Час і причини появи козацтва. Природно-географічні умови козацького краю.
Одну з найславетніших сторінок в історію України вписало козацтво. Вчені по-різному визначали час появи цього соціального феномена нашої історії. Переважна більшість радянських істориків зародження українського козацтва виводила з першої згадки про нього на Поділлі під 1489 р., інші (Грушевський) вбачали його ще в давньоукраїнських бродниках і берладниках.
Ще польський хроніст другої половини XVI ст. Мацей Стрийковський у праці «Хроніка...» (1582) писав про волинських та інших козаків XII— XIII ст. На глибинне національне коріння запорізького воїнства вказували в 1621 р. ієрархи української православної церкви: «Це ж бо те плем’я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Це ж вони за Володимира, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірік». Таке усвідомлення людьми національної основи козацтва забезпечило йому всенародну любов і шану, хоч для цього й потрібне було не одне століття.Термін «козак» на письмі вперше вжито в «Таємній історії монголів» під 1240 р. для означення людини самітньої, не зв’язаної ні з домівкою, ні з сім’єю. У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як «страж», «конвоїр». У збірці коротких житій святих під 1308 р. розповідалося про вбивство козаками якогось Альмачі. Тобто в термін «козак» вкладався різний зміст. Така вже доля слів і понять. Як і люди, вони з’являються на світі, живуть і відмирають. З'явившіїся в пратюркській мові, слово «козак» поступово набуло в українського народу значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України, оборонця православної віри.
Поява козацтва мала під собою два основних взаємопов’язаних чинники: природне прагнення людей до особистої, політичної, господарської й духовної свободи та необхідність захисту краю від татар.
Щоб дістати повну свободу дій і уникнути податкового ярма, найсміливіїпі і найпідприєм- ливіші селяни й міщани Волині, Поділля та Київщини почали дедалі частіше тікати на прикордонні зі степом українські землі. Ще здавна на них чи не щоліта відходники- промисловики добували рибу, шкури, мед та інші дари природи. Втікачі та відходники осідали й заводили господарство на благодатних землях Поділля й Південної Київщини, які вражали сучасників своїм багатством. По Україні ширилися чутки про величезні на них врожаї зернових, трави ростом з людину, ріки, повні риби, яка своїми тілами не давала навіть веслу впасти на воду, ліси, переповнені бортними деревами з медом. У полях і лісах водилося стільки диких коней, оленів, кіз та іншої дичини, що на неї полювали заради шкур і хутра, а не м’яса. Зрозуміло, що таке багатство не могло не приваблювати людей. І ніщо не могло втримати сміливців у їхній жадобі до багатства й волі.Але життя в цьому благодатному краї проходило на грані смертельного ризику. Майже щорічні вторгнення татарських орд завдавали непоправної шкоди насамперед господарству й життю мешканців погранично! зі степом території. Тому вони воліли займатися тими видами господарства, які не так терпіли від ворожих нападів, насамперед мисливством, рибальством і бортництвом. У другій половині XV ст. збільшується кількість зимівників і слобід на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі. З поодиноких жителів і втікачів утворюється соціальна група людей під назвою «козаки», яка.починає відігравати помітну роль на пограниччі України зі степом. Вперше на центральних українських землях козаки згадуються під 1489 р., коли вони допомагали війську сина польського короля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. В 1492 р. козаки захопили татарський корабель під Тягинею, а в 1499 р. мали віддати київському воєводі десятину зі своєї здобичі, взятої під Черкасами. Тобто ареал поширення козацтва наприкінці XV ст. сягав Середнього Подніпров’я. Хоча, можливо, козаки мешкали тут і раніше.
Слідом за козаками ішло й панство. Шляхта випрошувала в королів грамоти на освоєні козаками землі, захоплювала їх і намагалася встановити владу над людьми, які цього не хотіли. Одночасно пани ставали старостами королівських маетностей або намісниками великих магнатів, починали будувати замки для наступу на козаків і захисту володінь від татарських вторгнень. Деякі з них знайшли спільну мову з козаками й використовували їх у боротьбі зі степовиками. Тому офіційні власті й вважали їх ватажками свободолюбивого козацького люду. Гучної слави своїми звитяжними подвигами разом з козаками набули намісник канівський і черкаський Остафій Дашкевич (1514 — 1535) і Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський (1506 — 1512). Вони дбали про оборону краю, в окремі роки були гетьманами козацтва, неодноразово переймали татарські чам- були й визволяли ясир. Барський староста Бернард Претвич у 1540 р. зі своїми «служебниками» й козаками відігнав татарський загін з-під Бара й Хмільника, визволив 50 полонених і захопив багато коней. У 1542 р. він переслідував обтяжених трофеями ординців аж до Очакова. Менше відомі подвиги козаків на чолі з Карпом Маслом з Черкас, Яцьком Білоусом з Переяслава, Андрушком з Брацлава та іншими обраними на козацьких радах отаманами.
Незважаючи на виняткову роль козацтва в обороні краю, власті відмовлялися визнати особливе місце козаків у суспільстві, змушували їх працювати на державців і платити податки. Спочатку козаки відповідали на це повстаннями, як це трапилось в 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на південь, куди не діставали панські руки. Обітованою землею для них стала місцевість нижче дніпровських порогів. Тут козаки й стали осідати, прилаштовуючись до нових умов існування.