Формування політичної системи незалежної України. Кон­ституція України 1996 р. Політична реформа.

Проголошення не­залежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, показало початок перехідному періоду, суть якого - у пере­ході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері - від тоталітаризму до демократії; у соціальній - від людини- гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від кла­сових до загальнолюдських цінностей.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлено до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково- обгрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на пе­рших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування. Суспіль­ні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політич­ної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домі­нуючими були настрої невдоволення, викликані невдачами перебудо­ви. На час проголошення республікою незалежності більшість насе­лення не визначила чітко свого місця у процесі державотворення.

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила пи­тання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віха­ми на цьому шляху стали: фіксація кордонів, визначення громадянс­тва, визнання національної символіки як державної, запровадження власної грошової одиниці.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формуван­ня трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України - Верховна Рада - дістався у спадок від УРСР. Її було обрано ще навесні 1990 р. В цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні - забезпечувалася спад­коємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні - більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну по­зицію і гальмувала створення правового поля для демократичних пе­ретворень.

Після проголошення незалежності у структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. Верховна Рада запровадила Інститут Президентства. Президент України є главою держави і гла­вою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем’єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо за­безпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку та ін.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які в своїй су­купності становлять судову систему України. Складовими частинами цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та вій­ськові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки покликана була здійснювати Генеральна прокуратура ре­спубліки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж про­буксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформу­вання, або не забезпечував незалежного соціального захисту насе­лення. Внаслідок цього, замість цивілізованого і демократичного ро­зподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади - Прези­дент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади ви­явилися далеко не рівноправними. Криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його не­системним характером. В основі державного устрою республіки ле­жало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської респу­бліки, президентського правління і залишків радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.

Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правого поля. Активне державотворення можна було розгортати лише за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзви­чайно ускладнювався відсутністю самостійної національної правової системи.

Нарешті 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України.

Прийняття Конституції України 1996 р. завершило процес ста­новлення політичної системи республіки як єдиного цілісного органі­зму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв’язку. Нова Конститу­ція - це документ на виріст: з одного боку вона фіксує та регламен­тує те, що існує в реаліях, з іншого - вона є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принци­пи та цілі майбутнього розвитку державного процесу. Таке поєднан­ня в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, ство­рює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку сус­пільства.

З прийняттям Конституції конституційний процес не завершу­ється. По-перше, потрібно було провести копітку роботу щодо тлу­мачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксува­ти їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільст­ва виникатиме нагальна потреба в змінах, доповненнях і додатках до існуючого основного закону держави. Тому після прийнятя Консти­туції законотворчість розгорнулася у двох напрямах - підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому ос­новному законі, та трансформація або відміна законів, затверджених до червня 1996 р. Тому нині законодавча база України ще переживає період становлення.

Радикальні зміни у зміст і перспективи політичних трансформа­цій в Україні внесла так звана «помаранчева революція». Після дру­гого туру президентських виборів, у якому конкурували між собою В.Ющенко і В.Янукович, як відомо, країна опинилася у глибокій по­літичній кризі, а на початку грудня 2004 р.

Запровадження нововведень передбачалось з 1 вересня 2005 р., якщо до того часу будуть прийняті зміни до Конституції стосовно мі­сцевого самоврядування. Але цього не сталося, тому схвалений пар­ламентом закон вступив в силу з 1 січня 2006 р. самостійно, і в Укра­їні розпочалася конституційна політична реформа.

Згідно з положеннями цієї реформи 26 березня 2006 р. відбули­ся вибори до Верховної Ради України. 4% бар’єр подолали тільки 5 політичних партій та блоків ( Партія регіонів, «Наша Україна», БЮТ, КПУ, СПУ ). Після довготривалих переговорів помаранчової коаліції створено не було, і в липні 2006 р. була створена антикризова коалі­ція у складі Партії регіонів КПУ і СПУ, яка і сформувала уряд на чо­лі з В.Януковичем.

Отже, зробимо висновок, - суть конституційного процесу поля­гає у забезпеченні становлення та розвитку правової системи держа­ви, утверджені законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Україні ускладнювалося відсутністю самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням науково- обгрунтованої моделі майбутнього державного устрою; незавершені­стю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил.

Затвердження основного закону держави створило юридичне підгрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадян­ського суспільства, органічного входження України до світової спі­льності, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.