Розділ 11 Момент соціальної демократії

Найголовніше для уряду — не робити те, що вже й так роблять люди, трохи краще чи трохи гірше; найголовніше — робити те, що наразі взагалі не робиться.

Джон Мейнард Кейнс (1926 рік)

Виклик надійде не із США… не із Західної Німеччини і не з Франції; виклик надійде з тих країн, які, хай як сильно вони помиляються (а, на мою думку, вони помиляються щодо багатьох фундаментальних речей), проте зрештою зможуть пожинати конкретні плоди економічного планування й державної власності.

Енайрін Беван (1959 рік)

Наша країна виступає за демократію та нормальну каналізацію.

Джон Бетчеман

Я хочу широко відчинити вікна Церкви, щоб нам було видно, що там зовні, а люди бачили, що тут усередині.

Папа Римський Іоанн XXIII

Фотографія — це правда. Кіно — це правда двадцять чотири рази за секунду.

Жан-Люк Ґодар

Шістдесяті роки стали апогеєм Європейської держави. Відносини громадянина з державою в Західній Європі в минулому столітті були плинним компромісом між військовими потребами та політичними вимогами: сучасні права громадян, які нещодавно отримали їх назад, урівноважувалися старими обов’язками боронити країну. Але з 1945 року ці відносини дедалі більше охоплювали щільне полотно соціальних гарантій та економічних стратегій, у яких держава слугувала своїм громадянам, а не навпаки.

У пізніші роки всеосяжні амбіції західноєвропейських держав добробуту почали частково втрачати свою чарівність — не в останню чергу тому, що вони більше не могли виконувати свої обіцянки. Безробіття, інфляція, старіння населення й уповільнення економіки накладало на зусилля держав виконувати свою частину угоди нездоланні обмеження. Зміни на міжнародному ринку капіталу й у сучасних електронних комунікаціях заважали державам планувати та визначати економічну політику. Однак найголовніше те, що дискредитованою була сама легітимність держави-регулятора: усередині країн — через закостенілість і неефективність агенцій та виробників, які перебували в державній власності, а за кордоном — через неспростовні свідчення хронічної економічної дисфункції та політичних репресій у соціалістичних державах Радянського блоку.

Але все це було попереду. У найкращі роки європейської держави добробуту, коли адміністративний апарат усе ще мав широкі повноваження, а його авторитет залишався непорушним, виник дивовижний консенсус. Побутувала думка, що держава завжди зробить краще, аніж неврегульований ринок: і це стосувалося не лише забезпечення правосуддя й державної безпеки чи розподілення товарів і послуг, а й розробки та впровадження стратегій щодо суспільної згуртованості, моральної поживи і культурної активності. Думку про те, що такі речі краще залишити під опікою освіченої корисливості й надбань вільного ринку у формі товарів та ідей, у провідних європейських політичних і наукових колах вважали химерним пережитком докейнсіанських часів: у найкращому разі — поганим засвоєнням уроків Депресії, у найгіршому — заохоченням до конфлікту й завуальованим зверненням до основних людських інстинктів.

Отож державу вважали добром, і його було багато. Упродовж 1950–1973 років державні витрати у Франції зросли від 27,6 до 38,8% від ВВП, у Західній Німеччині — від 30,4 до 42%, у Великій Британії — від 34,2 до 41,5% та в Нідерландах — від 26,8 до 45,5%; натомість сам внутрішній продукт зростав швидше, ніж будь-коли до чи після того. Переважна частина збільшення видатків ішла на страхування, пенсії, охорону здоров’я, освіту й житло. У Скандинавії з 1950 по 1973 рік частка національного прибутку, яку витрачали на саме лише соціальне забезпечення, зросла на 250% у Данії та Швеції. У Норвегії вона збільшилась утричі. Тільки у Швейцарії частка післявоєнного ВНП, яку витрачала держава, залишалася на порівняно низькому рівні (до 1980 року вона не сягнула й 30%), але навіть тоді вона кардинально відрізнялася від показника 1938 року, який становив тільки 6,8%.

Історія успіху післявоєнного європейського капіталізму всюди супроводжувалася зростанням ролі державного сектору. Але природа державного залучення суттєво відрізнялася. У більшості країн континентальної Європи держава уникала прямого володіння певною галуззю (хоча це не стосувалося громадського транспорту чи комунікацій), віддаючи перевагу непрямому контролю, часто — через номінально автономні установи, найбільшим і найвідомішим прикладом яких був італійський розгалужений ІПР (див.

Конгломерати на кшталт ІПР обслуговували не лише своїх працівників і споживачів, але й низку політичних партій, профспілок, установ соціального забезпечення і навіть церков — вони були посередниками для їхньої протекції та посилювали їхню владу. Християнсько-демократична партія Італії на всіх рівнях, від селища до столиці, «колонізувала» найрізноманітніші державні послуги й продукти, які держава контролювала або фондувала: транспорт, електронні ЗМІ, банки, енергетичну, інженерну і хімічну промисловості, будівельну галузь і сферу продуктів харчування. Окрім самої партії, від цього найбільше вигравали мільйони дітей та онуків безземельних селян, яких цей широкий державний сектор забезпечував робочими місцями. В італійському Національному інституті з питань сиріт війни на кожні 70 сиріт припадало 12 працівників, а 80% його щорічного бюджету йшли на зарплати та адміністрування.

Подібним чином контроль над державними підприємствами в Бельгії дозволяв національному уряду в Брюсселі пом’якшувати невдоволення на місцях та загладжувати конфлікти на підставі регіональних і мовних протиріч послугами, робочими місцями й дорогими вливаннями в інфраструктуру. У Франції післявоєнна націоналізація встановила тривалі мережі впливу й патронажу. Електроенергетична компанія Франції (ЕКФ) була головним постачальником електроенергії в країні. Крім того, вона була й одним з найбільших роботодавців країни. За угодою, передбаченою раннім післявоєнним законодавством, 1% обороту ЕКФ у Франції мали щорічно передавати до соціального фонду, яким керував впливовий тоді профспілковий рух — Усезагальна конфедерація праці. Відпустка й інші соціальні виплати, які покривалися з цього фонду (не кажучи вже про можливості працевлаштування, які він створював), упродовж багатьох десятиліть залишалися вигідним і політично значущим важелем протекції вже для покровителя самої Конфедерації — Французької компартії.

Тож держава багатьма способами залагоджувала взаємини в торгівлі, політиці та суспільстві.

Доктринальні розбіжності щодо очевидних цілей держави могли бути приводом для гострих суперечок між лівими і правими, християнськими демократами і комуністами, соціалістами і консерваторами, але майже кожен отримував якусь користь від можливостей, що стосувалися доходів та впливу, які створювала для них держава. Віра в державу — як планувальника, координатора, посередника, арбітра, годувальника, доглядача й охоронця — була поширеним і спільним явищем практично в усьому політичному спектрі^[262]. Держава добробуту була відверто соціальною, але аж ніяк не соціалістичною. У цьому розумінні капіталізм добробуту, такий, яким він поставав у Західній Європі, був справді постідеологічним.

Проте на тлі загального післявоєнного європейського консенсусу вирізнялося відмінне бачення соціал-демократів. Соціальна демократія завжди була гібридним утворенням — насправді, саме цим їй і дорікали вороги як лівого, так і правого політичного флангу. Соціальна демократія, практика в одвічному пошуку теорії, стала наслідком осяяння, яке зійшло на покоління європейських соціалістів на початку ХХ століття: що радикальна соціальна революція в серці сучасної Європи, яку провіщали та планували візіонери-соціалісти ХІХ століття, була в минулому, а не в майбутньому.

Це не означало, що фундаментальні доктрини соціалізму, які походили з ХІХ століття, можна було відкинути. У середині ХХ століття переважна більшість європейських соціал-демократів, навіть якщо вони трималися подалі від Маркса та його загальновизнаних наступників, беззастережно вірили в те, що капіталізм у своїй основі недосконалий, а соціалізм — вищий і морально, і економічно. Від комуністів вони відрізнялися тим, що не поділяли їхніх переконань щодо швидкого й неминучого занепаду капіталізму та ідею про пришвидшення його кінця своїми політичними діями. Їхнє завдання, яке вони сформулювали для себе під час десятиліть Депресії, протистояння та диктатури, полягало в тому, щоб використовувати державні ресурси задля усунення соціальних патологій, притаманних капіталістичним формам виробництва і необмеженим наслідкам ринкової економіки — іншими словами, створювати не економічну утопію, а хороше суспільство.

Як покажуть пізніші події, політика соціальної демократії не завжди буде привабливою для нетерплячої молоді. Але вона інтуїтивно вабила чоловіків і жінок, які прожили жахливі десятиліття після 1914 року, а в деяких частинах Західної Європи соціальна демократія до середини 1960-х років із політичної течії перетворилася на спосіб життя. Кращого прикладу, ніж Скандинавія, годі й шукати. Із 1945 по 1964 рік частка голосів, яку отримувала Соціал-демократична партія Данії на загальнонаціональних виборах, зросла від 33 до 42%; у ті самі роки результати Норвезької робітничої партії коливалися в межах 43 і 48%. Що ж до шведських соціал-демократів, то їхня підтримка на післявоєнних виборах ніколи не опускалася нижче 45%. На виборах 1968 року вони навіть одержали більше половини голосів.

Що дивувало в цих результатах, то це не самі цифри. Соціалістична партія Австрії одного разу отримала майже таку саму підтримку, а на загальнонаціональних виборах 1951 року в Британії Лейбористська партія Клемента Еттлі взяла 48,8% голосів (хоча консерватори, нехай і з меншою кількістю голосів, одержали більше місць у парламенті). Прикметною була їхня виборча база. З більшим чи меншим успіхом скандинавські соціал-демократичні партії забезпечували собі дві п’ятих голосів країни, завдяки чому десятиліттями безперервно формували уряд, часом — разом із коаліцією нечисленних і слухняних молодших партнерів, але зазвичай самостійно. Із 1945 по 1968 рік вісім із десяти данських урядів очолювали соціал-демократи; водночас існувало п’ять норвезьких урядів, з них три — соціал-демократичні й чотири — шведські, усі під проводом «есдеків». У кадрах також спостерігалася сталість: у Норвегії Ейнар Ґергардсен очолював два соціал-демократичні уряди упродовж чотирнадцяти років загалом; у Швеції Таґе Ерландер керував і партією, і країною двадцять три роки — із 1946 по 1969 рік^[263].

Скандинавські суспільства успадкували певні переваги. Маленькі й соціально однорідні, вони не мали ані заморських колоній, ані імперських амбіцій та впродовж багатьох років були конституційними державами. Данська Конституція 1849 року запровадила обмеження для парламентської форми правління, однак надавала широкі свободи для преси та релігії. Шведська (і на той час норвезька) Конституція 1809 року започатковувала сучасні політичні інститути, зокрема пропорційне представництво і зразковий інститут омбудсмена, який пізніше поширився по всій Скандинавії, а також створювала стабільну структуру, в межах якої могла розвиватися партійна політична система. Вона залишалася чинною до 1975 року.

Але Скандинавія — регіон лісів, сільського господарства, рибальства та жменьки первинних галузей промисловості, більшість із яких припадали на Швецію — історично була бідною. Трудові відносини у Швеції та особливо в Норвегії характеризувалися постійною напругою: упродовж перших десятиліть ХХ століття за кількістю страйків обидві країни обіймали перші сходинки у світі. Протягом Депресії 1930-х років країна потерпала від хронічного безробіття. У 1932‒1933 роках третина робочої сили Швеції була безробітна; у Норвегії та Данії без роботи сиділи 40% дорослого працездатного населення. Ці цифри були зіставні з найгіршими роками безробіття в Британії, німецькій Веймарській республіці чи в індустріальних штатах США. У Швеції криза призвела до силових протистоянь, зокрема в 1931 році в Одалені, коли армія придушила страйк на паперовій фабриці (ці події закарбовані у стрічці шведського режисера Бу Відерберґа «Одален 31», 1969).

У тому, що Скандинавія (і зокрема Швеція) не пішла шляхом інших суспільств на периферії Європи, які в міжвоєнний період переживали економічний занепад, насамперед заслуга соціал-демократів. Після Першої світової війни соціалістичні партії Скандинавії загалом відмовились від радикальної догми та стишили революційний запал, який об’єднував їх із німецьким й іншими соціалістичними рухами Другого Інтернаціоналу; а в 1930-х роках вони дійшли історичного компромісу між капіталом і ринком праці. У 1938 році в Сальтшебадені представники шведських роботодавців і працівників підписали Пакт, що заклав основу майбутніх соціальних відносин у країні і став провісником неокорпоратистських соціальних партнерств, які сформувалися в Німеччині й Австрії після 1945 року, але до війни практично не існували, окрім як за сприяння фашистів^[264].

Скандинавські соціал-демократи були відкриті до таких компромісів, оскільки не мали ілюзій щодо уявного «пролетаріату», на який інші соціалістичні партії покладалися як на свою головну виборчу базу. Якби вони мали голоси тільки міського робітничого класу чи навіть робітничого класу разом із реформаторами з класу середнього, соціалістичні партії Скандинавії назавжди б залишилися в меншості. Їхні політичні перспективи відкривалися тоді, коли вони намагалися завоювати переважно сільське населення регіону. Тому, на відміну від майже всіх інших соціалістичних або соціал-демократичних партій Європи, скандинавські соціал-демократи не були заплямовані утробною відразою до села, яка була притаманна більшості партій європейської лівиці, починаючи з коментарів Маркса щодо «ідіотизму сільського життя» і до нелюбові Леніна до «куркулів».

Озлоблені й злиденні селяни міжвоєнної Центральної та Південної Європи формували готовий електорат нацистів, фашистів й аграрних популістів, чия програма зосереджувалась навколо одного питання. Але фермери, лісоруби й рибалки далекої європейської Півночі, які мали не менше проблем, дедалі масовіше приставали до соціал-демократів, що активно підтримували аграрні кооперативи — особливо важливі в Данії, де комерційне сільське господарство було ефективним і поширеним, але дуже дрібним, — а відтак розмивали здавна проведені соціалістами межі між приватним виробництвом і колективними цілями, «відсталим» селом і «сучасним» містом, які так жахливо позначалися на їхніх рейтингах в інших країнах.

На цьому альянсі робітників і селян, якому сприяла незвичайна незалежність скандинавських селян — затятих протестантів, чиї спільноти не були обмежені традиційною селянською залежністю від священника чи землевласника, — ґрунтувався міцний фундамент, на якому виростали найуспішніші соціальні демократії Європи. Коаліції між «червоними» й «зеленими» (спочатку між селянськими та соціал-демократичними партіями, пізніше — тільки між останніми) в решті країн було неможливо собі уявити; у Скандинавії вони стали нормою. Соціал-демократичні партії виконували роль того рушія, завдяки якому традиційне селянське суспільство та промисловий робітничий клас разом увійшли в добу урбанізму: в цьому сенсі соціальна демократія в Скандинавії була не просто однією з політичних течій, а власне втіленням модерності.

Отже, скандинавські держави добробуту, які постали після 1945 року, брали початок від двох суспільних договорів 1930-х років: між роботодавцями і працівниками та між робітниками і селянами. Соціальні послуги й інше державне забезпечення, властиве скандинавській «моделі», відображали ці витоки, наголошуючи на всеохопності та рівності — соціальних правах для всіх, вирівняних доходах, фіксованих пільгах, які покривалися з податків, що постійно зростали. Тож вони кардинально відрізнялися від звичайної континентальної європейської моделі, у якій держава передавала або повертала дохід сім’ям та окремим особам, щоб вони могли платити живими грішми за те, що, по суті, було субсидованими приватними послугами (зокрема страхування та медицину). Але, за винятком освітніх послуг, які ще до 1914 року були загальнодоступними та всеохопними, скандинавська система добробуту не була розроблена і впроваджена одразу. Її створювали поступово. Особливо відставала система охорони здоров’я: у Данії повне державне забезпечення охорони здоров’я запровадили лише в 1971 році, через двадцять три роки після того, як по той бік Північного моря у Великій Британії була заснована Національна служба охорони здоров’я Енайріна Бевана.

Ба більше, те, що зовні здавалося єдиною нордичною системою, насправді відрізнялося залежно від країни. Данія була найменш «скандинавською». Вона не просто критично залежала від закордонного ринку сільськогосподарської продукції (особливо молочних продуктів і свинини), а тому була більш вразливою до розвитку політичних подій і рішень у Європі; її кваліфікована робоча сила також була дужче подрібнена між традиційними ремісничими спілками й організаціями. У цьому країна була більше схожа на Британію, аніж, скажімо, на Норвегію; данські соціал-демократи в 1960-х навіть не раз змушені були чинити за прикладом британських урядів, намагаючись запровадити контроль цін і зарплат на нестабільному ринку праці. Відповідно до британських стандартів їм усе добре вдалося; але, за більш вимогливими скандинавськими мірками, данські суспільні відносини й стан економіки завжди були дещо проблемними.

Норвегія з усіх нордичних країн була найменшою та найбільш однорідною (за винятком Ісландії). Крім того, вона найбільше постраждала під час війни. Ба більше, аж до того часу, коли в шельфі знайшли поклади нафти, Норвегія перебувала в особливій ситуації. Тримаючи першу лінію оборони під час «холодної війни» і, відповідно, змушена виділяти на оборону більші видатки, ніж крихітна Данія чи нейтральна Швеція, вона була також найбільш видовженою з усіх північних країн — її маленьке населення чисельністю менш ніж чотири мільйони осіб розтягнулося вздовж 1752-кілометрової берегової лінії, найдовшої в Європі. Чимало розкиданих на далекі відстані містечок і селищ у минулому — як, власне, і досі — виживали лише за рахунок рибальства. Уряд в Осло, із соціальними демократами чи без, був змушений спрямовувати державні ресурси на соціальні й комунальні цілі: субсидії, які надходили з центру на периферію (у транспортну сферу, освіту, зв’язок, надання послуг та утримання штату фахівців, особливо в розташованій за Північним полярним колом третині країни), для Норвезької держави були засобом виживання.

Швеція також була унікальною, хоча її особливості з часом стали вважати скандинавською нормою. Із населенням, яке майже дорівнювало сукупному населенню Норвегії та Данії (у самому лише Стокгольмі й околицях проживало 45% населення Норвегії), Швеція була найбагатшою і найбільш індустріалізованою скандинавською країною. До 1973 року її видобуток залізної руди був зіставний із показниками Франції, Британії та Західної Німеччини, разом узятих, і дорівнював майже половині видобутку США. Вона була світовим лідером у виробництві паперу й целюлози, а також у судноплавстві. Норвезька соціальна демократія впродовж багатьох років полягала у підрахунку, нормуванні та розподіленні обмежених ресурсів у бідному суспільстві, натомість Швеція вже до 1960-х років стала однією з найбагатших країн світу. Там соціальна демократія розподіляла й урівнювала багатство та послуги задля спільного блага.

По всій Скандинавії, але особливо у Швеції, приватну власність та експлуатацію засобів виробництва ніколи не ставили під сумнів. На відміну від лейбористського уряду в Британії, осьова доктрина та програма якого з 1918 року спиралася на непохитну віру в благо державної власності, шведські соціал-демократи не бачили нічого поганого в тому, щоб залишити капітал й ініціативу у власності приватній. Швеція ніколи не наслідувала прикладу British Motor Corporation, безпорадного піддослідного кролика для експериментів держави в централізованому розподіленні ресурсів. Volvo, Saab та іншим приватним підприємствам надали цілковиту свободу — процвітати чи занепасти.

Насправді промисловий капітал у «соціалістичній» Швеції був зосереджений у руках меншої кількості підприємців, ніж у будь-якій іншій країні Західної Європи. Уряд ніколи не втручався ані в процес нагромадження приватних статків, ані в ринок товарів і капіталу. Навіть у Норвегії після п’ятнадцяти років урядування соціал-демократів сектор економіки, який безпосередньо перебував у державній власності чи керівництві, насправді був менший, ніж у Західній Німеччині, якою управляли християнські демократи. Але в обох країнах, так само як у Данії та Фінляндії, що держава справді робила, то це безжально оподатковувала (чим вищі були доходи, тим більший був податок) і перерозподіляла приватні прибутки заради суспільних потреб.

Для багатьох закордонних спостерігачів і більшості скандинавів результати свідчили самі за себе. До 1970 року Швеція (разом із Фінляндією) перетворилася на одну з чотирьох провідних економік світу, що обраховували за купівельною спроможністю на душу населення (іншими двома були США та Швейцарія). Скандинави жили довше і здоровіше, ніж більшість інших народів світу (чим дуже здивували б самотнє й бідне нордичне селянство, яке жило за три покоління до них). Надання освітніх, соціальних, медичних послуг, страхування, пенсійного забезпечення та можливостей для відпочинку не мало собі рівних (зокрема в США та Швейцарії), так само як і гарантування економічної і фізичної безпеки, у якій мешканці нордичної Європи задоволено проживали свої життя. До середини 1960-х років «крижана північ» Європи набула майже міфічного образу: скандинавську соціал-демократичну модель, можливо, й не всюди хотіли скопіювати, але вона скрізь викликала захоплення й заздрість.

Будь-хто знайомий з нордичною культурою, від Генріка Ібсена й Едварда Мунка до Інґмара Берґмана, упізнає ще одну рису скандинавського життя: його самодопитливу, тонку меланхолійність, яку в ті роки часто розуміли як схильність до депресії, алкоголізму та високого рівня самогубств. У 1960-х й іноді пізніше консерватори — критики скандинавської політики радо приписували ці недоліки моральному паралічу, спричиненому завеликою економічною безпекою та централізованим урядуванням. А ще водночас скандинави були схильні привселюдно (і на камеру) роздягатися та, як багато де пліткували, мати статеві зв’язки з абсолютними незнайомцями: на думку деяких спостерігачів, це ще більше підтверджувало психічну шкоду, завдану всесильною державою, яка все дає і нічого не забороняє^[265].

Якщо це найгірше, чим можна було дорікнути скандинавській «моделі», тоді шведським та іншим соціал-демократам можна пробачити, що вони так багато заробляли. Але в чомусь критики мали рацію: усеосяжна держава справді мала темний бік. Упевненість у спроможності держави створювати краще суспільство, типова для початку ХХ століття, набула багатьох форм: скандинавська соціальна демократія, як і фабіанське реформаторство британської держави добробуту, постала з широко розповсюдженого захоплення соціальною інженерією всіх ґатунків. І дуже близько за межею використання держави задля корекції доходів, витрат, ринку праці й інформації причаїлася спокуса підправити й саму людину.

Євгеніка — «наука» про расове вдосконалення — була не просто модою едвардіанської доби, як вегетаріанство чи довгі безцільні прогулянки (хоча всі ці тренди часто ставали популярними в тих самих середовищах). Уподобана мислителями всіх політичних напрямків, вона особливо добре підходила до благонамірених амбіцій соціальних реформаторів. Якщо суспільною метою було покращити тотально людське становище, навіщо нехтувати можливостями для поодиноких покращень, які створювала сучасна наука? Чому попередження або усунення недосконалостей людського становища не можна було поширити і на попередження (або усунення) недосконалих людей? У перші десятиліття ХХ століття науково кероване соціальне або генетичне планування було широко популярним і користувалося глибокою повагою; у післявоєнній Європі воно ґрунтовно себе дискредитувало лише через нацистів, «гігієнічні» амбіції яких почалися із сурогатної антропометрії та закінчилися в газових камерах. Чи принаймні так вважали.

Але, як з’ясувалося багато років по тому, скандинавські політики щонайменше не втратили інтерес до теорії та практики «расової гігієни». У 1934–1976 роках програми стерилізації діяли в Норвегії, Швеції та Данії, і в усіх цих випадках соціал-демократичні уряди були про це поінформовані й надавали свою підтримку. У ті роки близько 6 тисяч данців, 40 тисяч норвежців і 60 тисяч шведів (з них — 90% жінки) були стерилізовані з «гігієнічних» міркувань — «щоб удосконалити населення». Інтелектуальний двигун цих програм — Інститут расової біології при Уппсальському університеті у Швеції — заснували в 1921 році, коли мода на цю тему сягнула апогею. Його ліквідували тільки через п’ятдесят п’ять років.

Що ця сумна історія може нам розповісти про соціальну демократію (якщо взагалі щось про це розповість), не ясно. Виразно несоціалістичні та недемократичні суспільства й уряди робили більше і гірше. Легітимність держави в післявоєнній Скандинавії, її авторитет і свобода дій, надані їй загалом некритичною громадськістю, дозволили уряду чинити так, як він вважав за краще, напрочуд майже безконтрольно. Здається, що омбудсмену навіть на думку не спало розслідувати порушення прав тих, хто не належав до кола повноправної спільноти платників податків. Межа між прогресивним оподаткуванням і декретною відпусткою, з одного боку, та насильницьким втручанням у репродуктивні спроможності «дефективних» громадян, напевно, не була до кінця зрозумілою деяким післявоєнним урядам у соціал-демократичній Скандинавії. Якщо це щось і означає, то це те, що моральні уроки Другої світової війни засвоїли не так добре, як колись здавалося, — особливо (і, мабуть, невипадково) у таких країнах, як Швеція, де колективне сумління широко вважали чистим.

Поза межами Скандинавії найбільше наблизились до соціал-демократичного ідеалу в іншій маленькій нейтральній країні на краю Західної Європи — в Австрії. На перший погляд, ці країни мали стільки спільного, що спостерігачі почали говорити про «австро-скандинавську модель». В Австрії, так само як у Швеції чи в Норвегії, переважно сільська й історично бідна країна перетворилася, як ми знаємо, на заможний, стабільний і політично незворушний оазис забезпеченого державою благополуччя. Заради того щоб уникнути повернення до відкритих протистоянь, притаманних міжвоєнним десятиліттям, в Австрії також, по суті, було укладено договір — у цьому разі між соціалістами й консервативною Народною партією. Але на цьому подібності закінчувалися.

Австрія справді була «соціальною» (і мала найбільший після Фінляндії націоналізований сектор економіки серед усіх західноєвропейських демократій), але вона не була особливо соціал-демократичною. Тільки в 1970 році, коли канцлером став Бруно Крайський, уперше після війни уряд країни очолив соціаліст. Хоча з часом Австрія запровадила багато соціальних послуг і державних практик, які ототожнювалися зі скандинавською соціал-демократичною моделлю (щодо догляду за дітьми, щедрих виплат із безробіття та пенсій, підтримки сім’ї, загальнодоступних медичних й освітніх послуг, зразкової транспортної системи, субсидованої державою), від Швеції вона відрізнялася тим, що практично весь розподіл робочих місць, впливу, послуг і фінансів відбувався за принципом політичної належності. Привласнення Австрійської держави та її ресурсів задля стабілізації ринку політичних уподобань було зумовлене не так політичними ідеалами, як пам’яттю про травми минулого. Міжвоєнний досвід соціалістів підштовхував їх радше до зміцнення хиткої демократії в країні, ніж до кардинальних реформ у сфері соціальної політики^[266].

Як і австрійське суспільство загалом, соціал-демократи в Австрії виявилися напрочуд спритними в прощанні з минулим. Соціал-демократичним партіям в інших країнах знадобилося дещо більше часу, щоб відкинути ностальгію за радикальними перетвореннями. У Західній Німеччині СДП чекала до 1958 року, щоб на з’їзді в Бад-Годесберзі перезатвердити свою місію й цілі. Нова партійна програма, ухвалена на з’їзді, сміливо декларувала, що «демократичний соціалізм, який у Європі ґрунтується на християнській етиці, гуманізмі та класичній філософії, не претендує на проголошення абсолютної істини». Згідно з баченням, викладеним у програмі, держава має «обмежитися здебільшого непрямими методами впливу на економіку». Вільний ринок товарів і праці мав критичне значення: «Тоталітарно керована економіка знищує свободу»^[267].

Це запізніле визнання очевидного було протилежним рішенню Бельгійської робітничої партії (Parti Ouvrier Belge) наступного року перезатвердити партійний засновницький статут 1894 року, який передбачав колективізацію засобів виробництва, та відмові Лейбористської партії в Британії, також у 1960 році, виконати рекомендації її лідера-реформатора Г’ю Ґейцкелла й видалити аналогічну вимогу, яку містив пункт IV партійної програми від 1918 року. Частково такі розбіжності в підходах пояснюються нещодавнім досвідом: спогади про боротьбу на знищення та близькість до загрози тоталітаризму — чи то в нещодавньому минулому, чи то одразу ж по сусідству — сприяли тому, що для німецьких та австрійських соціал-демократів, так само як і для італійських комуністів, компроміс мав свої чесноти.

Британським лейбористам не потрібно було боротися з подібними привидами. Крім того, їхня партія, як і її бельгійський (та нідерландський) аналог, від початку була робітничим рухом, а не соціалістичною партією, а її рушієм — проблеми (і гроші) її профспілкових учасників. Отож вона була менш ідеологічна, але більш зашорена. Якби речників Лейбористської партії спитали, вони б радо підтримали загальні цілі континентальних європейських соціал-демократів, але їхні власні інтереси були набагато більш приземленими й містечковими. Саме тому, що британській (чи принаймні англійській) політичній культурі була притаманна вроджена стабільність, а також завдяки її давньому робітничому класу, незважаючи на те, що він дедалі зменшувався, Лейбористська партія виявляла меншу зацікавленість у революційних підходах, які сформували держави добробуту в Скандинавії та німецькомовних країнах.

Натомість британський компроміс полягав у регульованій попитом фіскальній політиці та дорогому всеохопному соціальному забезпеченні, яке підтримувалося за рахунок прогресивного оподаткування, що різко зростало зі збільшенням прибутку, та великого націоналізованого сектору. Тлом для цього були нестабільні й історично конфліктогенні промислові відносини. За винятком лейбористів, які наполягали на перевагах націоналізації, такі спонтанні домовленості загалом підтримували провідні кола обох партій — Консервативної та Лейбористської. Якщо на британську політику якимось чином і впливали потрясіння минулого, то це виявлялося в широкому міжпартійному консенсусі, що такого масового безробіття, як було колись, треба уникати будь-якою ціною.

Навіть після того, як новий лідер лейбористів Гарольд Вілсон у 1964 році знову здобув для партії перемогу після тринадцяти років в опозиції та із запалом заявляв про «білий гарт технологічної революції» тієї доби, мало що змінилося. Маленький відрив, із яким Вілсон переміг на виборах 1964 року (із парламентською перевагою в чотири мандати), не надто надихав його на політично ризиковані кроки, і навіть попри те, що через два роки його партія показала на скликаних виборах кращий результат, в економічній чи соціальній політиці не відбулося радикальних змін. Вілсон сам був спадкоємцем традиції Еттлі — Беверіджа, яка поєднувала фабіанську теорію та кейнсіанську практику, й не дуже цікавився економічними (чи політичними) новаціями. Як і більшість британських політиків будь-якої партії, він був глибоко традиційним, прагматичним і пишався своєю державною короткозорістю: як він одного разу висловився, «тиждень — тривалий час для політики».

Проте британська соціал-демократія мала певні особливості, окрім того, що всі залучені до неї партії вперто відмовлялися так її називати. Чим найбільше переймалася тоді британська лівиця (а з нею на той час і більшість центру та правоцентричних кіл), то це справедливістю як метою. Саме відверта несправедливість, передвоєнна кривда життя призвела і до беверіджських реформ, і до всезагальної підтримки лейбористів у 1945 році. Саме обіцянка лібералізувати економіку і водночас зберегти справедливий розподіл нагород та послуг привела консерваторів до влади в 1951 році й так довго дозволяла їм там утримуватися. Британці погодилися з прогресивним оподаткуванням і раділи всезагальному забезпеченню охорони здоров’я не тому, що ці заходи презентували як «соціалістичні», а тому, що інтуїтивно вони здавалися справедливими.

Аналогічно регресивне впровадження британської фіксованої системи переваг і послуг — через яку більш заможний кваліфікований середній клас опинявся в непропорційно вигіднішому становищі, — як це не дивно, загалом вважали прийнятним, оскільки, принаймні на позір, це була егалітарна система. А найважливішу реформу лейбористських урядів 1960-х років — запровадження всезагальної системи шкільної освіти, у якій учнів не ділили відповідно до здібностей, та скасування вступних іспитів до гімназій із суворим відбором (те, що лейбористи давно обіцяли, але Еттлі після 1945 року розважливо так і не зробив) — вітали не так через її сутнісні переваги, як тому, що вона була «спрямована проти еліт», а отже, «справедлива». Саме через це навіть після відставки Вілсона в 1970 році консервативні уряди продовжували освітню реформу, незважаючи на всі попередження про можливі шкідливі наслідки, які надходили звідусіль^[268].

Через свою залежність від підтримки профспілок Лейбористська партія відкладала різні промислові реформи, які, на думку багатьох (зокрема й деяких провідних лейбористів), мали бути давно впроваджені. Британські промислові відносини продовжували страждати від запеклих цехових протистоянь і конфліктів через ставки й виплати, про які в Скандинавії, Німеччині, Австрії чи Нідерландах ніколи не чули. Міністри-лейбористи робили деякі нерішучі спроби покінчити з цими обтяжливими звичаями, але не надто успішно; частково саме через це досягнення соціальної демократії на континенті так ніколи і не вдалося повторити в Британії.

Ба більше, усезагальність британської системи соціального забезпечення, яка була запроваджена на двадцять чи тридцять років раніше, ніж, приміром, у Франції чи Італії, приховувала те, що на практиці Британська держава навіть у сфері фінансової рівності досягнула дуже мало: аж у 1967 році 10% населення Сполученого Королівства досі володіло 80% всіх приватних статків. Урешті-решт ключовим наслідком політики перерозподілу в перші тридцять років після війни стало те, що доходи й цінності перейшли від 10 панівних відсотків населення до наступних 40. Але, попри всі загальні покращення в соціальному забезпеченні й добробуті, ті 50%, які опинилися в іншій категорії, отримали дуже мало.

Будь-який загальний огляд епохи держави добробуту в Західній Європі так чи інакше здійснюватиметься крізь призму того, що нам відомо про проблеми, з якими вона зіткнулася пізніше. Наприклад, сьогодні ми добре знаємо, що ініціативи на кшталт Акта про реформи соціального забезпечення, ухваленого в 1957 році в Західній Німеччині, який гарантував працівникам нарахування пенсії відповідно до тієї зарплати, яку вони отримували на момент припинення трудової діяльності, та прив’язаного до індексу вартості життя, за інших демографічних й економічних обставин виявилися непосильним тягарем для бюджету. Крім того, з перспективи сьогодення видно, що радикальне зрівнювання доходів у соціал-демократичній Швеції скорочувало приватні заощадження і, відповідно, шкодило майбутнім вкладенням. Навіть тоді було очевидно, що урядові нарахування й фіксовані соціальні виплати надавали переваги тим, хто знав, як вповні ними скористатися — зокрема освіченому середньому класу, який боровся за те, щоб втриматися за, по суті, новий набір привілеїв.

Та все ж таки досягнення європейських «держав-квочок», здійснені чи то соціал-демократами, чи то католиками-патерналістами, чи то схильними до розсудливості консерваторами й лібералами, були від цього не менш реальні. Починаючи з базових програм соціального й економічного захисту, держави добробуту перейшли на систему прав, пільг, соціальної справедливості та перерозподілу доходів і впоралися з цими значними перетвореннями практично без жодних політичних втрат. Навіть поява цілого класу бюрократів, які опікувалися соціальним забезпеченням і годувалися з нього, та «білих комірців», що отримували від цього зиск, мала свої переваги: як і фермери, «нижчий середній клас», який сильно недолюблювали, тепер був сам зацікавлений в інститутах і цінностях демократичної держави. Це було на користь і соціал-демократам, і християнським демократам, чого не могли не помітити обидві партії. А ще — шкодило фашистам і комуністам, і тому важило навіть більше.

Ці зміни відображали вже зазначені демографічні трансформації, а також не бачений досі рівень особистої безпеки й оновлену інтенсивність освітньої та соціальної мобільності. Оскільки західні європейці тепер були менш схильні залишитися на тому самому місці проживання, у тій самій професії, соціальному класі та фінансовому становищі, у яких опинилися при народженні, вони також рідше автоматично приставали до тих самих суспільних груп і політичних рухів, які імпонували їхнім батькам. Покоління 30-х років ХХ століття було щасливе опинитися в економічній безпеці й не думати про політичну мобілізацію та супутні ризики; їхні діти, покоління 1960-х років, яке кількісно значно переважало, за все життя не знали нічого, крім миру, політичної стабільності й держави добробуту. Ці речі вони сприймали як належне.

Зростання впливу держави на працевлаштування й добробут громадян супроводжувалося стійким зменшенням її авторитету в питаннях совісті та моралі. Тоді це не здавалося парадоксальним. Ліберали й соціал-демократи, які обстоювали європейську державу добробуту, загалом вважали, що держава мусить ретельно дбати про економічне та медичне забезпечення громадян, гарантуючи їхній добробут від народження до смерті, і водночас не пхати свого носа в їхні погляди та вчинки, які стосуються суто особистих речей на кшталт релігії, сексу чи художніх смаків і поглядів. Християнські демократи в Німеччині чи Італії, які все ще думали, що держава має право втручатися в мораль та звичаї її підданих, не були готові провести аналогічну межу. Але й вони відчували дедалі більший тиск і змушені були змінювати свої погляди.

До початку 1960-х років державна влада в усіх країнах Західної Європи (окрім, частково, Скандинавії) здійснювала суворий і здебільшого репресивний контроль над приватними справами й думками громадськості. Гомосексуальні стосунки практично всюди були протиправними й каралися тривалим ув’язненням. У багатьох країнах їх навіть не можна було зображати у творах мистецтва. Аборт у більшості країн був заборонений. Навіть контрацепція в деяких католицьких країнах теоретично була протизаконною, хоча на практиці на неї часто дивилися крізь пальці. Дістати розлучення було важко в усіх країнах, а в деяких — неможливо. У багатьох частинах Західної Європи (з якої Скандинавія, знову ж таки, почасти була винятком) державні установи досі в примусовому порядку цензурували театр, кіно й літературу. Що ж до радіо й телебачення, то тут держава майже всюди мала монопольний контроль, працюючи за суворими правилами стосовно їхнього змісту й нетерпимо ставлячись до «зневаги» інакодумців. Навіть у Великій Британії, де в 1955 році з’явилося комерційне телебачення, воно було жорстко регульоване, а держава зобов’язувала його забезпечувати «просвіту й інформувати» громадян, а не тільки розважати й показувати рекламу.

Поштовхом для цензури, як і для оподаткування, була війна. У Франції та Британії деякі найсуворіші заборони щодо поведінки й висловлення власної думки були запроваджені під час Першої або Другої світової війн і так і не були скасовані. В інших державах — в Італії, Західній Німеччині та деяких країнах під їхньою окупацією — післявоєнні норми залишилися від фашистів, а законотворці-демократи вирішили їх не чіпати. Поодинокі приклади найбільш репресивних установ з контролю «моралі», які все ще діяли на початку 1960-х років, сягали корінням у ХVIII століття (мабуть, найочевиднішим анахронізмом був Кабінет лорда-камергера в Британії, що відповідав за цензурування майбутніх театральних постановок; посади інспектора п’єс та його заступника були створені ще в 1738 році). Звичайно, величезним винятком з цього правила була Католицька церква.

Відколи під впливом та егідою відверто консервативного папи Пія ІХ у 1870 році відбувся Перший Ватиканський собор, Католицька церква обійняла всеосяжну й безкомпромісно догматичну позицію щодо своєї функції морального вартового пастви. Саме тому, що сучасна держава неухильно витісняла Ватикан із площини політичного впливу, він поставив перед своїми послідовниками безкомпромісні вимоги в інших сферах. Насправді довгий та, з перспективи сьогодення, неоднозначний понтифікат Еудженіо Пачеллі, папи Пія ХІІ (1939–1958) не лише зберіг духовні позиції церкви, а й навіть повернув офіційну церкву в політику.

Не приховуючи прихильності до політичної реакційності, починаючи від тісних зв’язків Ватикану з Муссоліні та неоднозначної реакції на нацизм і закінчуючи захопленим ставленням до диктаторів-католиків в Іспанії та Португалії, понтифікат Пачеллі також узяв безкомпромісну позицію щодо внутрішньої політики демократичних держав. Італійським католикам чітко дали зрозуміти межі гріховності та, що гірше, неприйнятність голосування за будь-кого, крім християнських демократів. Але навіть у порівняно ліберальних Бельгії чи Нідерландах місцева католицька влада отримала суворий наказ напучувати парафіян голосувати лише за католицькі партії. Аж у 1967 році, через дев’ять років після смерті Пія ХІІ, нідерландський єпископ наважився публічно заявити, що місцеві католики можуть голосувати за некатолицьку партію і не боятися відлучення від церкви.

За таких обставин навряд чи варто дивуватися тому, що післявоєнна католицька церковна влада була непохитною щодо сімейних питань, моральної поведінки та схвалення книжок і фільмів. Але молоді миряни-католики, а також молоде покоління священників болісно усвідомлювали, що наприкінці 1950-х років авторитарна суворість Ватикану щодо публічного та приватного простору була шкідливим пережитком минулого. На початку ХХ століття більшість шлюбів в Італії тривали близько двадцяти років, до смерті одного з подружжя. До кінця третьої чверті століття середня тривалість шлюбу дорівнювала понад тридцять п’ять років, і люди дедалі частіше вимагали права на розлучення.

Тим часом післявоєнний вибух народжуваності нівелював демографічний аргумент проти контрацепції, і церковна влада з її непохитним опором залишилася на самоті. Кількість парафіян на недільних службах скоротилася по всій Західній Європі. Хай що було цьому причиною — географічна та соціальна мобільність традиційно слухняної сільської пастви, політична емансипація жінок, зменшення важливості католицьких благодійних установ та церковних шкіл у добу держави добробуту — проблема справді існувала і, на думку більш проникливих католицьких ієрархів, вирішити її апелюванням до традицій та авторитету або придушити антикомуністичними гаслами в стилі кінця 40-х років ХХ століття було неможливо.

Після смерті Пачеллі його наступник папа Іоанн ХХІІІ скликав новий Ватиканський собор, щоб знайти спосіб впоратися з цими викликами і реформувати підходи та практики церкви відповідно до вимог сучасності. Другий Ватикан, як його стали називати, зібрався 11 жовтня 1962 року. За наступні кілька років Собор змінив не лише ритуали та мову католицького християнства (цілком буквально — латинь більше не мали використовувати в щоденній церковній практиці, що було поза межами розуміння розлюченої консервативної меншості), а й, що важливіше, відгук церкви на проблеми сучасного життя. Ухвали Другого Ватиканського собору чітко показали, що церква більше не боїться змін та викликів і не протистоїть ліберальній демократії, змішаним економікам, сучасній науці, раціональній думці й навіть світській політиці. Було зроблено перші — дуже обережні — кроки назустріч примиренню з іншими християнськими конфесіями, а також певне (не дуже емфатичне) визнання обов’язку церкви засуджувати антисемітизм шляхом перегляду її давньої позиції щодо провини євреїв у смерті Христа. Найголовніше те, що авторитарні режими більше не могли розраховувати на підтримку Католицької церкви, навпаки: в Азії, Африці й особливо в Латинській Америці церква з більшою вірогідністю опинялася в опозиції до таких режимів.

Ці зміни не дістали одностайного схвалення навіть серед самих католиків-реформаторів. Один із делегатів на Другий Ватикан, молодий священник із Кракова, який пізніше піднявся аж до папського престолу, вбачав своє завдання в тому, щоб повністю відновити моральний авторитет і вплив непохитної католицької влади. Другому Ватикану також не вдалося подолати скорочення кількості парафіян серед європейських католиків: навіть в Італії Службу Божу в 1956 році відвідували 69% усіх католиків, а через дванадцять років — тільки 48%. Але позаяк занепад релігійності в Європі аж ніяк не обмежувався католицькою конфесією, очевидно, церква була неспроможна на це вплинути. Чого точно зміг досягнути Другий Ватикан (або принаймні сприяти цьому і схвалити), то це остаточного розриву між політикою та релігією на європейському континенті.

Після смерті Пія ХІІ жоден папа та практично жоден єпископ ніколи більше не наважувалися погрожувати католикам суворими наслідками, якщо вони не проголосують правильно; а колись тісні зв’язки між церковними ієрархами й католицькими або християнсько-демократичними партіями в Нідерландах, Бельгії, Західній Німеччині, Австрії та Італії розірвалися^[269]. Другий Ватикан приніс кардинальні зміни навіть у франкістську Іспанію, де місцева католицька влада мала винятковий вплив і привілеї. До середини 1960-х років іспанський диктатор забороняв будь-які відкриті вияви некатолицьких релігійних переконань і практик. Але в 1966 році він був змушений ухвалити закон, який дозволяв існування інших християнських церков, хоча католицизм і надалі залишався привілейованою конфесією, а ще через чотири роки дозволили повну свободу практики будь-якої (християнської) деномінації. Здобувши перемогу в боротьбі за це запізніле «посунення» Католицької церкви й Іспанії та розтуливши шпарину між церквою й режимом ще за життя Франко, Ватикан урятував іспанську церкву бодай від деяких наслідків її тривалого та проблематичного зв’язку зі «старим порядком».

Цей rupture culturelle (культурний розрив), як його стали називати в Бельгії та інших країнах, відіграв надзвичайно важливу роль у перебігу 1960-х років. Звичайно, реформаторський запал Ватикану мав свої межі: для багатьох його учасників cтратегічним поштовхом до Другого Ватикану було бажання не здійснити радикальні зміни, а відвернути їх. Коли кілька років по тому поставили на голосування право на аборт та лібералізацію розлучень, церковна влада в переважно католицьких країнах на кшталт Італії, Франції та Західної Німеччини палко, хоча й безуспішно, виступила проти. Але навіть ці чутливі питання не змушували церкву пнутися геть зі шкіри, щоб висловити свій опір, а сам опір більше не загрожував розділенням спільноти. Церква змирилася зі зменшенням своєї ролі в суспільстві, яке на очах перетворювалося на «пострелігійне», і просто робила те, що могла^[270].

У некатолицьких суспільствах — у Скандинавії, Сполученому Королівстві, у деяких частинах Нідерландів і серед німецькомовної меншості Західної Європи — звільнення громадян з-під традиційного морального тиску відбувалося з очевидних причин менш цілеспрямовано, але якщо вже відбувалося, то навіть більш кардинально. Найкардинальніші зміни відбулися в Британії. До кінця 1950-х років британським громадянам усе ще забороняли грати в азартні ігри; читати або дивитися будь-що, що влада могла вважати «непристойним» чи політично чутливим; захищати права гомосексуалів (уже не кажучи про те, щоб бути ними); робити аборти — собі чи іншим; чи безпроблемно розлучатися, не зазнаючи при цьому публічного приниження. А якщо вони скоїли вбивство чи деякі інші тяжкі правопорушення, їх могли повісити.

Згодом, з 1959 року, традиційні підвалини захиталися. Акт про непристойні публікації, ухвалений того самого року, дозволяв захистити нецензурований твір літератури для дорослих від звинувачень у «непристойності», якщо його можна було потрактувати «в інтересах науки, літератури, мистецтва чи пізнання». Відтепер видавці й автори могли захистити себе в суді, посилаючись на цінність твору загалом, а також мали право залучати на свій захист «експертну» думку. У жовтні 1960 року відбулося сумнозвісне випробування нового законодавства романом «Коханець леді Чаттерлей» (нічим іншим неприкметного роману Девіда Герберта Лоуренса), через перше нецензуроване видання якого видавництво Penguin Books притягнули до суду. Випадок «Коханця» був незвичайним для британців не лише через дотепер заборонені фрагменти, які стали доступними для читання, але й через зображення еротичних стосунків між особами, що належали до різних класів, і саме в цьому полягала його скандальність. Коли прокурор запитав одного свідка, чи дозволив би він прочитати цей роман його «дружині або покоївці» (саме так!), той відповів, що взагалі б цим не переймався, але ніколи б не допустив, щоб ця книжка потрапила до рук його лісничого.

Видавництво Penguin Books виправдали, допитавши тридцять п’ять свідків-експертів на його захист, і це судове рішення можна вважати початком занепаду морального авторитету британської влади. Того самого року в Сполученому Королівстві дозволили азартні ігри. Ще через чотири роки новий лейбористський уряд заборонив смертну кару, а під керівництвом Роя Дженкінса, видатного реформатора, міністра внутрішніх справ, уряд у 1967 році запровадив створення клінік із планування сім’ї, фінансованих з державного бюджету, зміни до закону про гомосексуальність і легалізацію абортів, а наступного року — припинення театральної цензури.

У 1969 році настала черга Акта про розлучення, який не так пришвидшив кардинальні перетворення в інституті шлюбу, як унаочнив їхні масштаби: тимчасом як в останній рік перед Другою світовою війною на п’ятдесят вісім шлюбів в Англії та Уельсі припадало лише одне розлучення, через сорок років співвідношення було один до трьох.

Ці ліберальні за суттю та впливом реформи в Британії 1960-х років були відтворені в усій Північно-Західній Європі, хоча й з різними проміжками. Наприкінці 1960-х — у 1970-х роках соціал-демократичні коаліційні уряди Західної Німеччини під проводом Віллі Брандта запровадили подібні зміни, проте їх стримував не так закон чи наявність прецедентів, як певний опір їхніх партнерів за коаліцією — зокрема економічно ліберальних, але соціально консервативних «вільних демократів». У Франції скасування смертної кари було запроваджене, лише коли до влади в 1981 році прийшли соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном, але там, як і в Італії, зміни до законів про аборт і розлучення були ухвалені на початку 1970-х років. Загалом, за винятком Британії та Скандинавії, лібералізовані 1960-ті прийшли до Європи лише в 1970-х. Однак після запровадження законодавчих змін суспільні наслідки не змусили на себе чекати: загальний рівень розлучень у Бельгії, Франції та Нідерландах упродовж 1970–1985 років зріс утричі.

Зниження впливу державної влади в питаннях моралі й особистих стосунків у жодному разі не означало занепаду ролі держави в культурних справах — цілком навпаки. За поширеною західноєвропейською суспільною згодою того часу, лише держава мала ресурси для обслуговування культурних потреб своїх громадян: якби людей і спільноти покинули на самих себе, їм не вистачило б ні засобів, ні ідей. До обов’язків добре керованих державних інститутів належало забезпечувати населенню не лише їжу, дах над головою та робочі місця, а й надавати культурну поживу. Позиція соціальних і християнських демократів у цих питаннях була подібною; крім того, і ті, і ті були послідовниками великих реформаторів вікторіанської доби, хоча останні й мали у своєму розпорядженні значно більші можливості. Культурний бунт 1960-х років мало що змінив у цій царині: нова («анти»)культура вимагала й отримувала таке саме фінансування, як і стара.

1950–1960-ті роки стали золотою добою фондування культури. Ще в 1947 році лейбористський уряд у Британії додавав до місцевих податків шестипенсовик, щоб оплачувати місцеві мистецькі проєкти — театри, філармонічні товариства, регіональну оперу тощо. Це передувало заснуванню в 1960-х роках Мистецьких рад, через які безпрецедентна кількість місцевих і загальнонаціональних фестивалів та інститутів, а також мистецькі освітні заклади отримували державні фінансові щедроти. Французька Четверта республіка, більш обмежена в коштах, виявляла меншу щедрість; винятком були традиційні престижні заклади високої культури — музеї, Паризька опера, «Комеді Франсез»^[271] — та державні радіо- і телеканали. Але після того як де Ґолль повернувся до влади та призначив Андре Мальро на посаду міністра культури, усе змінилося.

Французька держава здавна грала роль мецената. Але Мальро розумів своє призначення кардинально по-новому. За традицією королівський двір, а згодом — республіканські інститути використовували свій вплив і гаманець для того, щоб привозити митців і мистецтво в Париж (або Версаль), висмоктуючи ресурси з решти країни. Тепер уряд витрачав гроші на те, щоб вистави й артисти залишалися в регіонах. Музеї, галереї, фестивалі й театри почали ширитися французькими провінціями. Найвідоміший з них, літній театральний фестиваль в Авіньйоні, заснував Жан Вілар у 1947 році, але популярності він набув у 1950–1960-х роках, коли постановки Вілара відіграли суттєву роль у перетворенні й оновленні французького театру. Чимало найвідоміших французьких акторів — Жанна Моро, Марія Казарес, Жерар Філіп — працювали в Авіньйоні. Саме там, а також у таких несподіваних місцях, як Сент-Етьєн, Тулуза, Ренн чи Кольмар, розпочався французький мистецький ренесанс.

Заохочення культурного життя в провінції з боку Мальро, звичайно, залежало від ініціативи з центру. Навіть сам проєкт Вілара зі своїми іконоборчими цілями був типово паризьким: він мав на меті не принести культуру до регіонів, а покінчити зі звичаями традиційного театру — «повернути в театр, у колективне мистецтво життя… допомогти йому зітхнути на повні груди, випустити з підвалів і віталень: поєднати архітектуру й театральну поетику» — тобто те, що легше було б зробити якнайдалі від Парижа, але за урядовий кошт і за підтримки міністерства. Натомість у справді децентралізованій країні на кшталт Федеративної Республіки Німеччина культура й мистецтво були безпосереднім результатом діяльності місцевої влади та власного інтересу регіонів.

У Німеччині, як і в інших країнах Західної Європи, у післявоєнні десятиліття державні видатки на мистецтво суттєво зросли. Але позаяк культурні й освітні питання в Західній Німеччині належали до повноважень земель, це значно дублювало зусилля. Кожна земля і найважливіші міста та містечка мали власну оперну трупу, оркестр і концертні зали, танцювальний колектив, театр, який отримував фінансування з бюджету, й мистецькі групи. За деякими підрахунками, у Західній Німеччині на момент об’єднання було 225 регіональних театрів, бюджет яких на 50‒70% складався із субсидій — чи то землі, чи то міста. Як і у Франції, ця система сягала корінням у минуле: у випадку Німеччини йшлося про домодерні мікромуніципалітети, герцогства й церковні феоди, чимало з яких на постійній основі утримували придворних музикантів і митців та регулярно замовляли нові твори.

Це мало суттєві переваги. Незважаючи на деяку невпевненість постнацистської Західної Німеччини у своїх власних культурних спроможностях, щедро фінансовані культурні заклади країни стали Меккою для митців усіх ґатунків. Штутгартська балетна школа, Берлінський симфонічний оркестр, Кельнський оперний театр і десятки менших установ (як-от Національний театр Мангайма, Земельний театр Вісбадена тощо) надавали постійне працевлаштування (а також субсидії із безробіття, медичне страхування і пенсії) тисячам танцюристів, музикантів, акторів, хореографів, технічних працівників театру та адміністраторів. Багато танцюристів і музикантів спеціально приїжджали з-за кордону, зокрема зі Сполучених Штатів. Вони не менше за місцеву публіку, яка платила нижчу ціну за вхідний квиток, щоб подивитися їхні вистави й концерти, отримували надзвичайні переваги від процвітання європейського культурного життя.

Подібно до 1960-х років, які в багатьох краях настали тільки на початку 1970-х, стереотипні 1950-ті — стабільні, задушливі, стерильні, застійні — були радше міфом. У п’єсі «Озирнися в гніві» Джон Осборн вустами Джиммі Портера висміює фальш післявоєнної заможності та самовдоволення; поза всяким сумнівом, наліт показної ввічливої покірності, який повністю стерся лише наприкінці десятиліття, сильно засмучував багатьох самовидців й особливо молодь^[272].

Але насправді в 1950-ті роки з’явилося чимало оригінальних творів; багато з них, надто в театрі, літературі й кіно, не були одноденними й становили інтерес у тривалій перспективі. Тепер Західна Європа компенсувала мистецтвом те, що втратила у впливі та політичному престижі. Насправді кінець 1950-х був чимось на кшталт «бабиного літа» для «високого» європейського мистецтва. Зазвичай обставини цьому сприяли: уперше «європейську якість» (тоді ця фраза, взята в лапки, ще не набула саркастичного значення, як у пізніші десятиліття) підтримувало масштабне державне фінансування, але вона ще не наштовхнулася на популістичні вимоги «доступності», «підзвітності» й «актуальності».

Прем’єра п’єси Семюела Бекета «Чекаючи на Ґодо» в березні 1953 року в паризькому театрі «Вавилон» ввела європейський театр у золоту добу модернізму. По той бік Англійського каналу English Stage Company поставила в лондонському театрі «Королівський двір» Бекета і п’єси східнонімецького драматурга Бертольда Брехта, а також театральні роботи Джона Осборна, Гарольда Пінтера й Арнольда Вескера. Усі їхні твори поєднували стилістичний мінімалізм та естетичну зневагу в техніці, яку часто важко віднести до традиційного політичного спектра. Навіть класичний британський театр набув більшої авантюрності. Наприкінці 1950-х до незрівнянного покоління англійських театральних лицарів — Олів’є, Ґілґуда, Річардсона, Редґрейва, Ґіннесса — приєдналися молоді актори, які щойно закінчили університети (здебільшого Кембридж), і надзвичайна плеяда режисерів та продюсерів-новаторів, серед яких варто згадати Пітера Брука, Пітера Голла й Джонатана Міллера.

Уперше ідея Королівського національного театру виникла в 1946 році, однак офіційно він був заснований у 1962-му, а свою постійну домівку на південному березі Темзи отримав лише в 1976 році. Режисером-засновником театру став Лоуренс Олів’є, а його радником та асистентом — театральний критик Кеннет Тайнен. Разом із «Королівською шекспірівською трупою» Національний театр, якому судилося стати головним замовником і сценою для нової британської драматургії, був головним отримувачем щедрот Мистецької ради. Зауважимо, це не означало, що театр став більш популярним розважальним жанром. Навпаки, відколи музичні зали почали втрачати популярність, театр був парафією середнього класу — навіть коли йшлося про нібито пролетарські теми. Драматурги могли писати п’єси про життя робітничого класу, але їхніми глядачами були представники середнього.

Як і Бекету, який разом зі своїми творами радо переїхав до Британії, британському театру та його провідним представникам дуже добре працювалося за кордоном: після того як Пітер Брук заробив собі репутацію лондонськими постановками Шекспіра (з яких найвідомішою була «Сон літньої ночі»), він назавжди перебрався до Парижа, легко подолавши мистецький і мовний бар’єри. На початку 1960-х уже можна було говорити про появу «європейського театру» або принаймні про театр, матеріалом якого були неоднозначні, сучасні європейські теми. П’єса «Заступник» Рольфа Гохута, прем’єра якої відбулася в Німеччині в 1963 році, а невдовзі після того — у Британії, гостро критикує папу Пія ХІІ за те, що під час війни він не зміг допомогти євреям. Однак у своїй наступній роботі «Солдати» (1967) Гохут уже спрямовує критику на Вінстона Черчилля за бомбардування німецьких міст, тож у Великій Британії виставу спочатку заборонили.

П’ятдесяті роки позначилися ще й тим, що європейське мистецтво охопила «нова хвиля» письменників і кінорежисерів, які відійшли від традиційних сюжетів і звернули увагу на секс, молодь, політику та збайдужіння. Це стало передвісником тих тенденцій, які покоління 1960-х потім вважало своїм власним досягненням. Найвпливовіші західноєвропейські романи 1950-х років — «Конформіст» Альберто Моравіа (1951), «Падіння» Альбера Камю, опубліковане в 1956 році, або «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґрасса (1959) — у багатьох аспектах були оригінальнішими й уже точно сміливішими, ніж будь-які пізніші твори. Навіть «Привіт, смутку!» Франсуази Саґан (1953) чи «Аутсайдер» Коліна Вілсона (1956), нарцистичні нариси постпідліткової самозакоханості (у випадку Вілсона — забарвленої більш ніж дещицею авторитарної мізантропії), у свій час були оригінальними. Написані авторами у віці вісімнадцяти і двадцяти чотирьох років відповідно, їхні теми — та їхній успіх — випередили «молодіжну революцію» 1960-х на ціле десятиліття.

Попри вже відзначене зменшення відвідуваності кінотеатрів, саме впродовж другої половини 1950-х і на початку 1960-х років європейське кіно зажило усталеної репутації артистизму й оригінальності. Насправді між першим і другим, напевно, був зв’язок, бо кінематограф у Західній Європі виріс (або занепав) із різновиду популярної розваги до високої культури. Безперечно, ренесанс європейського кіно був спричинений не запитом з боку глядачів; якби його залишили їм на поталу, французький кінематограф не вийшов би за межі «якісних» історичних фільмів початку 1950-х років, у німецьких кінотеатрах і далі йшли б романтичні «вітчизняні» фільми, де дія відбувається в Чорному лісі, а британські глядачі живилися б поєднанням фільмів про війну та дедалі більш вульгарної легкої комедії. У будь-якому разі європейська масова аудиторія продовжувала явно віддавати перевагу популярному американському кіно.

За іронією долі, саме захоплення американськими фільмами, зокрема похмурим, неприкрашеним стилем «фільм-нуар» кінця 40-х років ХХ століття, розпочало революцію серед нової плеяди французьких кінематографістів. Виснаживши тематичні кліше та декорації в стилі рококо, які використовувало старше покоління, група молодих французів, названих з легкої руки французького критика П’єра Біяра в 1958 році «Новою хвилею», вирішила переродити кіно у Франції: спочатку в теорії, потім — на практиці. Теоретичний складник, окреслений у новому періодичному виданні Cahiers du Cine?ma («Кінематографічні записки»), зосереджувався навколо тлумачення ролі режисера як «автора»: наприклад, у роботах Альфреда Гічкока, Говарда Гоукса або італійських неореалістів їх захоплювала їхня «автономія» — те, як їм вдавалося «підписати» свої фільми, навіть коли вони працювали в студіях. З цієї ж причини вони підносили (а згодом нехтували ними) фільми попереднього покоління французьких режисерів, зокрема Жана Віґо та Жана Ренуара.

Хоча для всього цього передбачалася наявність інтуїтивно гарного смаку, теоретичні напівтони, у яких усе це подавали, були малоцікаві — часто навіть незрозумілі — поза межами дуже невеликого кола. Але практичне втілення руками Луї Маля, Жана-Люка Ґодара, Клода Шаброля, Жака Ріветта, Еріка Ромера, Аньєс Варда й особливо Франсуа Трюффо змінило обличчя кіно. Упродовж 1958‒1965 років французькі кіностудії випустили неймовірний доробок. Маль створив кінострічки «Ліфт на ешафот» та «Коханці» (обидві — у 1958 році), «Зазі в метро» (1960), «Приватне життя» (1961) та «Блукливий вогник» (1963). Ґодар був режисером «На останньому подиху» (1960), «Жінка є жінка» (1961), «Жити своїм життям» (1962), «Сторонні» (1964) та «Альфавіль» (1965). Серед доробку Шаброля того самого періоду — «Красень Серж» (1958), «Подвійний поворот ключа» (1959), «Красуні» (1960) й «Око лукавого» (1962).

Цікавіші роботи Ріветта з’явилися дещо пізніше. Найвідоміший у ті роки завдяки стрічкам «Клео від 5 до 7» (1961) та «Щастя» (1965), він, як і Варда, часто занурювався в самомилування; але такого ніколи не траплялося з Еріком Ромером, найстаршим з плеяди, який пізніше здобув світову славу за елегійні «моральні казки», перші з яких, «Булочниця з Монсо» та «Кар’єра Сюзанни», з’явилися 1963 року. Але стиль і вплив Нової хвилі насамперед утілив незрівнянний Франсуа Трюффо. Відомий передусім завдяки низці стрічок із Жаном-П’єром Лео в ролі Антуана Дуанеля (альтер его самого Трюффо), зокрема «Чотириста ударів» (1959), «Кохання у двадцять років» (1962) та «Вкрадені поцілунки» (1968), Трюффо був не лише головним теоретиком революції у французькому кінематографі, а і його найпослідовнішим успішним практиком. Чимало окремих його фільмів — «Жуль і Джим» (1962), «М’яка шкіра» (1964), «451 градус за Фаренгейтом» (1966) чи «Останнє метро» (1980) — стали класикою мистецтва.

Однією із сильних сторін режисерів «Нової хвилі» було те, що, хоч вони завжди й дивилися на свою роботу як на інтелектуальний твір, а не як на вид розважального дозвілля (дописувачі Cahiers du Cine?ma часто згадували, що зобов’язані тому, що досі називалося «екзистенціалізмом»), їхнє кіно однаково розважало (ніхто ніколи не сказав про Трюффо чи Маля, як пізніше пошепки говорили про роботи Ґодара й Ріветта, що дивитися їхні стрічки — це все одно, що спостерігати, як сохне фарба). І саме це поєднання інтелектуальної глибини та візуальної доступності приваблювало їхніх закордонних послідовників. Як засвідчує реакція на фільм Алена Рене «Хіросіма, любов моя» (1959), французький кінематограф став основним майданчиком для міжнародних дискусій про моральність.

Тож коли група з 26 молодих німецьких режисерів зібралася в 1962 році в Обергаузені, щоб проголосити «кінець традиційного німецького кіно» й задекларувати свій намір «створити новий німецький художній фільм… вільний від встановлених цехових звичаїв та контролю певних груп інтересів», вони відкрито визнали французький вплив. Подібно до того, як Жан-Люк Ґодар прославляв Інґмара Берґмана у відомій статті під назвою «Берґманорама», яка вийшла в 1957 році в Cahiers du cine?ma і в якій він стверджував, що шведський «auteur» був «найоригінальнішим режисером у європейському кіно», так само Едґар Райц і його німецькі колеги, власне, як і молоді режисері по всій Західній Європі й Латинській Америці, надихалися Ґодаром і його однодумцями^[273].

Чим Трюффо, Ґодар та їхні колеги захоплювалися в чорно-білих американських фільмах їхньої молодості, то це відсутністю «штучності». А американці та інші глядачі, зі свого боку, були в захваті від витонченості й інтелектуальної вишуканості французьких режисерських адаптацій американського реалізму — унікального вміння французів наділити низькі людські взаємини приголомшливою культурною глибиною. У стрічці Еріка Ромера «Моя ніч у Мод» (1969) Жан-Луї — математик з провінції, якого грає Жан-Луї Трентіньян, — через заметіль проводить ніч на дивані вдома в Мод (Франсуази Фабіан), спокусливої і розумної нової знайомої. Як католик Жан-Луї переживає муки сумнівів щодо етичності ситуації, а також стосовно того, варто чи ні переспати з господаркою; час від часу він ділиться своїми роздумами про мораль із колегою-комуністом. Нічого не відбувається, і він іде додому.

Складно собі уявити, щоб такий фільм зняв американський чи навіть британський режисер, не говорячи вже про те, щоб випустити його в масовий прокат. Але для покоління євро-американських інтелектуалів фільм Ромера увібрав у себе всю витонченість, розчарованість, дотепність, символізм, зрілість та європейськість французького кіно. Тогочасні італійські стрічки, хоч і були доволі популярні за кордоном, такого враження не справляли. Успішніші кінофільми надто незграбно обігрували новий образ Італії та італійців як багатих і «сексуальних»: їхні сюжети були часто побудовані навколо тілесних принад Софі Лорен або комічних ролей, які в образі розчарованого розпусника грав Марчелло Мастроянні, наприклад, у фільмі «Розлучення по-італійськи» (1961) або «Шлюб по-італійськи» (1964).

Мастроянні вперше зіграв цю роль, хоча й у набагато серйознішій тональності, у фільмі Федеріко Фелліні «Солодке життя» (1960). Фелліні й сам мав вірних шанувальників у багатьох колах, які захоплювалися Трюффо й Ґодаром, особливо після виходу стрічок «Вісім з половиною» (1963) та «Джульєтта і духи» (1965). Старше покоління обдарованих італійських режисерів ще не пішло на спочинок — Вітторіо де Сіка створив за п’єсою Сартра кінофільм «Відлюдники Альтони» (1962), разом із Фелліні режисував «Боккаччо’70» (1962) та під кінець десятиліття взявся за зйомки фільму «Сад Фінці-Контіні». Проте їхні роботи за політичним й естетичним впливом так і не змогли дорівнятися до великого кіно в жанрі неореалізму 40-х років ХХ століття, з яким насамперед завжди асоціювали де Сіку. Впливовішими були фігури на кшталт Мікеланджело Антоніоні. У фільмах «Пригода» (1960), «Затемнення» (1962) та «Червона пустеля» (1964), усі з Монікою Вітті в головних ролях, жорстка кінематографія Антоніоні та неприємні, цинічні, розчаровані персонажі були провісниками ворожого й відстороненого світу мистецтва кінця 1960-х, проникливо зображеного самим Антоніоні в кінострічці «Фотозбільшення» (1966).

Італійському кіно бракувало спокусливої інтелектуальності французьких (чи шведських) фільмів, але що всі вони мали із надлишком, то це стиль. Саме цей європейський стиль — мінливе поєднання мистецької самовпевненості, інтелектуальної претензійності та розумної дотепності — вирізняв континентальне європейське кіно для закордонної (особливо американської) аудиторії. До кінця 1950-х років Західна Європа не просто одужала від депресії та війни — вона знову стала магнітом для естетів-початківців. У Нью-Йорка були гроші, як, мабуть, і сучасне мистецтво. Але Америка, як здавалося навіть багатьом американцям, усе ще була трохи грубою. Популярність Джона Кеннеді — і як кандидата в президенти, і як президента — частково полягала у витонченому космополітизмі його вашингтонського оточення — «Камелоту»^[274]. А Камелот, зі свого боку, завдячував європейським походженням і континентальним позиціонуванням його дружині.

Те, що Жаклін Кеннеді привезла до Білого дому європейський стиль, навряд чи могло когось здивувати. Європейський «бренд», печатка статусності та якості, наприкінці 1950-х і в 1960-х роках переживав небачений розквіт. Етикетка європейськості — чи то на товарі, чи то на ідеї, чи то на людині — була знаком відмінності, а отже, підвищувала ціну. Насправді така зміна відбулася не так давно. Безперечно, «articles de Paris»^[275] давно посіли своє місце на ринку предметів розкоші — щонайменше з кінця ХVIII століття; а швейцарські годинники були відомі своєю якістю впродовж багатьох десятиліть. Але те, що автомобілі, вироблені в Німеччині, власне з цієї причини перевершували своєю якістю інші, чи те, що італійський одяг, бельгійський шоколад, французький посуд або данські меблі були беззаперечно найкращими, двадцять років тому прозвучало б дивно.

Якщо якісь європейські товари і мали донедавна таку репутацію, то це англійські — спадщина промислової першості Британії в ХІХ столітті. Британські товари для домашнього вжитку, транспортні засоби, інструменти та зброю здавна високо цінували на закордонних ринках. Однак у 30–40-х роках ХХ століття британські виробники так успішно зіпсували свій імідж практично в усіх галузях, окрім чоловічого вбрання, що єдиною нішею, яка лишалася вільною для британських роздрібних торговців станом на початок 1960-х, були строкаті низькоякісні речі, які належали до швидкоплинних «трендів», тож у наступному десятилітті британці нещадно експлуатували цей ринок.

Прикметною в природі європейської торгівлі була її сегментованість за товарами та країнами. Італійські автомобілі — як-от FIAT, Alfa Romeo, Lancia — вважалися ненадійним мотлохом; але така ганебна репутація автомобільної галузі ніяким очевидним чином не впливала на неперевершену репутацію Італії на інших ринках — виробів зі шкіри, товарів «високої моди» і навіть у менш вишуканій галузі — домашньої побутової техніки^[276]. Німецький одяг та продукти харчування практично не користувалися жодним попитом за кордоном, і небезпідставно. Але до 1965 року за все, що зійшло з німецького токарного верстата чи було створене німецькими інженерами, у британських й американських магазинах платили і не торгувалися. Загальне визнання якості в низці цілком різнопланових галузей отримало тільки скандинавське виробництво, але навіть там ринок мав виразну сегментацію. Заможні іноземці наповнювали свої помешкання ультрастильними шведськими або данськими меблями, незважаючи навіть на те, що вони були дещо крихкі через свою надзвичайну «сучасність». Але водночас ті самі споживачі цікавилися шведськими автомобілями Volvo, навіть попри абсолютну відсутність у них стилю, саме тому, що вони здавалися незнищенними. Утім обидві ознаки — і «стиль», і «якість» — тепер нерозривно асоціювалися з «Європою» — часто на противагу Америці.

Париж залишався столицею високої моди щодо жіночого вбрання. Але вже в 1952 році, коли в Сан-Ремо відбувся перший Міжнародний фестиваль моди для чоловіків, Італія, де оплата праці була нижчою, а текстильне виробництво — не обмежене нормуванням (як у Франції чи Британії), стала для Франції серйозним конкурентом. Хай яким новаторським був її стиль, французька haute couture — від Крістіана Діора до Іва Сен-Лорана — була цілком у дусі суспільних традицій: ще в 1960 році французькі (й не тільки) редактори журналів та критики одягали капелюхи й рукавички не лише на щорічні покази мод, а й просто на роботу. Доки жінки середнього класу в питаннях моди надихалися роботами низки паризьких дизайнерів і будинків моди, статус (та прибуток) останніх був у безпеці. Однак на початку 1960-х років гардероб європейських жінок (власне, як і чоловіків) уже мусив обов’язково містити суворі капелюхи, претензійний верхній одяг чи вечірнє вбрання. Масовий ринок моди формували як високі, так і низові тенденції. За Європою впевнено закріпився імідж столиці моди й елегантності, але майбутнє було за більш еклектичними трендами, чимало з яких стали європейськими адаптаціями американських і навіть азійських першоджерел; особливу вправність у цьому виявили італійці. У сфері ідей та моди на європейській арені лідирував Париж, і так тривало ще деякий час. Але майбутнє було за іншими.

У березні 1955 року на Конгресі культурної свободи в Мілані Реймон Арон запропонував для дискусії тему «Кінець доби ідеології». На той час декому з аудиторії ця пропозиція здалася дещо передчасною — зрештою, по цей бік залізної завіси, та й не лише тут, здавалося, що ідеологія живе і процвітає. Але Арон мав рацію. Західноєвропейська держава в тій формі, у якій вона постала в ті роки, дедалі більше відходила від усіх ідеологічних проєктів; і, як ми пам’ятаємо, поява держави добробуту пом’якшила давні політичні протистояння. Державною політикою й витратами безпосередньо цікавилося більше людей, ніж будь-коли раніше, але вони вже не ламали списи щодо того, хто має це контролювати. Здавалося, що європейці трохи раніше, ніж очікувалося, дісталися «просторих, осяяних сонцем рівнин» (Черчилль) заможності та миру, де політика поступалася місцем урядуванню, а урядування дедалі більше полягало в адмініструванні.

Утім очікуваним наслідком діяльності держави-квочки, нехай навіть постідеологічної, було те, що для будь-якого громадянина, який знав лише таку державу, її обов’язком було виконати свою обіцянку, створивши ще краще суспільство; а отже, коли щось ішло не так, винна була держава. Очевидна рутинізація державних справ, зосереджених у руках благонаміреного класу наглядачів, не гарантувала суспільної байдужості до них. Принаймні в цьому розумінні передбачення Арона не справдилося. Тож саме його промахи найбільше дратували і злили те покоління, що виросло в соціал-демократичному раю, якого прагнули їхні батьки. Ключову ознаку цього парадоксу можна без перебільшення побачити у сфері державного планування та діяльності, у якій прогресивна держава з обох боків залізної завіси була напрочуд активною.

Поєднання демографічного зростання і швидкої урбанізації, характерне для періоду після Другої світової війни, стало для проєктувальників міст безпрецедентним викликом. У Східній Європі, де багато міських осередків до кінця війни були знищені або наполовину закинуті, у перші двадцять років по закінченні війни із сіл до великих і маленьких міст переїхало 20 мільйонів осіб. У Литві до 1970 року половина населення жила в містах, тоді як за двадцять років до того міських мешканців налічувалось лише 28%. У Югославії, де населення, яке займалося сільським господарством, зменшилося на 50% у період між звільненням і 1970 роком, відбувався великий міграційний наплив із сіл у міста: упродовж 1948–1970 років хорватська столиця Загреб збільшилась удвічі — від 280 до 566 тисяч населення; аналогічним чином кількість жителів Белграда, державної столиці, виросла від 368 до 746 тисяч.

Із 1950 по 1970 рік населення Бухареста примножилось від 886 до 1475 тисяч. У Софії кількість мешканців зросла від 435 до 877 тисяч. У СРСР, де міське населення кількісно переважило сільське в 1961 році, Мінськ, столиця Білоруської республіки, розрісся від 509 тисяч у 1959 році до 907 тисяч лише за дванадцять років. Результатом цього в усіх цих містах, від Берліна до Сталінграда, стало класичне будівельне рішення радянської доби: кілометр за кілометром однакових сірих або коричневих бетонних конструкцій, дешевих, погано збудованих, без жодних прикметних архітектурних ознак чи естетичної принадливості (та зручностей).

У тих містах, де центральні райони залишилися неушкодженими (як у Празі) або були ретельно реставровані за старими планами (Варшава, Ленінград), нові будинки здебільшого виростали на околицях, утворюючи довгу низку приміських спальних районів, які тягнулися аж до сільської місцевості. Деінде — наприклад, у словацькій столиці Братиславі — нові нетрі з’являлися просто в серці міста. Що ж до менших містечок і селищ, змушених приймати десятки тисяч колишніх селян, які перетворилися на шахтарів чи сталеварів, то їм зберігати було нічого. Тож вони, у буквальному сенсі на очах, ставали промисловими гуртожитками, без жодного натяку чи згадки про старовинне місто. Працівників колгоспів примусово селили в сільськогосподарських кооперативах, які запровадив Микита Хрущов у 1950-х роках, а згодом удосконалив Ніколае Чаушеску. Архітектура нових державних споруд — технікуму, будинку культури, партійних приміщень — ретельно наслідувала радянські приклади: інколи свідомо в дусі соцреалізму, завжди надто великі й тільки зрідка гарні.

Примусова індустріалізація, сільська колективізація й агресивне нехтування приватними потребами пояснюють, чому комуністи так недбало будували міста. Але західноєвропейським містобудівникам це вдалося не набагато краще. Масова міграція із сіл у міста, зокрема й у європейському Середземномор’ї, створювала аналогічний тиск на ресурси міст. Населення Афін разом з околицями виросло від 1 389 000 осіб у 1951 році до 2 540 000 осіб — у 1971-му. У той самий час населення Мілана зросло від 1 260 000 осіб до 1 724 000, Барселони — від 1 280 000 до 1 785 000. У всіх цих містах, як і в менших містечках Північної Італії та на околицях Лондона, Парижа, Мадрида й інших міст, які швидко розросталися, планувальники не встигали за попитом. Їхнім інтуїтивним рішенням, так само як і для їхніх сучасників-комуністів з урядових кабінетів, стало зведення великих кварталів схожих між собою будинків — або на площі, розчищеній війною та міськими перебудовами, або в зелених зонах на краю міст. Зокрема у Мілані та Барселоні, де упродовж 1960-х років перше покоління мігрантів з півдня почало переїжджати з провінційних халуп до квартир у багатоповерхівках, результат став депресивно подібним до аналогічних змін у країнах Радянського блоку — із тією лише додатковою обтяжливою обставиною, що багато потенційних орендарів не могли дозволити собі винаймати помешкання неподалік від місця роботи. Тож вони були змушені здійснювати тривалі щоденні подорожі в незручному громадському транспорті або ж на нещодавно придбаних автомобілях, що створювало ще більше навантаження на міську інфраструктуру.

Але виразна потворність міської архітектури в Західній Європі в ті роки була спричинена не лише демографічними обставинами. «Новий бруталізм» (як означив цей стиль архітектурний критик Райнер Бенем) не був ані випадковістю, ані недоглядом. У Західній Німеччині, де відсутність будь-якої уяви чи далекоглядності під час відбудови більшості великих міст просто вражала; чи в Лондоні, де архітектурний департамент Ради Лондонського графства дав дозвіл на масове будівництво проєктів на кшталт агресивно банального, не захищеного від вітру кварталу Елтон у Рогемптоні, творці якого надихалися стилістикою Ле Корбюзьє^[277], — потворність здавалася майже навмисною, ретельно спроєктованою. Жахлива вежа Веласка в Мілані (залізобетонний хмарочос, зведений між 1957 та 1960 роками приватним англо-італійським консорціумом) була типовим витвором тогочасного гіпермодернізму, який мав на меті порвати всі зв’язки з минулим. Коли в березні 1959 року Рада будівельників Франції схвалила проєкт майбутньої вежі Монпарнас, її звіт містив такий висновок: «Париж не може дозволити собі загубитися в минулому. У прийдешні роки в місті мають відбутися грандіозні перетворення».

Як наслідок, не лише з’явилася вежа Монпарнас (або її власне дітище — потворний діловий і житловий комплекс у Ла-Дефансі), а й почалася лихоманка нових передмість — надзвичайно густонаселених, багатоквартирних кварталів («grands ensembles», як їх символічно прозвали), позбавлених інфраструктури робочих місць і місцевих послуг та скупчених на околицях великого Парижа. Одним з найперших і найвідоміших із них був район у Сарселі на півночі Парижа; його населення зросло від якихось 8 тисяч у 1954 році до 35 тисяч уже через сім років. З погляду суспільних зв’язків та естетики він був позбавлений коріння й набагато більше нагадував тогочасні робітничі спальні райони інших країн (як-от напрочуд подібний район Лаздинай на краю Вільнюса в Литві), ніж щось на кшталт місцевих французьких архітектурних звичаїв чи міської традиції.

Такий розрив із минулим був цілеспрямованим. Європейського «стилю», яким так захоплювалися в інших сферах життя, тут не було і близько. Насправді його тут свідомо й ретельно уникали. Архітектура 1950-х й особливо 1960-х років була свідомо антиісторичною; вона суперечила минулому своїм зовнішнім виглядом, розмірами й матеріалами (з яких улюбленими були сталь, скло і залізобетон)^[278]. Результат не обов’язково виходив оригінальнішим, ніж те, що створювали раніше: навпаки, проєкти «міського перепланування», які в ті десятиліття змінили обличчя стількох європейських міст, були колосальною втраченою можливістю.

У Британії, як і в інших країнах, підхід до міського «планування» в найкращому разі був тактичним і строкатим — не розроблялося жодних довготермінових стратегій щодо того, як поєднати житлові будівлі, послуги, ринок праці чи дозвілля (у нових масивах і житлових комплексах майже не було кінотеатрів, не кажучи вже про спортивні заклади та повноцінну транспортну інфраструктуру)^[279]. Мета полягала в тому, щоб розчистити міські нетрі та швидко й дешево забезпечити помешканням населення, яке невпинно зростало: між 1964 та 1974 роками лише в одному Лондоні постало 384 вежі-багатоповерхівки. Чимало з них були закинуті впродовж двадцяти років. Один із найбільш кричущих зразків, Ронан-Пойнт у лондонському Іст-Енді, хвалити Бога, завалився сам у 1968 році.

Архітектура державних закладів була не набагато кращою. Центр Помпіду (спроєктований у 1960-х роках, однак відчинений для відвідувачів лише в 1977 році), як і комплекс Ле-Аль дещо західніше, можливо, і створив у центрі Парижа низку популярних культурних можливостей, але в довшій перспективі йому тотально не вдалося стати органічною частиною цього району чи доповнити давню архітектуру довкола. Те саме стосувалося й нового Інституту освіти при Лондонському університеті, показово спорудженого на Вобурнській площі, у серці старого району Блумсбері — за словами Роя Портера, знавця історії Лондона, «унікального у своїй потворності». Подібним чином комплекс на південному березі Темзи став осередком безцінного розмаїття видів сценічного мистецтва й мистецьких послуг; але його похмурі низькі споруди, вітряні алеї та потріскані бетонні фасади залишаються гнітючим свідченням того, що фахівчиня з урбаністики Джейн Джейкобс^[280] назвала «отрутою сірості».

Що саме змусило повоєнних європейських політиків і проєктувальників наробити так багато помилок, незрозуміло, навіть якщо ми припустимо, що після двох світових воєн і тривалої економічної депресії існував шалений попит на будь-що нове, свіже і не пов’язане з минулим. Не можна сказати, що сучасники не усвідомлювали потворності їхнього нового середовища: мешканцям гігантських житлових комплексів, багатоповерхівок і нових міст вони ніколи не подобалися, і вони відверто казали про це всім, хто питав їхньої думки. Можливо, архітектори й соціологи не розуміли, що впродовж життя одного покоління їхні проєкти породять суспільних вигнанців і небезпечні банди, але для тих, хто там мешкав, це було цілком очевидно. Навіть європейський кінематограф, який лише за кілька років до того з любов’ю та ностальгією змальовував старі міста і міське життя, тепер зосередився на холодній і жорсткій безликості сучасного мегаполіса. Режисерам на кшталт Ґодара чи Антоніоні приносило майже чуттєве задоволення знімати нове грубе міське і промислове середовище у фільмах на кшталт «Альфавіля» (1965) або «Червоної пустелі» (1964).

Особливою жертвою післявоєнного архітектурного іконоборства були вокзали, ювелірні втілення досягнень вікторіанської доби та нерідко повноцінні пам’ятники архітектури. Залізничні станції постраждали і в Сполучених Штатах (багато хто і досі згадує знищення Пенсильванського вокзалу в Нью-Йорку в 1966 році як поворотний момент офіційно схваленого хуліганства); але американські міські архітектори принаймні могли виправдати себе тим, що перспективи залізничного транспорту супроти автомобіля і літака здавалися слабенькими. Однак на маленькому перенаселеному континенті майбутнє залізничного сполучення ніколи всерйоз не ставили під сумнів. На місці зруйнованих європейських вокзалів виростали прісні, огидні споруди, які виконували ту саму функцію. Знищення Юстонської станції в Лондоні, Монпарнаського вокзалу в Парижі чи елегантного Ангальтського вокзалу в Берліні не мало ані практичного сенсу, ані виправдання з погляду естетики.

Масштаб міського руйнування, усеєвропейське прагнення розпрощатися з минулим і стрибок від розорення до ультрасучасності за одне покоління, як з’ясувалося пізніше, стали для Європи власним покаранням (на щастя, цьому сприяла рецесія 1970-х років, яка вдарила не лише по державних, а й по приватних бюджетах і зупинила оргію оновлення). Ще в 1958 році, навіть раніше, ніж епідемія міських перебудов сягнула свого апогею, група британців, які вболівали за збереження давньої спадщини, заснувала Вікторіанське товариство. Це була типово британська волонтерська організація, яка опікувалася встановленням і збереженням архітектурної спадщини країни, що опинилася під загрозою; але впродовж наступного десятиліття аналогічні мережі активістів утворилися по всій Західній Європі, змушуючи мешканців, науковців і політиків діяти спільними зусиллями, щоб уникнути подальших втрат. Якщо їм не вдавалося врятувати певний район чи будівлю, то вони принаймні могли зберегти те, що від них лишилося, — як у випадку фасадної частини та внутрішньої галереї Палаццо Делле Стелліне на вулиці Корсо Маджента в Мілані. Це було все, що вціліло від міського сиротинця XVII століття, решту якого демонтували на початку 1970-х років.

У матеріальній історії європейського міста 1950–1960-ті роки були справді жахливими десятиліттями. Шкода, завдана в той період фізичній тканині міст, — це темний, досі до кінця не визнаний бік «тридцяти славетних років» економічного розвитку; вона певним чином відповідала тій ціні, яку довелося сплатити за промислову урбанізацію попереднього століття. Хоча в подальші десятиліття були здійснені певні корекції — зокрема у Франції, де планова модернізація та потужні інвестиції в дороги й транспортні мережі відчутно покращили якість життя в деяких депресивних заміських масивах, — втрати так ніколи і не були повністю відшкодовані. Великі міста — Франкфурт, Брюссель і передусім Лондон — надто пізно усвідомили, що обміняли свої кревні міські права на незрозумілу бруталістську кашу.

Іронія долі, зокрема, полягає в тому, що безжально «оновлені» та перебудовані міські ландшафти того періоду в 1960-х роках найбільше зневажали саме молоді люди, які в них жили. Їхні будинки, вулиці, кав’ярні, фабрики, офісні приміщення, школи та університети, можливо, й були сучасними і невблаганно «новими». Але за винятком тих, кому пощастило найбільше, середовище, у якому вони опинилися, здавалося їм потворним, бездушним, задушливим, нелюдським і — за визначенням, яке набувало популярності,— «відчуженим». Цілком очікувано, що, коли ситі, освічені діти благонамірених європейських держав добробуту виросли у своїх гарних помешканнях і повстали проти «системи», перші ознаки прийдешнього вибуху відчули панельні бетонні гуртожитки бездушного університетського «розширеного кампусу», необачно втуленого поміж багатоповерхівок і заторів переповненого паризького передмістя.