Розділ 15 Політика в новому ключі

Je declare avoir avorte («Я зробила аборт»).

Сімона де Бовуар (та 342 інші жінки), 5 квітня 1971 року

У межах щонайбільше одного покоління Французька та Італійська комуністичні партії або обірвуть зв’язки з Москвою, або скотяться в небуття.

Деніс Гілі, 1957 рік

Через цей договір ми не втрачаємо нічого, що й так давно не було програно.

Канцлер Віллі Брандт, серпень 1970 року

Коли дві держави прагнуть встановити кращі відносини, вони часто досягають найвищої спільної банальності.

Тімоті Ґартон Еш

У 1970-х роках політичний ландшафт Західної Європи почав руйнуватися й розпадатися на шматки. Після завершення Першої світової війни традиційна політика поділялася на дві політичні «сім’ї» — ліву та праву, які, зі свого боку, складалися з «поміркованих» та «радикалів». З 1945 року обидві сторони ще більше наблизилися одна до одної, але тенденція загалом не змінилася. Спектр політичних опцій, які мали європейські виборці в 1970 році, був аналогічним до того, що й у їхніх дідусів і бабусь.

Живучість європейських політичних партій пояснювалася дивовижною сталістю в екології електорату. Вибір між лейбористами і консерваторами в Британії або між соціал-демократами і християнськими демократами в Західній Німеччині більше не обумовлювався глибокими розбіжностями в тому чи іншому питанні, і тим паче не переконаннями щодо «стилю життя», як це стали називати. У більшості країн політичний вибір відбивав давні електоральні традиції, які переходили з покоління в покоління і радше визначалися класом, релігією та місцем походження виборця, аніж партійною програмою. Чоловіки й жінки голосували так, як голосували їхні батьки, залежно від того, де вони жили, де працювали та скільки заробляли.

Але під поверхнею цієї позірної сталості в політичній соціології європейських виборців відбувався тектонічний зсув. Монолітний голос білого робітничого класу чоловічої статі — основної виборчої бази комуністів і соціалістів в усіх країнах — затріщав і розколовся.

Насамперед соціальна та географічна мобільність у післявоєнні десятиліття розмила звичні суспільні категорії майже до невпізнаваності. Християнські виборчі осередки в сільській місцевості Західної Франції чи маленьких містечках регіону Венето, у пролетарських промислових осердях Південної Бельгії або Північної Англії тепер розкололися й були роздроблені. Чоловіки та жінки вже мешкали не там, де народилися, і працювали не там, де їхні батьки. Не дивно, що й на світ вони дивилися цілком інакше, а ці зміни, хоч і не одразу, але почали позначатися на їхніх політичних уподобаннях.

По-друге, завдяки процвітанню та соціальним реформам 1960-х і початку 1970-х років програми й концепції традиційних партій, по суті, виявилися виконаними. Власне, успіх цих реформ позбавив помірковано лівих і правих політиків переконливого порядку денного, особливо після шквалу ліберальних реформ 1960-х. Інститути самої держави не викликали заперечень, так само як і загальні цілі економічної політики. Залишалося тільки вдосконалити трудові відносини, відшліфувати законодавство, щоб усунути дискримінацію права на житло та працевлаштування, розширити освітні можливості тощо — серйозні державні справи, які, втім, не тягнули на предмет великої політичної дискусії.

По-третє, тепер політичні уподобання могли мати інші прояви. Мігрантів з етнічних меншин, яким у середовищі білих європейських робітничих спільнот часто були не раді, не завжди запрошували до місцевих політичних чи трудових організацій, і це позначалося на їхніх політичних поглядах. І насамкінець розбіжності в поглядах між поколіннями в шістдесятих увели в суспільний дискурс проблеми, які були абсолютно не притаманні давнішій політичній культурі.

Завдяки тогочасному процвітанню люди стали думати не про виробництво, а про споживання, не про те, як звести кінці з кінцями, а про якість життя. У розпал шістдесятих мало хто переймався моральними дилемами добробуту: ті, кого він торкнувся, були надто зайняті пожинанням плодів свого успіху. Але через кілька років багато хто, особливо серед освіченої молоді Північно-Західної Європи, почав вважати комерціалізованість і матеріальне благополуччя п’ятдесятих і шістдесятих обтяжливим спадком, який складався з кітчевих товарів і фальшивих цінностей. Ціна модерності починала здаватися надто високою, принаймні тим, хто отримував від неї найбільше переваг; натомість вони тужили за «втраченим світом» своїх батьків і дідусів.

Політизували це культурне невдоволення зазвичай активісти, обізнані з підходами більш традиційних партій, до яких колись були залучені вони самі або їхні родини. Отож політична логіка загалом не змінилася: суть політики полягала в тому, щоб мобілізувати однодумців навколо законодавчої програми, яку мала ухвалити держава. Що відрізнялося, то це принцип, за яким відбувалося гуртування. Дотепер у Європі виборчі спільноти формувалися завдяки спільним уподобанням великих груп виборців, яких об’єднував клас, вид зайнятості, а також спільний успадкований і часто доволі абстрактний набір принципів та цілей. Політичні підходи важили менше, ніж політична прихильність.

Але в 1970-х на перший план вийшли саме підходи.

Поєднавши у своїй програмі економічний аналіз, турботу про довкілля, естетичну проблематику і просто ностальгійні настрої, CAMRA стала однією з перших з-поміж багатьох громадянських спільнот, об’єднаних навколо однієї проблеми, а також першою ластівкою нової моди на дорогу «автентику» серед заможного буржуазного середнього класу та богеми^[358]. Але через дещо архаїчний характер, не кажучи вже про невідповідність між масштабом залученості її активістів та химерним предметом їхньої пристрасті, конкретно цей монотематичний рух не міг не здаватися дещо чудернацьким.

Натомість інші однопунктні політичні мережі не мали в собі нічого ані дивного, ані примхливого. Більшість із них, як-от CAMRA, складалися з представників середнього класу та обстоювали їхні інтереси. У Скандинавії на початку 1970-х виникла низка протестних партій, зокрема Фінська аграрна партія (пізніше — партія «Істинні фіни»), данська Партія прогресу під проводом Морґенса Ґліструпа та норвезька Партія прогресу, яку очолював Андерс Ланґе. Усі вони палко і на перших порах категорично обстоювали зменшення податків — назва, під якою в 1973 році була заснована норвезька партія, звучала як «Партія Андерса Ланґе за різке зменшення податків, цін та ролі держави», а програма складалася з одного аркуша, на якому повторювалися вимоги з назви.

Либонь, досвід Скандинавії усе ж таки був унікальним: ніде більше податки не були такими високими, а державні послуги такими всеосяжними, а жодна інша монотематична партія ніде більше не здобула такого успіху, як партія Ґліструпа, яка на данських загальнонаціональних виборах у 1973 році отримала 15,9% голосів. Але партії, які виступали проти податків, не були чимось новим. Вони рівнялися на Union de Defense des Commerçants et Artisans (Союз захисту торговців та ремісників) П’єра Пужада, заснований у 1953 році з метою захисту власників маленьких крамниць від податків та супермаркетів, який нетривалий час грівся у промінчиках слави після здобуття 12% голосів на виборах у Франції в 1956 році. Але рух Пужада був короткочасним. Більшість протестних партій, які виникли після 1970 року, виявилися живучими — норвезька Партія прогресу отримала свій найкращий результат (15,3%) через чверть століття, у 1997 році.

Партії, які виступали проти податків як аграрні протестні партії міжвоєнної Європи, були передусім реакційними та будували свою програму не «за», а «проти» чогось. Вони виступали проти небажаних змін і вимагали від держави насамперед ліквідації того, що здавалося їм необґрунтованим податковим навантаженням. Інші однопунктні рухи висували до держави, парламенту або державних установ більш позитивні вимоги. До проблематики, якою вони опікувалися, належали такі різнопланові питання, як реформа в’язниць і психіатричних лікарень, доступ до освіти і медичних послуг, безпечних продуктів харчування, комунальних послуг, покращення міських умов та доступ до культурних ресурсів. Усі вони були «антиконсенсусні» в тому розумінні, що відмовлялись обмежувати свою підтримку до якоїсь однієї традиційної політичної групи та були змушені розглядати інші способи заявити про свої вимоги.

Три нові політичні угруповання — жіночий рух, рух за довкілля та рух за мир — заслуговують на особливу увагу, як з огляду на масштаб, так і на тривалість їхнього впливу. З очевидних причин жіночий рух був розгалуженим і доволі широким.

До цих питань варто додати увагу більш радикальних жіночих груп до прав гомосексуалів (та лесбійок) і дедалі більше занепокоєння феміністок щодо порнографії. Останнє питання добре ілюструє нову моральну географію політики: сексуально відверту літературу та кінематограф лише нещодавно й не повністю звільнили від контролю цензури завдяки спільним зусиллям старих лібералів і нової лівиці. Але не минуло й десяти років, як вони знову стали об’єктом критики, цього разу з боку жіночих груп та спільнот, часто під проводом коаліцій радикальних феміністок і традиційних консерваторів, які об’єднувалися навколо цього єдиного питання.

Жіночі рухи в Європі від самого початку поєднували в собі різноманітні цілі, що між собою перетиналися. У 1950 році чверть західнонімецьких заміжніх жінок ходили на роботу і заробляли гроші; станом на 1970 рік таких уже була половина; з півтора мільйона тих, хто між 1972 та 1980 роками приєднався до лав робочої сили, 1,25 мільйона були жінками. До середини 1990-х років жінки становили понад 40% усієї (офіційно зареєстрованої) робочої сили в кожній європейській країні, окрім Португалії та Італії. Багато жінок починали працювати на пів ставки або на нижчих секретарських посадах, де вони не могли претендувати на повний соціальний пакет. Гнучкість, яку надавала часткова зайнятість, влаштовувала багатьох матерів, що працювали, але у скрутних фінансових умовах сімдесятих це не могло компенсувати малі зарплати і незахищеність робочого місця. Отож рівність оплати праці та створення ясел і дитячих садків одразу ж стали головними вимогами більшості західноєвропейських жінок, які мали роботу, і відтоді продовжували тримати пальму першості.

Жінки, які працювали (і які не працювали) дедалі частіше шукали допомогу в догляді за дітьми; але це не обов’язково означало, що вони самі хотіли мати більше дітей. Насправді, коли прибуток їхніх сімей збільшився і вони стали проводити більше часу не вдома, вони хотіли б мати їх менше — чи принаймні мати в цьому питанні більше права голосу. Жінки почали вимагати доступу до інформації про протизаплідні засоби і до самих протизаплідних засобів з початку ХХ століття, але найактивніше — у межах десятиліття після того, як бебі-бум сягнув свого апогею. Французька Association Maternite (Асоціація матерів), заснована в 1956 році, вимагала права на контрацепцію. Через чотири роки її справу продовжив Mouvement Français pour le Planning Familial (Французький рух за планування родини) — зміна назв яскраво свідчила про зміну підходів.

Коли в ліберальні шістдесяті почали гучніше звучати вимоги щодо сексуальної свободи в різних її проявах, закони, які регулювали контрацепцію, майже всюди послабили (за винятком деяких країн Східної Європи на кшталт Румунії, де державні «стратегії народжуваності» й далі тримали її під забороною). До початку 1970-х контрацептиви вже були у вільному доступі по всій Західній Європі, хоча й не у віддалених сільських районах чи регіонах, де католицька влада морально тяжіла над місцевим населенням. Утім навіть у невеликих містечках і містах саме жінки середнього класу найбільше користувалися новою свободою; для багатьох заміжніх жінок з робітничого класу та абсолютної більшості незаміжніх основним способом контролю народжуваності залишалося те, що й раніше, — аборт.

Тому не дивно, що вимога реформування законів про аборти стала лейтмотивом нової жіночої політики — рідкісний випадок, коли цілі політики радикального фемінізму збігалися з потребами аполітичної пересічної жінки. У Британії, як пам’ятаємо, аборт було видалено з переліку кримінальних злочинів у 1967 році. Але в багатьох інших країнах здійснення аборту залишалося незаконним: в Італії за це карали п’ятьма роками ув’язнення. Утім, законно чи ні, аборти продовжували бути частиною життя мільйонів жінок — у крихітній Латвії у 1973 році на 34 тисячі живих новонароджених припадало 60 тисяч абортів. А там, де аборти були незаконними, жінок будь-якого віку, з будь-якого класу та з будь-якими політичними уподобаннями об’єднували пов’язані з цим ризики — як з погляду закону, так і здоров’я.

5 квітня 1971 року у французькому тижневику Le Nouvel Observateur вийшла петиція, підписана 343 жінками, які заявляли про те, що вони зробили аборт, відповідно порушивши закон, і вимагали перегляду кримінального кодексу. Підписантки були відомими особами, а деякі з них — письменниці Сімона де Бовуар та Франсуаза Саґан, акторки Катрін Денев, Жанна Моро та Марі-Франс Пізьє, юристки та політичні активістки Іветт Руді та Жизель Галімі — навіть дуже відомими. До них приєдналися не такі знані, але войовничо налаштовані активістки із феміністичних рухів, які виникли після 1968 року. Незважаючи на те, що попереднього року в злочині аборту визнали винними понад триста жінок, уряд завбачливо вирішив утримуватися від притягнення підписанток відкритого листа до відповідальності.

Петиція була ініціативою Mouvement de Liberation des Femmes (Руху за звільнення жінок), заснованого попереднього року; а політичний резонанс, який викликала ця акція, надихнув Галімі та де Бовуар заснувати Choisir («Обирати») — політичну організацію, яка мала на меті покласти край забороні абортів. У січні 1973 року на пресконференції президент Франції Жорж Помпіду визнав, що французьке законодавство не встигає за змінами громадської думки. Нічого іншого йому, по суті, й не залишалося: упродовж 1972‒1973 років понад 35 тисяч французьких жінок з’їздили до Британії, щоб легально зробити аборт. Наступник Помпіду, Валері Жискар д’Естен, зобов’язав міністерку охорони здоров’я Сімону Вейль подати до парламенту оновлений законопроєкт, а 17 січня 1975 року Національна асамблея проголосувала за легалізацію абортів у Франції (упродовж перших десяти тижнів вагітності).

Жінки в усій Західній Європі уважно вивчили французький приклад. В Італії новостворений Movimento della Liberazione delle Donne Italiane (Італійський рух за звільнення жінок) об’єднав зусилля з маленькою Радикальною партією, щоб зібрати 800 тисяч підписів під петицією змінити закон про аборти, а в ході на його підтримку, яка відбулася в Римі у квітні 1976 року, взяли участь 50 тисяч жінок. Через три роки після запровадження в 1975 році давно очікуваного нового «Сімейного кодексу», який було ухвалено замість фашистського, італійський парламент 29 травня 1978 року — за три тижні після знайдення тіла Альдо Моро — легалізував аборти.

Це рішення було опосередковано підтверджене під час загальнонаціонального референдуму в травні 1981 року, коли італійські виборці відкинули як пропозицію ще більше послабити наявні обмеження щодо легальних абортів, так і спробу знову визнати аборти кримінальним злочином, запропоновану новоствореним Рухом за життя. Якщо темп реформ в Італії дещо й відставав від Британії чи Франції, то не так через опір Католицької церкви, як тому, що багато італійських феміністок мали досвід діяльності в рухах позапарламентської «автономної» лівиці (показово, що головною вимогою першого маніфесту «Жіночої боротьби» (Lotta Femminista) стала оплата хатньої праці — ритуальне поширення старого, «робітничого» уявлення про сучасне суспільство як про одну гігантську фабрику на домашню сферу). Тому їм було складно використовувати традиційні політичні інститути заради втілення своїх цілей.

В Іспанії французька стратегія була ще більшим прикладом для наслідування — особливо з огляду на сили, вивільнені після занепаду старого режиму. Перша феміністична демонстрація в Іспанії відбулася в січні 1976 року, коли від смерті Франко не минуло й двох місяців. Ще через два роки перестали вважати злочином подружню зраду, а контрацепцію легітимізували. У 1979 році тисяча жінок, зокрема знаменитості, підписали відкриту заяву, в якій оголосили себе порушницями закону через те, що зробили аборт. Це було певним нагадуванням про те, що за Франко Іспанія була одним із лідерів за кількістю нелегальних абортів у Європі: ситуацію в Іспанії можна було порівняти зі східноєвропейською, а її причинами стало таке саме авторитарне, пронаталістське засудження будь-якого способу контролю народжуваності. Навіть у постфранкістській Іспанії зберігся сильний культурний спротив реформі законодавства щодо абортів; коли парламент у травні 1985 року нарешті схвалив закон, який дозволяв аборти, дозвіл поширювався лише на випадки зґвалтування, патологій плода або ж ті, коли життя матері було під загрозою.

Разом із правом на розлучення перемога в боротьбі за право на аборт була головним досягненням жіночих політичних груп тих років. У результаті особиста ситуація мільйонів жінок неоціненно покращилася. Доступність абортів у поєднанні з ефективними та доступними протизаплідними засобами не лише покращила життєві можливості для багатьох жінок, особливо бідних, а й надала жінкам, які працювали, можливість відкладати народження першої дитини до безпрецедентно пізнього віку.

Як наслідок, дітей стало народжуватися дедалі менше. У період між 1960 та 1996 роками рівень народжуваності серед іспанських жінок упав на майже 60%; в Італії, Західній Німеччині та Нідерландах — приблизно так само. Через декілька років реформ 1970-х у Західній Європі не лишилося жодної країни, окрім Ірландії, де рівень народжуваності був достатнім, щоб замінити попереднє покоління. У Британії річні темпи народжуваності за три десятиліття, починаючи з 1960 року, скоротилися від 2,71 дитини на одну жінку до 1,84; у Франції — від 2,73 до 1,73. Заміжні жінки дедалі частіше народжували тільки одну дитину або не народжували взагалі, і якби не народження поза шлюбом, цифри були б ще нижчі: до кінця 1980-х років поза шлюбом в Австрії щорічно народжувалося 24% всіх дітей, у Великій Британії — 28%, у Франції — 29%, у Швеції — 52%.

З уповільненням економіки та зростанням емансипації жінок змінювалася і європейська демографія, і для держави добробуту в подальші роки це не провіщало нічого доброго. Однак суспільні зміни, здійснені жіночими рухами, не відобразилися в політиці. Не з’явилося жодної «жіночої партії», здатної відтягнути на себе голоси та привести своїх представників до влади. У національних парламентах й урядах жінки залишалися меншістю.

Лівиця виявилася загалом більш відкритою до обрання жінок, ніж правиця (але не всюди — і в Бельгії, і у Франції правоцентричні християнські партії впродовж багатьох років частіше, ніж їхні конкуренти-соціалісти, висували жінок на безпечних округах), але найбільш точним критерієм для передбачення перспектив жінок у публічному житті була не ідеологія, а географія. Між 1975 та 1990 роками кількість жінок у фінському парламенті зросла від 23 до 39%; у Швеції — від 21 до 38%; у Норвегії — від 16 до 36%; а у Данії — від 16 до 33%. Південніше, у парламентах Італії та Португалії, в 1990 році жінкою був кожен дванадцятий депутат парламенту. У Палаті громад Великої Британії жінки становили тільки 7%, а у французькій Національній асамблеї — лише 6%.

Борці за навколишнє середовище, як чоловіки, так і жінки, значно успішніше перекладали свої прагнення мовою виборчої політики. У певному розумінні «енвайронменталізм» (неологізм, який виник у 1930-ті) був справді новим початком — колективним вираженням страхів середнього класу щодо атомних електростанцій і вибуху урбанізації, розбудови доріг і забруднення. Але європейський рух за довкілля ніколи б не став таким успішним, якби був тільки додатком до шістдесятих, а його представниками були заможні луддити^[359], які вбиралися у зношений одяг з натуральних тканин і збиралися на демонстрації по вихідних, маневруючи між своїми прагненнями та інтересами. Туга за більш «природним» світом і пошук особистої політики «справжності» мали глибоке коріння з обох боків ідеологічного поділу, яке можна було відстежити ще до романтиків та їхнього жаху перед спустошеннями, притаманними ранньому індустріалізму. До початку ХХ століття прихильники і політичної лівиці, і політичної правиці мали свої власні клуби велосипедистів, вегетаріанські ресторани, гуртки любителів природи, на кшталт Wandervogel^[360], та піших прогулянок, пов’язані з мріями чи то соціалістів, чи то націоналістів про емансипацію і повернення до давніх часів.

Німецька ностальгія за питомо німецькими пейзажами, за горами й річками Гарцу та Фальцу, за Батьківщиною; французька націоналістична мрія про селянську ідилію в la France profonde («глибинній Франції»), якої не торкнулися міста і космополітизм; омріяна англійська давня і прийдешня пасторальна гармонія, втрачений Єрусалим Блейка^[361] — усі ці національні туги мали більше спільного, ніж визнавав будь-хто з тих, хто їх сповідував. І хоча лівиця впродовж багатьох десятиліть захоплено спостерігала, як комунізм змагався із Заходом у «виробництві», у 1970-х роках голоси з обох політичних таборів почали висловлювати певні занепокоєння щодо спільних втрат, які спричиняли прогрес, продуктивність і «модерність»^[362].

Таким чином, сучасна екологічна революція була подвійним благом: вона позначала розрив із бездушними панацеями нещодавнього минулого і водночас сягала корінням у глибше минуле, якого вже не пам’ятали, але від якого віяло прадавньою надією. Рух за довкілля (як і за мир) часто збурював підйом націоналізму — або регіоналізму, — але з людським обличчям. Організація Alternativen, яка діяла в Західному Берліні, або австрійські протестувальники проти атомної енергетики, які в 1978 році виграли референдум, що забороняв уряду увести в експлуатацію атомну електростанцію у Цвентендорфі, ніколи б не назвали себе націоналістами чи навіть патріотами. Але їхня лють щодо забруднення насамперед локального навколишнього середовища (і відносна байдужість щодо аналогічного плюндрування, яке відбувалося деінде) свідчить про зворотне. Підхід «моя хата скраю», властивий зародковому зеленому рухові, споріднював його із попередниками.

Отож не було нічого незвичайного в тому, що літній португальський диктатор Антоніу Салазар завзято запроваджував той самий контроль за довкіллям, якого від демократичних урядів Відня чи Амстердама вимагали радикали-послідовники 1968 року. Салазар, який не довіряв «матеріалізму» та був рішуче налаштований затримати прихід ХХ століття, став у своєму роді справжнім поборником захисту довкілля, чого в його випадку досягали простим прийомом — утриманням співвітчизників у стані безпрецедентного економічного занепаду. Він би точно схвалив досягнення французьких протестувальників, які в 1971 році заблокували будівництво воєнної бази в Ларзаку, на високогірних плато Південно-Центральної Франції.

Символічне значення Ларзаку, чиї незаймані пасовиська захистила від владної махини Французької держави жменька незгодних борців за довкілля, було надзвичайним, і не лише у Франції: це була хвилююча перемога не так на користь місцевих овець гірського масиву, як для їхніх точно не місцевих пастухів, чимало з яких були молодими радикалами, котрі щойно приїхали з Парижа чи Ліона, щоб перетворитися на фермерів на диких просторах «глибинної Франції». Лінія бойових дій кардинально пересунулася, принаймні в Західній Європі.

Звичайно, у Східній Європі доктрина необмеженого виробництва сировини та відсутність будь-якого голосу проти всередині офіційного уряду віддавала довкілля на поталу державним забруднювачам будь-якого штибу. Тимчасом як внутрішня опозиція австрійському урядові могла змусити його відмовитися від атомної електроенергії, її комуністичні сусіди не відчували жодних докорів сумління щодо будівництва атомних реакторів у Чехословаччині, проєктів масштабних гребель за нижньою течією Дунаю, у Чехословаччині та Угорщині чи постійного збільшення виробництва й забруднення повітря за кілька десятків кілометрів на північ у Новій Гуті — польському металургійному містечку, спеціально побудованому для цілей виробництва. Але, незважаючи на всі ці обставини, моральні й людські втрати від нестримного промислового забруднення та екологічного занепаду в Східному блоці не минули непоміченими.

Так, цинічна байдужість режиму Гусака в Празі, який прийшов до влади після 1968 року, зокрема його готовність здійняти галас навколо спільного дунайського кордону заради внутрішнього виробництва кіловат, викликала дедалі більший опір серед зазвичай політично покірних угорців. Хоча ще недавно це здавалося неймовірним, проєкт гребель Габчиково — Надьмарош став приводом для потужного внутрішнього опору всередині самого режиму в Будапешті, а також великою незручністю у відносинах між двома «братніми» сусідами^[363].

У Чехословаччині давня відраза до технологічної сучасності перейшла до нового покоління інтелектуалів через роботи філософів, особливо Яна Паточки та Вацлава Бєлоградського; останній після 1970 року працював в еміграції в Італії, а його неогайдеґґеріанські роздуми в його власній країні читали в самвидаві. Читачі з обох боків «залізної завіси» завдяки доробку Франкфуртської школи, зокрема тексту Теодора Адорно та Макса Горкгаймера «Діалектика Просвітництва», який вийшов друком у 1944 році, вже були знайомі з думкою про те, що ціна спроб підкорити й панувати над природою заради цілей людини (проєкт Просвітництва) може виявитись надто високою. Їхні міркування в гайдеґґеріанському дусі (вони припускали, що сам комунізм був протиправним західним винаходом із присмаком самовпевненої ілюзії нескінченного матеріального прогресу) стали основою інтелектуальної опозиції, яка сформувалась у сімдесятих і поєднала етичну незгоду та занепокоєння щодо довкілля під проводом Паточки й одного з найпалкіших прихильників Бєлоградського, драматурга Вацлава Гавела^[364].

Із часом спільна екологічна платформа стала місточком між новими формами протесту на Сході і Заході. Але в умовах ранніх сімдесятих жодна сторона ще майже нічого не знала (а у випадку Заходу і не цікавилася) про погляди чи проблеми їхніх сучасників з того боку «залізної завіси». Західноєвропейські борці за довкілля були занадто заклопотані побудовою своєї власної електоральної бази, щоб звертати увагу на міжнародну політику, за винятком тих аспектів, якими вона зачіпала єдиний предмет їхньої уваги. У цьому, однак, вони були напрочуд успішні.

У 1973 році перші «екологічні» кандидати взяли участь у місцевих виборах у Франції та Британії — того самого року, коли в Західній Німеччині було засновано Фермерський конгрес, предтечу Партії зелених. Підживлений першою нафтовою кризою, західнонімецький екологічний рух швидко перетворився на політичний мейнстрим. Із сидячих страйків, протестних маршів і громадських ініціатив початку десятиліття «зелені», яких підтримували такі різноманітні групи, як фермери, борці за довкілля, пацифісти та нелегальні мешканці закинутих будинків, до 1979 року набрали на силі такою мірою, що забезпечили собі представництво в місцевих парламентах двох німецьких земель. Через чотири роки, після другої нафтової кризи, їхня підтримка на федеральних виборах 1983 року зросла від 568 тисяч голосів до 2 мільйонів 165 тисяч (що становило 5,6% голосів), тож «зелені» вперше пройшли до федерального парламенту, де отримали 27 мандатів. До 1985 року вони увійшли до складу важливого регіонального уряду землі Гессен в коаліції з СДП (а регіональне Міністерство з охорони навколишнього середовища та енергетики очолив молодий політик від «зелених» Йошка Фішер).

Успіх німецьких «зелених» не всюди вдалося повторити одразу, хоча з часом австрійські й особливо французькі «зелені» партії показали цілком пристойний результат. Можливо, західні німці все ж таки були особливі. У ті роки серед них поширювалася відраза до тих чинників, які призвели до їхнього повоєнного відновлення: між 1966 та 1981 роками частка населення, яка прихильно ставилася до «технологій» та їхніх досягнень, стрімко впала — від 72 до 30%. Західнонімецькі «зелені» також одержали переваги від німецької системи пропорційного представництва, яка дозволяла навіть доволі маленьким партіям пройти до регіональних та федерального парламентів, тоді як дещо подібна система в Італії мало сприяла успіхам екологічних партій: до 1987 року італійські зелені вибороли менше мільйона голосів і лише 13 місць із 630. У Бельгії дві екологічні партії (одна — франкомовна, друга — фламандськомовна) також отримували дедалі кращі результати: від 4,8% голосів у 1981 році, коли вони вперше взяли участь у виборах, їхня підтримка постійно зростала і в 1987 році перевищила 7,1%. Натомість у Британії виборча система була влаштована в такий спосіб, щоб чинити перешкоди маленьким або маргінальним партіям, і саме так і було.

У Скандинавії на перспективи однопунктних партій на кшталт борців за довкілля (чи то пацифістів, чи то феміністів) накладали обмеження подібності в програмах інших політичних угруповань — навіщо «марнувати» голос заради «зелених», коли соціал-демократичні або аграрні партії претендували на обстоювання аналогічних питань? Наприклад, у Норвегії Рух за довкілля був щонайменше так само популярним, як і в Німеччині: уже в 1970 році плани уряду лейбористів щодо експлуатації найбільшого водоспаду Північної Європи Мардалсфоссен на Полярному колі для побудови гідроелектростанції викликали значний опір по всій країні та спонукали охопити в норвезькому політичному порядку денному проблеми екології. Але ані справа Мардалсфоссен, ані подальші протести проти планів побудови атомних електростанцій так і не перетворилися на окремий політичний рух: протести, як і компроміси, обговорювали всередині урядової більшості.

«Зелені» мали трошки кращий результат у Швеції, де вони нарешті увійшли до парламенту в 1988 році, та у Фінляндії, де окремі енвайронменталісти спочатку перемогли на виборах у 1987 році, а тільки тоді, наступного року, створили Зелену асоціацію — партію, зосереджену на проблемах навколишнього середовища (мабуть, не дивно, що фінські «зелені» мали набагато більшу підтримку в заможному, міському, орієнтованому на кар’єру та заробляння грошей півдні країни, аніж у бідніших сільських центральних і північних частинах). Однак Фінляндія та Швеція були винятками: пацифісти, феміністи, борці за довкілля, інваліди й інші однопунктні активісти були такі впевнені в загальній підтримці своїх вимог з боку культурного середовища, що могли дозволити собі відколотися від мейнстриму та ризикнути розділити своїх прихильників, не ставлячи під загрозу ані урядову більшість, ані реалізацію власних цілей.

Як ми бачили, монотематичні партії часто з’являлися внаслідок кризи, скандалу або непопулярного проєкту: приміром, в Австрії борці за довкілля своїм підйомом — принаймні тією мірою, якою вони перетворилися на національну силу, — завдячували гострому протистоянню з владою щодо планів будівництва гідроелектростанції в заболоченому лісі в Гайнбурзі, що в Східній Австрії. Поштовхом для порядку денного «зелених» стало подальше протистояння між урядовою коаліцією під проводом соціалістів та екоактивістів. І навіть незважаючи на те, що уряд зрештою пішов на поступки, цей випадок призвів до стрімкого зростання підтримки «зелених» серед розчарованих прихильників соціалістів, зокрема серед інтелектуалів і представників вільних професій.

Множення монотематичних партій, програм та їхнє поступове всотування в традиційне громадське життя вдарило по традиційних організаціях, зокрема лівого спрямування. Найбільше постраждали комуністичні партії Західної Європи, яких підкосило постійне розмивання їхньої пролетарської виборчої бази та дискредитувало вторгнення до Чехословаччини. На чолі французької Компартії стояли майже невиправні сталіністи, які так ніколи і не дистанціювалися від подій 1956 року, не кажучи вже про 1968 рік. Консервативна й підозріла щодо будь-якої теми чи особи, котру вона не могла підкорити та контролювати, партія не припиняла втрачати голоси під час кожних виборів: після повоєнного піку на рівні 28% у 1946 році її підтримка знизилася до 18,6% в 1977-му, а потім карколомно впала до менше ніж 10% на виборах у 1980-х роках.

Італійським комуністам велося значно краще. Тимчасом як французька комуністична верхівка була майже без винятку посередньою та непривабливою, що свідчило про рабське наслідування в цьому, як і практично в усьому іншому, радянського прикладу з боку ФКП, Італійській комуністичній партії, від Пальміро Тольятті до Енріко Берлінґуера (секретаря партії від 1972 року до своєї ранньої смерті у віці 62 років у 1984-му), щастило на розумних і навіть харизматичних лідерів. Обидві партії, як і решта комуністичних організацій, критично залежали від радянського фінансування: упродовж 1971‒1990 років французькі комуністи отримали від радянських служб 50 мільйонів доларів, а італійські — 47 мільйонів^[365]. Але італійці принаймні висловлювали публічну незгоду з кричущими діями совєтів, зокрема зі вторгненням у Чехословаччину.

Автономію (порівняну) італійських комуністів зміцнило рішення Берлінґуера, яке він ухвалив у 1973 році, присвятити діяльність партії захисту італійської демократії, навіть якщо це означало відкинути її відверте протистояння з християнськими демократами: то був так званий «історичний компроміс». Причиною цієї зміни почасти стало потрясіння від державного перевороту в Чилі 1973 року^[366], який переконав Берлінґуера й інших інтелектуалів-комуністів, що навіть якби комуністи отримали більшість у парламенті, їм би ніколи не дозволили — чи то американці, чи то їхні союзники в італійській армії, бізнесових і церковних колах — сформувати власний уряд. Але водночас, як ми пам’ятаємо з попереднього розділу, це було реакцією на цілком реальну загрозу, що її уособлювали для італійської демократії ліві та праві терористи, для яких Комуністична партія була не меншим ворогом, аніж Італійська держава.

Ці зміни принесли тимчасові електоральні бонуси. Кількість прихильників Компартії, які віддавали їй свої голоси, в Італії постійно зростала — від 6,7 мільйона голосів на виборах 1958 року до 9 мільйонів голосів у 1972-му, а через чотири роки сягнула рекорду на виборах у червні 1976 року, коли ІКП отримала 12,6 мільйона голосів і 228 місць у парламенті. Оскільки цей результат уособлював 34,4% всіх голосів, комуністам забракло лише 4% та 34 місць до результату керівної партії християнських демократів. Для західної комуністичної партії це був безпрецедентний результат. ІКП переконливо намагалася представити себе як «системна» партія, можливо, навіть (як того боялися Генрі Кіссінджер та інші закордонні спостерігачі) як альтернативний «уряд в очікуванні»^[367].

Оновлений підхід італійської партії та набагато менш переконливі спроби французької Компартії повторити її успіх (хоч і не ідеї) дістали назву «єврокомунізму». Термін виник у листопаді 1975 року на з’їзді італійських, французьких та іспанських комуністів, а в офіційний обіг його ввів генеральний секретар іспанських комуністів Сантьяґо Каррільйо у своєму есеї 1977 року «Єврокомунізм і держава». Іспанська партія тільки тепер з’явилася в публічному просторі після десятиліть підпілля, а її лідери прагнули засвідчити свою відданість демократії. Як і їхні італійські товариші, вони розуміли, що якнайкраще досягнути цього вони можуть, зберігаючи дистанцію — як від сучасного Радянського Союзу, так і, що було значно важливіше, від їхнього спільного ленінського минулого.

На короткий час «єврокомунізм» виявився привабливим, хоча й не так для виборців, як для інтелектуалів і науковців, які прийняли за політичне відродження марксизму те, що насправді було виявом виснаження цієї доктрини. Якщо західні комуністи хотіли подолати тягар історії та перепрограмувати себе як один із лівих демократичних рухів (або й головний такий рух), то мали відкинути не лише «диктатуру пролетаріату» й інші риторичні догми, кинуті у вогнище змагань в ідеологічному марнославстві впродовж 1970-х років. Вони також мусили публічно та відверто відмовитись від своїх зв’язків із самим радянським комунізмом, а це навіть Берлінґуеру та Каррільйо було не до снаги.

Отож єврокомунізм був оксюмороном, незважаючи на найщиріші зусилля його речників. Підпорядкування Москві, як того завжди й прагнув Ленін, було першочерговим ідентифікаційним маркером будь-якої комуністичної партії. До зникнення самого Радянського Союзу комуністичні партії Західної Європи були пов’язані з ним кайданами — якщо вони самі так не вважали, то так цілком напевно думали їхні виборці. В Італії, єдиній країні, де комуністична партія змогла в деяких регіонах посісти місце основної партії (місцевого) урядування, комуністи зберігали значну підтримку, хоча їм і не вдалося знову повторити успіхи 1976 року. Але в інших країнах єврокомунізм занепадав постійно і майже безперешкодно. Його творці, іспанські комуністи, у 1982 році одержали лише 4% голосів.

Іронія полягала в тому, що Леонід Брежнєв у Москві справді дав добро на спроби єврокомуністів забезпечити собі голоси шляхом дистанціювання від радянської партії. Радянський крок, побічний продукт утілюваної тоді стратегії розрядки міжнародної напруги, мало чим допоміг комуністичним кандидатам у реформатори. Але водночас, попри всю підтримку, яку вони продовжували постачати не лише готівкою, а і в інший спосіб, радянські лідери почали втрачати інтерес до західних комуністичних партій, які мали обмежений політичний вплив та, здавалося, небагато шансів на те, щоб в осяжному майбутньому прийти до влади. Однак іншою справою були соціальні демократи, особливо на впливових посадах. А соціальні демократи в Німеччині, яка залишалася горнилом розділеного континенту, становили особливий інтерес.* * *

У 1969 році Соціал-демократична партія (СДП) Західної Німеччини під проводом Віллі Брандта отримала більшість на федеральних виборах та сформувала уряд у коаліції з Вільною демократичною партією, уперше з моменту заснування Федеративної Республіки витіснивши християнських демократів в опозицію. На той час Бранд уже три роки пропрацював на посаді міністра закордонних справ у Великій коаліції і саме тоді, у тісній взаємодії з головою штабу планування політики Еґоном Баром, почав розробляти нову доктрину зовнішньої політики Німеччини, новий підхід до відносин з Радянським блоком — Остполітік, Нову східну політику.

Дотепер зовнішня політика Західної Німеччини формувалася під впливом поглядів Аденавера, що нова Республіка, тісно пов’язана із Заходом через Західноєвропейський Союз, Європейську економічну спільноту та НАТО, має непохитно стояти на невизнанні Німецької Демократичної Республіки (НДР), розташованої на її східному кордоні. Наполягаючи, що Німеччину представляла тільки ФРН, Аденавер також відмовлявся визнавати держави, які мали дипломатичні відносини з НДР, за винятком Радянського Союзу. Його наступник, Людвіґ Ергард, відкрив торговельні місії в Бухаресті, Софії, Варшаві та Будапешті; але перший реальний відступ від принципової позиції відбувся, коли за спонукою Брандта Бонн встановив дипломатичні відносини з Румунією, а через рік — з Югославією.

Аденавер завжди наполягав, що розділення Німеччини та невирішені прикордонні питання на Сході мають бути врегульовані до того, як у Центральній Європі станеться будь-яка деескалація чи відведення військ. Але Сполучені Штати, відмовившись опротестувати зведення Берлінського муру в 1961 році, продемонстрували, що не збираються наражатися на війну заради збереження відкритого Берліна і, як підтвердив президент Ліндон Джонсон у жовтні 1966 року, більше не дозволять робити свою зовнішню політику заручницею принципу майбутнього об’єднання Німеччини. Сигнал був недвозначним: замість того щоб наполягати на розв’язанні «німецької проблеми» як передумові для розрядки, нове покоління німецьких дипломатів, задля досягнення своїх цілей, мусило докорінно переглянути свої пріоритети.

Якщо Віллі Брандт і хотів спробувати ризикнути й покінчити з традиційною західнонімецькою політикою, то значною мірою завдяки своєму досвіду на посаді мера Західного Берліна. Насправді невипадково, що деякі з найпалкіших прихильників Остполітік у всіх її проявах були колишніми мерами Берліна: сам Брандт, майбутній президент Республіки Ріхард фон Вайцзекер та Ганс-Йохен Фоґель, наступник Брандта на чолі СДП. Цим чоловікам було очевидно, що західні союзники не підуть на жодні непевні ризики заради подолання розділення в Європі; ця думка отримала чергове підтвердження, коли Захід кволо прийняв вторгнення країн Варшавського договору в Чехословаччину. Якщо Західна Німеччина хотіла знайти вихід із центральноєвропейського глухого кута, то мала робити це самостійно, безпосередньо взаємодіючи з владою на Сході.

Зважаючи на ці міркування, Брандт і Бар розробили підхід до східного регіону, щоб досягнути того, що Бар назвав «Wandel durch Annäherung» — зміною через зближення. Вони прагнули «подолати наслідки Ялти» через налагодження безлічі контактів — дипломатичних, інституційних, людських; а відповідно — «нормалізувати» відносини між двома Німеччинами й усередині Європи, не викликаючи занепокоєння у своїй країні та за кордоном. У характерній зміні риторики Брандт непомітно відкинув наполягання Західної Німеччини на незаконності НДР та безкомпромісну вимогу щодо возз’єднання. Відтоді Бонн продовжував підтверджувати фундаментальну єдність німецького народу, але водночас визнавав беззаперечну фактичність Східної Німеччини — «Одна німецька нація, дві німецькі держави»^[368].

У період між 1970 і 1974 роками Брандт і його міністр закордонних справ Вальтер Шеєль з Вільної демократичної партії погодили й підписали низку важливих дипломатичних угод: договір із Москвою та Варшавою в 1970 році, який визнавав фактичне існування і непорушність післявоєнних кордонів усередині Німеччини та між Німеччиною і Польщею («наявна лінія розподілу… становитиме західний державний кордон Польської Народної Республіки»), а також створював перспективу для нових відносин між Німеччиною і її східними сусідами «на основі нинішньої політичної ситуації в Європі»; чотиристоронню угоду щодо Берліна в 1971 році, за якою Москва погоджувалась не здійснювати в ньому жодних змін в односторонньому порядку та сприяти транскордонному рухові, а після цього — ратифікований Бундестагом у 1973 році Основний договір з НДР, у якому Бонн, продовжуючи надавати автоматичне громадянство будь-якому мешканцю НДР, який зміг пробратися на захід, поступався своєю давньою претензією щодо позиціонування себе як єдиного легітимного представника всіх німців; договір з Прагою 1973 року та обмін «постійними представниками» з НДР у травні 1974 року.

За ці досягнення, а також після зворушливого паломництва до Варшави, де він встав на коліна, вшановуючи пам’ять Варшавського гетто, Віллі Брандт отримав Нобелівську премію миру. Удома на нього також очікували лаври: на виборах 1972 року його СДП уперше отримала таку підтримку, яка дозволила їй стати найчисленнішою партією федерального парламенту. Попри те, що Брандт відступив від давньої принципової позиції Бонна, що остаточного рішення щодо кордонів та населення не було досягнуто, що ялтинські поділи не мали юридичного статусу і що з погляду закону ілюзія щодо тяглості кордонів Німеччини станом на грудень 1937 року тривала, Брандт був дуже популярний у себе в Німеччині^[369]. І не лише в Західній. Коли в 1970 році він приїхав до міста Ерфурт, що стало першим візитом західнонімецького лідера до Східної Німеччини, Брандта вітав захоплений натовп.

Після того як через шпигунський скандал^[370] у 1974 році Брандт був змушений залишити посаду, його наступники в Канцелярії — соціаліст Гельмут Шмідт та християнський демократ Гельмут Коль — весь час дотримувалися основної лінії Остполітік, відстоюючи її не лише публічно, а й через численні зв’язки з НДР, офіційні та неформальні, які були покликані сприяти контактам між людьми, налагоджувати стосунки, пом’якшувати страхи західнонімецького реваншизму та загалом «нормалізувати» відносини Бонна з його східними сусідами, змирившись із тим, що, за словами Брандта, які він сказав після підписання Московського договору, яким визнавалися післявоєнні кордони Німеччини, «через цей договір ми не втрачаємо нічого, що й так давно не було програно».

Якщо засновники Нової східної політики хотіли досягнути успіху в реалізації своїх цілей, то мали рахуватися з інтересами трьох різних груп. Західні європейці потребували запевнення, що Німеччина не розверталася на схід. Першою реакцією президента Франції Жоржа Помпіду на Московський договір стали загравання до Великої Британії: членство Британії в Європейській Спільноті тепер набувало додаткової привабливості, оскільки вона б слугувала противагою для менш поступливої Німеччини. Зрештою французів утихомирили обіцянки Німеччини ще тісніше зв’язати Федеративну Республіку із західноєвропейськими інституціями (аналогічно до того, як двадцять років по тому наступників Помпіду переконали зобов’язання Німеччини щодо спільної європейської валюти, які вона взяла на себе після об’єднання). Але і в Парижі, і у Вашингтоні ще довго пам’ятали ремарки, подібні до тих, які в 1973 році робив міністр фінансів Гельмут Шмідт, — щодо «світу, який змінюється» та в якому «традиційні категорії Сходу і Заходу» втрачають сенс.

Другою групою інтересів були німці з обох боків роздільної лінії. Для багатьох із них Остполітік Брандта створила реальні переваги. Контакти та зв’язки між двома Німеччинами росли, мов на дріжджах. У 1969 році із Заходу до Східної Німеччини було здійснено лише пів мільйона телефонних дзвінків. Через двадцять років їх було вже сорок мільйонів. Телефонний зв’язок між двома половинами Берліна, якого в 1970 році практично не існувало, до 1988 року сягнув позначки в десять мільйонів дзвінків щорічно. До середини 1980-х років більшість східних німців мали практично необмежений доступ до західнонімецького телебачення; східнонімецька влада навіть зайшла так далеко, що проклала кабель у «долину невігластва» навколо Дрездена (названу так через місцеві топографічні перешкоди для сигналів західнонімецького телебачення), наївно вірячи в те, що, якщо східні німці зможуть дивитися німецьке телебачення в себе вдома, вони не відчуватимуть потреби емігрувати. Ці та інші домовленості, зокрема возз’єднання родин і звільнення політичних в’язнів на Захід, сприяли успіху Остполітік і відображали дедалі більшу впевненість комуністів у західнонімецькій політиці «стабільності» та «передбачуваності».

Керманичі Східної Німеччини мали серйозні підстави тішитися таким розвитком подій. У вересні 1973 року Організація Об’єднаних Націй визнала Східну та Західну Німеччину суверенними державами й дозволила прийняти їх до своїх лав; у межах року Німецьку Демократичну Республіку офіційно визнали вісімдесят країн, зокрема США. За іронією долі, на відміну від змін у Бонні, лідери самої НДР перестали говорити про «Німеччину» та почали натомість дедалі впевненіше говорити про НДР як про окрему, легітимну та самостійну німецьку державу, яка має власне майбутнє — вкорінене, як вони наполягали, не в «хороших» німцях, які були проти фашистів, а в землі та спадщині Пруссії. У Конституції НДР 1968 року йшлося про відданість ідеї об’єднання на основі демократії та соціалізму; водночас із оновленої Конституції 1974 року це речення вилучили, натомість з’явилася присяга «назавжди і незмінно залишатися союзником СРСР».

Для офіційної зацікавленості НДР у Новій східній політиці були й більш термінові та корисливі підстави. Із 1963 року НДР «продавала» Бонну політичних в’язнів за готівку, а обсяг виплат залежав від «цінності» та регалій кандидата. Станом на 1977 рік, щоб домогтися звільнення одного в’язня зі східнонімецьких тюрем, Бонн платив близько 96 тисяч дойчмарок за одну людину. До дипломатичних досягнень нової політики належала також інституціоналізація транскордонних возз’єднань сімей: для цього влада в Панкові платила додатково 4500 дойчмарок за особу (дуже вигідно, адже в 1983 році румунський диктатор Чаушеску змушував Бонн платити 8 тисяч дойчмарок за особу, щоб дозволити етнічним німцям виїхати з Румунії). За деякими підрахунками, загальна сума, яку Бонн виплатив НДР в обмін на звільнення 34 тисяч в’язнів, возз’єднання 2 тисяч дітей зі своїми батьками та «врегулювання» 250 тисяч справ щодо возз’єднання сімей до 1989 року, становила 3 мільярди дойчмарок^[371].

Одним із непередбачених наслідків цих змін було практичне зникнення «об’єднання» з німецького політичного порядку денного. Безперечно, об’єднання розділеної країни залишалося, за висловом Брандта, Lebenslüge («білою брехнею») Федеративної Республіки. Але до середини 1980-х років, за кілька років до того, як воно таки сталося, об’єднання більше не розбурхувало громадської думки. Опитування, проведені в 1950‒1960-х роках, засвідчували, що до 45% населення Західної Німеччини вважало, що об’єднання — «дуже важливе» питанням сьогодення; із середини 1970-х цей показник ніколи не сягав вище 1%.

Третім актором, на якого Бонн мусив зважати у зв’язку зі своєю новою політикою, був, звичайно, Радянський Союз. Від перших переговорів Віллі Брандта з Брежнєвим у 1970 році й аж до візиту Горбачова до Бонна майже двадцять років по тому всі плани Західної Німеччини щодо «нормалізації» на Сході узгоджували з Москвою, і всі про це знали. За словами Гельмута Шмідта, «звичайно, німецько-радянські відносини були в центрі Нової східної політики». Насправді, після того як Західна Німеччина та росіяни дійшли згоди щодо затвердження нових польських кордонів (з поваги до давнього європейського звичаю поляків їхньої думки не спитали) та відколи Бонн погодився визнати Народні Республіки, західні німці й росіяни виявили між собою багато спільного.

Коли в травні 1973 року Леонід Брежнєв відвідав Бонн (з боку радянського лідера партії такий візит відбувався вперше), він і Гельмут Шмідт навіть змогли обмінятися спільними теплими спогадами про воєнні часи; Шмідт тоді вдало пригадав, що він «удень воював за Німеччину, а вночі плекав таємні надії щодо поразки Гітлера». Віллі Брандт, який від початку до кінця справді протистояв Третьому Райху, у своїх мемуарах холодно зауважує, що, «коли відбувається обмін воєнними спогадами, правда і вигадка стоять дуже близько». Але якщо спогади, можливо, й були вигадкою, то спільні інтереси — цілком реальними.

Упродовж багатьох років СРСР домагався офіційного визнання його післявоєнних здобутків і нових кордонів Європи, бажано на офіційній Мирній конференції. Західні союзники, особливо США, довго не хотіли виходили за межі фактичного визнання статус-кво, очікуючи, зокрема, на вирішення «німецького питання». Але тепер, коли самі німці загравали до своїх східних сусідів, позиція Заходу неминуче мусила змінитися; надії радянських очільників от-от мали здійснитися. У рамках своєї амбітної стратегії розрядки щодо СРСР та Китаю президент Річард Ніксон та Генрі Кіссінджер, його радник з питань національної безпеки, були більш відкриті до переговорів з Москвою, ніж їхні попередники, і, мабуть, менше непокоїлися через характер радянського режиму: як пояснював Кіссінджер Комітету закордонних справ Сенату США 19 вересня 1974 року, міжнародна розрядка не має залежати від внутрішніх перетворень у Радянському Союзі.

Отож у грудні 1971 року міністри держав — членів НАТО дали принципову згоду на участь у конференції з безпеки в Європі. Не минуло й року, як у столиці Фінляндії Гельсінкі відбулася підготовча сесія, а у липні 1973 року, знову в Гельсінкі, відкрилася офіційна Нарада з безпеки та співробітництва в Європі. У ній узяли участь тридцять п’ять країн (зокрема США і Канада); відмовилася лише Албанія. Упродовж подальших двох років учасники гельсінської Наради скликали з’їзди, розробляли угоди, пропонували заходи «зі зміцнення довіри», щоб покращити відносини зі Сходом і Заходом, та багато чого іншого. У серпні 1975 року Гельсінські угоди були одноголосно схвалені й підписані.

На перший погляд здавалося, що Радянський Союз дуже виграв від цих угод. У Заключному акті відповідно до Принципу І було погоджено, що «держави-учасниці поважатимуть суверенну рівність та своєрідність одна одної, а також усі права, властиві їхньому суверенітету та охоплені ним, зокрема право кожної держави на правову рівність і територіальну цілісність». Ба більше, у Принципі VI держави-учасниці зобов’язувались «утриматися від будь-якого втручання, прямого чи опосередкованого, індивідуального чи колективного, у внутрішні та зовнішні справи, що належать до внутрішньої компетенції іншої держави-учасниці незалежно від їхніх взаємних відносин».

Брежнєв та його оточення про таке і мріяти не могли. Річ була не лише в тому, що політичні поділи в післявоєнній Європі щойно отримали офіційне та публічне визнання і що суверенітет та територіальну цілісність НДР й інших режимів-сателітів прийняли на офіційному рівні; західні держави вперше відреклися від будь-якого «збройного втручання чи загрози такого втручання проти іншої держави-учасниці». Безперечно, шанси, що НАТО або США зрештою справді нападуть на Радянський блок, давно вже були мізерні. Єдиною країною, яка реально вдалася до таких збройних нападів після 1948 року, та ще й двічі, був… сам Радянський Союз.

Але те, що ці пункти Гельсінських угод, зокрема Принцип ІV, який проголошував, що «держави-учасниці поважатимуть територіальну цілісність кожної з держав-учасниць», вважалися настільки значущими, свідчило про хронічну невпевненість Москви у власній безпеці. Між угодами із Західною Німеччиною та Гельсінськими угодами, які постфактум підтвердили й погодили Потсдамські домовленості, Радянський Союз нарешті досягнув своїх цілей і міг спокійно видихнути. Натомість західні учасниці Наради, здавалося, домагалися й отримали мало що, крім незаперечних формальних пунктів — щодо суспільної, культурної та економічної співпраці й обмінів, добросовісної кооперації заради вирішення нерозв’язаних і майбутніх суперечок тощо.

Водночас так званий «третій кошик» Гельсінських положень містив перелік прав не просто держав, а й осіб і народів, зібраний під Принципами VII («Повага до прав людини і фундаментальних свобод, зокрема свободи думки, сумління, релігії та віросповідання») і VIII («Рівні права та самовизначення народів»). Більшість політичних лідерів, які підписалися під цими пунктами, мало на них зважали. З обох боків «залізної завіси» загалом вирішили, що це дипломатичні реверанси, обіцянка-цяцянка для громадськості, та й у кожному разі проконтролювати їх дотримання було неможливо: згідно з Принципами IV та VI ніхто не мав права втручатися у внутрішні справи держав-підписантів ззовні. Як гірко зауважив один тогочасний чеський інтелектуал, Гельсінкі насправді було повторенням принципу Cuius Regio, Eius Religio: у межах своїх кордонів правителям знову надавали дозвіл поводитися зі своїми громадянами, як їм заманеться. Однак така оцінка виявилася хибною. Більшість протоколів і принципів Гельсінських угод 1975 року лише створювали рамку для чинних міжнародних домовленостей. Але Принцип VII не тільки зобов’язував держав-учасниць «поважати права людини і фундаментальні свободи, зокрема свободу думки, сумління, релігії та віросповідання всіх людей незалежно від раси, статі, мови спілкування чи релігії». Він також змушував усі тридцять п’ять держав «просувати і заохочувати ефективну реалізацію громадянських, політичних, економічних, культурних та інших прав і свобод» та «визнавати й поважати свободу особистості сповідувати та практикувати, окремо чи спільно з іншими, релігію чи віросповідання, діючи відповідно до настанов її власного сумління».

І цього багатослівного і, здавалося, беззубого переліку прав та зобов’язань народився Гельсінський правозахисний рух. Протягом року після того, як радянські лідери отримали свою довгоочікувану угоду за підсумками міжнародної конференції, вони зіткнулися з дедалі більшим зростанням кількості та, зрештою, неконтрольованим поширенням товариств, клубів, мереж, хартій і окремих осіб, які вимагали, щоб їхній уряд «усього лише» дотримувався букви тієї самої угоди, щоб — як змушував їх Заключний акт — вони «виконували свої зобов’язання, викладені в міжнародних деклараціях і угодах із цієї тематики». Брежнєв не помилився в розрахунку, що Генрі Кіссінджер та його прагматичні наступники серйозно ставитимуться до гельсінських пунктів щодо невтручання; але йому (як і Кіссінджеру) ніколи не спадало на думку, що хтось може не менш серйозно сприйняти й інші утопічні абзаци^[372].

Спочатку радянська влада, так само як і влада в інших східноєвропейських сателітах, безперечно, могла легко придушити будь-який голос, поданий на захист індивідуальних або колективних прав: у 1977 році лідерів Української Гельсінської спілки заарештували та засудили до ув’язнення на терміни від трьох до п’ятнадцяти років^[373]. Але те, якою мірою комуністичні лідери наголошували на «Гельсінкі» як на джерелі міжнародної легітимності їхніх режимів, почало працювати проти них: посилаючись на власні нещодавні зобов’язання Москви, критики (і вдома, і за кордоном) тепер могли чинити публічний тиск на радянські режими. Проти такої опозиції жорстоке придушення було не лише неефективним, а й згубним для самого режиму — у міру того як інформація про нього ставала публічною. Леонід Брежнєв та його оточення підірвалися на динаміті власного цинізму, випадково створивши тріщину у власному щиті. Усупереч усім очікуванням ефект від цього виявився летальним.