Передумови національно-державного відродження України в умовах перебудови.
Розв’язанню національних проблем у реформаторській програмі М.Горбачова відводилося останнє місце. Мабуть, реформатори потрапили в полон десятиліттями нав’язуваних радянськими пропагандистами положень про остаточне і цілковите розв’язання національного питання в СРСР.
Головним набутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність, що почала поступово переростати у свободу слова. Численні публікації з історичних, політичних, культурних та економічних проблем почали заповнювати безліч білих плям в історії народу та свідомості людей. Почалася руйнація теоретичних догм та ідеологічних стереотипів, виявилась нежиттєздатність комуністичної ідеї.Роки перебудови відзначалися дедалі зростаючою політичною активністю суспільства. Вона виявлялася у діяльності так званих неформальних груп і об’єднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, тобто створених Комуністичною партією.
Наприкінці 1987 р. в Україні відбулися перші виступи інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови. Восени 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб (УКК ). Серед його членів було чимало політв’язнів і дисидентів. Проблеми, що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, проте члени УКК викривали «білі плями» історії й таким чином неминуче ставали в опозицію політичному режиму. Одночасно у Львові виникло культурологічне Товариство Лева. Воно об’єднувало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени міжнародного «Пенклубу» виявили ініціативу у створенні Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Навесні 1988 р. при Київському університеті імені Т.Г. Шевченка виникла студентська організація «Громада».
Неформальні організації перебували під пильною увагою КДБ, хоча власті не вдавалися, як раніше, до арештів. Кампанія цькування у засобах масової інформації лише сприяла популяризації неформалів.
Непідконтрольні державній партії осередки множилися у геометричній прогресії. Політична ситуація в Україні радикалізувалася. На основі Української Гельсінської групи у березні 1988 р. сформувалася організація республіканського масштабу - Українська Гельсінська спілка (УГС). Її лідером став політв’язень Л. Лук’яненко, звільнений у грудні того ж року. УГС заявила про себе, як про федеративне об‘єднання правозахисних груп і організацій.Починаючи з осені 1988 р. перебудовний процес вступив у свій мітинговий етап. У Львові, Києві, Вінниці і Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об’єднань. Зокрема, у Львові на площі перед університетом регулярно проводилися мітинги, учасники яких вимагали скасування привілеїв для компартійно-радянської номенклатури, звільнення політичних в’язнів, розширення прав союзних республік тощо.
Невдалі спроби реформаторської команди М. Горбачова подолати економічну кризу без переходу до ринкових відносин спричинили істотне погіршення рівня матеріального забезпечення населення. Важелі влади вислизали з рук компартійно-радянської номенклатури. Процес реформ перестав бути керованим. Суспільство вставало з колін і починало пред’являти свій рахунок державі. «Революція зверху» перетворилася на «революцію знизу».
Того ж року група письменників виступила з різкою критикою мовної ситуації в республіці, вимагаючи урядових заходів для розширення вживання української мови. Під тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон „Про мови в Українській РСР”. Цим документом юридично закріплювався державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, які мешкали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування української мови як мови корінного населення. Відповідно до закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в державних установах.
Відроджувався український патріотичний рух. У 1989 р. на мітингу у Львові вперше замайоріло синьо-жовте знамено.
Національна символіка стала поширюватись в усій Україні.Боротьба за відродження Української автокефальної православної, як і греко-католицької, церкви була складовою частиною процесу українського національного відродження. Завдяки широкій підтримці українського суспільства цей рух подолав опір властей та РПЦ і набув стійких тенденцій в подальшому розвитку. Якщо у листопаді 1989 р. в Україні діяло 30 парафій УАПЦ, то в січні 1990 р. - понад 200.
Враховуючи політичну і релігійну ситуацію, архієрейський собор РПЦ, який зібрався у Москві наприкінці січня 1990 р., пішов на певні поступки православним ієрархам України. Єпархії, громади і монастирі на території УРСР були виділені в окрему адміністративну одиницю - екзархат. Екзархат набув самостійності в управлінні і почав іменуватися Українською православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх та синод не надали УПЦ права внутрішнього самоврядування і залишили за собою можливість втручатися у розв’язання будь-яких питань церковного життя.
Почали виникати осередки “неформальних” об’єднань: істори- ко-просвітницької організації “Меморіал”, товариства української мови ім. Т.Г.Шевченко, Студентського братства та ін. Легалізувалася Українська греко-католицька церква, відродилася українська автокефальна православна церква. У 1989 р. виникла перша масова політична організація, що перебувала у фактичній опозиції до КПУ - Народний Рух України за перебудову. Організацію, що згодом стала масовою, започаткувала київська творча інтелігенція. 8-10 вересня 1989 р. відбувся установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. На ньому було представлено 1109 делегатів від 1247 первинних груп. 85% делегатів були українцями. 20% делегатів мала партійні квітки, а сім з десяти учасників - вищу освіту. Близько половини їх представляли західні, більше третини - центральні регіони республіки. Кількість членів Руху зі східних і південних областей була мізерною. Робітничий клас майже не брав участі у створенні нової організації.
28 вересня 1989 р. у «Літературній Україні» була надрукована програма Народного руху України за перебудову, прийнята установчим форумом. У ній проголошувався курс на політичне, економічне й культурне відродження України. Головна мета діяльності - побудова демократичного та гуманного суспільства, досягнення справжнього народовладдя, добробуту народу, відродження і всебічний розвиток української нації. Наголошувалося на необхідності забезпечити національно-культурні потреби всіх етнічних груп населення.
У березні - травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та до місцевих Рад. Депутати обиралися прямим таємним голосуванням з альтернативних кандидатур. Напередодні виборів Рух та близькі до нього організації утворили демократичний блок. На 450 мандатів претендувало близько 3 тис. кандидатів. Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів 111 користувалися його підтримкою. Уперше в трьох західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Треба розуміти, що хоч вибори
1990 р. не стали повною перемогою демократії, вони мали велике значення для України. Похитнулася монополія компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент. Тепер її доля вирішувалася не в Москві, а в Києві. Керована з Москви перебудова вичерпала себе - починалася нова українська революція.
З 15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада республіки почала працювати на постійній основі. Найважливішою проблемою національного державного будівництва тепер було досягнення реального суверенітету України. Важливим кроком на шляху до суверенітету стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою 16 липня 1990 р.
У зв’язку зі спробою державного перевороту в СРСР 19 серпня
1991 р., позачергова сесія Верховної Ради республіки 24 серпня 1991 р. проголосила незалежність України і створення самостійної держави - Україна.
Найважливішими подіями в житті України стали Всеукраїнський референдум та вибори Президента України 1 грудня 1991 р.
В бюлетень для таємного голосування був включений Акт проголошення незалежності України та питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” Понад 28 млн. громадян (або понад 90 %) на це питання відповіли “так”, понад 2 млн. (або 7,5 %) відповіли “ні”. На посаду президента претендувало 6 кандидатів: В.Б.Гриньов, Л.М.Кравчук, Л.Г.Лук’яненко, Л.І.Табурянський, В.М.Чорновіл, І.Р.Юхновський. Президентом України було обрано Л.М.Кравчука, який отримав понад 61 % голосів.Важливим етапом у створенні незалежної української держави стала угода про ліквідацію СРСР. 7 - 8 грудня 1991 р. в Білорусії під Брестом відбулася зустріч Голови Верховної Ради Республіки Білорусь С.С.Шушкевича, Президента Росії Б.Н.Єльцина та Президента України Л.М.Кравчука. Наслідком зустрічі стала офіційна констатація факту розпуску СРСР, а також підписання угоди про створення СНД, відкритого для усіх колишніх республік та інших країн.
21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім союзних республік. Таким чином вони підтвердили своє розуміння того, що СРСР більше не існує. За цих умов М.Горбачову не залишалося нічого іншого, як оголосити про припинення виконання ним функцій Президента СРСР у зв’язку зі зникненням самої держави.
Наприкінці 1991 р. закінчилася епоха, що тривала понад сім десятиліть. Зійшла у минуле радянська форма державності, яка насправді була фіктивною і намертво прив’язувала Україну до тоталітарної наддержави. Народилася нова, демократична Україна.