Розділ 9 Утрачені ілюзії

Indië verloren, rampspoed geboren [«Якщо ми втратимо Індію, нам кінець»].

Нідерландське прислів’я, часто вживане в 1940-х роках

Вітер змін дме на континенті, і, подобається нам це чи ні, зростання [африканської] політичної свідомості — це факт.

Гарольд Макміллан, промова в Кейптауні, 3 лютого 1960 року

Велика Британія втратила імперію, а нову роль ще не знайшла.

Дін Ачесон, промова у Вест-Пойнті, 5 грудня 1962 року

Говорить Імре Надь, голова Ради міністрів Угорської Народної Республіки. Сьогодні рано-вранці радянські війська розпочали наступ на нашу столицю з очевидним наміром повалити законний та демократичний угорський уряд. Наші війська дають відсіч. Наш уряд залишається легітимним. Я повідомляю про це громадянам країни та світовій спільноті.

Імре Надь на Угорському радіо, 5:20 ранку, 4 листопада 1956 року

Закликати іноземні війська, щоб провчити власний народ, — це велика помилка.

Йосип Броз Тіто, 11 листопада 1956 року

Під кінець Другої світової війни народи Західної Європи, які заледве могли впоратися з урядуванням у власних країнах і навіть просто себе прогодувати, продовжували володарювати в більшій частині неєвропейського світу. Цей незручний парадокс, приховане значення якого не лишилося не поміченим місцевими елітами європейських колоній, мав згубні наслідки. Для багатьох у Британії, Франції чи Нідерландах колонії та імперські володіння в Африці, Азії, на Близькому Сході й в Америках були цілющим бальзамом від страждань і принижень європейської війни. Вони засвідчили свою матеріальну цінність у воєнний час як ключові державні ресурси. Без доступу до цих далеких територій, запасів і людських ресурсів, які постачали колонії, становище британців і французів у боротьбі проти Німеччини та Японії було б ще більш програшним.

Це здавалося особливо очевидним для британців. Для будь-кого, хто виріс у післявоєнній Британії (як автор цих рядків), «Англія», «Британія» та «Британська імперія» були майже синонімами.

Свою «першу» колонію Британія втратила в Північній Америці; її наступниця, якщо й постала не зовсім «у нападі неуважності», була чим завгодно, тільки не витвором мистецтва. Її охорона, надання послуг й адміністрація коштували дорого, і — як і у французьких колоніях у Північній Африці — її найпалкіше оцінила і найзавзятіше за неї боролася купка фермерів-поселенців та ковбоїв у таких місцях, як Кенія чи Родезія. «Білі» домініони (Канада, Австралія, Нова Зеландія) та Південна Африка були незалежними; однак їхня офіційна відданість Короні, емоційні зв’язки з Британією, продукти, сировина та військові, яких вони могли постачати, фактично вважалися британським національним ресурсом. Матеріальна цінність інших складових Британської імперії була не такою очевидною, як їхні стратегічні функції: британські володіння в Східній Африці — так само як і різноманітні території та порти під контролем Британії на Близькому Сході, навколо Аравійського півострова й Індійського океану — насамперед були додатком до головної імперської перлини Британії — Індії, до якої в той час входили землі, що пізніше стануть територіями Пакистану та Бангладеш, а також Шрі-Ланки та Бірми^[196].

Усі європейські колонії були набуті фрагментарно, епізодично й (за винятком наземних та водних маршрутів, які обслуговували Британську Індію) практично без будь-якого системного підходу до територіальної логіки чи економічної вигоди.

Однак більша частина Африки та Азії все ще перебувала в руках європейців. Колоніями керували або напряму з метропольних столиць, або через призначених інтелектуалів, які отримали освіту в Європі, або ж через місцевих правителів, які улесливо ставилися до своїх європейських господарів. Політики післявоєнної Європи, які з іншими людьми не спілкувалися, здебільшого не знали про швидке зростання націоналістичних настроїв серед нового активного покоління, яке підросло в імперських володіннях (за винятком, можливо, Індії, хоча й там масштаб цих настроїв і рішучість місцевого населення довго недооцінювали).

Тож ані британці, ані інші європейські колонізатори, які ще мали території, не очікували близького розпаду своїх володінь чи впливу з-поза океану. Як стверджує британський історик Ерік Гобсбаум, у 1939 році кінець європейських колоніальних імперій здавався дуже далеким навіть студентам на семінарах для молодих комуністів з Британії та її колоній. Шість років по тому світ усе ще був поділений на правителів і тих, ким правили, сильних і слабких, багатих і бідних, — тож здавалося неможливим подолати цю прірву в найближчому майбутньому. Навіть у 1960 році, коли минуло багато часу після того, як глобальний рух за незалежність набрав обертів, 70% валової продукції світу та 80% економічної доданої вартості у виробництві припадало на Західну Європу й Північну Америку.

Крихітна Португалія — найменша та найбідніша з європейських колоніальних держав — отримувала сировину за надзвичайно вигідними цінами з її колоній в Анголі та Мозамбіку. Вони ж надавали готовий ринок для португальського експорту, який у світі був неконкурентним.

Навіть якщо європейські метрополії могли обійтися без колоній, мало яка колонія могла собі уявити, що виживатиме самостійно, без підтримки з-за кордону. Навіть ліберали та соціалісти, які підтримували автономію й подальшу незалежність європейських заморських підданих, вважали, що для цього знадобиться багато років. Варто нагадати, що тільки в 1951 році британський міністр закордонних справ, лейборист Герберт Моррісон порівнював набуття африканськими колоніями незалежності з тим, щоб «дати десятирічній дитині ключі від хати, банківський рахунок і рушницю».

Однак світова війна принесла до колоній відчутніші зміни, ніж більшість європейців на той час усвідомлювали. Британія втратила свої колишні території в Східній Азії через японську військову окупацію, і хоча після поразки Японії вона їх собі повернула, авторитет старої колоніальної влади був кардинально підірваний. Британська капітуляція в Сингапурі в лютому 1942 року стала ганьбою, яку Британська імперія в Азії так і не подолала. Британські війська змогли відбити японську атаку на Бірму, а відповідно на Індію, однак міф про європейську непереможність було зруйновано назавжди. Після 1945 року на колоніальні країни в Азії дедалі більше тиснули, щоб вони відмовились від своїх традиційних претензій.

Особливо болісними наслідки були для Нідерландів, найдавнішої імперії в регіоні. Нідерландська Ост-Індія, а також Голландська Ост-Індійська торговельна компанія, яка розвинула регіон, стала частиною національного міфу, прямою сполучною ланкою із Золотою добою й символом торговельної та мореплавної слави країни. Крім того, було прийнято вважати, особливо в похмурі та бідні післявоєнні роки, що сировина Ост-Індії, зокрема каучук, стане економічним порятунком Нідерландів.

Подальша партизанська війна тривала чотири роки й коштувала Нідерландам понад три тисячі військових та цивільних жертв. У грудні 1949 року на конференції в Гаазі влада Нідерландів (та заплакана королева Юліана^[198]) нарешті визнала незалежність Індонезії, яку в односторонньому порядку проголосив лідер націоналістів Сукарно 17 листопада 1945 року. Сталий потік європейців (багато з яких насправді народилися в Ост-Індії та ніколи не були в Нідерландах) попрямував «додому». До кінця 1957 року, коли президент Сукарно відрізав нідерландських підприємців від Індонезії, нідерландських «репатріантів» налічувалося десятки тисяч.

Досвід деколонізації негативно позначився на суспільному житті Нідерландів, які й так уже сильно постраждали від війни та мук, яких вона завдала. Багато колишніх колоніалістів та їхніх прибічників наполягали на тому, що отримало назву «Міф про гарне урядування», звинувачуючи політичну лівицю в тому, що Нідерланди не змогли відновити колоніальної влади після тимчасової японської окупації. З іншого боку, солдати-призовники (яких була переважна більшість) просто раділи, що повернулися додому цілими й неушкодженими після колоніальної війни, якою ніхто не пишався і в якій військовому успіху, на думку багатьох, перешкодило наполягання ООН на передачі влади шляхом переговорів. Отож цей період історії швидко списали в провалля національної пам’яті.

У довшій перспективі вимушена відмова Нідерландів від колоній сприяла зростанню «європейських» настроїв у країні. Друга світова війна показала, що Нідерланди не могли залишатися осторонь міжнародних відносин, а особливо тих, які провадили їхні великі сусіди, а втрата Індонезії вчасно нагадала про справжнє становище країни — маленької та слабкої європейської держави.

Те саме відбувалося, хоч і різною мірою, з усіма тодішніми й колишніми імперіями Західної Європи. Американські науковці, які дивляться на країни Заходу крізь призму досвіду та занепокоєнь Вашингтона, часом випускають з уваги цю особливість післявоєнної Європи. Для Сполучених Штатів насамперед мала значення «холодна війна», і це позначалося на внутрішньо- й зовнішньополітичних пріоритетах та дискурсі. Але в Гаазі, Лондоні чи Парижі ті самі роки здебільшого пішли на дорогі партизанські війни у віддалених й дедалі більш некерованих колоніях. У 1950-х роках стратегічним головним болем була не Москва з її амбіціями, а рухи за національну незалежність, хоча в деяких випадках одне накладалося на інше.

Французька імперія, так само як і британська, після 1919 року виграла від перерозподілу азійських та африканських володінь, які раніше належали переможеним Центральним державам^[199]. Тож у 1945 році звільнена Франція знову контролювала Сирію й Ліван, а також значні ділянки Африки на південь від Сахари та деякі острівні володіння в Карибському басейні й Тихому океані. Але «діамантами» французької імперської корони були її території в Індокитаї та передусім давні французькі поселення вздовж Середземноморського узбережжя Північної Африки — Туніс, Марокко та майже весь Алжир. Утім у французьких підручниках з історії колоніям відводили не таке однозначне місце, як по той бік Ла-Маншу, — почасти тому, що Франція була республікою, в якій імперському домінуванню не було природного місця, а почасти через те, що багато ранніх французьких завоювань давно вибороли англомовні колонізатори. У 1950 році мільйони французів і француженок ще пам’ятали «Фашодський інцидент» 1898 року, коли Франція відступила в протистоянні з Британією за контроль над Єгиптом, Суданом і Верхнім Нілом. Говорити про імперію у Франції означало нагадувати собі не лише про перемогу, а й про поразку.

З іншого боку, французьким школярам наполегливо прищеплювали образ «Франції» як єдиного трансокеанічного простору, місця, у якому громадянські й культурні риси «французькості» були відкритими для всіх; де в початкових школах від Сайгона до Дакара вчили про «nos ancêtres les Gaulois» («наших предків-галлів») і прославляли — бодай у теорії — переваги поступової культурної асиміляції, яку й уявити собі не могли управлінці британських, нідерландських, бельгійських, іспанських чи португальських колоній^[200]. Тільки у Франції влада метрополії могла серйозно ставитися до їхньої найціннішої колоніальної власності не як до чужої землі, а як до розширення адміністративних кордонів самої Франції. Тож «Алжир» був не чим іншим, як географічним поняттям; а територію, яку він позначав, адміністративно вважали трьома французькими департаментами (утім лише європейські мешканці мали там повні громадянські права).

Упродовж війни французи, так само як британці та нідерландці, втратили свої дорогоцінні південно-східні азійські колонії на користь японців. Але у випадку Франції японська окупація настала пізно — до березня 1945 року французький Індокитай залишався під владою Віші — і в будь-якому разі за своїми болісними наслідками не могла зрівнятися з поразкою Франції в себе вдома в 1940 році. Посоромлення Франції на очах у Європи підкреслювало символічне значення її заморської імперії: якщо у власних очах французи ще не до кінця перетворилися на «безпомічну та безнадійну масу протоплазми» (як про них висловився Ейзенгавер у 1954 році), це було значною мірою через їхній непохитний авторитет провідної колоніальної держави, тож це мало певну вагу.

В Африці де Ґолль відновив участь Франції у Браззавільській конференції^[201] на початку лютого 1944 року. Там, у столиці Французької Екваторіальної Африки, що розкинулась на протилежному боці річки від Бельгійського Конго, лідер «Вільної Франції» висловив своє характерне бачення імперського майбутнього Франції: «У Французькій Африці, як і в кожній країні, де люди живуть під нашим прапором, не може бути справжнього прогресу, якщо люди не мають змоги користуватися його моральними й матеріальними перевагами на своїй рідній землі, якщо вони не можуть поступово досягнути рівня, коли братимуть участь в управлінні власними справами. Здійснити це — обов’язок Франції». Що саме мав на увазі де Ґолль, залишилося — до речі, не вперше — незрозуміло, і, можливо, це було зроблено навмисне. Але його точно зрозуміли в контексті емансипації та подальшої автономії колоній. Цьому сприяли обставини. Громадська думка у Франції була прихильна до колоніальної реформи: викриття практик примусової праці Андре Жідом у його книжці «Подорож до Конго» (1927) розкрило громадськості очі на злочини європейців у Центральній Африці, а з Америки, зі свого боку, лунали голоси, які не провіщали колоніалізму нічого доброго. Держсекретар США Корделл Галл незадовго до того схвально висловився щодо перспективи міжнародного контролю над менш розвиненими європейськими колоніями та самоврядування для всіх інших у недалекому майбутньому^[202].

Говорити про реформи в бідній і далекій франкомовній Африці було дуже просто, особливо коли саму французьку метрополію ще не звільнили. Інша річ — Південно-Східна Азія. 2 вересня 1945 року Хо Ші Мін, лідер в’єтнамських націоналістів (та один із членів-засновників Французької комуністичної партії, через те що замолоду опинився на її конгресі в Турі в грудні 1920 року), проголосив незалежність своєї країни. Упродовж двох тижнів британські війська почали входити до Сайгона, міста на півдні В’єтнаму, а через місяць до них приєдналися французи. Тим часом північні райони В’єтнаму, які на той час контролював Китай, повернулися до французів у лютому 1946 року.

На цьому етапі існувала серйозна вірогідність, що автономію або незалежність буде погоджено, оскільки паризька влада розпочала переговори з представниками націоналістів. Але 1 липня 1946 року французький адмірал та місцевий повноважний представник Тьєррі д’Аржанльо в односторонньому порядку проголосив відокремлення Кошіншіни (південної частини країни) від півночі, яку контролювали націоналісти, підірвавши таким чином намагання власного уряду досягнути компромісу й обірвавши його переговори з Хо. До осені того самого року французи вже бомбардували Хайфонзький порт, націоналістична організація «В’єтмінь»^[203] напала на Францію в Ханої та почалася перша В’єтнамська війна.

Післявоєнні спроби Франції відновити владу в Індокитаї були політичною та воєнною катастрофою. Хо Ші Мін отримав подвійне визнання від французької політичної лівиці — як борець за національну незалежність і як комуністичний революціонер (обидві ідентичності щільно переплелися і в його власній голові, і в його бездоганному міжнародному іміджі)^[204]. Французькі виборці не розуміли, навіщо відправляти молодих людей воювати й помирати в «брудній війні» в Індокитаї; а дозволити Ханою перемогти здавалося не гіршим варіантом, аніж підтримати очевидно негодящу фігуру Бао Дая, якого французи призначили новим «імператором» країни в березні 1949 року.

З іншого боку, французький офіцерський корпус, безперечно, підтримував продовження боротьби у В’єтнамі; там, як і пізніше в Алжирі, на карту, здавалося, була поставлена військова спадщина Франції (або те, що від неї лишалося), тож французьке високе командування мало, що втрачати. Але французька економіка за жодних умов не змогла б витримати тривалу й розтягнуту в часі війну в далекій колонії без значної підтримки з-за кордону. Війну Франції в Індокитаї спонсорували американці. Спочатку внесок Вашингтона був непрямим: завдяки кредитам і грантам США французи могли виділити значні ресурси на дедалі більш коштовну й безуспішну боротьбу проти «В’єтміню». По суті, США підтримували післявоєнну економічну модернізацію Франції, тоді як Франція витрачала власні мізерні ресурси на війну.

З 1950 року США стали надавати більш пряму допомогу. Починаючи з липня того року (через місяць після початку війни в сусідній Кореї) Сполучені Штати різко збільшили свою військову підтримку французьких сил у Південно-Східній Азії. Французи затято торгувалися, перш ніж погодитись підтримати приречений європейський оборонний проєкт і дати дозвіл на вступ Західної Німеччини до НАТО: в обмін на це (дозволяючи Сполученим Штатам себе захищати, як здавалося безвідрадним вашингтонським інсайдерам) вони отримали дуже суттєву американську військову допомогу. Станом на 1953 рік серед усіх європейських держав Франція найбільше залежала від підтримки Америки — як грошової, так і матеріальної.

Вашингтон зупинився лише в 1954 році, відповівши відмовою на дедалі відчайдушніші прохання французів про повітряну допомогу, щоб врятувати приречений французький гарнізон у Дьєнб’єнфу. Після майже восьми років безрезультатної та кривавої боротьби Вашингтону було ясно, що Франція не спроможна відновити свій колишній контроль в Індокитаї і не може змагатися з регулярними військами і партизанськими загонами Хо Ші Міна. Америка вважала, що французи розтринькали їхні гроші, тож вкладати в них було дедалі більш ризиковано. Коли 7 травня 1954 року Дьєнб’єнфу оголосив про капітуляцію і Франція попросила про припинення вогню, це ні для кого не стало несподіванкою.

Крах французького Індокитаю пришвидшив занепад останнього із французьких коаліційних урядів, які намагалися його втримати, та вступ П’єра Мендеса-Франса на прем’єрську посаду. Під його проводом французи 21 липня 1954 року підписали в Женеві угоду, за умовами якої Франція виходила з регіону, де залишалися два окремі утворення — «Північний» та «Південний» В’єтнам, — політичні відносини й інститути яких мали визначити майбутні вибори. Ті вибори так і не відбулися, тож тягар підтримки південної частини колишньої французької колонії тепер лягав на самих американців.

Мало хто у Франції шкодував про Індокитай. На відміну від Нідерландів, вона не дуже довго була в регіоні; і попри те, що за першу В’єтнамську війну заплатила Америка (а це усвідомлювало не так багато тогочасних французів), там воювали й помирали французькі солдати. Французькі праві політики особливо нападали на Мендеса-Франса та його попередників за те, що ті не змогли воювати краще, але ніхто не пропонував чогось ліпшого, тож майже всі потай були раді здихатися В’єтнаму. Тільки французька армія — або ж, точніше, професійний офіцерський корпус — довго таїла образу. Деякі молоді офіцери, зокрема ті, хто спочатку служив у лавах Опору або «Вільної Франції» і набув там звички складати власну думку про політику, почали плекати зародкове, але небезпечне невдоволення. Уже вкотре, ремствували вони, політичні командувачі в Парижі зробили ведмежу послугу французькому війську на полі бою.

Після втрати Індокитаю Франція спрямувала свою увагу на Північну Африку. У певному розумінні це відбулося майже буквально — Алжирське повстання почалося 1 листопада 1954 року, лише через чотирнадцять тижнів після підписання Женевських угод. Але тривалий час після того Північна Африка залишалася в центрі інтересу Парижа. З тієї миті, як у 1830 році французи вперше ступили на землю сьогоднішнього Алжиру, ця колонія стала частиною більшої французької мрії, яка корінилася в ще давнішому прагненні домінувати в Північній Африці від Атлантичного узбережжя до Суецу. Коли на сході їхнім планам перешкодили британці, французи задовольнилися першістю в Західному Середземномор’ї та Центрально-Західній Африці по той бік Сахари.

За винятком значно давнішого поселення в Квебеку та деяких островів у Карибському басейні, Північна Африка (зокрема Алжир) була єдиною французькою колонією, де європейці облаштувалися на постійній основі та в значних кількостях. Але чимало з цих європейців були за походженням не французами, а радше іспанцями, італійцями, греками або ще кимось. Навіть такий хрестоматійний французький алжирець, як Альбер Камю, був наполовину іспанцем, наполовину французом; а його французькі пращури переїхали напередодні його народження. Часи перенаселення Франції минули дуже давно; і на відміну від Росії, Польщі, Греції, Іспанії, Португалії, Скандинавії, Німеччини, Ірландії, Шотландії (і навіть Англії), Франція не була країною емігрантів упродовж багатьох поколінь. Французи не були природними колонізаторами.

Проте якщо Франція поза межами Франції таки існувала, то це був Алжир — що підтверджувалося, як ми пам’ятаємо, адміністративною належністю Алжиру до Франції як частини структури метрополії. Найближчою аналогією з іншою країною був Ольстер, інший заморський анклав у колишній колонії, інституційно включений в «основну територію»; там проживала давня спільнота переселенців, для яких зв’язок із серцем імперії важив набагато більше, ніж для тієї більшості, що населяла метрополію. Те, що Алжир може одного дня стати незалежним (і, відповідно, з огляду на абсолютну чисельну перевагу арабів та берберів серед населення, сформувати арабський уряд), для його європейської меншини було немислимим.

Отож французькі політики здавна намагалися про це не думати. Жоден французький уряд, за винятком короткого періоду Народного фронту в 1936 році на чолі з Леоном Блюмом, не приділяв серйозної уваги кричущому безладдю, яке коїлося у французькій Північній Африці під керівництвом колоніальних адміністраторів. І до, і після Другої світової війни французьким політикам й інтелектуалам було добре відомо про поміркованих алжирських націоналістів на кшталт Ферхата Аббаса, але ніхто не очікував, що Париж в осяжній перспективі справді піде назустріч їхнім скромним вимогам щодо самоврядування або «внутрішнього керування». Проте арабські лідери вірили в те, що поразка Гітлера призведе до довгоочікуваних реформ, тож коли 10 лютого 1943 року, після висадки союзників у Північній Африці, вони видали маніфест, то дуже старанно наголошували на своїй відданості ідеалам 1789 року й любові до «культури Франції та Заходу, з якою їх познайомили і яку вони плекали».

Їхні прохання залишилися непочутими. Уряд звільненої Франції мало переймався почуттями арабів, а коли ця байдужість призвела до заворушень у регіоні Кабілія на схід від Алжира в травні 1945 року, їх безкомпромісно придушили. У наступні десять років увага Парижа була зосереджена на іншому. На той час, коли ці роки стримуваної злості та притлумлених сподівань вивергнулися вибухом організованого повстання 1 листопада 1954 року, про компроміс уже не йшлося. Алжирський Фронт національного визволення (ФНВ; Front de Liberation Nationale) очолило молоде покоління арабських націоналістів, які зневажали помірковану та прихильну до Франції стратегію їхніх батьків і дідів. Їхньою метою було не «внутрішнє керування» чи реформа, а незалежність — реалізацію цієї вимоги пізніші французькі уряди навіть не могли собі уявити. Результатом стали вісім років кривавої громадянської війни.

Французька влада запропонувала запізнілі реформи. Новий соціалістичний уряд Ґі Молле в березні 1956 року надав незалежність сусіднім французьким колоніям Тунісу й Марокко, і це стало першою капітуляцією колоніальної держави на африканському континенті. Та коли Молле відвідав Алжир, натовп європейських поселенців закидав його гнилими помідорами. Париж опинився між молотом безкомпромісних вимог підпільного ФНВ та ковадлом категоричної позиції європейського населення Алжиру, яке тепер представляв Комітет оборони французького Алжиру (l’Alge?rie française), щодо неприйнятності будь-якого компромісу з їхніми арабськими сусідами. Французька стратегія, якщо це можна так назвати, полягала в тому, щоб перемогти ФНВ силою, а тоді вже тиснути на європейське населення, вимагаючи змиритися з політичними реформами та певним поділом влади.

Французька армія слухняно розпочала проти партизанів ФНВ війну на виснаження. Обидві сторони регулярно вдавалися до залякувань, тортур, убивств та цілеспрямованого тероризму. Після низки особливо жахливих страт арабів та європейських розправ у відповідь у грудні 1956 року політичний представник Молле Робер Лакост надав французькому полковнику-десантнику Жаку Массу повний карт-бланш за будь-яку ціну знищити повстанців-націоналістів в Алжирі. У вересні 1957 року Массу святкував перемогу, придушивши загальний страйк і завдавши повстанцям нищівної поразки в Битві за Алжир. Арабське населення заплатило жахливу ціну, але репутація Франції була безповоротно заплямована. Європейське населення і далі не довіряло далекосяжним намірам Парижа^[205].

У лютому 1958 року уряд Фелікса Ґаяра, який щойно заступив на посаду, зганьбив себе бомбардуванням Сахета, прикордонного міста в Тунісі, де, як підозрювали, була розташована база алжирських націоналістів. Через протест міжнародної спільноти, який це викликало, а також пропозиції англо-американських «доброзичливців» допомогти дати раду алжирському хаосу, алжирські європейці почали дедалі більше побоюватись, що Париж збирається їх покинути. Поліцейські та солдати в Парижі й Алжирі почали відкрито виявляти солідарність із позицією переселенців. Уряд Ґаяра, третій за одинадцять місяців, 15 квітня подав у відставку. Через десять днів в Алжирі відбулася масштабна демонстрація, учасники якої вимагали збереження французького Алжиру назавжди та повернення де Ґолля до влади. Організатори демонстрації створили Комітет громадської безпеки, назва якого була недвозначним відлунням однойменного утворення часів Французької революції.

15 травня, через 48 годин після того, як ще один французький уряд на чолі з П’єром Пфлімленом набув повноважень, генерал Рауль Салан, командувач французької армії в Алжирі, вигукнув ім’я де Ґолля до радісного натовпу на алжирському форумі. Сам де Ґолль, який помітно уникав публічних появ після того, як пішов з громадського життя та переїхав до свого родинного селища Коломбе в Східній Франції, з’явився перед публікою, щоб 19 травня провести пресконференцію. Озброєні повстанці взяли під свій контроль острів Корсику, а Париж охопили чутки, що невдовзі там висадяться десантники. 28 травня Пфлімлен подав у відставку, а президент Рене Коті закликав де Ґолля сформувати уряд. Навіть не вагаючись, де Ґолль заступив на посаду 1 червня, а наступного дня за його повноваження проголосувала Національна асамблея. Перше, що він зробив, — вилетів в Алжир, де 4 червня, немов оракул, звернувся до щасливого натовпу підбадьорених солдатів і вдячних європейців: «Je vous ai compris» («Я вас зрозумів»).

Новий прем’єр-міністр Франції справді зрозумів своїх алжирських прихильників краще, ніж вони думали. Він був шалено популярний серед європейців Алжиру, які вважали його своїм рятівником: на референдумі у вересні 1958 року за де Ґолля проголосувало 80% виборців у Франції і 96% — в Алжирі^[206]. Серед багатьох характерних рис де Ґоллю була властива непохитна повага до порядку та законності. Герой «Вільної Франції», суворий критик Віші, людина, що відновила авторитет Французької держави після серпня 1944 року, він не був другом алжирським повстанцям (чимало з яких у минулому підтримували Петена), і ще менше — вільнодумним революційним молодим офіцерам, які перейшли на їхній бік. Найпершим своїм завданням він вважав відновлення авторитету французького уряду. На другому місці стояло врегулювання алжирського конфлікту, який так сильно його підривав.

Упродовж року стало зрозуміло, що Париж і Алжир обіймають протилежні позиції. Міжнародна спільнота ставала дедалі прихильнішою до ФНВ та його вимог щодо незалежності. Британці надавали незалежність своїм африканським колоніям. Навіть бельгійці нарешті відпустили Конго у червні 1960 року (хоча й у безвідповідальний спосіб та з катастрофічними наслідками)^[207]. Колоніальний Алжир швидко ставав анахронізмом, і де Ґолль це повністю усвідомлював. Він уже заснував «Французьку спільноту» як перший крок до «співдружності» колишніх французьких колоній. На південь від Сахари швидко отримували формальну незалежність еліти з французькими дипломами в країнах, які були надто слабкі, щоб вижити самостійно, а тому приречені на цілковиту залежність від Франції впродовж прийдешніх десятиліть. У вересні 1959 року, лише через рік після прийняття повноважень, президент Франції запропонував Алжиру «самовизначитись».

Розлючені тим, що вони розцінили як свідчення майбутньої зради, офіцери та європейське населення Алжиру почали планувати повномасштабне повстання. Відбувалися заколоти й перевороти, ширилися чутки про революцію. У січні 1960 року в Алжирі виросли барикади, а «ультрапатріоти» стріляли у французьких жандармів. Однак через непримиренність де Ґолля повстання провалилося, а ненадійних старших офіцерів (зокрема Массу та його начальника, генерала Моріса Шалля) завбачливо перевели подалі від Алжиру. Утім заворушення тривали, сягнувши апогею в квітні 1961 року в провальному військовому путчі, інспірованому новоствореною Організацією таємної армії (ОТА). Але заколотникам не вдалося усунути де Ґолля, який на французькому національному радіо засудив «військовий бунт купки генералів-відставників». Найбільше від заколоту постраждав моральний авторитет та міжнародний імідж (точніше, те, що від нього лишилося) французької армії. Абсолютна більшість французьких чоловіків і жінок, чиї сини нерідко служили в Алжирі, дійшли висновку, що незалежність Алжиру не лише неминуча, а й бажана — і в інтересах самої Франції, що швидше, то краще^[208].

Де Ґолль, який завжди був реалістом, розпочав переговори з ФНВ у курортному містечку Евіан на Женевському озері. Перші раунди переговорів, які відбулися в червні 1960-го, а потім у червні та липні 1961 року, не привели до порозуміння. Нова спроба в березні 1962 року була успішнішою: після десяти днів переговорів дві сторони досягли згоди, а 19 березня, після майже восьми років безперервних бойових дій, ФНВ оголосив про припинення вогню. На підставі домовленостей, досягнутих в Евіані, де Ґолль скликав референдум у неділю 1 липня, і народ Франції абсолютною більшістю проголосував за те, щоб звільнитися від алжирських кайданів. Через два дні Алжир став незалежною державою.

Алжирська трагедія на цьому не завершилася. ОТА перетворилася на повноцінну підпільну організацію, спочатку віддану збереженню французького Алжиру, а коли це не вдалося — покаранню тих, хто «зрадив» їхню справу. Тільки в лютому 1962 року агенти й бомби ОТА забрали життя 553 осіб. Видовищні замахи на міністра культури Франції Андре Мальро й на самого де Ґолля провалилися, хоча принаймні одна спроба влаштувати засідку на машину президента, коли той проїжджав паризькими околицями Петі-Кламар, виявилась небезпечно близькою до успіху. Упродовж декількох років на початку 1960-х років Францію тримала на гачку цілеспрямована й дедалі більш відчайдушна терористична загроза. Французька розвідка зрештою знешкодила ОТА, але пам’ять про ті часи жила довго.

Тим часом мільйони алжирців були змушені всупереч власній волі виїхати до Франції. Європейські франкоалжирці (їх називали «п’є-нуар», що в перекладі з французької означає «чорноногі») селилися здебільшого в Південній Франції; перше покоління довго тамувало образу на французьку владу за те, що вона зрадила їхні вимоги та змусила їх покинути свою домівку й роботу. Алжирські євреї також виїхали з країни, дехто в Ізраїль, дехто, як-от раніше марокканські євреї, — до Франції, де вони саме вчасно утворили найбільшу (та переважно сефардську) єврейську спільноту в Західній Європі. Багато арабів теж полишили незалежний Алжир. Дехто поїхав через страх репресивного авторитаризму ФНВ. Інші, зокрема ті, хто працював із французами або допомагав французькій поліції та військовим — так звані харкі — тікали від очікуваного гніву переможних націоналістів. Багатьох спіймали та прирекли на жахливу відплату; але навіть ті, хто безпечно дістався Франції, не отримали від французів жодної подяки і практично ніякого визнання чи компенсації за їхні жертви.

Франція поспішала забути про свою алжирську травму. Евіанські угоди 1962 року поклали край майже п’яти десятиліттям війни або страху війни в житті країни. Населення втомилося — втомилося від криз, втомилося воювати, втомилося від погроз, пліток і заколотів. Четверта республіка проіснувала лише дванадцять років. Нелюблена та неоплакана, вона від самого початку була жорстоко ослаблена відсутністю ефективної виконавчої влади — спадщина режиму Віші, через яку післявоєнні парламентарі не прагнули встановлення сильного інституту президента. Їй також заважали парламентська та виборча системи, які стимулювали багатопартійність і породжували нестабільні коаліційні уряди. У цей період сталися безпрецедентні суспільні зміни, але вони викликали суперечливу негативну реакцію. П’єр Пужад, книгар із Сен-Сере в південно-західній французькій глибинці, сформував першу європейську протестну партію, яка зосереджувалась навколо одного питання — захистити «des petits, des matraque?s, des spolie?s, des lamine?s, des humilie?s» — обкрадених, оббреханих, принижених пересічних чоловіків і жінок, яких історія обділила увагою. Після всезагальних виборів 1956 року до парламенту ввійшли п’ятдесят два антисистемні депутати-«пужадисти».

Та, найголовніше, першу післявоєнну французьку республіку похитнула її колоніальна боротьба. Як і Старий порядок^[209], Четверту республіку підкосила вартість війни. Від грудня 1955 року до грудня 1957 року Франція, попри стабільне зростання економіки, втратила дві третини своїх валютних резервів. Контрольований обмін валют, різні курси обміну (подібно до тих, що діяли в Радянському блоці в пізніші десятиліття), зовнішній борг, дефіцит бюджету та хронічна інфляція були пов’язані з неконтрольованими витратами на провальні колоніальні війни, які тривали з 1947 по 1954 рік, а потім знову з 1955 року і далі. Стикаючись із цими перешкодами, різні уряди не могли дійти згоди й розпадалися. Навіть без збайдужілої армії Четверта республіка була б змушена протистояти цим викликам лише через десять років після найгіршої в історії країни військової поразки та ганебної чотирирічної окупації. Те, що вона так довго протрималася, — узагалі диво.

Інститути П’ятої республіки Шарля де Ґолля були створені саме для того, щоб подолати недоліки своєї попередниці. Значення Асамблеї та політичних партій знизилося, натомість повноваження уряду посилилися: конституція давала президенту значний контроль та ініціативу у провадженні політики й абсолютну владу над прем’єр-міністрами, яких він міг звільняти та призначати буквально на власний розсуд. Після успішного завершення алжирського конфлікту де Ґолль запропонував обирати президента Республіки шляхом прямого загальнонаціонального голосування (а не непрямим чином в Асамблеї, як було дотепер); цю зміну до конституції слухняно затвердили на референдумі 28 жовтня 1962 року. Завдяки підтримці своїх інститутів, власним здобуткам та особистим якостям — а також пам’яті населення про те, що все може бути інакше, — президент Франції тепер мав більше повноважень, ніж будь-який інший обраний на вільних виборах голова держави чи уряду у світі.

У внутрішній політиці де Ґолль здебільшого волів залишати щоденні справи на своїх прем’єр-міністрів. Програма радикальних економічних реформ, яка почалася із запровадження нового франка 27 грудня 1958 року, узгоджувалася з попередніми рекомендаціями Міжнародного валютного фонду та безпосередньо сприяла стабілізації проблемної французької фінансової системи. Попри весь свій шарм й авторитетність, де Ґолль був природженим радикалом, який не боявся змін: як він сам написав у «Vers l’arme?e de me?tier» («Армія майбутнього»), молодечому трактаті про військову реформу, «ніщо не може тривати, якщо його постійно не переглядати». Тож не дивно, що чимало найважливіших змін у французькій транспортній інфраструктурі, плануванні міст та державних промислових інвестиціях були задумані й розпочалися саме під його керівництвом.

Але, як і багато інших напрямків внутрішньої модернізації, які впроваджував де Ґолль, зокрема амбітні плани Мальро відновити й очистити всі історичні будівлі в державній власності Франції, ці зміни завжди були частиною ширшої політичної мети — відновлення французької величі. Як і генерал Франко в Іспанії (з яким в усьому іншому він не мав нічого спільного), де Ґолль розумів економічну стабілізацію та модернізацію загалом як засоби боротьби за відновлення національної слави. Франція перебувала в постійному занепаді щонайменше з 1871 року, а її похмурий шлях супроводжували військові поразки, дипломатичні приниження, колоніальний відступ, економічне погіршення та внутрішня нестабільність. Де Ґолль прагнув завершити добу занепаду Франції. «Усе життя, — писав він у своїх воєнних мемуарах, — я мав певне уявлення про Францію». Тепер він збирався втілити його в життя.

Сферою своєї діяльності французький президент обрав зовнішню політику: вибір був продиктований як особистими уподобаннями, так і raison d’e?tat^[210]. Для де Ґолля здавна було хворою темою постійне приниження Франції — не так німецьким ворогом у 1940 році, як англо-американськими союзниками після. Де Ґолль ніколи не забував про те, що сам як представник збіднілої та загалом нікому не потрібної Франції в роки війни перебував у ганебній самотності в Лондоні. Воєнний реалізм не дозволяв йому вголос говорити про розпач, який він поділяв з іншими співвітчизниками, коли британці втопили французьку гордість — Середземноморський флот — у Мерс-ель-Кебірі у липні 1940 року, проте ті події й досі йому боліли.

Де Ґолль також мав особливу причину неоднозначно ставитись до Вашингтона, де Франклін Рузвельт ніколи не сприймав його всерйоз. Сполучені Штати підтримували добрі відносини з режимом Віші значно довше, ніж це видавалося пристойним чи доречним. У воєнних переговорах союзників Франція була відсутня; і навіть якщо це дозволяло де Ґоллю в пізніші роки цинічно знімати з себе відповідальність за Ялтинські угоди, які він таємно схвалив, пам’ять про це не давала йому спокою. Але найбільше приниження прийшло, коли війна була виграна. По суті, Францію відсторонили від ухвалення будь-яких важливих рішень щодо Німеччини. До обміну розвідданими між Британією та США ніколи не запрошували Франції (яку небезпідставно підозрювали в тому, що вона може стати джерелом небезпечного витоку інформації). Крім того, Франція не входила до ядерного «клубу», тому в міжнародних військових розрахунках її роль зменшилась до безпрецедентно незначущої.

Ще гіршим було те, що Франція повністю залежала від США в її колоніальній війні в Азії. У жовтні 1956 року, коли Британія, Франція та Ізраїль таємно домовилися напасти на Єгипет Ґамаля Нассера, саме президент Ейзенгавер змусив Британію вийти з домовленості, чим викликав безпомічну лють Франції. Рік по тому, у листопаді 1957 року, французькі дипломати безпорадно обурювалися, коли британці та американці почали постачати зброю в Туніс: французи боялися, що вона опиниться в руках алжирських повстанців. Невдовзі після вступу на посаду в 1958 році генерал Норстад, американський головнокомандувач об’єднаних сил НАТО, прямолінійно заявив самому де Ґоллю, що він не зобов’язаний повідомляти йому деталі розгортання американської ядерної зброї на французькій землі.

Таким було тло для зовнішньої політики де Ґолля, коли він набув повних президентських повноважень. На американців він не покладав великих надій. США могли нав’язувати свої інтереси — від ядерної зброї до привілейованого міжнародного статусу долара як резервної валюти — решті країн західного альянсу, і варто було очікувати, що вони так і робитимуть. США не можна було довіряти, але вони принаймні були передбачувані; важливо було не потрапити в залежність від Вашингтона так, як це сталося в Індокитаї, а потім під час Суецької кризи. Франція мала якнайкраще захищати власні інтереси — наприклад, шляхом набуття власної ядерної зброї. Натомість ставлення де Ґолля до Британії було складнішим.

Як і більшість спостерігачів, президент Франції обґрунтовано та правильно припускав, що Велика Британія намагатиметься втримати свої позиції проміжної ланки між Європою та Америкою і що, якби Лондон був змушений обирати, то віддав би перевагу своєму атлантичному союзнику, а не європейським сусідам. Це було дуже чітко продемонстровано в грудні 1962 року, коли прем’єр-міністр Британії Гарольд Макміллан зустрівся з президентом Кеннеді в Нассау на Багамських островах та погодився на те, щоб США постачали Британії балістичні ракети «Поларіс», розміщувані на атомних підводних човнах (як частина багатосторонніх сил, що, по суті, підпорядкували британську ядерну зброю під контроль США).

Де Ґолль скаженів від люті. Перед поїздкою до Нассау Макміллан провів з де Ґоллем переговори в Рамбує, однак жодним чином на натякнув на свої наміри. Тож Нассау був черговою «англо-американською оборудкою», яку готували за спиною Франції. До цієї травми додалася образа, коли Парижу також запропонували ракети «Поларіс» — на схожих умовах, але навіть без долучення до переговорів. Саме на тлі цих подій президент де Ґолль на пресконференції 14 січня 1963 року заявив, що Франція наклала вето на заявку Британії про вступ до Європейської економічної спільноти. Якщо Британія воліла бути сателітом США, будь ласка. Але вона не могла бути водночас «європейською». Тим часом, як ми пам’ятаємо, де Ґолль повернувся до Бонна й підписав глибоко символічний, хоча й абсолютно беззмістовний Договір із Федеративною Республікою.

Ідея про те, що Франція може компенсувати свою вразливість до англо-американського тиску тим, що об’єднається зі своїм колишнім ворогом по той бік Рейну, була геть не нова. Ще в червні 1962 року французький дипломат Жак Сейду зазначив у конфіденційній записці до своїх політичних керівників таке: «Щоб домінувати в Європі, краще працювати з німцями, а не йти проти них… Франко-німецьке зближення дозволить нам якнайшвидше вивільнитися з англо-американської хватки»^[211]. Подібною логікою керувалися у своїх розрахунках дипломати-консерватори, які підтримали Петена в 1940 році. Але в умовах 1963 року Договір з Німеччиною мало що змінював на практиці. Французи не збиралися виходити із західного альянсу, а де Ґолль не мав жодного наміру дозволити втягнути себе в німецькі проєкти щодо перегляду післявоєнного врегулювання на Сході.

Що Договір 1963 року та нове франко-німецьке примирення справді підтверджували, то це рішучий поворот Франції до Європи. Для Шарля де Ґолля урок ХХ століття полягав у тому, що Франція могла сподіватися на повернення своєї втраченої слави, лише інвестуючи в європейський проєкт і формуючи його так, щоб він відповідав цілям Франції. Алжиру вже не було. Інших колоній мало не стати незабаром. Від англо-американців, як завжди, годі було чекати підтримки. Низка поразок і втрат попередніх десятиліть не лишили Франції вибору, якщо вона хотіла повернути якусь частину втраченого впливу: як запевнив Аденавер прем’єр-міністра Франції Ґі Молле того дня, коли Франція під тиском США й поступливості Британії була змушена зупинити свою операцію в Суеці, «вашим реваншем буде Європа».

За одним важливим винятком, британський перехід від імперії дуже відрізнявся від французького. Британська колоніальна спадщина була більшою та складнішою. Британська імперія, як і радянська, вийшла з війни цілою, хоча й вимученою. Британія сильно залежала від колоніальних виробників простих продуктів харчування (на відміну від Франції, яка сама могла себе прогодувати, а її здебільшого тропічні імперські території виробляли дуже різні товари); а в деяких театрах бойових дій — зокрема в Північній Африці — війська Співдружності кількісно переважали британських солдатів. Жителі самої Британії, як ми пам’ятаємо, були набагато більш свідомими громадянами імперії, ніж французи; одна з причин, чому Лондон був набагато більший за Париж, полягала в тому, що його живила імперська роль порту, торговельної розв’язки, центру виробництва та фінансової столиці. Стандарти BBC у 1948 році радили дикторам зважати на те, що їхні слухачі — це здебільшого не-християни з-за океану: «Не шанобливі, не кажучи вже про образливі, вислови про буддистів, індусів, мусульман тощо можуть завдати сильної кривди, тож їх скрізь потрібно уникати».

Але британці після 1945 року не мали реальних шансів утримати свою імперську спадщину. Ресурси країни безнадійно виснажились, а вартість утримування навіть Індійської імперії більше не можна було виправдати економічною чи стратегічною вигодою: якщо експорт до Індійського субконтиненту в 1913 році становив одну восьму від британського експорту, після Другої світової війни на нього припадало лише 8,3%, і цей показник продовжував знижуватись. У будь-якому разі майже всім було очевидно, що тиск у питаннях незалежності тепер став нестримним. Творці Співдружності, заснованої в 1931 році Вестмінстерським статутом, мали на меті усунути потребу в різких рухах назустріч незалежності колоній, натомість пропонуючи автономним і напівавтономним територіям певні рамки: залишатися вірними й слухняними Британській короні, але вільними від неприйнятних атрибутів імперського домінування. Але тепер Співдружність перетворювалась на щось на кшталт зв’язкового клубу для колишніх колоній, віднині незалежних держав, чиє членство в Британській Співдружності обмежувало їх не більше, ніж це відповідало їхнім інтересам та настроям.

Індія, Пакістан і Бірма отримали незалежність у 1947 році, Цейлон — на рік пізніше. Цей процес відбувався не без жертв (мільйони індусів і мусульман вирізали під час етнічних чисток й обмінів населення, зумовлених трансформаціями), але сама імперія вийшла з нього відносно неушкодженою. Утім комуністичне повстання в сусідній Малаї змусило британський уряд оголосити в червні 1948 року надзвичайний стан, який скасували лише через дванадцять років після остаточної поразки повстанців. Але загалом, і попри постійну загрозу з боку Індії та її сусідів для тисяч мешканців й очільників метрополії, вихід Британії з Південної Азії став більш злагодженим і менш травматичним, ніж можна було очікувати.

На Близькому Сході все було складніше. У Палестині під британським мандатом Велика Британія відмовилась від своїх повноважень у 1948 році за принизливих, однак (знову ж таки для британців) порівняно безкровних обставин: тільки після того, як британці вийшли з території, араби та євреї пішли одне проти одного. В Іраку, де Британія та Америка мали спільні інтереси щодо нафти, США дедалі більше витісняли Велику Британію як центр імперського впливу. Але в Єгипті, країні, яка ніколи не була британською колонією в традиційному сенсі, британці відчули іронію та драму деколонізації, зазнавши поразки історичного масштабу. Під час Суецької кризи 1956 року Британія вперше пройшла через таке знайоме французам міжнародне приниження, яке свідчило про занепад країни і водночас його пришвидшувало.

Інтерес Британії до Єгипту був безпосередньо зумовлений важливістю Індії, до якої в пізніші роки додалася потреба в нафті. Уперше британські війська захопили Каїр у 1882 році, через тринадцять років після відкриття Суецького каналу, яким з Парижа керувала Компанія Суецького каналу. До Першої світової війни Єгиптом правив — фактично, якщо не офіційно — резидент Британії (більшу частину цього періоду — грізний лорд Кромер). З 1914 по 1922 рік Єгипет був британським протекторатом, після чого одержав незалежність. Відносини між двома країнами певний час лишалися стабільними й були офіційно формалізовані в Договорі 1936 року. Але в жовтні 1952 року новий уряд Каїра під проводом армійських офіцерів, які скинули єгипетського короля Фарука, його денонсував. У відповідь британці, побоюючись втратити привілейований доступ до стратегічно важливого водного шляху, знову окупували зону каналу.

Упродовж двох років один з офіцерів-революціонерів Ґамаль Абдель Нассер очолив уряд і почав наполягати на відведенні британських солдатів з єгипетської землі. Британці були схильні до компромісу — вони потребували співпраці з Єгиптом. Сполучене Королівство дедалі більше залежало від дешевої нафти, яку ввозили через Суецький канал й оплачували стерлінгами. Якби це постачання обірвалося або араби відмовилися приймати оплату в стерлінгах, Британія мусила б використати свій дорогоцінний валютний резерв, щоб купити долари чи дістати нафту з інших джерел. Ба більше, як у лютому 1953 року рекомендував британському урядові Ентоні Іден, тодішній міністр закордонних справ, «військову окупацію можна було б втримувати силою, але у випадку Єгипту від бази, від якої це залежало, мало користі, якщо немає місцевої робочої сили, щоб її обслуговувати».

Відповідно, у жовтні 1954 року Лондон підписав угоду про евакуацію суецької бази до 1956 року, але за умови, що військова присутність Британії в Єгипті може бути відновлена, якщо інтересам Британії загрожуватимуть атаки на або від держав регіону. Угоди було дотримано, й останні британські солдати залишили Суец 13 червня 1956 року. Однак на той час полковник Нассер, який проголосив себе президентом Єгипту в листопаді 1954 року, уже й сам ставав проблемою. Він був впливовою фігурою в новоствореному русі незалежних держав від Азії до Африки, представники яких з’їхалися на конференцію в місто Бандунг (Індонезія) у квітні 1955 року та засудили «колоніалізм у всіх його проявах». Арабські радикали в усьому регіоні сприймали його як харизматичного лідера. Тож ним зацікавився СРСР: у вересні 1955 року Єгипет оголосив про велику угоду з Чехословаччиною щодо постачання зброї.

Отже, ближче до 1956 року британці почали дедалі більше ставитися до Нассера як до загрози — самостійного радикального деспота, який усівся впоперек життєво важливого водного шляху, а також прикладу, який він подавав для інших. Іден та його радники постійно порівнювали його з Гітлером — як із небезпекою, якій треба було протистояти, а не умиротворяти її. Париж поділяв це бачення, хоча нелюбов французів до Нассера була пов’язана не так із загрозою, яку він становив для Суецу, чи навіть з його дедалі тіснішою дружбою з Радянським блоком, як із тим руйнівним впливом, який він справляв на північно-африканських французьких васалів. Сполучені Штати теж були незадоволені президентом Єгипту. На зустрічі з Тіто в Югославії 18 липня 1956 року Нассер зробив спільну з прем’єр-міністром Індії Джавахарлалом Неру заяву про «нейтралізм», підкреслено заперечивши будь-яку залежність Єгипту від Заходу. Американці образилися: після початку переговорів у листопаді 1955 року щодо американського фінансування Асуанської греблі на річці Ніл держсекретар США Даллес уже 19 липня їх перервав. Тиждень по тому, 26 липня, Нассер націоналізував Компанію Суецького каналу^[212].

Спершу західні держави відреагували єдиним фронтом: Британія, США та Франція скликали конференцію в Лондоні, щоб вирішити, як діяти у відповідь. Конференція відбулася, і 23 серпня в підсумку було випрацьовано «план», який прем’єр-міністр Австралії Роберт Мензіс мав представити Нассеру. Але Нассер його відхилив. Тоді учасники лондонської конференції зустрілися знову, з 19 по 21 вересня, цього разу погодившись сформувати Асоціацію користувачів Суецького каналу. Тим часом британці та французи оголосили, що вони винесуть суперечку навколо Суецу на обговорення в ООН.

До цього моменту Британія докладала особливих зусиль, щоб узгоджувати свою реакцію на дії Нассера з Вашингтоном. Вона все ще мала перед США великі борги й виплачувала відсотки за величезні позики; тиск на стерлінг у 1955 році навіть змусив Лондон подумати про те, щоб якось тимчасово відтермінувати ці виплати. Лондон завжди ставився до американських інтересів у регіоні з певною часткою скептицизму: вважалося, що Вашингтон виношує намір витіснити Британію з Близького Сходу, і саме тому американські речники час від часу вдавалися до антиколоніальної риторики, щоб більше позагравати з місцевими елітами. Але відносини між двома країнами загалом були добрі. Корея — та динаміка «холодної війни» — стерла взаємні образи 1940-х років, і британці відчували, що вони можуть заручитися американською підтримкою у відстоюванні власних інтересів та зобов’язань на міжнародній арені. Тож, навіть попри те, що Ейзенгавер особисто казав їм, що вони схильні перебільшувати значення Нассера й загрозу, яку він становив, британські лідери не піддавали жодним сумнівам те, що США завжди їх підтримуватимуть, якщо ситуація загостриться.

Саме в цьому контексті прем’єр-міністр Британії Ентоні Іден (який попереднього року змінив на посаді літнього Черчилля) вирішив раз і назавжди розібратися з клопітним єгиптянином. Хай що б вони говорили публічно, британці й французи втрачали терпіння щодо ООН та її обтяжливих процедур. Вони не хотіли дипломатичного рішення. Навіть тоді, коли ще тривали різноманітні конференції та обговорювались міжнародні плани дій у відповідь на політику Нассера, британський уряд почав таємні переговори з Францією щодо підготовки спільного воєнного вторгнення в Єгипет. 21 жовтня до задуму долучилися ізраїльтяни, які приєдналися до надсекретних переговорів між Францією та Британією в Севрі. Інтерес Ізраїлю був доволі простий: кордон між Єгиптом та Ізраїлем працював за умов перемир’я, досягнутого в лютому 1949 року, але обидві сторони вважали його тимчасовим, тож там постійно відбувалися порушення, особливо на межі Гази. Єгиптяни блокували Акабську затоку ще з липня 1951 року, тому Єрусалим був рішуче налаштований усунути цю перепону для ізраїльської торгівлі та свободи пересувань. Ізраїль мав намір ослабити Нассера й захистити свої територіальні та безпекові інтереси на Синаї і навколо нього.

У Севрі змовники дійшли згоди. Ізраїль мав напасти на єгипетську армію на Синаї та просуватися вперед, щоб із західного краю окупувати весь півострів, включно із Суецьким каналом. Тоді французи й британці висунули б ультиматум, вимагаючи відведення сил з обох боків, а після цього, буцімто як нейтральна третя сторона, що діє від імені міжнародної спільноти, Франція та Британія напали б на Єгипет — спочатку з повітря, а потім з моря. Вони захопили б контроль над каналом, заявили б, що Єгипет не спроможний розсудливо й ефективно керувати таким важливим ресурсом, відновили б статус-кво та завдали б нищівного удару Нассерові. План справді тримали в абсолютній таємниці: у Британії лише Іден і ще чотири міністри знали про протокол, підписаний у Севрі після триденного обговорення, з 21 по 24 жовтня.

Спочатку все просувалося за графіком. 29 жовтня, через два тижні після того, як Рада безпеки ООН не змогла ухвалити резолюції щодо Суецу (завдяки радянському вето), й лише через тиждень після зустрічі в Севрі, ізраїльські сили увійшли на Синай. Водночас британські судна відійшли на схід від їхньої бази в Мальті. Наступного дня, 30 жовтня, Британія та Франція заветували резолюцію ООН, яка закликала Ізраїль залишити територію Єгипту, і висунули Ізраїлю та Єгипту ультиматум, облудно закликаючи обидві сторони припинити воювати й погодитися на англо-французьку окупацію зони каналу. Наступного дня британські й французькі літаки напали на єгипетські летовища. Упродовж сорока восьми годин Ізраїль здійснив окупацію Синаю та Гази, проігнорувавши заклик Генасамблеї ООН про припинення вогню; зі свого боку, єгиптяни потопили кораблі в Суецькому каналі, по суті, закривши його для мореплавства. Через два дні, 5 листопада, перші англо-французькі піхотні загони приземлилися в Єгипті.

А тоді план почав оприявнюватись. 6 листопада Двайта Ейзенгавера переобрали президентом Сполучених Штатів. Вашингтонська адміністрація нетямилася від люті через англо-французьку оборудку й була надзвичайно обурена тією брехнею, яку їй розповідали про справжні наміри союзників: Лондон і Париж відкрито проігнорували дух і букву Тристоронньої декларації 1950 року, що зобов’язувала Британію, Францію та США протидіяти агресору в разі будь-якого ізраїльсько-арабського конфлікту. Публічно й за зачиненими дверима США почали сильно тиснути на Британію, зокрема щоб вона припинила єгипетське вторгнення, навіть погрожуючи «спустити гачок» щодо британського фунта. Іден, приголомшений такою відвертою американською опозицією, але неспроможний витримати дедалі більшу зміну попиту на стерлінг, трошки повагався, а тоді підкорився. 7 листопада, лише через два дні після того, як перші британські десантники висадилися в Порт-Саїді, британські й французькі сили припинили вогонь. Того самого дня ООН дала згоду на відрядження до Єгипту миротворчої сили, яку Нассер прийняв 12 листопада за умови, що це не порушуватиме єгипетського суверенітету. Через три дні миротворці ООН прибули до Єгипту й 4 листопада увійшли на Синайський півострів.

Тим часом британці та французи оголосили про власний вихід із Суецу, який повністю реалізували до 22 грудня. США пообіцяли Британії, чиї стерлінгові й доларові резерви під час кризи зменшилися на 279 мільйонів доларів, фінансову допомогу (і вона отримала її у формі 500-мільйонної кредитної лінії від Експортно-імпортного банку США). 10 грудня Міжнародний валютний фонд оголосив про погодження позики для Британії обсягом 561,47 мільйона доларів та про резервне зобов’язання на ще 738 мільйонів. Отримавши публічне запевнення США у своєму праві проходу в Акабській затоці й Тиранських протоках, Ізраїль відвів війська з Гази в перший тиждень березня 1957 року. Розчищення Суецького каналу почалося через тиждень після того, як завершилося відведення англо-французьких військ, і канал знову відкрили 10 квітня 1957 року. Він залишився під контролем Єгипту.

Кожна країна засвоїла із суецького фіаско власний урок. Незважаючи на залежність від французької зброї, Ізраїль дуже чітко зрозумів, що його майбутнє полягало в якомога щільнішому узгодженні своїх інтересів з інтересами Вашингтона — особливо після того, як президент США в січні 1957 року проголосив «Доктрину Ейзенгавера», у якій ішлося про те, що США застосують військову силу в разі «міжнародної комуністичної агресії» на Близькому Сході. Позиції Нассера в середовищі позаблокових країн сильно зміцнилися завдяки його очевидному успіху в протистоянні давнім колоніальним державам. Як і боялися французи, його моральний авторитет і вплив серед арабських націоналістів та їхніх прихильників сягнув нових висот. Поразка в Єгипті передвіщала французам більше проблем в Алжирі.

Для Сполучених Штатів суецька авантюра була нагадуванням про їхню власну відповідальність, а також можливістю пограти м’язами. Ейзенгавера і Даллеса обурило те, що Молле й Іден поставилися до підтримки Америки як до даності. Вони були злі на французів і британців: не лише тому, що ті таємно взялися за виконання так погано продуманого та невдало втіленого заходу, а й через те, який час вони для цього обрали. Суецька криза майже година в годину збіглася в часі з радянською окупацією Угорщини. Удавшись до настільки неприховано імперіалістичного задуму проти самотньої арабської країни, нібито у відповідь на оборону нею свого територіального суверенітету, Лондон і Париж відвернули світову увагу від радянського вторгнення в незалежну державу та знищення її уряду. Вони поставили свої власні — застарілі, на думку Вашингтона — інтереси над інтересами західного альянсу загалом.

Ще гірше те, що вони зробили Москві безпрецедентний подарунок для її пропаганди. СРСР не відігравали жодної практичної ролі в самій Суецькій кризі. Радянська нота від 5 листопада, у якій СРСР погрожував військовими діями проти Франції, Британії та Ізраїлю, якщо ті не припинять вогонь, мало вплинула на події, а Хрущов і його оточення не збиралися втілювати свої погрози. Але, дозволивши Москві зіграти бодай символічну роль захисника скривдженої сторони, Франція та Британія створили для Радянського Союзу образ, який він із задоволенням підтримував у наступні десятиліття. Завдяки Суецькій кризі протистояння й риторика «холодної війни» перемістилися вглиб Африки та Близького Сходу.

Вплив суецької помилки найбільше позначився на Британії. Перш ніж усі деталі змови проти Нассера стали публічними, минуло багато років, хоча багато хто про неї підозрював. Упродовж кількох тижнів після кризи Ентоні Іден був змушений піти у відставку, принижений некомпетентністю воєнної стратегії, яку він схвалив, та абсолютно неприхованою відмовою Америки її підтримати. Хоча рейтинг самої керівної Консервативної партії не дуже постраждав (під керівництвом Гарольда Макміллана, який дещо неохоче брав участь у плануванні суецької авантюри, консерватори цілком спокійно виграли загальнонаціональні вибори в 1959 році), британський уряд був змушений радикально переглянути свою зовнішню політику.

Першим уроком Суецької кризи для Британії було те, що вона більше не могла підтримувати всесвітню колоніальну присутність. Країні бракувало військових й економічних ресурсів, що дуже наочно показала ситуація навколо Суецу, тож після такої очевидної демонстрації обмежень власних сил Британія, ймовірно, могла очікувати дедалі наполегливіших вимог незалежності. Після перерви, яка тривала майже десятиліття й упродовж якої тільки Судан (у 1956 році) та Малайя (у 1957 році) розірвали свої зв’язки з Британією, країна увійшла в етап пришвидшеної деколонізації, насамперед в Африці. Британський Золотий Берег першим з багатьох отримав незалежність у 1957 році як незалежна держава Гана. Між 1960 та 1964 роками ще сімнадцять британських колоній урочисто проголосили незалежність, а британські високопосадовці мандрували світом, опускаючи «Юніон Джек» та встановлюючи нові уряди. Членів Співдружності, яких у 1950 році налічувалось лише вісім, до 1965 року стало вже двадцять один, і це були ще не всі.

Якщо порівняти розпад Британської імперії з алжирською травмою або катастрофічними наслідками виходу Бельгії з Конго в 1960 році, то перший відбувався порівняно мирно. Але були й винятки. У Східній та особливо Південній Африці дезінтеграція імперії виявилась більш проблематичною, ніж у Західній. Коли в 1960 році Гарольд Макміллан повідомив південним африканцям у своїй відомій промові в Кейптауні, що, мовляв, «на континенті дме вітер змін, і, подобається нам це чи ні, зростання [африканської] політичної свідомості — це факт», то не очікував дружнього прийому і не дістав його. Білі мешканці Південної Африки, щоб зберегти систему апартеїду, яка діяла з 1948 року, оголосили себе республікою в 1961 році та вийшли зі Співдружності. Через чотири роки в сусідній Південній Родезії^[213] білі колоністи в односторонньому порядку проголосили незалежність та самоврядування. В обох країнах керівна меншість спромоглася безжалісно придушувати опозицію до своєї влади ще кілька років.

Але Південна Африка була винятком з правила. На інших територіях, наприклад у Східній Африці, відносно привілейовані спільноти білошкірих поселенців змирилися з розвитком подій. Щойно стало очевидно, що Лондон не має ані ресурсів, ані бажання насаджувати колоніальну владу всупереч опозиції більшості (що не було само собою зрозумілим ще на початку 1950-х років, коли британські сили провадили власну жорстоку та приховану брудну війну проти повстання Мау-Мау в Кенії^[214]), європейські колоністи змирилися з неминучим і тихо пішли геть.

У 1968 році уряд лейбористів на чолі з Гарольдом Вілсоном зробив остаточні невідворотні висновки з подій у листопаді 1956 року та оголосив, що британські сили відтепер мають бути назавжди відкликані з різноманітних баз, портів, складів, заправних станцій та інших об’єктів імперіалістичної доби, які країна утримувала «на схід від Суецу», зокрема в казковому природному порту в Адені на Аравійському півострові. Країна більше не могла собі дозволити вдавати, що має владу та вплив за океаном. Насправді це рішення в Британії також зустріли з полегшенням: як передбачав Адам Сміт в останні дні першої Британської імперії в 1776 році, відмова від «шику та блиску імперського антуражу» була найкращим способом зменшити борги й дозволити країні «узгодити її майбутні позиції та конфігурації з реальною посередністю її обставин».

Наступним уроком Суецу, як здавалося абсолютній більшості британського істеблішменту, було те, що Велика Британія ніколи знову не повинна опинитися по різні боки барикад із Вашингтоном. Це не означало, що дві країни мають завжди доходити згоди; щодо Берліна й Німеччини, наприклад, Лондон був набагато більш схильний до поступок Москві, і це призвело до певного охолодження англо-американських відносин у 1957‒1961 роках. Але свідчення того, що союзники не можуть розраховувати на безумовну підтримку Вашингтона, наштовхнуло Гарольда Макміллана на висновок, прямо протилежний тому, якого дійшов його французький сучасник де Ґолль. Попри будь-які вагання, як би неоднозначно вони не ставилися до тих чи інших дій США, уряди Британії відтепер виявляли лояльність до позицій Вашингтона. Тільки в такому випадку вони могли сподіватися вплинути на рішення Америки й заручитися її підтримкою в тих обставинах, які цього потребували. Це стратегічне перегрупування матиме визначні наслідки як для Британії, так і для Європи.

Суецька криза залишила тривалий слід у британському суспільстві. Велика Британія, й особливо Англія, вирізнялася на початку 1950-х неабияким оптимізмом. Перемога на виборах 1951 року консервативного уряду й перші натяки на економічний бум розвіяли егалітарний морок перших післявоєнних років. У перші роки правління нової королеви Англія ніжилася в лагідному світлі осіннього сонця самовдоволеного благополуччя. Англійці першими підкорили Еверест (у 1953 році)^[215] — певна річ, за допомогою провідника з місцевої колонії — та пробігли милю за менш ніж чотири хвилини. Ба більше, саме брити, як часто нагадували мешканцям країни, першими розщепили атом, винайшли радар та пеніцилін, розробили двигун реактивного літака й багато чого ще.

Настрій тих років — які від надмірного захвату дістали назву «нової єлизаветинської епохи» — добре закарбований у тогочасному кінематографі. Найпопулярніші британські фільми першої половини 1950-х років — комедії на кшталт «Женев’єви» (1953) або «Лікаря в домі» (1954) — зображують досить жваву, молоду, заможну та самовпевнену Англію. Декорації та персонажі вже не сірі і не пригнічені, але щодо всього іншого, безумовно, залишаються традиційними: кожен герой розумний, освічений, чемний, вихований, шанобливий і належить до середнього класу. Це була Англія, де дівчат, які вперше виходили у світ, усе ще приймали при королівському дворі (старомодний і дедалі більш абсурдний ритуал, який королева зрештою скасувала в 1958 році); де кожен п’ятий депутат-консерватор навчався в Ітоні; і де відсоток студентів університетів, які походили із сімей робітників, у 1955 році був не вищий, аніж у 1925 році.

Окрім милих соціальних комедій, англійське кіно в ті роки живилося постійним потоком фільмів про війну: «Дерев’яний кінь» (1952), «Жорстоке море» (1953), «Руйнівники гребель» (1954), «Герої на плотах» (1955), «Битва біля Ла-Плати» (1956). Усі вони ґрунтувалися на більш-менш правдивих епізодах британського героїзму під час Другої світової війни (особливо наголошуючи на звитягах флоту) і обнадійливо нагадували про причини, чому британці могли собою пишатися та почуватися самодостатніми.

Не возвеличуючи бойових дій, вони культивували міф британської війни, надто акцентуючи на важливості солідарності безвідносно до класу та виду зайнятості. Якщо й були натяки на соціальну напругу або класові розбіжності, їх робили в дусі мудрого дотепу чи скепсису, а не конфлікту чи злості. Тільки в стрічці Чарльза Крайтона «Банда з Лавендер Гілл» (1951), найгострішій з усіх комедій студії Ealing, прочитується більше ніж натяк на соціальний коментар, і в цьому випадку йдеться про англійський варіант пужадизму — кривди та мрії покірних «маленьких» людей, яким велося непереливки.

Однак з 1956 року тон кінематографу відчутно спохмурнів. Фільми про війну на кшталт «Мосту через річку Квай» (1957) або «Дюнкерка» (1958) мали підтекст запитань і сумнівів, так ніби впевнена спадщина 1940 року почала давати тріщину. Уже в 1960 році фільм «Потопити “Бісмарк”», знятий у безкомпромісно старій тональності, здавався неочікувано старомодним та не відповідним настроям, що панували в суспільстві.

Основоположником нового підходу був Джон Осборн і його революційна п’єса «Озирнися в гніві», театральна прем’єра якої відбулася в Лондоні в 1956 році, а через два роки була напрочуд точно екранізована. Головний герой цієї драми відчаю та розчарування, Джиммі Портер, задихається в суспільстві та шлюбі, який він не може ані розірвати, ані змінити. Він знущається зі своєї дружини Елісон через те, що вона походить з буржуазної родини. Вона ж не може покинути ані озлобленого чоловіка-робітника, ані літнього батька, відданого колоніальному минулому й збитого з пантелику теперішнім, ображеного на світ, який він більше не розуміє. Елісон закидає йому: «Тобі боляче, бо все змінилося. Джиммі боляче, тому що нічого не змінюється. І ви обидва не можете це визнати».

Таке діагностування нестабільних настроїв у Британії на момент Суецу, можливо, було не надто докладним, але скидалося на правду. Коли стрічка «Озирнися в гніві» вийшла в кінопрокат, уже існувало безліч фільмів зі схожою мораллю. В основу більшості з них були покладені романи або п’єси, написані в другій половині 1950-х років: «Кімната нагорі» (1959), «У суботу ввечері, у неділю вранці» (1960), «Самотність бігуна на довгі дистанції» (1962), «Спосіб кохати» (1962), «Таке спортивне життя» (1963). У фільмах початку 1950-х років знімалися або пещені актори із середнього класу з вимовою BBC (Кеннет Мор, Дірк Боґард, Джон Ґреґсон, Рекс Гаррісон, Джеффрі Кін), або ж привабливі лондонські «типи», яких грали характерні актори-євреї (Сідні Джеймс, Альфі Басс, Сідні Тафлер чи Пітер Селлерс). У пізніших стрічках, які за відверте зображення щоденного життя дістали назву «драми кухонної мийки», знімалася плеяда молодших акторів — Том Кортні, Альберт Фінні, Річард Гарріс та Алан Бейтс. Зазвичай їх знімали в північному середовищі робітничого класу, відтворюючи відповідний акцент і мову. Англія в їхньому відтворенні була розділеним, озлобленим, цинічним, жовчним і суворим світом зі знищеними ілюзіями. Єдине, що об’єднувало кінематограф початку 1950-х і початку 1960-х років, то це те, що жінки майже завжди грали другорядні ролі й усі були білими.

Якщо ілюзії імперії померли в Суеці, то острівна самовпевненість Англії середнього класу певний час тримала оборону. Катастрофа 1956 року лише пришвидшила її кінець. Символічність першої поразки англійської національної збірної з крикету в грі проти команди з Вест-Індії (у 1950 році на «святій землі» господарів матчу — лондонському стадіоні для крикету) стала зрозумілою через три роки, коли в 1953 році англійську футбольну збірну розгромила на її національному стадіоні команда зі вбогої Угорщини з небаченим рахунком 6:3. У двох міжнародних турнірах, які англійці популяризували у світі, Англія більше не була чемпіоном.

Ці неполітичні ознаки національного занепаду мали ще більше значення тому, що Британія в ті роки була здебільшого аполітичним суспільством. Британська Лейбористська партія, що в час Суецу перебувала в опозиції, не змогла скористатися поразкою Ідена, бо електорат уже не оцінював події крізь призму партійної політики. Як і решта західних європейців, британці дедалі більше хотіли споживати і розважатися. Їхній інтерес до релігії вщухав, а водночас — і схильність до колективної мобілізації будь-якого штибу. Гарольд Макміллан, консервативний політик з ліберальними замашками — політичний опортуніст із середнього класу, який удавав із себе едвардіанського лорда-поміщика — цілком підходив на роль очільника для цього перехідного періоду, продаючи за кордоном колоніальний відступ, а вдома — заможність та спокій. Старші виборці були повністю задоволені таким розвитком подій; тільки молодші дедалі більше розчаровувалися.

Занепад імперії прямо спричинився до зростання занепокоєння через втрату національного орієнтиру серед британців. Якщо імперська слава була винесена за дужки, користь Співдружності для Британії зводилася до джерела харчів. Завдяки преференціям для членів Співдружності (наприклад, вигідних тарифів на імпорт із цих країн), продукти харчування зі Співдружності коштували дешево та становили майже третину вартості всього імпорту до Сполученого Королівства на початку 1960-х років. Але частка власного експорту Британії до країн Співдружності від його загального обсягу постійно зменшувалася, натомість частка експорту до Європи зростала (у 1965 році обсяг торгівлі Британії з Європою вперше перевищив обсяг її торгівлі з країнами Співдружності). Після Суецької поразки Канада, Австралія, Південна Африка й Індія оцінили масштаби британського занепаду та почали відповідним чином переорієнтовувати власну торгівлю й політику — на США, Азію та ті країни, які невдовзі дістануть назву «третього» світу.

Що ж до самої Британії, то Америка, може, й була незамінним союзником, однак навряд чи могла визначити для Британії нову місію, вже не кажучи про оновлену національну ідентичність. Навпаки, сам факт залежності Британії від Америки свідчив про її принципову слабкість та ізольованість. Тож попри те, що мало що в їхніх звичках, культурі чи освіті наближало їх до континентальної Європи, багатьом британським політикам і не тільки — зокрема й самому Макміллану — ставало очевидно, що, так чи інакше, майбутнє країни лежить за Ла-Маншем. Де ще, як не в Європі, Велика Британія могла сподіватися відновити своє становище у світі?

«Європейський проєкт», який існував поза межами уяви кількох ідеалістів, у середині 1950-х років почав пробуксовувати. Французька Національна асамблея наклала вето на проєкт європейської армії, а водночас — і на будь-які розмови про посилену європейську координацію. Певних регіональних домовленостей за моделлю Бенілюксу досягти вдалося (зокрема про скандинавський «Спільний нордичний ринок праці» в 1954 році), але нічого більш амбітного в планах не було. Прихильники європейської співпраці могли похизуватися лише створенням Європейської спільноти з атомної енергії, анонсованої навесні 1955 року. Але, як і Спільнота вугілля та сталі, це була ініціатива французів, а причиною її успіху, що характерно, стали її вузькі і загалом технічні повноваження. І якщо британці й далі були скептично налаштовані щодо перспектив європейської єдності, то на це існували певні причини.

Поштовх до нового старту, як і варто було очікувати, надійшов від країн Бенілюксу, які мали найбільший досвід транскордонних союзів і найменше втрачали від розмивання національної ідентичності. Тепер провідним європейським державним діячам, зокрема міністру закордонних справ Бельгії Полю-Анрі Спааку, стало зрозуміло, що політична чи військова інтеграція була нереалістичною, принаймні на той час. У будь-якому разі до середини 1950-х років занепокоєння європейців відчутно дистанціювалися від воєнних страхів попереднього десятиліття. Здавалося очевидним, що в центрі уваги має бути європейська економічна інтеграція — царина, у якій інтереси держав та співпраця між ними мали реалізовуватися злагоджено і без загрози для традиційно чутливих сфер. Для того щоб обговорити цю стратегію, Спаак спільно зі своїм нідерландським колегою скликав зустріч у Мессіні в червні 1955 року.

Участь у конференції в Мессіні взяли шість держав — членів Європейської спільноти вугілля та сталі разом з британським «спостерігачем» (невисокого рівня). Спаак із колегами висловили низку пропозицій щодо митного союзу, торговельних угод та інших цілком звичайних проєктів транснаціональної координації, до того ж їх подавали так делікатно, щоб не зачепити чутливих для Британії чи Франції питань. Французи висловлювали обережну підтримку, британці — виразний скепсис. Після зустрічі в Мессіні переговори продовжилися в рамках міжнародного планувального комітету, який очолив сам Спаак. Завданням комітету було розробити чіткі рекомендації для більш інтегрованої європейської економіки, «спільного ринку». Але вже в листопаді 1955 року британці повністю вийшли з переговорів, збентежені перспективою саме такої напівфедеральної Європи, якої вони завжди боялися.

Натомість французи вирішили ризикнути. Коли Комітет Спаака в березні 1956 року опублікував висновок, що містив офіційну рекомендацію на користь спільного ринку, Париж погодився. Британські спостерігачі залишилися при своїх сумнівах. Вони, безумовно, усвідомлювали ризики самоізоляції. Як непублічно наголосив британський урядовий комітет лише за декілька тижнів до оприлюднення рекомендацій Спаака, «якщо держави — учасниці Мессінської конференції досягнуть економічної інтеграції без Сполученого Королівства, це означатиме гегемонію Німеччини в Європі»^[216]. Утім, незважаючи на це, як і на вмовляння прихильного до Британії Спаака, а також слабкість міжнародних позицій стерлінга, як виявилося кількома місяцями пізніше в Суеці, Лондон не зміг наважитися зв’язати долю з «європейцями». Коли в Римі 25 березня 1957 року був підписаний, а 1 січня 1958 року набув чинності договір, яким створювалась Європейська економічна спільнота (та Євроатом, Європейська спільнота з атомної енергії), до складу нової ЄЕС із штаб-квартирою в Брюсселі ввійшли ті самі шість країн, які приєдналися до Спільноти вугілля та сталі сім років тому.

Важливо не переоцінювати значення Римського договору. Здебільшого він задекларовував майбутні добрі наміри. Його підписанти погодили графік зменшення та гармонізації тарифів, заклали можливість валютного об’єднання в майбутньому та домовилися працювати на перспективу вільного руху товарів, валют і робочої сили. Більша частина тексту була рамкою для формулювання процедур, які б встановлювали правила та контролювали їх дотримання. Єдине справді суттєве нововведення — заснування згідно зі статтею 177 Європейського суду, до якого національні суди могли подавати справи для ухвалення остаточного рішення — у пізніше десятиліття виявиться надзвичайно важливим, але в той час воно пройшло здебільшого непоміченим.

ЄЕС ґрунтувалася на слабкості, а не на силі. Як наголошувалося у звіті Спаака 1956 року, «Європа, яка колись мала монополію на промислові потужності й отримувала важливі ресурси від своїх заморських володінь, сьогодні бачить, що її позиція у світі послаблена, її вплив зменшується, а її здатність розвиватися втрачається в суперечностях». Оскільки британці ще не вважали, що вони перебувають у подібній ситуації, вони відмовились від членства в ЄЕС. Тож думка про те, що європейський спільний ринок — це частина якоїсь прорахованої стратегії протистояти зростанню впливу Сполучених Штатів (у політичних колах Вашингтона таке бачення дещо прижилося в пізніші десятиліття), доволі абсурдна. Новостворена ЄЕС повністю залежала від безпекових гарантій Америки. Без них члени Спільноти ніколи б не змогли дозволити собі захопитися економічною інтеграцією, геть не переймаючись питаннями спільної оборони.

Навіть серед держав-членів не всі були в захваті від нових пропозицій. У Франції багато консервативних депутатів (зокрема ґоллістів) проголосували проти ратифікації Римського договору з «національних» причин, тоді як деякі соціалісти та ліві радикали (включно з П’єром Мендесом-Франсом) протестували проти створення «маленької Європи» без обнадійливої участі Великої Британії. У Німеччині міністр економіки самого Аденавера, прихильник вільної торгівлі Людвіґ Ергард не позбувся скепсису щодо неомеркантилістського «митного союзу», який міг нашкодити зв’язкам Німеччини з Британією, обмежити торговельні потоки та вплинути на ціни. На думку Ергарда, ЄЕС була «макроекономічною нісенітницею». Як проникливо зауважив один науковець, усе могло б вийти геть інакше: «Якби на чолі Німеччини стояв Ергард, між Німеччиною та Британією була б, очевидно, заснована Асоціація вільної торгівлі, яка не поширювалася б на сільське господарство, а Франція через ефект економічного виключення змушена була б до них приєднатися»^[217].

Але все сталося не так. Й остаточний вигляд ЄЕС не був позбавлений певної логіки. У 1950-ті роки країни континентальної Західної Європи нарощували обсяги торгівлі одна з одною. А найбільше вони торгували із Західною Німеччиною, тож економічне відновлення Європи дедалі більше залежало від її ринків і товарів. Крім того, кожна післявоєнна європейська держава через планування, регуляції, стимулювання зростання та створення різноманітних субсидій тепер була глибоко залучена до економічних справ. Але просування експорту; переспрямування ресурсів зі старих галузей промисловості на нові; стимулювання пріоритетних секторів на кшталт сільського господарства чи транспорту — усе це потребувало транскордонного співробітництва. Жодна із західноєвропейських економік не була самодостатньою.

Тож тенденцію до взаємовигідної координації стимулювали егоїстичні національні інтереси, а не цілі Вищого органу Шумана, який координував співпрацю у вугільній і сталевій промисловості. У ті роки він уже не відігравав жодної ролі в плануванні економічної політики. Те саме прагнення захистити й забезпечити реалізацію національних інтересів, що змушувало європейські держави зосередитись на самих собі до 1939 року, тепер спонукало їх зближуватися. Очевидно, що зникнення перешкод та уроки нещодавнього минулого стали найважливішими обставинами, які уможливлювали ці зміни. Нідерландці, наприклад, були не зовсім задоволені перспективою високих зовнішніх тарифів ЄЕС, які могли б підвищити ціни на внутрішньому ринку, і, як і їхні сусіди-бельгійці, переймалися через відсутність Британії. Але вони не могли ризикувати, залишаючись осторонь своїх найголовніших торговельних партнерів.

Німеччина мала змішані інтереси. Як головний європейський експортер, Німеччина була дедалі більше зацікавлена у вільній торгівлі в межах Західної Європи, тим паче, що німецькі виробники втратили важливі ринки в Східній Європі й не мали колишніх колоній, які вони могли б експлуатувати. Але, на думку Ергарда, європейський митний союз із захищеними тарифами, який обмежувався б шістьма країнами, не обов’язково становив для Німеччини раціональний інтерес. Як і британці, він та багато інших німців, можливо, віддали б перевагу ширшій і менш зарегульованій зоні вільної торгівлі в Європі. Але Аденавер ніколи б не пішов проти Франції, хай як різнилися б їхні інтереси: для його зовнішньої політики це було принципово. Крім того, було ще питання сільського господарства.

У першій половині ХХ століття дуже багато неефективних європейських селян виробляли рівно стільки їжі, скільки потребував ринок, який не міг їм заплатити достатньо, щоб вони могли на це прожити. Як наслідок, на селі панувала бідність, була поширена еміграція й фашистські настрої. У голодні роки одразу після Другої світової війни було запроваджено безліч програм, які мали стимулювати та допомагати фермерам, що працювали на орних землях, виробляти більше. Задля зменшення залежності від імпорту продуктів харчування з Канади та США, вартість яких обчислювалась у доларах, пріоритетом стало заохочення обсягів, а не ефективності. Фермери не повинні були боятися повторення довоєнного обвалу цін: до 1951 року виробництво сільськогосподарських товарів у Європі не досягнуло довоєнного рівня, а дохід сільгоспвиробників усе одно був гарантований чи то захистом з боку урядів, чи то урядовою підтримкою цін на їхню продукцію. У певному розумінні 1940-ві роки стали золотою добою для європейських фермерів. Упродовж 1950-х років обсяг продукції продовжував збільшуватися, навіть попри те, що зайва робоча сила із сільськогосподарської сфери перетікала на нові робочі місця в містах: європейські селяни ставали дедалі продуктивнішими фермерами. Але вони продовжували отримувати вигоду від того, що, по суті, було виявом постійної державної підтримки.

Цей парадокс особливо виразно проявився у Франції. У 1950 році країна все ще була чистим імпортером продуктів харчування. Але пізніше виробництво сільськогосподарської продукції в країні різко збільшилось. Упродовж 1949‒1956 років Франція стала виробляти на 76% більше масла; виробництво сиру в 1949‒1957 роках зросло на 116%, а бурякового цукру в 1950‒1957 роках — на 201%. У той самий період виробництво вівса та кукурудзи зросло на неймовірні 348 та 815% відповідно. Тепер Франція була не просто самодостатньою, вона мала надлишок їжі. Третій План модернізації, який охоплював 1957‒1961 роки, надавав пріоритет інвестиціям у виробництво м’яса, молока, сиру, цукру та пшениці (основних продуктів Північної Франції та Паризького басейну, де вплив потужних фермерських синдикатів відчувався найбільше). Тим часом французький уряд, завжди свідомий символічної ролі землі у французькому суспільному житті й дуже практичного значення голосів виборців із сільської місцевості, намагався втримати ціни та знайти ринок для експорту всієї цієї продукції.

Це питання зіграло ключову роль у рішенні Франції приєднатися до ЄЕС. Найбільше в європейському спільному ринку з економічного погляду Францію цікавив пільговий доступ до закордонних ринків, зокрема німецького (чи британського), — для збуту її м’яса та молочних і зернових продуктів. Саме це (разом з обіцянкою й надалі підтримувати ціни на сільськогосподарську продукцію та зобов’язанням європейських партнерів скуповувати надлишок французьких сільгосптоварів) переконало Національну асамблею голосувати за Римський договір. В обмін на домовленість відкрити свій внутрішній ринок для німецького несільськогосподарського експорту французи, по суті, переклали свою національну систему фермерських гарантій на плечі інших членів ЄЕС, звільнивши в такий спосіб Париж від нестерпно дорогого (і політично вибухонебезпечного) тягаря в довгостроковій перспективі.

Таким був початок сумнозвісної Спільної сільськогосподарської політики (ССП) ЄЕС, започаткованої в 1962 році та формалізованої 1970 року після десятирічних переговорів. У міру зростання цін у Європі усе європейське виробництво продуктів харчування стало надто дорогим, щоб бути конкурентоспроможним на світовому ринку. Ефективні молочні комбінати в Нідерландах були не більш прибутковими, аніж маленькі й непродуктивні німецькі ферми, оскільки відтепер усі вони належали до спільної структури ціноутворення. У 1960-ті роки ЄЕС доклала зусиль для вироблення низки стандартів і правил, які мали подолати цю проблему. Для всіх продуктів харчування мали бути визначені планові ціни. Після цього зовнішні тарифи ЄЕС мали підняти ціну імпортованих продуктів харчування до цього рівня, який зазвичай визначали з огляду на найдорожчих та найменш ефективних виробників Спільноти.

Відтоді щороку ЄЕС скуповувала надлишок сільськогосподарської продукції всіх своїх членів за цінами, на 5‒7% нижчими від «планових». Після цього вона позбувалася цього надлишку, субсидуючи його перепродаж за межами спільного ринку за цінами, нижчими за європейські. Ця виразно неефективна процедура була наслідком дуже застарілої системи товарного обміну. Щоб залишатися дієздатними, маленькі німецькі ферми потребували значних субсидій. Французькі й італійські фермери не виставляли надто високі ціни, але ніхто не насмілювався змусити їх обмежити виробництво, а тим паче вимагати, щоб вони продавали свій товар за ринковою вартістю. Натомість кожна з країн дала фермерам те, чого вони хотіли, а вартість цього переклала на міських споживачів, а понад усе — на платників податків.

Не можна сказати, що до ССП таких прецедентів не існувало. Європейські зернові тарифи кінця ХІХ століття, спрямовані проти дешевого імпорту з Північної Америки, почасти були чимось подібним. У найгірші кризові роки початку 1930-х років були різноманітні спроби підтримати ціни на фермерську продукцію шляхом скуповування надлишкової продукції або ж доплат фермерам за менші обсяги виробництва. За угодою між Німеччиною та Францією 1938 року, яку так і не було втілено в життя, Німеччина зобов’язувалась прийняти французький сільськогосподарський експорт в обмін на те, що Франція відкрила б свій внутрішній ринок для німецької хімічної та інженерної продукції (воєнна виставка в окупованому Парижі, присвячена «La France europe?enne»^[218], робила наголос на аграрних можливостях Франції та перевагах, які вона здобуде в цій сфері від участі в Новій Європі Гітлера).

Сучасне сільське господарство ніколи не було вільним від політично мотивованого лобізму різного штибу. Навіть США, які в період між 1947 та 1967 роками знизили зовнішні тарифи на 90%, подбали (як раніше, так і тепер) про те, щоб виключити сільське господарство із процесу торговельної лібералізації. Але фермерську продукцію від самого початку викреслили з Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі. Тож ЄЕС геть не була унікальною. Але аномальні наслідки ССП, напевно, усе ж таки вирізнялись оригінальністю. У міру того як зростала ефективність європейських виробників (їхні гарантовано високі доходи дозволяли їм інвестувати в найкраще обладнання й добрива), пропозиція сильно перевищила попит, особливо серед тих товарів, виробництву яких сприяла політика: баланс відчутно викривлявся на користь зернових і тваринництва, на яких здебільшого спеціалізувалися великі французькі агропідприємства, тоді як фермерам Південної Італії, що виробляли фрукти, оливки й овочі, діставалося значно менше.

Коли під кінець 1960-х років світові ціни на продовольчі товари впали, ціни всередині Європейської економічної спільноти застрягли на абсурдно високому рівні. Через кілька років після запровадження Спільної сільськогосподарської політики європейська кукурудза та яловичина коштували на 200% більше порівняно зі світовими цінами, а європейське масло — на 400% більше. До 1970 року на ССП працювало 80% бюрократів спільного ринку, а сільське господарство коштувало 70% бюджету, що для деяких із найбільш індустріалізованих держав світу було дивною ситуацією. Жодна країна не могла б самотужки витримати таких абсурдних норм, окрім як переклавши цей тягар на Спільноту загалом та пов’язавши їх із ширшими цілями спільного ринку, від яких кожен окремий уряд очікував переваг, щонайменше в найближчій перспективі. Лише міські бідняки (та фермери країн, які не належали до ЄЕС) втратили від ССП, але перші принаймні отримували компенсацію в інший спосіб.

На цьому етапі більшість західноєвропейських держав, звичайно, не були членами ЄЕС. Через рік після того, як створили спільний ринок, британці, які й надалі намагалися відтермінувати появу наднаціонального європейського блоку, запропонували, щоб ЄЕС був розширений до промислової зони вільної торгівлі, до якої б входили держави — члени ЄЕС, інші європейські країни та країни Британської Співдружності. Як і варто було очікувати, де Ґолль відхилив цю ідею. У відповідь та з ініціативи Сполученого Королівства низка країн, зустрівшись у Стокгольмі в листопаді 1959 року, заснувала Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). Держави, які ввійшли до її складу — Австрія, Швейцарія, Данія, Норвегія, Швеція, Португалія та Велика Британія, до яких пізніше приєдналися Ірландія, Ісландія та Фінляндія, — здебільшого були заможними, периферійними та палкими прихильниками вільної торгівлі. Їхні агросектори були маленькі (за винятком Португалії), але високоефективні та орієнтовані на світовий ринок.

Із цих причин та через тісні зв’язки з Лондоном (особливо у випадку Скандинавських країн) у ЄЕС від них було мало користі. Але ЄАВТ була (і є) мінімалістичною організацією, яка виникла у відповідь на недоліки Брюсселя, а не як справжня альтернатива. Це завжди була зона вільної торгівлі тільки для промислових товарів, тоді як фермерські продукти залишили для вільного ціноутворення. Деякі з менших держав-членів, як-от Австрія, Швейцарія чи Швеція, могли забезпечити своє процвітання на нішевих ринках завдяки промисловим товарам із високою доданою вартістю та туристичній привабливості. Інші, зокрема Данія, сильно залежали від Британії, яка була ринком для їхнього м’яса та молочних продуктів.

Але і сама Британія потребувала значно більшого ринку для свого промислового експорту, ніж могли запропонувати її скандинавські й альпійські союзники. Визнаючи невідворотне — і водночас сподіваючись повпливати на формування політики ЄЕС, — уряд Гарольда Макміллана офіційно подав заявку на вступ до Європейської економічної спільноти в липні 1961 року, через шість років після того, як Лондон гордовито вийшов з мессінських переговорів. Крім того, подалися Ірландія та Данія, економіки яких були утробно пов’язані з економікою Сполученого Королівства. Чи була б заявка Британії успішною, невідомо: більшість із держав — членів ЄЕС підтримували вступ Британії, хоча й мали обґрунтовані сумніви щодо відданості Лондона ключовим цілям Римського договору. Але це питання суперечливе — як ми пам’ятаємо, де Ґолль публічно заветував вступ Британії в січні 1963 року. Це показник того, з якою швидкістю розвивалися події після Суецької кризи, коли відмова європейської спільноти, яку Британія дотепер не сприймала всерйоз, змусила Макміллана записати у своєму приватному щоденнику розпачливі слова: «Це кінець… усього, над чим я так багато років працював. Усе, що ми робили у своїй країні та за кордоном, зазнало краху».

Британцям нічого не лишалося, окрім як спробувати знову, що вони й зробили в травні 1967 року, проте через шість місяців знову отримали незворушну мстиву відмову від французького президента. Нарешті в 1970 році після відставки, а пізніше і смерті де Ґолля перемовини між Британією та Європою розпочалися втретє й цього разу завершилися задоволенням британської заявки (частково завдяки тому, що торгівля Британії зі Співдружністю ослабла так сильно, що Лондон уже не тиснув на впертий Брюссель щодо гарантування торговельних преференцій третім сторонам — державам, які не належали до ЄЕС). Але коли в 1973 році Британія, Данія та Ірландія зрештою приєдналися до Європейської економічної спільноти, вона вже була сформована, тож вони вже не мали змоги вплинути на неї настільки, наскільки колись могли сподіватися британські очільники.

ЄЕС була франко-німецьким кондомініумом, у якому Бонн тримав у своїх руках фінанси Спільноти, а Париж диктував її політику. Бажання Західної Німеччини стати частиною Європейської спільноти було куплене за високу ціну, але впродовж багатьох десятиліть Аденавер та його наступники платили і не скаржилися, міцно тримаючись французів, чого британці загалом не очікували. Тим часом французи «європеїзували» свої агросубсидії та перекази, не сплативши водночас ціни втрати суверенітету. Остання проблема завжди посідала чільне місце у французькій дипломатичній стратегії. Ще в Мессіні в 1955 році міністр закордонних справ Франції Антуан Піне дуже чітко окреслив цілі Франції: у наднаціональних адміністративних інститутах не було нічого поганого, якщо вони підпорядковувались рішенням, одностайно ухвалюваним на міжурядовому рівні.

Саме з огляду на цю мету де Ґолль чинив тиск на інші держави — члени Європейської економічної спільноти в перше десятиліття її існування. За текстом Римського договору всі важливі рішення (за винятком тих, що стосувалися прийняття нових членів) мали ухвалюватися голосуванням більшості в міжурядовій Раді міністрів. Самоусунувшись із міжурядових переговорів у червні 1965 року, допоки інші лідери держав не погодилися здійснити фінансування агросектору в Спільноті згідно з французькими вимогами, президент Франції заблокував роботу організації. Інші країни опиралися шість місяців, а тоді поступилися; у січні 1966 року вони неохоче погодилися на те, що в майбутньому Рада міністрів більше не зможе ухвалювати рішення більшістю голосів. Це було першим відхиленням від оригінального договору та показова демонстрація неприхованого французького впливу.

Водночас перші досягнення ЄЕС вражали. Тарифи всередині Спільноти були скасовані в 1968 році, що значно випереджало графік. Обсяги торгівлі між шістьма країнами-членами за той самий час збільшилися в чотири рази. Кількість робочої сили, задіяної в сільському господарстві, стабільно зменшувалась, приблизно на 4% щороку, тоді як обсяги сільськогосподарського виробництва на одного робітника в 1960-х роках зростали на 8,1% на рік. Через десять років свого існування, незважаючи на тінь де Ґолля, Європейська економічна спільнота стала здаватися єдиним можливим рішенням, тож інші європейські держави почали шикуватися в чергу до членства.

Та без проблем не обходилося. Корисливий митний союз із високими цінами, керований централізованою адміністрацією та невиборним виконавчим органом з Брюсселя, не був манною небесною ані для Європи, ані для решти світу. Насправді мережа протекціоністських угод і непрямих субсидій, запроваджених на вимогу Франції, узагалі суперечила духу й інститутам міжнародної торговельної системи, яка постала впродовж десятиліття після створення Бреттон-Вудської системи. Тією (значною) мірою, якою система урядування в ЄЕС наслідувала французький приклад, її наполеонівська спадщина не провіщала нічого доброго.

Зрештою, вплив Франції в ранні роки Європейської спільноти допоміг створити нову «Європу», якій легко можна було дорікнути, що вона відтворила всі найгірші риси національної держави в субконтинентальному масштабі: завжди існував чималий ризик, що ціною, яку доведеться сплатити за відновлення Західної Європи, буде певний євроскептичний провінціалізм. Попри зростання добробуту всередині Спільноти, її світ був доволі обмеженим. У певному розумінні він був набагато меншим, ніж світ, відомий французам чи нідерландцям, коли їхні держави відкрилися до людей і країн, розкиданих за океанами. В умовах того часу це навряд чи хвилювало більшість західних європейців, які в будь-якому разі майже не мали вибору. Але згодом це призвело до виразно містечкової візії «Європи», що мало деякі тривожні наслідки для майбутнього.

Смерть Йосипа Сталіна в березні 1953 року спричинила боротьбу за владу серед його стурбованих послідовників. Спочатку здавалося, що єдиним наступником диктатора стане голова таємної поліції Лаврентій Берія. Саме тому оточення змовилось його вбити в липні того самого року, і після нетривалого періоду правління Георгія Маленкова через два місяці першим секретарем Компартії СРСР затвердили Микиту Хрущова — аж ніяк не найвідомішу фігуру з внутрішнього кола Сталіна. У цьому була певна іронія: попри схильність до психозів, Берія обстоював реформи й те, що ще навіть не дістало назви «десталінізація». У той короткий період часу, який пройшов між смертю Сталіна та його власним арештом, він анулював «Справу лікарів», випустив деяких в’язнів з ГУЛАГу й навіть запропонував провести реформи в державах-сателітах, чим спантеличив тамтешніх партійних лідерів.

Нове керівництво, яке формально було колективним, але за Хрущова дедалі більше діяло за моделлю «першого серед рівних», не мало особливого вибору, окрім як продовжити курс, який намітив Берія. Після багатьох років репресій та бідності смерть Сталіна стала поштовхом до масштабних протестів і вимог змін. У 1953–1954 роках відбулися повстання в сибірських трудових таборах у Норильську, Воркуті та Кенгірі; для того щоб їх придушити, Кремлю знадобилися танки, літаки й велика кількість військових. Але щойно «лад» було відновлено, Хрущов повернувся до стратегії Берії. Упродовж 1953–1956 років з ГУЛАГу вийшло 5 мільйонів в’язнів.

У народних демократіях післясталінська доба ознаменувалась не лише повстанням у Східній Німеччині 1953 року (див. розділ 6), але й опозицією навіть у таких невидимих і зазвичай заляканих закапелках імперії, як провінційна Болгарія, де в травні та червні того самого року бунтували працівники тютюнових фабрик. Суттєвої загрози радянській владі не було ніде, але Москва дуже серйозно взяла до уваги масштаб суспільного невдоволення. Тепер перед Хрущовим і його оточенням стояло завдання поховати Сталіна та його радикалізм, водночас не наразивши на ризик систему сталінського терору й ті переваги, які діставала партія від монополії на владу.

Як з’ясувалося в пізніші роки, стратегія Хрущова складалася з чотирьох компонентів. По-перше, як ми знаємо, після переозброєння Західної Німеччини, її включення до НАТО та підписання Варшавського договору він мав стабілізувати відносини із Заходом. Одночасно Москва стала налагоджувати зв’язки з «нейтральним» світом — починаючи з Югославії, яку Хрущов та маршал Булганін^[219] відвідали в травні 1955 року (лише через місяць після підписання Декларації про незалежність Австрії), щоб «розморозити» відносини з цією країною після дуже прохолодного семирічного періоду. По-третє, Москва почала заохочувати партійних реформаторів у державах-сателітах, дозволяючи обережну критику «помилок» сталінської старої гвардії та реабілітацію деяких її жертв, а також поклала край низці показових процесів, масових арештів і партійних чисток.

Саме за таких обставин Хрущов обережно наблизився до четвертого (та, в його уявленні, остаточного) етапу контрольованої реформи — відмежування від самого Сталіна. Тлом для цього став Двадцятий з’їзд КПРС у лютому 1956 року, під час якого Хрущов виголосив свою тепер уже відому «таємну промову», в якій засудив злочини, помилки та «культ» колишнього генсека. З позиції сьогодення ця промова набула ореолу містичності, але її епохальне значення не варто переоцінювати. Микита Хрущов був комуністом, леніністом і щиро вірив у партію не менше, ніж його сучасники. Він поставив перед собою непросте завдання — визнати та докладно розповісти про діяння Сталіна, поклавши відповідальність за них лише на нього самого. Своє завдання він вбачав у тому, щоб підтвердити легітимність комуністичного проєкту, при цьому обливши труп дядька Сталіна брудом і скинувши на нього всю відповідальність.

Промова, виголошена 25 лютого, була повністю традиційною як за риторикою, так і за тривалістю. Вона була адресована партійній еліті й обмежувалась описом «збочень» комуністичної доктрини, у яких винуватили Сталіна. Диктатору закидали те, що він «не зважав на правила партійного життя та паплюжив ленінські принципи колективного партійного керівництва» — іншими словами, ухвалював рішення самотужки.

У такий спосіб його молодші колеги (серед яких з початку 1930-х років був і Хрущов) звільнялися від відповідальності як за злочинні перевищення повноважень, так і, що ще важливіше, помилки його політики. Хрущов пішов на прорахований ризик докладного опису масштабів особистих невдач Сталіна (чим приголомшив й образив почуття слухняних кадрів серед його аудиторії) для того, щоб зберегти і навіть посилити незаплямовану репутацію Леніна, ленінської системи урядування та, власне, наступників Сталіна.

Таємна промова досягла своєї мети, принаймні в межах КПРС. Вона підвела чітку риску під епохою сталінізму, визнавши її трагедії та звірства, і водночас зберігши міф про те, що нинішнє комуністичне керівництво жодним чином за це не відповідає. Отож Хрущов почувався при владі безпечно і до певної міри виборов зелене світло на те, щоб реформувати радянську економіку та пом’якшити апарат терору. Старі сталіністи опинилися на узбіччі: Молотова усунули з посади міністра закордонних справ напередодні червневого візиту Тіто до Москви у відповідь. Що ж до сучасників Хрущова та молодих апаратників на кшталт Леоніда Брежнєва, то вони були винні в сталінських злочинах тією самою мірою, що й Хрущов, а отже, не могли ані заперечувати його твердження, ані ставити під сумнів його авторитет. Контрольована десталінізація влаштовувала майже всіх.

Але критика Сталіна з боку Хрущова не могла залишатися таємницею. Це й заклало підґрунтя для її провалу. У Радянському Союзі промову офіційно опублікували лише в 1988 році, але західні спецслужби пронюхали про неї за кілька днів. Те саме стосувалося і західних комуністичних партій, хоча їх і не утаємничували в наміри Хрущова. Як наслідок, за декілька тижнів чутки про засудження Хрущовим Сталіна поширилися всюди. Наслідки були приголомшливі. Для комуністів засудження Сталіна та його діянь було незрозумілим і тривожним; але водночас це стало полегшенням. Багатьом здавалося, що відтепер комуністам не доведеться виправдовуватись чи спростовувати обурливі закиди їхніх критиків. Деякі члени та симпатики партії на Заході відкололися, але інші залишилися, а їхня лояльність зросла.

У Східній Європі вплив хрущовського відступництва від Сталіна мав ще драматичніші наслідки. У світлі нещодавнього примирення радянського лідера з Тіто та розпуску напівживого Комінформу 18 квітня здавалося, що відречення Хрущова від Сталіна означало, що відтепер Москва схвально ставитиметься до різних «доріг до соціалізму» та відмовиться від терору й репресій як інструменту комуністичного контролю. Тепер, хотілося вірити, вперше можна буде говорити вільно. Як пояснював чеський автор Ярослав Зайферт на З’їзді письменників у Празі у квітні 1956 року, «знову і знову на цьому з’їзді нам говорять, що письменники мають писати правду. Це означає, що в останні роки вони правду не писали… Нарешті це скінчилося. Жахіття лишилися в минулому».

У Чехословаччині, де комуністична верхівка тримала рот на замку щодо їхнього власного минулого за сталінських часів, спогади про терор були надто свіжі, щоб чутки з Москви стали поштовхом до політичних дій^[220]. У сусідній Польщі наслідки шокової хвилі десталінізації виявилися зовсім інакшими. У червні польську армію кинули на придушення демонстрації в західному місті Познань, спровокованої (як і в Східному Берліні за три роки до того) невдоволенням заробітною платою та вимогами щодо обсягів виробництва. Але в країні, де радянизація ніколи не проводилася так ретельно, як деінде, і де партійні лідери загалом щасливо пережили післявоєнні чистки, упродовж осені це лише роздмухало загальне незадоволення.

У жовтні 1956 року Польська об’єднана робітнича партія, занепокоєна через ризик втрати контролю над суспільними настроями, вирішила усунути радянського маршала Костянтина Рокоссовського з посади міністра оборони Польщі та виключити його з Політбюро. Водночас на посаду першого секретаря замість сталініста Болеслава Берута партія обрала Владислава Гомулку. Це був важливий символічний крок: Гомулка за кілька років до цього сидів у тюрмі та заледве зміг уникнути суду. Для польського суспільства він уособлював «національне» обличчя польського комунізму, а його підвищення широко розцінювали як жест прихованої непокори з боку партії, змушеної обирати між власними виборцями та вищим органом у Москві.

Справді, радянські очільники саме так це й оцінювали. Хрущов, Мікоян, Молотов і три інші високопосадовці 19 жовтня вилетіли до Варшави, щоб перешкодити призначенню Гомулки, заборонити виключення Рокоссовського та відновити в Польщі порядок. Щоб не було різночитань щодо їхніх намірів, Хрущов водночас наказав бригаді радянських танків рушити в бік Варшави. Але в запеклих дискусіях із самим Гомулкою, які частково відбулися просто на аеродромі, Хрущов дійшов висновку, що для радянських інтересів у Польщі буде ліпше погодитись із ситуацією в польській партії, аніж спровокувати загострення та майже напевно силове протистояння. Натомість Гомулка запевнив росіян, що зможе відновити контроль і не має наміру залишати владу, виводити Польщу з Варшавського договору чи вимагати, щоб радянські війська залишили країну.

Ураховуючи нерівність сил між Хрущовим і Гомулкою, успіх нового польського керівництва в попередженні катастрофи для їхньої країни заслуговує на особливу увагу. Але Хрущов добре зрозумів свого співрозмовника: як він пояснював радянському Політбюро після повернення до Москви наступного дня, Пономаренко, радянський посол у Варшаві, «сильно помилявся у своїх оцінках Гомулки». Ціною збереження комуністичної влади в Польщі могли бути деякі заміни на посадах і певна лібералізація громадського життя, але Гомулка мав голову на плечах, був вірний партії та не мав наміру віддавати владу народним масам чи партійним опонентам. Крім того, він був реалістом: якщо вже йому не вдалося вгамувати буремні польські настрої, альтернативою була лише Червона армія. Гомулка усвідомлював, що десталінізація не означає, що Хрущов збирається поступатися будь-яким територіальним впливом чи політичною монополією Радянського Союзу.

«Польський жовтень» мав неочікувано сприятливий результат — мало хто на той час усвідомлював, як близько Варшава підійшла до другої радянської окупації. Утім в Угорщині події розвивалися інакше, і це стало очевидно не одразу. Ще в червні 1953 року сталінських призначенців в Угорщині замінили (з ініціативи Москви — на комуніста-реформатора Імре Надя). Надь, як і Гомулка, став жертвою чисток та ув’язнення в попередні роки, тож майже не мав стосунку до доби терору й поганого урядування, яку щойно пережила його країна. Його першим кроком на чолі партії стало представлення за підтримки Берії програми лібералізації. Трудові й тюремні табори підлягали закриттю, селяни мали одержати дозвіл виходити з колгоспів за власним бажанням. Загалом сільське господарство повинно було отримати більшу підтримку, а нереалістичні цілі виробництва мусили бути скасовані. У характерно обережних висловах у конфіденційній постанові угорської Компартії від 28 червня 1953 року було зазначено: «Помилкова економічна політика виявилась дещо зухвалою та ризикованою, оскільки форсований розвиток важкої промисловості передбачав наявність ресурсів і сировини, яких частково просто не було в наявності».

Москва точно не вважала Надя комфортною кандидатурою. У вересні 1949 року він критикував ультрасталінську лінію Матяша Ракоші й був одним з лише двох членів Політбюро, які виступили проти страти Ласло Райка. За це, а також за критику сільської колективізації його виключили з партійної верхівки та змусили до публічного «розкаяння», під час якого Надь визнав свою «опортуністичну вдачу» та неспроможність триматися партійної лінії. Проте, коли настав час творити зміни в країні, де сталінські зловживання cпустошили і економіку, і політичні еліти, його кандидатура виявилась хорошим варіантом. За правління Ракоші в період з 1948 по 1953 рік було страчено близько 480 громадських діячів — не рахуючи Райка та інших жертв комунізму; крім того, понад 150 тисяч осіб (з-поміж менш ніж 9 мільйонів населення) кинули за ґрати.

Надь залишався на посаді до весни 1955 року. На той час Ракоші й інші затяті прихильники угорської партії, які протягом усього часу, поки Надь перебував при владі, докладали зусиль до того, щоб підірвати авторитет свого колеги, який завдавав їм незручностей, змогли переконати Москву в тому, що покладатися на нього не можна і що він не спроможний забезпечити повний контроль, особливо коли Радянському Союзу загрожував розширений Північноатлантичний альянс, а сусідня Австрія незабаром мала стати незалежною, нейтральною державою. Радянський ЦК, як і належить, засудив «праві нахили» Надя, його усунули з посади (а пізніше виключили з партії), а Ракоші з поплічниками повернули собі владу в Будапешті. Цей відступ від реформи лише за вісім місяців до промови Хрущова заздалегідь засвідчив, що радянський лідер, демонтуючи культ Сталіна, не збирався порушувати хід впровадження комуністичної влади.

Близько року в угорській партії діяла неформальна «група Надя», яка вперше в добу післявоєнного комунізму почала функціонувати як неофіційна «реформаторська» опозиція. Тим часом настала черга Ракоші накликати на себе несхвалення Москви. Як ми пам’ятаємо, Хрущов прагнув відбудувати зв’язки між СРСР та Югославією. Але під час антитітоїстської істерії минулих років Ракоші відіграв украй важливу роль. Не випадково звинуваченням у «тітоїзмі» належало особливе місце в угорських показових процесах, насамперед у суді над самим Райком: у цих подіях угорську партію призначили на роль прокурора, і партійна верхівка виконала своє завдання з великим ентузіазмом.

Отож Ракоші ставав непотрібним приводом для сорому, перешкодою для реалізації радянських планів. Коли в Москві в червні 1956 року між СРСР та Югославією відбувалися переговори на високому рівні, тримати біля стерна влади в Будапешті невиправного сталініста, який мав такий сильний зв’язок із лихим минулим, здавалося надмірною провокацією — тим паче, що його минулі дії та непоступливість почали викликати в Угорщині публічні протести. Незважаючи на всі зусилля Ракоші (у березні 1956 року він опублікував в угорській газеті Szabad Ne?p статтю, в якій палко засуджував Берію та його лейтенанта угорської поліції Ґабора Петера, що сильно нагадувало хрущовське розвінчання «культу особи» та показове «зривання масок» із цих персонажів за злочинне переслідування невинних), його час минув. 17 липня 1956 року Анастас Мікоян прилетів до Будапешта і безцеремонно звільнив Ракоші з посади, цього разу востаннє.

Замість Ракоші совєти висунули Ерне Ґере, іншого угорця з бездоганним сталіністським послужним списком. Виявилося, що це помилка. Ґере не міг ані очолити зміни, ані придушити їх. 6 жовтня, задля особливого реверансу в бік Белграда, влада в Будапешті дозволила публічне перепоховання Ласло Райка та інших жертв, засуджених на процесі разом із ним. Бела Сас, один з обвинувачених, якому пощастило вижити, виголосив промову на місці поховання:

Страчений через сфальсифіковані звинувачення, Ласло Райк упродовж семи років покоївся в безіменній могилі. Утім його смерть стала попередженням для угорського народу та для всього світу. Бо сотні тисяч, які проводжають цю домовину, бажають ушанувати не тільки померлого: вони пристрасно та рішуче сподіваються поховати цілу епоху. Безправ’я, свавілля й моральний занепад тих безсоромних років мають бути поховані назавжди; а небезпека, яку створюють ті угорські чиновники, що правлять за допомогою сили та культу особи, має бути назавжди заборонена.

У тому, яке співчуття тепер викликала доля Райка, людини, що сама відправила на ешафот багатьох невинних жертв (не-комуністів), була певна іронія. Але, так чи інакше, перепоховання Райка стало тією іскрою, яка запалила угорську революцію.

16 жовтня 1956 року студенти університету провінційного міста Сегед створили «Лігу угорських студентів», незалежну від офіційних комуністичних студентських організацій. Упродовж тижня студентські організації виникали по всій країні, а кульмінацією руху стало проголошення 22 жовтня маніфесту «Шістнадцять пунктів», підготовленого студентами технічного університету в самому Будапешті. Вимоги студентів стосувалися промислової та аграрної реформ, розширення демократії та права на свободу слова, а також скасування численних дрібних обмежень і правил, які регламентували життя за комунізму. Але найбільше лихо віщувало те, що вони також вимагали повернення Імре Надя на посаду прем’єр-міністра, суду над Ракоші та його прибічниками за їхні злочини і виведення з країни радянських військ.

Наступного дня, 23 жовтня, студенти почали збиратися на Парламентській площі в Будапешті на підтримку своїх вимог. Режим не знав, як реагувати: Ґере спочатку заборонив, а потім дозволив демонстрацію. Коли того самого дня вона продовжилась, Ґере виступив увечері з промовою на Угорському радіо, у якій засудив мітинг та його організаторів. Годину по тому розлючені демонстранти повалили пам’ятник Сталіну в центрі міста, Радянська армія увійшла в Будапешт для розгону натовпу, й уночі було скликано угорський ЦК. Наступного ранку, о 8:13, оголосили, що Імре Надя призначено прем’єр-міністром Угорщини.

Якщо партійні очільники сподівалися, що повернення Надя покладе край революції, вони сильно помилилися. Надь і сам сильно прагнув відновити порядок: він оголосив воєнний стан упродовж години після вступу на посаду. Під час переговорів із Сусловим та Мікояном (який прилетів з Москви того самого дня) він та інші члени нового угорського керівництва наполягали на тому, що з протестувальниками потрібно вести перемовини. Як відзвітували росіяни на спеціальній зустрічі радянського партійного Президіуму 26 жовтня, Янош Кадар^[221] пояснив їм, що можна і дуже важливо відрізняти лояльні маси, які віддалилися від партії через її колишні промахи, від озброєних контрреволюціонерів, яких уряд Надя сподівався ізолювати.

Роз’яснення Кадара, можливо, й переконали деяких радянських лідерів, але вони не відображали угорської реальності. Студентські організації, ради робітників і революційні «національні комітети» стихійно створювалися по всій країні. Сутички між поліцією та демонстрантами викликали атаки у відповідь на самосуди. Угорське партійне керівництво спочатку не дослухалося до порад деяких своїх членів і не визнало повстання демократичною революцією; натомість воно наполягало на визначенні «контрреволюція», а отже, втратило можливість використати його у своїх цілях. Тільки 28 жовтня, через тиждень після початку демонстрацій, Надь звернувся до протестувальників по радіо і запропонував перемир’я в збройних зіткненнях. Він визнав легітимність і революційний характер протестів, пообіцяв розпустити ненависну народу таємну поліцію та заявив про вихід радянських військ із Будапешта.

Незважаючи на сумніви, радянські лідери вирішили підтримати новий підхід Будапешта. Суслов, звітуючи додому в день радіозвернення Надя, подав нові поступки як ціну, яку потрібно сплатити, щоб повернути народні рухи під контроль партії. Але події в Угорщині випереджали розрахунки Москви. Через два дні, 30 жовтня, після нападів на штаб-квартиру Компартії в Будапешті та загибелі двадцяти чотирьох захисників приміщення, Імре Надь знову виступив на радіо. Цього разу він оголосив, що його уряд відтепер спиратиметься на «демократичну співпрацю коаліції партій, відновлених у 1945 році». Іншими словами, Надь формував багатопартійний уряд. Надь не лише не протистояв опозиції, а дедалі більше вкорінював свою владу в народному русі. Прославляючи «вільну, демократичну та незалежну Угорщину», у своєму заключному реченні він навіть уперше випустив дискредитоване означення «соціалістичну». І також привселюдно звернувся до Москви із проханням «почати виведення радянських військ» — і з Будапешта, і з Угорщини загалом.

Авантюру Надя — він щиро вірив у те, що може відновити порядок в Угорщині і таким чином відвернути потенційну загрозу радянського вторгнення — підтримали й інші комуністи в його уряді. Але він втратив контроль над ситуацією. Народні революційні комітети, політичні партії та газети виникали по всій країні. Усюди панували антиросійські настрої і часто згадували про придушення імперською Росією Угорської революції 1848‒1849 років. І, що найважливіше, радянські лідери втрачали довіру до Надя. На момент, коли 31 жовтня по обіді Надь оголосив, що розпочинає переговори про вихід Угорщини з Варшавського договору, його доля, напевно, вже була визначена.

Хрущов і його оточення завжди вважали, що мають втрутитися, якщо «контрреволюція» в Угорщині — як раніше в Польщі — вийде з-під контролю. Але, здається, спочатку їм не хотілося йти цим шляхом. Аж 31 жовтня Президіум ЦК зробив заяву, в якій сповіщав про бажання «розпочати належні переговори» з угорським керівництвом щодо виведення радянських військ з угорської території. Але навіть тоді, коли вони пішли на цю поступку, їм надходили повідомлення про студентські демонстрації в Тімішоарі (Румунія) та «ворожі настрої» серед болгарських інтелектуалів, які прихильно ставилися до угорських революціонерів. Це починало скидатися на ефект доміно, якого давно боялися радянські лідери, і змусило їх змінити тактику.

Отож, пообіцявши провести переговори щодо виведення військ, наступного дня радянський Президіум отримав від Хрущова вказівку, що про це не може бути й мови. «Імперіалісти» розцінили б такий крок як свідчення радянської слабкості. Натомість СРСР тепер мав «узяти на себе ініціативу щодо відновлення порядку в Угорщині». Дивізії Радянської армії в Румунії та Україні одержали відповідний наказ рухатися до угорського кордону. Коли угорський прем’єр про це дізнався, то викликав радянського посла (Юрія Андропова) та повідомив йому, що на знак протесту проти поновлення руху радянських військ Угорщина в односторонньому порядку оголошує про вихід з Варшавського договору. Того вечора 1 листопада за десять восьма Надь оголосив по радіо, що відтепер Угорщина — нейтральна країна, і попросив ООН визнати її новий статус. Цю декларацію підтримали по всій країні; Ради робітників Будапешта, які страйкували з початку демонстрацій, відповіли закликом повертатися до робочих місць. Надь нарешті завоював довіру більшості угорців, які раніше не вірили в його наміри.

Того самого вечора, коли Надь зробив свою історичну заяву, Яноша Кадара таємно вивезли до Москви, де Хрущов переконав його в необхідності сформувати в Будапешті новий уряд за підтримки Кремля. Червона армія в будь-якому разі увійде та встановить лад; питання полягало лише в тому, хто з угорців удостоїться честі з ним співпрацювати. Будь-які вагання, які Кадар міг відчувати, перш ніж зрадити Надя та інших своїх співвітчизників, були розвіяні аргументами Хрущова — тепер совєти знали, що помилилися, коли в липні поставили Ґере. Після відновлення порядку в Будапешті цієї помилки не можна було припуститися знову. Після цього, щоб скоординувати плани щодо вторгнення в Угорщину, Хрущов вирушив до Бухареста на зустріч із лідерами Румунії, Болгарії та Чехословаччини (делегація нижчого рівня в переддень зустрілася з поляками). Тим часом Надь продовжував оскаржувати посилену військову активність СРСР; 2 листопада він попросив генерального секретаря ООН Даґа Гаммаршельда виступити посередником між Угорщиною та СРСР і попросити Захід визнати угорський нейтралітет.

Наступного дня, 3 листопада, уряд Надя розпочав (або думав, що розпочав) переговори з радянськими військовими командувачами щодо виведення військ. Але коли команда угорських перемовників повернулася ввечері до штаб-квартири Радянської армії в Тьоколі (Угорщина), їх негайно заарештували. Невдовзі, о 4-й ранку 4 листопада, радянські танки увійшли в Будапешт, а через годину з окупованої Східної Угорщини прийшло повідомлення, що замість Імре Надя встановлено новий уряд. У відповідь сам Надь зробив останнє радіозвернення до угорського населення, закликаючи до опору агресору. З найближчими спільниками він cховався в посольстві Югославії в Будапешті, де їм надали притулок.

Про військове протистояння навіть не йшлося: попри відчайдушний опір, радянські сили взяли Будапешт упродовж сімдесяти двох годин, а уряд Яноша Кадара склав присягу 7 листопада. Деякі робітничі ради протрималися ще місяць — Кадар не хотів наражати їх на прямий удар, — а демонстрації то тут, то там тривали до 1957 року. За даними таємного звіту, який отримав радянський Центральний Комітет 22 листопада 1956 року, угорські шахтарі зменшили обсяги виробництва до 10% спроможностей. Але за місяць нова влада набула достатньої впевненості, щоб почати закручувати гайки. 5 січня за «підбурювання до страйку» було запроваджено смертну кару, і почалися серйозні репресії. Окрім близько 2700 угорців, які загинули під час бойових дій, ще 341 особу судити та стратили в подальші роки (останній смертний вирок був виконаний у 1961 році). Приблизно 22 тисячі угорців отримали за участь у «контрреволюції» тюремні терміни (чимало хто — на п’ять років чи більше). Ще 13 тисяч вислали в табори, а багатьох звільнили з роботи або помістили під пильний нагляд, аж доки в березні 1963 року не було проголошено загальну амністію.

Близько 200 тисяч осіб, понад 2% населення, втекли з Угорщини після радянської окупації, більшість із них — молода освічена професійна еліта Будапешта й урбанізованого заходу країни. Вони переїхали до США (де прийняли близько 80 тисяч угорських біженців), Австрії, Британії, Західної Німеччини, Швейцарії, Франції та багатьох інших країн. Певний час доля Надя та його оточення залишалася невизначеною. Після того як вони просиділи в посольстві Югославії в Будапешті майже три тижні, їх хитрістю змусили вийти 22 листопада, а тоді радянська влада негайно їх заарештувала й вивезла до румунської в’язниці.

Кадар багато місяців думав, що робити зі своїми колишніми друзями й товаришами. Щоб не викликати протест міжнародної спільноти, більшість репресій проти молодих робітників і солдатів, які брали участь у вуличних сутичках, тримали в суворій таємниці; і навіть попри це з-за кордону звучали вимоги про помилування щодо низки відомих осіб, як-от письменників Йожефа Ґалі та Ґули Оберсовського. Доля самого Надя була особливо чутливим питанням. У квітні 1957 року Кадар і його колеги вирішили повернути Надя та його «спільників» до Угорщини на суд, але процес відкладали до червня 1958 року, і навіть тоді він залишався суворо засекреченим. У червні 1958 року всіх звинувачених визнали винними в розпалюванні контрреволюції; їх засудили на смерть або надовго кинули за ґрати. Письменники Іштван Бібо й Арпад Генц (майбутній президент посткомуністичної Угорщини) отримали довічні ув’язнення. Іще двох — Йожефа Сіладжі та Ґезу Лошонці — вбили в тюрмі ще до того, як почався суд. Імре Надя, Пала Малетера та Міклоша Ґімеша стратили на світанку 16 червня 1958 року.

Угорське повстання, короткий і безнадійний бунт у маленькому закапелку радянської імперії, мало нищівний вплив на міжнародні відносини. По-перше, воно стало наочним уроком для західних дипломатів. Хоч офіційно Сполучені Штати і визнавали неможливість звільнити східноєвропейські держави з-під радянського контролю, але до того часу продовжували живити в цих країнах «дух опору». Як було сформульовано в аналітичній довідці № 174 (від грудня 1953 року) Ради національної безпеки, США вдавалися до непрямих дій і дипломатичної підтримки задля того, щоб «створити умови, за яких звільнення сателітів було б можливим за сприятливих обставин у майбутньому».

Але, як пізніше наголошувалось у конфіденційній аналітичній записці, підготовленій у липні 1956 року з метою урахування тогорічних переворотів, «США не готові розв’язувати війну, щоб витиснути радянську владу з країн-сателітів» (NSC 5608/1 «Політика США щодо радянських сателітів у Східній Європі»).

Насправді від часу придушення Берлінського повстання в 1953 році Державний департамент дійшов висновку, що в осяжному майбутньому ніщо не загрожувало Радянському Союзу в його «зоні контролю». «Невтручання» було єдиною стратегією Заходу щодо Східної Європи. Але угорські повстанці не могли цього знати. Багато хто щиро сподівався на підтримку Заходу, підбадьорений безкомпромісним тоном публічних заяв США та програмами радіо «Вільна Європа», ведучі яких з еміграції заохочували угорців брати в руки зброю й обіцяли незабаром підтримку з-за кордону. Зрозуміло, що, коли такої підтримки не надійшло, переможені повстанці відчули злість і розчарування.

Навіть якщо західні уряди й хотіли б зробити більше, обставини були вкрай несприятливі. Того самого дня, коли розпочалося Угорське повстання, представники Франції та Британії перебували в Севрі, на таємних переговорах з ізраїльтянами. Франція була особливо заклопотана своїми північно-африканськими проблемами. Як 27 жовтня пояснював міністр закордонних справ Крістіан Піно в абсолютно конфіденційному зверненні до французького представника в Раді Безпеки ООН, «надзвичайно важливо, щоб проєкт резолюції, який розглядатиме Рада Безпеки щодо угорського питання, не містив жодних позицій, які могли б зашкодити нашим діям в Алжирі… Зокрема, ми виступаємо категорично проти створення слідчого комітету». У відповідь на пропозицію посла Британії в Москві, щоб Лондон напряму звернувся до Москви із закликом утриматися від вторгнення в Угорщину, міністр закордонних справ Британії Селвін Ллойд чотири дні по тому писав до прем’єр-міністра Ентоні Ідена в схожому ключі: «Думаю, що зараз не час для такого повідомлення».

Як Хрущов пояснював Президіуму ЦК 28 жовтня, «англійці та французи вскочили в Єгипті по повній»^[222]. Що ж до Ейзенгавера, то тоді тривав останній тиждень його передвиборчої кампанії — саме в день його переобрання в Будапешті відбувалися деякі з найзапекліших боїв. Рада національної безпеки США обговорила питання Угорщини тільки через три дні після радянського вторгнення. Її члени занадто повільно усвідомлювали все значення дій Надя, зокрема його відмову від однопартійного правління, позаяк йшлося про країну, яка не мала суттєвого значення для великої стратегії США (нещодавній кризі в Польщі Вашингтон приділив значно більше уваги). А коли Угорщина таки опинилася на порядку денному Ради нацбезпеки під час її засідання 8 листопада, усі, починаючи з Ейзенгавера, погодилися, що в усьому винні французи та британці. Якби вони не вторглися в Єгипет, Радянський Союз не мав би прикриття для нападу на Угорщину. Адміністрація Ейзенгавера мала чисте сумління.

Радянські очільники, зі свого боку, побачили можливість і вхопилися за неї. Справжньою небезпекою, яку створював Надь, комуністи вважали не економічну лібералізацію і не послаблення цензури. Навіть проголошення нейтралітету (хоч Москва і вважала це «провокацією») не було приводом для повалення Надя. Чому справді не міг потурати Кремль, то це відмові від партійної монополії, «керівної ролі партії» (чого Гомулка завбачливо не допустив у Польщі). Такий відхід від радянських традицій був тоненькою тріщинкою, в яку міг увійти клин демократії, занапастивши всі комуністичні партії. Ось чому комуністичні лідери в решті держав-сателітів так радо підтримали рішення Хрущова скинути Надя. Коли на засідання 2 листопада чехословацьке Політбюро висловило готовність активно сприяти «збереженню народної демократії в Угорщині всіма можливими засобами», це прагнення було непідробно правдивим і щиросердним^[223].

Навіть Тіто зрештою визнав, що ослаблення контролю партії в Угорщині та колапс державного безпекового апарату був небезпечним прецедентом. Спочатку лідер Югославії вітав зміни в Угорщині як свідчення подальшої десталінізації. Але наприкінці жовтня перебіг подій у Будапешті змусив його передумати — його дуже непокоїла близькість Угорщини до Югославії, наявність у югославському краї Воєводина численної угорської меншини та ймовірний ризик, створюваний ефектом доміно. Коли Хрущов і Маленков 2 листопада не полінувалися прилетіти до резиденції Тіто на острів в Адріатичному морі^[224] та сповістити його про план вторгнення, Тіто висловив занепокоєння, але водночас і розуміння. Його насамперед хвилювало те, щоб до маріонеткового уряду в Угорщині не увійшов Ракоші й інші невиправні сталіністи. Але щодо цього Хрущов радо його заспокоїв.

Хрущов тішився набагато менше, коли лише через два дні Тіто надав притулок Надю, п’ятнадцяти членам його уряду та їхнім родинам. Очевидно, що це рішення було ухвалене в розпал угорської кризи й спиралося на припущення, що росіяни не зацікавлені у створенні мучеників. Але коли радянські лідери висловили своє незадоволення й особливо після того, як Надя та інших викрали на виході з югославського посольства, попри те що сам Кадар обіцяв їм безпеку, Тіто опинився в незручній ситуації. Публічно лідер Югославії продовжував підтримувати новий уряд Кадара, але неофіційно навіть не намагався приховати, що розвиток подій йому не до вподоби.

Прецедент безконтрольного втручання СРСР у справи братської комуністичної держави не сприяв зближенню радянського керівництва з Югославією. Відносини між Москвою та Белградом знову погіршилися, а югославський режим почав загравати із Заходом і нейтральними азійськими державами. Отож реакція Тіто на радянське вторгнення в Угорщину була неоднозначною. Як і радянські лідери, він з полегшенням сприйняв відновлення комуністичного режиму; але те, яким чином цього досягли, створювало небезпечний прецедент і лишало гіркий післясмак.

Реакція інших країн загалом була більш однозначна. Секретна промова Хрущова, відколи вона просочилася на Захід, означила кінець певної комуністичної релігії. Та водночас вона відкрила можливості для післясталінських реформ й оновлення. Принісши Сталіна в жертву заради збереження ілюзії щодо революційної чистоти Леніна, Хрущов запропонував членам партії та «попутним» прогресистам міф, якого вони могли триматися. Але відчайдушні бої на вулицях Будапешта розвіяли будь-які ілюзії щодо цієї нової «реформованої» радянської моделі. Укотре не залишилося жодних сумнівів, що основа комуністичної влади — це не що інше, як танкова гармата. Решта була діалектикою. Західні комуністичні партії почали кровоточити. За власними підрахунками Комуністичної партії Італії, у період між 1955 та 1957 роками з партії вийшло близько 400 тисяч членів. Як пояснював Тольятті радянським лідерам на піку угорської кризи, «угорські події розвиваються таким чином, що нам дуже складно пояснити щось партії, а також дійти консенсусу щодо схвалення дій керівництва».

В Італії, так само як і у Франції, Британії та інших країнах, партію масово залишали молодші, освічені члени^[225]. Як і решта лівих інтелектуалів, які не були комуністами, їх приваблювала не лише обіцянка змін в СРСР після Сталіна, а й сама Угорська революція, її робітничі ради, студентські ініціативи й ідея того, що навіть керівна партія Радянського блоку може зазнавати трансформацій і вітати нові напрямки. Ганна Арендт, між іншим, вважала, що саме поява рад (а не ініціатива Надя щодо відновлення політичних партій) була справжнім виявом повстання демократії проти диктатури, свободи проти тиранії. Здавалося, нарешті стало можливим говорити про комунізм і про свободу водночас. Пізніше Хорхе Семпрун, молодий іспанський комуніст, який таємно працював у Парижі, зауважував: «Секретна промова стала нашим звільненням; принаймні вона дала нам шанс прокинутися від… сну розуму». Після вторгнення в Угорщину мить надії залишилася в минулому.

Деякі західні спостерігачі намагалися виправдати радянську інтервенцію чи принаймні пояснити її офіційною комуністичною версією про те, що Імре Надь очолив контрреволюцію (чи був до неї причетним): Сартр показово наполягав, що угорське повстання мало «правий ухил». Та хай які були мотиви повстанців у Будапешті та в інших місцях (а вони були набагато різноманітніші, ніж тоді здавалося), на закордонних спостерігачів більше враження справив не угорський заколот, а його придушення Радянським Союзом. Відтепер комунізм назавжди став асоціюватися із гнобленням, а не революцією. Упродовж сорока років західна лівиця дивилася на Росію, пробачаючи насильство більшовиків і навіть захоплюючись ним як ціною революційної самовпевненості та перебігом Історії. Москва була улесливим дзеркалом їхніх політичних ілюзій. У листопаді 1956 року дзеркало розлетілося на друзки.

У записці, датованій 8 вересня 1957 року, угорський письменник Іштван Бібо зауважив, що, «придушивши Угорську революцію, СРСР завдав потужного, можливо, смертельного удару по рухах “попутників” (за мир, жінок, молодь, студентів, інтелектуалів тощо), які живили комунізм». Його спостереження виявилося доволі проникливим. Позбавлений магнетичного алюру сталінського терору та поставши в Будапешті в усій своїй броньованій посередності, радянський комунізм втратив свої чари для більшості західних прихильників і симпатиків. Щоб утекти від «смороду сталінізму», колишні комуністи на кшталт французького поета Клода Роя повернули «ніздрі до інших горизонтів». Після 1956 року секретів Історії вже шукали не на сірих фабриках і недолугих колгоспах народних демократій, а на інших, більш екзотичних просторах. Жменька невиправних апологетів ленінізму, кількість яких дедалі зменшувалась, трималася за минуле; але від Берліна до Парижа нове покоління західних прогресистів шукало приклад і розраду взагалі за межами Європи, у прагненнях та потрясіннях тих країв, які тоді ще не називали «третім світом».

У Східній Європі ілюзії також зазнали краху. Як повідомляв 31 жовтня британський дипломат у Будапешті на піку першої хвилі боїв, «це майже диво, що угорці змогли вистояти та відбити цей диявольський натиск. Цього їм не забудуть і не пробачать». Але не лише угорці взяли мову радянських танків близько до серця. Румунські студенти вийшли на демонстрації на підтримку угорських сусідів; східнонімецьких інтелектуалів заарештовували та судили за критику дій Радянського Союзу; в СРСР саме події 1956 року зірвали полуду з очей до того часу відданих комуністів, на кшталт молодого Леоніда Плюща. З уламків Будапешта народилося нове покоління дисидентів-інтелектуалів, людей на кшталт Паула Ґоми в Румунії чи Вольфґанґа Гаріха в НДР.

Відмінність у Східній Європі, звичайно, полягала в тому, що розчаровані піддані дискредитованого режиму не могли перевести увагу на далекі краї або розпалити своє революційне завзяття від полум’я далеких селянських повстань. Вони були змушені жити разом з комунізмом та в ньому, але його обіцянкам більше не вірили. Для східних європейців події 1956 року стали втіленням концентрованого розчарування. Їхні сподівання стосовно комунізму, що ненадовго відновилися через обіцянку десталінізації, розвіялись, як і їхні надії щодо західної допомоги. Якщо хрущовські одкровення щодо Сталіна або невпевнений початок реабілітації жертв показових процесів могли до того свідчити, що комунізм ще здатен містити зародки відродження та визволення, після подій в Угорщині серед настроїв почали домінувати цинізм і покора.

Це мало свої плюси. Саме через те, що населення комуністичної Східної Європи стало пасивним, а порядок речей відновився, радянське керівництво за Хрущова розпочало певну лібералізацію на місцях — за іронією долі, насамперед в Угорщині. На хвилі каральних акцій проти учасників революції 1956 року та їхніх прихильників Кадар створив модель «постполітичної» комуністичної держави. В обмін на безумовну згоду з владною монополією та авторитетом партії угорцям дозволили суворо регламентовану свободу у виробництві та споживанні. Ні від кого не вимагали вірити в Комуністичну партію, уже не кажучи про її очільників, — лише утримуватись від будь-яких проявів опозиційності. Бездіяльність сприймалась як мовчазна згода.

Отож «гуляш-комунізм», який виник у результаті, створив умови для стабільності в Угорщині; а пам’ять про угорські події забезпечила стабільність у решті країн Радянського блоку, принаймні на десятиліття. Але це мало свою ціну. Для більшості людей, які жили за комунізму, режим «соціалізму» втратив будь-яку радикальну, прогресивну, утопічну перспективу, а водночас — і частину привабливості, яку він мав, особливо для молоді, ще на початку 1950-х років. Тепер це був лише спосіб життя, який треба було терпіти. Це не означало, що це не може тривати довго: мало хто після 1956 року очікував швидкий кінець радянської системи влади. Навпаки, щодо цього більше оптимізму відчувалося до подій того року. Але після листопада 1956 року комуністичні держави Східної Європи, як і сам Радянський Союз, почали занурюватись у багатолітній морок застою, корупції та цинізму.

Совєтам так само довелося за це заплатити: у багатьох аспектах 1956 рік означав поразку й занепад революційного міфу, так успішно виплеканого Леніним і його наступниками. Багато років по тому, 11 листопада 1992-го, Борис Єльцин змушений був визнати в промові перед угорським парламентом: «Трагедія 1956 року… назавжди залишиться незмивною плямою радянського режиму». Але це було ніщо проти ціни, яку вони змусили заплатити своїх жертв. Через тридцять три роки, 16 червня 1989 року, у Будапешті, який святкував свій перехід до свободи, сотні тисяч угорців узяли участь ще в одному символічному перепохованні — цього разу Імре Надя та його прибічників. З-поміж інших на могилі Надя виступив молодий Віктор Орбан, майбутній прем’єр-міністр країни. «Безпосереднім наслідком кривавого придушення Революції, — сказав він, звертаючись до натовпу, — стало те, що ми мали взяти на себе тягар неспроможності й спробувати вирватися з азіатської безвиході, у яку нас запроторили. Угорська соціалістична робітнича партія справді вкрала в 1956 році майбутнє сучасної молоді».