Розділ 10 Доба добробуту

Будьмо чесними: більшості наших людей ніколи не велося так добре.

Гарольд Макміллан, 20 липня 1957 року

«Рекмас»^[226] — моя назва для всієї системи збільшеної продуктивності, плюс інфляція, плюс зростання рівня життя, плюс агресивна реклама та продажі, плюс масові комунікації, плюс культурна дипломатія та створення масової свідомості, масової людини».

Джон Прістлі

— Ти подивись на них! Неандертальці якісь!

— Звідки вони?

— З Луканії.

— А де це?

— У дідька на рогах!

«Рокко та його брати», фільм режисера Лукіно Вісконті, 1960 рік

Ми їдемо туди, де яскраво світить сонце,

Ми їдемо туди, де синє море.

Ми бачили це в кіно —

Подивімося, чи воно так насправді.

Слова з пісні «Літня відпустка» Кліффа Річарда, 1959 рік

Жити в добу Америки доволі сумно — звичайно, якщо ти не американець.

Слова Джиммі Портера, персонажа п’єси «Озирнися в гніві», 1956 рік

У 1979 році французький письменник Жан Фурастьє опублікував дослідження про суспільні й економічні зміни у Франції впродовж тридцяти років після Другої світової війни. Воно мало влучну назву — «Les trente glorieuses: ou, La Re?volution invisible de 1946 à 1975»^[227]. У Західній Європі три десятиліття після поразки Гітлера справді були «славетними». Дивовижне пришвидшення економічного зростання супроводжувалось початком доби безпрецедентного процвітання. Лише за одне покоління економіки країн континентальної Західної Європи надолужили все, що було втрачено за сорок років війни та Депресії, а європейські економічні показники й споживчі тренди стали подібні на американські. Менш ніж за десять років після того, як європейці непевно підвелися з руїн, вони, на свій подив і деяке збентеження, увійшли в добу добробуту.

Історію економіки повоєнної Західної Європи найкраще розуміти як «перевернуту» історію попередніх десятиліть. На зміну мальтузіанським^[228] застережним заходам і заощадженню 1930-х років прийшла лібералізована торгівля.

Післявоєнний економічний «бум» настав у різних країнах у дещо різний час: спершу — у Німеччині та Британії і лише згодом — у Франції та Італії. Його сприймали по-різному залежно від місцевих особливостей оподаткування, державних витрат і пріоритетів щодо інвестицій. Першочергові повоєнні витрати більшості урядів ішли насамперед на модернізацію інфраструктури — будівництво чи ремонт доріг, залізниць, будинків і заводів. Витрати на споживчі товари в деяких країнах навмисне стримувалися, унаслідок чого, як ми пам’ятаємо, протягом перших післявоєнних років багато людей продовжувало жити в злиднях, нехай і дещо інакше. Ступінь відносних змін, звичайно, залежав і від того, з чим порівнювати: що багатшою була країна, то менш кардинальними й швидкими вони здавалися.

Утім у кожній європейській країні постійно зростали показники ВВП та ВНП на душу населення (валового внутрішнього продукту та валового національного продукту), які охрестили індикаторами національної потужності та благополуччя. Протягом 1950-х років середній обсяг національного видобутку на душу населення щороку зростав: у Німеччині — на 6,5%, в Італії — на 5,3%, у Франції — на 3,5%. Значення цих високих і стабільних показників зростання найкраще можна оцінити, порівнявши зі становищем цих країн у попередні десятиліття: упродовж 1913‒1950 років темп щорічного зростання в Німеччині становив тільки 0,4%, в Італії — 0,6%, у Франції — 0,7%. Навіть в успішні десятиліття Німецької імперії після 1870 року німецька економіка спромоглася лише на щорічне зростання на рівні 1,8%.

На початок 1960-х років темпи росту почали уповільнюватися, але західноєвропейські економіки все одно зростали в історично нетиповому темпі.

Фактором, який зіграв у цьому значну роль, було постійне зростання обсягів торгівлі із заокеанськими країнами, що відбувалося набагато швидше, ніж загальне зростання обсягів національної продукції в більшості європейських країн. Лише усунувши перешкоди для міжнародної торгівлі, уряди післявоєнного Заходу зробили великий крок уперед до подолання застою попередніх десятиліть^[229]. Найбільше від цього вигравала Західна Німеччина, чия частка глобального експорту промислових товарів зросла від 7,3% в 1950-му до 19,3% упродовж наступних десяти років, знову піднявши німецьку економіку на те місце, яке вона посідала в міжнародній торгівлі до обвалу 1929 року.

Після 1950 року обсяги світового експорту за сорок п’ять років збільшилися в шістнадцять разів. Навіть така країна, як Франція, частка якої у світовій торгівлі в ці роки стабільно трималася на рівні приблизно 10%, сильно виграла від цього загалом гігантського збільшення міжнародної торгівлі. Насправді в ці роки у виграші залишилися всі індустріалізовані країни: торговельні умови після Другої світової війни виразно змінилися на їхню користь, оскільки вартість сировини та продуктів харчування, які завозили із не-західного світу, стабільно падала, а ціна на готову продукцію невпинно зростала. За три десятиліття торговельного обміну з «третім світом» на привілейованих, нерівних умовах Захід отримав щось на кшталт дозволу друкувати гроші^[230].

Але чим відрізнявся західноєвропейський економічний бум, то це ступенем фактичної європейської інтеграції, до якої він призвів. Навіть до Римського договору майбутні держави — члени Європейської економічної спільноти торгували насамперед одна з одною: у 1958 році 29% вартості німецького експорту припадали на Францію, Італію та країни Бенілюксу, і ще 30% — на інші європейські країни. Напередодні підписання Римського договору 44% бельгійського експорту вже й так відбувалося до майбутніх партнерів країни в ЄЕС. Навіть такі країни, як Австрія, Данія або Іспанія, що офіційно приєдналися до Європейської Спільноти лише через багато років, уже були інтегровані в її торговельні мережі: у 1971 році, за двадцять років до приєднання до майбутнього Європейського Союзу, Австрія отримувала понад 50% імпорту від країн — засновниць ЄЕС. Європейська Спільнота (яка пізніше стала Союзом) не створила основи для економічно інтегрованої Європи; вона радше була інституційним втіленням процесу, який уже й так тривав^[231].

Ще одним важливим компонентом післявоєнної економічної революції стало збільшення продуктивності європейського робітника. У 1950‒1980 роки продуктивність праці в Західній Європі зросла втричі проти попередніх восьми років: ВВП за годину зростав навіть швидше, ніж ВВП на душу населення. Зважаючи на те, наскільки більше людей були зайняті, це означало істотне збільшення ефективності та — майже всюди — значне покращення трудових відносин. Це теж певною мірою було наслідком надолуження: політичні перевороти, масове безробіття, брак інвестицій і фізичне знищення попередніх тридцяти років після 1945 року поставили Європу на історично низький старт. Навіть без тогочасного інтересу до модернізації та покращених технологій економічні показники мали б дещо зрости.

Однак за лаштунками сталого зростання продуктивності відбувалася глибша, структурна зміна в природі праці. У 1945 році більша частина Європи все ще була доіндустріальною. Середземноморські країни, Скандинавія, Ірландія та Східна Європа все ще залишалися переважно сільськими та, за будь-якими мірками, відсталими.

Упродовж наступних тридцяти років європейці масово залишали землю та їхали працювати в міста та містечка — найбільше ці зміни відбувалися в 1960-х роках. До 1977 року лише 16% працевлаштованих італійців залишалися в сільському господарстві. У північно-східному регіоні Емілія-Романья частка активного населення, залученого до аграрного сектору, стрімко впала: від 52% у 1951 році до лише 20% — у 1971-му. В Австрії цей показник зменшився до 12%, у Франції — до 9,7%, у Західній Німеччині — до 6,8%. Навіть в Іспанії в сільському господарстві в 1971 році працювало тільки 20%. У Бельгії (на рівні 3,3%) та Великій Британії (2,7%) фермери втрачали свою статистичну (якщо не політичну) значущість. Землеробство й виробництво молочних продуктів ставало ефективнішим і менш трудомістким — особливо в таких країнах, як Данія чи Нідерланди, де масло, сир і продукти зі свинини тепер були вигідним експортом й опорою національної економіки.

Сільське господарство стабільно скорочувалося і як відсоток від ВВП: в Італії впродовж 1949‒1960 років частка національного виробництва агропродукції впала від 27,5% до 13%. Від цього насамперед виграла сфера послуг (зокрема державних), де опинилося багато колишніх селян або їхніх дітей. Деякі країни — Італія, Ірландія, частини Скандинавії та Франція — прямо перейшли від сільськогосподарської моделі економіки до моделі, орієнтованої на послуги, за лише одне покоління, буквально перестрибнувши індустріальний етап, у якому Британія чи Бельгія застрягли на майже століття^[233].

Натомість у комуністичній Східній Європі абсолютну більшість колишніх селян спрямували в трудомісткі й технологічно застарілі шахти та промисловість; у Чехословаччині працевлаштування у сфері послуг упродовж 1950-х років навіть зменшилося. Тимчасом як у середині 1950-х виробництво вугілля й залізної руди в Бельгії, Франції, Західній Німеччині та Великій Британії занепадало, у Польщі, Чехословаччині й НДР воно продовжувало зростати. Догматична зацикленість комуністів на видобутку сировини і виробництві основних товарів таки змогла спочатку стимулювати швидке зростання валової продукції та ВВП на душу населення. Тож у короткій перспективі промисловий ухил комуністичних командних економік здавався приголомшливим (зокрема й багатьом західним спостерігачам). Але для майбутнього регіону він не провіщав нічого доброго.

Сам лише занепад сільського господарства значною мірою пояснював зростання Європи, так само як за сто років до того перехід від села до міста та від поля до заводу супроводжував вихід Британії на вищу сходинку. Насправді те, що в Британії не було надлишку сільського населення, яке могло б перейти на низькооплачуване виробництво або сферу послуг, а отже, не відбувалося зростання ефективності за рахунок різкого виходу зі стану економічної відсталості, допомагає пояснити порівняно низькі показники зростання в Британії, які в ті роки постійно відставали від французьких чи італійських (або й румунських, якщо вже на те пішло). З тієї самої причини справи в Нідерландах у ті десятиліття йшли краще, ніж у сусідній Бельгії; перші виграли від «одноразового» переходу надлишкової сільської робочої сили в недорозвинені до того часу промислову галузь і сферу послуг.

Роль уряду та планування в європейському економічному диві оцінити складніше. У деяких країнах вона була зовсім незначною. «Нову» економіку Північної Італії, наприклад, здебільшого підживлювали тисячі маленьких фірм, які наймали на роботу членів родини, що часто також працювали на землі в сезон. Такі підприємства не потребували великих накладних витрат і капіталовкладень та сплачували мало податків, або ж і зовсім їх не платили. До 1971 року 80% робочої сили країни були працевлаштовані на підприємствах із менш ніж сотнею (а часто і значно менше) працівників. Крім того, що центральна влада Італії закривала очі на податкові, земельні, будівельні й інші порушення, неясно, що вона робила для підтримки економічних зусиль цих фірм.

Водночас держава відігравала провідну роль у фінансуванні масштабних змін, які були б недосяжні для окремих осіб чи приватного бізнесу: у Європі тривалий час бракувало фінансування за рахунок неурядових коштів, а приватні інвестиції з Америки надійшли на зміну Плану Маршалла та військовій допомозі лише наприкінці 1950-х. В Італії Південний фонд, який отримав велику позику від Світового банку, спершу інвестував в інфраструктуру й аграрні удосконалення: меліорацію землі, будівництво доріг, дренаж, мости тощо. Пізніше з його коштів почали фінансувати будівництво нових промислових заводів. Він також надавав підтримку — позики, гранти, податкові пільги — для приватних фірм, які хотіли вкладати гроші в Південь; фонд був інструментом, через який до 60% нових інвестицій державних холдингів спрямовувались на Південь; а впродовж десятиліття після 1957 року він створив дванадцять «зон зростання» та тридцять «осередків зростання», розкиданих по південній третині півострова.

Як і масштабні державні проєкти деінде, фонд був неефективним та значною мірою корумпованим. Більшість його можливостей спрямували на привілейовані прибережні регіони; більша частина промисловості, створена з його допомогою, була капіталомісткою і тому створювала мало робочих місць. Багато маленьких «незалежних» ферм, які з’явилися в регіоні внаслідок аграрної реформи, залишилися залежними від держави, через що італійське Меццоджорно перетворилося на щось на кшталт регіону на напівпостійній соціальній допомозі. Проте в цьому краї, який за життя одного тодішнього покоління сприймали не інакше як один із найжалюгідніших і найвідсталіших у Європі, до середини 1970-х років рівень споживання на душу населення на Півдні подвоївся, місцеві доходи зростали в середньому на 4% на рік, дитяча смертність удвічі зменшилась, і майже всюди з’явився електричний струм. Ураховуючи те, з якою швидкістю розвивалася промислова Північ (почасти, як ми побачимо, завдяки робітникам з Півдня), дивує не так те, що фонд не спромігся створити економічне диво південніше Рима, а насамперед те, що регіон узагалі зміг втриматися на плаву. За це треба віддати належне римській владі.

В інших країнах роль уряду була різною, однак усюди суттєвою. У Франції держава зосередилась на тому, що дістало назву «орієнтованого планування» — використання важелів впливу для того, щоб спрямовувати ресурси у вибрані регіони, галузі промисловості й навіть продукти, а також свідома компенсація мальтузіанського браку інвестицій у довоєнні десятиліття. Урядовцям особливо ефективно вдавалося контролювати національні капіталовкладення, зокрема тому, що впродовж перших повоєнних десятиліть валютне законодавство й обмежений рух міжнародного капіталу стримували конкуренцію з-за кордону. Через обмеження в можливостях швидко отримати відсотки за кордоном банкіри та приватні кредитори вкладали гроші у своїх країнах^[235].

У Західній Німеччині, де міжвоєнні десятиліття повсюдно згадувались як час загострень та нестабільності (і політичної, і фінансової), боннська влада, на відміну від французьких чи італійських урядовців, була значно менш схильна формувати чи спрямовувати економічні відносини, але вона приділяла набагато більше уваги створенню умов, які б мали запобігати або врегульовувати суспільні конфлікти, зокрема між працедавцями й працівниками. Зокрема, вони стимулювали та підтримували домовленості й «соціальні контракти», які мали зменшити ризик страйків чи інфляції заробітної плати. Як наслідок, приватні виробництва (та банки, з якими вони працювали або які ними володіли) одержували більше стимулів інвестувати в майбутні проєкти, тому що могли розраховувати на стримування зростання зарплат працівників у довготривалій перспективі. В обмін на толерування таких умов працівникам, які належали до профспілок, надавали компенсацію у формі гарантій працевлаштування, низької інфляції та, головне, повного пакета державних послуг і привілеїв, які оплачувалися за рахунок дедалі вищого оподаткування.

У Британії держава втручалася в економіку більш безпосередньо. Ті підприємства, які уряд лейбористів націоналізував у 1945‒1951 роках, такими й залишилися за консервативних урядів, що прийшли після. Але обидві партії відкидали економічне планування або агресивне втручання в трудові й управлінські відносини. Наявне активне втручання набуло форми «управління попитом», що полягало в коригуванні відсоткових ставок й оподаткуванні додаткових доходів так, щоб люди більше витрачали або заощаджували. Це були короткотермінові кроки. Головну стратегічну мету британські уряди всіх мастей у ті роки вбачали в тому, щоб не дозволити відновлення трагічних рівнів безробіття 1930-х років.

Тож по всій Західній Європі уряди, роботодавці та працівники змовилися, щоб створити зачароване коло: високі бюджетні видатки, підвищене оподаткування й обмеження зростання доходів. Як ми пам’ятаємо, ці цілі вже були закладені в широкий консенсус, якого досягли під час та після війни і який передбачав необхідність запровадження планової економіки й «держави добробуту» в тій чи іншій формі. Тож це було наслідком як державної політики, так і суспільного прагнення. Але обставина, що сприяла безпрецедентному успіху цих заходів, перебувала поза межами прямого державного впливу. Поштовхом до європейського економічного дива та, відповідно, соціального й культурного підйому стало швидше і стабільне зростання чисельності населення в Європі.

Демографічні стрибки відбувалися в Європі й раніше; востаннє перед тим — у середині ХІХ століття. Але вони зазвичай не призводили до невпинного збільшення кількості населення: чи то тому, що традиційне сільське господарство не могло прогодувати надто багато ротів, чи то через війни і хвороби; а може, тому, що новий надлишок населення, особливо доросла молодь, емігрував за океан у пошуках кращого життя. А у ХХ столітті через війни та еміграцію рівень зростання населення в Європі був значно нижчий, ніж можна було очікувати з огляду на сплеск народжуваності в попередні десятиліття.

Напередодні Другої світової війни наслідки втрати покоління молодих чоловіків у Першій світовій, а також економічної Депресії, громадянських воєн і політичної непевності 1930-х наблизили рівень народжуваності в Європі до рекордно низького рівня. У Великій Британії на тисячу осіб народжувалося тільки 15,3 живих немовлят; у Бельгії — 15,4; в Австрії — 12,8. У Франції, де рівень народжуваності в 1939 році становив 14,6 дітей на тисячу осіб, смертність переважала народжуваність не лише під час Першої світової війни, у 1919 році та знову в 1929 році, але й постійно з 1935 по 1944 рік. Як і в Іспанії в період Громадянської війни, чисельність населення у Франції постійно падала. В інших країнах європейського Середземномор’я та на схід од Відня рівень народжуваності був вищий, часом удвічі, ніж на Заході. Але підвищені показники дитячої смертності та смертності загалом в усіх вікових категоріях означали, що навіть там зростання населення було мізерне.

Саме в такому контексті, а також на тлі додаткової демографічної катастрофи, що сталася внаслідок власне Другої світової війни, слід сприймати післявоєнний бебі-бум. Упродовж 1950‒1970 років населення Сполученого Королівства зросло на 13%, Італії — на 17%. У Західній Німеччині населення в ті роки збільшилося на 28%, у Швеції — на 29%, у Нідерландах — на 35%. У деяких випадках внутрішнє зростання додатково посилювалося за рахунок імміграції (наприклад, колишніх колонізаторів до Нідерландів, східних німців та інших біженців — до Федеративної Республіки). Але у Франції зовнішні фактори були майже не відчутні: у період між першим післявоєнним переписом 1946 року та кінцем 1960-х років населення Франції збільшилося на майже 30%, що було найшвидшим темпом зростання за всю історію.

У 1950‒1960-ті роки в Європі одразу впадала в очі (варто лише глянути на зображення тогочасних вулиць) кількість дітей і молоді. Після сорокарічної перерви Європа знову молодшала. Піковими роками народжуваності в більшості країн стали 1947–1949 роки: у 1949 році у Франції народилося 869 тисяч немовлят, тоді як у 1939-му — лише 612 тисяч. У 1960 році в Нідерландах, Ірландії та Фінляндії 30% населення було не старше за п’ятнадцять років. У 1967 році у Франції кожному третьому не було двадцяти. Після війни не просто народилися мільйони дітей — рекордна їхня кількість вижила.

Завдяки поліпшенню харчування, кращим житловим умовам і медичному забезпеченню рівень дитячої смертності — кількість дітей на тисячу живих новонароджених, які померли у віці до одного року — у ті десятиліття в Європі різко впав. У Бельгії він знизився від 53,4 у 1950 році до 21,1 — у 1970-му, а найбільші зміни припадали на перше десятиліття. В Італії він скоротився від 63,8 до 29,6, у Франції — від 52,0 до 18,2. Літні люди теж жили довше — принаймні в Західній Європі, де рівень смертності за той самий час стабільно зменшувався. У Східній Європі показники дитячої смертності також впали, хоча й, треба визнати, із набагато гірших стартових позицій: у Югославії вони знизилися від 118,6 дітей на тисячу в 1950 році до 55,2 через двадцять років^[236]. У самому Радянському Союзі дитяча смертність зменшилася від 81 дитини на тисячу в 1950 році до 25 у 1970-му, хоча між республіками були великі розбіжності. Але темпи народжуваності в комуністичних державах уповільнилися швидше, ніж на Заході, а з середини 1960-х років їх наздогнали і навіть випередили показники смертності, що дедалі погіршувалися (особливо серед чоловіків).

Щодо відновлення репродуктивності в Європі після Другої світової війни існує багато пояснень, але більшість з них зводиться до поєднання оптимізму з безкоштовним молоком. Упродовж тривалого демографічного занепаду 1913–1945 років уряди марно намагалися підвищити народжуваність, компенсуючи хронічний брак чоловіків, житла, робіт і безпеки патріотичними закликами, сімейними «кодексами» й іншою законотворчістю. Тепер — навіть до того, як післявоєнне зростання надавало гарантії працевлаштування та споживчої економіки — поєднання миру, безпеки й частки державного заохочення було достатньо, щоб досягнути того, на що не спромоглася жодна пропаганда народжуваності до 1940 року.

Демобілізовані солдати, колишні військовополонені та політичні депортовані, які поверталися додому, за першої можливості одружувалися й заводили дітей; до цього їх заохочували програми нормування та розподілу, які віддавали перевагу подружнім парам з дітьми, а також грошова допомога на кожну дитину. Але це ще не все. До початку 1950-х років країни Західної Європи могли запропонувати своїм громадянам дещо більше, ніж просто надію та соціальний захист: вони також забезпечували вдосталь робочих місць. Упродовж 1930-х років середній рівень безробіття в Західній Європі становив 7,5% (у Великій Британії — 11,5%). До 1950-х років безробіття скоротилося всюди, крім Італії, до показника нижче 3%. До середини 1960-х безробіття в Європі становило в середньому лише 1,5%. Уперше, відколи з’явилась така статистика, у Західній Європі роботу мали всі. У багатьох галузях навіть спостерігався масовий брак робочих рук і голів.

Попри те, що робітничі організації за таких умов ставали потенційно впливовими, профспілки (усюди, окрім Британії, що становила яскравий виняток) були або слабкі, або з інших причин не хотіли використовувати свої можливості. Це було спадком міжвоєнних десятиліть: політичні чи військові об’єднання так і не оклигали від наслідків Депресії та фашистських репресій. В обмін на новонабуту респектабельність, оскільки до їхньої думки прислухався державний апарат, представники профспілок у 1950-х та на початку 1960-х років часто воліли радше співпрацювати з роботодавцями, аніж використовувати брак робочої сили заради власної негайної вигоди. У 1955 році, коли у Франції було укладено першу за всю історію угоду щодо продуктивності праці між представниками механіків і націоналізованим виробником автомобілів Renault, показовою стала зміна підходів: головна вигода робітників полягала не в зарплаті, а в революційній поступці щодо трьох тижнів оплачуваної відпустки замість двох^[237].

Ще однією причиною, чому старі робітничі спілки перестали відігравати таку важливу роль у Західній Європі, стало те, що зменшувалась кількість тих, кого вони представляли, — чоловіків, які були кваліфікованими робітниками фізичної праці. Робочі місця у вугільній, сталевій, текстильній промисловості й інших типових для ХІХ століття галузях скорочувалися, хоча до 1960-х років це й не було помітно. Дедалі більше вакансій з’являлося у сфері послуг, і чимало з них обіймали жінки. Деякі галузі працевлаштування — текстильна промисловість, хатня робота — упродовж багатьох десятиліть залишалися переважно жіночими. Але після війни можливості для працевлаштування в обох цих царинах різко скоротилися. Жіноча робоча сила вже не була представлена лише незаміжніми жінками, що працювали служницями або на фабриках. Натомість зросла кількість старших (часто заміжніх) жінок, які працювали в магазинах, на фірмах і були представницями деяких низькооплачуваних професій, зокрема медсестрами та вчительками. До 1961 року третину працевлаштованої робочої сили у Великій Британії становили жінки; а дві третини всіх зайнятих жінок працювали на канцелярських або секретарських посадах. Навіть в Італії, де старші жінки зазвичай не поповнювали лав (офіційно) працевлаштованих, під кінець 1960-х років 27% робочої сили становили жінки.

Через невгамовну потребу в трудовому ресурсі, яка виникла у північно-західному секторі Європи, що стрімко розвивався, у 1950-х та на початку 1960-х років відбувалася прикметна масова міграція. Вона мала три можливі прояви. По-перше, чоловіки (та меншою мірою жінки й діти) виїжджали із сіл у міста і мігрували в більш розвинені регіони своєї країни. В Іспанії понад мільйон мешканців Андалусії переїхали на північ до Каталонії впродовж двох десятиліть після 1950 року: станом на 1970 рік 1,6 мільйона іспанців, які народилися в Андалусії, жили поза межами свого рідного краю, з них 712 тисяч — тільки в Барселоні. У Португалії значна частина мешканців збіднілого регіону Алентежу переїхала до Лісабона. В Італії у період між 1955 та 1971 роками близько 9 мільйонів осіб змінили місце свого проживання з одного регіону країни на інший.

Такі тенденції руху населення не обмежувалися Середземномор’ям. Мільйони молодих людей, які проміняли Німецьку Демократичну Республіку на Західну Німеччину впродовж 1950‒1961 років, очевидно, шукали політичної свободи, але крім того, рушаючи на захід, вони прагнули знайти добре оплачувану роботу і краще життя. У цьому вони мало відрізнялися від своїх іспанських чи італійських сучасників або чверті мільйона шведів із сільських центральних і північних регіонів країни, які переїхали до міст у перші десять років після 1945 року. Поштовхом для більшості цих переїздів була нерівність у доходах; але прагнення втекти від життєвих негараздів, самотності й сірості сільського життя і його традиційних ієрархічних канонів також відігравало певну роль, особливо серед молоді. Зрештою, однією побічною перевагою для тих, хто залишався, було те, що збільшувалися і їхні доходи, і обсяги доступної їм землі.

Іншим міграційним проявом були переїзди з однієї європейської країни в іншу. Звичайно, еміграція в Європі відбувалася й раніше. Але 15 мільйонів італійців, які виїхали з країни між 1870 і 1926 роками, зазвичай прямували за океан: до Сполучених Штатів або Аргентини. Те саме стосувалося мільйонів греків, поляків, євреїв й інших національностей, які виїхали в ті самі роки, або скандинавів, німців та ірландців попереднього покоління. Безперечно, після Першої світової війни до Франції линув безперервний потік шахтарів і селян з Італії та Польщі; а в 30-х роках ХХ століття політичні біженці тікали на захід від нацизму й фашизму. Але внутрішньоєвропейська міграція, особливо через безробіття, залишалася винятком.

Наприкінці 1950-х років усе це змінилося. Транскордонний рух робочої сили почався невдовзі після закінчення війни: згідно з червневими домовленостями 1946 року десятки тисяч молодих італійських робітників злагодженими загонами їхали працювати в шахтах Валлонії, натомість Бельгія зобов’язалася постачати до Італії вугілля. Але в 1950-х роках економічне зростання Північно-Західної Європи відбувалося швидше, ніж збільшувалась кількість населення в регіоні: покоління бебі-бумерів ще не увійшло до лав робочої сили, тоді як потреба в ній ставала дедалі гострішою. Коли, зокрема, розвиток німецької економіки набув швидких темпів, боннський уряд змушений був шукати дешеву робочу силу за кордоном.

У 1956 році канцлер Аденавер вирушив до Рима; він обіцяв оплатити проїзд кожному італійському робітнику, який поїде до Німеччини, а також офіційно просив італійський уряд про допомогу у спрямуванні безробітних південців по той бік Альп. Упродовж наступних десяти років влада Західної Німеччини підписала низку угод не лише з Італією, але й з Грецією та Іспанією (1960), Туреччиною (1961), Марокко (1963), Португалією (1964), Тунісом (1964) та Югославією (1968). Закордонних («гостьових») робітників запрошували працевлаштовуватися в Німеччині — за умови, що їхнє перебування суворо обмежуватиметься в часі: колись вони мають повернутися додому. Як і фінські трудові мігранти у Швеції або ірландські в Британії, ці люди, переважно молодші за 25 років, практично завжди походили з бідної сільської або гірської місцевості. Більшість не мала кваліфікації (хоча дехто з них погоджувався на «декваліфікацію», тільки щоб отримати роботу). Те, що вони заробляли в Німеччині й інших північних країнах, відігравало важливу роль для підтримки економік тих регіонів, з яких вони виїжджали, хоч через від’їзд роботи й житла в їхніх рідних осередках ставало більше. У 1973 році грошові перекази робітників-емігрантів становили 90% експортних надходжень Туреччини, 50% експортних надходжень Греції, Португалії та Югославії.

Ці рухи населення мали значний демографічний вплив. Хоча офіційно мігранти приїздили на «тимчасове» перебування, фактично вони виїжджали з дому назавжди. Якщо вони й поверталися, то лише через багато років, на пенсії. Упродовж 1945‒1970 років з Італії виїхало 7 мільйонів громадян. З 1950 по 1970 рік чверть усієї робочої сили Греції виїхала в пошуках роботи за кордон: на піку еміграції в середині 1960-х щороку країну покидало 117 тисяч греків^[238]. За підрахунками, у період між 1961 і 1974 роками півтора мільйона португальських робітників улаштувалися на роботу за кордоном. Це стало найбільшим рухом населення в історії Португалії, через що в самій Португалії залишилося тільки 3,1 мільйона працездатного населення. Для країни, усе населення якої в 1950 році становило лише 8,3 мільйона, то були величезні цифри. Еміграція молодих жінок, які шукали роботу в домашньому господарстві в Парижі та інших містах, особливо сильно позначилася на сільській місцевості, де брак молодих людей тільки частково компенсувався за рахунок іммігрантів з португальських колоній на островах Кабо-Верде та в Африці. У португальському муніципалітеті Сабугал у сільській північній місцевості через еміграцію населення скоротилося від 43 513 осіб у 1950 році до лише 19 174 осіб тридцять років по тому.

Країна «призначення» отримувала значні економічні переваги. Станом на 1964 рік іноземні (здебільшого італійські) працівники складали чверть робочих рук Швейцарії, туристичний сектор якої сильно залежав від дешевої сезонної робочої сили, яку легко найняти і легко звільнити. У Західній Німеччині в рекордному 1973 році налічувалося 2,8 мільйона працівників-іноземців, здебільшого в будівельній сфері, металургії та автомобільному виробництві. Кожен восьмий працівник країни був іноземцем. У Франції 2,3 мільйона працівників, зареєстрованих того року, становили 11% усього робочого населення країни. Багато з них були жінками, які виконували хатню роботу — працювали кухарками, прибиральницями, консьєржками й нянями для дітей; більшість із них приїхала з Португалії.

Ці чоловіки та жінки зазвичай не мали права на постійне проживання; на них також не поширювались підписувані між працедавцями і профспілками угоди, які надавали гарантії, забезпечували соціальні виплати й пенсії місцевим робітникам. Тож від працедавця і країни, до якої приїхали, вони не вимагали ані зобов’язань, ані довготермінових інвестицій. Аж до середини 1980-х років «гостьові робітники» в Німеччині отримували мінімальні зарплати і працювали на найнижчих посадах. Вони крутилися, як могли, відсилаючи більшу частину своїх заробітків додому: хай як мало вони заробляли в марках чи франках, це все одно було набагато більше, ніж вони могли б заробити в тих селищах, звідки були родом. Їхнє становище нагадувало ситуацію жалюгідного італійського офіціанта на околицях Парижа, яку з легкою іронією зобразив Франко Брузаті у своєму фільмі 1973 року «Хліб і шоколад».

До 1973 року тільки в Західну Німеччину приїхало майже пів мільйона італійців, 535 тисяч югославів і 605 тисяч турків^[239]. Німці — так само як і швейцарці, французи, бельгійці чи британці — не особливо раділи раптовому напливу стількох іноземців до їхньої країни. Більшість європейців не звикли до того, щоб жити серед такої кількості людей з невідомих далеких країв. Якщо до цього й ставилися порівняно толерантно (спалахи упередженого ставлення і насилля проти спільнот іноземних працівників були рідкістю), то це певною мірою тому, що останні селилися окремо від місцевого населення, на безрадісних зовнішніх околицях великих міст; не становили економічної загрози, бо роботу й так мали всі; принаймні у випадку мігрантів-християн з Португалії, Італії та Югославії «підлягали» фізичній і культурній асиміляції, тобто не були чорношкірими й мусульманами; а ще всім було зрозуміло, що одного дня вони поїдуть геть.

Однак такі аргументи не відповідали третьому джерелу завезеної робочої сили: іммігрантам з колишніх і нинішніх європейських колоній. Спочатку це була не дуже чисельна категорія. Багато людей, які поверталися до Нідерландів, Бельгії та Франції з колишніх імперських володінь в Азії, Африці, Південній Америці та Тихому океані, були білими й освіченими або фермерами, які вийшли на пенсію. Навіть алжирців, які жили у Франції станом на 1969 рік, налічувалось лише 600 тисяч — менше, ніж іммігрантів з Італії чи Іспанії.

Навіть у Британії, де влада в 1950-х роках активно заохочувала імміграцію з Карибського басейну, щоб забезпечити працівниками залізниці, автобусні маршрути та сферу муніципальних послуг, цифри не дуже вражали. За переписом 1951 року, в Сполученому Королівстві проживало 15 тисяч вихідців з островів Карибського моря (переважно з Барбадосу), з них 4 тисячі — у Лондоні. До 1959 року еміграція з цих островів до Британії становила близько 16 тисяч осіб щороку. З інших частин Співдружності мігрували ще менше — у 1959 році з Індії та Пакистану приїхало тільки 3 тисячі осіб. Пізніше цифри зросли (зокрема, коли уряд Британії неохоче погодився прийняти східноафриканських азіатів, яких вислав з країни угандський диктатор Іді Амін^[240]), але аж у 1976 році «не білого» населення в Британії було лише 1,85 мільйона, або 3% населення. З них 40% уже народилися в країні.

Звичайно, цю ситуацію вирізняло те, що ці люди були темношкірі та як громадяни Співдружності могли претендувати на постійне проживання й навіть громадянство імперської метрополії. Уже в 1958 році расові погроми в Західному Лондоні стали для уряду сигналом про можливий ризик того, що в історично біле суспільство прийняли «надто багатьох» іммігрантів. Тож, незважаючи на те, що економіка і далі потребувала некваліфікованої робочої сили, а частка іммігрантів від загальної кількості населення була незначна, Велика Британія ввела одне з перших обмежень на в’їзд із неєвропейських країн. Закон про іммігрантів Співдружності від 1962 року вперше запроваджував «посвідки на працевлаштування» та суворий контроль імміграції не-білого населення до Сполученого Королівства. Наступний закон 1968 року ввів ще суворіші обмеження, згідно з якими британське громадянство можна було отримати за умови, якщо принаймні один із батьків був британцем. А ще один закон 1971 року, який безпосередньо стосувався темношкірих, суворо обмежував переміщення членів родин тих іммігрантів, які вже перебували в Британії^[241].

У підсумку ці закони мали припинити імміграцію до Британії з країн поза межами Європи менш ніж через двадцять років після того, як вона розпочалася. Відтоді зростання частки не-білого населення в Британії відбувалося за рахунок високих темпів народжуваності серед вихідців з Африки, Карибських островів і Південної Азії, які вже проживали в Сполученому Королівстві. З іншого боку, ці кардинальні обмеження можливостей чорних та азіатів потрапити до Британії супроводжувалися зростанням можливостей для значного покращення рівня життя, якщо вони вже спромоглися в’їхати до країни. Закон про відносини між расами 1965 року забороняв расову дискримінацію в громадських місцях, передбачав захист від трудової дискримінації і покарання за розпалювання расової ненависті. Наступний закон, ухвалений одинадцять років по тому, нарешті забороняв будь-яку дискримінацію з расових причин і створював Комісію расової рівності. У певному розумінні новоприбулому не-європейському населенню Великої Британії (та, пізніше, Франції) пощастило більше, ніж другосортним європейцям, які знайшли роботу на північ від Альп. Англійські домовласниці більше не могли вивішувати оголошення «Чорних, ірландців й орендарів із собаками не обслуговуємо», а от позначки, які забороняли вхід «собакам та італійцям», можна було побачити у швейцарських парках ще багато років.

У Північній Європі умови роботи іноземних працівників й інших мешканців спеціально підтримували нестабільними. Уряд Нідерландів запрошував робітників з Іспанії, Югославії, Італії (а пізніше — з Туреччини, Марокко й Суринаму) приїжджати та влаштовуватися на роботу в текстильній промисловості, на шахтах і в кораблебудівній сфері. Але коли старі виробництва закривалися, ці працівники втрачали роботу, часто не маючи жодної страховки чи соціального забезпечення, яке могло б пом’якшити наслідки для них та їхніх родин. У Західній Німеччині Закон про іноземців 1965 року містив текст «Поліцейського регламенту для іноземців», який уперше оприлюднили нацисти в 1938 році. У ньому йшлося про іноземних робітників, з якими поводились як з тимчасовим явищем, а влада могла чинити з ними на власний розсуд. Однак із 1974 року, коли зростання європейської економіки значно уповільнилося і в такій кількості іноземних робітників уже не було потреби, вони стали постійними резидентами. Того року 17,3% всіх дітей, які народилися в Західній Німеччині, були дітьми «іноземців».

Увесь вплив цього руху населення складно переоцінити. Загалом він охопив близько 40 мільйонів мігрантів, які переміщувалися в межах країн, між країнами та в Європу з-за кордону. Європейський розквіт був би неможливий без дешевої і численної робочої сили, яка була вразливою та здебільшого стихійною. Повоєнні європейські держави, як і приватні роботодавці, отримали величезні переваги від стабільного напливу покірних, низькооплачуваних працівників, за яких їм часто вдавалося не сплачувати повних соціальних внесків. Коли розквіт завершився й настав час позбутися надлишкової робочої сили, саме мігранти й іммігранти постраждали найперші.

Як і решта, нові працівники не лише виробляли речі — вони також їх купували. Це було щось доволі нове. За всю історію більшість людей у Європі — як і взагалі у світі — володіли лише чотирма видами речей: тими, що вони успадкували від батьків; тими, що зробили самі; які вони виторгували або якими обмінялися з іншими; і тими деякими речами, які вони мусили придбати за гроші, але майже завжди створеними кимось зі знайомих. Індустріалізація ХІХ століття змінила світ мешканців великих і маленьких міст; але в багатьох сільських місцевостях Європи традиційні економічні відносини загалом не зазнавали змін до і навіть після Другої світової війни.

Чи не найбільшою статтею видатків у бюджеті традиційного домогосподарства була їжа й одяг, на які разом із житловими витратами йшла більша частина сімейного заробітку. Більшість людей не купували й не «споживали» в сучасному розумінні цього слова — вони існували. Для переважної більшості європейського населення аж до середини ХХ століття «чистий дохід» був оксюмороном. Ще в 1950 році в середньостатистичному західноєвропейському домогосподарстві понад половина готівкових витрат припадала на речі першої необхідності — їжу, напої та тютюн (саме так). У Середземноморській Європі частка цих видатків була ще вища. Якщо сюди додати витрати на одяг й оренду житла, на речі не першої необхідності лишалося дуже мало.

Упродовж наступного покоління все це змінилося. За два десятиліття після 1953 року реальні зарплати в Західній Німеччині та країнах Бенілюксу зросли майже втричі. В Італії темп зростання був ще вищий. Навіть у Британії середня купівельна спроможність у ті роки майже подвоїлася. До 1965 року на їжу та одяг припадав лише 31% споживчих витрат у Британії; загалом до 1980 року в Північній і Західній Європі ці статті в середньому становили менше чверті витрат.

Люди мали гроші й витрачали їх. У 1950 році торговці в Західній Німеччині випродали 900 тисяч пар жіночих капронових панчіх (символічний предмет «розкоші» в перші післявоєнні роки). Через чотири роки, у 1953-му, вони реалізували 58 мільйонів пар. Щодо більш традиційних товарів, то ці революційні зміни у витратних тенденціях позначалися насамперед на упаковуванні товарів і на темпах їх продажів.

У 1960-х роках, тобто в час, коли наслідки зростання купівельної спроможності проявилися найбільш виразно, почали з’являтися супермаркети. У Нідерландах у 1961 році було лише сім супермаркетів, тоді як через десять років — уже 520. За той самий період кількість супермаркетів у сусідній Бельгії виросла від 19 до 456, у Франції — від 49 до 1833^[242].

Логіка супермаркетів полягала в тому, що покупці (переважно домогосподарки) за один похід до магазину витратять більше, якщо все, що вони хочуть (або можуть захотіти), буде для зручності доступне в одному місці. Але це, зі свого боку, передбачало, що жінки зможуть зберігати продукти, коли принесуть їх додому, тобто дедалі частіше йшлося про наявність холодильника. У 1957 році більшість західноєвропейських сімей не мали холодильника (частка власників цього різновиду побутової техніки коливалася від 12% у Західній Німеччині до менш ніж 2% в Італії). Причина була не так технічною (до середини 1950-х років практично вся Західна Європа була повністю електрифікована, за винятком частин сільської Норвегії та південних і гірських регіонів Італії), скільки логістичною: доки за один похід до магазину домогосподарки не могли дозволити собі купити багато продуктів, які швидко псувалися, і привезти їх додому, витрачати значну суму грошей на холодильник фактично не мало сенсу^[243].

Із цим пов’язано й багато інших змін, тож уже в 1974 році в більшості країн відсутність холодильника вдома здавалася б дивною: у Бельгії та Великій Британії холодильник мали 82% домогосподарств; у Франції — 88%; у Нідерландах та Західній Німеччині — 93%. Найдивовижніше те, що в Італії частка домогосподарств із холодильниками була найвищою в Європі — 94%. Італія навіть стала найбільшим виробником холодильників й іншої «білої побутової техніки» в Європі. Самих холодильників у 1951 році італійські виробники виготовили лише 18,5 тисяч. Через двадцять років Італія вже виробляла 5 мільйонів 247 тисяч холодильників щороку — майже стільки ж, скільки США, та більше, ніж решта європейських країн загалом.

Разом із домашнім холодильником у ті роки з’явилася й пральна машинка. Вона також мала полегшити роботу домогосподарок, які раптом розбагатіли, та стимулювати їх розширити перелік покупок. Утім пральній машинці знадобилося більше часу, щоб завоювати собі місце поруч із холодильником — почасти тому, що в середині 1950-х років у понад половині домогосподарств Бельгії, Італії, Австрії, Іспанії та багатьох частин Франції і Скандинавії все ще не було проточної води, а також тому, що електромережа в багатьох будинках не змогла б витримати два потужні прилади в одному помешканні^[244]. Навіть у 1972 році, коли оселі більшості західних європейців уже були обладнані туалетами та системою водопроводу, лише дві третини домогосподарств мали пральну машинку; їхня частина неухильно, але повільно збільшувалася з кожним десятиліттям. Багато років пральні машини залишалися недоступними для бідних, особливо для великих сімей, які відчували в них найбільшу потребу. Частково через це пральні машини — власне, як і посудомийні до середини 1970-х років — продовжували зображувати на рекламній продукції поруч з іншим домашнім начинням заможного середнього класу.

Пральні машини й холодильники дешевшали. Їх, так само як одяг й іграшки, виробляли в безпрецедентно великих кількостях, а інвестиції, з одного боку, та постійний високий попит, з іншого, знижували ціну: навіть у Франції, де масове виробництво завжди трохи відставало, обороти у сфері виготовлення іграшок на початку бебі-буму, у 1948–1955 роках, зросли на 350%. Але найдужче вплив покоління нових працевлаштованих споживачів товарів відчувався не вдома, а за його межами. Найбільш суттєвою міркою європейського добробуту стала революція, яку здійснив сімейний автомобіль.

До 1950-х років автомобіль був розкішшю для більшості європейців, а в багатьох місцевостях — узагалі рідкістю. Навіть у великих містах він з’явився не так давно. Люди не їздили на далекі відстані заради втіхи, а на роботу чи навчання діставалися громадським транспортом — потягами, трамваями чи автобусами. На початку 1950-х років в Іспанії налічувалось лише 89 тисяч приватних автомобілів (не враховуючи таксі) — одна машина на кожні 314 тисяч осіб. У 1951 році лише в одному французькому домогосподарстві з дванадцяти була машина. Тільки у Великій Британії володіння авто було масовим явищем: там у 1950 році нараховувалось 2 мільйони 258 тисяч машин. Але географічно вони розподілялися нерівномірно: майже чверть усіх авто була зареєстрована в Лондоні; сільська Британія була здебільшого такою само безмашинною, як Франція чи Італія. І навіть за таких умов багато мешканців Лондона не мали машини, а тисячі продавців на ринку, вуличних торговців тощо й досі мусили покладатися в роботі на коня та підводу.

У наступні два десятиліття володіння автомобілем стало надзвичайно поширеним явищем. У Британії, де це розпочалося з 1930-х років, але пригальмувалося через війну і подальший дефіцит, кількість власників авто від 1950 до 1980 року подвоювалася що десять років. Кількість приватних автомобілів зросла від 2,25 мільйона у 1950 році до 8 мільйонів у 1964-му, а до кінця 1960-х сягнула 11,5 мільйона. Італійці, які на початку війни мали 270 тисяч приватних автівок, а в 1950 році — 342 тисячі (тобто менше, ніж сукупно в Лондоні та його околицях), до 1960 року володіли вже 2 мільйонами машин, 5,5 мільйона — у 1965 році, понад 10 мільйонами — у 1970-му й, за підрахунками, 15 мільйонами — ще через п’ять років (по дві машини на кожних сімох мешканців країни)^[245]. У Франції в 50-ті роки ХХ століття кількість приватних автомобілів збільшилася з неповних 2 мільйонів до майже 6 мільйонів, а в наступні десять років знову подвоїлася. Показово, що паркомати з’явилися наприкінці 50-х років: спочатку у Британії, а потім, упродовж 60-х, — у Франції та в інших країнах^[246].

Якщо європейці могли купувати машини для особистого користування в таких небачених кількостях, то це було не лише тому, що в них з’явилося більше грошей. Пропозицій доступних автомобілів у відповідь на стримуваний попит десятиліть Депресії та війни було ще більше. Ще задовго до 1939 року низка європейських виробників автомобілів (Porsche в Німеччині, Renault та Citroën у Франції, Morris у Британії), передбачаючи майбутнє зростання попиту на приватні автівки, почали думати про новий тип сімейного авто, функціонально аналогічний «Моделі Т» Генрі Форда, створеної за двадцять років до того, — надійний, масовий і доступний. Через війну поява цих автомобілів відклалася в часі, але до початку 1950-х років вони з’їжджали із заводських конвеєрів у дедалі більшій кількості.

Кожна західноєвропейська країна мала свого популярного місцевого виробника й модель машини, але, по суті, вони всі були напрочуд подібні. Volkswagen Beetle, Renault 4CV, FIAT 500 і 600, Austin А30 і Morris Minor були крихітними автівками-купе сімейного зразка, які мало коштували, обходилися дешево у використанні та легко ремонтувалися. Вони мали тонкі металеві корпуси; малолітражні двигуни (щоб споживати якомога менше пального), мінімум аксесуарів і додаткових пристроїв. «Фольксвагени», «рено» і «фіати» мали заднє розміщення двигуна та задній привід, а місце попереду водія могло вмістити невеликий багаж, а також акумулятор, запасне колесо, заводну ручку й коробку з інструментами.

Morris із переднім розміщенням двигуна, а також його сучасник і конкурент Ford Popular (який належав американській компанії, але для британського ринку виготовлявся на заводі в Дагенемі, поблизу Лондона) претендували на дещо вищу комфортабельність; пізніше було створено чотиридверну модель, яка більше відповідала значно вищому рівню добробуту в Британії на момент своєї появи. Французький Citroën презентував абсолютно інакшу модель «2СV» (цільовою аудиторією якої спочатку були фермери, які хотіли покращити або замінити свої запряжені волами підводи); вона мала чотири двері, пересувний дах, крісла й двигун середнього мотоцикла. Попри ці культурні відмінності, маленькі автомобілі 1950-х мали спільну мету — зробити володіння авто досяжним і доступним для майже кожної західноєвропейської родини.

Упродовж декількох років після початку європейської повоєнної автомобільної революції пропозиція машин не встигала за попитом (у Східній Європі це тривало аж до 1989 року). Тому певний час процвітала доба велосипедів, мотоциклів і бічних причепів; останній варіант був імпровізованим сімейним транспортним засобом для тих, хто не міг дозволити собі купити або дістати авто. На арені також з’явилися моторолери — у Франції та особливо в Італії, де в Римі 13 листопада 1949 року відбулося перше національне моторалі, а після цього — вибух на ринку цих зручних і доступних символів урбаністичної свободи й мобільності, популярних серед молоді та відповідно поцінованих (особливо модель Vespa, яку зображали в кожному тогочасному італійському фільмі або стрічці про Італію).

Але до початку 1960-х років приватний автомобіль упевнено вкоренився в житті Західної Європи, перемістивши дорожній рух із залізниць на дороги й замінивши громадські види транспорту на приватні. Залізничні мережі сягнули рекордів за своїми протяжністю і пасажиропотоками після Першої світової війни; тепер маршрути, які не давали прибутку, урізали, а тисячі кілометрів полотна згортали. У Великій Британії в 1946 році, який був майже рекордним, залізниця перевезла 901 мільйон пасажирів. Але відтоді їхня кількість щороку зменшувалась. В інших країнах Західної Європи залізничному транспорту велося краще; у маленьких густонаселених країнах з ефективним сполученням — як-от у Бельгії, Нідерландах і Данії — його кількість навіть зростала, але набагато повільніше, ніж автомобільний рух.

Кількість населення, яке користувалося автобусами, також уперше почала знижуватись, оскільки дедалі більше людей їздили на роботу на машині. У 1948‒1962 роках у перенаселеній столиці Британії загальне навантаження на міські автобуси, трамваї, тролейбуси й метрополітен зменшилося від 3,955 мільйона пасажирів на рік до 2,485 мільйона, бо вони пересідали на власні автівки. Незважаючи на очевидно неадекватний стан європейських доріг (поза межами Німеччини з кінця 1920-х років у жодній країні не відбувалося значного покращення автомобільної дорожньої мережі), самостійні пасажири та особливо сім’ї дедалі більше користувалися автомобілями для поїздок на дозвіллі: до новозбудованих гіпермаркетів на околицях міст і передусім під час мандрівок вихідного дня та щорічних відпусток^[247].

Поїздки на курорти практикувалися в Європі й раніше, хоча до того часу це було привілеєм спершу аристократії, а пізніше — багатших і культурно амбітніших середніх класів. Але, як і всі інші галузі економіки, «туризм» постраждав через війну й економічний занепад. Туристичний сектор у Швейцарії в 1913 році міг похвалитися 21,9 мільйона оплачених ночей проживання; знову сягнути таких показників йому вдалося тільки в середині 1950-х років. А коли туристичний бум 1950-х настав, він був інакшим. Наявність приватного транспорту сприяла й заохочувала туризм, але передусім стимулом для нього була кількість осіб, які мали перевагу оплачуваної відпустки: до 1960 року більшість працівників континентальної Європи мали офіційне право на два (а в Норвегії, Швеції, Данії та Франції — на три) тижні оплачуваної відпустки й дедалі частіше проводили її далеко від дому.

Поїздки на відпочинок перетворювалися на масовий туризм. Автобусні компанії процвітали, поширюючи традицію щорічних подорожей на море в шарабанах^[248] для робітників заводів і ферм на комерційні послуги перевезення всередині країн і поза їхніми межами. Молоді авіапідприємці, на кшталт британця Фредді Лейкера, який скупив зайві турбогвинтові авіалайнери Bristol Brittania, створили послугу чартерних перельотів до новостворених літніх курортів в Італії, Франції та Іспанії. Кемпінг, який до війни й так був популярний серед менш заможних туристів і любителів перебування на свіжому повітрі, наприкінці 1950-х років перетворився на величезну індустрію, яка давала поштовх створенню місць для таборів на морських узбережжях і гірських галявинах, центрів продажу спорядження, друку путівників і точок продажу спеціального одягу. Старим курортам — на морських узбережжях і в сільській місцевості Північної та Західної Європи — теж велося добре. Люди відкривали для себе нові (або перевідкривали старі) місця для відпочинку, які потім з’являлися на сторінках глянцевих брошур і ставали відомими завдяки «сарафанному радіо». Французька Рив’єра, яка колись була монотонною схованкою для зимівлі едвардіанської аристократії, тепер постала в новому спокусливому й молодіжному світлі свіжого жанру романтичного кіно: у 1956 році Роже Вадім «винайшов» Сен-Тропе як тло для нової зірки, що сходила, — Бріжіт Бардо у стрічці «І Бог створив жінку».

Не кожен міг дозволити собі поїхати до Сен-Тропе чи Швейцарії — хоча французькі й італійські гірські та морські курорти все ще були недорогі для мандрівників з Британії чи Німеччини, які обмінювали стерлінги та дойчмарки за низьким тогочасним курсом для франків і лір. Але поїздки на море у своїй країні, які й досі були дуже популярні, особливо серед британців, нідерландців і німців, тепер стали справді дешеві. Біллі Батлін, канадський крамар, який відкрив першу базу в Скегнессі (Англія) в 1936 році, у 1950-х роках заробив шалені статки, «дешево й сердито» продаючи сімейні путівки типу «все включено» до баз відпочинку, стратегічно розташованих уздовж узбережжя промислової Англії. «Суміш гостелу й дешевого супермаркету», — зневажливо охарактеризував їх пізніше один критик. Але пансіонати Батліна свого часу набули шаленої популярності і стали невизнаними прототипами, аж до запровадження послуги аніматорів (або «червоних мундирів»^[249], як їх називав Батлін), французького «Клуб Мед»^[250], якому віддавало перевагу для колективного відпочинку наступне, більш космополітичне покоління.

Дещо більші авантюристи прямували до новостворених курортних баз середземноморського узбережжя Іспанії, де відвідувачі могли обирати між пропозиціями ночівлі і сніданку, пансіонами і сучасними готелями біля моря, які масово бронював новий вид операторів пакетних турів. І до всіх них тепер можна було дістатися машиною. Убрані в літній одяг для відпочинку (який сам по собі був новим товаром і свідченням нового достатку) мільйони родин утискалися у свої FIAT, Renault, Volkswagen і Morris — часто в той самий день, оскільки офіційні відпустки переважно припадали на щільний проміжок кількох тижнів серпня, — і вузькими, погано обслуговуваними дорогами, не призначеними для подорожей новітньої доби, прямували на далекі узбережжя.

Наслідком цього були небачені й жахливі затори, які з кінця 1950-х років щороку лише погіршувались. Вони виникали на передбачуваних маршрутах упродовж ключових артерій: на південно-західній трасі А303 з Лондона до Корнуолла; на Route Nationale 6 та 7 з Парижа до Середземноморського узбережжя; на Route Nationale 9 з Парижа до іспанського кордону (кількість французьких туристів в Іспанії зросла від кількох тисяч у 1955-му до 3 мільйонів у 1962 році, а через два роки — до 7 мільйонів; у франкістській Іспанії навіть досить вільно ходив французький франк, особливо після ревальвації за де Ґолля)^[251]. Дедалі більше німецьких туристів, рухаючись середньовічним торговельним маршрутом на південь, їхали австрійським Тиролем та через Бреннерський перевал до Італії. Багато хто рухався далі до Югославії, що, як і Іспанія, у ті роки відчинила двері для іноземних туристів: їх і в 1963 році налічувалося вже 1,7 мільйона, а через десять років кількість мандрівників з-за кордону до цієї єдиної відкритої комуністичної країни в Європі (якій пощастило мати довге та дуже дешеве Адріатичне узбережжя) становила майже 6,3 мільйона щорічно.

Як вже було відзначено, масовий туризм може бути нечутливий до довкілля, але він має виразні переваги щодо масштабування. Відколи заможні мешканці Півночі почали стікатися до бідних у той час середземноморських країв, для будівельників, кухарів, офіціантів, покоївок, водіїв таксі, повій, носильників, обслуговувального персоналу аеропортів тощо почали створювати робочі місця. Уперше некваліфікована грецька, югославська, італійська й іспанська молодь могла знайти низькооплачувану сезонну роботу у своїй країні, а не їхати в її пошуках за кордон. Замість того щоб переїжджати на північ, де економіки розвивалися, тепер вони обслуговували ті самі економіки у своїх країнах.

Закордонні поїздки, здається, не розширювали світогляд: що популярніший був закордонний пункт призначення, то швидше він починав нагадувати — в усіх головних аспектах, окрім клімату, — місце походження туристів. Насправді успіх масового туризму в 1960-х роках і пізніше залежав насамперед від того, щоб створити для британців, німців, нідерландців, французів та інших новонавернених туристів якомога комфортніші умови в оточенні їхніх співвітчизників і відгородити їх від екзотичного, незнайомого й неочікуваного. Але вже сам факт регулярних (щорічних) мандрівок кудись далеко і новий спосіб туди дістатися — приватним автомобілем або чартерним перельотом — відчиняв для мільйонів раніше ізольованих чоловіків і жінок (й особливо їхніх дітей) вікно до значно більшого світу.

До 1960-х років головним джерелом інформації, думок і розваг, доступним для абсолютної більшості європейців, було радіо. Саме по радіо люди дізнавалися новини, і якщо спільна національна культура й існувала, то її значно більше створювало те, що люди чули, ніж те, що вони бачили або читали. У кожній європейській країні того часу радіо перебувало в державній власності (у Франції національна мережа радіомовлення припиняла трансляцію опівночі). Зазвичай радіостанції, передавачі та хвилі були ліцензовані й належали державі: показово, що ті нечисленні радіостанції, які мовили за межі державних кордонів, переважно були розташовані на островах чи кораблях, а в народі їх називали «піратами».

Радіоприймачі, популярні ще до війни, в 1960 році були практично в кожній оселі: станом на той рік у СРСР одне радіо припадало на кожні п’ять осіб; у Франції, Австрії та Швейцарії — одне на кожні чотири, у Скандинавії та Східній Німеччині — одне на кожні три. Власне, майже в кожному домі був радіоприймач^[252]. Вигляд більшості домашніх радіоприймачів майже не відрізнявся від їхніх попередників міжвоєнних десятиліть — громіздких, неоковирних клапанних безпровідних приладів. Зазвичай такий мала кожна родина. Він стояв на чільному місці у вітальні чи кухні, тож коли родина збиралася разом, ніхто не мав вибору, слухати його чи ні. Навіть автомобільні радіо в цьому розумінні практично не відрізнялися — родина подорожувала разом, разом його слухала, а передачі обирали батьки. Отож безпровідне радіо було, по суті, консервативним засобом масової інформації — як за змістом, так і за тими суспільними моделями, які воно заохочувало й підтримувало.

Усе це змінили транзисторні радіоприймачі. Цей тип радіо в 1958 році все ще був рідкістю: наприклад, в усій Франції їх налічувалось лише 260 тисяч. Але через три роки, у 1961 році, французи вже мали 2,25 мільйона транзисторних радіо. У 1968 році дев’ять з десяти осіб у Франції мали радіо, до того ж дві третини з них були портативними. Підлітки вже не мусили сидіти в родинному колі і слухати новини та п’єси, створені за смаком дорослих і трансльовані впродовж «сімейних годин», зазвичай після вечері. Тепер вони мали свої власні передачі — «Привіт, друзі» на Французькому національному радіо, «Попвибір» на BBC тощо. Індивідуальні радіо дали поштовх створенню програм для різних аудиторій; а коли державні радіоканали адаптувалися до нових умов надто повільно, цим користалися «периферійні» радіостанції — «Радіо Люксембург», «Радіо Монте Карло», «Радіо Андорра», які мовили легально, але поза межами державних кордонів і за фінансової підтримки комерційної реклами.

Транзисторні радіо на батарейках були легкі й портативні, а тому добре відповідали добі підвищеної мобільності — їхнім природним середовищем ставали туристичні пляжі або громадські парки. Але радіо все ще було звуковим медіумом, що обмежувало його спроможність адаптуватися до доби, яка дедалі більше ставала візуальною. Для старших людей радіо залишалося головним джерелом інформації, новин і розваг. У комуністичних державах радіо також було єдиним, нехай і неповноцінним, джерелом доступу до новин і думок без цензури, зокрема «Радіо Вільна Європа», «Голос Америки» та насамперед «Всесвітня служба BBC». Але тепер молодь усюди слухала радіо передусім заради популярної музики. А задля всього іншого вони дивилися телевізор.

Послуги телебачення приходили до Європи повільно, а в деяких місцях з’явилися досить пізно. У Британії постійне мовлення розпочалося в 1940-х роках, і багато людей дивилося коронацію королеви Єлизавети в червні 1953 року наживо по телевізору. До 1958 року телевізійних ліцензій видавали більше, ніж радіоліцензій: ще до початку 1960-х у домашньому вжитку по всій країні було 10 мільйонів телевізорів. Натомість у Франції в червні 1953-го — лише 60 тисяч телевізорів (у той самий рік у Західній Німеччині їх було 200 тисяч, а в США — 15 мільйонів); навіть у 1960 році тільки кожна восьма французька родина мала телевізор, що в п’ять разів менше, ніж у Сполученому Королівстві з подібною кількістю населення. В Італії цифри були ще нижчі.

Однак у 1960-ті роки телевізори завоювали популярність майже скрізь — маленькі чорно-білі пристрої стали доступним і дедалі більш необхідним предметом домашнього інтер’єру навіть у найскромнішому помешканні. У 1970 році в Західній Європі в середньому один телевізор припадав на кожні чотири людини — більше, ніж у Великій Британії, але значно менше, ніж в Ірландії. У той час у деяких країнах — у Франції, Нідерландах, Ірландії, Італії (найбільшому виробнику телевізорів і холодильників у Європі) — родина радше мала телевізор, ніж телефон, хоча, якщо порівняти з пізнішими стандартами, вона дивилася його не дуже багато: три чверті дорослих італійців дивилися телевізор менше ніж тринадцять годин на тиждень. Дві третини східнонімецьких домогосподарств мали телевізор (тоді як холодильник мали менше половини); наступними йшли чехи, угорці й естонці (які могли дивитися фінське телебачення вже з 1954 року).

Телебачення мало неоднозначний вплив. Спершу тематика його передач була не надто інноваційною: державні телеканали стежили за тим, щоб політичний та моральний зміст програм і для дітей, і для дорослих суворо контролювався. Комерційне телебачення з’явилося в Британії в 1955 році, тоді як в інших країнах — значно пізніше, а в більшості європейських держав про приватні телеканали аж до 1970-х років навіть не йшлося. У перші десятиліття існування цього засобу масової інформації більшість телепередач були традиційними, нудними й надзвичайно повчальними, утверджуючи, а не підриваючи традиційні норми та цінності. Філіберто Ґуала, голова італійського RAI (Radio Audizioni Italiane — італійської національної мережі мовлення) з 1954–1956 років, вимагав від підлеглих, щоб їхні передачі «не підривали інституту сім’ї» та не зображували «поведінку, манери чи деталі, які могли б збудити основні інстинкти»^[253].

Люди мали невеликий вибір — переважно один чи щонайбільше два канали, а працювали телевізійні служби лише по кілька годин удень і ввечері. Однак телебачення справді стало засобом суспільної революції. Воно зробило величезний внесок у те, щоб покласти край ізоляції та невігластву віддалених спільнот, забезпечуючи кожному той самий досвід і спільну візуальну культуру. Французьку, німецьку або нідерландську «ідентичність» тепер створювала не так початкова освіта чи народні звичаї, як уявлення про країну, що формувалося на основі картинок, які показувалися в кожній оселі. «Італійці», на краще чи на гірше, постали як нація радше завдяки спільному досвіду спортивного вболівання чи перегляду естрадних шоу на RAI, аніж завдяки столітньому існуванню спільного державного уряду.

Найголовнішим було те, що телебачення перенесло державну політику на домашнє вогнище. До доби телебачення політика в Парижі чи Бонні, Римі чи Лондоні була справою еліт, яку провадили далекі керманичі, відомі лише своїми безтілесними голосами по радіо, бездушними газетними світлинами або короткими стилізованими появами в шаблонних новинних хроніках, які показували в кінотеатрах перед початком фільму. Тепер, в інтервалі менше ніж двох десятиліть, політичні лідери мали стати телегенічними — здатними випромінювати авторитет і впевненість, водночас вдаючи легкість у спілкуванні нарівні і теплу обізнаність із масовою аудиторією. До такої гри більшість європейських політиків були готові значно гірше, ніж їхні американські колеги. Багато старших політиків зазнавали жалюгідних фіаско, коли виступали перед телевізійними камерами. Молодші та більш адаптивні до вимог нового часу претенденти отримували величезні переваги. Як пізніше зауважив британський політик-консерватор Едвард Гіт у мемуарах про медійний успіх свого головного конкурента, лідера Лейбористської партії Гарольда Вілсона, телебаченням «міг безперешкодно зловживати будь-який шарлатан, який умів ним вправно маніпулювати. Наступне десятиліття це довело».

Як візуальний медіум телебачення було прямим конкурентом кінематографу. Воно не лише пропонувало альтернативні розваги на екрані, а й принесло до домашніх осель повнометражні фільми, усунувши потребу йти в кіно, якщо тільки не йшлося про останні новинки. У Великій Британії кінотеатри протягом 1946‒1958 років утратили 56% клієнтів. В інших країнах Європи касові збори кінотеатрів скорочувались повільнішими темпами, але рано чи пізно вони впали всюди. Найдовше відвідуваність кінотеатрів трималася в середземноморській Європі — особливо в Італії, де аудиторія залишалася порівняно стабільною до середини 1970-х років. Однак італійці не лише регулярно (зазвичай щотижня) ходили в кіно, вони його ще й робили: у Римі середини 1950-х років кіноіндустрія створювала найбільше робочих місць після будівельної сфери, знімаючи не тільки класичні стрічки відомих режисерів, а й постійний (і більш прибутковий) потік фільмів-одноденок із королевами краси та зірками, яких швидко забували, — «le maggiorate fisiche» («із фізичними перевагами»).

Зрештою, навіть італійська кіноіндустрія та відвідуваність кінотеатрів занепали. Європейські кіновиробники, які не мали можливостей Голлівуду, не могли і мріяти про те, щоб конкурувати з американським кіно в масштабах чи «виробничих спроможностях», і дедалі більше зосереджувалися на фільмах про «звичайне життя» — «нової хвилі», побутових стрічках або домашних комедіях. Кінематограф у Європі перестав бути культурно-просвітницьким заходом і звернувся до художньої форми. Якщо у 1940‒50-х роках публіка йшла в кіно за звичкою — байдуже, що там показували, — то тепер люди ходили в кінотеатри лише в тому випадку, якщо їх цікавив конкретний фільм. Заради випадкової розваги, щоб подивитися те, що «йшло», вони дивилися телевізор.

Попри те що телебачення було порівняно «молодим», воно набуло особливої популярності серед старшої аудиторії, надто на ранніх етапах, поки залишалося регульованим державою і культурно обережним. Якщо раніше старші чоловіки та жінки слухали радіо або ходили в кіно, то тепер вони сиділи вдома й дивилися телевізор. Це вдарило по комерційних видах спорту, надто традиційних глядацьких видах на кшталт футболу чи собачих перегонів: по-перше, тому що їхня аудиторія тепер мала альтернативне джерело розваг, більш зручне й комфортне; а по-друге, тому що спорт невдовзі стали показувати по телевізору, зазвичай у вихідні. Масово кудись ходила лише молодь. І їхні смаки щодо дозвілля починали змінюватися.

Наприкінці 1950-х років європейська економіка починала повною мірою відчувати комерційний вплив бебі-буму. Спочатку відбувся злет виробництва товарів для немовлят і діток молодшого віку: візочків, колисок, підгузків, продуктів дитячого харчування, одягу, спортивного спорядження, книжок, ігор та іграшок. Потім настав час величезного розширення освітніх послуг і появи нових шкіл, а водночас — і нового ринку шкільної форми, парт, підручників, шкільного інвентарю та дедалі ширшого асортименту освітньої продукції (включно із вчителями). Але покупцями всіх цих товарів і послуг були дорослі: батьки, родичі, шкільні адміністрації та державні уряди. Близько 1957 року, уперше в історії Європи, молоді люди почали купувати ці речі самі.

Досі молодь навіть не утворювала окремої групи споживачів. «Молодих людей» навіть не існувало як категорії. У традиційних спільнотах і сім’ях діти залишалися дітьми, доки вони не закінчували навчання і не йшли працювати, — з цього часу вони вважалися молодими дорослими. Чогось подібного до нової проміжної категорії «підлітків», яка визначала покоління не за статусом, а за віком — ані дитина, ані дорослий, — раніше ніколи не існувало. А те, що такі особи — підлітки — могли становити окрему групу споживачів, ще за кілька років до того складно було навіть собі уявити. Для більшості людей сім’я завжди була одиницею виробництва, а не споживання. Якщо молодий член родини мав власний грошовий заробіток, він був частиною доходу родини та йшов на те, щоб покрити спільні витрати.

Але відколи реальні зарплати почали швидко зростати, більшість родин могла вижити — і не тільки — на дохід головного годувальника, а тим паче, якщо працювали обоє батьків. Від сина або доньки, які закінчували школу у віці чотирнадцяти років (зазвичай у Західній Європі дітей випускали зі школи саме в цьому віці), жили з батьками та мали постійну роботу, або й просто підробляли, уже не очікували, що вони беззастережно віддаватимуть щоп’ятниці свій заробіток. У Франції до 1965 року 62% всіх молодих людей у віці від 16 до 24 років, які досі жили з батьками, могли вільно розпоряджатися власними доходами.

Найбільш очевидним і негайним проявом цієї нової підліткової купівельної спроможності стала сфера моди. Задовго до того, як покоління бебі-бумерів відкрило для себе мініспідниці та довге волосся, його попередники — покоління, що народилося під час війни, а не одразу після неї, — заявляли про свою присутність і самостверджувалися у своєму зовнішньому вигляді, надихаючись культом гангстерів кінця 1950-х років. У темному обтислому одязі (часом шкіряному, часом замшевому, завжди чіткого крою та дещо загрозливому на вигляд) blouson noirs у Франції, Halbstarker у Німеччині та Австрії чи skinknuttar у Швеції, а також лондонські тедді-бої поводилися в удавано цинічній і байдужій манері — щось між Марлоном Брандо (у фільмі «Дикун») та Джеймсом Діном (у стрічці «Бунтівник без причини»). Однак, попри поодинокі випадки насильства, найсерйозніші з яких трапилися в Британії, де банди молодиків у шкірянках нападали на карибських іммігрантів, чому справді загрожувала ця молодь і її одяг, то це почуттю пристойності їхніх батьків. Вони мали інший вигляд.

Одяг, притаманний певному віку, був важливою заявою про незалежність і навіть бунт. Це також було нове: у минулому молоді дорослі не мали іншого вибору, окрім як носити той самий одяг, що і їхні батьки та матері. Але з погляду економіки це була не найважливіша зміна, до якої призвели підліткові звички витрачання грошей: молодь багато витрачала на одяг, але ще більше — значно більше — на музику. Знак рівняння між концептами «підліток» і «популярна музика», який на початку 1960-х сприймали як належне, мав не лише комерційне, а й культурне підґрунтя. І в Європі, і в Америці, щойно сімейний бюджет міг витримати відсутність підліткових внесків, першою річчю, яку купував собі звільнений від тягаря підліток, була грамофонна платівка.

Довгограйну грамофонну платівку винайшли в 1948 році. Наступного року компанія RCA випустила перший сингл-«сорокап’ятку» — платівку зі швидкістю обертання 45 обертів за хвилину, яка з кожного боку мала одну музичну композицію. У Європі продажі зростали не так швидко, як в Америці — де обороти від продажу платівок збільшились від 277 мільйонів доларів у 1955 році до 600 мільйонів чотири роки по тому. Але вони все одно зростали. У Британії, де молодь від самого початку була відкритіша до американської попмузики, ніж їхні однолітки на континенті, сучасники вважали моментом вибуху популярності цього жанру показ фільму 1956 року «Рок цілодобово» із Біллом Гейлі та гуртом The Comets and The Platters у ролях. Сам фільм був посереднім навіть за невибагливими стандартами кінопромоутерів рокмузики, але однойменна пісня, головний саундтрек (у виконанні Гейлі), стала знаковою для покоління британських підлітків.

Підлітків із робітничого класу, яким раніше не дуже подобався джаз, одразу ж захопила американська (а слідом за нею і британська) революція в попмузиці — ритмічній, мелодійній, доступній, сексуальній та, найголовніше, їхній власній^[254]. Але в ній не було нічого особливо агресивного, а тим більше жорстокого, і навіть теми сексу звукозаписувальні компанії, менеджери з маркетингу й директори компаній радіомовлення старанно уникали. А все тому, що революція в попмузиці була насамперед явищем 1950-х років — вона не супроводжувала культурні зміни 1960-х, а передувала їм. Як наслідок, офіційні інстанції часто її критикували. Зокрема, місцеві комітети забезпечення громадського порядку заборонили «Рок цілодобово», так само як і, без сумніву, неперевершений рокмюзикл «Тюремний рок» за участі Елвіса Преслі.

Міська влада Свонсі, що в Уельсі, вважала британського виконавця музичного жанру скіффл Лонні Донеґана «неприйнятним». Томмі Стілу, британському співаку кінця 1950-х, який виконував у міру енергійний рок, заборонили виступати в Портсмуті в шабат. Джонні Голлідей, який був напівуспішною спробою французів клонувати американських рокерів на кшталт Джина Вінсента чи Едді Кокрана, розлютив покоління французьких консервативних інтелектуалів, коли в 1960 році вийшла його перша платівка. З перспективи майбутнього нажахана реакція батьків, учителів, духовенства, політиків і політтехнологів по всій Західній Європі здавалася напрочуд перебільшеною. За менш ніж десять років Гейлі, Донеґан, Стіл, Голлідей та їм подібні стали безнадійно старомодними, пережитками невинного доісторичного минулого.

Європейські підлітки кінця 1950-х і початку 1960-х років не прагнули змінити світ. Вони виросли у відчутті безпеки та скромному добробуті. Більшість із них хотіли просто мати оригінальну зовнішність, частіше подорожувати, слухати популярну музику і купувати різні речі. У цьому вони наслідували поведінку та смаки своїх улюблених співаків і диджеїв, програми яких вони слухали на своїх портативних радіо. Проте вони були провісниками революційних змін. На них ще більшою мірою, ніж на їхніх батьків, орієнтувалась індустрія реклами, яка була наслідком, супроводжувала та провіщала бум споживання. Вироблялось і купувалось дедалі більше товарів, у донині небаченому різноманітті. Машини, одяг, дитячі візочки, запаковані продукти та пральний порошок з’являлися на ринку в запаморочливому розмаїтті форм, розмірів і кольорів.

Реклама в Європі мала давню історію. Газети, особливо популярні, які процвітали з 90-х років ХІХ століття, завжди містили рекламні повідомлення. Придорожні рекламні щити та плакати були давнім прокляттям Італії ще задовго до 1950-х, а у Франції середини століття будь-який мандрівник упізнав би заклики, намальовані високо на стінах сільських садиб і міських веранд, пити аперитиви St Raphael або Dubonnet. Рекламні лозунги й нерухомі рекламні фотографії довго демонстрували під час випусків новин і додаткових показів^[255] у кіно по всій Європі. Але ця традиційна реклама звертала мало уваги на цільову спрямованість своїх повідомлень чи ринкову сегментацію за віком або смаком. Натомість із середини 1950-х років смак споживачів став головним маркетинговим міркуванням; а реклама, яка в довоєнній Європі становила порівняно невелику частку видатків підприємства, відтепер посіла важливу роль.

Ба більше, тимчасом як реклама засобів для миття і пластівців до сніданку в ранньому ефірі комерційного телебачення в Британії була спрямована на дітей і домогосподарок, рекламні паузи на «Радіо Монте Карло» й інших станціях були розраховані насамперед на ринок «молодих дорослих». Довільні витрати підлітків — на тютюн, алкоголь, мопеди і мотоцикли, недорогий модний одяг, взуття, косметику, засоби догляду за волоссям, прикраси, журнали, платівки, програвачі, радіо — утворювали величезний і поки що неврегульований потік готівки: на нього накинулися рекламні агенції, намагаючись отримати свою вигоду. У Британії витрати на роздрібну рекламу виросли від 102 мільйонів фунтів у 1951 році до 2,5 мільярда в 1978-му.

У Франції витрати на рекламу в журналах для підлітків зросли на 400% упродовж визначальних 1959–1962 років. Для багатьох людей світ, зображений у рекламі, усе ще був недоступний: у 1957 році, згідно з проведеним у Франції опитуванням, більшість молодих людей нарікали на те, що не мають можливості розважатися, як їм хочеться, їздити на канікули своїх мрій і мати власний транспорт. Показовим було те, що опитані вже вважали ці товари та послуги правами, яких їх позбавили, а не нездійсненними мріями. По інший бік Ла-Маншу того самого року група активістів із середнього класу, стурбованих безперешкодним впливом комерційної реклами та розквітом товарів, які вона продавала, видали перший у Європі путівник для споживачів. Прикметно, що вони назвали його не «Що?», а «Що саме?».

Це був сміливий новий світ, який британський романіст Джон Прістлі в 1955 році описав як суспільство масової реклами, споживацьке суспільство. Для багатьох інших тодішніх самовидців то була, простими словами, «американізація» — прийняття Європою всіх практик і прагнень тогочасної Америки. І хоч багатьом ці зміни здавалися радикальними, насправді цей досвід був не новий. Європейці «американізувалися» — і боялися навіть думати про це — вже щонайменше тридцять років^[256]. Мода на лінії виробництва в американському стилі й темпи роботи за Фредеріком Тейлором^[257], як і захоплення американськими фільмами та модою, були поширені в Європі ще до Другої світової війни. Європейські інтелектуали міжвоєння оплакували «бездушний» світ американської модерності, який чекав на всіх. І комуністи, і нацисти прекрасно зіграли роль захисників культур та цінностей від нестримного американського капіталізму й мішаного знекоріненого космополітанізму, що втілював Нью-Йорк і його заразний приклад.

Однак, попри всю цю присутність у європейській уяві — та цілком реальну присутність американських солдатів, дислокованих по всій Західній Європі, — Сполучені Штати залишалися для більшості європейців великим невідомим. Американці говорили англійською — мовою, якою більшість континентальних європейців у ті роки не володіли. Історію та географію США не вивчали в європейських школах; американських письменників не читала освічена меншість; політична система цієї країни була загадкою для всіх, окрім дещиці обраних. Майже ніхто не здійснював далеких і дорогих поїздок до Штатів — лише заможні (та й то небагато); деякі обрані члени профспілок й інших організацій, які отримували допомогу з Фонду Маршалла; кілька тисяч студентів за обміном, а також деякі греки й італійці, котрі виїхали в Америку після 1900 року та повернулися на Сицилію або грецькі острови на старості літ. Східні європейці нерідко мали більше зв’язків із США, ніж західні, бо чимало поляків і угорців знали друга чи родича, який поїхав в Америку, а ще більше — того, хто поїхав би, якби міг.

Поза сумнівом, американські урядові та різноманітні приватні агенції, зокрема Фундація Форда, дуже старалися подолати провалля, яке відділяло Європу від Америки: 1950-ті та ранні 1960-ті були великою добою культурного інвестування за океан — від Американських домів до стипендій Фулбрайта. Подекуди, як-от у Федеративній Республіці Німеччина, це мало глибокі наслідки: упродовж 1948‒1955 років 12 тисяч німців з’їздили в Америку в тривалі подорожі — на один місяць чи більше. Ціле покоління західних німців виросло у військовій, економічній і культурній тіні Сполучених Штатів; якось Людвіґ Ергард навіть назвав себе «американським витвором».

Важливо підкреслити, що такий вплив і приклад США напрочуд мало залежав від їхнього прямого економічного залучення. У 1950 році Сполучені Штати володіли трьома п’ятими західного капіталу та приблизно такою самою часткою виробництва, але невелика частина прибутку надходила за океан. Інвестиції в Європу після 1945 року здійснював насамперед американський уряд. У 1956 році приватні інвестиції із США у Європі становили лише 4,15 мільярда доларів. Згодом вони почали стрімко зростати, особливо в 1960-х роках (зокрема в Британії), та сягнули 24,52 мільярда в 1970 році, коли спричинили шквал стурбованих публікацій, які попереджали про зростання американських економічних потужностей, наприклад, есе Жан-Жака Сервана-Шрайбера 1967 року «Le De?fi Ame?ricain» («Американський виклик»).

Економічна присутність Америки в Європі відчувалася не так через прямі інвестиції або фінансову діяльність, як через революцію споживання, яка впливала і на Америку, і на Європу. Тепер європейці отримували доступ до безпрецедентного розмаїття товарів, які вже були знайомі американським споживачам: телефонів, побутової техніки, телевізорів, фотоапаратів, засобів для чищення, упакованих продуктів, дешевого яскравого одягу, машин й аксесуарів до них тощо. Це були достаток і споживання як спосіб життя — «американський спосіб життя». Для молоді привабливість «Америки» полягала в її агресивній сучасності. Як абстракція вона була антиподом минулого; вона була великою, відкритою, успішною та молодіжною.

Однією з особливостей «американізації», про яку ми вже згадували, стала попмузика, хоча й це не було власне новою тенденцією. Музика в стилі регтайм уперше прозвучала у Відні в 1903 році, а американські танцювальні та джазові гурти набували масової популярності і до, і після Другої світової війни. Крім того, це не був суто односторонній процес — сучасна популярна музика здебільшого постала як поєднання привезених і місцевих жанрів. «Американська» музика в Британії дещо відрізнялася від «американської» музики у Франції чи Німеччині. Чорношкірі виконавці особливо вплинули на формування смаків у Франції, оскільки вони приїжджали в Париж, тікаючи від упередженого ставлення у своїй країні. Це стало однією з причин, чому поняття «Америки» у французькій культурі було виразно просякнуте ідеєю расизму.

До 50-х років ХХ століття американський спосіб життя впливав на європейську аудиторію переважно через кіно. Європейські глядачі мали практично необмежений доступ до всього, що міг експортувати Голлівуд: наприкінці 1950-х років США здавали в прокат близько 500 фільмів щороку, тоді як Європа сумарно — близько 450. Звичайно, американські фільми опинялися в нерівному становищі через мову (хоча багато де, зокрема в Італії, їх просто масово дублювали місцевою мовою). І частково з цієї причини глядачі, старші за певний вік, продовжували віддавати перевагу місцевому продукту. Але їхні діти мали інші уподобання. Молодші глядачі дедалі більше ставали поціновувачами американських повнометражних фільмів, часто створених європейськими режисерами, які тікали від Гітлера чи Сталіна.

Тогочасні критики переймалися тим, що самовпевнений конформізм американської популярної культури в поєднанні з виразним або прихованим політичним підтекстом, який мали фільми, розраховані на масову аудиторію, міг розбестити або приспати почуття європейської молоді. Утім здається, що в результаті вийшло навпаки. Молоді європейські глядачі відфільтровували пропагандистський складник мейнстримного американського кіно: вони заздрили «гарному життю», яке бачили на екрані, так само як і їхні батьки двадцять років тому, але реготали з удаваного пафосу і наївності американської романтики й домашнього побуту. Проте водночас вони дуже зважали на стиль виконавців, який часто був революційним.

Музика з американських фільмів потім звучала на радіо, у кав’ярнях, барах і танцювальних залах. Мова тіла бунтівної американської молоді, як її зображали в кіно, ставала словом моди для її європейських однолітків. Молоді європейці починали вдягатися «по-американськи»: коли «справжні джинси Levi’s» з’явилися в продажу на барахолці в Парижі в травні 1963-го, охочих купити їх було значно більше, ніж пропозиції. Американський молодіжний одяг, який складався з джинсів і футболок, говорив дуже мало про класову належність його носіїв (принаймні доти, доки і те, й інше не взяли на озброєння дорогі дизайнери преміум-класу, та й то різниця відтак полягала не в соціальному статусі, а у фінансових можливостях). Насправді джинси, ставши одягом і середнього, і робітничого класу, були показовим зворотним процесом традиційного розвитку моди «згори вниз», «вирісши» із традиційного статусу робочого одягу. Крім того, вони були виразно молодіжними: як і багато інших запозичених із кінофільмів кінця 1950-х років фасонів, які лягали щільно по фігурі, вони не пасували до статури старших людей.

Упродовж дуже короткого часу джинси, так само як і мотоцикли, кока-кола, довге волосся (у чоловіків і жінок) та попзірки, у Західній Європі породили місцеві адаптовані версії (східніше і фільми, і продукція, якими вони хизувалися, були недоступні). Це була частина ширшої тенденції. Заяложені американські кінематографічні теми — наукова фантастика, детективи, вестерни — адаптували в стилізованих європейських версіях. Мільйони західних німців довідувалися про ковбоїв із романів у м’яких палітурках, написаних місцевими авторами, які ніколи не бували в Америці. У 1960 році німецькомовні романи-«вестерни» продалися накладом 91 мільйон примірників на рік лише у Федеративній Республіці. Після історій про бельгійського хлопчика-детектива Тентена другим за популярністю героєм європейських коміксів був інший бельгійський продукт — «Щасливчик Люк», розгублений і симпатичний ковбой, персонаж щотижневих коміксів французькою й нідерландською мовами. Америка, справжня чи уявна, ставала природним тлом для легких розважальних жанрів.

Вплив Америки на молодих європейців безпосередньо позначався на тому, що вже й так повсюдно оплакували як «провалля між поколіннями». Батьки спостерігали й нарікали на схильність молодих європейців в усіх країнах «приправляти» свою мову справжніми або вигаданими американізмами. Автори одного дослідження підрахували, що в австрійській і німецькій пресі впродовж 1960-х років кількість таких «американізмів» збільшилась у чотирнадцять разів. У 1964 році французький критик Рене Етьємбл опублікував твір «Parlez-vous Franglais?»^[258] — розважальну (і, як дехто сказав би сьогодні, пророчу) оповідь про те, як засмічення англіцизмами шкодить французькій мові.

Антиамериканізм — принципова недовіра і відраза до американської цивілізації та її проявів — зазвичай був зосереджений серед культурних еліт, а через їхню впливовість здавалося, що це явище більш поширене, ніж це було насправді. Культурні консерватори на кшталт Андре Зіґфріда у Франції, у чиїй праці 1954 року «Tableau des E?tats-Unis»^[259] повторено обурення і деякі антисемітські тези міжвоєнної полеміки, погоджувалися з культурними радикалами на кшталт Жан-Поля Сартра (чи Гарольда Пінтера у Британії в пізніші десятиліття): Америка була краєм істеричних пуритан, яких поглинають технології, однотипність і конформізм та які позбавлені оригінальності мислення. Такі культурні застереження більше були пов’язані з темпом змін у самій Європі, аніж із викликами чи загрозами, які становила Америка. Подібно до того, як європейські підлітки пов’язували своє майбутнє з Америкою, якої вони майже не знали, їхні батьки звинувачували її у втраті Європи, якої ніколи не існувало, — континенту, впевненого у своїй ідентичності, авторитеті й цінностях, та байдужого до спокус модерності й масового суспільства.

Такі настрої ще не встигли широко розповсюдитись у Німеччині, Австрії чи навіть в Італії, де багато старших людей усе ще вважали американців визволителями. Натомість в Англії і Франції, двох колишніх імперіях, яких безпосередньо потіснив підйом Сполучених Штатів, антиамериканізм траплявся частіше. Як повідомляв читачів французького тижневика L’Express Моріс Дюверже в березні 1964 року, комунізм більше не становив загрози: «Наразі для Європи існує лише одна небезпека, і це американська цивілізація» — «цивілізація ванн і холодильників», як тринадцять років тому її зневажливо охарактеризував поет Луї Араґон. Але, попри гордовиту зневагу паризьких інтелектуалів, цивілізація ванн і холодильників — а також внутрішніх водопроводів, центрального опалення, телевізорів і автомобілів — була саме тим, чого тоді прагнула більшість європейців. І вони бажали цих товарів не тому, що ті були американськими, а тому, що вони втілювали комфорт і ступінь зручності. Уперше в історії комфорт і зручність стали доступні більшості населення Європи.

Післяслово Історія двох економік

Німеччина — це край, повний дітей. Страшно собі навіть уявити, що було б у далекосяжній перспективі, якби Німеччина виграла війну.

Сол Падовер, 1945 рік

Звичайно, якби ми програли дві світові війни, нам списали всі борги — замість того щоб накопичити їх майже 30 мільйонів фунтів, — позбулися всіх наших зовнішніх зобов’язань та не утримували війська за океаном, тоді ми могли б бути багатими, як німці.

Гарольд Макміллан

Заможність і сила британської економіки, якою [канцлер Скарбниці Великої Британії Річард] Батлер вихвалявся в кількох промовах у 1953 і 1954 роках, були чи не останньою хвилею процвітання, яка сягала британських берегів від ходи німецького економічного лайнера, що мчав уперед, тягнучи за собою супутню європейську флотилію. Сьогодні 1954 рік здається останнім літом великої ілюзії для Сполученого Королівства.

Алан Мілворд

Дивовижною особливістю історії повоєнної Західної Європи була різниця між економічним зростанням Західної Німеччини та Великої Британії. Удруге за одне покоління Німеччина була переможеною країною — зі зруйнованими містами, знищеною валютою, без працездатних чоловіків (їх повбивали або ж запроторили у в’язниці й табори), а її транспортну інфраструктуру та сферу послуг стерли з лиця землі. Британія — єдина європейська держава, яка після Другої світової війни вийшла беззастережним переможцем. За винятком наслідків бомбардувань і людських втрат, життєве полотно країни — дороги, залізничні шляхи, порти, заводи й шахти — залишилося неушкодженим. Але вже на початку 1960-х років Федеративна Республіка стала ефективним двигуном Європи, тоді як Велика Британія повільно пленталася позаду, а темпи її зростання значно відставали від інших країн Західної Європи^[260]. Уже в 1958 році економіка Західної Німеччини випереджала британську. В очах багатьох самовидців Велика Британія впевнено прямувала до того, щоб перетворитися на «кульгаву качку» Європи.

Причини такого іронічного повороту долі повчальні. Фундаментом для німецького економічного «дива» 1950-х років було покращення впродовж 1930-х. Інвестиції нацистів — у засоби зв’язку, виробництво озброєння, транспортних засобів і оптики, у хімічну промисловість, легке машинобудування та кольорові метали — були спрямовані в економіку, яка готувалася до війни; але все це окупилося двадцять років по тому. Соціально-орієнтована ринкова економіка Людвіґа Ергарда брала свій початок у політиці Альберта Шпеєра. Насправді за Гітлера починало чимало молодих менеджерів і стратегів, які високо піднялися кар’єрною драбиною в післявоєнному західнонімецькому уряді та в бізнесі. Вони запровадили в комітетах, органах планування і на підприємствах Федеративної Республіки підходи і практики, яким надавали перевагу бюрократи-нацисти.

Ключова бізнес-інфраструктура Німеччини не зазнала шкоди під час війни. Виробничі підприємства, банки, агенції зі страхування та продажів на початку 1950-х років уже знову працювали, постачаючи німецькі продукти й послуги на ненажерливий закордонний ринок. Навіть дойчмарка, вартість якої постійно зростала, не стала перепоною для німецького прогресу. Через неї імпортована сировина була дешевою, але водночас вона не стримувала зовнішнього попиту на німецьку продукцію — здебільшого високоякісну та високотехнологічну, що приваблювала якістю, а не ціною. У будь-якому разі в перші післявоєнні десятиліття конкурентів було мало: якщо шведська, французька чи нідерландська фірма хотіла придбати якийсь інженерний продукт або устаткування, то практично не мала іншого вибору, окрім як купити його в Німеччини за ринковою ціною.

Виробничі витрати в Німеччині стримувалися за рахунок постійного капіталовкладення в нові ефективні методи виробництва та невибагливої робочої сили. У своєму розпорядженні Федеративна Республіка мала практично невичерпний потік дешевої робочої сили — до неї належали кваліфіковані молоді інженери, які тікали зі Східної Німеччини, напівкваліфіковані машиністи й монтажні робітники з Балкан, некваліфіковані робітники з Туреччини, Італії та інших країн. Усі вони були вдячні за стабільну зарплату у твердій валюті в обмін на постійну роботу, а також, як і старше покоління німецьких робітників ще з 1930-х років, які не були схильні обстоювати свої права, — вони не хотіли завдавати своїм працедавцям клопоту.

Що з цього вийшло, можна показати на прикладі однієї галузі промисловості. До 1960-х років німецькі виробники автомобілів успішно побудували свою репутацію на якості інженерії та виробничій надійності — настільки, що компанії на кшталт Mercedes-Benz у Штутгарті та BMW у Мюнхені могли продавати авто за дедалі вищими цінами і практично без конкуренції, спершу на внутрішньому ринку, а потім — і в інші країни. Уряди в Бонні безсоромно підтримували таких «національних лідерів» — так само як колись це робили нацисти, підживлюючи їх у перші роки вигідними позиками і стимулюючи такі відносини між виробниками й банками, завдяки яким німецькі компанії завжди мали доступ до готівкових вкладень.

У випадку Volkswagen основну роботу вже було проведено ще до 1945 року. Як і інші підприємства повоєнної західнонімецької промисловості, Volkswagen скористався всіма перевагами вільного ринку (зокрема від збільшеного попиту на його продукцію), водночас не постраждавши від жодних викликів конкуренції чи витрат на дослідження, розробки й оснащення. До 1939 року компанія отримала невичерпні ресурси. Нацизм, війна та воєнна окупація їй не зашкодили: об’єднана військова адміністрація прихильно ставилася до Volkswagen саме тому, що його виробничі потужності були розбудовані ще до війни і могли негайно бути запущені в роботу. Його модель VW Beetle практично не мала конкурентів усередині країни, коли в Західній Німеччині почався попит на маленькі сімейні автомобілі масового виробництва, і навіть за низьких і фіксованих цін ця модель приносила прибуток — завдяки нацистам компанія не мала виплачувати давні борги.

У Британії був свій «національний лідер» — British Motor Corporation (ВМС), конгломерат різноманітних раніше незалежних виробників автомобілів на кшталт Morris або Austin, а пізніше і він зазнав злиття з Leyland Motors, утворивши British Leyland. Аж до 1980 року British Leyland продавала свою продукцію як символічно британську: «Здійми прапор — купи Austin Morris». І, як і німецькі виробники, британські автомобільні компанії дедалі більше уваги приділяли заморському ринку. Але на цьому подібності закінчувалися.

Після війни британські уряди наполегливо тиснули на ВМС (на Ford, який був американською компанією, або ж на дочірні компанії General Motors вони мали менше впливу), щоб вона якомога більше продавала за кордон — через відчайдушні пошуки прибутку в іноземній валюті, яка була потрібна для виплати величезного воєнного боргу країни (під кінець 1940-х уряд офіційно поставив собі за мету експортувати 75% усіх автомобілів, вироблених у Британії). Отож компанія свідомо й цілеспрямовано принесла контроль якості в жертву швидкому виробництву. Спочатку нікудишня якість британських машин сильно не позначилася на продажах. Британські фірми мали ринок у своєму розпорядженні: попит і вдома, і в Європі перевищував доступну пропозицію. А європейські виробники на континенті не могли змагатися в обсягах виробництва: у 1949 році Велика Британія виробляла більше пасажирських автомобілів, ніж усі інші країни Європи разом узяті. Але відколи за компанією закріпилася відповідна репутація через низьку якість і погане обслуговування, її було неможливо похитнути. Європейські покупці масово відмовлялися від британських машин, щойно з’являлися кращі альтернативи від національних виробників.

Коли ж британські виробники автомобілів таки вирішили оновити свій модельний ряд і модернізувати виробничу лінійку, у них, на відміну від німецьких компаній, не було банків-партнерів, готових надати їм інвестиції та позики. І на те, що держава покриє їхній дефіцит, як для FIAT в Італії або Renault у Франції, вони теж розраховувати не могли. Водночас, перебуваючи під жорстким політичним тиском Лондона, вони будували заводи й центри продажів у тих частинах країни, де це було економічно необґрунтовано, — отож діяли згідно з офіційною регіональною політикою та йшли назустріч місцевим політикам і спілкам. Навіть після того, як вони відкинули цю економічно нераціональну стратегію і зважились на певну оптимізацію, британські автомобільні виробники все ще були безнадійно подрібнені: у 1968 році British Leyland складалася з 60 різних заводів.

Держава активно сприяла неефективності британських виробників. Після війни влада розподіляла дефіцитні запаси сталі між виробниками на підставі їхньої довоєнної частки ринку, у такий спосіб консервуючи значний сектор економіки в запліснявілому минулому та рішуче караючи нових і потенційно більш ефективних виробників. Отже, поєднання гарантованих поставок, штучно створений високий попит на все, що вони могли виробити, і політичний тиск щодо відповідності економічно недоцільним нормам вели британські підприємства до банкрутства. Уже в 1970 році європейські та японські виробники відвойовували в них їхню частку ринку та перемагали як за якістю, так і за ціною. Нафтова криза початку 1970-х років, вступ до ЄЕС і втрата останніх захищених ринків Великої Британії в домініонах і колоніях зрештою знищила незалежне британське автомобільне виробництво. У 1975 році British Leyland, єдиний незалежний масовий виробник автомобілів у країні, занепав, тож його мусили рятувати шляхом націоналізації. Через декілька років його прибуткові складові за безцінь купив… BMW.

Занепад і подальше зникнення незалежного британського автомобільного сектору свідчить про тодішній стан британської економіки загалом. Спочатку їй велося не так уже й погано: у 1951 році Британія все ще була найбільшим виробничим центром Європи, виготовляючи більше, ніж Франція та Німеччина разом узяті. У Британії всі мали робочі місця, і вона справді розвивалася, хоча й повільніше, ніж решта країн. Однак країну підкосили дві нищівні обставини, одна з яких стала наслідком історичного невезіння, а другу вона створила собі сама.

Хронічна боргова криза Сполученого Королівства значною мірою була зумовлена накопиченням позик, узятих задля того, щоб шість років воювати проти Німеччини та Японії, а потім підтримувати шалені витрати на ефективну післявоєнну оборону (у 1955 році вони становили 8,2% національного доходу, тоді як у Німеччині — менше половини від цього показника). Фунт, який у 1950-х роках усе ще залишався важливою одиницею міжнародних розрахунків, був переоцінений, тому Британії було важко продавати за кордон стільки, щоб закрити постійний дефіцит стерлінга щодо долара. Як країна острівна й повністю залежна від імпорту харчів і ключової сировини, історично Британія компенсувала цю структурну слабкість за рахунок привілейованого доступу до захищених ринків Імперії та Співдружності.

Але ця залежність від далеких ринків і ресурсів, яка в перші повоєнні роки, коли інші країни Європи силувались відновитися, була перевагою, перетворилась на серйозний недолік, відколи розпочався підйом Європи — й особливо зони ЄЕС. Британці не могли змагатися із США, а пізніше з Німеччиною, на жодному незахищеному закордонному ринку тоді, коли британський експорт навіть до Європи відставав від експорту інших європейських виробників. У 1950 році британський експорт готових товарів становив 25% світового експорту, а двадцять років по тому — тільки 10,8%. Британці втратили свою частку світового ринку, а їхні традиційні постачальники — в Австралії, Новій Зеландії, Канаді й африканських колоніях — також тепер переорієнтовувалися на інші ринки.

Отже, певною мірою відносний економічний занепад Британії був неминучим. Але й власний внесок Британії не варто недооцінювати. Ще до Другої світової війни британська промисловість заслужено прославилася своєю неефективністю, за інерцією рухаючись за рахунок давніх досягнень. Не можна сказати, що її продукція коштувала надто дорого, зовсім навпаки. Як зауважив Мейнард Кейнс у в’їдливому коментарі щодо післявоєнних економічних перспектив Британії, «погодинна оплата праці в цій країні, грубо кажучи, дві одиниці на годину, а в США — 5 одиниць на годину… Навіть сумнозвісна неефективність британських виробників навряд чи (сподіваємося) буде спроможна змінити загальний баланс вартості на свою користь у більшості промислових сфер, хоча треба визнати, що в деяких важливих випадках їм це вдалося… Наявна статистика свідчить про те, що, якщо ми такого продукту ще не робили, ціною ми можемо обійти увесь світ»^[261].

Однією проблемою була робоча сила. На британських заводах працювали чоловіки (та іноді жінки), які традиційно належали до буквально сотень давніх ремісничих спілок: автомобільні заводи British Leyland у 1968 році нараховували 246 різних профспілок, з якими керівництво мало окремо узгоджувати кожну деталь щодо темпів виробництва й оплати праці. Це був час, коли безробіття не існувало. Насправді підтримання повного працевлаштування було головною соціальною метою кожного британського уряду тих років. Тому прагнення уникнути повернення в жахи 1930-х років, коли люди й машини деградували від бездіяльності, переважали будь-які міркування щодо зростання, продуктивності чи ефективності. Профспілки — й особливо їхні місцеві представники від заводських цехів — були найвпливовішими за весь час свого існування. Страйки — симптом не лише войовничості робітників, а й некомпетентності керівництва — постійно супроводжували британські повоєнні промислові будні.

Навіть якби керівництво британських профспілок вчинило за німецьким прикладом та запропонувало дружні цехові відносини й стримування заробітної плати в обмін на інвестиції, безпеку і зростання, навряд чи більшість працівників на це купилися б. Ще в 1930-х роках майбутній прем’єр-міністр від партії лейбористів Клемент Еттлі точно визначив причину британського економічного недугу — брак інвестицій, інновацій і руху робочої сили, а також обмеженість керівництва. Але, коли він та його послідовники опинилися при владі, здавалося, що їм несила зупинити цей занепад. Тимчасом як німецька промисловість успадкувала всі переваги запроваджених нацистами і спричинених війною перетворень, давні, неконкурентоспроможні британські виробництва одержали в спадок застій і глибокий страх змін.

Текстильні фабрики, шахти, суднобудівні, металургійні заводи й легке машинобудування в післявоєнні десятиліття потребували переобладнання та реорганізації; але керівники британських заводів радше обирали роботу в умовах браку інвестицій, недостатніх досліджень і розробок, низьких зарплат і дедалі меншого кола клієнтів, замість того щоб ризикнути й розпочати заново з новою продукцією для нових ринків — так само як вони воліли краще задовольняти профспілки, аніж кинути виклик неефективним усталеним практикам ринку праці. Що з цим робити, було незрозуміло. Знову процитуємо Кейнса: «Якби через якусь прикру географічну помилку Повітряні сили США (хоча зараз і надто пізно багато очікувати від ворога) знищили всі фабрики на північно-східному узбережжі та в Ланкаширі (тоді, коли всередині, крім директорів, нікого нема), нам було б нічого боятися. Я і гадки не маю, як ще ми можемо повернути собі життєрадісну наївність, яка, вочевидь, потрібна для успіху».

У Франції подібну спадщину управлінської некомпетентності й інертності подолали завдяки державним інвестиціям й агресивному орієнтовному плануванню. Але британська влада втиснула себе в рамки колективних угод та менеджменту вимог і домовленостей. Для країни, яка після 1945 року націоналізувала такі великі пласти економіки й до 1970 року відповідала за витрати 47% ВНП країни, така обережність здається дивною й парадоксальною. Але Британська держава, володіючи або керуючи більшою частиною транспортної, медичної, освітньої галузей і сфери зв’язку, ніколи не декларувала якоїсь загальної національної стратегічної мети; тож із практичних міркувань економіку полишили на саморегулювання. Застосовувати всі важелі центрального уряду, щоб розв’язати проблему економічного занепаду Британії, довелося пізнішому поколінню реформаторів і прихильників вільного ринку та радикальній противниці державного втручання — пані прем’єр-міністерці від Консервативної партії. Але на той час деякі обмеження, притаманні консервативній «старій» британській економіці, почали, з інших причин, стосуватися й послабленої економіки Німеччини.