Розділ 14 Применшені очікування

Долар — це наша валюта, але ваша проблема.

Джон Конналі, міністр фінансів США, 1971 рік

Убивати може бути правильно чи неправильно, але часом це необхідно.

Джеррі Адамс

Смерть робітника важить, як гора, тоді як смерть буржуя легка, наче пір’ячко.

Мао Дзедун

Це свинцева доба —

Минула, хоч і жива.

Емілі Дікінсон

Можливо, панк придумали для культурологів — і частково це справді так.

Роберт Гевісон

Ще до того, як піднесення 1960-х пішло на спад, унікальні умови, за яких воно стало можливим, зникли назавжди. Через три роки після завершення десятиліття найбільшого процвітання в літописній історії Європи післявоєнний економічний бум завершився. На зміну «тридцяти славетним рокам» Західної Європи прийшла доба фінансової інфляції, уповільнених темпів розвитку, зростання безробіття та соціального невдоволення. Більшість радикалів шістдесятих, як і їхні послідовники, забули про «Революцію» й натомість перейнялися пошуком роботи. Дехто пішов шляхом насильницького протистояння: шкода, якої вони завдали, а також реакція, яку їхні дії викликали у влади, призвели до схвильованих розмов щодо «некерованого» стану західних суспільств. Таке занепокоєння виявилося перебільшеним: у стресових умовах західноєвропейські інститути виявилися більш стійкими, ніж боялося чимало спостерігачів. Але про повернення до оптимізму — чи то ілюзій — перших повоєнних десятиліть не могло бути й мови.

Наслідки економічного уповільнення почали тільки-но даватися взнаки, коли західноєвропейська економіка зіштовхнулася з двома зовнішніми потрясіннями, які змусили її зупинитися. 15 серпня 1971 року президент США Річард Ніксон в односторонньому порядку оголосив, що його країна відмовляється від системи фіксованого валютного курсу. Долар США, якір міжнародної валютної системи з часу запровадження Бреттон-Вудської системи, відтепер переходив на нефіксований курс стосовно інших валют.

Рішення пустити долар у вільне плавання з економічного погляду було небезпідставним. Вирішивши вплутатись у дорогу війну на виснаження на іншому кінці світу — і платити за неї з позик, — США не могли сподіватися безкінечно втримувати фіксовану й дедалі більш переоцінену вартість долара. Але такий крок з боку США все одно був як грім серед ясного неба. Якщо долар не матиме фіксованого курсу, то і європейські валюти теж, а в цьому разі починали хитатися всі ретельно вибудувані опори післявоєнної фінансової та торговельної системи. Епоха фіксованих валютних курсів, яка усталилася перед кінцем Другої світової війни напередодні створення контрольованої мережі національних економік, завершилася. Але що мало прийти натомість?

Після кількох місяців сум’яття, двох девальвацій долара поспіль та запуску британського фунта в «плавання» в 1972 році (що із запізненням призвело до безславного кінця давньої і проблематичної функції стерлінга як міжнародної «резервної» валюти) старанно виплеканим Бреттон-Вудським фінансовим домовленостям було покладено край на конференції в Парижі в березні 1973 року. Натомість домовилися про запровадження нового плаваючого курсу валют. Цілком передбачувано, ціною такої лібералізації стала інфляція. Після такого кроку Америки в серпні 1971 року (та подальшого падіння долара в ціні) уряди країн Європи, намагаючись запобігти очікуваному економічному спаду, здійснили низку цілеспрямовано рефляційних заходів — дозволили пом’якшення умов кредитування, зростання цін на внутрішньому ринку й обвал національних валют.

За звичайних обставин така контрольована «кейнсіанська» інфляція могла б призвести до позитивного результату: лише в Західній Німеччині до самої ідеї про цінову інфляцію існувала глибоко вкорінена історична відраза.

6 жовтня 1973 року, на Йом-Кіпур (Судний день) у єврейському календарі, Єгипет і Сирія напали на Ізраїль. Упродовж двадцяти чотирьох годин найбільші арабські країни — експортери нафти оголосили про свій намір знизити виробництво нафти; ще через десять днів вони оголосили ембарго на постачання нафти до США як помсту за їхню підтримку Ізраїлю та підвищили ціни на нафту на 70%. Війна Судного дня закінчилася припиненням вогню між Єгиптом та Ізраїлем 25 жовтня, але арабське невдоволення щодо підтримки Ізраїлю з боку Заходу не вичерпалося. 23 грудня нафтовидобувні держави домовилися про подальше підвищення цін на нафту. З початку 1973 року ціна на неї зросла більш ніж удвічі.

Щоб зрозуміти важливість цих подій, особливо для Західної Європи, важливо пригадати, що ціни на нафту, на відміну від практично будь-якої іншої сировини, від якої залежала тогочасна промислова економіка, залишалися майже незмінними впродовж десятиліть економічного зростання. Один барель саудівської легкої сирої нафти — еталонна міра — у 1955 році коштував 1 долар 93 центи; у січні 1971 року він коштував лише 2 долари 18 центів. З урахуванням помірної цінової інфляції того часу це означало, що в реальних цифрах нафта навіть подешевшала. ОПЕК (Організація країн — експортерів нафти), заснована в 1960 році, обійняла інертну позицію і не виявляла наміру змушувати її членів — найбільших експортерів використовувати свої нафтові резерви як політичну зброю.

Наскільки важливого — можна було побачити з огляду на постійне зростання ролі нафти в європейській економіці. У 1950 році тверде паливо (здебільшого вугілля та кокс) становило 83% споживання енергоносіїв у Західній Європі, тоді як нафта — тільки 8,5%. До 1970 року співвідношення змінилося до 29 і 60% відповідно. 75% енергетичних потреб Італії в 1973 році задовольнялися за рахунок імпорту нафти, у Португалії — 80%^[337]. Після відкриття покладів нафти в Північному морі Велика Британія певний час змогла сама забезпечувати власні потреби, однак розпочала видобуток тільки в 1971 році. Споживчий бум кінця 1950-х та 1960-х років дуже підвищив залежність Європи від дешевої нафти: десятки мільйонів нових машин на дорогах Західної Європи не могли їздити ані на вугіллі, ані на електроенергії, яку тепер генерували, особливо у Франції, атомні електростанції.

Досі вартість імпортного палива обраховувалась у доларах за фіксованим курсом. Отож плаваючий обмінний курс і збільшення цін на нафту призвели до безпрецедентної нестабільності. Поки ціни та зарплати впродовж попередніх двох десятиліть постійно, хоч і помірно, зростали (як прийнятна ціна суспільної гармонії в добу стрімкого розвитку), тепер розпочалася валютна інфляція. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), рівень інфляції в некомуністичній Європі в 1961–1969 роках стабільно становив 3,1%; у 1969–1973 роках — 6,4%; тоді як у 1973–1979 роках — у середньому 11,9%. Складники цього сумарного показника значно варіювали залежно від країни: тимчасом як рівень інфляції в Західній Німеччині в 1973–1979 роках тримався на посильному рівні 4,7%, у Швеції він був удвічі вищий. Цінова інфляція у Франції в ті роки в середньому становила 10,7% на рік. В Італії середній рівень інфляції дорівнював 16,1%, в Іспанії — понад 18%. У Британії інфляція в середньому становила 15,6%, але в найгірший 1975 рік її рівень сягнув понад 24%.

Така сильна інфляція цін і зарплат в історії сталася не вперше. Але після стабільних ставок 1950‒1960-х для більшості людей та урядів держав це було чимось незвичайним. Ще гірше те, що інфляція сімдесятих у Європі — вкупі з другим підвищенням цін на нафту в 1979 році, коли повалення шахиншаха^[338] в Ірані спричинило паніку на ринку нафти та 150-відсоткове зростання цін у період із грудня 1979 року по травень 1980 року — відбувалася не так, як раніше. У минулому інфляція асоціювалася зі зростанням, навіть надшвидким зростанням. Великі економічні депресії кінця ХІХ століття та 1930-х років супроводжувала дефляція: стрімке падіння цін і зарплат, спричинене, на думку сучасників, надто жорсткими валютами й хронічним заощадженням як з боку урядів, так і з боку громадян. Але в Європі 1970-х років знайомі сценарії, здавалося, вже не працювали.

Насправді в Західній Європі почалося те, що в народі дістало назву «стагфляція»: інфляція цін та зарплат й водночас економічне уповільнення. Сьогодні це поєднання вже не здається таким дивним, як його сприймали сучасники. До 1970 року велика хвиля руху надлишкової сільської робочої сили до виробничої міської промисловості в Європі завершилася; не стало «ніші», яку можна було зайняти, а темпи виробництва почали невблаганно падати. Відсутність безробіття в провідних промислових економіках Європи та економіках, орієнтованих на сферу послуг, досі була нормою: навіть у 1971 році рівень безробіття у Великій Британії становив 3,6%, у Франції — тільки 2,6%. Це означало, що організовані робітники, які звикли вести переговори з позиції сили, тепер залишалися сам на сам із працедавцями, чиї високі прибутки починали знижуватись.

Посилаючись на підвищений рівень інфляції з 1971 року, представники робітників тепер вимагали більших зарплат й інших видів компенсації, тоді як економіка, уже навіть до кризи 1973 року, виявляла ознаки виснаження. Реальні зарплати почали випереджати зростання продуктивності, прибутки скорочувалися, нові інвестиції перестали надходити.

Через контраст із нещодавнім минулим депресія 1970-х років здавалася ще гіршою, ніж була насправді. За історичними стандартами, рівень зростання щорічних ВВП у країнах Західної Європи впродовж 1970-х років був не такий уже й низький. Він коливався між 1,5% у Великій Британії до 4,9% в Норвегії, що, відповідно, свідчило про значне покращення порівняно зі щорічним зростанням у Франції, Німеччині та Великій Британії на рівні 1,3% в 1913–1950 роках. Але ці цифри разюче відрізнялися від зовсім нещодавніх показників: з 1950 по 1973 рік щорічне зростання у Франції становило 5%, темпи зростання Західної Німеччини сягали майже 6%, і навіть Британія щороку втримувала рівень зростання в понад 3%. Незвичайними були не так 1970-ті роки, як 1950-ті та 1960-ті^[339].

Проте наслідки були цілком відчутними і ще глибшими через посилення експортної конкуренції з новими промисловими державами в Азії і ще дорожчим імпортом, позаяк товари (і не тільки нафта) виросли в ціні. Рівень безробіття почав зростати — повільно, але невблаганно. Під кінець десятиліття у Франції понад 7% робочої сили не мали роботи; в Італії — 8%; у Великій Британії — 9%. У деяких країнах, приміром у Бельгії та Данії, рівень безробіття в 1970-х та на початку 1980-х зрівнявся із 1930-ми, а у Франції та Італії ситуація була ще гірша.

Одним із негайних наслідків економічного занепаду стало погіршення ставлення до будь-яких «закордонних» працівників. Якщо офіційні показники безробіття в Західній Німеччині (які в 1970 році були близькі до нуля) і не перевищували 8% робочої сили, попри зниження попиту на промислові товари, то лише тому, що більшість безробітних працівників у Німеччині не були німцями, і, відповідно, їх охоплювала офіційна статистика. Коли, наприклад, Audi та BMW масово звільняли своїх працівників у 1974 та 1975 роках, першими на вихід були «працівники-іноземці»; чотири з п’яти працівників BMW, які втратили роботу, не були німецькими громадянами. У 1975 році Федеративна Республіка назавжди закрила свої агенції з найму в Північній Африці, Португалії, Іспанії та Югославії. У звіті федеральної комісії 1977 року позицію уряду визначав «базовий принцип № 1»: «Німеччина — не країна іммігрантів. Німеччина — це місце проживання іноземців, які пізніше добровільно повернуться додому». Через шість років федеральний парламент ухвалив закон «Про сприяння готовності працівників-іноземців до репатріації».

Добровільно чи ні, багато з них справді повернулися «додому». У 1975 році 290 тисяч працівників-іммігрантів і їхніх сімей виїхали із Західної Німеччини до Туреччини, Югославії, Греції та Італії. Того самого року 200 тисяч іспанців повернулися до Іспанії в пошуках роботи; італійських репатріантів уперше за пам’яті сучасників було більше, ніж емігрантів, — так само як упродовж короткого часу в Греції та Португалії. До середини 1970-х років майже третина мільйона емігрантів з Югославії мусила повернутися на Балкани, де їхні перспективи знайти роботу були не кращі, ніж у Німеччині чи Франції. Північноєвропейська криза ринку праці поширювалася і на Середземномор’я. Тим часом Франція встановила суворі обмеження на імміграцію з Алжиру та її колишніх африканських колоній, а Сполучене Королівство визначило ще менші квоти для охочих іммігрувати з Індійського субконтиненту.

Поєднання структурного безробіття, зростання цін на нафту, інфляція та зменшення експорту призвело до дефіциту бюджету й боргових криз у всій Західній Європі. Це не оминуло навіть Західну Німеччину, столицю європейського виробництва та головного експортера. Платіжний баланс країни, який у 1973 році мав надлишок у 9481 мільйон доларів, упродовж року впав до дефіциту в 692 мільйони. На той час британські державні рахунки вже були хронічно в боргах — настільки, що в грудні 1976-го виник серйозний ризик дефолту державного боргу, а на порятунок країни закликали Міжнародний валютний фонд. Але й іншим державам велося не набагато краще. Платіжний баланс Франції в 1974 році скотився в борги і не вилазив з них упродовж подальших десяти років. Італія, так само як і Британія, у квітні 1977 року була змушена звернутися до МВФ по допомогу. Як і у випадку Британії, її очільники тоді могли звинувачувати «міжнародну спільноту» за непопулярні кроки у внутрішній політиці, які були запроваджені згодом.

Із погляду кейнсіанства бюджетний і платіжний дефіцит — власне, як і сама інфляція — не обов’язково були негативним явищем. У 1930-х вони були переконливими підставами для збільшення витрат як способу виходу з рецесії. Однак у 1970-х усі західноєвропейські країни вже витрачали надзвичайно багато на добробут, соціальні й комунальні послуги та розвиток інфраструктури. Джеймс Каллаґан, британський прем’єр-міністр від Лейбористської партії, похмуро пояснював своїм колегам: «Раніше ми думали, що можна покласти край рецесії, просто збільшивши витрати… З усією відвертістю мушу сказати вам, що такого способу більше не існує». Вони також не могли розраховувати на те, що їх врятує лібералізація торгівлі, як це було після Другої світової війни: після нещодавнього раунду переговорів під керівництвом Кеннеді в середині 1960-х років промислові тарифи і так уже були знижені до історичного мінімуму. Навпаки, тепер виникав ризик зростання тиску зсередини країни задля повернення захисту національних виробників.

Простір для маневру, який мали політики в 1970-х роках, обмежувала ще одна обставина. Економічна криза, хай яким випадковим і кон’юнктурним було те, що її викликало, збіглася в часі з більш далекосяжними трансформаціями, яким уряди були неспроможні запобігти. За одне покоління в Західній Європі відбулася третя «індустріальна революція»; важка промисловість, яка лише кілька років тому була частиною щоденного життя, доживала кінця своїх днів. Якщо металурги, шахтарі, автомеханіки й робітники заводів утрачали роботу, то не лише через циклічне уповільнення місцевої економіки чи навіть побічний ефект нафтової кризи. Поважна промислова економіка Західної Європи зникала на очах.

Те, що це відбувалося, не викликало сумніву, хоча західноєвропейські керманичі кілька років щосили намагалися не зважати на наслідки. Кількість шахтарів стабільно зменшувалася з того часу, як видобуток вугілля в Західній Європі сягнув найвищої позначки в 1950-х роках: великий вугільний басейн у Самбра-і-Маасі в Південній Бельгії, де в 1955 році видобували 20,5 мільйона тонн вугілля, у 1968 році давав тільки 6 мільйонів тонн, а ще через десять років — узагалі незначні обсяги. У 1955‒1985 роках у Бельгії зникло 100 тисяч шахтарських робочих місць; аналогічно постраждали й різні допоміжні професії. Британська гірнича справа пережила ще більші втрати, хоча й протягом довшого часу. У 1946 році у Великій Британії було 958 вугільних шахт; через сорок п’ять років їх залишилося лише 50. Кількість гірняків скоротилася від 718 до 43 тисяч: більшість цих робочих місць зникли за десять років — з 1975 по 1985 рік.

Виробництво сталі, ще одну з основних галузей промисловості в Європі, спіткала аналогічна доля. Справа була не в тому, що попит на сталь так різко зменшився; на відміну від вугілля, її не можна було так легко замінити. Та оскільки дедалі більше неєвропейських країн ставали промисловими, конкуренція збільшувалася, ціни падали, а ринок дорогої у виробництві європейської сталі занепав. Із 1974 по 1986 рік британські сталевари втратили 166 тисяч робочих місць (хоча в пізніші роки головний виробник країни British Steel Corporation уперше за понад десятиліття вийшов у плюс). Кораблебудування пішло на спад з подібних причин; виробництво автомобілів і текстильна промисловість також. Courtaulds, провідне британське текстильне та хімічне об’єднання, у 1977–1983 роках удвічі скоротило штат працівників.

Під час рецесії сімдесятих робочі місця стрімко скорочувалися практично в усіх традиційних галузях. До 1973 року вже й так відбувалися зміни у вугільній, залізній, сталевій промисловості та в інженерії; після того вони поширилися на хімічну, текстильну, целюлозну промисловості та споживчі товари. Постраждали цілі регіони: у період між 1973 і 1981 роками Західний Мідленд у Британії, осередок невеликих інженерних підприємств й автомобільних заводів, утратив чверть своєї робочої сили. Промислова зона Лотарингії на північному сході Франції позбулася 28% робочих місць. Кількість робочих місць у промисловості в Люнебурзі, що в Західній Німеччині, у ті самі роки скоротилася на 42%. Коли туринський FIAT під кінець 1970-х років почав переходити на роботизоване виробництво, лишень за три роки зникло 65 тисяч робочих місць (зі 165 тисяч). В Амстердамі 40% робочої сили в 1950-х роках були працевлаштовані в промисловості; через чверть століття це стосувалося тільки кожного сьомого працівника.

У минулому ціна економічних змін такого масштабу і таких темпів була б болісною для суспільства та спричинила б непередбачувані політичні наслідки. Завдяки інститутам держави добробуту — і, можливо, зменшенню політичного ентузіазму, яке прийшлося на той час — протести вдавалося стримувати, але вони не припинялися. У 1969–1975 роках відбувалися гнівні демонстрації, сидячі і звичайні страйки, петиції ширилися всією промисловою Західною Європою від Іспанії (де за 1973–1975 роки в промислових страйках було втрачено 1,5 мільйона днів) до Британії, де два великі страйки гірняків у 1972 та 1974 роках переконали стурбований уряд консерваторів, що, напевно, було б сміливіше відтермінувати закриття великих шахт ще на кілька років навіть ціною подальших субсидій, за які мало б платити населення країни.

Шахтарі та сталевари були найвідомішими і, мабуть, найбільш відчайдушними з тогочасних організованих страйкарів, проте не найбільш войовничими. Зменшення кількості працівників у давніх галузях промисловості змінило розстановку сил у профспілкових рухах на користь спілок сфери обслуговування, представництво яких дедалі розширювалося. В Італії, навіть коли давніші промислові організації, очолювані комуністами, втрачали членів, у спілках учителів та держслужбовців зростала і кількість членів, і їхній бойовий дух. Давні спілки виявляли мало співчуття до безробітних: більшість понад усе переймалася тим, щоб зберегти робочі місця (а відповідно, власний вплив), й уникала прямих конфліктів. Саме напористі спілки працівників сфери обслуговування — Force Ouvrière у Франції, NALGO, NUPE та ASTMS у Британії^[340] — завзято стали на захист молодих і безробітних.

Зіштовхнувшись із безпрецедентною навалою вимог щодо безпеки робочих місць і зарплат, європейські керманичі спочатку вдалися до перевірених старих рецептів. Із впливовими спілками в Британії та Франції були погоджені інфляційні зарплатні схеми; в Італії в 1975 році запровадили систему переіндексації зарплат відповідно до цін за єдиною ставкою — Scala Mobile. Занепалі галузі промисловості, особливо сталеву, узяла під свою опіку держава, подібно до першої хвилі повоєнних націоналізацій: у Великій Британії «Сталевий план» 1977 року врятував галузь від банкрутства, картелізувавши її цінову структуру та, по суті, скасувавши цінову конкуренцію на внутрішньому ринку; у Франції збанкрутілі сталеливарні комбінати Лотарингії та промисловий центр країни перегрупували в конгломерати, якими керувала держава і які дотували з Парижа. У Західній Німеччині федеральний уряд заохочував радше приватні укрупнення, аніж державний контроль, але це призвело до аналогічної картелізації. До середини 1970-х років один холдинг, Ruhrkohle AG, контролював 95% видобутку вугілля в Рурському регіоні.

Те, що залишилося від національної текстильної промисловості у Франції та Британії, зберігали заради робочих місць, які вони забезпечували в депресивних регіонах завдяки значним прямим робочим субсидіям (працедавцям платили за те, щоб вони тримали працівників, які не були їм потрібні) та запобіжним заходам проти імпорту з країн третього світу. У Федеративній Республіці боннський уряд зобов’язався виплатити 80% вартості зарплат промислових робітників, яких перевели на неповний день. Шведський уряд вливав кошти в збиткові, але політично значущі верфі.

У тому, як уряди реагували на економічний занепад, були певні національні відмінності. Влада Франції практикувала мікроекономічні втручання, визначаючи «національних чемпіонів» у кожній галузі та винагороджуючи їх контрактами, готівкою і державними гарантіями; тоді як британська Скарбниця продовжувала свою стародавню традицію макроекономічних маніпуляцій податками, відсотковими ставками й загальними субсидіями. Однак дивує те, як мало розбіжностей було в політичній лінії. Німецькі та шведські соціал-демократи, італійські християнські демократи, французькі ґоллісти й британські політики всіх ґатунків спочатку інстинктивно трималися за післявоєнний консенсус — намагатися забезпечити повне працевлаштування, а якщо це не вдається, підвищити зарплати працівникам і надати соціальні виплати безробітним, а ослабленим роботодавцям, як у приватному, так і в державному секторах, гарантувати готівкові субсидії.

Але в 1970-х роках дедалі більше політиків переконувались, що тепер інфляція більш небезпечна, ніж високий рівень безробіття — особливо коли людські й політичні втрати, пов’язані з безробіттям, компенсувала держава. Інфляцію не можна було побороти без якихось міжнародних домовленостей щодо регулювання курсів обміну валют, які могли б замінити Бреттон-Вудську систему, необачно відкинуту Вашингтоном. Шість членів-засновників Європейської Економічної Спільноти відповіли тим, що в 1972 році домовилися запровадити «валютну змію» — угоду щодо встановлення напівфіксованої амплітуди коливання валют у межах 2,25% в обидва боки від погоджених ставок. Спочатку до цієї домовленості приєдналися Британія, Ірландія та Скандинавські країни, але компроміс протривав лише два роки — уряди Британії, Ірландії та Італії, які не могли або не хотіли протистояти внутрішньому тиску щодо девальвації поза встановленими межами, були змушені вийти з угоди й дозволити обвал своїх валют. Навіть французи мусили двічі вийти зі «змії» — у 1974 році, а потім ще раз у 1976-му. Очевидно, потрібно було щось іще.

У 1978 році канцлер Західної Німеччини Гельмут Шмідт запропонував перетворити «змію» на щось стабільніше — Європейську валютну систему (ЄВС). Ідея полягала в тому, щоб створити сітку фіксованих двосторонніх курсів обміну, пов’язаних між собою суто номінальною одиницею виміру — екю^[341], європейською валютною одиницею, і покладатися на стабільність й антиінфляційні пріоритети німецької економіки та Бундесбанку. Щоб утриматися в ЄВС, держави-члени мали б зобов’язатися провадити скрупульозну економічну політику. Це була перша німецька ініціатива такого типу, яка, навіть якщо це так не називали, означала, що принаймні в Європі дойчмарка має замінити долар як основну валюту.

Деякі країни утрималися, зокрема Сполучене Королівство, прем’єр-міністр якого, лейборист Джеймс Каллаґан, правильно збагнув, що ЄВС стане на заваді рефляції, яку збирався здійснювати уряд, щоб побороти безробіття. Тоді як інші приєдналися саме з цієї причини. Як «solution de rigueur» (рішення жорсткої економії) ЄВС діяла подібно до Міжнародного валютного фонду (або, в пізніші роки, до Європейської Комісії та євро): вона зобов’язувала уряди ухвалювати непопулярні рішення, які вони тоді могли сподіватися повісити на правила й договори, нав’язані з-за кордону. Насправді в цьому й полягало справжнє довгострокове значення нових домовленостей. Вони не просто спромоглися з часом вигнати демона інфляції (хоч їм це вдалося), а досягнули цього, неухильно позбавляючи національні уряди власної ініціативи у внутрішній політиці.

Це була надзвичайно важлива зміна, яка мала відчутніші наслідки, ніж тоді подекуди усвідомлювали. У минулому, якщо уряд обирав стратегію жорсткої валюти, прив’язуючи курс валюти до золотого стандарту або знижуючи відсоткові ставки, то мав відповідати перед своїм місцевим електоратом. Але в умовах кінця 1970-х років уряд у Лондоні — так само як у Стокгольмі чи Римі, — стикаючись із постійним безробіттям, занепадом виробництва або вимогою підвищення зарплати через інфляцію, міг безпомічно хитнути головою в бік умов позики від МВФ чи непоступливості наперед встановлених внутрішньоєвропейських курсів обміну валют і зняти із себе відповідальність. Тактичні переваги такого підходу були очевидні, але вони мали свою ціну.

Якщо європейська держава не могла більше робити неможливе, водночас забезпечуючи повне працевлаштування, високі реальні зарплати й економічне зростання, то неухильно мусила наразитися на гнів тих груп, які почувалися зрадженими. Як ми зазначали, інстинктивною реакцією політиків у всіх країнах було вгамування занепокоєнь «синіх комірців» — пролетаріату чоловічої статі — почасти тому, що по них це вдаряло найдужче, але найбільше тому, що у минулому саме цей суспільний прошарок найвірогідніше був готовий вдатися до результативних протестів. Але, як виявилося, реальній опір надійшов не звідти. Він походив з обтяженого важкими податками середнього класу, який становили «білі комірці», працівники на державній службі й у приватному секторі, дрібні підприємці й самозайняті, проблеми яких найшвидше ставали поштовхом до політичної опозиції.

Зрештою, найбільше переваг від сучасної держави добробуту отримували саме середні класи. Коли післявоєнна система в 1970-х роках почала занепадати, саме ці середні класи почувалися не так у небезпеці, як ошуканими — через інфляцію, субсидії, які з податків виплачувалися виробництвам, що занепадали, та зменшення або скасування державних послуг через брак бюджету або валюти. Як і раніше, спричинений інфляцією перерозподіл ресурсів, який був ще тяжчим через хронічне високе оподаткування сучасної держави послуг, найгірше позначався на громадянах, що належали до середнього класу.

До того ж саме середні класи були найбільше занепокоєні проблемою «некерованості». Поширений у 1970-х роках страх, що європейські демократії втратили контроль над власною долею, сягав кількох джерел. По-перше, за іконоборчими повстаннями 1960-х ще досі тягнувся тривожний шлейф; те, що в тогочасній атмосфері певності тоді здавалося оригінальним і навіть захопливим, тепер дедалі більше скидалося на провісники невизначеності й анархії. Окрім того, були й інші, сучасніші підстави для хвилювання, спричинені безробіттям, інфляцією та позірною неспроможністю урядів цьому зарадити.

Справді, те, що в керманичів Європи справи вийшли з-під контролю, саме по собі викликало народний гнів, тим більше, що політикам, як ми пам’ятаємо, почасти подобалося підкреслювати власну безсилість. Деніс Гілі, канцлер Скарбниці в безпорадному лейбористському уряді сімдесятих, оплакував мільярди розкиданих по континенту євродоларів — результат роботи «безіменних людей, яким вдалося накопичити захмарну кількість вільних грошей на євроринках, щоб заховатися від урядового контролю»^[342]. За іронією, партія, до якої належав сам Гілі, прийшла до влади в 1974 році через очевидну нездатність консерваторів угамувати громадське невдоволення — але й сама за декілька років наразилася на аналогічні й навіть гірші звинувачення.

У Британії деякий час навіть говорили про непристосованість демократичних інститутів до сучасних криз, а преса розмірковувала про переваги урядів, які б складалися з безпристрасних чужинців або «технократичних» коаліцій «неполітичних» експертів. Як і де Ґолль (у травні 1968 року), деякі високопоставлені британські політики в ті роки вважали доцільним провести зустрічі з військовими та правоохоронцями, щоб заручитися їхньою підтримкою на випадок громадських заворушень. Навіть у Скандинавії та Нідерландах, де легітимність представницьких інститутів, по суті, ніколи не ставили під сумнівів, хаос, у якому перебувала світова фінансова система, очевидний колапс післявоєнної економіки та неприхильність традиційного електорату похитнули легковажну самовпевненість післявоєнного покоління.

Поза цими туманними муками сумнівів і розчарування таїлася дуже реальна і, як тоді здавалося, нагальна загроза. Відколи закінчилася Друга світова війна, Західної Європи загалом не торкалися громадянські конфлікти, а тим паче відкрите насильство. По всій Східній Європі, у європейських колоніях, в Азії, Африці та Південній Америці залучення збройних сил призводило до людських жертв. Незважаючи на «холодну війну», у повоєнні десятиліття тривала запекла й жорстока боротьба, у якій від Кореї до Конго загинули мільйони солдатів і цивільних осіб. Навіть у Сполучених Штатах сталися три політичні вбивства^[343] і не один кривавий заколот. Але Західна Європа була острівцем громадянського миру.

Коли європейські поліцейські таки здійснювали побиття чи стріляли в мирних жителів, зазвичай ті були іноземцями, часто темношкірими^[344]. За винятком нерегулярних силових протистоянь з демонстрантами-комуністами, уряди Західної Європи рідко залучали правоохоронців, щоб здолати насильницький опір, а коли таке й траплялося, саме вони і вчиняли насильницькі дії. На відміну від міжвоєнних десятиліть, вулиці європейських міст були напрочуд безпечні; саме це часто підкреслювали ті, хто порівнював добре регульоване європейське суспільство з лютим байдужим індивідуалізмом урбаністичної Америки. Щодо студентських «повстань» шістдесятих, то вони щонайменше підтверджували цей діагноз: європейська молодь може гратися в революцію, але здебільшого це показуха. «Вуличні бійці» насправді мало ризикували своїм здоров’ям.

У 1970-х ситуація раптом погіршилася. Як і Східна Європа, яка після празького вторгнення задихалася в братніх обіймах партійних старійшин, Західна Європа, здавалося, втрачала контроль над громадським порядком. Виклик надходив не від традиційної лівиці. Безперечно, Москва була дуже задоволена тогочасною міжнародною розстановкою сил: Вотерґейтський скандал^[345] та падіння Сайгона^[346] рішуче підірвали позиції США, тоді як СРСР — найбільший у світі експортер нафти — значно виграв від близькосхідної кризи. Але вихід англомовного видання «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина та подальше вислання автора з Радянського Союзу в лютому 1974 року, а також за кілька років — масові вбивства в Камбоджі та доля в’єтнамських «людей у човнах»^[347] стали запорукою того, що відновлення ілюзій стосовно комунізму було неможливим.

Аналогічно, за винятком кількох маргінальних випадків, неможливо було говорити про якесь серйозне відновлення ультраправого руху. Італійський неофашистський Movimento Sociale Italiano (MSI, Італійський соціалістичний рух) ніколи не отримував на загальнонаціональних виборах більше 6,8% голосів і в будь-якому разі намагався позиціонувати себе як легітимна політична партія. Західнонімецькі націоналісти менше переймалися нюансами самопрезентації, але, як і подібні націоналістичні маргінальні партії в Бельгії, Франції чи Британії, мали мізерну електоральну підтримку. Іншими словами, комунізм і фашизм у своєму класичному вигляді не мали майбутнього в Західній Європі. Справжня загроза цивільному миру прийшла з геть іншого боку.

Упродовж 1970-х років насильство загрожувало західноєвропейським суспільствам у двох проявах. Один із них був патологічним у тому сенсі, що народився з давньої хвороби, яка, однак, набула дуже сучасної форми. У баскському регіоні на півночі Іспанії, серед католицької меншості Північної Ірландії, на Корсиці та в інших краях давні кривди спалахнули жорстким бунтом. Складно було сказати, що для європейців це було чимсь незнайомим: фламандські націоналісти в бельгійській Фландрії та німецькомовні «австрійці» в італійському Альто-Адідже (колишньому Південному Тіролі) здавна заперечували свою «підлеглість», удаючись до найрізноманітніших засобів — від графіті до демонстрацій, нападів, терактів і навіть голосування.

Але до 1970 року проблему Південного Тіролю було розв’язано шляхом створення автономного білінгвального регіону, який не задовольнив тільки найрадикальніших критиків; і хоча фламандські націоналісти з партій «Фламандський блок» та «Народний союз» так і не відмовилися від своєї кінцевої мети відокремитися від франкомовної Валлонії, фландрійський економічний розквіт у поєднанні з далекосяжними законодавчими змінами, які запроваджували федералізацію Бельгії, частково знизили градус їхніх вимог — з руху скривджених і знедолених фламандський націоналізм перетворився на опір нідерландськомовних платників податків, які не хотіли платити за безробітних валлонських сталеварів (див. розділ 22). Утім проблеми басків і католиків Північної Ірландії були геть іншого ґатунку.

Країна Басків на півночі Іспанії завжди була для Франко кісткою в горлі: почасти тому, що під час Громадянської війни вона підтримувала республіканців, а частково тому, що давня вимога басків щодо визнання їхньої інакшості суперечила найглибшим поривам до централізації та самопроголошеної ролі іспанського офіцерського корпусу як хранителя держави. Будь-що, виразно баскське — мова, традиції, політика, — за Франко агресивно придушували. Усупереч власній схильності до централізму, іспанський диктатор навіть був підтримував Наварру (регіон, ідентичність та відокремленість якого і близько не могли дорівнятися до басків чи каталонців) правами, привілеями та власним законодавством тільки для того, щоб утовкмачити баскам, що вони на таке не можуть навіть сподіватися.

Виникнення сучасного баскського тероризму було прямою відповіддю на політику Франко, хоча його речники й захисники завжди стверджували, що відчайдушні мрії про незалежність регіону сягають своїм корінням значно глибше. ЕТА (баскською мовою «Euskadi Ta Askatasuna» — «Країна Басків і Свобода») була заснована в грудні 1958 року, щоб очолити збройну боротьбу за незалежність басків. Зі своїх перших днів як підпільна організація вона встановила робочі зв’язки (які пізніше дещо лицемірно пояснювала ідеологічною спорідненістю) з подібними групами за кордоном, які допомагали їй здобувати гроші, зброю, вишкіл, притулок та увагу: із Фракцією Червоної армії в Німеччині, Ірландською республіканською армією (ІРА), Організацією визволення Палестини, а також Організацією таємної армії у Франції.

ЕТА та її політичні союзники в Herri Batasuna («Єдність народу»), баскській сепаратистській партії, заснованій у 1978 році, мали просту стратегію використання насильства як інструмента в підвищенні ціни утримання басків усередині Іспанії до політично нестерпного рівня. Але, як і ІРА та інші подібні організації, ЕТА також прагнула діяти як спільнота всередині держави. Об’єктами нападів активістів ЕТА, суворих католиків-моралізаторів — чим вони за іронією були подібні до самого Франко, — ставали не лише іспанські поліцейські (їхня перша жертва загинула в червні 1968 року) і помірковані баскські політики та діячі, але й символи «іспанського» розбещення — кіно, бари, дискотеки, наркоторговці та їм подібні, які діяли в регіоні.

В останні роки франкістської доби діяльність ЕТА була обмежена репресіями з боку того, що її й породило: під кінець диктатури, на початку 1970-х років, чверть усього штату озброєної поліції Іспанії розташовувалась у самій лише Країні Басків. Це не завадило ЕТА 20 грудня 1973 року в Мадриді вбити прем’єр-міністра Франко — адмірала Луїса Карреро Бланко та підірвати на вибухівці дванадцять мирних громадян під час теракту в столиці дев’ять місяців по тому. Страта п’яти бойовиків ЕТА у вересні 1975 року, незадовго до смерті Франко, також ніяк не сприяла стримуванню діяльності угруповання. Натомість настання демократії відкривало нові можливості.

ЕТА та її прихильники прагнули повної незалежності. Однак за новою іспанською конституцією (див. розділ 16) баскський регіон здобув Статут автономії, який схвалили на референдумі в 1979 році. Розлючені до нестями — не в останню чергу через перспективу втратити підтримку тих поміркованих прихильників, які були б задоволені самоврядуванням і правом на мовне та культурне самовираження, — ЕТА вдалася до ще інтенсивніших терактів і вбивств. У 1979‒1980 роках організація вбила 181 особу; упродовж наступного десятиліття на її рахунок у середньому припадало 34 вбивства на рік. Але попри це, а також незважаючи на незрілість іспанської демократії, ЕТА і її політичні союзники не змогли конвертувати свою терористичну кампанію в політичні дивіденди: їхній єдиний успіх, який полягав у тому, що вони спровокували невеличку групу ультраправих армійських офіцерів захопити парламент у лютому 1981 року в ім’я закону, порядку й цілісності держави, обернувся фіаско.

Однією з причин обмеженого впливу ЕТА, попри вражаючий масштаб та надзвичайний публічний резонанс її вбивств, було те, що більшість басків не підтримувала ані її мети, ані засобів. Насправді багато басків навіть басками по-справжньому не були. Економічні перетворення в Іспанії в 1960-х роках і масштабні хвилі міграції як усередині країни, так і за кордон призвели до таких трансформацій, що старі націоналісти та їхні фанатичні молоді послідовники просто не встигали за змінами. До середини 1980-х років менше половини населення баскського регіону мали батьків-басків, не кажучи вже про бабусь і дідусів. Такі люди ставилися до ЕТА й Herri Batasuna як до загрози власному добробуту (й опосередковано — навіть самій їхній присутності в регіоні).

Відколи їхній політичний проєкт утратив зв’язок із соціальною реальністю, ЕТА стала ще більш радикальною: цитуючи визначення фанатизму за Джорджем Сантаяною, американським філософом, забувши про мету, вона подвоїла зусилля. Отримуючи фінансування через злочинність і вимагання, її бойовики дедалі більше були змушені діяти з-за кордону, у баскських департаментах на південному заході Франції. ЕТА вижила й досі існує, час від часу страчуючи випадкових політиків чи сільських поліцейських. Але вона не змогла ані мобілізувати настрої басків на підтримку політичної незалежності, ані затероризувати Іспанську державу такою мірою, щоб та поступилася їхнім вимогам. Найбільший «успіх» ЕТА мала на початку 1980-х років, коли їхні дії змусили прем’єр-міністра, соціаліста Феліпе Ґонсалеса дозволити контртерористичним бойовикам (Grupos Antiterroristas de Liberacio?n) нелегально розміститися на французькій території та знищувати терористів ЕТА, з яких двадцять шість було ліквідовано впродовж 1983‒1987 років. Рішення Ґонсалеса, яке стало відомим тільки через багато років (див. розділ 22), постфактум кинуло тінь на перші постфранкістські роки конституційної демократії в Іспанії; але за тих умов це, очевидно, була ще напрочуд поміркована відповідь.

«Тимчасова» Ірландська республіканська армія методами та деякими проголошеними цілями була подібна до ЕТА. Аналогічно до того, як ЕТА намагалася зробити баскські провінції некерованими, щоб відокремити їх від Іспанії, ІРА намагалася зробити некерованою Північну Ірландію, прогнати британців та об’єднати шість північних провінцій з рештою Ірландії. Але між цими двома організаціями були суттєві відмінності. Оскільки незалежна Ірландія вже існувала, повстанці могли запропонувати своїм прихильникам, принаймні в теорії, конкретну національну мету. З іншого боку, у Північній Ірландії існувала низка різних спільнот, і відмінності між ними сягали корінням у дуже давні часи.

Як і французький Алжир, Північна Ірландія — Ольстер — була колоніальним залишком і водночас частиною метрополії. Коли Лондон нарешті в 1922 році віддав Ірландію ірландцям, Сполучене Королівство залишило шість північних графств острова у своєму складі на тих логічних підставах, що їхнє переважно протестантське населення зберігало цілковиту вірність Британії та не мало бажання підкорятися дублінському уряду, а також входити до складу напівтеократичної республіки під владою католицького єпископату. Хай що вони казали привселюдно, політичні очільники новоствореної Республіки і самі були не проти здихатися компактної та кількісно чималої спільноти войовничих і норовливих протестантів. Але для ірландських націоналістів, які залишалися в меншості, така відмова означала зраду, тож вони під прапорами ІРА продовжували вимагати об’єднання — силою, якщо необхідно — з рештою острова.

Упродовж чотирьох десятиліть ситуація залишалася практично без змін. До 1960-х офіційна позиція Дубліна дещо нагадувала позицію Бонна: Ірландія визнавала бажаність національного возз’єднання, але неофіційно була не проти відкласти це питання на невизначений термін. Тим часом британські уряди один за одним намагалися, наскільки це можливо, не зважати на непросту ситуацію в Ольстері, яку вони отримали в спадок, тоді як протестантська більшість панувала над місцевими католиками через маніпуляції кордонами виборчих округів, політичний патронаж, груповий тиск на працедавців і монополію на зайнятість у ключових сферах — на державній службі, у царині правосуддя і, найголовніше, у поліції.

Якщо політики на британському острові обирали стратегію ігнорування цих проблем, то лише тому, що Консервативна партія залежала від «юніоністського» крила (яке брало початок ще з кампанії за збереження Ірландії у складі Британії в ХІХ столітті) щодо визначальної кількості парламентських мандатів; тож вона була віддана статус-кво, відповідно до якого Ольстер мав залишатися частиною Сполученого Королівства. Партія лейбористів не менш тісно була пов’язана з потужними профспілками, які представляли суднобудівну та інші подібні галузі в Белфасті, де протестантські робітники здавна користувалися більшими привілеями.

Як можна здогадатися з останнього спостереження, лінії поділу в Північній Ірландії були напрочуд заплутані. Релігійний поділ між протестантами й католиками був справжнім та корелював із поділом соціальним на кожному етапі життя, від народження до смерті, — освітою, місцем проживання, укладанням шлюбів, працевлаштуванням і відпочинком. При цьому він мав давню історію: згадки про суперечки й перемоги XVII та XVIII століть для непосвячених можуть видатися до абсурду ритуальними, але вони спиралися на реальні факти. Однак, попри намагання ІРА вплести марксистські категорії у свою риторику, поділ на католиків і протестантів ніколи не був класовим у традиційному розумінні. З обох боків були робітники і священники, а також, меншою мірою, землевласники, підприємці та кваліфіковані фахівці.

Ба більше, чимало північноірландських католиків не мали палкого бажання перебувати під владою Дубліна. У 1960-х роках Ірландія все ще була бідною та нерозвиненою країною, а рівень життя на Півночі, хоч і відставав від більшості інших регіонів Сполученого Королівства, усе одно значно перевищував середній ірландський показник. Навіть католики вважали Ольстер кращим з економічного погляду варіантом. Водночас протестанти дуже близько ідентифікували себе зі Сполученим Королівством. Ці настрої абсолютно не обов’язково були взаємними з боку решти населення Британії, яке мало думало (якщо взагалі думало) про Північну Ірландію. Старі галузі промисловості Ольстера, як і решта в Сполученому Королівстві, наприкінці 1960-х років перебували в стані занепаду, й уряду в Лондоні вже було ясно, що тамтешня переважно протестантська робітнича спільнота має невизначене майбутнє. Та, попри це, можна впевнено стверджувати, що британська влада впродовж багатьох десятиліть серйозно Ольстером не переймалася.

ІРА перетворилася на маргінальну політичну секту, яка проголошувала Республіку Ірландія нелегітимною через її територіальну неповноцінність та раз у раз повторювала свою «революційну» мету створити іншу Ірландію, радикальну й об’єднану. Невиразна застаріла риторика ІРА майже не справляла враження на молодше покоління найманців (зокрема й на сімнадцятирічного Джеррі Адамса з Белфаста, який приєднався до її лав у 1965 році), яких більше цікавили дії, ніж програми, і які сформували свою власну організацію, таємну «Тимчасову» ІРА^[348]. Ця гілка, яка поповнювалася переважно найманцями з Деррі та Белфаста, з’явилася саме вчасно, щоб скористатися хвилею демонстрацій за громадянські права, яка прокотилася всією Північною Ірландією. Протестувальники вимагали від ольстерського уряду в замку Стормонт того, що він давно мав зробити, — надати католикам політичні та громадянські права, але у відповідь отримували хіба що політичний опір і поліцейські кийки.

Конфлікт, який невдовзі на тридцять років охопив північноірландське — і певною мірою британське — громадське життя, спалахнув через вуличні бійки в Деррі після традиційної брутальної Ходи підмайстрів у липні 1969 року в пам’ять про поразку якобітів і католиків 281 рік тому^[349]. Через поширення вуличного насилля й вимоги католицьких лідерів щось зробити, офіційний Лондон відрядив до Північної Ірландії підрозділи британської армії та забрав у місцевої поліції контроль над шістьма графствами. Армія, яка складалася здебільшого з вихідців з інших частин Британії, була набагато менш схильна приставати на чийсь бік і загалом поводилася не так агресивно, як місцева поліція. Отож є певна іронія долі в тому, що саме через її присутність новосформована Тимчасова ІРА висунула свою першу вимогу — щоб британський уряд і його війська залишили Ольстер, зробивши перший крок назустріч возз’єднанню острова під владою Ірландії.

Британія військ не вивела. Незрозуміло, як вони в принципі могли це зробити. У 1970-х роках різноманітні спроби побудувати довіру між спільнотами й дозволити цій частині країни самостійно давати собі раду зазнали фіаско через взаємну недовіру та непримиренність з обох боків. Досвід небезпідставно підказував католикам, навіть якщо їм і не подобались озброєні екстремісти, які нібито представляли їхні інтереси, не довіряти обіцянкам північноірландської протестантської верхівки про розподіл влади та громадянську рівність. Останні ж, і так завжди неохоче ідучи на справжні поступки католицькій меншості, тепер серйозно побоювалися невгамовних бойовиків ІРА. Без британських військ Північна Ірландія поринула б у відкриту громадянську війну.

Отож британський уряд опинився в пастці. Спочатку Лондон співчутливо ставився до вимог католиків; але після того, як у лютому 1971 року було вбито британського солдата, уряд почав затримувати людей без рішення суду, й ситуація різко погіршилася. У січні 1972 року, у день, який увійшов в історію як «Кривава неділя», британські солдати вбили тринадцять мирних демонстрантів на вулицях Деррі. Того самого року в Ольстері загинули 146 членів сил безпеки та 321 цивільна особа, а ще майже 5 тисяч осіб дістали поранення. Під’юджена новою плеядою мучеників і впертістю своїх опонентів, Тимчасова ІРА розпочала те, що перетворилося на тридцятирічну кампанію, під час якої вона здійснювала теракти, вбивала й калічила солдатів і мирних мешканців у Північній Ірландії та в інших частинах Британії. Вона зробила щонайменше одну спробу вбити прем’єр-міністра Британії^[350]. Навіть якщо британська влада і хотіла вийти з Північної Ірландії (і чимало виборців з Англії, Шотландії та Уельсу її б у цьому підтримали), то не могла цього зробити. Як показав референдум, проведений у березні 1973 року, а також пізніші опитування, абсолютна більшість мешканців Північної Ірландії хотіли зберегти зв’язки з Британією^[351].

Кампанія ІРА не об’єднала Ірландію і не змусила Британію піти з Ольстера. Як і не спромоглася вивести британську політику з рівноваги, хоча вбивства політиків і публічних осіб (зокрема лорда Маунтбеттена, колишнього віцекороля Індії та хресного батька Принца Уельського) справді приголомшили громадськість по обидва береги Ірландського моря. Однак ірландський конфлікт (який дістав назву «Смута») ще більш затьмарив і так депресивне для британського суспільства десятиліття, а також підживлював поширену тоді думку про «некерованість» і кінець безтурботного оптимізму 1960-х років. Коли Тимчасова ІРА і протестантські воєнізовані угруповання, які з’явилися у відповідь, нарешті сіли за стіл переговорів, щоб домовитися про такі конституційні зміни, які британський уряд і так був готовий дозволити чи не від самого початку, загинуло 1800 осіб, а кожен п’ятий мешканець Північної Ірландії мав родича, який помер або дістав поранення в бою.

На тлі таких подій інші європейські «аномалії» 1970-х років були справді дрібними, хоча і ставали додатковими цеглинками в загальній атмосфері неспокою. Самозванці «Сердитої бригади», які нібито виступали від імені упосліджених безробітних, у 1971 році розкидали по Лондону вибухівку. Франкомовні сепаратисти швейцарського кантону Юра, копіюючи тактику ірландців, у 1974 році чинили опір примусовій інтеграції території у (німецькомовний) кантон Берн. Натовпи бунтарів у Ліверпулі, Бристолі й лондонському районі Брикстон устрявали в сутички з поліцією за контроль над небезпечними міськими нетрями.

У тому чи іншому прояві всі ці протести та акції, як я вже зауважував, не були політичною аномалією. Навіть набуваючи радикальної форми, вони мали знайомі цілі й відповідну тактику. Вони припинили б своє існування, якби їм вдалося чогось досягти, — принаймні так вони стверджували. ЕТА, ІРА та їхні послідовники були терористичними організаціями — однак мали свій сенс. Рано чи пізно всі вони опинилися за столом переговорів зі своїми ворогами, сподіваючись бодай частково реалізувати свою мету. Але такими міркуваннями ніколи не переймалися дійові особи, які були залучені до іншої хвилі насильницьких дій того часу.

У більшості країн Західної Європи розмиті радикальні теореми 1960-х років доволі безслідно розвіялися. Але у двох країнах вони набули особливого розвитку, перетворившись на агресивний психоз, який сам себе виправдовував. Невелика меншість колишніх студентів-радикалів, сп’яніла від власних тлумачень марксистської діалектики, заходилася «викривати» «справжнє обличчя» репресивної толерантності в західних демократіях. Якщо на парламентський режим капіталістичних інтересів натиснути достатньою мірою, міркували вони, він скине машкару доброчесності та покаже своє справжнє обличчя. А пролетаріат, дотепер «відчужений» від своїх інтересів і жертва «хибного усвідомлення» свого становища, дізнається правду про своїх гнобителів та посяде належне місце на барикадах класового протистояння.

Такий стислий опис надає забагато значення терористичному підпіллю 1970-х років — і водночас замало. Більшість молодих чоловіків і жінок, яких до нього засмоктало, не вельми впливали на формування реєстру насильницьких дій, незважаючи на те, як добре могли їх виправдовувати. Вони були солдатами тероризму. З одного боку, особливо в Західній Німеччині, емоційна енергія, яку вони вкладали в ненависть до Федеративної Республіки, мала глибші й темніші джерела, аніж застарілі риторичні вправи радикалізму ХІХ століття. Жага обвалити архітектуру безпеки та стабільності на голови покоління своїх батьків у світлі нещодавнього минулого була радикальним виявом більш поширеного скептицизму — щодо надійності плюралістичної демократії для тієї чи іншої країни. Тож невипадково «революційний терор» набув найбільш загрозливих форм у Німеччині й Італії.

Зв’язок між позапарламентською політикою й відвертим насильством уперше проявився в Німеччині ще у квітні 1968 року, коли чотирьох молодих радикалів — серед них Андреаса Баадера та Ґудрун Енсслін — заарештували за підозрою в спаленні двох універмагів у Франкфурті. Через два роки Баадер утік із в’язниці під час збройного рейду, спланованого й очоленого Ульрікою Майнгоф. Після цього вона та Баадер видали «Маніфест міської партизанської війни», у якому проголошувалося створення Rote Armee Fraktion (RAF, Фракції Червоної армії). Метою організації було насильницьке повалення Федеративної Республіки. Абревіатуру RAF обрали невипадково: так само як Королівські повітряні сили (англійською — Royal Air Force) напали на нацистську Німеччину з неба, група Баадера — Майнгоф, як їх називали в народі, збиралася бомбардувати, обстрілювати й підкорити її наступницю із землі.

У період між 1970 і 1978 роками RAF та її допоміжні відгалуження обрали тактику свідомо хаотичного терору — убивали солдатів, поліцейських і бізнесменів, захоплювали банки і викрадали провідних політиків. У ці роки під час терактів і обстрілів вони вбили 28 осіб, поранили 93, 162 особи взяли в заручники та здійснили понад 30 пограбувань банків — почасти задля того, щоб фінансувати свою організацію, а частково — щоб нагадувати про своє існування. На початку своєї діяльності вони також атакували бази американської армії в Західній Німеччині, вбивши та завдавши тілесних ушкоджень багатьом солдатам, зокрема наприкінці весни 1972 року.

На піку своєї діяльності в 1977 році RAF викрав і невдовзі стратив Ганса Мартіна Шлеєра, голову автомобільної компанії Daimler Benz та президента Промислової федерації Західної Німеччини. Вони також убили Зіґфріда Бубака, генерального прокурора Західної Німеччини, та Юрґена Понто, президента Dresdner Bank. Але це була їхня лебедина пісня. Уже в травні 1976 року Майнгоф (затриману в 1972 році) знайшли повішеною в її камері в штутгартській тюрмі. Було схоже на самогубство, хоча деякі пліткарі наполягали, що її стратила держава. Баадер, затриманий під час перестрілки у Франкфурті в 1972 році, відбував довічний термін у в’язниці, коли і його знайшли мертвим у камері 18 жовтня 1977 року — в той самий день із Ґудрун Енсслін та ще одним ув’язненим терористом. Їхня підпільна організація існувала й у 1980-х роках, хоча й була не такою потужною: у серпні 1981 року вона намагалася підірвати штаб-квартиру Повітряних сил США в Рамштайні в Західній Німеччині, а наступного місяця «Команда Ґудрун Енсслін» зробила невдалу спробу замаху на головнокомандувача сил США в Європі.

Оскільки німецьке терористичне підпілля не мало чітко визначеної мети, його досягнення можна було виміряти тільки тим, якою мірою йому вдавалося збурити громадське життя та підірвати роботу німецьких державних інститутів. У цьому воно зазнало очевидної поразки. Найбільш виразно репресивним заходом, до якого вдалася тогочасна влада, було ухвалення Berufsverbot соціал-демократичним урядом Віллі Брандта у 1972 році. Цей декрет забороняв приймати на державну службу будь-кого, хто вдавався до політичної діяльності, що суперечила Конституції, та, очевидно, мав на меті тримати прибічників лівого і правого політичного радикалізму подалі від відповідальних посад. У культурі, якій і так був притаманний надприродно розвинений громадянський конформізм, це, безумовно, викликало щонайменше страх цензури; але це навряд чи можна було вважати початком диктатури, як боялися — та, з іншого боку, сподівалися — критики режиму.

Ані терористична лівиця, ані, вочевидь, відроджувана неонацистська правиця — зокрема відповідальна за вбивство 13 та поранення 220 осіб під час теракту на мюнхенському святі «Октоберфест» у 1980 році — не змогли вивести Республіку з рівноваги, хоча їм і вдалося викликати в консервативних політичних колах легковажні розмови щодо потреби обмежити громадянські свободи та встановити «Порядок». Значно більше непокоїло те, як група Баадера — Майнгоф змогла своїми ідеями заслужити загальні симпатії серед загалом законослухняних інтелектуалів і науковців^[352].

Однією з причин, чому терористи викликали в місцевих літературних та мистецьких колах співчуття, була ностальгія за втраченим німецьким минулим. Вони нерідко вважали, що в Німеччини двічі відібрали її спадщину: спочатку нацисти, які позбавили Німеччину її поважного, «прийнятного» минулого; а потім — Федеративна Республіка, якій американські наглядачі нав’язали викривлене сприйняття себе. За словами кінорежисера Ганса-Юрґена Зіберберґа, нація «була позбавлена духовної спадщини, духовно обкрадена… ми живемо в країні без Батьківщини, без Heimat». Це виразно націоналістичне забарвлення ліворадикального німецького тероризму, який вважав своїми мішенями американських окупантів, мультинаціональні корпорації та «міжнародний» капіталістичний лад, знаходило відгук серед інших людей, як і твердження терористів про те, що саме німці були жертвами чужих маніпуляцій та інтересів.

У ті роки з’явилося безліч фільмів, промов, книжок, телевізійних програм і публічних коментарів щодо проблем історії та ідентичності країни. Так само як Фракція Червоної армії, яка проголошувала, що бореться із «фашизмом» (так би мовити, за дорученням), західнонімецькі інтелектуали лівого і правого крила боролися за контроль над справжньою німецькою спадщиною. Інший колега Зіберберґа, режисер Едґар Райц, створив надзвичайно популярний шістнадцятигодинний телесеріал «Heimat: німецькі хроніки». В історії родини з гірського масиву Гунсрюк у Райнланд-Пфальці простежувалася сучасна історія Німеччини від кінця Першої світової війни до тодішніх часів.

У фільмі Райца чорно-білі міжвоєнні роки поставали в особливому світлі любові та доброї пам’яті; навіть у добу нацистів не дозволялося кидати тінь на щасливі згадки про кращі часи. З іншого боку, американізований світ післявоєнної Федеративної Республіки зображували зі злісною, крижаною зневагою: її матеріалістичне нехтування національними цінностями та знищення пам’яті й безперервності зображені як жорстока наруга над людськими цінностями і спільнотою. Як і у фільмі Фассбіндера «Шлюб Марії Браун», головна героїня — теж «Марія» — символізує Німеччину-жертву; але Heimat — Батьківщина — доволі відверто ностальгійна та навіть ксенофобська у своїй зневазі до закордонних цінностей і тузі за втраченою душею «глибокої Німеччини».

Рейц, так само як Зіберберґ та інші, не приховував свого презирливого ставлення до американського телесеріалу «Голокост», який уперше показали по німецькому телебаченню в 1979 році. Якщо про німецьке минуле, хай яке болісне, і треба було знімати кіно, то створювати ці екранізації мали німці, а не хтось інший. «Найрадикальніший прояв конфіскації, — писав Райц, — це конфіскація чужої історії. Американці вкрали нашу історію через Голокост». Забарвлення німецького минулого «комерційною естетикою» було способом, у який Америка тримала його під контролем. Боротьба німецьких режисерів і митців проти американського «кітчу» почасти стала боротьбою проти американського капіталізму.

Райц і Фассбіндер були серед режисерів Deutschland im Herbst («Німеччина восени») — колажу документальних стрічок, коротких фрагментів та інтерв’ю 1978 року, в яких ішлося про події осені 1977 року, зокрема викрадення та вбивство Ганса Мартіна Шлеєра й подальші самогубства Енсслін і Баадера. Фільм прикметний не так виявами співчуття до терористів, як тим, як це подано. Завдяки продуманому монтажу Третій Райх і Федеративна Республіка стають подібними, як брат і сестра. «Капіталізм», «система прибутку» та націонал-соціалізм зображені як однаково варті осуду й негідні виправдання, а терористи — як учасники сучасного опору, тогочасні Антигони, які борються зі своїм сумлінням і проти політичних репресій.

Щоб зобразити Західну Німеччину як поліцейську державу, споріднену з нацизмом в усьому, окрім (ще не проявленої) здатності до репресій і насильства, у «Німеччині восени», як і в інших тогочасних німецьких фільмах, знадобився значний кінематографічний талант. Горст Малер, напіврозкаяний терорист, який тоді ще сидів у в’язниці, на камеру пояснює, що поява позапарламентської опозиції в 1967 році була «антифашистською революцією», якої не сталося в 1945-му. Отож реальна боротьба з німецькими демонами нацизму відбувалася в молодому радикальному німецькому підпіллі, хоч і з залученням надзвичайно близьких до нацизму методів. Про цей парадокс Малер не згадує.

Прихована релятивізація нацизму в «Німеччині восени» ставала доволі відвертою в інтелектуальних апологіях антикапіталістичного терору. Як у 1985 році пояснював філософ Детлеф Гартманн, «очевидний зв’язок між грошима, технологіями та знищенням в імперіалізмі нацистського Нового ладу вчить нас того… [як] зірвати маску, що прикриває технологію цивілізованого знищення, притаманну Новому ладу Бреттон-Вудської системи». Саме це недбале узагальнення — що спільні риси нацизму та капіталістичної демократії важливіші за їхні відмінності і що німці стали жертвами і того, і того — допомагало пояснити виняткову глухість німецької радикальної лівиці в питанні євреїв.

5 вересня 1972 року палестинська організація «Чорний вересень» під час мюнхенської Олімпіади напала на ізраїльську команду та вбила одинадцять спортсменів, а також одного німецького поліцейського. Убивцям майже стовідсотково допомагали німецькі ліві радикали (хоча цікавою рисою тогочасного німецького політичного екстремізму було те, що праві радикали також були б дуже раді прислужитися). Про зв’язок між палестинськими організаціями та європейськими терористичними угрупованнями вже й так було відомо — Енсслін, Баадер і Майнгоф свого часу проходили «вишкіл» разом із палестинськими бойовиками, а також із басками, італійцями, ірландськими республіканцями тощо. Але тільки німці докладали додаткових зусиль: коли четверо терористів (двоє німців і двоє арабів) у червні 1976 року захопили борт Air France та спрямували його до угандського міста Ентеббе, саме німці подбали про те, щоб встановити, хто з пасажирів був євреєм, та відокремити їх від інших.

Якщо такі дії, достоту схожі на відбір євреїв німцями за іншого часу й обставин, і не змогли остаточно дискредитувати банду Баадера — Майнгоф в очах їхніх прихильників, то це тому, що їхню позицію (якщо не методи) в суспільстві широко поділяли: жертвами тепер були німці, а не євреї; тоді як джерелом зла — американський капіталізм, а не німецький націонал-соціалізм. «Воєнні злочини» тепер скоювали американці — наприклад, щодо в’єтнамців. Таким був поширений у Західній Німеччині «новий патріотизм», а в тому, що Баадер, Майнгоф та їхні спільники, які спочатку спрямовували свій агресивний опір проти самовдоволеної політики покоління їхніх батьків на кшталт «Німеччина передусім», опинилися заручниками відгомону тієї самої націоналістичної спадщини, була більш ніж дещиця іронії. Не варто дивуватися, що Горcт Малер, один з уцілілих засновників лівого тероризму в Західній Німеччині, через тридцять років опинився в ультраправому русі.

За зовнішніми ознаками тогочасний італійський тероризм не сильно відрізнявся від німецького. Він також спирався на псевдомарксистську риторику шістдесятих, а більшість його лідерів отримали політичну освіту на тогочасних університетських барикадах. Головна підпільна ліва терористична організація, так звані Brigate Rosse («Червоні бригади»), уперше стала відомою громадськості в жовтні 1970 року, коли роздавала листівки, на яких були прописані цілі, дуже подібні до цілей Фракції Червоної армії. Як і Баадер, Майнгоф та інші, лідери «Червоних бригад» були молодими (найвідомішому з них, Ренато Курчо, у 1970 році виповнилося лише 29 років), переважно колишніми студентами, відданими збройній підпільній боротьбі заради самої боротьби.

Але були й деякі важливі відмінності. Від початку італійські ліві терористи набагато більше підкреслювали свій буцімто зв’язок із «робітниками». І справді, у деяких промислових містах Півночі, зокрема в Мілані, найповажніші ультраліві маргінали таки мали деяких прихильників у суспільстві. На відміну від німецьких терористів, які гуртувалися навколо невеликого злочинного ядра, італійські ліві радикали були і серед законних політичних партій, і серед міських підпільних мереж, і серед маленьких угруповань озброєних бандитів; до того ж члени й цілі цих груп значною мірою перетиналися.

Ці угруповання і секти в мініатюрі відтворювали історію подрібнення традиційної європейської лівиці. У 1970-х роках після кожного теракту відповідальність за нього брала на себе нікому доти не відома організація, яка часто виникала, відділившись чи утворивши підрозділ від тих, що вже існували. Навколо самих терористів оберталися вільно пов’язані між собою напівтаємні рухи й друкарні, які видавали повчальні «теоретичні» декларації — ідеологічне прикриття терористичних дій. Назви цих різноманітних груп, осередків, мереж, видань і рухів нагадували якусь пародію: окрім «Червоних бригад», були ще Lotta Continua («Боротьба триває»), Potere Operaio («Сила робітників»), Prima Linea («Передова») та Autonomia Operaia («Робітнича автономія»); Avanguardia Operaia («Робітничий авангард»), Nuclei Armati Proletari («Ядро озброєного пролетаріату») і Nuclei Armati Rivoluzionari («Ядро озброєних революціонерів»); Formazione Comuniste Combattenti («Формування борців-комуністів»), Unione Comunisti Combattenti («Спілка борців-комуністів»), Potere Proletario Armato («Сила озброєного пролетаріату») та багато інших.

Якщо, дивлячись на цей список, здається, що він продиктований лишень відчайдушним бажанням роздути суспільне й революційне значення кількох тисяч колишніх студентів та їхніх послідовників, останніх зневірених представників робітничих рухів, то не варто недооцінювати зусилля, яких вони докладали, щоб привернути до себе увагу. Курчо, його товаришка Мара Каґол та їхні друзі, можливо, і жили в уявній романтизованій казці про бандитів-революціонерів (яка значною мірою брала початок з популярних образів партизанів-революціонерів Латинської Америки), але шкоди вони завдавали справжньої. Упродовж 1970–1981 років в Італії не минало й року без убивств, каліцтв, викрадень, замахів та різноманітних проявів публічної жорстокості. Протягом десятиліття жертвами фатальних замахів стали троє політиків, дев’ятеро суддів, шістдесят п’ять поліцейських і ще близько трьохсот інших осіб.

У перші роки свого існування «Червоні бригади» й інші угруповання обмежувалися тим, що викрадали людей і час від часу розстрілювали директорів заводів та дрібних підприємців — «капіталістичних холопів», «servi del padrone» («псів патрона»), — чим спочатку показували свій інтерес до прямої демократії в трудових відносинах. Але до середини 1970-х, щоб «зірвати маски» з буржуазної доброчесності, спровокувати державу на жорстокі репресії і таким чином створити розкол у суспільстві, вони перейшли до політичних вбивств: спершу — політиків правого крила, потім — поліцейських, журналістів і державних прокурорів.

До 1978 року «Червоним бригадам», попри зростання кількості нападів упродовж року попереднього, не вдавалося викликати очікуваної реакції. Отож 16 березня 1978 року вони викрали свою найвідомішу жертву — Альдо Моро, голову Християнсько-демократичної партії та колишнього прем’єр-міністра й міністра закордонних справ. Два місяці Моро тримали в заручниках; прем’єр-міністр, християнський демократ Джуліо Андреотті, якого підтримували комуністи та більшість у його власній партії, відмовився навіть розглядати вимогу викрадачів відпустити «політичних в’язнів» в обмін на життя Моро. Незважаючи на одностайне засудження з боку всіх політичних сил, звернення від Папи Римського та генерального секретаря ООН, терористи не поступилися. 10 травня тіло Альдо Моро знайшли в зухвало припаркованому в центрі Рима автомобілі.

Справа Моро, безумовно, була свідченням неспроможності італійської держави — міністр внутрішніх справ подав у відставку наступного дня після знайдення тіла. Після восьми років штампування антитерористичних законів і загальнонаціональних розшуків злочинців поліція зазнала очевидної поразки в намаганні знищити терористичне підпілля^[353]. А успішне скоєння «Червоними бригадами» політичного вбивства в самому серці держави мало значний резонанс. Тепер усім було зрозуміло, що італійському політичному порядку кинуто реальний виклик: менш ніж через два тижні після виявлення трупа Моро «Червоні бригади» позбавили життя очільника антитерористичного загону в Генуї. А в жовтні 1978 року стратили генерального директора з пенітенціарних справ міністерства юстиції в Римі. Ще через два тижні Formazione Comuniste Combattenti вбили високопоставленого державного прокурора.

Однак масштаб виклику, який терористи кинули державі, почав бути тягарем для самих бойовиків. Італійська Компартія твердо й недвозначно встала на захист державних інститутів, чітко заявивши про те, що й так майже всім уже було зрозуміло: хай як своїм походженням терористи пов’язані з народними рухами 1960-х, через свої дії в 1970-х вони опинилися поза межами радикальної політики. Вони були звичайнісінькими злочинцями і заслуговували на відповідне покарання. Власне, як і ті, хто забезпечував їм ідеологічне прикриття, і не лише: у квітні 1979 року лектора Падуанського університету Тоні Неґрі разом з іншими лідерами Autonomia Operaia було заарештовано за підозрою в підготовці збройного заколоту проти держави.

Неґрі та його прихильники наполягали (і продовжують наполягати), що радикальних «автономістів», які діють відкрито і не вдаються до збройної боротьби, не треба плутати з незаконними таємними товариствами, і що політичне рішення їх переслідувати, власне, і було ознакою відхилення від «буржуазного ладу», яке передбачали й намагалися викрити «Червоні бригади». Але сам Неґрі схвалював насильницькі напади на вчителів й адміністрацію Падуанського університету, які були недалекі від терористичних актів. Лозунги про «масове беззаконня», «стан постійної громадянської війни» та необхідність «воєнізованого» виступу проти буржуазної держави широко лунали в поважних наукових колах, зокрема в газеті Rosso, яку видавав сам Неґрі. Через рік після викрадення та вбивства Моро Неґрі, прославляючи «знищення супротивника», написав таке: «Біль мого супротивника не шкодить мені: пролетарська справедливість має продуктивну здатність самоствердження й дар логічного переконання»^[354].

Звичайно, думка про те, що політичне насильство може мати «продуктивну здатність самоствердження», не була новою в сучасній італійській історії. Те, про що говорив Неґрі і що втілювали «Червоні бригади» та їм подібні, було тією самою «очищувальною силою насильства», яку підносили фашисти. І в Німеччині, і в Італії ненависть крайніх лівих до «буржуазної держави» відкинула їх до «пролетарського» насильства антидемократичних правих. До 1980 року цілі та методи терористичної лівиці й терористичної правиці в Італії стало неможливо розрізнити. Певна річ, відповідальність за акти насильства, скоєні в часи італійських anni di piombo («свинцевих років»), лежить не лише на «Червоних бригадах» та їхніх послідовниках. У ті роки знову з’явилася таємна антиреспубліканська правиця (винна в найбільшій тогочасній трагедії — вибуху на Болонському вокзалі в серпні 1980 року, який призвів до смерті 85 осіб і ще двомстам завдав поранення); а в Меццоджорно мафія у своїй боротьбі проти суддів, поліцейських і місцевих політиків також перейшла до стратегії більш агресивного терору.

Слабкість демократичних інститутів, про яку свідчили і яку поглиблювали поява неофашистського терору й відродження мафіозної злочинності, ліві терористи сприймали як ознаку власного успіху — і, схоже, мали рацію. Радикали з обох боків політичного спектра намагалися зробити звичайне суспільне життя нестерпно небезпечним — з тією лише відмінністю, що ультраправі могли розраховувати на певний захист і співпрацю з боку тих правоохоронних сил, які вони намагалися дестабілізувати. За наказом тіньових праворадикальних конспіративних мереж, які сягали навіть найвищих ланок поліції, банківського сектору та владної Християнсько-демократичної партії, були скоєні вбивства суддів, прокурорів і журналістів^[355].

Те, що демократія та верховенство права в Італії змогли пережити ці роки, не варто недооцінювати. Особливо в період з 1977 по 1982 рік країна перебувала в облозі безсистемного екстремістського насильства з боку ультралівих, ультраправих та професійного криміналітету: саме в ці роки мафія й інші злочинні угруповання вбивали начальників поліції, політиків, прокурорів, суддів і журналістів, часом практично без жодної публічної відповідальності. Найбільшу загрозу становили саме праві радикали — краще організовані та більш наближені до осердя держави, натомість «червоні» терористи більше збурювали суспільну уяву. Почасти це було тому, що, як і Фракція Червоної армії в Німеччині, вони користувалися тим, що радикальним ідеям широко симпатизували місцеві. Офіційні комуністи правильно вважали таке привласнення революційної спадщини головним надбанням терористів, а також проявом небезпеки, яку вони становили для репутації традиційної лівиці.

За іронією долі й без відома місцевих комуністів «Червоні бригади», Фракція Червоної армії — як і подібні у своїх цілях, але не такі успішні Cellules communists combattantes у Бельгії, Action Directe у Франції та інші, ще дрібніші організації в решті країн — частково фінансувалися за рахунок коштів, які надавали радянські спецслужби. Ці гроші не були частиною якоїсь продуманої стратегії; їх радше роздавали за загальним принципом: вороги наших ворогів, нехай навіть сміховинні та незначущі, — усе одно наші друзі. Але в цьому разі такі заходи мали зворотний ефект: незаперечним досягненням лівого тероризму в тогочасній Західній Європі було те, як ретельно він вичистив рештки революційних ілюзій із тамтешньої політичної свідомості.

Усі традиційні ліві політичні організації, надто комуністи, були змушені дистанціюватися й триматися подалі від будь-якого насильства. Частково це стало інтуїтивною відповіддю на ті небезпеки, які створював для них, власне, як і для всіх інших, терор: представники профспілок та інших традиційних робітничих рухів також були жертвами підпільних організацій, до того ж останні ставилися до них з особливим презирством. А ще тому, що місією «свинцевих сімдесятих» було нагадати кожному, якими вразливими насправді можуть бути ліберальні демократії — у п’янкій атмосфері шістдесятих про цей урок час від часу забували. Урешті-решт роки невдалої революції в серці Західної Європи не поляризували суспільство, як того прагнули й очікували терористи, а радше об’єднали політиків усіх ґатунків у безпечному просторі політичного центру.

З інтелектуального погляду сімдесяті були найбільш гнітючим десятиліттям ХХ століття. Певною мірою це пов’язано з описаними в цьому розділі обставинами: гострий і тривалий економічний занепад, який супроводжувався поширенням політичного насильства, викликав думки про те, що «золоті часи» Європи в минулому і, напевно, ще довго не повернуться. Багато молодих людей тепер переймалися не так тим, щоб змінити світ, як тим, щоб знайти роботу: на зміну захопленню спільними цілями прийшла зосередженість на власних потребах. У вже не такому безпечному світі досягнення власних інтересів переважало над боротьбою за спільне благо.

Без сумніву, така зміна настроїв також була обумовлена зворотною дією необачного споживання в попередньому десятилітті. Європейці, які лише нещодавно насолоджувалися невпинним і ніколи до того не баченим потоком енергії та новаторства в музиці, моді, кіно й мистецтві, тепер могли на дозвіллі поміркувати про ціну своїх нещодавніх веселощів. Здавалося, що так швидко згас не так ідеалізм шістдесятих, як тогочасна наївність — відчуття, що можна зробити будь-що, що можна собі уявити; що будь-яким витвором можна володіти і що будь-який переступ — моральний, політичний, законний, естетичний — за своєю природою був привабливим і міг привести до позитивних наслідків. Тимчасом як шістдесяті означилися наївною, самовпевненою вірою в те, що все, що відбувається, нове, а все нове — важливе, сімдесяті стали добою цинізму, втрачених ілюзій і применшених сподівань.

Бездарні часи, писав Альбер Камю в «Падінні», породжують голослівних пророків. Сімдесяті були на них дуже врожайні. Це була доба, депресивно свідома того, що настало після великих сподівань й амбітних ідей нещодавнього минулого, і не могла запропонувати нічого, крім бездушних та непереконливих повторів і продовжень минулих ідей. Це була, цілком усвідомлено, доба «пост-усього», а її майбутні перспективи здавалися туманними. Як зауважив тоді американський соціолог Денієл Белл, «використання префікса “пост-” означає сенс життя в проміжні часи». Цей термін вживали для позначення реального світу — «поствоєнного», «постімперського», а зовсім нещодавно «постіндустріального», — навіть якщо лишалося незрозумілим, що могло бути далі. Але якщо цей префікс і застосовували до інтелектуальних категорій (наприклад, у словах «постмарксистський», «постструктуралістський» і, напевно, у найбільш розмитому за значенням «постмодерний»), він лише підкреслював непевність і без того незрозумілого часу.

Культура шістдесятих була раціональною. Попри легкі наркотики й утопічні гулянки, її суспільні ідеї, як і музика, оберталися в знайомій та логічній системі координат, тільки дещо «розширеній». Вона була напрочуд орієнтована на спільноти: вважалося, що студенти, так само як і «робітники», «селяни», «негри» та інші громади, мають спільні інтереси і зв’язки, завдяки яким вони підтримують між собою особливі стосунки, хоча й у цьому разі йшлося про відносини протистояння — з рештою суспільства. Задуми шістдесятих, хай які вони були ілюзорні, передбачали відносини між особистістю і класом, класом і суспільством, суспільством і державою, що принаймні за формою, якщо не за змістом, були знайомі теоретикам і практикам упродовж усього попереднього століття.

Культура сімдесятих орієнтувалася не на спільне, а на особисте. Аналогічно до того, як антропологія витіснила філософію як дисципліну шістдесятих, тепер її місце посіла психологія. У шістдесяті поняття «неправильного усвідомлення» стало дуже популярним серед молодих марксистів; через нього вони намагалися пояснити неспроможність робітників (і не лише їх) звільнитися від ототожнення з капіталістичним інтересом. У збоченому вигляді ця ідея, як ми побачили, стала фундаментальною засадою лівого тероризму. Водночас у менш політизованих колах вона набула незвичайного продовження: застосувавши основні марксистські терміни до фройдистських понять, самозвані «постфройдисти» тепер наголошували на потребі звільнення не суспільних класів, а сукупних індивідуальних суб’єктів.

Тоді в Західній Європі та Північній Америці з’явилися теоретики звільнення, метою яких було звільнити людські істоти не від нав’язаних суспільством кайданів, а від власноруч створених ілюзій. Сексуальну варіацію цієї ідеї — про те, що суспільне й сексуальне поневолення нерозривно пов’язане — у певних колах наприкінці 1960-х уже сприймали як прописну істину. Але Герберт Маркузе чи Вільгельм Райх залишалися вірними послідовниками і Фройда, і Маркса, шукаючи колективних перетворень шляхом особистого звільнення. З іншого боку, послідовники Жака Лакана або тогочасні теоретикині фемінізму, на кшталт Кейт Міллетт та Енні Леклерк, прагнули більшого і меншого водночас. Вони не так сильно переймалися традиційними проєктами соціальної революції (які феміністки слушно пов’язували з очолюваними чоловіками політичними рухами, що відстоювали насамперед чоловічі інтереси). Але натомість вони намагалися підважити саме визначення людської особистості, на яке ті рухи колись спиралися.

Таке мислення ґрунтувалося на двох припущеннях, дуже поширених і популярних серед тогочасної інтелектуальної спільноти. Одне полягало в тому, що основа влади — це не контроль над природними і людськими ресурсами, як вважало багато публічних мислителів із часів Просвітництва, а монополія на знання: знання про природний світ; знання про публічну сферу; знання про себе і, найголовніше, знання про те, як саме знання продукується та легітимізується. За цим принципом владу могли зберегти ті, хто контролювали знання і могли втримати цей контроль за рахунок інших, придушуючи інші «знання», що суперечили тим, якими володіли вони.

На той час такий підхід до тлумачення становища людини широко та цілком правильно пов’язували з працями Мішеля Фуко. Але, попри деякі туманності в його роботах, Фуко в душі був раціоналістом. Його ранні напрацювання доволі точно відтворювали авторитетне твердження Маркса про те, що, аби звільнити робітників від кайданів капіталізму, треба було замінити панівний наратив буржуазного суспільства, який відповідав лише його інтересам, іншою версією історії та економіки. Іншими словами, знання панів треба було замінити знанням революціонерів; або, за твердженням Антоніо Ґрамші, дуже модним за кілька років до того, треба було побороти «гегемонію» панівного класу.

Друге припущення, яке пізніше навіть глибше вкоренилося в інтелектуальних течіях, пішло значно далі. Воно полягало не тільки в принадному твердженні про необхідність руйнування старих істин, а й у критиці можливості існування істини як такої. Будь-яку поведінку, думку, знання — саме тому, що вони мають соціальне походження, а отже, служать певним політичним цілям — треба сприймати критично. Саму лишень тезу про те, що судження або оцінки можуть існувати окремо від осіб, яким вони належать, у певних колах стали сприймати як вияв упередженої (та приховано консервативної) соціальної позиції.

Отож у принципі можна було спростувати будь-які варіації суджень чи переконань. Навіть критичні інтелектуали могли виявитися «упередженими». За словами французького професора соціології П’єра Бурдьє, найвпливовішого європейського представника нової соціології знання, «професорський дискурс» був лише позицією «привілейованої частки панівного класу». Чого цей спокусливо революційний підхід до будь-якого знання та судження не пояснював, то це як відрізнити, чий «дискурс» більш правдивий: цю проблему розв’язували через потрактування «правди» як соціально сконструйованої категорії (такий підхід невдовзі завоював широку популярність). Очікуваним наслідком таких тенденцій було поширення критичного ставлення до будь-якої раціональної соціальної аргументації. Французький філософ Жан-Франсуа Ліотар, який у своєму есеї 1979 року «Постмодерна ситуація» влучно підсумовує air du temps^[356], висловився щодо цього доволі чітко: «Я визначаю “постмодерн” як недовіру до метанаративів».

Глибинним і зазвичай невизнаним джерелом походження цих переважно французьких інтелектуальних течій була, як не раз траплялося в попередні десятиліття, Німеччина. Італійський письменник Еліо Вітторіні якось зауважив, що з часів Наполеона Франція була непроникною для будь-якого закордонного впливу, окрім впливу німецької романтичної філософії; і те, що відповідало дійсності в 1957 році, коли він це писав, виявилося не менш правомірним двадцять років по тому. Поки чутливих гуманістів попереднього покоління приваблювали Маркс і Геґель, сповнені сумнівів 1970-ті тягнуло до значно похмуріших представників німецької інтелектуальної сфери. Радикальний скептицизм Мішеля Фуко був значною мірою адаптацією Ніцше. Натомість інші впливові французькі автори, зокрема літературний критик Жак Дерріда, зверталися до Мартіна Гайдеґґера по критику людського буття і, як це стали називати, «деконструкції», когнітивної людської сутності та текстуального матеріалу.

Для фахівців-науковців, які спеціалізувалися на Гайдеґґері чи його іншому сучасникові та землякові Карлі Шмітті (який приваблював студентів міжнародних відносин своїм історичним реалізмом), такий інтерес був щонайменше дивним. Зрештою, і Гайдеґґер, і Шмітт були пов’язані з нацизмом, до того ж Гайдеґґер, який погодився на наукову посаду за сприяння нацистів, — цілком відкрито. Але відновлення зацікавленості в критиці оптимістичних припущень щодо прогресу, ставлення під сумнів основ просвітницького раціоналізму та його супровідних політичних й ідейних продуктів стало певним місточком між критиками модернізму й технічного прогресу початку ХХ століття, на кшталт Гайдеґґера, та розчарованими скептиками щодо «постмодерної доби», а також дозволило Гайдеґґеру й іншим позбутися тіні, яку кидали на них їхні давні зв’язки.

На той час, коли німецька філософія проникла спершу в паризьку суспільну думку, а через неї — в англійську культурну критику (саме у такий спосіб з нею ознайомилася більшість тогочасних читачів), її питомо складний словник набув такої експресивної туманності, яка непереборно вабила нове покоління студентів та їхніх учителів. Молодші викладачі, які увійшли до розширених університетських штатів, і самі переважно були випускниками шістдесятих років та виросли в тогочасних звичаях і дискусіях. Але тимчасом як європейські університети попереднього десятиліття переймалися різноманітними великими теоріями — щодо суспільства, держави, мови, історії, революції, — наступне покоління насамперед винесло з цього інтерес до Теорії як такої. На зміну традиційним чітко розділеним між собою дисциплінам, які буквально кілька років тому все ще переважали в усіх, навіть радикальних, наукових диспутах, прийшли семінари з «Культурної теорії» або «Загальної теорії». «Складність» стала мірилом інтелектуальної серйозності. У сповненому розчарування дописі про спадщину «Ідеї 1968 року» французькі письменники Люк Феррі та Ален Рено уїдливо висновують, що «найбільшим досягненням мислителів шістдесятих років було переконати свою аудиторію, що незбагненність — це ознака величі».

Уже маючи розігріту публіку в особі студентів університетів, нові зіркові теоретики, як-от Лакан і Дерріда, підняли примхи й парадокси мови до рівня повноцінних філософій — нескінченно гнучких інструментів для текстуальних і політичних тлумачень. У закладах на кшталт Центру сучасних культурних студій у Бірмінгемському університеті нові теоретичні підходи поступово змішалися зі старими. Марксизм звільнили від обтяжливого рудиментарного зв’язку з економічними категоріями й політичними інститутами та перетворили на різновид культурної критики. Те, що революційний пролетаріат чомусь не бажав боротися з капіталістичною буржуазією, уже нікому не заважало. Як зауважував у 1976 році провідний тогочасний британський культуролог Стюарт Голл, «на зміну тезі про “зникнення класу як такого” прийшло набагато складніше та більш диференційоване усвідомлення того, як різноманітні класові угруповання й прошарки обирають різні варіанти та моделі поведінки з огляду на визначальні соціально-економічні обставини».

У пізніші роки Голл і сам визнавав, що його Центр «на той момент приділяв занадто велику увагу цим складним теоретичним питанням». Але насправді така самозакохана туманність дуже відповідала духові часу, а її відірваність від щоденної реальності несвідомо вказувала на виснаження інтелектуальної традиції. Ба більше, це в жодному разі не було єдиною ознакою тогочасного культурного вичерпання. Навіть французький кінематограф, який у 1960-х випромінював оригінальність, занепав до стану сором’язливої артистичності. У 1974 році Жак Ріветт, дотепний та оригінальний режисер таких стрічок, як «Париж належить нам» (1960) і «Черниця» (1966), зняв кінофільм «Селін та Жулі зовсім забрехалися». Безсюжетна 193-хвилинна стрічка, яка була (ненавмисною) стилізованою пародією на французьку «нову хвилю», поставила крапку в тій епосі. Мистецькі мудрування почали заступати мистецтво.

Якщо одним напрямком у спадщині шістдесятих була претензія на високу культуру, то іншим його заповітним віддзеркаленням — тверда броня свідомого цинізму. На зміну порівняній невинності рок-н-ролу з’являлися попгурти, які знали, як працювати із засобами масової інформації, і робили музику, що була насмішкуватим привласненням та дешевою пародією стилю, який створили їхні попередники. Подібно до бульварних романів і таблоїдів, які користалися з масової грамотності заради комерційної вигоди, «панк»-рок, що виник у сімдесятих, наживався на ринку попмузики. Подаючи себе як «альтернативну музику», насправді він паразитував на традиційній культурі, часто звертаючись до образів насильства та радикальної мови із корисливою метою.

Відверто політизовані тексти пісень панк-рок гуртів, найкращим прикладом яких є хіт Sex Pistols «Anarchy in the UK» 1976 року, відповідали тогочасним депресивним настроям. Але політика панк-гуртів була такою ж пласкою, як і їхня музика, що часто обмежувалася трьома акордами, монотонним ритмом і досягала ефекту лише завдяки гучності. Як і Фракція Червоної армії, Sex Pistols та інші панк-рок гурти прагнули насамперед шокувати. Навіть їхній визивний зовнішній вигляд і манера подавалися з іронією та певним глумом: «Пам’ятаєте шістдесяті? — ніби запитували вони. — Що ж, подобається вам чи ні, ми — те, що від них лишилося». Тепер музична революція полягала в гнівних піснях, які ганили «гегемонію», а за їхнім фальшивим політичним змістом ховалося дедалі більше спустошення музичної форми^[357].

Попри фальш політики й музики панків, цинізм їхнього покоління був справжнім і дійсно відчутним. Вони були озлобленими та здебільшого безталанними радикальними представниками дедалі більшого кола тих, хто відчував неповагу — до минулого, до авторитету, до публічних осіб і державних справ. Ця наруга над помпезністю і традиційністю у своєму більш дотепному прояві втілилася в плеяді розчарованих молодих британських політичних сатириків, які з’явилися майже за двадцять років до того, зокрема у вигляді театрального огляду Beyond the Fringe; передачі BBC That Was the Week That Was, яка йшла пізно вночі, та щотижневика Private Eye.

Користуючись зі стрімкого зростання аудиторії телебачення та постійного обмеження державної цензури, комік-гурт Monty Python, а також його послідовники й імітатори створювали суміш широкого пародіювання, непристойних вуличних жартів та в’їдливої політичної сатири — востаннє таке поєднання з’являлося в гострих політичних малюнках карикатуристів ХІХ століття Ґіллрея та Крукшенка. Про те, якою тісною була взаємодія між рокмузикою і новим бурлеском, свідчать джерела фінансування двох фільмів Monty Python — «Монті Пайтон і святий Грааль» (1974) та «Буття Браяна за Монті Пайтоном» (1979). Ці стрічки спонсорували відповідно Pink Floyd і Led Zeppelin та Джордж Гаррісон із The Beatles.

Брак поваги до публічних осіб надавав багатий матеріал для щотижневих телепередач на зразок Spitting Image або Bebête Show у Франції, у яких із провідних політиків регулярно так збиткувалися, як кілька років тому навіть неможливо було собі уявити (а в США неможливо й досі). Сатирика та політичні коміки замінили письменників і митців у ролі інтелектуальних героїв часу: коли на початку 1980-х французьких студентів запитали, ким з відомих осіб вони захоплюються найбільше, старші були шоковані тим, що покійного Жан-Поля Сартра заступив Колюш — язикатий (часом аж до непристойності) телекомік, який насмішкувато скористався своєю новонабутою популярністю, щоб заявити про бажання балотуватися в президенти Франції.

Утім ті самі державні телеканали, які показували гострі та непоштиві пародії на народну міщанську культуру, також надавали гумористам чимало матеріалу. Напевно, найвідомішим об’єктом глузування був пісенний конкурс «Євробачення» — щорічне шоу, яке вперше показали по телебаченню в 1970 році. Як комерційний продукт, завуальований під прорив нових технологій (тобто одночасну трансляцію в багатьох країнах), шоу до середини 1970-х набуло популярності серед сотень мільйонів глядачів. «Євробачення», у якому другорядні естрадні співаки й артисти-одноденки з усього континенту виконували посередні й неоригінальні композиції, а потім майже завжди поринали у невідомість, з якої і з’явилися на коротку мить, було настільки вражаюче банальним за своїм задумом і втіленням, що навіть не надавалося на пародію. Через п’ятнадцять років воно вийшло з моди. Але саме тому воно й провіщало щось нове.

Запал, із яким «Євробачення» поширювало та звеличувало безнадійно старомодний формат і потік виконавців-нездар, відображав зростання ностальгічної культури, у якій поєднувалися туга й розчарування. Якщо панк, постмодерн і пародія були однією відповіддю на збентеження десятиліття зневіри, то іншою було «ретро». Французький попгурт Il Etait Une Fois («Колись») носив одяг, популярний у 1930-х роках, — данина нетривалому модному ренесансу різних стилів, від «бабусиних спідниць» до неоедвардіанських зачісок у стилі «Нова романтика» (останнє віяння спостерігалося вже вдруге за три десятиліття). В одязі та музиці (і в архітектурі) спокуса повертатися до старих стилів, а також до їх несміливого поєднання та змішування, заміняла нові ідеї. Сімдесяті, час проблем і сумнівів, дивилися в минуле, а не в майбутнє. Ера Водолія залишила за собою добу імітацій.