиці і почав перемовлятися з полковником Чечелем, але ні до чого не договорилися, а козаки за­взято гукали з мурів: „Усі тут помремо, а в столицю не пустимо!“ Завзято одбивалися козаки од московського війська. Коли се 1-го лис­топада (ноября) у-ночі один з полкових старшин Прилуцького полка, Іван Ніс, прийшов до Меньшикова і розказав йому, що знає потайну хвіртку — нею можна увійти у Батуринський замок. Через сю зраду загинув Батурин. Меньшиков з частиною війська наполіг з усієї сили з противного боку Батурина, де скупилося обороняти город усе вій­сько козацьке, а тим часом остання частина Москалів пробралася че­рез тайник у замок. Тільки, що чутка ся розійшлася, як городяне, під проводом дьякона і його дочки, кинулися вибивати Москалів з тай­ника. Але було вже пізно, і Меньшиков узяв гетьманську столицю, спалив її у-пень, усіх жителів, старих і малих, жінок і дітей, перебито до одного, частину старшин замордовано лютими карами, трупи їх привязано до дощок і пущено у-низ по річці Сейму, на знак того, що Батурин загинув; останніх старшин, а між ними й Кенігсена, заковали у кайдани і повезли до Глухова. Кенігсен дорогою помер, проте його

Москалі нищать Батурин.

МОСКАЛІ РУЙНУЮТЬ БАТУРИН.

й мертвого, як і всіх привезених у Глухів старшин, мордували і ко­лесували.

1-го листопада Царь скликав у Богданівку (село Новгород — Сіверського повіту, недалеко Десни) усіх полковників українських. Але приїхало тільки чотири, котрі не пристали до Мазепи: Стародубський — Скоропадський, Чернигівський — Полуботок, і наказні: Переяслав­ський — Тамара і Ніжинський — Журахівський з сотниками і військо­вими товаришами своїх полків. 4-го вони були у Глухові, куди приїхав і сам Царь. 5-го листопада скидали Мазепу з гетьманського уряду, — справляли се так, як у театрі: спорудили шибеницю і винесли опу­дало, — ніби то самого Мазепу; на опудало повішали орден Андрія Первозваного, вичитали над ним усе те, що робив для Гетьмана Царь, усю до його царську ласку, а тоді прочитали усі провини Гетьмана проти Царя. Меньшиков і Головкін вийшли на поміст і роздерли па-

УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВНИК ЧАСІВ МАЗЕПИ.

тент на чин Кавалера ордена, з опудала здерто орден Андрія Перво­званого, а кат зачепив його канатом і повісив на шибениці. 6-го лис­топада була рада; на ній стверджено за Гетьмана — Стародубського полковника Івана Скоропадського, котрого заздалегідь призначив царь Петро.

Старшина хотіла була обрати за Гетьмана Полуботка, але Царь не пристав на се, кажучи, що Полуботок дуже хитрий і що з його може вийти другий Мазепа.

11-го листопада приїхав у Глухів Ки­ївський митрополит Іоасаф із духовен­ством і 12-го, після молебну, на котрому був і Царь, виголо­шено анафему і віч­ний прокльон зрад­никові Мазепі. При тому митрополит у­дарив своїм жезлом портрет Мазепи у груди, а духовенство і клір, обернувши свічки до портрета, співали: „анафема, анафема, анафема!"

З Глухова Царь розіслав два маніфе­сти до Українського народу. У одному Царь улещав Укра­їнців, щоб не йняли віри маніфестам та універсалам Карла та Мазепи, бо, мовляв, на всьому світі нема a-ні одного народу, котрому так легко і вільно живеться, як Українцям під Московською рукою; у другому Царь обіцяв нікого не карати за те, що не повідо­мили уряд про те, що Мазепа замишляє перейти до Шведів; він за­кликав, щоб не боялися вертатись у свої маєтності і займати ті самі посади, що й до того. А як що через місяць од сього хто не вер­неться, то він буде того вважати за зрадника і у тих одбіратимуть уряди,’ знаки та маєтності, а самих каратимуть на смерть, а жінок та дітей посилатимуть на заслання.

Мазепа, з свого боку, розіслав універсали; у них він поясняв при­чини, з яких він одступився од Москви. „Москва, — писав він, — хоче спустошити листа, усю старшину запровадити у неволю, козаків по­вернути у драгуни та жовніри, народ перегнати у Московські землі за Волгу, а наш край оселити своїми людьми". Полковники, котрі пе­редалися Шведам, із свого боку розсилали універсали та підбивали в них Українців стояти за Мазепу і не слухати маніфестів Царя.

Тим часом Карл рушив з Десни і прибув у Ромни. Шведська ар­мія стала табором од Ромен і Гадяча до Лохвиці і Прилук; Mockob- ськеж військо стояло на границі Слобідської України і Гетьманщини, і ще у Миргороді та Ніжині.

Король шведський теж, з свого боку, розіслав по Україні універ­сали, і в них упевняв, що прийшов не лихо робити Українцям, а ви­зволити їх з-під московського ярма, радив їм коритись свойому Геть­манові Мазепі. З половини грудня (декабря) розпочалася війна між Шведами і Москалями. Зіма того году була дуже люта; багато Шве­дів загинуло од морозу, навіть і сам король одморозив собі носа; проте він 27-го грудня рушив до Веприка, а 30-го був у Зінькові. Там він стрів новий 1709 рік; там він засновав і свою головну кватиру, бо як він вийшов, з Ромен, то місто те зайняло московське військо, і він вже туди не вертався. 28-го січня (января) рушив він із частиною кавалерії та артілєрії у Слободську Україну, і там під Красним Кутом мав потичку із Москалями. Сей даремний похід у Слободську Україну наробив те, що у Гетьманщині Москалі потрохи займали ті міста, що зайняли були Шведи, і вкорінялися там. Мазепа був увесь час при Королі і часто хворів; коло його зосталося небагато Українців: пол­ковник Миргородський Данило Апостол та Генеральний хорунжий Іван Суліма, після маніфесту Царя, покинули Мазепу і повернулися на свої грунта; хотів утікти й Лубенський полковник Зеленський, але Шведи задержали його, і тоді вже всю старшину українську держали під ка­раулом, — навіть коло самого Мазепи був „почесний" караул, бо Шведи вже не йняли віри нікому. З старшини коло Мазепи зосталися: Орлик, Чуйкевич, Ломиковський, Горленко та компанійські полковники Кожухівський і Андріяш. Петро 1 тим часом поспішав задобрювати Українців, котрі ще не перейшли до Шведів. Так, він покликав до себе Кочубейового сина Василя і удову Кочубейову, Искрину удову із дітьми і подарував їм нові маєтності, подарував маєтності військо­вим товаришам Андрієві Лизогубові, Іванові Бутовичові та иншим. Тоді ж князь Долгорукий нагадав Цареві про Палія, і його звелено вернути з Сібіру, бо він мав вплив на Запорожців. Запорожці тепер були дуже лихі на Москалів, і новий Гетьман Скоропадський, із по­міччю Палія, надіявся прихилити їх на бік Петра.

Запорожці У половині лютого (февраля) 1709-го року Царь поїхав у Bopo- передають-_ні_Жі щоб спорядити флот у Чорне і Азовське моря проти Турків, ^сана а на Україні залишив князя Меньшикова. Меньшиков мав тепер най­' більший клопіт — одхилити Запорожців од поєднання з Мазепою, а для сього він послав у Січ своїх послів із грішми і подарунками. Але се мало помогло. На раді, що зібрав Кошовий Кость Гордієнко» прочитано було лист Мазепи до Запорожців. В тому листі він прохав допомогти йому скинути з України московське ярмо і писав, що сам чув, як Царь сказав: „Треба викоренити сих злодіїв і поганців, Запо- рожців“. Тоді усі Запорожці загукали: „За Мазепою! За Мазепою!“ Гордієнко написав до короля Карла лист і сповіщав його, що усі За­порожці просять заступитися за них та помогти вернути їхню волю. 15.000 Січовиків, не дожидаючи, що одпише їм Король, рушили в по­ход; вони забрали усі городки (невеличкі кріпості) по річках Орелі і Ворсклі, порозгонили з них московське військо, а люде, котрі поки­дали свої оселі та ховались по лісах од Москалів і Шведів, верталися до своїх хат та дякували Запорожцям. 26-го березоля (марта) прибув у Будища (містечко у Зеньківському повіті) і сам Кошовий Гордієнко із товариством. Мазепа вислав для почесної стрічи їх двох полковників з 2.000 козаків, котрі провели їх у Диканьку. Мазепа стрів їх у Кочу- бейовому будинку. Увійшовши в хату, Гордієнко уклонився Гетьманові, а бунчужний, на знак пошани, схилив перед ним отаманський бунчук. Після того Гордієнко промовив: „Ми, військо Запорожське Низове, дякуємо милості вашій за те, що ви, як і подобало найстаршому ва­тажкові українському, взяли близько до серця долю нашої країни і взялися визволити її з московської неволі. Ми певні, що тільки ради сього, а не власної користи ради наважилися ви пристати до Швед­ського короля“. Так почав Кошовий свою промову, і при тому було де-кілька Запорожців, бо Запорожське товариство твердо додержувало звичаю, щоб Кошовий, та й ніхто, ніколи й нічого не казав про вій­ськові справи иначе, як од усього Товариства і при самому Товари­стві. Мазепа одказав: „Дякую вам, Запорожці, що ви вірите міні. Сла­влю ваше пильне бажання добра рідному краєві. Коли я пристав до Шведського короля, то не ради якої вигоди за-для себе, а з любови.до рідної країни. У мене нема a-ні жінки, ні дітей, і яб міг пійти собі куди-небудь та спокійно доживати свого віку. Але кермуючи стільки часу Україною щиро, скільки було моєї снаги та кебети, я не можу, забувши й честь і щиру любов, скласти руки і покинути наш край на волю гнобителя". На другий день Гордієнко з 50 товаришами був у Короля. Там тоді ж обмірковано і те, яка має бути умова із Шведами.

12-го квітня (апріля) Запорожці з Шведами перейшли Ворсклу коло Соколки (село в Кобеляцькому повіті) і розбили московське вій­сько генерала Рена. Дознавшись про се, Шереметьев послав полков­ника Яковлева на Келеберду, спалив її і 18-го підійшов до Перево- лочні (Запорожська таможня і переправа через Дніпро). Тут у замку була Запорожська ватага з 600 Січовиків, але вона не мала сили вдер­жатись у замку. Москалі його, побили Запорожців, а тих, що оборо­нялися по хатах, випекли звідти вогнем і повбивали. Одержавши через Меньшикова царський наказ, Яковлев 30-го квітня перейшов через Кодацький поріг на Дніпрі, узяв і спалив Старий та Новий Кодак з околицями і 7-го червня (юня) прийшов до Камінного Затону, не­величкої кріпости, що збудовано було коло самої Січи. У Січі на той час Кошовим зостався Петро Сорочинський. Він тільки що повернувся з Криму, куди їздив кликати на поміч Татар. Атаку почали Москалі на човнах, але їм не поталанило, і їх було одбито. Тут, на лихо, За­порожці побачили, що далеко у степу піднялася курява, і до Січі іде якесь військо. Вони подумали, що се Татари, котрих обіцяв прислати Хан, та, щоб допомогти їм, вийшли їм на зустріч. Але се були не Татари, а компанійський полковник Гнат Галаган з своїм полком та драгунами. Галаган сей після царського указу покинув Мазепу і утік до Царя і за се був у великій ласці у нього. Він добре знав Січ,, бо колись сам був Запорожцем і за лицарство обраний був навіть Кошо­вим. Тепер прислано його допомагати Яковлеву. Під’їхавши до Січі, він гукав: „Віддайте зброю і покоріться, — вас усіх помилують!"

Запорожців на той час було обмаль на Січі. Вони бачили, що війська проти них було багато і, повіривши Галаганові, оддалися. Але ^Т0Мд.^и^^ЬК01 Яковлев не помилував їх, а звелів визначніших з них заковати у кай­дани, а останніх замордував на місці „по достоїнству": одним рубали голови, других вішали і мордували так, „як у поганстві, за давніх му­чеників, не бувало": робили пороми, ставили на них шибениці й ві­шали Січовиків, а потім пускали ті пороми Дніпром за водою, на острах иншим. Усі куріні й усі будівлі на Січі було попалено, ближні зімовники винищено у-пень, порозривали могили запорожські, вики­дали мертвих з домовин і рубали їм голови, розкопали навіть і мо­гили ченців та повикидали мертвих. Тоді була розкидана й Сіркова могила, як ми вже згадували про се. Москалі позабірали усе, що мо­жна було: гармати, мортири, гаківниці, рушниці, прапори, порох, муку, пшоно і сіль, з церкви Січової позабірали: царські врата, іконостас, дзвони, хрести, євангелію, свічки, ладан та віск. Царь Петро, як оді­брав звістку про зруйновання Січи, дуже тішився, бо Запорожжя з своїм демократичним устроєм і вольностями стояло поперек дороги самодержавним замірам його. Царь вважав, що коли буває на Україні який заколот, то все се виходить з Запорожжя.

1-го червня (юня) до війська, що стояло проти Полтави, Царь і привів із собою свіжі бойові сили. У Шведів же було пороху і бойових припасів, офіцерів було небагато, а замість рів були прості офіцери; до того, через недостачу харчів у

прибув обмаль інжене- війську

вкинулися усякі хвороби. Кілька штурмів Шведів на Полтавські крі- пості були одбиті, а тут ще почалася страшенна спека. На раді, що скликав Король, ухвалено було покинути Полтаву і податись у Польщу, але тепер вже се було дуже не легко зробити: позаду, у Сорочинцях, стояв Гетьман Скоропадський з українськими полками, а з ним князь Долгорукий із 4 полками, та ще 4.000 Калмиків і Волохів; на Волині, під проводом фельдмаршала Гольца, стояло московське військо, котре поєдналося з польським військом Огинського, супротивника Стані- слава; попереду стояв Царь із великим військом. Хочеш-не-хочеш — доводилося стати до бою.

20-го червня (юня) Москалі перейшли Ворсклу, а 25-го з усією Битва під силою рушили на Полтаву. Там давно вже одбивалося од Шведської Полтавою, облоги московське військо, котре зачинилося там. Війська у Шведів було далеко менш, ніж у Царя, але Король був певен, що розібьє його і через те не побоявся розділити свої сили на-двоє. На 27-го назначив Карл баталію. Поранений перед тим в ногу тоді, як переїздив поуз московські лави, він сам не міг вести свого війська і призначив за головного командира фельдмаршала, графа Реншильда, котрий ран­ком 27-го звелів наступати. Між Шведськими генералами з самого по­чатку почалися суперечки, і московське військо, під проводом самого Петра, одразу почало брати гору. Покмітивши се, Король звелів, щоб його везли кіньми на марах у самий бій. На який час се підбадьорило Шведів, але, на лихо, одразу вбито було коняку. Мари, на котрих він лежав, і сам він упали на землю. Через се стався великий заколот у війську: усі вважали, що Короля вже вбито, і після того нічим вже не можна було поправити діла. У-пень розбиті Шведи кинулися у рос- тіч, хто куди влучив, не слухаючи a-ні генералів, a-ні офіцерів своїх. Царь, без міри щасливий такою побідою, бучно справляв її бенкетом. Через се Шведи успіли утікти далеко, і тільки у-вечері Царь надумав послати навздогінці генерала Голіцина і Боуера; але вони вже не мо­гли наздогнати втікачів. Усіх шведських бранців через кілька день вп­ряжено до Москви, а козаків та Запорожців, котрі попалися до рук Петрові, — хоч більшість з них самі віддалися, побачивши, що Шведська справа програна, — люто мордували: їх садовили на палі» вішали, ламали руки й ноги та оті покалічені тіла їх виставляли на показ, щоб народ жахався. Генеральний суддя Чуйкевич, Генеральний осаул Максимович, Лубенський полковник Зеленський, компанійський — Кожухівський, сердюцький — Покотило, Гамалій, Лизогуб, канцелярист Григорович та писарь Гречаник, котрі віддалися на ласку Царя, ще до Полтавського бою, взяті були на допит і заслані на Сібір та в Ар­хангельск.

29-го червня (юня), над вечір, Шведи, а з ними й Мазепа із сво- Утеча, їми козаками та Запорожцями, прийшли до Переволочні. Там не най­шли вони ні одного байдака, ні поромів, ні людей, — усе винищили Москалі тоді ще, як вони ходили походом, щоб зруйновати Січ. Ко­роль довго сперечався і не хотів переходити на той бік Дніпра. Ма­зепа ж боявся, щоб їх не догнало московське військо, бо він добре знав, що Царь його не помилує, як що спіймає. Тим-то він переїхав на той бік. Тоді й Карл надумав переїхати. Колясу його, у котрій він лежав поранений, постановили на два дуби, — знайшли десь в оч-е- реті, — j таким побитом перевезли його. Ледве Король і Мазепа із частиною війська перебралися на той бік, як наскочив Меньшиков із кінною ватагою. Левенгафт, що оставався ще по сей бік, не міг дати одсічи, хоч в його й було мало не 17.000 війська, і піддався Мень­шикову.

Але Меньшиков наперед сказав, що Запорожців не помилує. Ко­заки, дознавшись про се, почали кидатись у річку, бо вважали, що краще самим собі смерть заподіяти, — а може ще й пощастить кому врятуватися, — ніж попастись на люті муки до немилосердих рук мос­ковських. Скоро за Меньшиковим прибув до Переволочної й царь Петро. Довідавшись, що Карл та Мазепа втікли у Туреччину, він ви­рядив навздогінці генерала, князя Волконського, і бригадіра Кропо­това. Тим часом втікачі були вже далеко. Мазепа, котрий зовсім був слабий, їхав у колясці, обкладений подушками, — за ним доглядала якась Українка, — і вів перед по добре знаному йому степу. Вони

• КАРЛ XIl НА ДНІПРІ.

простували через Олександрію на теперішнє оело Швединовку, Реше- тилівку, Полтавку, Піскли (що на Інгулі), і опинилися на короткий час у Спаському (що в Миколаїві), коло джерел дуже хорошої води, що є й досі. 7-го липня (юля) вони почали перевозитись через Буг з Русь­кої пісчаної коси на пісчану ж косу Волоську (недалеко села Парутина) і подалися до Очакова. Як-раз, як вони переїзжали, нагнав їх князь Волконський. Але йому пощастило забрати тільки невеличку купку у 500 чоловіка Шведів, — кілька Запорожців, що були з ними, утікли у добре знаний їм степ і там врятувалися од погоні. Під Очаковом Шведи простояли два дні. Туди до Карла приїхав посланець од Бен- дерського Сераскіра (начальника турецького війська) і запрошував його у Бендери. 1-го серпня (августа), після спокійного переходу з-під Очакова, Карл і Мазепа прибули у Бендери. Тут Король одібрав од Царя лист, де він радив йому пристати на згоду на таких умовах:

1. Карл мусів уступити Цареві усю Інгрію, Карелію, Естляндію та Ліфляндію;

2. Признати Августа Польським королем і

3. Оддати Цареві Мазепу.

Останній пункт надто розсердив Карла, і він не пристав на ті умови. Проте Московський уряд прикладав усякого способу, щоб до­стати Мазепу до своїх рук; через свого посланця у Константинополі, Толстого, великому муфтієві (найстаршій духовній особі) було обі­цяно 300.000 талярів, як він допоможе здобути Мазепу. Про се дові-

ПІД МИКОЛАЄВОМ (Тут відпочивав Мазепа). (З рисунку Миколи Аркаса).

дався Гетьман, і хоч сераскір Бендерський заспокоював його од імени самого Падишаха (султана), що^його ні за що не буде оддано Пе­трові, але ся вістка дуже стурбовала старого хворого Гетьмана, бо він добре знав турецькі звичаї. І без того слабий, а надто підірваний тими страшними, тяжкими подіями останніх часів, він не видержав і 22-го серпня (августа) 1709-го року помер. Тіло його одвезено у Ясси, і талі при королеві Кардові поховали у могилі, в церкві, що стояла за мі­стом. Домовина його й зараз є у городі Галаці, в соборі.

Труну Гетьмана везли шестеро білих коней; по обидва боки йшли двома рядами козаки із голими шаблями; перед труною бун­чужний ніс булаву, а за труною йшли українки, котрі прийшли сюди за своїми чоловіками і, як звичайно, голосили та причитували. За ними верхи їхали Генеральний писарь Орлик, племенник покійного - Вой- наровський і уся старшина. Після похорон, з королівської волі, було скликано козацьку раду, на котрій виявилося, що є троє охочих на гетьманську посаду: Орлик, Войнаровський і Прилуцький полковник Горленко. З допомогою Короля, обрано Гетьманом усієї України Ге­нерального писаря Пилипа Орлика.

---------- О оОо °------------

Оглянемо тепер коротенько усі ті події, що мали таку велику вагу в нашій історії. Як би вони повернулися були у другий бік, то,

БУДИНОК МАЗЕПИ У ЧЕРНИГОВЕ

певне, вивели б наш народ на инший історичний шлях та привели до иншого життя. Ось ті нещасливі найголовніші причини, чому так, а не инак, скінчилася ся справа. Перша— се вдача самого Мазепи: він був чоловік потайний, наймовірний, вдавався до всяких дипломатичних хи­трощів; він ховав од війська і народу свої плани і заміри, і з того вийшло те, що у-край невдоволена московськими порядками Україн­ська людність, в гой час, коли треба було йти на зустріч свойому Гетьманові, не зрозуміла його, як не розуміла увесь час його гетьма­нування, і одступилася од його; він „перемудрив" у своїй політиці, і се його привело до загибелі... Тоді страшенну силу мали доноси, і ото через них мусів він обережно вести се діло тільки з невеличким гуртком старшини та прибічним надвірним військом. На Запорожжі він теж не придбав собі прихильників, — особливо, коли допомагав, хоч і проти своєї охоти, Московському урядові, а через те аж до того часу, як він явно перейшов на бік Карла, Запорожці були до нього не геть-то приязні. А се відгукувалося і на усій людності, бо ми зна­ємо, який великий вплив мало Запорожжя на Україні. Ce одне. Другеж — се те, що спільник Мазепи, Карл XII, хоч був чоловік в військових справах жвавий, проте в иншому всьому він був мало спо- сібним. Його похід на Україну одразу, як ми бачили, понівечив усе діло: як би він повернув був на Москву, то не завів би був за собою на Україну московське військо та самого Царя; тоді б і справа Ma-

ЦЕРКВА ВОЗНЕСЕНИЯ У ПЕРЕЯСЛАВІ (збудовав Гетьман Мазепа у 1700,р.).

зепи иначе кончилася, і, певне, тепер Мазепу почитувалиб дуже високо, а Україна малаб инше, як нині, становище у європейській семьї наро­дів. Трете — се те, що супротивником Карла та Мазепи був молодий, одважний, завзятий Московський царь Петро 1. Йому, крім того, у сій боротьбі таки поталанило без міри: усі обставини складалися на диво щасливо для його. У всякім разі, ми мусимо признати за Мазепою, що він любив свою Україну і що не його вина в тому, що, замість слави визволителя свойого рідного краю, залишилася про нього га­небна память серед ворогів а навіть поміж непросьвіченими та нетя­мучими річи земляками.