Державний устрій козацтва.

Запорізьке козацтво виробило власну суспільну організацію, яка найповніше відповідала національному характерові українців і потребам часу. Вона мала форму демократичної республіки з найшириіою участю в управлінні козацьких мас.

Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорізької Січі. З’явилися різні військові посади. Суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав ко­шторисом і міг виконувати обов’язки кошового отамана. Писар очолював військову канцелярію й письмово оформлював найголовніші січові справи. Осавул ві­дав організацією військових загонів та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її розта­шування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку ко­мандного апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними, що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.

Територія, яку займали запорожці, змінювалася залежно від політичної ситуації. Столицею дніпровської вольниці була Січ. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях.

Чисельність січового товариства не була сталою. Взимку на Січі перебував невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, а також виконував сторожову службу. Але з настанням весни Січ перетворювалася на людський мурашник. До неї звідусіль, долаючи різні пере­шкоди, сгікалися козаки, що зимували «на волості» і в зимівниках, а також охочі до лицарської слави. До них приєднувалося також безліч промисловиків, котрі протягом коротких літніх місяців намагалися взяти якнайбільше від торгівлі, рибальства, бортництва й мисливства. До козаць­кого гурту приймали всіх бажаючих. Після ствердної від­повіді на питання «У бога віруєш?» і накладання на себе хреста новачок ішов до будь-якого куреня. Більшість праг­нула потрапити до земляків, які жили в Батуринському, Верхньостеблівському, Калниболоцькому чи будь-якому ін­шому курені. Всі запорожці були рівними як у житті, так і в смерті.

Своєрідним устроєм відзначалося й реєстрове козацтво. Поступово воно зводилося в полки й сотні. Реєстровики мали володіння у королівських маетностях в Середньому Подніпров’ї. Спочатку полки називалися за ім’ям полковників. У 1625 р. уряд офіційно затвердив вій­ськово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєс­трового. За ним реєстрові козаки ділилися на шість адмі­ністративно-військових полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування вони іменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Ка­нівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Хоч на їхній території вища влада належала старостам, але й вплив козацької старшини поступово зростав. Реєстровики чимдалі голосніше заявляли про своє право на участь в управлінні краєм. Незважаючи на підлеглість урядові, реєстрові козаки відстоювали право на власне самоврядування, у тому числі на обрання своїх старшин. Уряд неодноразово призначав на старшинські посади вірних йому людей, а козаки так само часто зміщували їх і обирали власних.

За умов польсько-шляхетського панування козацька дер­жава не набула остаточної довершеності й перебувала то у відкритому, то в прихованому протиборстві із центральною владою. Але за різних колізій чітко простежувалася тенденція до незалежності козацького краю від Речі Посполитої.

Внутрішній устрій козацтва став зародком нової Україн­ської держави. Вона не могла постати раптово й в готовому вигляді. Для цього були потрібні час, відповідні умови й соціальна сила, здатна консолідувати народ навколо наці­онально-державницької ідеї. Цю роль і перебрало на себе козацтво після того, як національна аристократія здебіль­шого відмовилася від боротьби за створення незалежної Української держави й пішла на співпрацю з урядами Литви та Польщі.

Відомо чимало козацьких повстань, які поряд з руйні­вними мали також державотворчі цілі. Вже під час виступу козаків під проводом Криштофа Косинського особливе за­непокоєння польських властей викликали спроби запорож­ців закріпити за собою визволену територію. На ній козаки почали запроваджувати козацький устрій, міняти владу, при­водити до присяги місцеве населення, у тому числі й шляхту. Державотворчі ідеї ширилися, розвивалися, охоплювали де­далі більше населення й ставали небезпечними для державної єдності Речі Посполитої. Особливо відчутною стала ця не­безпека для польського уряду під час повстання Северина Наливайка. Повстанці мали намір створити незалежну від Речі Посполитої Українську республіку на чолі з князем. Вона мала охоплювати запорізькі й лівобережні українські землі. З’явилися навіть проекти її устрою. Але в тогочасних умовах вони не могли здійснитися.