Розділ 13 Кінець справи

Революція — це дія величезної суспільної маси проти диктатури меншості. Вона супроводжується кризою політичної влади й послабленням насильницького апарату. Ось чому її не потрібно здійснювати силою зброї.

Яцек Куронь та Кароль Модзелевський^[312], «Відкритий лист Партії» (березень 1965 року)

Кожна Комуністична партія вільна застосовувати у своїй країні принципи марксизму-ленінізму та соціалізму, але вона не вільна відходити від цих принципів, якщо хоче залишатися Комуністичною партією.

Леонід Брежнєв (3 серпня 1968 року)

Тільки після Празької весни 1968 року стало очевидно, хто є хто.

Зденек Млинарж

Учора настало раптово.

Пол Маккартні

Шістдесяті в Радянському блоці з об’єктивних причин минали інакше, ніж у країнах Заходу. Після 1956 року десталінізація стала каталізатором вимог змін так само, як деколонізація та Суецька криза на Заході, але придушення Угорського повстання одразу дало зрозуміти, що реформи можуть відбуватися лише під егідою партії. Це, зі свого боку, нагадувало про те, що головна рушійна сила комунізму — влада в Москві; значення мали тільки настрій та дії радянського керівництва. Саме Микита Хрущов, до його скинення в 1964 році, визначав історію східної половини Європи.

Покоління радянських лідерів хрущовської доби досі вірило в міжнародну класову боротьбу. Саме через романтизоване сприйняття повстань у Латинській Америці крізь призму власних революційних радянських спогадів Хрущов припустився тих помилок, які в 1962 році призвели до Кубинської кризи та його власного усунення від влади. Протистояння з Китаєм, яке повністю оприявнилося в 1960 році та створило для лівих критиків Москви «маоїстську» альтернативу радянській моделі, було не просто змаганням за геополітичну першість; частково це справді була боротьба за душу «світової революції». Через це в конкуренції з Пекіном московські післясталінські керманичі опинялися в неоднозначному становищі.

У хрущовські роки відбулися справжні зміни. З 1959 року сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)» перестав бути авторитетним джерелом радянської історії та марксистської теорії^[313]. Терор ослаб, хоча його інститути та практики діяли і далі: ГУЛАГ ніхто не скасовував, тож десятки тисяч політичних в’язнів усе ще скніли в таборах і на засланнях: половина з них — українці. За Хрущова були скасовані сталінські закони, які забороняли змінювати місце роботи, було скорочено робочий день, встановлені мінімальні зарплати та запроваджено декретну відпустку й загальну пенсійну систему (яку після 1965 року поширили також і на колгоспників). Іншими словами, Радянський Союз та його більш розвинуті сателіти перетворилися на державу добробуту в зародку, принаймні формально.

Однак амбітніші реформи Хрущова не змогли призвести до обіцяних продуктових надлишків (це була ще одна причина, з якої його партійні колеги мусили усунути його від влади в жовтні 1964 року). Освоєння «цілини» в Казахстані та Південному Сибіру виявилося особливо провальним: пів мільйона тонн верхнього шару ґрунту щорічно вимивалося на землі, яка була абсолютно не пристосована до вирощування зернових культур і де врожай часто виростав упереміш із бур’яном. У трагікомічному поєднанні централізованого планування та місцевої корупції комуністичні керівники в Киргизстані змушували колгоспників виконувати норми виробництва за рахунок скуповування продуктів у місцевих магазинах. У провінційних містах відбувалися продуктові бунти (зокрема в Новочеркаську в червні 1962 року). Із січня 1964 року, після катастрофічного неврожаю 1963 року, СРСР був змушений імпортувати зерно із Заходу.

Водночас маленькі приватні господарства, які Хрущов час від часу дозволяв, були майже до непристойності успішними: на початку 1960-х 3% землі, яку обробляли приватно, забезпечували третину сільськогосподарської продукції Радянського Союзу.

Економічні реформи 1950‒1960-х років від початку були гарячковою спробою налагодити структурно неповноцінну систему. Оскільки за ними ховалося нерішуче прагнення децентралізувати економічні рішення чи фактично дозволити приватне виробництво, безкомпромісні радикали зі старої партійної гвардії сприймали їх як образу. Але ні в чому іншому лібералізація, яку проводив Хрущов, а за ним — Брежнєв, не становила жодної негайної загрози для влади та протекції, на якій трималася радянська система. Насправді саме тому, що економічні вдосконалення в Радянському блоці завжди були підпорядковані політичним пріоритетам, досягнути вдалося так мало.

Інша річ — культурна реформа. Ленін завжди більше переймався через критику, ніж через власні принципи; його наступники нічим не відрізнялися. Комуністичні лідери, зокрема Хрущов, надзвичайно чутливо ставилися до інтелектуальної опозиції незалежно від того, чи мала вона шанси отримати ширшу підтримку всередині партії та за її межами. Після його перших звинувачень у бік Сталіна в 1956 році багато хто в Радянському Союзі та за кордоном був сповнений оптимізму, що цензура послабне і з’явиться певний простір для виявлення обережної незгоди та критики (того самого року Борис Пастернак зробив невдалу спробу подати рукопис свого роману «Доктор Живаґо» до літературного журналу «Новий світ»^[315]). Але вже невдовзі Кремль занепокоївся через те, що здавалося йому культурною вседозволеністю; уже через три роки після ХХ з’їзду КПРС Хрущов виступав із гнівними промовами на захист офіційного соцреалізму в мистецтві та погрожував незгодним серйозними наслідками, якщо вони продовжуватимуть його паплюжити, навіть якщо це сталося в минулому.

Однак сам Хрущов, якщо і не його оточення, був абсолютно непередбачуваним. На ХХІІ з’їзді КПРС у жовтні 1961-го став очевидним масштаб розколу між Китаєм та СРСР (наступного місяця Радянський Союз закрив своє посольство в Албанії, європейській намісниці Пекіна), а в змаганні за світовий вплив Москва вирішила показати своє нове обличчя спантеличеним й охопленим сумнівами закордонним прихильникам. У 1962 році нікому не відомому вчителю з провінції Олександру Солженіцину дозволили опублікувати песимістичний і потенційно підривний роман «Один день з життя Івана Денисовича» в «Новому світі» — тому самому журналі, який менш ніж шість років тому відхилив роман Пастернака.

Ця відносна терпимість останніх років Хрущова не поширювалась на пряму критику радянського керівництва: пізніші праці Солженіцина ніколи б не дозволили оприлюднити навіть на піку «відлиги». Але порівняно з минулим початок 1960-х років був часом літературної свободи й обережних культурних експериментів. Утім після Кремлівського перевороту в жовтні 1964 року все змінилося. Учасників змови проти Хрущова не влаштовували його політичні помилки й авторитарна манера, але найбільше їх дратувала його непослідовність. Сам Перший секретар, очевидно, дуже добре розумів, що можна дозволити, а що — ні, але інші могли піддатися спокусі неправильно потлумачити його позірну толерантність. Можна було припуститися помилки.

Через декілька місяців після захоплення влади нові кремлівські керманичі почали утиски інтелігенції. У вересні 1965 року арештували двох молодих письменників — Андрія Синявського та Юлія Данієля. Під псевдонімами Абрама Терца та Миколи Аржака вони нелегально видавали на Заході різноманітні художні твори. Терц-Синявський також опублікував (за кордоном) коротку критичну статтю про сучасну радянську літературу — «Що таке соціалістичний реалізм».

Процес Синявського — Данієля відбувався за зачиненими дверима, хоча кампанія в пресі, яка очорнювала обох письменників, привернула до їхньої долі увагу громадськості. Судовий розгляд таємно записувався та був розшифрований кількома особами, які мали доступ до судового приміщення. Через рік стенограми були оприлюднені російською й англійською мовами, що викликало міжнародне обурення цією справою та вимоги звільнити в’язнів^[316]. Особливістю справи було те, що, попри всі звірства сталінських десятиліть, нікого раніше не арештовували і не кидали до в’язниці лише на підставі змісту їхніх (художніх) творів. Навіть якщо речові докази спеціально й необмежено фальсифікували, раніше інтелектуалів завжди звинувачували у діях, а не тільки в словах.

Позаяк процес над Синявським та Данієлем ішов урозріз із відносним послабленням хрущовських років, він спричинив безпрецедентні протести всередині самого Радянського Союзу. З цього почався дисидентський рух останніх десятиліть СРСР: підпільний «самвидав» розпочався у рік арештів та через них, а чимало найважливіших фігур радянських дисидентських кіл 1970‒1980-х років уперше заявили про себе саме під час протестів проти вироків Синявському та Данієлю. Володимира Буковського, тоді — 25-річного студента, у 1967 році затримали за організацію демонстрації на площі Пушкіна на захист громадянських прав та свободи слова. Ще в 1963 році його заарештував КДБ: його звинуватили в зберіганні антирадянської літератури та примусово лікували в психіатричній лікарні. Тепер його засудили на три роки в трудовому таборі за «антирадянську діяльність».

Справа Синявського — Данієля та реакція, яку вона викликала, здається, дуже чітко окреслювала ситуацію в Радянському Союзі: що змінилося, а що — ні.

Водночас у східноєвропейських державах Радянського блоку перспективи змін здавалися набагато реалістичнішими. На перший погляд, у цьому полягав певний парадокс. Зрештою, якщо громадяни Радянського Союзу були безсилі в умовах післясталінської диктатури, то населення Угорщини чи Чехословаччини та їхніх держав-сусідів перебувало в подвійно безнадійному становищі: не лише вони жили в умовах репресивного режиму, а навіть очільники їхніх країн були заручниками справжньої влади в імперській столиці. Принципи безумовності радянської влади наочно продемонстрували події в Будапешті в листопаді 1956 року. Ба більше, у Чехословаччині та Румунії деякі з іще живих жертв показових процесів минулих років і досі, десять років по тому, скніли в тюрмах.

І все-таки Східна Європа була іншою — почасти, звичайно, просто тому, що нещодавно стала колоніальним розширенням комуністичної влади. У 1960-х роках більшість населення Радянського Союзу не знала іншої форми влади, крім комунізму; у тіні Великої Вітчизняної війни вона навіть була почасти обґрунтована. Але західніше ще не вивітрилися спогади про радянську окупацію та силове радянське захоплення. Те, що партійні лідери цих країн насправді були московськими маріонетками і їм не довіряло місцеве населення, змушувало їх охочіше враховувати його настрої.

Ця можливість здавалася ще реальнішою тому, що місцеві критики партійних режимів у Східній Європі в 1956‒1968 роках у жодному разі не були антикомуністами. У відповідь на твердження Сартра в 1956 році про те, що угорська революція відбувалася «у правому дусі», угорський науковець-емігрант Франсуа Фейто відповів, що з правого флангу стояли сталіністи. Це вони були «проти Комуни». «Ми ж залишаємося вірними лівим силам, вірними нашим ідеям, ідеалам і традиціям». Наголос Фейто на правомірності антисталінської лівиці відбиває тональність східноєвропейської інтелектуальної опозиції подальших дванадцяти років. Їхня мета полягала не в тому, щоб засудити комунізм, і тим паче не в тому, щоб його повалити; вони радше прагнули зрозуміти, що саме пішло не так, і запропонувати альтернативу в межах самого комунізму.

Це був «ревізіонізм» — термін, який у цьому контексті вперше вжив польський лідер Владислав Гомулка на з’їзді Центрального Комітету Польської об’єднаної робітничої партії в травні 1957 року щодо його опонентів-інтелектуалів. Ці «ревізіоністи» (найвідоміший з них у Польщі — молодий філософ-марксист Лешек Колаковський) до 1956 року переважно були ортодоксальними марксистами. Їхні переконання не змінилися за один день. Навпаки, упродовж наступних дванадцяти років вони, за словами словацького письменника Мілана Шимечки, «намагалися знайти помилку в задумі». Як і більшість сучасних західних марксистів, вони були щиро переконані, що можна чітко відокремити авторитетність марксизму й злочини Сталіна.

Для багатьох східноєвропейських марксистів сталінізм був трагічною пародією на марксистську доктрину, а Радянський Союз — постійною перешкодою для переконливості проєкту соціалістичної трансформації. Але, на відміну від нової західної лівиці, східні ревізіоністи-інтелектуали продовжували працювати з Комуністичною партією, а нерідко — й усередині неї. Звичайно, почасти це було зумовлено тим, що вони не мали іншого вибору; але певною мірою — і щирими переконаннями. Пізніше цей зв’язок став причиною ізоляції та дискредитації тогочасних комуністів-реформаторів, особливо в очах молодого покоління, яке дедалі більше синхронізувалося з настроями своїх західних однолітків і точкою відліку для якого було не сталінське минуле, а капіталістичне теперішнє. Але з 1956 по 1968 рік період ревізіонізму в Східній Європі надавав письменникам, режисерам, економістам, журналістам і решті невелику підставу для оптимізму щодо альтернативного соціалістичного майбутнього.

У Польщі найважливішим дисидентським простором була Католицька церква й захист, який вона забезпечувала тим, хто працював під її заступництвом — зокрема в Католицькому університеті Любліна та в журналах Znak і Tygodnik Powszechny. Особливістю Польщі в роки правління Гомулки було те, що філософи-марксисти та католицькі богослови могли знайти спільну мову через захист свободи слова і громадянських свобод — такі відносини були зародковими передвісниками альянсів, які утворилися в 1970-х. Утім в інших країнах Комуністична партія виявилась єдиною платформою, де можна було безпечно озвучувати подібну критику. Темою, найбільш придатною для «конструктивної» критики, став підхід комунізму до економіки.

Однією з причин цього було те, що традиційний марксизм нібито ґрунтувався на політичній економіці, тому економічна політика (щойно вона звільнилася від мертвої хватки Сталіна) була припустимою сферою для інтелектуальної незгоди. Інша причина полягала в тому, що багато тогочасних східноєвропейських інтелектуалів усе ще дуже серйозно ставилися до марксизму і до питання комуністичної економіки як до життєво важливої теоретичної відправної точки для серйозних реформ. Але головним поясненням було всього-на-всього те, що на початку 1960-х років економіки європейських комуністичних держав уже починали виявляти перші ознаки серйозного занепаду.

Недоліки комуністичних економік майже ні для кого не були таємницею. Вони були спроможні лише на те, щоб забезпечити громадян достатньою кількістю їжі (а в Радянському Союзі часто і це не вдавалося). Вони орієнтувалися на масове виробництво непотрібних первинних промислових товарів. Товари — насамперед споживчі — на які справді зростав попит, не вироблялися або ж вироблялися в недостатній кількості чи невідповідної якості. А система розподілу й продажу тих товарів, які були в наявності, працювала так погано, що справжній дефіцит підсилювала нестача, штучно викликана бюрократією, утриманням найкращої продукції для елітної верхівки, корупцією та (у випадку харчів й інших товарів, які швидко псувалися) великою кількістю відходів.

Своєрідну неефективність комунізму впродовж першого повоєнного десятиліття частково маскували під виклики післявоєнної відбудови. Але на початку 1960-х років, після бравади Хрущова про те, що комунізм «пережене» Захід, й офіційних заяв про завершений перехід до соціалізму, прірву між тим, що говорила партія, і щоденними злиднями вже неможливо було здолати закликами відшкодувати воєнні збитки чи більше виробляти. А закиди про те, що на заваді поступу комунізму стоять саботажники — куркулі, капіталісти, євреї, шпигуни чи західні «інтереси», — хоч і знаходили співчуття в певних колах, але тепер асоціювалися з часом терору — часом, який більшість комуністичних лідерів, зокрема й Хрущов, прагнули залишити в минулому. Як визнавали дедалі частіше, проблема полягала в самій комуністичній економічній системі.

Самозвані «економісти-реформатори» (визначення «ревізіоніст» мало негативне забарвлення) найбільше були скупчені в Угорщині. У 1961 році Янош Кадар заявив, що відтепер держава-партія вважатиме, що будь-хто, хто не виступає проти неї, її підтримує; тож саме під заступництвом режиму Кадара критики комуністичних підходів до економіки вперше отримали можливість висловити свої застереження вголос^[317]. Економісти-реформатори усвідомлювали, що колективізація землі у 1940‒1950-х роках була помилкою. Вони також погоджувались, хоч і більш обережно, що радянська одержимість масштабним видобутком та виробництвом первинних промислових товарів перешкоджала зростанню. Іншими словами, вони визнавали — хоча й не в таких відвертих термінах, — що пакетне застосування примусової індустріалізації та знищення приватної власності в Східній Європі за прикладом Радянського Союзу було катастрофою. І навіть вдалися до радикальніших дій, почавши шукати способи, як комуністичні економіки могли б застосовувати ціноутворення й інші ринкові стимули до колективістської системи власності та виробництва.

Дискусії шістдесятих щодо економічної реформи в Східній Європі мали проходити по дуже тонкій межі. Деякі партійні лідери були достатньо прагматичні (або занепокоєні), щоб визнати технічні помилки минулого: навіть неосталіністська чеська верхівка в 1961 році відмовилась від акценту на важку промисловість, на пів шляху зупинивши катастрофічну третю п’ятирічку. Але визнати провал центрального планування чи колективної власності було геть іншою справою. Економісти-реформатори на кшталт Оти Шика чи угорця Яноша Корнаї натомість намагалися визначити «третій шлях»: змішана економіка, у якій безкомпромісний компонент спільної власності й центрального планування урівноважували б збільшена місцева автономія, деякі цінові сигнали та послаблення контролю. Зрештою, економічні аргументи на користь цього підходу були неспростовні; без таких реформ комуністична система мала зануритись у стагнацію і бідність, «відтворюючи дефіцит», як написав Корнаї у своїй відомій статті.

Тільки в Угорщині Кадар таки відповів на критику, дозволивши певною мірою справжню реформу — Новий економічний механізм, запроваджений у 1968 році. Колгоспам надали значну самостійність і не просто дозволили, а й активно заохочували підтримувати приватні земельні ділянки на стороні. Деякі монополії розпалися. Ціни на певні товари прив’язали до світового ринку й дозволили їхнє коливання через кілька обмінних курсів. Було схвалено приватну роздрібну торгівлю. Метою всіх цих заходів було не так створити дієвий гібрид двох несумісних економічних систем, як розгорнути якомога більше ринкової діяльності (а відповідно, як сподівалися реформатори, заохотити споживче процвітання), сумісної з невсипущим політичним контролем командної економічної верхівки.

З перспективи сьогодення очевидно, що реформатори брехали собі, якщо думали, що можна знайти якийсь «третій шлях» між комунізмом і капіталізмом. Але це було не через формальний прорахунок у їхньому економічному аналізі. Їхня справжня помилка полягала в напрочуд наївній інтерпретації системи, у якій вони жили. Для комуністичної верхівки важила не економіка, а політика. Неминучим підтекстом теорій економічних реформаторів було те, що центральний авторитет партії-держави послабне, якщо відновиться нормальне економічне життя. Але якби комуністичні партії-держави опинилися перед таким вибором, то завжди віддали б перевагу економічній аномалії.

Тим часом режими насамперед цікавила стабільність. Забезпечити її мали три моделі. Першу, «кадаризм», було складно перенести в інші країни, і це стало частиною власної стратегії угорського керівництва, яке прагнуло запевнити кремлівську владу в тому, що ніякої угорської «моделі» немає — лише окремі практичні відповіді на місцеві виклики. Угорська ситуація справді була унікальна: Кадар цинічно дражнив своїх спраглих до подорожей громадян поїздками на заможний Захід як винагородою за хорошу поведінку — мовчазне визнання провалів комунізму. Тепер країною керував «новий клас», як назвав його югославський дисидент Мілован Джилас у впливовому виданні 1957 року, — освічена технократія бюрократів і фахівців, які прагматично дбали лише про власні кишені та власне виживання. Справжнє звільнення неможливо було собі уявити, але й повернення до репресій було малоймовірним.

Угорщині Кадара — «найкращим баракам у таборі» — дуже заздрили, хоча спроби наслідувати її приклад були тільки епізодичні. Друга модель — Югославія Тіто — була навіть ще більш своєрідною. І не тому, що Югославії вдалося уникнути проблем своїх сусідів. Чимало економічних негараздів у радянських сателітах були знайомі й населенню Югославії: це нагадувало йому, що «підвішений» між Сходом і Заходом стан країни — це історичний випадок, а не ідеологічний вибір. Але у 1950–1960-ті роки Тіто запровадив певну децентралізацію в ухваленні рішень і дозволив експерименти з «автономією» заводів та робітників.

Ці нововведення стали наслідком як етнічних та географічних розбіжностей, так і економічною необхідністю. У федеративній державі, республіки і населення якої об’єднували тільки нещасливі та взаємно ворожі спогади, нав’язування однакових вказівок з Белграда дуже сильно нагадувало повернення до довоєнних практик. Складна топографія регіону сприяла місцевій ініціативі; а завдяки розколу зі Сталіним власна версія пролетарської диктатури Тіто вже не була змушена детально повторювати кожну помилку на шляху Радянського Союзу до промислової модерності. Саме ці міркування — а не креативний альтернативний соціалістичний проєкт, який західним шанувальникам кортіло приписати Тіто, — окреслили югославську модель.

Але Югославія все одно відрізнялася — не обов’язково більшою поблажливістю до її критиків, як Джилас та інші переконалися на власній шкурі після виявлення незгоди з доктриною Тіто^[318], але більшою гнучкістю у відповідях на потреби та бажання населення загалом (не в останню чергу завдяки західній допомозі). Югославська есеїстка Дубравка Угрешич, пишучи про ностальгію за втраченою Югославію її юності, пригадує перші «справжні джинси, поліетиленові дощовики, першу нейлонову білизну… першу поїздку до Трієста». Такий перелік дешевих споживчих товарів навряд чи виринув би в пам’яті болгар чи румунів, а щодо «першої поїздки до Трієста» не могло бути й мови. Югослави не були ані заможні, ані вільні; але так само й не жили як бранці у вакуумі. «Тітоїзму» радше був притаманний деспотизм, ніж репресивність. У той час між ними існувала важлива різниця.

Третім шляхом до стабільності був «національний сталінізм». Це був варіант Албанії — закритого бідного суспільства під абсолютною владою місцевого партійного диктатора, усемогутнього параноїка. Але цю модель дедалі більше переймала й Румунія. Микита Хрущов, який відверто не любив Румунії (таке ставлення було поширене серед росіян його покоління), спробував змусити її виконувати виключно сільськогосподарську роль у міжнародному комуністичному розподілі обов’язків. Але партійна верхівка в Бухаресті не збиралася дозволяти перетворювати країну на постачальника сировини та продуктів харчування для більш заможних і розвинених комуністичних економік.

Відігравши допоміжну роль в ув’язненні та придушенні Угорського повстання, румуни забезпечили в 1958 році виведення радянських військ з території Румунії та пішли більш незалежним шляхом. За Дежа і (з 1965 року) Чаушеску Румунія ухилялася від участі в протистоянні Москви з Китаєм і навіть заборонила проводити на своїй території навчання в рамках Варшавського договору. Румунські лідери загравали з Тіто (чиї власні відносини з державами Варшавського договору були радше робочі, ніж дружні) — Деж навіть виступив перед Національною асамблеєю Югославії в 1963 році; а також підкріпили неосталіністську індустріалізацію в Румунії грошима та обладнанням, отриманим від Західної Європи. Взаємодія Румунії із Заходом дедалі зростала, тоді як торгівля з країнами Комекону падала — із 70% від загального обсягу зовнішньої торгівлі Румунії в 1960-х до 45% десять років по тому.

Ця широко проголошена стратегія «Румунія передусім» була цілком популярною всередині країни; насправді це був один із способів, у який Комуністична партія Румунії навіть замаскувала виразно нерумунське походження своєї влади під покровом націоналізму. Це розпочав Деж, а Чаушеску просто продовжив. Але за кордоном стратегія працювала ще краще. Тимчасом як Албанія, європейський замісник Китаю, викликала захоплення хіба що ностальгічних сталіністів та маоїстів-фанатиків, імідж комуністичної Румунії за кордоном був напрочуд позитивним. Просто віддалившись від Москви, бухарестські керманичі несподівано завоювали безліч прихильників на Заході. У серпні 1966 року Economist назвав Чаушеску «де Ґоллем Східної Європи».

Щодо самого де Ґолля, то під час візиту до Бухареста в травні 1968 року він зауважив, що комунізм Чаушеску не підійшов би для Заходу, але, напевно, добре пасував Румунії: «Chez vous un tel re?gime est utile, car il fait marcher les gens et fait avancer les choses». («Для вас такий режим корисний, він змушує людей ворушитися та рухає справу».) Поза сумнівом, де Ґолль мав рацію в тому, що комунізм румунського зразка не підійшов би для Заходу. У Румунії комунізм був особливо жорсткий та репресивний: віддалившись від Радянського Союзу після 1958 року, Деж і Чаушеску тим самим звільнили себе від потреби наслідувати десталінізацію та реформи, які асоціювалися з добою Хрущова. На відміну від інших держав-сателітів, Румунія не допускала жодного простору для внутрішньої опозиції — бухарестські інтелектуали шістдесятих, відрізані від їхнього власного суспільства, не відігравали жодної ролі у внутрішніх дискусіях (їх просто не було) і мусили задовольнятися читанням останніх nouveaux romans із Парижа та сублімаційною участю в космополітичній французькій культурі, особливий зв’язок із якою освічені румуни завжди підкреслювали.

Але замість того, щоб засудити румунських диктаторів, західні уряди всіляко їх підтримували. Після того як Румунія пішла всупереч радянському вето й офіційно визнала Західну Німеччину в січні 1967 року, відносини покращилися ще більше: приїхавши до Бухареста в серпні 1969 року, Річард Ніксон став першим президентом США, який відвідав комуністичну державу. Національний комунізм («Він, можливо, й комуняка, але він наш комуняка») спрацював на користь Чаушеску: невдовзі Румунія стала першою державою Варшавського договору, яка приєдналася до Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі (у 1971 році), Світового банку та Міжнародного валютного фонду (у 1972 році), отримала торговельні преференції Європейської спільноти (у 1973 році) та статус держави найбільшого сприяння ООН (у 1975 році)^[319].

Західні дипломати думали, що те, що вони бачили в антиросійських диктаторах Бухареста, було зародками нового Тіто: стабільного, надійного та більш зацікавленого в місцевій владі, ніж у завоюванні світу. Принаймні в одному вони не помилялися. Тіто і Чаушеску, так само як Кадар і неосталіністська верхівка в НДР, успішно оминули підводні камені 1960-х. Кожен із них у свій власний спосіб утвердив владу та контроль над своєю країною, зберігаючи принаймні modus vivendi з Москвою. Комуністичним лідерам у Варшаві та Празі це не вдалося.

Мирне завершення польської смути в 1956 році мало свою ціну. Одночасно з послабленням режиму для католицьких закладів і письменників у часи Гомулки опозицію всередині Партії суворо придушували. Польська об’єднана робітнича партія залишалася глибоко консервативною, хоча їй і вдалося уникнути жорстоких чисток у сталінські роки. Партійна верхівка, яка боялася повторення заворушень 1956 року, сприймала кожен критичний прояв щодо своєї політики як пряму загрозу своїй владній монополії. Як наслідок, інтелектуали-«ревізіоністи» перебували в глибокому відчаї — не тільки щодо режиму загалом, а й у зв’язку з втраченою можливістю повернути в іншому напрямку, незавершеною справою Польського жовтня.

Улітку 1964 року двоє студентів-випускників Варшавського університету Яцек Куронь і Кароль Модзелевський написали наукову роботу, яка критикувала політичну й економічну систему Польської Народної Республіки. Їхня дисертація була зразково марксистською і за тональністю, і за змістом, але це не стало на заваді їхньому виключенню з партії та Союзу соціалістичної молоді, а також тому, що в офіційних колах їхню роботу розкритикували за поширення антипартійної пропаганди. У відповідь вони написали до партії відкритого листа, який подали до партійного осередку Варшавського університету в березні 1965 року. У листі автори описали бюрократичний, диктаторський режим, глухий до інтересів будь-кого, крім панівної еліти, яку він обслуговував, його бездарне керівництво бідним робітничим населенням і заборону будь-якої критики та незгоди. Єдиною надією Польщі, за висновком Куроня і Модзелевського, була справжня революція, що спиралася б на робітничі ради, свободу преси та ліквідувала б політичну поліцію.

Наступного дня після подання листа обох чоловіків заарештували й звинуватили в заклику до державного перевороту. 19 липня 1965 року їх засудили до трьох та трьох з половиною років за ґратами відповідно. Владу особливо зачепила бездоганно марксистська філософія їхньої критики, ефективне використання суспільних даних для обґрунтування мізерних економічних результатів країни та їхній заклик до робітничої революції, яка мала б повалити чинну бюрократичну диктатуру (неотроцькістський штрих, який, утім, авторам не допоміг^[320]). Найголовнішою метою партії було попередити саме те поєднання інтелектуальної оцінки та пролетарських дій, до якого закликав лист Куроня — Модзелевського.

Справа Куроня — Модзелевського викликала емоційну реакцію в університеті. Таємний суд над двома студентами став сенсацією, яка спричинила вимоги не тільки випустити їх на свободу, а й опублікувати лист і дослідження, на якому він ґрунтувався. За них заступилися поважні науковці. Наступного року Лешек Колаковський, професор історії Варшавського університету, виступив перед студентами Інституту історії з нагоди десятої річниці пленарного засідання польської Партії в жовтні 1956 року. Польський жовтень був утраченою можливістю, пояснив він. Десять років по тому Польща стала країною блату, неефективності та цензури. Комуністи втратили зв’язок із країною, а репресії проти Куроня, Модзелевського й інакодумства, яке вони уособлювали, були ознакою занепаду Партії та країни.

Колаковського одразу ж виключили з Партії як «буржуазного ліберала», хоча його колеги з Варшавського університету відважно відстоювали його марксистську репутацію, яка одержала міжнародне визнання. Двадцять два провідні польські комуністичні письменники й інтелектуали написали до Центрального Комітету звернення, у якому стали на захист «товариша Колаковського» як речника «вільної та справжньої соціалістичної культури і демократії». Тоді з Партії виключили і їх. Навесні 1967 року неповороткій партійній верхівці, розлюченій критикою з боку лівиці, таки вдалося сформувати справжню інтелектуальну опозицію; а Варшавський університет став центром студентського протесту — в ім’я свободи слова та, зокрема, на захист їхніх переслідуваних викладачів.

Питання свободи слова у Варшавському університеті отримало новий поворот у січні 1968 року. З кінця листопада 1967 року університетський театр давав постановку Dziady за твором Адама Міцкевича, польського національного поета. Написана в 1832 році, але небезпечно сучасна зображенням повстанців, які боролися проти диктатури ХІХ століття, п’єса активно привертала увагу та збурювала реакцію глядачів. Наприкінці січня комуністична влада оголосила, що її треба зняти. Після останньої вистави сотні студентів пройшлися ходою до пам’ятника Міцкевичу в польській столиці, засуджуючи цензуру та вимагаючи «вільного театру». Двоє студентів, Генрик Шлайфер та Адам Міхнік, розповіли про те, що відбувалося, варшавському кореспонденту Le Monde, а його репортаж вийшов на радіо «Вільна Європа». Міхніка та його друга негайно виключили з університету.

Це спричинило хвилю студентських петицій до польського парламенту, співчутливі резолюції варшавської гілки польської Спілки письменників та промови Колаковського й інших провідних професорів і письменників на захист студентів. Один письменник публічно виступив проти комуністичної культурної політики як «диктатури німих». 8 березня студентський мітинг у Варшавському університеті проти виключення Міхніка та Шлайфера жорстоко розігнала поліція. Через три дні після цього студентські демонстрації відбулися по всій країні, а у Варшавському університеті розпочався страйк. Неосталіністські кола всередині партії почали нагнітати, що партія втрачає контроль, а деякі з них навіть попередили Москву про небезпеки «ревізіонізму» чехословацького кшталту.

Режим Гомулки дав рішучу відсіч. Страйк та подальші демонстрації були придушені дуже жорстко — настільки, що один член Політбюро та двоє впливових міністрів на знак протесту подали у відставку. Ще тридцятьох чотирьох студентів й шістьох професорів (зокрема й Колаковського) вигнали з Варшавського університету. Отож після придушення Празької весни в сусідній Чехословаччині (про ці події йтиметься далі) влада заарештувала організаторів протестів й авторів петицій проти радянського вторгнення та віддала їх під суд. Упродовж низки тривалих процесів, які відбувалися з вересня 1968 року по травень 1969 року, студенти й інші інтелектуали з Варшави, Вроцлава, Кракова та Лодзі отримали тюремні вироки від шести місяців до трьох років за «участь у підпільних організаціях», «поширення антидержавних творів» й інші злочини. Найсуворіші вироки отримали особи на кшталт Адама Міхніка, Яна Літинського та Барбари Торинчук, які також активно брали участь у перших студентських протестах.

Непропорційно велика кількість заарештованих, виключених та ув’язнених студентів і професорів у Польщі в 1967–1969 роках були євреями, і це не було збігом. Відколи Гомулка повернувся до влади в 1956 році, консервативне (неосталіністичне) крило польської Партії весь час шукало нагоди скасувати навіть ту незначну лібералізацію, яку він запровадив. Під керівництвом Мечислава Мочара, міністра внутрішніх справ, ця внутрішньопартійна опозиція об’єдналася на ґрунті антисемітизму.

Від моменту смерті Сталіна до 1967 року антисемітизму, хоч і дуже поширеному в Східній Європі та в самому Радянському Союзі, не було місця в офіційній комуністичній риториці. Після війни більшість східноєвропейських євреїв, яким вдалося вижити, виїхали на Захід або до Ізраїлю. З-поміж тих, хто вцілів, багато хто втік у часи гонінь останніх сталінських років, якщо мав таку можливість. У Польщі та (особливо) в Угорщині все ще залишалися великі єврейські спільноти; але більшість із них не були практикуючими і зазвичай навіть не вважали себе євреями. У випадку тих, хто народився після війни, вони часто навіть не знали, ким були, — їхні батьки вважали за краще про це мовчати^[321].

Комуністи-євреї, яких і досі було багато, особливо в Польщі, — дехто з них обіймав партійні посади, деякі викладали в університетах або мали іншу роботу, що потребувала високої кваліфікації, — здебільшого байдуже ставилися до власного єврейського походження. Дехто з них наївно припускав, що їхню байдужість поділяють й інші поляки. Але вони були непереборною мішенню для кожного, хто хотів дістатися до влади всередині Партії та заробити собі славу на порожній демагогії^[322]. Бракувало тільки нагоди, яка й трапилася після Шестиденної війни між Ізраїлем та його арабськими сусідами в червні 1967 року. Радянська підтримка арабської сторони дозволила відкрито виступити проти Ізраїлю, сіонізму та євреїв.

Отож у промові 19 червня 1967 року Гомулка, засудивши тих, хто підтримав Ізраїль у нещодавньому конфлікті, безсоромно урівняв своїх опонентів-євреїв та Єврейську державу: «Я хочу заявити, що ми не збираємося стояти на заваді в польських громадян єврейської національності, якщо вони хочуть повернутися (саме так) до Ізраїлю. Наша позиція полягає в тому, що кожен польський громадянин може мати лише одну крану — Польську Народну Республіку… Нехай усі, хто відчуває, що ці слова стосуються їх, незалежно від їхньої національності, зроблять відповідні висновки. Нам у нашій країні не потрібна п’ята колона». Означення євреїв як п’ятої колони Польщі транслювалося по радіо й на телебаченні, його почули мільйони поляків. Що це означало, ні в кого не викликало сумнівів.

Чи то Гомулка висловлював власні погляді; шукав цапів-відбувайл за політичні помилки минулого десятиліття; чи просто діяв на випередження спроб Мочара його посунути та вирішив перехитрувати своїх опонентів-сталіністів, так і залишилося таємницею. Але наслідки його рішення були надзвичайними. Польська влада вивільнила хвилю антисемітських упереджень: по всій Польщі, а особливо в партії та закладах освіти й науки. Партійні апаратники ширили чутки про те, що економічні нестачі й інші проблеми — справа рук комуністів-євреїв. Між «хорошими» комуністами, які дбали про польські національні інтереси, й іншими (тобто євреями), які насправді були віддані іншим цілям, було відкрито окреслено відмінність.

У 1968 році батьків та інших родичів заарештованих або виключених єврейських студентів звільнили з офіційних і наукових посад. Прокурори звертали особливу увагу на імена та походження студентів і професорів, які поставали перед судом; цей підхід був відомий з часу процесу Сланського й решти процесів 1950-х років, але в комуністичній Польщі таке відбувалося вперше. На піку антисемітської істерії газети визначали євреїв за критеріями, взятими безпосередньо з Нюрнберзьких законів, що, мабуть, не дивно, враховуючи наявність колишніх польських фашистів серед сталіністського крила керівної партії.

Тепер євреям пропонували виїхати з країни. Багато з них так і вчинили — за принизливих обставин і з великою шкодою для себе. Із 30 тисяч польських євреїв упродовж 1968–1969 років виїхало 20 тисяч, залишилося тільки кілька тисяч, здебільшого старі та молоді — зокрема Міхнік й інші студенти, які тепер відбували свої тюремні терміни. Від цього перевороту виграв Мочар і його прихильники, які обійняли партійні та урядові посади, звільнені їхніми попередниками-євреями. Натомість у програші, окрім польських євреїв, опинилися освітні заклади країни (які втратили багато своїх найкращих науковців і викладачів, як-от Колаковського — він не був євреєм, але був одружений із єврейкою), Гомулка, який надто пізно зрозумів, яких демонів випустив, і якого самого усунули з посади два роки по тому; та сама Польща, що знову — і на багато років — міцно утвердила свій імідж за кордоном як країна, що переслідує власну єврейську меншину.

Відносна легкість, з якою польські керманичі змогли ізолювати і знищити невдоволених студентів, була пов’язана з тим, що їм вдалося відокремити інтелектуалів та їхні скарги від решти країни — у цій стратегії антисемітизм, звичайно, зіграв їм на руку. Можливо, певна відповідальність за це лежала й на самих студентах — найактивнішими в протестах і демонстраціях, особливо у Варшавському університеті, були привілейовані сини та дочки польської комуністичної номенклатури, і їх понад усе турбували проблеми свободи слова та політичних прав. Як швидко зауважили їхні вороги-неосталіністи, варшавська дисидентська інтелігенція звертала мало уваги на проблеми робітничого населення, пов’язані з хлібом насущним. Отож польському населенню здебільшого було глибоко байдуже до переслідувань як євреїв, так і студентів, а особливо — студентів-євреїв.

Два роки по тому, у 1970 році, коли уряд підняв ціни на продукти харчування на 30%, а робітники верфі в Гданську вийшли на страйк на знак протесту, бумеранг трагічно, хоча й випадково, повернувся — ніхто за них не заступився. Але урок тих років, який полягав у тому, що, якщо польські робітники й інтелектуали хотіли кинути виклик партії, вони мали подолати взаємну байдужість й укласти політичний союз, свого часу добре вивчили і не повторили передусім самі Адам Міхнік та Яцек Куронь, і це змінило хід історії. Принаймні з такого погляду 1968 рік у Польщі мав один позитивний наслідок, хоча й не одразу. Чого не можна було сказати по сусідню Чехословаччину.

На початку 1960-х років Чехословаччина перебувала в гібридному стані, застрягнувши посеред незручного переходу від національного сталінізму до реформаторського комунізму. Показові процеси та чистки 1950-х пізно докотилися до Праги, тож порівняно з іншими країнами саме в Чехословаччині їхній вплив був найбільш відчутним і тривалим. Стара сталіністська еліта не змінювалась — не було чеського Гомулки чи Кадара. Стара гвардія режиму нікуди не поділася. Для розслідування процесів Сланського й інших було сформовано дві слідчі комісії, одна з яких працювала в 1955–1957 роках, а друга — у 1962–1963. Завданням обох комісій було якимось чином визнати нещодавні злочини режиму, водночас не допустивши послаблення контролю над теперішнім.

У короткочасній перспективі мети було досягнуто. Жертв сталінських процесів випустили на свободу й реабілітували — у багатьох випадках за наказами тих самих політиків, суддів, прокурорів і слідчих, які їх і засудили. Колишнім в’язням повертали партійний квиток, якісь гроші, купони (наприклад, на машину), а в деяких випадках — навіть конфісковані квартири. Їхнім дружинам і дітям знову дозволили працювати та навчатися в школі. Але, незважаючи на це фактичне визнання несправедливостей минулого, партія залишалася непорушною, а її очільники, які працювали ще за Сталіна, — на посадах.

Як і лідер французьких комуністів Моріс Торез, Перший секретар Антонін Новотни чекав багато років, доки не пересвідчився, що вчинити за прикладом Хрущова й засудити радянського диктатора безпечно. Чехословаччина пережила апогей сталінського терору так нещодавно і так болюче, що партійна верхівка не хотіла ризикувати, визнаючи «помилки», щоб можливі наслідки цього не перевершили заворушення 1956 року в Польщі чи навіть Угорщині. Тож десталінізацію в Чехословаччині навмисне відкладали якомога довше — навіть пам’ятник Сталіну на схилах із видом на Прагу, а також його зменшену копію в словацькій столиці Братиславі не чіпали до жовтня 1962 року^[323].

Наслідки комуністичної соціальної революції позначилися на Чехословаччині більше, ніж на інших країнах, — значною мірою тому, що, як ми пам’ятаємо, на відміну від решти держав, які опинилися під радянською владою, це була справді розвинена буржуазна країна. Головними жертвами сталінського терору в Чехословаччині були інтелектуали, зазвичай із середнього класу та здебільшого євреї. Інші прошарки чехословацького суспільства постраждали не так сильно. Соціальні ліфти для робітничого класу — або, точніше, соціальні спуски для всіх інших — були характерною рисою 1950-х років на чеських і словацьких теренах. Відсоток дітей із робітничого класу в закладах загальної вищої освіти в Чехословаччині зріс від 10% у 1938 році до 31% — у 1956-му, а в 1963-му становив майже 40%. Розподіл доходів у Чехословаччині на початку 1960-х років був найбільш егалітарним з усіх країн радянської Європи.

Отож комуністична верхівка справді наблизила Чехословаччину до «повного соціалізму», як це проголошувала нова Конституція 1960 року. Утім за це досягнення довелося заплатити таким занепадом, який навіть за радянськими мірками був неприйнятним. Тож партійна влада на ХІІ з’їзді Партії в грудні 1962 року була змушена ухвалити рішення «узгодити державну економіку» з підвищеним рівнем соціалістичного розвитку країни — іншими словами, змиритися з неминучим і дозволити певний мінімум несоціалістичних реформ, щоб вдихнути життя в застійну економіку. Однак зміни, запропоновані Отою Шиком й іншими партійними комуністами-реформаторами — як-от прив’язати премії для робітників до частки прибутків виробництва, а не до виконання офіційних планів чи норм, — не подобалися партійним радикалам; їх остаточно схвалили лише на ХІІІ з’їзді через чотири роки.

Але тоді, як керівництво і боялося, поєднання публічних реабілітацій, обережне визнання помилок Сталіна й перспектива бодай незначних економічних реформ уможливили набагато серйознішу критику мертвої хватки, якою партія тримала громадське життя. Можливо, економічним реформам, розпочатим у 1963 році, раділи й не всі звичайні робітники; але серед письменників, учителів, режисерів і філософів перспектива послаблення сталінських кайданів здійняла бурю реакцій, надій та очікувань.

Отже, конференцію письменників у Лібліце в 1963 році присвятили Францу Кафці. Дотепер ця тема була табу: почасти тому, що Кафка був празьким євреєм, який писав німецькою, а відповідно нагадуванням про втрачену історію Богемії; але здебільшого через бентежно проникливе передчуття логіки тоталітаризму в багатьох його текстах. Тож дозвіл обговорювати Кафку виявився провісником набагато ширшої лібералізації публічного дискурсу: від обговорення заборонених письменників до згадок про вбитих лідерів був один крок. У квітні 1963 року Лацо Новомеський, реабілітований словацький письменник, на Конгресі словацьких письменників з неприхованим захопленням згадав свого «товариша і друга» Клементіса, жертву процесу Сланського. Бажання говорити — говорити про минуле — тепер виходило на передній план, хоча все ще доводилося добирати обережні формулювання в дусі «ревізіонізму»: коли молодий романіст Мілан Кундера опублікував статтю в празькому культурному часописі Litera?rni? Noviny в червні 1963 року, його обережна критика обмежувалась сталінськими «відхиленнями» в чеській літературі та потребою сказати про це правду.

Порівняно ліберальна атмосфера тих років стала запізнілим чеським відлунням хрущовської відлиги. Незважаючи на те, що після брежнєвського перевороту настрій у Москві змінився, мистецьке відродження в Чехословаччині не припинялося, а на заваді йому стояли лише нерегулярна цензура й тиск. Для іноземців про нього найочевидніше свідчила навала нових фільмів, у яких обережно порушувалися теми, які ще кілька років тому були заборонені: стрічка «Потяги під пильним наглядом» (1966) режисера Іржі Менцеля м’яко розвіювала фундаментальний комуністичний міф про антинацистський опір у часи Другої світової війни. Сценарій цього фільму був написаний у співавторстві з Йозефом Шкворецьким (автором «Боягузів» — роману на аналогічну, боязко окреслену тему, завдяки якому кількома роками раніше він заробив собі репутацію). Але драматурги, поети і романісти — чимало з яких, зокрема й Кундера, у ті роки працювали сценаристами — відігравали навіть важливішу роль.

У 1966 році Людвік Вацулік видав свій твір «Сокира» — із вигаданим сюжетом, в основу якого лягли комуністичні ідеали його батька та подальше розчарування сина. У 1967 році інший письменник, Ладислав Мнячко, опублікував уїдливу критику Новотни та партійної номенклатури, недбало приховану у формі роману під прозорою назвою «Смак влади». Того ж року сам Кундера видав «Жарт», неоекзистенціальний та відверто автобіографічний роман сталінського покоління в Чехословаччині. Ті роки, відомі під назвою «епоха побудови соціалізму», тепер стали легітимною темою для інтелектуального засудження, тож на IV конгресі чехословацьких письменників улітку 1967 року Кундера, Вацулік, поет і драматург Павел Когоут та молодий драматург Вацлав Гавел розкритикували тодішню комуністичну верхівку за моральне та матеріальне спустошення, яке вона спричинила. Вони закликали до повернення літературної та культурної спадщини Чехословаччини, а також до того, щоб країна знову посіла своє «нормальне» місце в центрі вільної Європи.

Завуальована критика тодішньої чехословацької верхівки всім була очевидною; як тепер відомо, влада у Кремлі, без сумніву, вже тоді стежила за ситуацією в Празі з певним занепокоєнням: Брежнєв давно ставився до Чехословаччини як до найменш ідеологічно надійного члена Варшавського договору. Саме тому, що вони про це знали, підстаркуваті сталіністи в Празькому граді намагалися так довго тримати оборону. Якщо вони й не дали рішучої відсічі інтелектуальній опозиції, яка з’явилася в 1967 році, то не тому, що не хотіли. Але їх стримували два обмеження: потреба продовжувати нещодавно запроваджені економічні реформи, що потребувало певного, подібного до угорського, ступеня відкритості й толерантності до інакодумства; а також труднощі, які почали виникати в Словаччині.

Чехословаччина (як її спочатку називали) завжди була державою непростою та неврівноваженою. Словацька меншина на півдні та сході країни була біднішою та більш сільською, ніж чехи, які жили на північному заході. Після звільнення з-під влади Австро-Угорщини в 1918 році словаки стали бідними родичами в багатоетнічній міжвоєнній Чехословаччині, до яких у Празі не завжди ставились добре. Тож чимало словацьких політичних лідерів вітали розпад країни в 1939 році та появу за підтримки нацистів «незалежної» маріонеткової держави зі столицею в Братиславі. Водночас кандидатів від комуністів на післявоєнних виборах підтримало міське й переважно соціал-демократичне чеське населення Богемії та Моравії, тоді як словаки-католики ставилися до них байдуже або вороже.

Хай там як, а Словаччині за комунізму велося не так уже й погано. Словацькі інтелектуали стали жертвами комуністичних чисток за звинуваченнями в буржуазному націоналізмі чи антикомуністичному заколоті (або й у тому, і в іншому). А незначна кількість словацьких євреїв, які пережили війну, постраждали так само, як і чеські. Але «буржуазних націоналістів», комуністів, євреїв та інтелектуалів у Словаччині було кількісно менше, і жили вони більш ізольовано. Більшість словаків були бідні і працювали на селі. Для них стрімка урбанізація та індустріалізація першого післявоєнного десятиліття мала реальні переваги. На відміну від чехів, вони зовсім не скаржилися на зміни.

Однак після 1960 року настрій у словацькому регіоні країни різко змінився. Нова «соціалістична» конституція лишала ще менше простору для місцевої ініціативи чи думки, ніж її попередниця, а автономію, яку Словаччина отримала під час післявоєнної відбудови, було скасовано. Однак що позначилося на більшості словаків одразу, то це занепад економіки (до 1964 року зростання Чехословаччини відбувалося найповільніше з усіх країн блоку), який ударив по важкій промисловості Центральної Словаччини сильніше, ніж деінде.

У січні 1967 року Новотни мав розпочати економічні реформи, які вже давно радили його однопартійці. Пропозиції реформаторів-економістів щодо децентралізації ухвалення рішень та розширення місцевої автономії радо сприйняли в Братиславі, хоча деякі з цих реформ, як-от прив’язка премій до прибутку, навряд чи могли розраховувати на підтримку з боку некваліфікованих робітників словацьких низькоефективних промислових заводів. Але інтуїція Новотни підказувала йому не піддаватися на таке послаблення партійного контролю; натомість він закликав до перегляду запропонованих змін, щоб зміцнити інститути центрального планування. Такі дії не лише саботували пропозиції Шика й інших партійних економістів, а й ще більше відчужили словацьких громадян. Словацькі комуністи почали говорити про потребу федералізації та про труднощі співпраці з літніми комуністами-апаратниками в Празі. Суголосно з давніми наріканнями словацьких прибиральників, будівельників, учителів і продавців, вони почувалися зігнорованими та зневаженими чеською більшістю. Знову згадалися давно забуті довоєнні образи, а також сталінські чистки словацьких комуністів.

Тим часом, уперше за багато років, з’явилися натяки на проблеми геть іншого порядку. 31 жовтня 1967 року група студентів із Празького технічного університету організувала вуличну демонстрацію в Страгові^[324] на знак протесту проти вимкнення електрики в гуртожитках; їхні заклики «Більше світла» були правильно потлумачені як такі, що стосувалися не тільки місцевих побутових проблем. «Події в Страгові», як їх стали називати пізніше, швидко і жорстоко придушила поліція; але вони ще більше загострили тогочасну атмосферу, оскільки свідчили про те, що комуністична держава не була захищена від настроїв західного студентства.

Новотни, як і Гомулка в Польщі, мав сумніви щодо того, як відповісти на ці виклики. Оскільки варіанта з антисемітизмом він не мав, то звернувся до Брежнєва, щоб той допоміг йому розібратися з місцевими опонентами. Та прилетівши до Праги в грудні 1967 року, радянський лідер дав йому доволі туманну пораду — діяти так, як чехословацький президент вважав за потрібне: «Це твоя справа». Однопартійці Новотни не гаяли часу: 5 січня 1968 року Центральний Комітет Комуністичної партії Чехословаччини обрав нового Першого секретаря — Александера Дубчека.

Наступник Новотни був молодим (йому було 47, і він був на 16 років молодший), з реформаторського крила партії та, найголовніше, словаком. Він очолював словацьку Компартію в попередні три роки і багатьом здавався переконливою компромісною фігурою: досвідчений комуніст-апаратник, який водночас підтримав би реформи і міг вгамувати словацьке невдоволення. Перші кроки Дубчека, здавалося, підтверджували ці очікування: через місяць після його призначення партійна верхівка надала свою повну підтримку пригальмованій програмі реформ. Доволі простодушна манера Дубчека особливо подобалася молоді, а його безсумнівна вірність партії і «соціалізму» на певний час заспокоїла Кремль та інших комуністичних лідерів, які схвильовано спостерігали за подіями.

Якщо наміри Дубчека збоку виглядали незрозуміло, то це, напевно, тому, що він сам сильно сумнівався в тому, як діяти. Спочатку така неоднозначність працювала на його користь, оскільки різні групи змагалися за його підтримку та пропонували допомогу. Публічні мітинги, які відбулися впродовж тижнів після його обрання, вимагали покласти край цензурі, дозволити більшу свободу преси та провести справжнє розслідування чисток 1950-х і причетності старої гвардії з оточення Новотни (який залишався на посаді президента навіть після того, як був усунений від партійного керівництва). На хвилі народного піднесення Дубчек підтримав заклик до послаблення цензури й розпочав чистку прихильників Новотни в партії та чеській армії.

22 березня Новотни неохоче подав у відставку, а через тиждень його посаду обійняв генерал Людвік Свобода. Ще через п’ять днів Центральний Комітет ухвалив «Програму дій», яка закликала до рівного статусу та автономії для Словаччини, реабілітації жертв минулого і «демократизації» політичної та економічної систем. Відтепер партія офіційно підтримувала те, що в програмі називали «унікальним експериментом демократичного комунізму» — «соціалізм із людським обличчям», як він став відомий у народі. Через певний проміжок часу (у документі йшлося про десятирічний перехідний період) Комуністична партія Чехословаччини збиралася дозволити появу інших партій, з якими б вона змагалася на справжніх виборах. Ці ідеї було складно назвати оригінальними, але, публічно проголошені офіційними представниками керівної Комуністичної партії, вони викликали політичний землетрус. Почалася Празька весна.

Події весни й літа 1968 року в Чехословаччині ґрунтувалися на трьох помилкових судженнях того часу. Першою оманою, яка набула популярності в країні після приходу Дубчека до влади й особливо після публікації «Програми дій», було те, що обговорювані свободи та реформи могли бути втілені в межах «соціалістичного» (тобто комуністичного) проєкту. Із перспективи сьогодення було б помилкою припускати, що студенти, письменники й партійні реформатори 1968 року «справді» намагалися замінити комунізм на ліберальний капіталізм або що їхня підтримка «соціалізму з людським обличчям» була лишень декларативною хитрістю чи звичкою. Навпаки, ідея існування «третього шляху», демократичного соціалізму, сумісного з вільними інститутами та повагою до індивідуальних свобод і колективних цілей, заволоділа уявою чеських студентів не менше, ніж угорських економістів.

Відмінність, яку тепер проводили між дискредитованим сталінізмом покоління Новотни й оновленим ідеалізмом епохи Дубчека, знаходила широку підтримку — навіть, або й особливо, серед членів Партії^[325]. Як стверджував Їржі Пелікан у передмові до вже третього звіту про чеські політичні процеси (який він готував за наказом Дубчека в 1968 році, але був змушений притримати після його відставки), «Комуністична партія отримала надзвичайну підтримку та популярність, люди з власної ініціативи приставали на бік соціалізму»^[326]. Можливо, це і було невелике перебільшення тогочасних громадських настроїв, але недалеке від істини. Це, зі свого боку, підживлювало другу ілюзію.

Якщо люди вірили в те, що Партія спроможна врятувати соціалізм від його історії, то й партійна верхівка почала вірити, що вони зможуть це зробити, не втративши контроль над країною. Новий уряд на чолі з Олдржихом Черником набув повноважень 18 квітня та під враженням від надзвичайного прояву народної підтримки й прихильності (зокрема під час традиційних травневих громадських заходів) послабив практично всі форми державного контролю над публічним висловленням власної думки. 26 червня було офіційно скасовано цензуру преси та засобів масової інформації. Того самого дня оголосили, що Чехословаччина має перетворитися на справді федеральну державу, до складу якої повинні увійти Чеська Соціалістична Республіка та Словацька Соціалістична Республіка (це була єдина з реформ Дубчека, яка залишилася чинною після подальшого придушення; 28 жовтня 1968 року її закріпили законодавчо).

Але, дозволивши повну свободу слова, комуністична верхівка тепер змушена була всіляко дотримуватись логіки своїх дій. Навіщо чекати десять років, щоб провести вільні та відкриті вибори? Навіщо зберігати офіційний контроль над ЗМІ й тримати їх у державній власності тепер, коли цензуру скасовано? 27 червня Litera?rny Listy й інші чеські видання опублікували маніфест Людвіка Вацуліка «Дві тисячі слів», адресований до «робітників, селян, урядовців, митців, науковців, дослідників і техніків». Він закликав до відновлення політичних партій, утворення громадських комітетів, які б захищали та просували реформи, а також містив інші пропозиції щодо ініціатив, які б привели до змін поза межами партійного контролю. Вацулік попереджав: перемоги в бою ще не здобуто, партійні реакціонери боротимуться за те, щоб зберегти свої привілеї, і навіть подейкували, «що в наш розвиток утрутяться зовнішні сили». Народ мав надати підтримку реформаторам серед самих комуністів, натиснувши на них, щоб вони діяли ще швидше.

Дубчек відкинув маніфест Вацуліка та його твердження, що комуністи мають відмовитися від монополії на владу. Як переконаний комуніст він не збирався схвалювати таку фундаментальну якісну зміну («буржуазний плюралізм») та й у будь-якому разі не бачив у цьому жодної потреби. Для Дубчека партія була єдиним можливим інструментом радикальних змін, якщо йшлося про збереження ключових атрибутів соціалістичної системи. Що більшою була популярність партії, то більше змін вона могла б безпечно впровадити. Але маніфест Вацуліка чітко пояснював, що популярність й авторитет партії дедалі більше залежатимуть від її готовності здійснювати зміни, які зрештою й усунуть її від влади. Лінія розлому між комуністичною державою та відкритим суспільством стала повністю очевидною.

А це, зі свого боку, влітку 1968 року сфокусувало увагу держави на третій омані, найнебезпечнішій з усіх, — переконанні Дубчека, що він може стримати Москву, що йому вдасться запевнити радянських товаришів, що подій у Чехословаччині не варто боятися, а від нового сплеску популярності Компартії Чехословаччини та оновленої віри в омолоджений соціалістичний проєкт, навпаки, самі лише переваги. Якщо Дубчек припустився цієї згубної помилки, то насамперед тому, що чеські реформатори зробили кардинально неправильні висновки з 1956 року. На їхню думку, помилка Імре Надя полягала в тому, що він відійшов від Варшавського договору та проголосив нейтралітет Угорщини. Допоки Чехословаччина залишатиметься членом Варшавського договору та безсумнівним союзником Москви, Леонід Брежнєв та його оточення точно дадуть їм спокій.

Але в 1968 році Радянський Союз був занепокоєний не так через військову безпеку, як через втрату монополії на владу з боку партії. Ще 21 березня на засіданні радянського Політбюро Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест поскаржився на згубний приклад Чехословаччини: через чутки з Праги серед молодих українців поширювалися ворожі настрої, доповів він. Польські та східнонімецькі лідери під час з’їзду в Дрездені того самого місяця дорікнули радянським колегам тим самим (Гомулку, якому і в себе вдома вистачало проблем, особливо розлютила критика з боку Праги польського розвороту до антисемітизму). Невідомий у Празі очільник КДБ Юрій Андропов уже говорив про можливу потребу «конкретних військових заходів»; а у квітні радянський міністр оборони Андрій Гречко отримав таємний наказ розробити можливий план військової операції в Чехословаччині — перша версія якого дістала назву «Операція “Дунай”».

З кожним кроком у бік лібералізації в Празі занепокоєння в Москві зростало. Дубчек, напевно, був про це поінформований: 4–5 травня він та інші чеські комуністи приїхали до Москви з візитом й отримали від інших очільників Східного блоку список скарг на розвиток подій у Чехословаччині. Але поки Дубчек продовжував наполягати, що в Партії все під контролем і що, попри всю свободу слова в Чехословаччині, не могло бути й мови про те, щоб країна відмовилась від своїх братських зобов’язань, надійність чеської армії викликала сумніви, а нецензурована чеська преса друкувала радянських дисидентів. Російські студенти, які приїжджали до Праги, тепер могли читати й чути людей та погляди, які вдома давно були заборонені. Прага ставала вікном на Захід.

До липня 1968 року Москва дійшла висновку, що події в Празі виходять з-під контролю Партії — і справді так і було. На з’їзді партійних лідерів із СРСР, Польщі, Східної Німеччини, Болгарії та Угорщини — але за відсутності самих чехів — було вирішено надіслати чехословацькій партії братнього листа з попередженням про ризик контрреволюції та переліком заходів, яких необхідно було вжити: «Ситуація в Чехословаччині ставить під загрозу життєві інтереси інших соціалістичних держав». Через два тижні радянські й чеські лідери зустрілися на чехословацько-радянському кордоні в Чієрні-над-Тисою, і Дубчек знову спробував переконати Брежнєва, що реформи не становлять загрози для позицій Комуністичної партії, а, навпаки, посилюють її народну підтримку.

Радянський очільник був не просто не переконаний, він дедалі більше сумнівався в перспективах Дубчека. Країни Варшавського договору оголосили плани щодо військових навчань біля чеського кордону. На з’їзді країн Варшавського договору в Братиславі 3 серпня (у якому румунський лідер Чаушеску відмовився брати участь) Брежнєв висунув на обговорення Доктрину, яку відтоді пов’язували з його ім’ям: «Кожна Компартія вільна застосовувати у своїй країні принципи марксизму-ленінізму й соціалізму, але вона не вільна відходити від цих принципів, якщо хоче залишатися Комуністичною партією… Послаблення будь-якого з цих зв’язків у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, тож вони не можуть за цим байдуже спостерігати».

Ця декларація, яка була дещо завуальованим твердженням про право Кремля діяти превентивно, щоб відвернути загрозу для соціалізму в будь-якій соціалістичній країні, могла б змусити Дубчека засумніватися. Але він мало чим міг зарадити, тому продовжував наполягати, що його внутрішні реформи не стоять на заваді в соціалістичної системи. 13 серпня, під час телефонної розмови зі скептично налаштованим Брежнєвим, Дубчек докладно роз’яснював, що він намагався втихомирити критику Радянського Союзу в народі, але «цю проблему неможливо розв’язати, просто віддавши розпорядження». Якби він знав, що п’ятеро його однопартійців з чехословацького Президіуму 3 серпня таємно передали росіянам листа, у якому йшлося про неминучу загрозу комуністичному ладу та було вміщено вимогу про військове втручання в Чехословаччину, то, можливо, був би іншої думки^[327].

Рішення СРСР щодо вторгнення в Чехословаччину було остаточно ухвалене лише 18 серпня. Здавалося, що Брежнєв зволікав, інтуїтивно відчуваючи, що навіть за легкої перемоги його пізніші наслідки можуть створити певні проблеми, але воно вже стало безальтернативним. Радянські лідери очікували, що на ХІV конгресі Компартії Чехословаччини відбудеться остаточний переворот на користь реформаторського крила партії, і тепер уже справді боялися заразного прикладу, який Чехія показувала країнам-сусідам. Як висловився Гречко, коли інформував радянських військових керівників про рішення щодо введення військ, «вторгнення відбудеться, навіть якщо це призведе до третьої світової війни». Але радянські лідери дуже добре знали, що такої небезпеки не існувало, і не лише тому, що Вашингтон по горло загрузнув у В’єтнамі. Лише п’ять тижнів тому Вашингтон і Москва підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї; США не стали б ставити під загрозу такі досягнення заради кількох мільйонів уведених в оману чехів. Тож 21 серпня 1968 року 500 тисяч військовослужбовців Варшавського договору з Польщі, Угорщини, Болгарії, НДР та Радянського Союзу ввійшли до Чехословаччини^[328].

Вторгнення зіткнулося зі слабким опором і багатьма вуличними протестами, особливо в Празі; але через терміновий наказ чеського уряду ніякого іншого протистояння загалом не було. Ворожий прийом став для радянського керівництва, яке очікувало знайти широку підтримку, певним сюрпризом. Одразу ж заарештувавши Дубчека й інших провідних комуністів, доправивши їх літаком до Москви і змусивши підписатися під відмовою від частин їхньої програми й дати згоду на радянську окупацію країни, Кремль тепер мусив визнати, що реформаторів підтримує чеський і словацький народ, та дозволити їм формально залишитися при владі, принаймні на певний час. Чинити інакше було б помилкою.

Однак придушення празьких реформ, що дістало назву «нормалізації», почалося майже одразу. Запланований партійний Конгрес скасували, знову ввели цензуру, а всім розмовам про втілення Програми дій було покладено край. Радянське керівництво активно схилялося до запровадження в Празі військової диктатури. Цей варіант підтримували не лише Андропов і Шелест, а й, показово, Вальтер Ульбріхт у НДР, Тодор Живков у Болгарії та Гомулка в Польщі. Проте Брежнєв вирішив залишити Дубчека при владі ще на кілька місяців, федералізувати країну (щоб розділити словаків, чию головну вимогу було виконано, та більш радикальних чехів), а також подивитись, як розвиватимуться події — водночас про всяк випадок залишивши війська Варшавського договору на території Чехословаччини.

Час від часу відбувалися студентські демонстрації на захист реформи, а в промислових містах Богемії та Моравії ненадовго з’явилася мережа робітничих рад за угорським зразком 1956 року (на піку розвитку, у січні 1969 року, ці ради заявляли, що представляють одну шосту робочої сили країни, хоча в Словаччині вони все ще були дуже слабкі). А ще було самогубство Яна Палаха, 20-річного студента Карлового університету, який вчинив акт самоспалення на сходах Національного музею на Вацлавській площі в Празі на знак протесту проти радянської окупації та її наслідків. Після цього Палах прожив ще три дні, померши від опіків 19 січня 1969 року. Його похорон 25 січня став приводом для національної жалоби — за Палахом і за втраченою демократією Чехословаччини.

Наступного разу, коли прибічники демократії вийшли на вулиці (після того як Чехословаччина перемогла СРСР у хокейному матчі^[329]), Кремль скористався нагодою, щоб усунути Дубчека та призначити на його місце (17 квітня 1969 року) одного з його колишніх сподвижників Ґустава Гусака. Як словак і колишня жертва репресій (у сталінські роки він сидів за «націоналізм») Гусак був ідеальною кандидатурою для того, щоб очистити країну від реформаторської єресі і не викликати при цьому звинувачень у поверненні до сталінізму. Подальші репресії були не такі очевидні, як колись, але дуже ефективні. Від публічних процесів утрималися, але Комуністичну партію Чехословаччини впродовж двох років очистили від усіх «ненадійних» елементів (90% виключених із неї були чехами). Із тими чоловіками і жінками, які активно брали участь або були ключовими фігурами Празької весни, провели «розмову» та попросили підписати зізнання, у яких вони відрікалися від своїх дій і засуджували реформи Дубчека. Більшість погодилися. Ті, хто відмовлялися, втрачали роботу і ставали суспільними вигнанцями разом зі своїми сім’ями та дітьми. Найбільшу категорію постраждалих, незалежно від того, чи були вони в партії, становили ті, хто в останні роки був на видноті: журналісти, телеведучі, публіцисти, романісти, драматурги, кінорежисери чи студентські лідери^[330].

Виявлення та усунення цих інтелектуалів здійснювали бюрократи нижчої ланки, поліцейські та партійні чиновники — найчастіше ті, хто працювали разом із ними. Їхньою метою було здобути від них дрібні зізнання — не так для того, щоб висунути їм звинувачення, як для того, щоб їх принизити і гарантувати, що вони співпрацюватимуть задля приборкання норовливого суспільства. Поширювалася інформація про те, що в 1968 році країна пережила масовий психоз, що пророки-самозванці використали подальшу «істерію» і що націю необхідно твердо навернути на істинний шлях — за допомогою пряника у вигляді споживчих товарів і батога повсюдного нагляду.

Звичайно, завжди існувала прихована загроза насильства, а те, що до нього рідко вдавалися, лише посилювало відчуття колективного приниження. Знову, як у 1938 і 1948 роках, Чехословаччина ставала співучасницею власної поразки. До 1972 року — коли поети та драматурги були змушені чистити котли і мити вікна, викладачі університетів клали цеглу, а їхні бунтівні студенти опинилися на вулиці, поліцейські теки тріщали по швах від корисних «зізнань», а комуністи-реформатори були залякані або втекли з країни — «лад», як зазначала у своєму блискучому болісному есеї одна із жертв нормалізації, було «відновлено»^[331].

Комуністичним блоком прокотилися брижі протесту. 25 серпня 1968 року на Червоній площі серед демонстрантів, які вийшли на протест проти окупації Чехословаччини, були Павло Литвинов (онук сталінського міністра закордонних справ) та Лариса Данієль (дружина ув’язненого радянського письменника). Підрозділам східноєвропейських армій, які брали участь у чехословацькому вторгненні, сказали, що вони захищають країну від західнонімецьких та американських окупантів. Деякі з них довелося пізніше таємно відкликати, а їхня благонадійність — зокрема угорських частин, дислокованих у Словаччині — викликала серйозні сумніви. У Польщі, як ми пам’ятаємо, празькі репресії не лише спричинили студентські протести, а й створили для влади привід, щоб їх придушити. У квітні 1969 року в латвійській столиці Ризі єврейський студент Ілля Ріпс підпалив себе, щоб привернути увагу до долі Дубчека в руках совєтів^[332]. Настрій самих чехів і словаків, до того часу найбільш проросійських націй Радянського блоку, відтоді назавжди став утіленням похмурої мовчазної покори.

Але всьому цьому було легко дати раду. Кремль довів те, що хотів: що братні соціалістичні держави суверенні лише частково і що будь-яке відхилення від партійної владної монополії може призвести до воєнного вторгнення. Непопулярність у своїй країні чи за кордоном була невисокою ціною, яку треба було заплатити за подальшу стабільність. Після 1968 року безпека радянської зони була міцно посилена усвідомленням того, що в разі потреби Москва застосовуватиме силу. Але ніколи після цього — і саме це було справжнім уроком 1968 року, спершу для чехів, але зрештою і для всіх інших, — ніколи після цього ніхто не припустив би, що в основі комунізму лежить народна згода, легітимність оновленої партії чи навіть уроки Історії.

У Празі винищення реформаторського руху залишило особливо гіркий присмак. Чимало з найзапекліших «нормалізаторів» лише за кілька місяців до того були серед найпристрасніших прихильників Дубчека. «Тільки після Празької весни 1968 року, — писав Зденек Млинарж, один із провідних реформаторів Комуністичної партії, — стало очевидно, хто є хто». Очевидна легкість, з якою спочатку Дубчек, потім партія, а зрештою все суспільство, здавалося, прогнулися перед радянськими володарями та їхніми місцевими посіпаками, була не просто принизливою (у Чехословаччині проводилися неприємні паралелі з Угорщиною двадцятирічної давнини). Вона кидала тінь сумнівів на ідеали та надії самої реформаторської доби.

Міркуючи через багато років над спогадами про 21 серпня 1968 року, коли війська Червоної армії увірвалися на збори чеської партійної верхівки й за кожним членом Політбюро випростувався солдат, Млинарж пригадував, що «у таку мить те, що ти думаєш про соціалізм, стає найменшим, що тебе хвилює. Але водночас ти усвідомлюєш, що він якимсь чином прямо пов’язаний з автоматичною зброєю, яка направлена тобі в спину». Саме цей зв’язок став остаточним поворотом в історії комунізму навіть більшою мірою, ніж угорська трагедія 1956 року.

Ілюзія того, що комунізм можна реформувати, що сталінізм був помилковим відхиленням, хибою, яку можна було виправити, що засадничі ідеали демократичного плюралізму якимсь чином можна було поєднати зі структурами марксистського колективізму, — ця ілюзія назавжди розбилася вщент під колесами танків 21 серпня 1968 року. Александер Дубчек та його Програма дій були не початком, а кінцем. Ніколи знову радикали чи реформатори не зверталися до керівної партії зі своїми мріями чи проєктами. Комунізм у Східній Європі почвалав далі, тримаючись на хиткому альянсі закордонних кредитів і російських штиків. Гнилий каркас нарешті завалився лише в 1989 році. Але душа комунізму померла на двадцять років раніше — у Празі, у серпні 1968 року.

Шістдесяті закінчилися погано всюди. Завершення довгого післявоєнного циклу зростання та заможності поклало край деклараціям і планам нової лівиці; оптимістичний наголос на постіндустріальному індивідуалізмі й бездушності сучасного життя невдовзі знову змінився увагою до робочих місць і зарплат^[333]. На Сході тезою шістдесятих стало те, що працювати в «системі» більше неможливо; на Заході іншого вибору не було. З обох боків залізної завіси ілюзії були відкинуті. Тільки справжні радикали могли й далі рішуче залишатися осторонь політичного консенсусу — у Німеччині, Італії, а також у США та Латинській Америці ця непохитність привела їх у підпілля, насильство і злочинний світ.

У короткій перспективі практичні досягнення шістдесятих здавалися доволі незначними. Вісімнадцятирічні отримали право голосувати: спочатку в Британії, а потім і в інших країнах. Університети спробували, з перемінним успіхом, оновити свої можливості й курси та в дечому піти назустріч вимогам студентів. У наступному десятилітті доступ до розлучень, абортів та контрацепції було полегшено майже всюди, а обмеження щодо сексуальної поведінки — чи то її зображення, чи то втілення — здебільшого зникли. Згідно зі Statuto dei Lavoratori («Статутом робітників») від травня 1970 року, італійські робітники отримали право на захист від несправедливого звільнення. Усі ці зміни разом узяті становлять основу культурних перетворень європейського суспільства; але їх навряд чи можна було назвати «революцією», яку передбачали слогани та дії покоління 1968 року^[334].

Насправді ця революція із самого початку була приречена на поразку. Ті самі рухи, які буцімто зневажали й ненавиділи «культуру споживання», від початку були її об’єктами, відображаючи поширену розбіжність між мовою та діями. Ті, хто з Парижа чи Берліна злісно заявляли про свій намір «змінити світ», часто були найбільш віддані провінційним і навіть тілесним пристрастям (що стало провісником соліпсистичної «я-політики» наступного десятиліття) та занурені в споглядання власного впливу. «Шістдесяті» стали об’єктом культу ще до того, як закінчилися.

Але якщо здавалося, що за шістдесятими ніхто не шкодував і вони мали дуже обмежений вплив у майбутньому, то, мабуть, тому, що зміни, які вони таки принесли, були такі всеосяжні, що здавалися природними та з перспективи початку сімдесятих абсолютно нормальними. На початку десятиліття Європа керувалася і, здавалося, існувала заради старшого покоління. Авторитет старших — у спальні, вдома, на вулицях, у закладах освіти, на роботі, у пресі чи в політиці, був беззастережний. Однак у межах десяти років старці (Черчилль, Аденавер, де Ґолль) померли. Після цього в більшості сфер суспільного життя ієрархія або зникла, або ж її радше порушували, аніж поважали. У деяких країнах — Франції, Італії — зміни були доволі кардинальні. В інших, як-от у Британії, перетворення розтягнулися на роки, а їхні масштаби стало можливо оцінити лише згодом^[335].

Одним із тогочасних самообманів стало те, що шістдесяті буцімто були добою загостреної політичної свідомості. «Усі» (або принаймні всі, кому ще не було двадцяти п’яти років, хто відвідував навчальний заклад і поділяв радикальні ідеї) вийшли на вулиці, виступаючи за певну ідею. Знецінення мотивів, як і збайдужіння подальших десятиліть, з ретроспективи створюють враження, що десятиліття бурхливої політичної активності зазнало поразки. Але в певному важливому розумінні шістдесяті справді були надзвичайно значущим десятиліттям із протилежної причини: то був момент, коли європейці з обох частин континенту почали остаточно відвертатися від ідеологічної політики.

Тож слогани і плани покоління шістдесятих не лише не змогли відродити революційної традиції, мови та символіки, до чого вони так енергійно докладали зусиль, а й у ретроспективі здаються їхньою лебединою піснею — усім, на що вони були здатні. У Східній Європі «ревізіоністська» інтерлюдія та її трагічна розв’язка поклали край останнім ілюзіям практичного марксизму. На Заході марксистські й навколомарксистські теорії розвивалися без будь-якого зв’язку з місцевою реальністю, таким чином самоусунувшись від будь-якої серйозної дискусії в майбутньому. У 1945 році радикальна правиця дискредитувала себе як легітимний інструмент політичного вираження. До 1970 року радикальне ліве крило зрівняло рахунок. Стовісімдесятирічний цикл ідеологічної політики в Європі добігав кінця.

Частина третя Рецесія: 1971–1989