Розділ 12 Привид революції

Про секс стало відомо в 1963 році, між скасуванням заборони «Коханця леді Чаттерлей» і першою платівкою The Beatles.

Філіп Ларкін

Революція — ми так її любили.

Данієль Кон-Бендіт

Повстання розкаяної буржуазії проти самовдоволеного та деспотичного пролетаріату — одне з найхимерніших явищ нашого часу.

Сер Ісая Берлін

Сьогодні всі журналісти світу цілують вас у дупу, але не я, дорогі мої. У вас обличчя зіпсованих паршивців, і я ненавиджу вас так, як ненавиджу ваших батьків… Коли вчора на Валле Джуліа ви побили поліцейських, мені було їх шкода, тому що вони — діти бідняків.

П’єр Паоло Пазоліні, червень 1968 року

Ми не з Дубчеком. Ми з Мао.

Італійський студентський лозунг, 1968 рік

Моменти, які мають велике культурне значення, часто здобувають визнання тільки постфактум. 1960-ті роки були не такі: сучасники вважали ці часи — і самих себе — безпрецедентно важливими, і це було однією з особливостей доби. Значна частина шістдесятих минула, якщо згадати пісню британського гурту The Who, «у розмовах про моє покоління». Як ми побачимо, ці турботи не були абсолютно безпідставні; але, як і варто було очікувати, вони призвели до певного зсуву ракурсу. Шістдесяті справді були десятиліттям, яке мало для сучасної Європи надзвичайне значення, але не все, що тоді здавалося важливим, залишило слід в Історії. Тенденція самозакоханого іконоборства — чи то в одязі, чи в ідеях — вичерпалася дуже швидко; натомість справді революційні зміни в політиці та державних справах, які розпочалися наприкінці 1960-х, набрали повних обертів лише через кілька років. У політичній географії 1960-х можна заплутатися: найважливіші події не завжди відбувалися в найвідоміших місцях.

У середині 1960-х років суспільне значення післявоєнного демографічного вибуху вже відчувалося всюди. Здавалося, що в Європі повно молодих людей — у Франції станом на 1968 рік до категорії студентського віку, тобто від 16 до 24 років, належало 8 мільйонів осіб, або 16,1% всього населення країни.

До 1950-х років більшість європейських дітей зазвичай завершували навчання після здобуття початкової освіти у віці 12‒14 років. У багатьох країнах не надто дотримувалися вимог щодо обов’язкової початкової освіти, запровадженої наприкінці ХІХ століття; діти селян в Іспанії, Італії, Ірландії та докомуністичній Східній Європі зазвичай пропускали школу навесні, улітку й на початку осені. Середня освіта залишалася привілеєм, доступним тільки середньому та вищому класам. У післявоєнній Італії завершену середню освіту мало менше 5% населення.

Щоб змінити статистику майбутнього, а також у межах ширшого циклу соціальних реформ, уряди в післявоєнній Європі запровадили низку масштабних освітніх змін. У 1947 році у Великій Британії шкільний вік було збільшено до 15 років (а у 1972 році — до 16 років). В Італії, де на практиці більшість дітей у перші післявоєнні роки все ще залишали стіни школи у віці 11 років, у 1962 році шкільний вік було подовжено до 14-ти. Упродовж 1959–1969 років кількість італійських дітей, які повноцінно навчалися в школі, зросла вдвічі. У Франції, яка в 1950 році могла похвалитися лишень 32 тисячами bacheliers (випускників старшої школи), за наступні двадцять років ця цифра збільшилась уп’ятеро: у 1970 році до bacheliers належало 20% осіб у відповідній віковій категорії.

Ці освітні зміни мали революційні наслідки. Дотепер лінія культурного розламу в більшості європейських суспільств пролягала між тими (і таких була абсолютна більшість), хто закінчив школу, навчившись читати, писати, опанувавши базову арифметику і вивчивши історію держави в загальних рисах, та привілейованою меншістю, яка навчалася до 17 або 18 років, отримала такий цінний диплом про завершену шкільну освіту та продовжила навчання, щоб отримати якийсь фах, або пішла працювати.

Цей новий та абсолютно безпрецедентний розрив поколінь фактично здійснив окрему соціальну революцію, хоча її наслідки все ще були відчутні тільки в межах родин. Але поки десятки тисяч дітей вливалися в нашвидкуруч побудовані середні школи, чим створювали надзвичайне навантаження на матеріальну й фінансову тканину освітньої системи, призначеної для зовсім інших часів, планувальники вже починали непокоїтися через те, що ці зміни означають для закладів, які дотепер були заповідними зонами ще більш обраних кіл, — університетів.

Якщо більшість європейців до 1960 року ніколи не бували в стінах середньої школи, про те, щоб відвідувати університет, мріяти могли одиниці. Упродовж ХІХ століття кількість традиційних університетів, а також інших закладів вищої освіти, здебільшого ремісничого спрямування, дещо збільшилася. Але в 50-х роках ХХ століття вища освіта в Європі все ще була доступна тільки привілейованій меншості, чиї родини могли дозволити собі відмовитися від заробітку своїх дітей, щоб ті могли вчитися в школі до 18 років, а потім ще й сплатити вартість навчання в середній школі та університеті. Звичайно, для дітей бідняків і родин із середніми статками існували стипендії. Але за винятком зразково меритократичних й егалітарних освітніх закладів французької Третьої та Четвертої республік, ці стипендії рідко покривали офіційну вартість додаткової освіти й ніколи не компенсували втрачених доходів.

Попри найкращі наміри попереднього покоління реформаторів, Оксфорд, Кембридж, Вища нормальна школа^[281], університети Болоньї чи Гайдельберга й інші давні освітні установи Європи залишалися недосяжними практично для всіх.

Насамперед Європа невдовзі мала відчути потребу в значно більшій кількості університетів. У багатьох країнах «системи» вищої освіти не було як такої. Більшість країн успадкувала впорядковану випадковим чином мережу окремих інституцій — комплекс невеликих, давніх, формально незалежних закладів, здатних прийняти щонайбільше кілька сотень першокурсників щороку й нерідко розташованих у провінційних містечках без або майже без будь-якої соціальної інфраструктури. Там не було місця для розширення, а їхні лекційні аудиторії, лабораторії, бібліотеки й гуртожитки (якщо такі були) ніяк не могли розмістити ще тисячі молодих людей.

Типове європейське університетське містечко — як-от Падуя, Монпелльє, Бонн, Левен, Фрайбург, Кембридж, Уппсала — було маленьким і часто віддаленим від великих міських осередків (багато століть тому таке місце розташування університету обирали навмисне); винятком, хоч і важливим, був Паризький університет. Більшість європейських університетів не мали кампусів в американському розумінні (тут очевидні винятки становили британські університети, насамперед Оксфорд і Кембридж) та фізично були інтегровані в міське середовище: студенти цих закладів жили в місті й залежали від його мешканців щодо житла й інших послуг. Найголовніше, що, незважаючи на здебільшого багатовікову історію, європейські університети практично не мали власних матеріальних ресурсів. У питаннях фінансування вони повністю залежали від міста чи держави.

Якщо система вищої освіти в Європі збиралася вчасно відреагувати на загрозливий демографічний вулкан, який от-от мав вибухнути через початкову та середню школи, ініціатива мала виходити із центру.

Замість того щоб відкривати нові університети для масових слухачів, британські освітяни вирішили інтегрувати ці заклади в стару елітну систему. Отож британські університети зберегли за собою право приймати студентів або відмовляти їм у вступі: тільки ті, хто показав певний результат на загальнодержавних шкільних випускних іспитах, могли сподіватися вступити до університету, а кожен навчальний заклад був вільний вибирати, кому пропонувати місця, і приймати стільки студентів, скільки був здатен. Студентство у Великій Британії залишилося в певному розумінні привілейованою меншістю (не більше ніж 6% у їхній віковій категорії станом на 1968 рік), а в довгостроковій перспективі це, безумовно, мало негативні наслідки для суспільства. Але для тих небагатьох, кому пощастило, система працювала бездоганно й захищала їх практично від усіх проблем, з якими стикалися їхні однолітки в інших країнах, позаяк на континенті система вищої освіти рухалася в цілковито іншому напрямку.

У більшості західноєвропейських держав ніяких перешкод для переходу із середньої освіти у вищу ніколи не було: якщо особа успішно складала загальнодержавні шкільні випускні іспити, вона автоматично мала право вступити до університету. До кінця 1950-х років це не викликало жодних труднощів — кількість абітурієнтів була невелика, й університетам не треба було боятися надлишку студентів. У будь-якому разі навчання в більшості університетів на континенті за давньою традицією було доволі відособлене і безсистемне.

Більшість центральних планувальників вирішили не будувати нові університети, а просто видали накази щодо розширення наявних. Водночас вони не створили жодних додаткових перешкод чи системи попереднього відбору. Навпаки, виходячи з найкращих міркувань, вони часто заходилися усувати наявні бар’єри: у 1965 році Міністерство освіти Італії скасувало вступні іспити та фіксовані квоти на спеціальності в усіх університетах. Вища освіта, яка колись була привілеєм, тепер мала стати правом. Наслідки були катастрофічні. Станом на 1968 рік університет міста Барі, у якому зазвичай навчалося близько 5 тисяч студентів, намагався впоратися зі студентським корпусом, що складався з понад 30 тисяч осіб. У Неаполітанському університеті в той самий рік налічувалося 50 тисяч студентів, у Римському — 60. Тільки ці три університети разом навчали більше студентів, ніж їх загалом було в Італії вісімнадцять років тому; багато з них так ніколи й не одержали диплом^[283].

Під кінець 1960-х років кожна сьома молода особа в Італії відвідувала університет (тоді як десять років тому — кожна двадцята). У Бельгії — кожна шоста. У Західній Німеччині, де в 1950 році навчалося 108 тисяч студентів і де традиційні університети вже почали страждати від надмірних напливів, до кінця 1960-х налічувалось майже 400 тисяч студентів. У Франції до 1967 року студентів стало стільки ж, скільки в 1956 році було школярів. По всій Європі студентів ставало значно більше, ніж раніше, і якість їхнього навчання швидко погіршувалась. Усе було переповнене — бібліотеки, гуртожитки, лекційні зали, їдальні — та в очевидно поганому стані (навіть у тому випадку, ба навіть особливо, якщо було новим). Витрати післявоєнних урядів на освіту, які всюди різко зросли, були зосереджені на початковій і середній школі, її оснащенні та вчителях. Це, безперечно, був правильний вибір, у будь-якому разі продиктований вимогами виборців. Але він мав свою ціну.

На цьому етапі варто згадати, що навіть станом на 1968 рік більшість молодих людей у кожній європейській країні не були студентами (цю деталь часто випускають в описах цього періоду), особливо якщо їхні батьки були селянами, робітниками, іммігрантами — чи то з провінції, чи то з-за кордону — або не мали фаху. Саме тому ця нестудентська більшість проживала шістдесяті зовсім інакше: особливо кінець 1960-х, коли навколо університетів стільки всього відбувалося. Їхні погляди, особливо на політику, не можна ототожнювати з поглядами їхніх однолітків-студентів. Утім в інших аспектах молодь об’єднувало те, що вже стало характерною та спільною культурою.

Кожне покоління бачить світ по-своєму. Покоління шістдесятих бачило світ новим і молодим. В історії людства більшість молодих людей приходять у світ, повний старших людей, і саме старші за них обіймають впливові посади та є зразками для наслідування. Однак для покоління середини 1960-х усе було інакше. Культурна екосистема розвивалася набагато швидше, ніж колись. Розрив між великим, заможним, балуваним, самовпевненим і культурно незалежним поколінням та незвичайно нечисленним, тривожним, травмованим Депресією і понівеченим війною поколінням їхніх батьків був більшим за звичайну відстань між різними віковими групами. Багатьом молодим людям щонайменше здавалося, що вони народилися в суспільстві, яке неохоче змінювалося — змінювало свої цінності, стиль, правила — на їхніх очах та за їхнім наказом. У попмузиці, кіно й на телебаченні було повно молодих людей, і вони дедалі більше ставали їхньою аудиторією та ринком. Станом на 1965 рік існували радіо- й телепередачі, журнали, магазини, продукти й цілі індустрії, призначені саме для молоді й залежні від популярності серед неї.

Хоча молодіжна культура в кожній країні мала своїх власних кумирів, заклади й типові місцеві культові заходи («Фестиваль друзів», що відбувся 22 червня 1963 року на Національній площі в Парижі, був заходом, який дав початок французькій молодіжній культурі 1960-х, однак в інших країнах залишився практично поза увагою), чимало популярних культурних віянь тієї доби з не баченою досі легкістю долали державні кордони. Масова культура за визначенням ставала міжнародною. Тренд (у музиці чи в моді) зароджувався в англомовному світі, часто в самій Англії, а потім рухався на південь і схід — цьому сприяла дедалі більш візуалізована (а відповідно — транскордонна) культура та час від часу перешкоджали місцеві альтернативи або ж, що траплялося частіше, політичне втручання^[284].

Нові віяння були адресовані заможнішій молоді — дітям європейського білого середнього класу, які могли дозволити собі платівки, квитки на концерти, взуття, одяг, косметику й дорогі зачіски. Але те, яким чином презентували цю продукцію, демонстративно йшло врозріз із традиційними лініями класового поділу. Найуспішніші тогочасні музиканти — The Beatles та їхні наслідувачі — запозичили ритми американських блюз-гітаристів (здебільшого чорношкірих) та поєднали їх з матеріалом, безпосередньо взятим з мови та життя британського робітничого класу^[285]. Це надзвичайно оригінальне поєднання пізніше стало корінною транснаціональною культурою європейської молоді.

Зміст попмузики мав доволі велике значення, але її форма важила ще більше. У 1960-х роках люди особливо звертали увагу на стиль. Можна подумати, що нічого нового в цьому немає. Але те, що стиль міг безпосередньо замінити зміст, напевно, було особливістю епохи. Попмузика 1960-х була бунтарською за тональністю, манерою виконання, тоді як тексти — часто заспокійливими та й у будь-якому разі щонайбільше напівзрозумілими для закордонних слухачів. В Австрії грати або слухати британську чи американську попмузику для молоді означало плювати у вічі приголомшеним батькам, поколінню Гітлера; у країнах-сусідах, Угорщині та Чехословаччині, це сприймали (з відповідними поправками) аналогічно. Музика, так би мовити, протестувала від їхнього імені.

Якщо складалося враження, що головною темою музичного культурного мейнстриму шістдесятих був секс (принаймні доки він на короткий час не поступився місцем наркотикам і політиці), це теж здебільшого залежало від стилю. Більшість молодих людей мешкали окремо від батьків і в більш юному віці, ніж раніше, залишали батьківський дім. А контрацепція ставала безпечнішою, доступнішою й легальною^[286]. Публічна демонстрація оголеного тіла та прояви нестримної сексуальної розкутості в кіно й літературі стали більш поширеними, принаймні в Північно-Західній Європі. Через усе це старше покоління було переконане, що ніяких сексуальних обмежень не лишилося, а їхнім дітям було в задоволення підживлювати кошмари батьків.

Насправді «сексуальна революція» шістдесятих майже напевно була твором уяви для абсолютної більшості людей як старшого, так і молодшого покоління. Як нам відомо, сексуальні інтереси та поведінка більшості молодих європейців і близько не змінилися ані так стрімко, ані так радикально, як любили стверджувати очевидці того періоду. За даними тогочасних опитувань, навіть сексуальне життя студентів не надто відрізнялося від життя їхніх попередників. Вивільнений сексуальний стиль шістдесятих зазвичай протиставляли п’ятдесятим, які зображували (дещо несправедливо) як добу моральних переконань і затятої емоційної стриманості. Але якщо порівняти це десятиліття з 1920-ми роками, європейським fin-de-siècle або напівсвітом Парижа в 60-х роках ХІХ століття, «свінг-шістдесяті» були досить-таки сумирними.

Продовжуючи робити акценти на стилі, покоління шістдесятих дуже сильно й незвично намагалося вирізнятися своєю зовнішністю. Одяг, зачіски, макіяж і речі, які досі називалися «модними аксесуарами», стали обов’язковими маркерами вікової та політичної ідентичності. Джерелом таких тенденцій був Лондон: він впливав на європейські смаки щодо одягу, музики, фотографій, моделей, реклами й навіть багатотиражних журналів. Ураховуючи те, що за Британією вже закріпилися асоціації з прісним дизайном та низькопробною архітектурою, це було неочікуваним і, як виявилося, нетривалим поворотом подій, молодіжною зміною традиційного стану речей. Але фальстарт «лондонського свінгу», як назвав цю хвилю журнал Time у квітні 1966 року, по-особливому вплинув на цю добу.

До 1967 року в британській столиці існувало понад 2 тисячі магазинів, які називали себе «бутиками». Більшість із них були безсоромними копіями магазинів одягу, що простягалися вздовж Карнабі-стріт; цю місцину здавна вподобали чоловіки-гомосексуали, але тепер вона перетворилася на епіцентр тогочасної моди для осіб будь-якої сексуальної орієнтації. У Парижі бутик модного одягу New Man, перша французька ластівка революції в кравецтві, відкрився на Рю де л’Ансьян Комеді 13 квітня 1965 року. Упродовж року вслід за ним повідкривалися копії-імітації, кожна з яких мала вивіску з назвою на модний британський манер — «Dean», «Twenty», «Cardiff» тощо.

Стиль Карнабі-стріт, клонований у всій Західній Європі (хоча в Італії не так виразно, як у решті країн), проявлявся в яскравому вбранні чітких фасонів у стилі унісекс, свідомо створених такими, що не пасуватимуть особам, старшим за тридцять років. Вузькі червоні вельветові штани та приталені чорні сорочки з New Man у подальші три роки стали основною формою одягу паризьких вуличних демонстрантів, тож їх усюди масово копіювали. Як і решта в шістдесятих, вони були створені чоловіками і для чоловіків; але носити їх могли й молоді жінки, і дедалі частіше так і робили. Цьому впливу піддалися навіть паризькі будинки моди: у 1965 році міські кутюр’є пошили більше штанів, ніж спідниць.

Вони також скоротили виробництво капелюхів. Це свідчило про те, що переважає молодіжний ринок, на якому крайнім проявом власної ідентичності стала зачіска, а не головний убір, а традиційні капелюхи залишилися атрибутами офіційних подій для «старших»^[287]. Утім капелюхи в жодному разі не зникли. На другому етапі кравецької революції на зміну веселим яскравим кольорам модного вбрання (які залишилися з кінця 1950-х) прийшов більш «серйозний» верхній одяг, який також відображав аналогічні зміни в музиці. Тепер молодіжний одяг шили та продавали з певним, цілком виразним акцентом на «пролетарські» й «радикальні» джерела його натхнення — не лише сині джинси та «робочі сорочки», а й чоботи, темні куртки та шкіряні кашкети в «ленінському» стилі (або їхні фетрові варіації, що були відлунням капелюхів-кошутів — головних уборів угорських революціонерів ХІХ століття). Ця більш політично свідома мода так і не прижилася в Британії, але до кінця десятиліття вона стала напівофіційною формою німецьких й італійських радикалів та їхніх послідовників-студентів^[288].

Окрім цих двох модних тенденцій існували ромські балдахіни хіпі. На відміну від стилів «Карнабі-стріт» та «вуличного бійця», питомо європейських за своїм походженням, стиль хіпі — невиразно «утопічний» у своїй незахідній, «антикультурній», асексуальній філософії показного стриманого споживання — прийшов з Америки. Його комерційний потенціал був очевидним, і чимало магазинів, які виникли у відповідь на попит на обтислі фасони чіткого крою середини 1960-х років, невдовзі докладали зусиль, щоб відповідним чином оновити свій асортимент. Вони навіть зробили декілька коротких спроб вивести на ринок «образ Мао». Він складався з безформного піджака з чітко окресленим комірцем і повсюдного «пролетарського» капелюха та лаконічно вбирав у себе ознаки всіх трьох стилів, особливо в поєднанні з «Цитатником» — збіркою революційних одкровень китайського диктатора. Але, незважаючи на фільм Ґодара «Китаянка» 1967 року, в якому група французьких студентів старанно вивчає Мао та намагається наслідувати його приклад, «образ Мао» залишився вподобанням меншості — навіть серед «маоїстів».

Антикультурна політика та її символіка після 1967 року окреслилася чіткіше завдяки асоціаціям з романтизованими історіями про партизанів-революціонерів з «третього світу». Але навіть так вона не стала в Європі повноцінною модою. Не варто обманюватися дивовижним переродженням Че Ґевари на подібний до Христа образ мученика-ікони для бунтівних західних підлітків: європейські шістдесяті завжди були євроцентричними. Навіть «революція хіпі» так ніколи і не дісталася Європи. Щонайбільше вона зупинилася на берегах Великої Британії та Нідерландів, залишивши там слід — порівняно більш розвинуту культуру наркотиків й одну напрочуд оригінальну грамофонну платівку.

Легковажний бік шістдесятих — моду, попкультуру, секс — не варто відкидати як дрібницю й показуху. Для нового покоління це був спосіб покінчити з епохою дідусів — справи континенту все ще були в руках геронтократів (Аденавера, де Ґолля, Макміллана та Хрущова). Безперечно, кричущі, позірні прояви шістдесятих — нарцистичне потурання власним бажанням, яке назавжди асоціюватиметься з цією добою, — загалом видаються неправильними. Але свого часу ті, хто їх проживав, сприймали їх як нові та свіжі. Навіть холодний, жорсткий полиск тогочасного мистецтва чи цинізм у фільмах кінця 1960-х років після затишної буржуазної фальші нещодавнього минулого здавався справжнім і цілющим. Егоцентричне зазнайство, притаманне цьому часу — що молодь змінить світ тим, що «зробить свою справу», «давши собі волю» та «кохаючись, а не воюючи», — завжди було ілюзією і не дало жодної користі. Але свого часу це була не єдина ілюзія, і точно не найбезглуздіша.

Шістдесяті були великою добою Теорії. Важливо чітко окреслити, що це означає: це точно не про по-справжньому проривні винаходи в біохімії, астрофізиці чи генетиці, оскільки нефахівці загалом не звертали уваги на такі речі. Водночас це й не про відродження європейської соціальної думки: середина ХХ століття не дала світу соціальних теоретиків, яких можна було б порівняти з Геґелем, Марксом, Контом, Міллом, Вебером чи Дюркгаймом. «Теорія» не означала й філософію: найвідоміші тогочасні західноєвропейські філософи — Бертран Расселл, Карл Ясперс, Мартін Гайдеґґер, Бенедетто Кроче, Моріс Мерло-Понті, Жан-Поль Сартр — або вже померли, або були старі, або ж зайняті чимось іншим, а провідні мислителі Східної Європи — Ян Паточка чи Лешек Колаковський — досі були здебільшого невідомі поза межами своїх країн. Щодо блискучої плеяди економістів, філософів та соціальних теоретиків, яка розквітла в Центральній Європі до 1934 року, то більшість із тих, хто вцілів, назавжди емігрували до США, Великої Британії, Австралії чи Нової Зеландії, де утворили інтелектуальні ядра сучасної «англо-саксонської» науки у своїх дисциплінах.

За новим модним визначенням, «теорія» означала дещо зовсім інше. Її завданням було «ставити під сумнів» (на тогочасному жаргоні) метод і цілі наукових дисциплін — насамперед соціальних наук (історії, соціології, антропології), але також гуманітарних і навіть, у пізніші роки, точних. В епоху швидкого зростання університетів, коли періодичні видання, журнали й викладачі гарячково шукали зразки для наслідування, виник цілий ринок «теорій» будь-якого штибу — підживлений не так удосконаленням наукової пропозиції, а радше ненаситним попитом споживачів. На перший план теоретичної революції вийшла історія й інші «неточні» соціальні науки. Оновлення історичних студій у Європі розпочалося в попередньому поколінні: видання Economic History Review та Annales: E?conomies, Socie?te?s, Civilizations були засновані в 1929 році, а назви виказували їхню ревізіоністську місію. У 1950-х роках з’явилася Група істориків Комуністичної партії Великої Британії та впливовий журнал соціальної історії Past & Present, відділ культурних досліджень у Бірмінгемському університеті в Англії, створений під впливом роботи Річарда Гоґґарта^[289] і Реймонда Вільямса, а також, дещо пізніше, Школа соціальної історії в Білефельдському університеті в Західній Німеччині, згуртована навколо Ганса-Ульріха Велера^[290].

Науковий доробок, створюваний у цих осередках, не обов’язково був єретичним; навпаки, зазвичай це були дуже якісні напрацювання, методологічно цілком традиційні. Але вони були свідомо тлумачними, зазвичай із не категоричної, проте, безперечно, лівацької позиції. Історію трактували з позицій соціальної теорії та з наголосом на важливості класу, особливо його нижчих щаблів. Метою було не просто зобразити чи навіть пояснити певний історичний момент, а розкрити його глибинне значення. Історичні праці, написані в цьому ключі, здавалися містком між минулим і теперішнім, між науковими умовиводами і сучасною практикою, а нове покоління студентів прочитувало їх (нерідко помилково) саме з такого погляду.

Але, попри все своє політичне значення, історія — це дисципліна, напрочуд непроникна для високих теоретичних учень: що більше втручається Теорія, то більше занепадає Історія. Хоча одному чи двом провідним історикам 1960-х років удалося на схилі віку сягнути зіркового статусу, ніхто з них — хай яким революційним був його доробок — не став культурним авторитетом. Іншим дисциплінам велося краще — або гірше, залежно від позиції оповідача. Спираючись на більш ранні теорії в лінгвістиці, культурні антропологи на чолі з Клодом Леві-Строссом запропонували всеохопне нове пояснення варіацій і відмінностей між суспільствами. Їхні причини полягали не в очевидних суспільних практиках чи культурних ознаках, а у внутрішній суті, глибинних структурах людських взаємин.

«Структуралізм», як стали називати цей напрямок, виявився надзвичайно привабливим. Як спосіб систематизації людського досвіду він був близький до історичної школи «Анналів», найвідоміший тогочасний представник якої Фернан Бродель заробив собі репутацію на дослідженнях longue dure?e (тривалих періодів) — погляді на історію з висоти пташиного польоту й описам повільних змін у географічній та соціальній структурі впродовж цих періодів, а отже, добре вписувався в тогочасний науковий стиль. Але ще більшої значущості структуралізму надавала його безпосередня доступність і для інтелектуалів, і для нефахівців. Як пояснювали послідовники Леві-Стросса із суміжних галузей, структуралізм навіть не був репрезентативною теорією: суспільні коди, або «знаки», які він описував, стосувалися не конкретних людей, місць чи подій, а лише інших знаків у закритій системі. Отож вона не підлягала емпіричній перевірці або спростуванню: було неможливо довести, що структуралізм помиляється, а іконоборчі цілі його постулатів у поєднанні з резистентністю до заперечення забезпечували йому широке коло прихильників. Будь-що і що завгодно можна було пояснити як поєднання «структур»: як зауважив П’єр Булез, назвавши одну зі своїх композицій «Структури», «це ключове слово нашого часу».

У 1960-х роках з’явилася низка прикладних структуралізмів: в антропології, історії, соціології, психології, політичній науці та, певна річ, у літературі. Найвідоміші практики — зазвичай ті, хто в правильних пропорціях поєднував наукову відвагу та природний талант самопромоції — стали міжнародними знаменитостями; їм пощастило опинитися в центрі уваги світу інтелектуалів саме тоді, коли телебачення ставало засобом масової інформації. У давніші часи Мішель Фуко міг бути фаворитом віталень, зіркою паризьких лекційних аудиторій — як Анрі Берґсон за п’ятдесят років до того. Але коли його книжка «Слова і речі», яка вийшла друком у 1966 році, лише за чотири місяці розійшлася накладом у 20 тисяч примірників, він буквально прокинувся знаменитим.

Сам Фуко зрікся ярлика «структураліст» — так само як Альбер Камю завжди наполягав, що ніколи не був «екзистенціалістом» і навіть точно не знав, що це означає^[291]. Однак, як Фуко принаймні був би змушений визнати, те, що він думав, насправді не мало жодного значення. «Структуралізмом» тепер стали умовно позначати будь-який на позір революційний виклад минулого чи теперішнього, який підривав традиційні лінійні пояснення і категорії та ставив під сумнів їхні припущення. Ще важливіше те, що «структуралісти» були тими, хто зводив до мінімуму або навіть заперечував роль персоналій та особистої ініціативи в людських справах^[292].

Але, попри всі найрізноманітніші способи застосування, думка про те, що будь-що є «структурованим», залишала без пояснення дещо важливе. Фернана Бродель, Клод Леві-Стросс чи навіть Мішель Фуко прагнули розкрити глибинні процеси культурної системи. У деяких випадках це могло тягнути за собою революційний науковий імпульс, в інших — ні (у випадку Броделя точно ні), але це справді оминає чи мінімізує значення змін і переходів. Зокрема, визначальні політичні події виявилися резистентними до цього підходу: можна було пояснити, чому зміни мали відбутися в певний момент, але залишалося незрозуміло, як саме це відбулося або чому окремі суспільні гравці були схильні цьому сприяти. Як інтерпретація людського досвіду, будь-яка теорія, що покладається на систему структур, не враховуючи людського вибору, шкутильгає через власні ж гіпотези. Структуралізм був підривним інтелектуально, але неспроможним політично.

Молодіжна енергія шістдесятих не прагнула зрозуміти світ; як зазначав Карл Маркс у часто цитованих тоді «Тезах про Феєрбаха», які він написав у віці лише 26 років, «філософи тільки по-різному тлумачили світ; тоді як мета полягає в тому, щоб його змінити». Коли йшлося про трансформацію світу, була тільки одна велика теорія, яка мала на меті пов’язати тлумачення світу з усеосяжним проєктом змін; лише один панівний наратив, який обіцяв усьому надати сенс і водночас залишити місце для людської ініціативи, — політичний проєкт самого марксизму.

Інтелектуальні спорідненості та політичні пристрасті європейських шістдесятих можна зрозуміти тільки у світлі цього продовження захоплення Марксом і марксизмом. У «Критиці діалектичного розуму» 1960 року Жан-Поль Сартр зазначав: «Я вважаю марксизм неперевершеною філософією нашого часу». Непохитне переконання Сартра поділяли не всі, але весь політичний спектр загалом погоджувався, що кожен, хто прагне зрозуміти світ, має дуже серйозно ставитися до марксизму та його політичної спадщини. Реймон Арон — сучасник Сартра, його колишній друг та інтелектуальний супротивник — усе життя був антикомуністом. Але й він відверто визнавав (зі змішаним відчуттям жалю та захоплення), що марксизм — це панівна ідея доби й світська релігія епохи.

У 1956‒1968 роках марксизм у Європі існував — і, так би мовити, процвітав — у стані умовної популярності. Через викриття та події 1956 року сталінський комунізм зазнав ганьби. Західні комуністичні партії або були політично незначущими (у Скандинавії, Британії, Західній Німеччині та Нідерландах); або повільно, але неухильно занепадали (як у Франції); або, як-от в Італії, намагалися дистанціюватися від своїх московських зв’язків. Офіційний марксизм, утілений в історії та вченнях леніністських партій, загалом було дискредитовано — особливо на тих територіях, де він продовжував панувати. Навіть на Заході ті, хто вирішував віддати свій голос комуністам, мало цікавилися марксизмом.

Водночас до тієї частини марксистської спадщини, яка відрізнялася від радянської версії і якої не торкнувся її моральний занепад, відчувався інтелектуальний і науковий інтерес. Навіть після смерті ідейного натхненника не переставали існувати марксистські й навколомарксистські секти та малі угруповання, що відкололися від ширших течій: невеликі політичні партії, які претендували на звання справжніх послідовників Маркса, діяли ще задовго до 1914 року. Деякі з них, як-от Соціалістична партія Великої Британії, функціонували й досі. Вони вихвалялися своєю політичною цнотою та переконували, що лише вони правильно тлумачать оригінальні марксистські тексти^[293]. Але більшість соціалістичних рухів, кіл, клубів і товариств кінця ХІХ століття поглинули універсальні соціалістичні та робітничі партії, які об’єдналися в 1900–1910 роках. Сучасні марксистські суперечки були закорінені в леніністському розколі, який стався пізніше.

Саме з міжгрупових конфліктів ранніх років Радянського Союзу виникла найбільш довговічна марксистська «єресь» — течія, яку заснував Троцький та його послідовники. Через чверть століття після того, як у Мексиці від руки сталінського агента загинув Троцький (і значною мірою завдяки цьому), троцькістські партії можна було знайти в кожній європейські державі, де їх прямо не заборонили. Зазвичай вони були невеликі й очолювані, за образом їхнього однойменного засновника, харизматичним авторитарним лідером, який диктував і доктрину, і тактику. Їхня стратегія полягала в «зануренні» — роботі всередині більших організацій лівого крила (партій, профспілок, наукових товариств) з метою колонізувати їх або спрямувати їхню політику та політичні союзи в бік, визначений троцькістською теорією.

Троцькістські партії — як і недовговічний Четвертий (Робітничий) Інтернаціонал, з яким вони себе пов’язували, — здавалися сторонньому спостерігачеві напрочуд подібними до комуністів, які декларували таку саму відданість Леніну, й відрізнялися від них тільки історією кривавої боротьби за владу між Троцьким та Сталіним. У цьому справді полягала ключова відмінність догми: троцькісти продовжували говорити про «перманентну революцію» та звинувачувати офіційних комуністів у тому, що вони перервали робітничу революцію, зупинивши її в межах однієї країни, але в усьому іншому єдиною очевидною розбіжністю було те, що сталінізм став політично успішним, тоді як троцькізм зазнав бездоганної поразки.

Звичайно, саме ця поразка і вабила пізніших послідовників Троцького. Можливо, минуле й здавалося сумним, однак робота над помилками (радянську революцію очолили реакціонери-бюрократи, аналогічно до Термідоріанського перевороту, який повалив якобінців у 1794 році) мусила, як вони вважали, забезпечити їм успіх у майбутньому. Утім навіть від фігури Троцького віяло владою; зрештою, він відіграв важливу роль у перші роки радянського режиму і був деякою мірою причетний до його відхилень. Для нового, політично незайманого покоління втрачені лідери європейського комунізму, чоловіки та жінки, які так і не мали можливості взяти на себе будь-яку політичну відповідальність, стали прикладами справді привабливих поразок.

Таким чином, у 1960-х роках знову набула популярності особа Рози Люксембург, соціалістки польсько-єврейського походження, вбитої солдатами фрайкору^[294] в Німеччині під час невдалої революції в Берліні в січні 1919 року; Дьйордя Лукача, угорського мислителя-комуніста, який у своїх політичних дописах 1920-х років дуже недовго пропонував альтернативу офіційному комуністичному розумінню історії та літератури, аж доки його не змусили публічно зректися своїх ідей; і найбільше — Антоніо Ґрамші, співзасновника італійської Компартії та автора циклу блискучих неопублікованих статей про революційну політику й італійську історію, більшість із яких була написана у фашистських тюрмах, де він скнів від 1926 року до своєї смерті у квітні 1937 року у віці 46 років.

Упродовж 1960-х років праці всіх трьох масово перевидавали або публікували вперше багатьма мовами. Їхні автори мали між собою мало спільного, а те, що їх таки об’єднувало, було негативним досвідом — жоден із них не був при владі (за винятком Лукача, який обіймав посаду комісара з питань культури в короткочасному комуністичному диктаторському режимі Бели Куна в Будапешті з березня по серпень 1919 року); усі вони у певний час виступили проти підходів ленінізму (у випадку Люксембург — навіть до того, як більшовики захопили владу); і всі троє, як і багато інших, опинилися в тривалому забутті в тіні офіційної комуністичної теорії та практики.

Віднайдення праць Люксембург, Лукача, Ґрамші та інших забутих марксистів^[295] початку ХХ століття супроводжувалося перевідкриттям самого Маркса. Насправді оприявнення нового та на позір зовсім іншого Маркса мало надзвичайно велике значення для тогочасної популярності марксизму. «Старий» Маркс був Марксом Леніна і Сталіна — вікторіанським соціальним науковцем, неопозитивістські праці якого стали провісниками й уможливили демократичний централізм і пролетарську диктатуру. Навіть якщо цей Маркс не мав безпосереднього стосунку до того, яким чином використовували його зрілі напрацювання, його незмінно з цим пов’язували. На службі чи то в комунізму, чи то в соціальної демократії, вони були ідеями старої лівиці.

Нова лівиця, як вона вже в 1965 році почала себе називати, шукала нові тексти — і знайшла їх у працях молодого Карла Маркса, у метафізичних есеях і записках, написаних на початку 1840-х років, коли Марксу, молодому німецькому філософу, вихованому в дусі геґельянського історицизму та романтичної мрії про остаточну свободу, заледве виповнилося двадцять. Сам Маркс вирішив не видавати деякі з цих напрацювань; після невдалих революцій 1848 року він навіть рішуче від них відвернувся, переключившись на дослідження політичної економіки й сучасної політики, з якими його відтоді й асоціювали.

Отож навіть не всі вчені були знайомі з багатьма текстами раннього Маркса. Коли їх у 1932 році вперше опублікували повністю під егідою Інституту марксизму-ленінізму в Москві, на них звернули мало уваги. Інтерес до них, зокрема до «Економічно-філософських рукописів» та «Німецької ідеології», знову виник через тридцять років. Раптом стало можливим бути марксистом, відкидаючи при цьому важку та заплямовану спадщину традиційної західної лівиці. Здавалося, що молодого Маркса цікавили напрочуд сучасні проблеми: як перетворити «відчужену» свідомість і звільнити людей від невігластва щодо їхнього справжнього становища та можливостей; як змінити порядок пріоритетів у капіталістичному суспільстві й поставити людину в центр її власного існування. Словом, як змінити світ.

Для старшого покоління вчених-марксистів і для традиційних марксистських партій ця збочена увага до тих праць, які сам Маркс вирішив не публікувати, здавалася глибоко несерйозною. Але вона мала згубні наслідки: якщо будь-хто може просто підняти тексти й тлумачити Маркса, як йому заманеться, тоді авторитет комуністичних (і в цьому випадку також троцькістських) керманичів розсиплеться, а водночас — й обґрунтування революційної політики в тодішньому основному розумінні. Не дивно, що марксистський істеблішмент вирішив дати цьому відсіч. Луї Альтюссер, провідний теоретик французької Компартії, всесвітньо відомий експерт з марксизму та викладач французької Вищої нормальної школи, побудував свою професійну репутацію й скороминучу славу на тому, що, як він стверджував, провів розділову лінію між «молодим», геґельянським Марксом і «зрілим» Марксом-матеріалістом. Він наполягав, що мали наукове значення, а отже, були справді марксистськими тільки пізніші праці^[296].

Що комуністи й інші консервативні марксисти передбачили правильно, то це те, як легко цього нового гуманістичного Маркса можна підлаштувати під сучасні смаки й тренди. Нарікання такого романтика початку ХІХ століття, як Маркс, на капіталістичну модерність та нелюдяний вплив індустріального суспільства добре надавалися до тогочасних протестів проти «репресивної толерантності» постіндустріальної Західної Європи. Очевидно, що нескінченна гнучкість заможного, ліберального Заходу, його спроможність, наче губка, всотувати пристрасті й відмінності, бісила його критиків. Вони наполягали, що буржуазному суспільству властива репресивність. Вона не могла просто випаруватися. Якщо репресивності не було видно на вулицях, то вона обов’язково мала в щось перейти, і вона увійшла в самі душі людей, а головне — у їхні тіла.

Герберт Маркузе, інтелектуал Веймарської доби, який зрештою опинився в Південній Каліфорнії, де радо адаптував свою стару епістемологію до нового середовища, запропонував зручний підхід, який поєднував усі ці ідейні течії. Західне суспільство споживання, пояснював він, уже не залежало від прямої економічної експлуатації класу незаможних пролетаріїв. Натомість воно відволікало людську енергію від пошуку задоволення (зокрема сексуального) та спрямовувало до споживання товарів й ілюзій. Справжні потреби — сексуальні, соціальні, громадянські — підмінялися фальшивими, задоволення яких становить мету споживацької культури. Це підштовхнуло молодого Маркса ще далі, ніж він сам міг сподіватися, але привернуло увагу широкої аудиторії: не лише тих одиниць, що читали есеї Маркузе, а й багатьох інших, хто перейняв риторику і загальну логіку цього аргументу, який почали широко вживати в культурі.

Акцент на пошуку сексуального задоволення як радикальної мети був доволі образливим для старшого покоління ліваків. Вільне кохання у вільному суспільстві не було новою ідеєю — на неї приставали деякі соціалістичні угруповання початку ХІХ століття, а перші роки Радянського Союзу також відрізнялися виразною моральною розкутістю. Однак провідна традиція європейського радикалізму сповідувала моральну та сімейну чистоту. Стара лівиця ніколи не була культурними інакодумцями чи сексуальними авантюристами — навіть замолоду. Це було справою богеми, естетів і митців, часто індивідуалістичних або навіть політично реакційних нахилів.

Та хай яким бентежним було поєднання сексу й політики, воно не становило справжньої загрози: насправді, як намагався пояснити не один комуніст-інтелектуал, новий наголос на індивідуальних бажаннях, що переважають над колективними зусиллями, був об’єктивно реакційним^[297]. Справді підривний потенціал нових прочитань Маркса новою лівицею полягав в іншому. Комуністи й не тільки могли не зважати на розмови про сексуальне звільнення. Їх навіть не хвилювала антиавторитарна естетика молодшого покоління і його вимоги самостійності в спальні, лекційній залі та професійних відносинах; усе це вони — можливо, нерозважливо — відкинули як тимчасове порушення природного порядку речей. Що ображало їх набагато більше, то це нове віяння серед молодих радикалів асоціювати марксистську теорію з революційними практиками в екзотичних краях, де не підходили жодні з усталених категорій та авторитетів.

Центральним постулатом історичної лівиці в Європі було те, що вона представляла, а у випадку комуністів навіть уособлювала пролетаріат — «сині комірці», промисловий робітничий клас. Ця близька ідентифікація соціалізму з міською робочою силою була зумовлена не просто спорідненістю душ. Це була характерна відмінність ідеологічної лівиці, яка відрізняла її від благонамірених ліберальних чи католицьких соціальних реформаторів. Голоси робітничого класу, особливо його чоловічої частини, становили основу влади та впливу британської Лейбористської партії, нідерландської та бельгійської робітничих партій, Комуністичних партій Франції та Італії та соціал-демократичних партій німецькомовної Центральної Європи.

За винятком Скандинавії, більшість зайнятого населення ніколи не була соціалістами чи комуністами; його прихильності розподілялися по всьому політичному спектру. Однак традиційні партії лівого крила все одно сильно залежали від голосів робітничого класу, а тому тісно асоціювали себе з ним. Але до середини 1960-х років цей клас потихеньку зникав. У розвинутих країнах Західної Європи шахтарі, сталевари, кораблебудівники, металурги, працівники текстильної галузі, залізничники й інші робітники, які заробляли на життя фізичною працею, масово виходили на пенсію. У прийдешній добі індустрії послуг на їхнє місце заступала робоча сила геть іншого типу.

У традиційної лівиці це мало викликати певне занепокоєння: членство в профспілках та партіях, а також внески в ці організації сильно залежали від цієї масової бази. Але попри те, що початок зникнення класичного європейського пролетаріату широко анонсували результати тогочасних соціологічних опитувань, стара лівиця продовжувала наполягати на своїй робітничій «основі». Особливо непохитними залишалися комуністи. Існував лише один революційний клас — пролетаріат; одна партія, яка могла представляти та відстоювати інтереси цього класу, — комуністи; і тільки один правильний результат робітничої боротьби під проводом комуністів — революція, як це п’ятдесят років тому довела Росія.

Але для будь-кого, хто не був обмежений цією версією європейської історії, пролетаріат вже перестав бути єдиним доступним засобом радикальних суспільних перетворень. У тих краях, які дедалі частіше називали «третім» світом, існували альтернативи: націоналісти, які боролися проти колонізаторів у Північній Африці та на Близькому Сході; чорношкірі радикали в США (які не дуже надавалися для визначення «третій світ», але тісно з ним асоціювалися); та селяни-партизани звідусіль — від Центральної Америки до Південнокитайського моря. Разом зі «студентами» і навіть просто молоддю такі особи становили значно численнішу та легшу для мобілізації заради надій революції категорію, ніж урівноважені й задоволені робітничі маси заможного Заходу. Після 1956 року молоді західноєвропейські радикали відвернулися від гнітючого комуністичного спадку в Східній Європі й шукали натхнення деінде.

Цю нову моду на екзотику, з одного боку, підживлювала тогочасна деколонізація та надії національно-визвольних рухів, а з іншого — проєкція власних втрачених ілюзій Європи на інших. Європа напрочуд мало знала про тамтешнє життя, хоча в науці й з’явилася примітивна галузь «селянських студій». Революціям на Кубі та в Китаї приписували всі якості й досягнення, яких так бракувало в Європі. Італійська письменниця-марксистка Марія-Антонієтта Маччоккі лірично оспівувала контраст між жалюгідним станом сучасної Європи та постреволюційною утопією Китаю Мао, який тоді був на піку Культурної революції: «У Китаї немає ознак збайдужіння, нервових розладів чи фрагментації особистості, на які можна натрапити в споживацькому суспільстві. Китайський світ компактний, інтегрований та абсолютно цілісний».

Селянські революції в неєвропейському світі мали ще одну ознаку, яка подобалася тогочасним західноєвропейським інтелектуалам і студентам: вони були насильницькі. Звичайно, лише за декілька годин на схід, у Радянському Союзі та його країнах-сателітах, насильства не бракувало. Але це було насильство з боку держави, офіційного комунізму. Насильство повстанців третього світу було визвольним. Як пояснював Жан-Поль Сартр у своїй відомій передмові до французького видання Франца Фанона^[298] «Гнані і голодні» 1961 року, насильство антиколоніальних революцій було «відтворенням людиною самої себе… пристрелити європейця означає вбити двох зайців одним пострілом — знищити гнобителя і водночас того, кого він пригноблює: залишається мрець і вільна людина; той, хто вижив, уперше відчуває під ногами національну землю».

Таке самозречене захоплення чужоземними прикладами не було новим для Європи: Токвіль давно зауважив їхню привабливість для дореволюційної інтелігенції у Франції XVIII століття; окрім того, вони відіграли роль і в принадності власне Радянської революції. Але в 1960-х роках Європі пропонували для наслідування приклад Далекого Сходу або й далекого Півдня. Студентів-радикалів у Мілані й Берліні закликали повторити успішні східні маневри: показово поєднавши риторику в дусі Мао і троцькістську тактику, лідер німецького студентського руху Руді Дучке підбурював його прихильників здійснити в 1968 році «довгу ходу інститутами».

З погляду консервативного старшого покоління, таке недбале запозичення чужих моделей було свідченням розгнузданої легкості, з якою поважний революційний код старої Європи перетворювався на ідеологічний Вавилон. Коли італійські студенти заявили, що в новій сервісній економіці університети становитимуть центри вироблення знання, а студенти, відповідно, — новий робітничий клас, вони занадто широко витлумачили марксистські постулати. Але на їхньому боці принаймні був діалектичний прецедент, і грали вони за встановленими правилами. Кілька років по тому, коли міланська студентська газета Re Nudo проголосила: «Пролетарська молодь Європи, хай єднає нас Джимі Гендрікс!» — діалектика перетворилася на пародію. Як від самого початку стверджували їхні критики, хлопці та дівчата шістдесятих були просто несерйозні.

Проте шістдесяті були надзвичайно важливим десятиліттям. Третій світ, від Болівії до Південно-Східної Азії, перебував у сум’ятті. «Другий» світ радянського комунізму лише здавався стабільним, та й то, як виявиться пізніше, недовго. А провідна держава Заходу, яку збурювали вбивства й расові заворушення, розпочинала повномасштабну війну у В’єтнамі. Витрати США на оборону упродовж 1960-х стабільно зростали, сягнувши максимуму в 1968 році. Для Європи війна у В’єтнамі не була суперечливим питанням — її не підтримували сили всього політичного спектра; але вона стала каталізатором мобілізації на континенті: навіть у Британії найбільші демонстрації десятиліття мали на меті висловити відкриту незгоду з політикою США. У 1968 році в межах Кампанії солідарності з В’єтнамом десятки тисяч студентів пройшли вулицями Лондона до Посольства США на площі Гросвенор, гнівно вимагаючи від США закінчити війну у В’єтнамі (а від британського уряду лейбористів — припинити її нерішучу підтримку).

Те, що так багато тогочасних суперечок і вимог будувалося навколо політичного, а не економічного порядку денного, дещо говорить про особливі обставини шістдесятих, а також про соціальне походження більшості провідних громадських активістів. Як і 1848 рік, шістдесяті були революцією інтелектуалів. Але тогочасні невдоволення мали й економічний бік, навіть якщо багато їх учасників ще цього й не усвідомлювали. Хоча період процвітання післявоєнних десятиліть ще не скінчився, а безробіття в Західній Європі перебувало на історично мінімальній позначці, низка конфліктів на західноєвропейському ринку праці на початку 1960-х років передвіщала майбутні проблеми.

Причиною цих страйків, а також тих, які ще тільки мали відбутися в 1968–1969 роках, було незадоволення падінням реальних зарплат, коли післявоєнне зростання пішло на спад. Але найбільше скаржились на умови роботи та, зокрема, відносини між начальством і підлеглими. За винятком особливих випадків Австрії, Німеччини та Скандинавії, стосунки між робітниками та керівництвом європейських заводів і різних установ не були добрими: у типовому міланському цеху — чи то в Бірмінгемі, чи в промисловому передмісті Парижа — за невдоволеними, войовниче налаштованими робітниками наглядали безкомпромісні авторитарні начальники, а комунікації між цими двома групами практично не існувало. «Промислові відносини» в деяких частинах Західної Європи були оксюмороном.

Приблизно те саме почасти стосувалося сфери обслуговування й кваліфікованої праці: два яскраві приклади — державна французька телерадіокомпанія ORTF та Комісаріат атомної енергетики, де штат технічних працівників, від журналістів до інженерів, буквально закипав від обурення. Традиційні форми авторитету, дисципліни й обрання (чи то пак убрання) не встигали за стрімкими суспільними і культурними перетвореннями минулого десятиліття. Фабриками й установами керували за принципом «згори вниз», тоді як від низів не приймали жодного зворотного зв’язку. Керівники могли карати, принижувати чи звільняти працівників відповідно до власних примх. До них часто ставилися зневажливо, а їхню думку не брали до уваги. З’являлося чимало закликів щодо надання працівникам більшої ініціативи, професійної автономії, навіть «самоуправління» (французькою — autogestion).

Ці питання не стояли гостро на порядку денному європейських промислових конфліктів із часу захоплень Народних фронтів 1936 року. Раніше їх також оминали увагою профспілки та політичні партії, зосереджені на більш традиційних і придатних для маніпуляцій вимогах — вищих зарплатах, меншій кількості робочих годин. Але вони були цілком співзвучні з гаслами студентів-радикалів (з якими войовничих працівників практично нічого більше не пов’язувало), що виголошували подібні скарги щодо переповнених і слабко керованих університетів.

Відчуття вилучення з процесу ухвалення рішень, а відповідно і з влади, було ще одним симптомом шістдесятих, наслідків якого тоді ще вповні не усвідомлювали. Завдяки системі двоетапних парламентських та загальнонаціональних президентських виборів політичне життя у Франції до середини 1960-х оформилося в стабільну систему виборчих і парламентських коаліцій, побудованих навколо двох політичних сімей: з лівого краю — комуністи й соціалісти, з правого — центристи та ґоллісти. За мовчазною згодою всього політичного спектра, маленькі партії та маргінальні групи були змушені або входити в одну з більших чотирьох, або ж залишалися за бортом політичного мейнстриму.

Те саме відбувалося в Італії та Німеччині, але з інших причин. Із 1963 року широка лівоцентристська коаліція в Італії обіймала більшу частину національного політичного простору, за межами якого опинилися тільки комуністична й колишні фашистські партії. У Федеративній Республіці Німеччина з 1966 року при владі перебувала «Велика коаліція» християнських демократів та соціал-демократів, які разом з «вільними» демократами монополізували Бундестаг. Такі домовленості забезпечували політичну стабільність і тяглість, але, як наслідок, у трьох найбільших демократіях Західної Європи радикальна опозиція була витіснена не просто на парламентську гальорку, а взагалі поза межі парламенту. Здавалося, що «системою» справді керують тільки «вони», як уже певний час заявляла нова лівиця. Радо скориставшись нагодою, студенти-радикали проголосили себе «позапарламентською» опозицією, а політика перемістилася на вулиці.

Найвідоміший приклад — швидкоплинні події, які відбувалися у Франції навесні 1968 року. Своїм розголосом вони радше завдячують шоковому ефекту й особливому символізму повстання на вулицях Парижа, аніж будь-яким довготривалим наслідкам. Травневі «інциденти» почалися восени 1967 року в Нантері, похмурому передмісті Західного Парижа й місці розташування одного з поспіхом побудованих додаткових корпусів старого Паризького університету. Студентські гуртожитки в Нантері вже деякий час слугували прихистком для мінливого складу законослухняних студентів, «таємних» радикалів та жменьки наркоторговців і наркоманів. Платили за житло не завжди, а між чоловічим і жіночим гуртожитками, попри сувору офіційну заборону, відбувався інтенсивний нічний рух^[299].

Адміністрація університету в Нантері не хотіла створювати неприємності, наполягаючи на дотриманні правил, але в січні 1968 року виключила нелегального «мешканця» та пригрозила дисциплінарними заходами одному законному студенту Данієлю Кон-Бендіту за зневажливу поведінку стосовно одного міністра, який саме приїхав до університету з візитом^[300]. Після цього відбулися нові протести, а 22 березня після арешту радикальних студентів, які здійснили напад на приміщення American Express у центрі Парижа, було засновано Рух на чолі з Кон-Бендітом й іншими студентськими лідерами. Ще через два тижні, після зіткнень між студентами та поліцією, нантерський кампус закрили, а Рух та його діяльність перемістили до стародавніх університетських корпусів у Сорбонні та поблизу в серці Парижа.

Щоб не дати ідеологічно забарвленій риториці та амбітним програмам подальших тижнів увести нас в оману, варто наголосити, що причини травневих заворушень були локальними та виразно егоцентричними. Захоплення Сорбонни та подальші вуличні барикади й сутички з поліцією, зокрема у ніч з 10 на 11 травня та з 24 на 25 травня, відбувалися під проводом (троцькістської) «Революційної комуністичної молоді», а також офіційних представників студентської ради і спілки молодших викладачів. Але цілком знайома марксистська риторика бунтівників приховувала, по суті, анархічний дух, метою якого були негайна ліквідація та приниження влади.

У цьому сенсі, як з презирством і стверджувала верхівка французької Компартії, це була вечірка, а не революція. Вона мала всі символічні ознаки французького повстання — озброєних демонстрантів, вуличні барикади, захоплення стратегічних будівель та розв’язок, політичні вимоги й вимоги у відповідь, — але не була ним за своєю природою. Молоді чоловіки і жінки, які стояли в студентському натовпі, походили переважно із середнього класу; багато хто з них навіть представляв паризьку буржуазію («fils à papa» — «таткові синки», як глузливо назвав їх лідер ФКП Жорж Марше). Коли вони шикувалися на вулицях, щоб протистояти озброєній владі Французької держави, з вікон комфортабельних буржуазних квартир на них дивилися їхні власні батьки, тітоньки й бабусі.

Жорж Помпіду, прем’єр-міністр за де Ґолля, швидко оцінив масштаб проблеми. Після перших сутичок він, попри критику з боку власної партії та уряду, відкликав поліцію й фактично залишив університет і навколишній район під контролем паризьких студентів. Своїми діями, які отримали широкий розголос, студенти змусили Помпіду та його президента де Ґолля ніяковіти. Але, окрім як упродовж короткого часу на початку протестів, коли їх заскочили зненацька, вони не відчували загрози з їхнього боку. Можна було розраховувати, що, коли настане час, поліція — особливо підрозділ із протидії вуличним заворушенням, куди набирали дітей бідних селян з провінції, які завжди були готові натовкти пику розбещеній паризькій молоді, — наведе лад. Помпіду непокоїло дещо значно серйозніше.

Студентські заворушення й захоплення стали каталізатором низки страйків і протестів на робочих місцях по всій країні, через що під кінець травня Франція була практично знеструмлена. Деякі з перших протестів — наприклад, серед кореспондентів французького телебачення та радіо — були спрямовані проти їхніх політичних редакторів, які цензурували репортажі про студентський рух та, зокрема, інформацію про надмірну жорстокість деяких поліцейських. Але в міру того як загальний страйк набирав обертів, перекинувшись на заводи з виробництва літаків у Тулузі, електростанції, нафтохімічні фабрики та, найстрашніше, гігантські заводи Renault на околиці самого Парижа, стало ясно, що ставки значно вищі за вимоги кількох тисяч розлючених студентів.

Страйки, звичайні та сидячі, захоплення офісних приміщень і водночас демонстрації й марші були найбільшим суспільним протестним рухом в історії сучасної Франції, набагато далекосяжнішим, ніж у червні 1936 року. Навіть з позиції сьогодення важко сказати точно, що їх спровокувало. Комуністична профспілкова організація Всезагальна конфедерація праці спочатку не знала, що робити: коли представники профспілки спробували втихомирити страйкарів Renault, ті їх перекричали, а пізніше рішуче відкинули угоду, укладену між урядом, профспілками та працедавцями, хоча вона й обіцяла підвищення заробітної плати, коротший робочий день та активнішу участь працівників у консультаціях із керівництвом.

Мільйони чоловіків і жінок, які припинили працювати, об’єднувала зі студентами одна річ. Хай якими були їхні місцеві проблеми, усі вони насамперед були доведені до відчаю умовами існування. Вони прагнули не так добитися кращих умов праці, як щось змінити в способі свого життя; брошури, маніфести та промови це підтверджували. Для державної влади хороші новини полягали в тому, що це послаблювало запал страйкарів і відвертало їхню увагу від політичних цілей; однак це вказувало на загальний недуг, для якого було складно знайти рішення.

Франція мала і багатство, і безпеку, тож деякі консервативні експерти дійшли висновку, що хвиля протестів спричинена не невдоволенням, а просто нудьгою. Але відчай був справжнім не лише на заводах Renault, де умови праці давно були незадовільні, а всюди. П’ята республіка довела до абсолюту давню французьку звичку зосереджувати владу в кількох інституціях, скупчених в одному місці. Францією керувало (і це було очевидно) вузьке коло паризької еліти — соціально закрите, культурно привілейоване, згірдливе, ієрархічне та неприступне. Навіть дехто з тих, хто до нього належав (й особливо їхні діти), вважали його задушливим.

Що ж до самого вже не молодого де Ґолля, то він уперше з 1958 року не зміг зрозуміти, до чого ведуть події. Його першою реакцією стала безрезультатна промова на телебаченні, а потім він зник з поля зору^[301]. Коли ж під час референдуму наступного року він усе ж таки спробував скористатися тим, що він прийняв за народний антиавторитарний настрій, і запропонував низку заходів, які мали децентралізувати уряд і процес ухвалення рішень у Франції, то зазнав рішучої та принизливої поразки. Після цього він подав у відставку, вийшов на пенсію та переїхав до свого заміського будинку, де й помер кілька місяців по тому.

Тим часом з’ясувалося, що Помпіду мав рацію, вирішивши перечекати студентські демонстрації. На піку студентських страйків і загального протестного руху, що набирав обертів, деякі студентські лідери та купка поважних політиків, які мали б думати, перш ніж говорити (зокрема колишній прем’єр П’єр Мендес-Франс і майбутній президент Франсуа Міттеран), заявили, що влада безсила, а отже, її можна захопити. Казати такі речі було і небезпечно, і нерозумно. Як тоді зауважив Реймон Арон, «одна справа — скинути короля, а інша — президента, обраного на всенародних виборах». Де Ґолль і Помпіду швидко скористалися помилками лівиці. Країна, попередили вони, опинилася під загрозою комуністичного перевороту^[302]. Наприкінці травня де Ґолль оголосив дочасні вибори й закликав Францію обирати між законним урядом і революційною анархією.

У межах початку передвиборчої кампанії правиця влаштувала величезну контрдемонстрацію. Масова хода, значно чисельніша навіть за студентські марші, які відбулися два тижні тому, пройшла Єлисейськими полями 30 травня, чим спростувала твердження лівиці про те, що влада втратила контроль. Поліція отримала наказ звільнити університетські приміщення, заводи й офіційні установи. На подальших парламентських виборах керівні ґоллістські партії отримали приголомшливу перемогу, збільшивши свій попередній результат на одну п’яту та забезпечивши абсолютну більшість у Національній асамблеї. Робітники повернулися на роботу. Студенти пішли на канікули.

Травневі події у Франції справили психологічний вплив незалежно від їхнього справжнього значення. На очах у всіх та перед міжнародною телевізійною аудиторією в режимі реального часу відбувалася революція. Її лідери, привабливі та красномовні молоді люди, які вели молодь Франції історичними бульварами лівого берега Сени, були напрочуд телегенічні^[303]. Їхні вимоги — чи то стосовно демократизації академічного середовища, чи то скасування моральної цензури, чи то просто щодо кращого світу — було легко зрозуміти та, попри стиснуті кулаки й революційні промови, вони зовсім не здавалися загрозливими. Загальнонаціональний страйковий рух, тривожний і незрозумілий, лише підсилював ауру власне студентських дій: пізніше саме їхньому рухові, який цілком випадково натиснув на гачок суспільного невдоволення, приписали наближення масових страйків й артикуляцію їхніх вимог.

Найголовніше, що травневі заворушення у Франції були незвично мирними проти революційних подій в інших країнах чи власне минулого Франції. Було попсовано доволі багато майна; крім того, чимало студентів і поліцейських потрапили до лікарень після «Ночі на барикадах» 24 травня. Але учасники з обох сторін стримувалися. У травні 1968 року жоден студент не загинув, на представників державного політикуму не було замахів, а легітимність його інститутів ніхто не ставив від сумнів (за винятком французької університетської системи, де все й почалося і яка постійно страждала від внутрішніх зривів і дискредитації, водночас не провадячи жодних значних реформ).

Бунтарі 1968 року до абсурду зімітували стиль й атрибути революцій минулого: вони, зрештою, ділили ту саму сцену. Але вони відмовились від повторення колишнього насильства. У результаті французька «психодрама» (за Ароном) 1968 року майже одразу стала частиною національної міфології як об’єкт ностальгії, стилізованої боротьби, у якій сили Життя, Енергії та Свободи вишикувалися проти закляклої понурої сірості людей минулого. Дехто з популярних народних улюбленців травневих подій пізніше побудував звичайну політичну кар’єру: Ален Крівін, харизматичний студент-магістр, лідер студентів-троцькістів, сьогодні, через сорок років, є шістдесятирічним лідером однієї з найдавніших троцькістських партій Франції^[304]. Денієль Кон-Бендіт, якого в травні вислали з Франції, став поважним депутатом франкфуртської міської ради, а пізніше — представником Партії зелених у Європейському Парламенті.

Але для глибоко аполітичного настрою травня 1968 року показовим було те, що французькими бестселерами на тему цих подій, які найуспішніше продавалися серед представників наступного покоління, були не ґрунтовні історичні праці і тим паче не серйозні доктринальні трактати, а збірки тогочасних графіті й гасел. Зібрані зі стін, дощок оголошень і міських вулиць, ці дотепні короткі афоризми закликають молодих людей кохатися, розважатися, висміювати старших і загалом робити те, що подобається, водночас мимохідь змінюючи світ. Як стверджував один лозунг, «Sous le pave? la plage» («Під бруківкою — пляж»). Чого автори гасел у травні 1968 року ніколи не робили, то це не підбурювали своїх читачів заподіяти комусь серйозної шкоди. Навіть шпильки в бік де Ґолля роблять з нього підстаркувату перечепу, а не політичного ворога. Вони передають роздратування та знемогу, але напрочуд мало гніву. То була революція без жертв, що, зрештою, означає, що то була ніяка не революція.

Попри поверхові подібності в риториці студентських рухів, ситуація в Італії складалася геть інакше. По-перше, суспільне тло італійських конфліктів було доволі відмінне. Масштабна міграція з півдня на північ упродовж першої половини десятиліття спричинила в Мілані, Турині й інших промислових містах півночі брак транспорту, послуг, освіти та насамперед житла, а державні уряди так і не змогли розв’язати цих проблем. «Економічне диво» в Італії настало пізніше, ніж у решті країн, а перехід від аграрного суспільства був більш різким.

У результаті потрясіння першого етапу індустріалізації збіглися в часі й наштовхнулися на невдоволення модерного періоду. Некваліфіковані та напівкваліфіковані робітники (зазвичай з півдня, більшість із них — жінки) так і не змогли знайти собі місце в уже усталених спілках кваліфікованих робітників — чоловіків з промислової півночі. До традиційної напруги між працівниками та роботодавцями тепер додалися суперечки між кваліфікованими і некваліфікованими робітниками, тими, хто належав до спілок, і тими, хто ні. Ті працівники, яким платили краще, які були більш захищені й мали кращу кваліфікацію (працівники заводів FIAT або виробника автомобільних шин Pirelli), вимагали більшого впливу на управлінські рішення: наприклад, щодо робочих змін, різниці в оплаті праці та дисциплінарних заходів. Некваліфіковані робітники деякі з цих цілей підтримували, інші — ні. Їх передусім не задовольняли виснажливі ставки за одиницю виробленої продукції, невпинний темп механізованих конвеєрів і небезпечні умови праці.

Післявоєнна економіка в Італії зазнала перетворень завдяки сотням маленьких інженерних, текстильних та хімічних підприємств, працівники більшості яких не мали ані юридичних, ані інституційних способів захиститися від вимог їхніх начальників. Італійська держава добробуту в 1960-х усе ще була доволі нікудишнім утворенням і сягнула зрілості тільки в наступному десятилітті (значною мірою завдяки суспільним заворушенням шістдесятих), а багато некваліфікованих працівників та їхніх родин досі не мали робочих прав чи доступу до сімейних пільг (у березні 1968 року відбувся загальнонаціональний страйк, вимогою якого було запровадження загальнодержавної пенсійної системи). Традиційні ліві партії та спілки були неспроможні врегулювати ці питання. Навпаки, у той час вони переймалися тим, що ця нова неприборкана робоча сила розмиває старі трудові інститути. Коли напівкваліфіковані працівниці спробували заручитися підтримкою комуністичної профспілки щодо їхніх скарг на пришвидшені темпи роботи, їм натомість порадили вимагати більшої компенсації.

За таких умов суспільна напруга в Італії найбільше була вигідна не традиційним лівим організаціям, а жменьці неформальних мереж «позапарламентської» лівиці. Її очільники — комуністи-дисиденти, науковці-теоретики робітничої незалежності та речники студентських організацій — швидко визначили причини незадоволення на промисловому ринку праці й інтегрували їх у свої проєкти. Ба більше, у самих університетах неможливо було не помітити аналогії. Їхня нова й неорганізована робоча сила (величезний приплив студентів, які перші в родині отримували вищу освіту) так само зіткнулася із глибоко незадовільними умовами життя та праці. А старі еліти також могли ухвалювати будь-які безапеляційні рішення стосовно студентських мас, на власний розсуд нав’язуючи навчальне навантаження, іспити, оцінки і штрафні санкції.

З такої перспективи адміністрація, наявні спілки й інші професійні організації шкіл та університетів — не меншою мірою, ніж фабрики і заводи — мали власний «об’єктивний» інтерес у статус-кво. Те, що італійське студентство переважно походило з міського середнього класу, не суперечило цій логіці: як виробники і споживачі знань, вони (у своїх власних очах) становити навіть більшу загрозу для влади й авторитету, ніж традиційні маси пролетаріату. За логікою нової лівиці, значення мало не соціальне походження певної суспільної групи, а її спроможність кидати виклик владним інститутам і структурам. Починати можна було як у лекційній залі, так і в механічному цеху.

Гнучку адаптивність тогочасної італійської радикальної політики добре ілюструє набір вимог, поширених міланським liceo (середньою школою): метою студентського руху, як вони зазначали, був «контроль та подальше скасування оцінок загалом і незадовільних оцінок зокрема, а відтак — ліквідація системи відбору учнів; право кожного на освіту й гарантовану стипендію; свобода зібрань; загальні ранкові наради; підзвітність вчителів студентам; звільнення реакціонерів й авторитарних викладачів з учительського складу; участь студентів у складанні навчальної програми»^[305].

Низка протестів і заворушень в Італії наприкінці шістдесятих почалася в Турині в 1968 році зі студентського протесту проти намірів перенести частину університету (факультет точних наук) на околиці: це було відлуння протестів, які в той самий час відбувалися в нантерському передмісті. Аналогія простежувалась і в подальшому закритті Римського університету в травні 1968 року внаслідок студентського бунту проти парламентського законопроєкту щодо реформи вищої освіти. Але, на відміну від студентських рухів у Франції, реформа освітніх закладів завжди була другорядним питанням для італійських студентських лідерів, тоді як на першому місці, як свідчать назви їхніх організацій — Avanguardia Operaia чи Potere Operaio («Робітничий авангард», «Сила робітників»), — була солідарність із робітничим рухом.

Робітничі заворушення, які розпочалися на міланських фабриках компанії Pirelli у вересні 1968 року і тривали до листопада 1969-го (коли уряд змусив Pirelli піти назустріч головним вимогам страйкарів), стали промисловим втіленням та посиленням студентських протестів. Страйковий рух 1969 року був найбільшим в історії Італії та мав для молодих італійських радикалів такий мобілізаційний і політичний ефект, який не можна було навіть порівняти з нетривалими кількатижневими протестами у Франції попереднього року. «Гаряча» тогорічна осінь, під час якої відбувалися страйки без попередження, а невеликі групи робітників здійснювали спонтанні захоплення, вимагаючи впливу на процес управління заводами, переконала італійських студентів-теоретиків та їхніх послідовників, що їхнє кардинальне заперечення «буржуазної держави» — правильна тактика. Робітнича автономія — як тактичний засіб і як мета — була шляхом у майбутнє. Тоді як реформи — і в школах, і на фабриках — не лише недосяжні, а ще й небажані. Компроміс був поразкою.

Чому «неофіційні» італійські марксисти обрали саме цей шлях — питання дискусійне. Традиційно витончена та компромісна стратегія італійської Компартії дозволяла звинуватити її в тому, що вона працює всередині «системи», особисто зацікавлена в стабільності, а тому, як закидали їхні критики з лівого політичного флангу, є «об’єктивно реакційною». Саме італійська промислова система була водночас і корумпованою, і на позір неспроможною на зміни: на парламентських виборах 1968 року свій результат збільшили і християнські демократи, і комуністи, тоді як жодна інша партія не показала гідного результату. Це може пояснити незадоволення позапарламентської лівиці, однак не те, чому вона вдалася до насильства.

«Маоїзм» — або ж принаймні некритичне захоплення китайською культурною революцією, яка тоді йшла повним ходом — в Італії був поширений більше, ніж у будь-якій іншій європейській країні. Партії, групи й видання маоїстського спрямування, які можна було розпізнати через уперте вживання прикметника «марксистсько-ленінський» (щоб відрізнятися від клятих офіційних комуністів), у ті роки швидко повиростали одні за одними, натхненні прикладом китайських хунвейбінів (червоних вартових) та підкреслюючи тотожність інтересів, які пов’язують робітників й інтелектуалів. Студенти-теоретики в Римі й Болоньї навіть імітували риторику пекінських схоластів, поділяючи університетські предмети на «добуржуазні залишки» (грецька мова й латина), «чисто ідеологічні» (наприклад, історія) та «приховано ідеологічні» (фізика, хімія, математика).

Уявно маоїстське поєднання революційної романтичності та робітничої догми втілило періодичне видання (і рух) Lotta Continua («Боротьба, що триває»), назва якого, як це часто буває, передає його ідею. Перший випуск Lotta Continua з’явився восени 1969 року, коли насильницькі дії вже певний час тривали. Серед гасел туринських студентів-протестувальників у червні 1968 року були «Ні соціальному миру на фабриках!» та «Проти насильства можна боротися лише насильством». У подальші місяці і студентські, і робітничі демонстрації набули дедалі виразнішого насильницького характеру — як у риториці («Розгроми державу, а не міняй її!»), так і в діях. Найпопулярнішою піснею італійського студентського руху в ті місяці цілком очікувано стала La Violenza («Насильство»)^[306].

Іронічність всього цього не могли не помітити її сучасники. Як зауважив кінорежисер П’єр Паоло Пазоліні після сутичок студентів із поліцією в садах Вілли Борґезе в Римі, класові ролі помінялися місцями: розбещені діти буржуазії викрикували революційні гасла й лупили дітей бідних селян з півдня, які за копійки мали забезпечувати громадський спокій. Кожен, хто був достатньо дорослим, щоб пам’ятати нещодавнє італійське минуле, розумів, що ці насильницькі заходи могли закінчитися лише погано. Тимчасом як французькі студенти лише бавилися з ідеєю, що державна влада може похитнутися під тиском знизу, а міцні та стабільні ґоллістські державні інститути дозволяли їм безкарно плекати цю примху, італійські радикали небезпідставно вважали, що їм справді вдасться порвати тканину постфашистської республіки на шматки — і їм дуже хотілося спробувати. 24 квітня 1969 року на Міланській торговельній виставці й на центральному вокзалі були закладені бомби. Ще через вісім місяців, уже після того як конфлікт на заводі Піреллі залагодили, а страйки припинилися, підірвали Сільськогосподарський банк на площі Фонтана в Мілані. Розпочалася «стратегія напруги», яка стала лейтмотивом ключових років 1970-х.

У 1960-х роках італійських радикалів можна було звинуватити в тому, що вони забули нещодавнє минуле своєї країни. У Західній Німеччині було навпаки. До 1961 року післявоєнне покоління привчали думали, що у війні та поразці винен нацизм; але його справді жахливі риси постійно применшувалися. Тогорічний суд над Адольфом Айхманом, а також так звані «Процеси Аушвіцу», які тривали у Франкфурті з 1963 по 1965 рік, із запізненням привернули увагу німецької громадськості до злочинів нацистського режиму. У Франкфурті 273 особи давали свідчення щодо масштабу та глибини німецьких злочинів проти людства, які стосувалися значно ширшого кола осіб, ніж тих двадцяти трьох (22 есесівців й 1 таборового капо^[307]), яким пред’являли обвинувачення. У 1967 році Александр і Марґарет Мітчерліх опублікували надзвичайно впливову працю Die Unfähigkeit zu trauen («Неспроможність оплакувати»), у якій стверджували, що за визнанням Західнонімецькою державою нацистського зла так і не настало щире визнання особистої відповідальності.

Західнонімецькі інтелектуали завзято підхопили цю тезу. Імениті письменники, драматурги й режисери — Ґюнтер Ґрасс, Мартін Вальзер, Ганс-Маґнус Енценсберґер, Юрґен Габермас, Рольф Гохут, Едґар Райц (усі вони народилися між 1927 та 1932 роком) — дедалі більше у своїй роботі стали зосереджуватися на нацизмі й неспроможності з ним примиритися. Але молодша плеяда інтелектуалів, які народилися впродовж або одразу ж після Другої світової війни, зайняла жорсткішу позицію. За браком власного досвіду минулих подій, вони покладали провину за всі гріхи Німеччини не так на нацизм, як на Боннську республіку. Тож для Руді Дучке, Петера Шнайдера, Ґудрун Енсслін (усі вони народилися в 1940 році) чи дещо молодших Андреаса Баадера та Райнера Вернера Фассбіндера (1943 і 1945 року народження відповідно) західнонімецька післявоєнна демократія була не рішенням, а проблемою. Аполітичний, консьюмеристський кокон ФРН під крильцем Америки був не просто недосконалим і склеротичним; він радо вступив зі своїми західними господарями в змову, щоб заперечити німецьке минуле, поховати його під матеріальними товарами й антикомуністичною пропагандою. Навіть її конституційні атрибути були несправжні. Фассбіндер зазначав: «Наша демократія була указом Західної окупаційної зони, а не наслідком нашої боротьби».

Молода радикальна інтелігенція німецьких шістдесятих звинувачувала Боннську республіку в тому, що та покриває злочини покоління її батьків-засновників. Багато чоловіків і жінок, які народилися в Німеччині під час війни та одразу ж після її завершення, не пам’ятали своїх отців — ким вони були і що скоїли. У школі їм нічого не розповідали про історію Німеччини після 1933 року (та й про Веймарський період теж небагато). Як пізніше пояснювали Петер Шнайдер й інші, вони жили у вакуумі, створеному над пусткою: навіть вдома (насправді вдома особливо) їм ніхто про «це» нічого не розповідав.

Їхні батьки, те німецьке покоління, яке народилося між 1910 та 1930 роком, не просто відмовлялися говорити про минуле. Вони не вірили в політичні обіцянки і великі ідеї, тож завзято та дещо зніяковіло зосереджувались на матеріальному благополуччі, стабільності й респектабельності. Як зрозумів Аденавер, їхня ідентифікація з Америкою та «Заходом» значною мірою була пов’язана з бажанням уникнути асоціації з усім тим, що тягнула за собою «німецькість». Як наслідок, в очах своїх синів і доньок вони були ніким. Їхні матеріальні досягнення заплямувала їхня моральна спадщина. Якщо колись й існувало покоління, яке справді бунтувало проти всього, що втілювали їхні батьки, — усього: національної гордості, нацизму, грошей, Заходу, миру, стабільності, закону та демократії, — то це були «діти Гітлера», західнонімецькі радикали шістдесятих.

У їхніх очах від Федеративної Республіки віяло самовдоволеністю й лицемірством. Спершу була справа Spiegel. У 1962 році провідний німецький новинний тижневик видав низку статей із розслідуваннями щодо оборонної політики Західної Німеччини, які давали підстави підозрювати міністра оборони в уряді Аденавера, уродженця Баварії Франца-Йозефа Штрауса у тіньових оборудках. З дозволу Аденавера й за наказом Штрауса уряд почав цькувати газету, заарештував її власника та влаштував обшуки в її офісах. Таке безсоромне зловживання поліцейськими повноваженнями, щоб придушити недогідні репортажі, викликало загальний осуд; навіть бездоганно консервативна Frankfurter Allgemeine Zeitung зауважила, що це «ганьба для нашої демократії, існування якої не можливе без вільної преси, без невід’ємної свободи преси».

Потім, ще через чотири роки, у грудні 1966-го, християнські демократи, що перебували при владі, наступником Людвіґа Ергарда на посаді канцлера обрали колишнього нациста Курта-Ґеорґа Кізінґера. Новий канцлер дванадцять років платив членські внески в партію, тож його призначення багато хто сприйняв як остаточне свідчення нерозкаяного цинізму Боннської республіки. Якщо голові уряду не соромно було підтримувати Гітлера впродовж дванадцяти років, хто міг серйозно сприймати німецькі запевнення в каятті чи відданості ліберальним цінностям тоді, коли неонацистські організації знову виринали з політичного маргінесу? У відкритому листі до Кізінґера в момент неонацистського відродження Ґрасс наголошував: «Як може молодь нашої країни знайти аргументи проти партії, яка померла двадцять років тому, але зараз воскресає як НДП^[308], якщо ви покладаєте на канцлерство все ще дуже важкий тягар вашого власного минулого?».

Кізінґер очолював уряд упродовж трьох років, з 1966 по 1969 рік. У ті роки німецька позапарламентська лівиця (як вона почала себе називати) з карколомним успіхом увійшла до університетів. Деякі з проблем, якими опікувався Соціалістичний союз студентів (SDS), тепер стали спільними для всієї Західної Європи: переповнені гуртожитки й аудиторії; дистанційовані й неприступні викладачі; нудне і монотонне викладання. Але найгостріші тогочасні проблеми були притаманні саме Західній Німеччині. Найбільш жвавий кампус був розташований у Вільному університеті Берліна (заснованому в 1948 році як компенсація за «ув’язнення» кампусу поважного Університету Гумбольдта в комуністичній зоні), куди багато студентів пішли для того, щоб уникнути призову на військову службу^[309].

У німецькому молодіжному протестному русі антимілітаризм посідав особливе місце як відмінний спосіб засудити і Федеративну Республіку, і її нацистську попередницю. У міру зростання незгоди з В’єтнамською війною це змішування минулого з майбутнім поширилося й на військового наставника Західної Німеччини. Америка, яку вустами радикальної меншості й так завжди змальовували як «фашистську» країну, тепер перетворювалася на ворога в очах значно ширшого кола. Критика «Америки» (саме так) за її злочинну війну у В’єтнамі навіть замінила дискусії про власне німецькі воєнні злочини. У п’єсі Петера Вайса 1968 року «Розмови про В’єтнам» проведено очевидну паралель між Сполученими Штатами і нацистами.

Якщо Америка була не кращою за гітлерівський режим, якщо згідно з тогочасними гаслами США = СС, тоді всі були за крок від того, щоб вважати В’єтнамом саму Німеччину: обидві країни були розділені іноземними окупантами й обидві безпорадно опинилися всередині сторонніх конфліктів. Така логіка дозволяла західнонімецьким радикалам зневажати Боннську республіку як за її тогочасні імперіалістично-капіталістичні нахили, так і за минулі фашистські. Ще більшу небезпеку становило те, що це дозволяло радикальній лівиці відкинути твердження, що справжніми жертвами були самі німці, — раніше такі заяви асоціювалися з ультраправими^[310].

Таким чином, не варто дивуватися тому, що, попри весь гнів проти «покоління Аушвіцу», німецька молодь шістдесятих не дуже сильно переймалася європейським Голокостом. Насправді їм було ніяково через «єврейське питання», так само як і їхнім батькам. Їм більше подобалося вписувати його в навчальні вправи для занять з «Теорії фашизму», приховуючи расистський вимір фашизму й натомість роблячи наголос на його зв’язку з капіталістичним виробництвом та імперською владою, а відповідно — з Вашингтоном і Бонном. Справжній «репресивний державний апарат» уособлювали імперські лакеї в Бонні; а їхніми жертвами були ті, хто виступав проти війни Америки у В’єтнамі. За цією дивною логікою популістський дешевий таблоїд Bild Zeitung, який в’їдливо критикував студентську політику, став новим Der Stürmer^[311]; студенти були новими «євреями», а нацистські концтабори — просто зручною метафорою злочинів імперіалізму. Графіті, намальоване на стінах Дахау бандою радикалів у 1966 році, проголошувало: «В’єтнам — це американський Аушвіц».

Отож німецька позапарламентська лівиця у вирі антинацистського мейнстриму втратила зв’язок зі своїм корінням. Розлючені тим, що соціал-демократи під проводом Віллі Брандта сформували керівну коаліцію з Кізінґером, колишні соціал-демократичні студентські організації швидко відійшли на маргінес. Їхні підгрупи, більш показово антизахідні, ніж решта європейських рухів 1960-х, навмисне брали собі назви, пов’язані з третім світом: певна річ, «маоїсти», а також «індіанці», «мескалеро» тощо. Зі свого боку, цей антизахідний ухил підживлював альтернативну культуру, яка була відчутно екзотичною і досить-таки дивною, навіть за тогочасними стандартами.

Один із виразно німецьких різновидів культурної мішанини 1960-х років трактував секс і політику як надзвичайно тісно пов’язані явища. Радикальні німецькі (а також австрійські чи принаймні віденські) кола як послідовники Маркузе, Еріха Фромма, Вільгельма Райха й інших німецьких теоретиків сексуального та політичного стримування ХХ століття співали оди наготі, вільній любові та неавторитарним способам виховання. Сексуальними неврозами Гітлера, про які багато говорили, вільно пояснювали причини нацизму. І знову ж таки, у певних колах проводили дивну, моторошну паралель між єврейськими жертвами Гітлера та молоддю шістдесятих, мучениками сексуально репресивного режиму їхніх батьків.

«Комуна 1», маоїстська мікросекта, яка агресивно просувала ідею сексуальної розбещеності-як-звільнення, у 1966 році поширила автопортрет: на ньому були зображені семеро голих молодих чоловіків і жінок, розпластаних уздовж стіни. «Голі маоїсти перед голою стіною», — проголошував підпис під фото, коли воно з’явилося в Der Spiegel у червні 1967 року. Підкреслена нагота була навмисне покликана нагадати картини безпорадних оголених тіл у концтаборах. Дивіться, промовляла світлина: спершу були жертви Гітлера, тепер — визивно оголені тіла революціонерів-маоїстів. Якщо німці можуть дивитися на правду про наші тіла, вони зможуть подивитися в очі інших правд.

«Ідея» — того, що підліткова розбещеність може змусити старше покоління стати відкритішим щодо сексу, а відповідно, і щодо Гітлера й решти — змусила лідера СДС Руді Дучке (який у таких питаннях був консервативним лівацьким моралістом у дусі старших поколінь) засудити «комунарів» як «невротиків». Поза сумнівом, вони ними й були. Але їхній агресивно анахронічний нарцисизм, який недбало порівнював масові вбивства й сексуальний ексгібіціонізм, щоб подражнити та приголомшити буржуазію, мав певні наслідки: один із членів «Комуни 1», який гордо оголосив, що його оргазм мав більші революційні наслідки, ніж В’єтнам, у 1970-х виринув у партизанському тренувальному таборі на Близькому Сході. У Німеччині крок від власного задоволення до насильства був ще коротшим, ніж деінде.

У червні 1967 року під час берлінської демонстрації проти іранського шахиншаха поліція застрелила студента Бенно Онезорґа. Дучке назвав смерть Онезорґа «політичним вбивством» і закликав до колективної відповіді; за кілька днів сто тисяч студентів вийшли на протести по всій Західній Німеччині. Юрґен Габермас, який до того часу мав репутацію активного критика боннської влади, через декілька днів попередив Дучке та його спільників, що вони ризикують і граються з вогнем. «Лівий фашизм», нагадав він лідеру СДС, так само вбивчий, як і правий. Ті, хто бездумно говорив про «приховане насильство» й «репресивну толерантність» мирного боннського режиму, а також намагався навмисне спровокувати владу на придушення свавільних актів справжнього насильства, не розуміли, що вони коять.

У березні наступного року, коли лідери радикального студентства неодноразово закликали виступити проти боннського «режиму», а уряд пригрозив відповісти на насильницькі провокації в Західному Берліні та в інших містах, Габермас разом із Ґрассом, Вальзером, Енценсберґером і Гоггутом знову закликали прислухатись до демократичного розуму, покликавши і студентів, і уряд поважати законність республіки. Наступного місяця Дучке довелося заплатити за насильницьку поляризацію, яку сам він і спричинив, коли 11 квітня 1968 року в нього стріляв прихильник неонацизму. Упродовж наступних гарячих тижнів лише в Берліні двоє людей було вбито і чотириста дістали поранення. Уряд Кізінґера ухвалив закони про надзвичайний стан (які підтримали 384 депутати проти 100, зокрема багато соціал-демократів), які дозволяли Бонну в разі необхідності керувати в обхід парламенту та викликали загальний острах, що Боннська республіка перебуває на межі колапсу, як і Веймар лише тридцять п’ять років тому.

Дедалі агресивніші маргінальні студентські політичні угруповання — «Групи К», «Автономні», радикальне крило СДС — були виразно «марксистськими», зазвичай марксистсько-леніністськими (наприклад, маоїстськими). Багато з них таємно отримували фінансування зі Східної Німеччини або з Москви, хоча тоді про це мало хто знав. Насправді в Німеччині, як і в інших країнах, нова лівиця трималася подалі від офіційного комунізму, який у Західній Німеччині все одно був політично незначущим. Але, як і більшість західнонімецьких ліваків (і не лише ліваків), радикали мали неоднозначні відносини з Німецькою Демократичною Республікою на Сході.

Багато хто з них народився на території, яка тепер була Східною Німеччиною, або ж у тих східних краях, звідки виселили їхні етнічно німецькі родини, — у Східній Пруссії, Польщі, Чехословаччині. Тож, можливо, і не дивно, що ностальгія їхніх батьків за втраченим німецьким минулим несвідомо відбивалася в їхніх власних мріях про альтернативну, кращу Німеччину на Сході. Східна Німеччина, незважаючи на її репресивний, суворий авторитаризм (або завдяки йому?), особливо вабила активних молодих радикалів: вона була всім, чим не був Бонн, і нічого з себе не вдавала.

Отож ненависть радикалів до «лицемірства» Федеративної Республіки робила їх особливо вразливими до тверджень східнонімецьких комуністів про те, що вони подивилися в обличчя німецької історії й очистили їхню Німеччину від фашистського минулого. Ба більше, антикомунізм, який пов’язував Західну Німеччину з Атлантичним Альянсом і становив ядро її політичної доктрини, сам по собі був предметом критики нової лівиці, особливо в роки В’єтнамської війни, та допомагає пояснити її анти-антикомунізм. Підкреслення злочинів комунізму було просто хитрістю, щоб відвернути увагу від злочинів капіталізму. Комуністи, як зауважив Кон-Бендіт у Парижі, можливо, й були «сталінськими падлюками», але ліберальні демократи були нічим не кращі.

Тож німецька лівиця залишилася глухою до невдоволеного буркотіння у Варшаві чи Празі. Обличчя шістдесятих у Західній Німеччині, як і в Західній Європі загалом, було рішуче повернуте всередину. Культурна революція доби була напрочуд територіально обмежена: якщо західна молодь узагалі спрямовувала свій погляд за кордон, то йшлося про екзотичні краї, чий образ не мав дратівливих обмежень, які накладало знання або поінформованість про них. У 1960-х на Заході обмаль знали про чужі культури, ближчі до їхніх рідних країв. Коли Руді Дучке на піку чеського реформаторського руху навесні 1968 року відвідав Прагу з братерським візитом, то заскочив місцеве студентство власною переконаністю в тому, що справжній ворог — це плюралістична демократія. Для них саме вона була метою.