Розділ 16 Перехідні часи

Постфактум здається, що наша єдина найбільша помилка полягала в тому, що ми дозволили цим виборам відбутися. З цієї миті почалася наша поразка.

Бригадир Отелу Сарайва де Карвалью

Іспанія — це проблема, а Європа — рішення.

Хосе Ортеґа-і-Ґассет

Європа — це не матеріальні здобутки, це дух. Європа — це стан душі.

Жак Делор

У Північній Європі зміни всередині країн та поза їхніми межами відбувалися на повсякчас присутньому тлі з’ясування стосунків між великими державами й поділу континенту на Схід і Захід. Але в європейському Середземномор’ї переважали місцеві проблеми. До початку 1970-х Іспанія, Португалія та Греція перебували на периферії Європи не лише в географічному сенсі. Хоча ці три країни відповідно до поділу «холодної війни» належали до «Заходу» (Португалія і Греція були членами НАТО), в усьому іншому вони дуже відрізнялися. Їхні економіки, критично залежні від грошових переказів надлишкової робочої сили, яка знайшла роботу за кордоном, і розширення туристичного сектору, були подібні до економік країн, розташованих по південному периметру Європи — Югославії або Туреччини. А рівень життя в Південній Іспанії, як і на значній території Португалії та Греції, відповідав рівню життя в Східній Європі та деяких країнах, що розвивалися.

На чолі всіх трьох країн на початку 1970-х років стояли авторитарні лідери радше латиноамериканського, аніж західноєвропейського зразка; політичні перетворення післявоєнних десятиліть, здавалося, здебільшого пройшли повз них. У Португалії, де з 1931 по 1970 рік правив Антоніу Салазар, та в Іспанії, де генерал Франко в 1936 році здійснив військовий переворот і безроздільно урядував від 1933 року аж до своєї смерті в 1975-му, застигли ієрархії та владні підпорядкування з іншої доби. У Греції група військових змовників у 1967 році скинула короля та парламент; відтоді країною керувала військова хунта.

Нещодавню історію Греції, так само як і Іспанії, сильно затьмарювала громадянська війна. У повоєнні роки Комуністична партія Греції (КПГ) тероризувала підвладні їй селища, сіючи страх і залишаючи в пам’яті греків спогади про те, що радикальна лівиця пов’язана з репресіями та насильством. Після того як у жовтні 1949 року комуністи припинили боротьбу, настала черга лівих потерпати від постійних репресій. Воєнні партизани (зокрема чимало з тих, хто раніше воював проти німців) були змушені виїхати за кордон. Ті, хто залишилися, а також їхні діти й навіть онуки не мали права працювати на державних посадах аж до середини 1970-х років. Комуністів довго тримали в ув’язненні в сумнозвісній тюрмі на острові Макронісос та поводилися з ними з неприхованою жорстокістю^[374].

Хоча здавалося, що політичні суперечності в Греції дуже добре вкладаються в категорії «холодної війни», там завжди чітко переважали місцеві проблеми. У березні 1949 року на піку протистояння між Тіто та Сталіним рабськи промосковська КПГ оголосила повідомлення по радіо (з Бухареста), у якому підтримала вимоги щодо незалежності Македонії. Метою заохочення до територіального поділу Югославії було послабити Тіто, проте це не спрацювало. Але натомість підірвало внутрішню довіру до грецького комунізму для цілого покоління, оскільки вважалося, що перемога комуністів призведе до автономії півночі Македонії разом з її слов’янською й албанською меншинами, а відповідно спричинить розкол Грецької держави.

Якщо це мало таке значення, то лише тому, що грецький націоналізм почувався особливо загроженим, навіть за місцевими стандартами. Будучи постійно насторожі через конфлікт з їхньою колишньою імперською метрополією в Туреччині, у стані війни з Албанією з 1940 року (питання, яке до 1945 року залишалося невирішеним) та не бажаючи визнати навіть сам факт присутності великої слов’янської спільноти, розташованої вздовж їхніх кордонів з Югославією та Болгарією, грецькі консервативні післявоєнні політики впевнено віддали перевагу порядку й стабільності перед демократією та післявоєнним примиренням.

Їм добре віддячили за вірність^[375]. У лютому 1947 року Паризький мирний договір зобов’язав Італію віддати острови Додеканес Афінам. Греція отримала суттєву американську допомогу, як після проголошення «Доктрини Трумена», так і в рамках Плану Маршалла. У 1952 році країна вступила в НАТО, і Збройні сили Греції були щасливими одержувачами щедрої практичної, операційної та матеріально-технічної допомоги. Пізніше роль армії справді виявилася ключовою. Спершу Британія сподівалася лишити звільненій Греції в спадок належно реформовану неполітичну армію та сучасну поліцію; але в умовах того часу й того місця це виявилося неможливим. Натомість після восьми років війни грецька армія стала безкомпромісно антикомуністичною, роялістською і недемократичною, а її відданість НАТО й американським партнерам — виявилася значно міцнішою, ніж будь-які зобов’язання перед політичними інститутами чи законами власної держави.

Насправді грецькі офіцери вважали вартовими нації та її цілісності самих себе, а не ефемерні конституційні документи, які вони присягнулися захищати, — і це дуже споріднювало їх із традиційним іспанським офіцерським корпусом. У післявоєнному політичному житті Греції армія одразу почала відігравати активну роль: на загальнонаціональних виборах на початку 1950-х років очільником переможної партії «Грецьке об’єднання» був маршал Александрос Папагос, командувач державних збройних сил у Громадянській війні. До 1963 року військові радо надавали підтримку Константіносу Караманлісу, який привів перейменовану партію «Грецьке об’єднання» (тепер — «Національний радикальний союз») до перемоги на виборах у 1956, 1958 та 1961 роках, хоча після останнього і найбільшого успіху партії його запідозрили в масштабних виборчих фальсифікаціях.

Сам Караманліс ідеологічно не був ані противником комуністів, ані навіть особливо близьким до збройних сил.

Але в травні 1963 року на депутата парламенту лівого крила, доктора Григоріса Ламбракіса, коли той виступав у Салоніках на мирній демонстрації, було скоєно напад. Він помер через п’ять днів, а його смерть створила для лівиці політичного мученика та породила зачаток грецького мирного руху, тоді як старанне ухиляння влади від розслідування туманних обставин вбивства Ламбракіса підживлювало поширення підозр^[376]. Шість місяців по тому Караманліс із маленьким відривом програв вибори «Центральному союзу» Георгіоса Папандреу — центристській партії, яку підтримував міський середній клас країни, що ставав дедалі численнішим. Наступного року, під час ще одних виборів, партія Папандреу та його союзників показала ще кращий результат, здобувши абсолютну більшість голосів і збільшивши свою частку від 42 до 52,7%.

Нова парламентська більшість вимагала розслідувати фальсифікації виборів 1961 року, тож між парламентом і молодим королем Костянтином почала зростати напруга. Консервативні політичні вподобання короля ні для кого не були таємницею, і на нього дедалі дужче тиснула правиця, щоб відправити Папандреу у відставку, який, зрештою, подав у відставку сам. Його наступниками були кілька тимчасових прем’єр-міністрів, жоден з яких не зміг сформувати стабільної парламентської більшості. Відносини між парламентом і королівським двором ще більш загострилися, коли групу армійських офіцерів ліберального ухилу звинуватили в змові із сином Георгіоса Папандреу Андреасом.

До того часу від парламентського уряду в Греції лишилася сама тільки назва. Консерватори й армійські офіцери похмуро попереджали про зростання впливу «комуністів» у країні. Король не хотів співпрацювати з «Центральним союзом», який мав більшість і який він звинувачував у залежності від голосів ультралівих, тоді як опозиційний «Національний радикальний союз» відмовлявся підтримати численні спроби встановити «технічний» уряд. Зрештою у квітні 1967 року сам «Національний радикальний союз» сформував уряд меншості, який профункціонував рівно стільки, щоб король встиг розпустити парламент й оголосити нові вибори.

Народне розчарування через парламентську кризу та поширене відчуття, що король повівся неприйнятно упереджено, вказувало на те, що прийдешні вибори призведуть до подальшого відхилення вліво. На підставі самого тільки цього приводу — «комуністичної загрози», до якої постійно апелювали в Греції з 1949 року, — та підкреслюючи беззаперечні недоліки демократичних інститутів і некомпетентність політичного класу Греції, група офіцерів, які діяли всередині давніх армійських правих кіл, 21 квітня захопила владу.

Під проводом полковника Георгіоса Пападопулоса на вулиці Афін та інших грецьких міст ринули танки й десантники. Військові заарештовували політиків, журналістів, представників профспілок та інших публічних фігур, встановлювали контроль над усіма стратегічними об’єктами і проголосили себе рятівниками нації: «Демократія, — пояснювали вони, — опиниться в підвішеному стані». Король Костянтин пасивно та неохоче погодився й затвердив змовників на посадах. Через вісім місяців після непереконливої спроби «контрперевороту» Костянтин із сім’єю втік до Рима. Удома за ним ніхто не сумував. Хунта призначила правителя, а Пападопулос став прем’єр-міністром.

Переворот, здійснений полковниками, був класичним pronunciamiento^[377]. Первісно жорстокі й повсякчас авторитарні, Пададопулос та його оточення звільнили майже тисячу державних службовців, кинули за ґрати або вислали з країни політиків лівого крила та центру й зачинили Грецію для світу на сім задушливих років.

Наслідки грецького перевороту були неоднозначні для економіки. Туризм не постраждав: на зміну політично свідомим мандрівникам, які бойкотували режим полковників, радо приїхали туристи, яких вабили дешеві курорти, хоча й із безліччю гнітючих правил. Політичні зміни також не вплинули на зовнішні інвестиції, які у випадку Греції почали надходити приблизно за десять років до перевороту, і стабільне збільшення ВНП, що з 1964 року зростав у середньому на 6% щорічно: як і в Іспанії, малі зарплати (утриманню яких сприяло придушення будь-яких трудових протестів) та режим, що ґрунтувався на «законі й порядку», створювали сприятливе середовище для іноземного капіталу. Спочатку хунту навіть широко підтримували в сільських районах, звідки здебільшого й походили полковники, особливо після того, як вони в 1968 році скасували весь селянський борг^[378].

Але через свої захисні інстинкти полковники були схильні до повернення до старої національної звички імпортозаміщення, коли неефективні місцеві виробники виготовляли низькоякісну продукцію та були захищені від зовнішньої конкуренції. Це неминуче мало призвести до конфлікту між режимом військових та міським середнім класом, інтереси якого і як споживачів, і як виробників за декілька років задовольнили відставкою сварливих політиків. А полковники, які навіть за невибагливими стандартами свого суспільного прошарку були посередностями, не могли нічого запропонувати на майбутнє: ані проєкту інтеграції Греції в нову Європейську спільноту, що розширювалася, ані стратегії щодо повернення до цивільної влади^[379].

Ба більше, режим, який у своїй країні був доволі захищеним, на міжнародній арені ставав дедалі більш ізольованим: у грудні 1969 року Рада Європи одностайно проголосувала за виключення Греції; через два місяці ЄЕС перервала всі переговори з хунтою. Режим полковників відкритіше за інших тримався на самій лише силі. Отож було цілком очікувано, що диктатура зазнає фіаско через невдалу спробу застосувати силу поза межами своїх кордонів для врегулювання давньої кіпрської проблеми.

Острів Кіпр, частина Османської імперії з 1571 року, з 1878 року перебував під владою Британії та на початку Першої світової війни був анексований в односторонньому порядку. Попри те, що Кіпр був розташований на крайньому сході Середземномор’я, неподалік від турецької Анатолії й далеко від материкової Греції чи інших відлеглих грецьких островів, там мешкала грекомовна більшість східного православного обряду, яка дедалі більше вимагала об’єднання з Грецькою державою. Турецька меншість, яка становила близько 18% населення острова, зі зрозумілих причин опиралася будь-яким подібним домовленостям та мала в цьому тверду підтримку офіційної Анкари. Доля Кіпру, який опинився між молотом британських спроб позбутися проблемної імперської спадщини та ковадлом давнього греко-турецького конфлікту, у 1950-ті залишалася непевною і невирішеною.

Діставши відмову в енозисі^[380] — союзі з Грецією, — більшість греко-кіпріотського острівного керівництва дещо неохоче змирилася з незалежністю, яку Велика Британія надала країні в 1960 році, залишивши за собою тільки деякі транзитні права та стратегічно важливу повітряну базу. Новою Республікою Кіпр, суверенітет і Конституцію якої гарантували Британія, Туреччина та Греція, за греко-турецькою «партнерською» домовленістю керував президент архієпископ Макаріос, який колись перебував в еміграції в Лондоні як озброєний і жорстокий терорист, а тепер став поважним речником «поміркованих» греко-кіпріотських прагнень.

Тим часом грецька й турецька спільноти острова жили пліч-о-пліч у взаємних підозрах та тривогах, перемежованих раптовими спалахами насильства. Влада в Афінах та Анкарі позиціонувала себе як захисників своїх співвітчизників і час від часу погрожувала втручанням. Але розсудливість, а також тиск з боку міжнародної спільноти все ж таки їх стримували, навіть тоді, коли через напади в 1963 році на турків-кіпріотів наступного року на острів було відряджено миротворчий контингент збройних сил ООН. Незважаючи на практично абсолютну монополію греків-кіпріотів на роботу в державному секторі та владному апараті (у широкому сенсі дуже схоже до того, як протестантська більшість усувала католиків від привілеїв і влади в Ольстері) або, можливо, завдяки цьому ситуація на Кіпрі здавалася стабільною. Але якщо Кіпр більше й не створював «кризи», то все одно залишався «проблемою».

Отож у 1973 році, коли афінські студенти (спочатку Школи права, потім Політехнічного університету) принизили полковників, уперше виявивши публічний опір їхній владі, військові у відповідь спробували відвернути від цього увагу й мобілізувати громадську підтримку, знову висунувши претензії до Кіпру з боку Греції. Генерал Іоаннідіс, безкомпромісний лідер, який замінив Пападопулоса на чолі хунти після демонстрацій студентів Політехніки, вступив у змову з Георгіосом Грівасом й іншими греко-кіпріотськими націоналістами, щоб скинути Макаріоса та «возз’єднати» острів з Грецією. 15 липня 1974 року загони кіпрської національної гвардії разом зі спеціально відібраними грецькими офіцерами здійснили напад на президентський палац, скинули Макаріоса (який утік за кордон) та встановили маріонетковий уряд в очікуванні прямого підпорядкування Афінам.

Однак після такого повороту подій турецький уряд заявив, що й сам збирається вторгнутися на Кіпр, щоб захистити інтереси турецько-кіпрської спільноти, і негайно зробив це 20 липня. Протягом тижня дві п’ятих острова опинилися під владою Туреччини. Хунта, неспроможна ані попередити, ані відповісти на такий крок значно сильніших турецьких збройних сил, здавалася безпорадною, одного дня оголосивши повну мобілізацію, а наступного — скасувавши її. Наразившись на хвилю народного гніву через таке національне приниження, грецькі диктатори самі звернулися до вже літнього Караманліса та запросили його повернутися додому з паризької еміграції. 24 липня колишній прем’єр-міністр повернувся до Афін і розпочав повернення країни до цивільної влади.

Перехід відбувся напрочуд легко. Партія Караманліса «Нова демократія» отримала перемогу на виборах у листопаді 1974 року, а через три роки повторила свій успіх. Нову конституцію схвалили в червні 1975 року, хоча опозиційні партії спочатку протестували проти розширення повноважень президента республіки (цю посаду з 1980 року обіймав сам Караманліс). Грецька внутрішня політика з несподіваною спритністю почала набувати знайомих європейських обрисів із більш-менш рівним поділом на правоцентристів («Нова демократія») та лівоцентристів («Усегрецький соціалістичний рух» під проводом сина покійного Георгіоса Папандреу Андреаса, який здобув освіту в США).

Безпроблемне повернення Греції до демократії частково було зумовлене вмінням Караманліса розривати зв’язки з власним минулим і водночас створювати враження досвідченої компетентності й тяглості. Замість відновлення свого дискредитованого «Центрального союзу» він заснував нову партію. Він скликав референдум стосовно дискредитованої монархії в грудні 1974 року, і коли 69,2% виборців проголосували за її скасування, під його керівництвом було встановлено республіку. Щоб не віддалити від себе армію, він не піддався на заклики щодо чисток у її лавах, натомість відправивши більш скомпрометованих офіцерів старших звань на ранню пенсію, а вірних — нагородивши та підвищивши^[381].

Коли з монархією було покінчено, а армію знешкоджено, Караманліс мав щось зробити з незакритим кіпрським питанням. Ані він, ані його наступники не мали жодного наміру знову порушувати питання енозису, але публічно ігнорувати присутність на острові Туреччини вони теж не могли, навіть після того, як у грудні 1974 року туди повернувся Макаріос. Караманліс пішов на загалом символічний крок, що отримав широку підтримку як лівого, так і правого політичних флангів: на наступні шість років Греція вийшла з військової структури НАТО на знак протесту проти такої поведінки іншого члена Альянсу. Відносини між Грецією та Туреччиною увійшли в заморожений стан, який означився тим, що турецька меншина в односторонньому порядку проголосила в лютому 1975 року Турецьку Федеративну Державу Північного Кіпру (яку визнавала лише Туреччина), а також дипломатичними суперечками, які час від часу спалахували у зв’язку з територіальними претензіями в східній частині басейну Егейського моря.

Сам Кіпр став предметом міжнародного занепокоєння, оскільки дипломати та правники ООН змарнували десятиліття на безуспішні спроби врегулювати поділ острова. Тим часом завдяки цьому грецькі політики звільнилися від відповідальності за ситуацію на Кіпрі (хоча через внутрішньополітичні чинники вони й надалі були змушені постійно цікавитися його долею) і могли повернутися до більш перспективних справ. Менш ніж через рік після падіння режиму полковників, у червні 1975 року, афінський уряд подав офіційну заявку на вступ до ЄЕС. 1 січня 1981 року Греція стала повноправним членом Спільноти, що пізніше багато хто в Брюсселі став вважати прикрою перемогою надії над здоровим глуздом.

На відміну від Греції, Португалія у своїй нещодавній історії не знала навіть найбільш рудиментарної демократії. Авторитарне урядування Салазара було особливо та свідомо відсталим навіть за мірками того часу, коли він уперше отримав владу в 1932 році: поєднанням прискіпливого клерикалізму, корпоративних інститутів і слабкого розвитку сільського господарства Португалія доволі сильно нагадувала Австрію після 1934 року. Як і можна було очікувати, післявоєнна Португалія приваблювала відставних французів, які сумували за режимом Віші, — Салазар дуже захоплювався Шарлем Моррасом, знеславленим лідером монархічної політичної організації «Французька дія», і листувався з ним аж до смерті Морраса в 1952 році^[382].

Загальний рівень життя в Португалії за Салазара був більше притаманний тогочасній Африці, аніж континентальній Європі: щорічний дохід на душу населення становив лише 160 доларів (до порівняння — у Туреччині він становив 219 доларів, у США — 1453). Багаті були справді дуже багатими, рівень смертності серед немовлят був найвищим у Європі, а 32% населення не вміли читати й писати. Салазара, економіста, який кілька років викладав у Коїмбрському університеті, не хвилювала відсталість Португалії. Навпаки, він вважав її основою стабільності: коли йому сказали, що на португальських територіях в Анголі знайшли нафту, він сказав лише одне: «Шкода».

Як і румунський диктатор Чаушеску, Салазар маніакально намагався уникати боргів та ретельно зводив кожен щорічний бюджет. Фанатично меркантильний, він накопичив напрочуд великі золоті запаси, які не дозволяв витрачати ані на інвестиції, ані на імпорт. Як наслідок, його країна загрузла в бідності, більшість її населення працювала на маленьких сімейних земельних господарствах на півночі країни та латифундіях на півдні. Оскільки для підтримки внутрішніх галузей місцевого капіталу не було, а закордонних інвесторів не вітали, Португалія переважно залежала від експорту чи реекспорту основних товарів, зокрема власного населення.

Аж до смерті в 1970 році Салазар гордо вихвалявся, що не лише вберіг Португалію від руйнівних закордонних воєн, а й провів країну між Сціллою хижого ринкового капіталізму та Харібдою державного соціалізму. Насправді ж він аж надто успішно наразив своє населення на найгірші прояви і того, і того: матеріальна нерівність й експлуатація заради наживи в Португалії проявилися найвиразніше серед усіх європейських країн, а лісабонський авторитарний уряд тим часом придушував будь-яку незалежну думку й ініціативу. У 1969 році лише 18% дорослого населення мали право брати участь у виборах.

Опір Салазару в умовах відсутньої внутрішньої опозиції чинили лише військові — єдиний незалежний інститут у країні. Португальським збройним силам платили погано: замість того щоб витрачати обмежені ресурси на зарплати, Салазар активно заохочував злиденних армійських офіцерів одружуватися з жінками, які походили з більш заможної буржуазії. Але до 1961 року, незважаючи на дві невдалі та легко придушені спроби військового перевороту в 1947 та 1958 роках, режим міг розраховувати принаймні на їхню пасивну підтримку. Молодші офіцери армії або флоту, більш орієнтовані на реформи, здається, ниділи від задухи, яка їх оточувала, але їм не вистачало союзників або ж народної підтримки, на яку вони могли б спертися.

Усе це змінилося в 1961 році, коли Делі силою анексував Гоа, португальську територію на материковій Індії, а в Анголі, португальській колонії в Африці, почалося збройне повстання. Утрата Гоа була національною ганьбою, але повстання в Африці принесло ще серйозніші загрози. Великі африканські «провінції» Португалії, як їх називали, охоплювали Анголу, Гвінею-Бісау, острови Кабо-Верде в Західній Африці, а також Мозамбік на південному сході. Серед усіх цих колоній Ангола, у якій проживало майже пів мільйона європейців серед загального населення в неповних шість мільйонів, була найважливішою. Через її незаймані природні ресурси — залізну руду, алмази та нещодавно знайдену в морському шельфі нафту — Салазар неохоче дозволив вхід закордонних інвестицій (зокрема американської компанії Gulf Oil), а в 1960-ті територія стала набувати дедалі більшого економічного значення для самої Португалії.

Ця територія також була охоплена відкритим повстанням. Щоб придушити ангольський рух за незалежність, що набирав на силі, у 1967 році Лісабон запровадив «стратегію боротьби з повстанцями», яка полягала в переселенні людей у великі підконтрольні поселення. До 1974 року було переселено більше одного мільйона селян. Цей план не зміг досягнути мети, хоча й мав тривалі згубні наслідки для ангольського суспільства та сільської економіки. Водночас дії уряду дедалі більше налаштовували проти себе солдатів, яких відрядили впроваджувати урядовий план, — і бідних офіцерів, які вступили до колоніальної армії заради того, щоб піднятися соціальною драбиною, і байдужих призовників, яких закинули за кордон, щоб приборкати бунтарів.

Ангольські повстанці були розділені на різні угруповання, тож португальська армія принаймні певний час могла їх стримувати. У Мозамбіку, де 60 тисяч португальських солдатів були зайняті тим, що захищали європейське населення чисельністю лише 100 тисяч осіб, або в Гвінеї чи Кабо-Верде, де харизматичний Амілкар Кабрал кинув 30 тисяч португальських військових у невдячну партизанську війну проти 10 тисяч повстанців, ситуація ставала нестерпною. Станом на початок 1970-х років африканські війни висмоктували половину річного бюджету найбіднішої країни Європи. Кожен четвертий португалець призовного віку був примушений служити в Африці; після 1967 року обов’язковий термін служби становив мінімум чотири роки. До 1973 року там загинуло 11 тисяч португальців — такий рівень смертності в перерахунку на душу населення був значно вищий, ніж втрати армії США в розпал В’єтнамської війни.

Оборона своїх колоніальних володінь була для Португалії дорогою, кривавою й дедалі більш безнадійною; військові знали це краще за всіх. Вони також мали й інші причини для розпачу. Щоб убезпечити свою владу та відволікти увагу населення від заморських проблем країни, Марселу Каетану, помазаник-наступник Салазара, послабив кредитні обмеження, набрав боргів за кордоном і заохочував наплив імпорту. У 1970–1973 роках у країні стався короткий споживчий спалах, який ще більше підживили грошові перекази від португальців, що працювали за кордоном. Та невдовзі після цього через нафтову кризу почалася спіральна інфляція. Зарплати в державному секторі геть не встигали за цінами.

Уперше за багато років Португалію сколихнули страйки. Мешканці занедбаних столичних передмість — чимало з них нещодавно переїхали зі збіднілого регіону Алентежу — страждали не лише від хронічних злиднів, а й від споглядання нового та розкішного багатства в сусідньому Лісабоні. Армія дедалі більше опиралася своїй участі в «брудних війнах» у далеких краях від імені непопулярного уряду, представленого технократами, яких ніхто не обирав, і її невдоволення тепер знаходило широкий відгомін удома. Нарікання молодших офіцерів та їхніх родин, що не могли прожити на і так малу платню, яку ще більше з’їдала інфляція, тепер поділяло нове покоління підприємців, які були в розпачі від некомпетентності уряду і розуміли, що майбутнє їхньої країни — в Європі, а не в Африці^[383].

25 квітня 1974 року офіцери та члени Руху збройних сил (Movimento das Forças Armadas — MFA) усунули від влади Каетану та його оточення і проголосили тимчасовий уряд, цілями якого були демократизація, деколонізація й економічні реформи. Переворот (аналогічно до pronunciamento молодих офіцерів, які вперше привели Салазара до влади в 1926 році) майже не викликав спротиву, а очільникам старого режиму дозволили вилетіти в еміграцію: спочатку на Мадейру, а звідти — у Бразилію. Очільником хунти одноармійці призначили генерала Антоніу де Спінолу, колишнього заступника голови штабу португальської армії та губернатора Гвінеї з 1968 по 1972 рік. Таємну поліцію розпустили, усіх політичних в’язнів звільнили, відновили свободу преси, а лідери португальських Соціалістичної та Комуністичної партій повернулися з еміграції — уперше за майже пів століття їхні організації могли існувати легально.

Революція всюди була надзвичайно популярною^[384]. Спінола ввів центристів і соціалістів до свого тимчасового кабінету, а в липні публічно оголосив про намір запропонувати африканським колоніям повне самовизначення. Не минуло й року, як усі колонії отримали незалежність, а Індонезія встановила контроль над португальським Східним Тимором. Деколонізація відбувалася дещо хаотично — партизани у Гвінеї та Мозамбіку проігнорували вимогу Спіноли спочатку скласти зброю, а Ангола скотилася до громадянської війни, — але з погляду Португалії її перевагою було те, що все було швидко. Крім того, через відступ армії та збройні сутички в столиці Анголи Луанді вона пришвидшила повернення до Португалії близько 750 тисяч європейців. Багато з них поселилися в більш консервативних північних регіонах країни та в майбутньому відіграли важливу політичну роль.

Ці стрімкі зміни непокоїли Спінолу, який через властиву йому консервативність не сприймав дедалі радикальніших проєктів його молодших колег, тож у вересні 1974 року він подав у відставку. У наступні чотирнадцять місяців здавалося, що Португалія рухається до масштабної соціальної революції. За активної підтримки MFA та затято леніністської Комуністичної партії (ПКП) Алвару Куньяла були націоналізовані банки та великі підприємства, а також здійснено масштабну аграрну реформу, зокрема в Алентежу, регіоні Південної Португалії, де вирощували зернові культури і де більшість господарств усе ще належали великим землевласникам, які нерідко самі туди не навідувалися.

Націоналізація була популярна в містах, а аграрна реформа, яка, по суті, була колективізацією землі, на півдні спочатку рухалася за рахунок «спонтанних» захоплень та привласнень ділянок місцевими орендарями і працівниками, підбуреними комуністами і їхніми союзниками (комуністи перебували в особливо вигідному становищі через свою заслужену репутацію найбільш організованих та ефективних підпільних борців проти старого режиму). Але аналогічні дії в центрі й на півночі країни, де землю вже поділили на тисячі маленьких приватних сімейних господарств, викликали рішучий спротив. Сільська, повна маленьких поселень Північна Португалія була (і є) активно католицькою: у 1972 році на кожні п’ятсот душ там припадав один священник; для Південно-Центральної Португалії ця цифра становила 1 до 4500, а на далекому півдні ще менше. Отож антирелігійні плани колективізації комуністів і селянських лідерів наштовхувалися на потужний та гучний опір у густонаселених північних регіонах.

По суті, португальські революціонери 1974 року повторювали помилку радикалів-аграріїв Іспанської республіки 1930-х років: намагаючись нав’язати колективізаційну земельну реформу за соціальними умовами Півдня ефективним дрібним землевласникам Півночі, вони налаштовували останніх проти себе. На виборах до установчих зборів у квітні 1975 року комуністи отримали лише 12,5% голосів. Правоцентристські партії показали кращий результат, але найбільшим переможцем виявилась португальська Соціалістична партія, яку за два роки до того з еміграції заснував Маріу Суареш. Він провів дуже успішну кампанію під девізом «Соціалізму — так! Диктатурі — ні!» й одержав 38% голосів.

MFA та комуністи були незадоволені результатом виборів, і Куньял відкрито визнав, що, якщо парламентський шлях до влади буде заблоковано, можливо, країні доведеться піти в інший бік. Італійському журналісту в червні 1975 року він пояснив: «Можливість такої демократії, як у Західній Європі, у нас виключена. Португалія не буде країною з демократичними свободами та монополіями. Вона цього не дозволить». Від квітня до листопада ситуація ставала дедалі напруженішою. Західні експерти попереджали про наближення комуністичного перевороту, а союзники Португалії в НАТО та західноєвропейські торговельні партнери пропонували допомогу й підтримку на випадок, якщо країна відкине марксистську революцію.

Під кінець року події сягнули точки кипіння. 8 листопада установчі збори в Лісабоні захопили робітники-будівельники, а впродовж двох тижнів ходили чутки про неминучу «Лісабонську комуну» і навіть громадянську війну між Північчю й Півднем. 25 листопада радикальні солдатські угруповання здійснили спробу путчу. Спочатку вони мали мовчазну підтримку ПКП, але коли стало очевидно, що більша частина збройних сил і навіть деякі ліві офіцери проти повстання, навіть Куньял відступився. Як пізніше визнали деякі лідери MFA, результат квітневих виборів 1975 року наперед дискредитував цілі офіцерів-революціонерів: лівиця могла домогтися або парламентської демократії, або революційного «переходу», але не і того, і того одночасно.

У лютому 1976 року португальська армія, яка майже через два роки після перевороту ще фактично зберігала контроль над країною, офіційно передала владу цивільним інститутам. Країною мали керувати згідно з Конституцією, ухваленою у квітні 1976 року, яка продовжувала відбивати риторику та політичні настрої після 1974 року і зобов’язувала Португалію до «переходу до соціалізму шляхом створення умов для демократичної реалізації влади робітничими класами». На виборах до парламенту того самого місяця соціалісти знову отримали найкращий, хоча й дещо нижчий результат, і Маріу Суареш сформував перший за майже пів століття демократично обраний уряд.

Перспективи для португальської демократії залишалися туманними: Віллі Брандт був одним із багатьох тогочасних співчутливих спостерігачів, які вбачали в Суареші ще одного Керенського^[385] — випадкову ширму для недемократичних сил, які усунуть його за першої нагоди. Однак Суареш утримався — і не тільки. Збройні сили залишилися в казармах, а роль їхнього політично активного крила дедалі зменшувалася. Натомість популярність комуністів зросла: у 1976 році вони отримали вже 14,6% голосів, а ще через три роки — 19%, у міру занепаду економіки та розчарування поміркованою політикою Суареша лівим крилом його партії, якому він обіцяв швидке знищення капіталізму в соціалістичній Португалії, але ціною відкидання їхніх революційних амбіцій.

У 1977 році парламент ухвалив закон про аграрну реформу, який підтвердив нещодавню колективізацію землі, але тільки на Півдні, та наклав обмеження на обсяг землі, яку можна було вилучити в чинних власників. Цей крок нівелював ризик аграрного конфлікту та реакції з боку консерваторів, але мало допоміг у швидкому врегулюванні економічного безладдя, яке дісталося в спадок демократичній Португалії. Залишившись без дешевої сировини, яку постачали колишні колонії (та ринку, який вони безальтернативно створювали для її за інших умов неконкурентоздатного експорту), без можливості, як раніше, постачати до Західної Європи некваліфіковану робочу силу та обмежена вимогами життєдайних позик МВФ збалансовувати бюджет і провадити жорстку фінансову політику, Португалія роками страждала від безробіття й недостатнього споживання.

Армія не повністю зійшла зі сцени: згідно з Конституцією 1976 року Революційна рада, яка складалася з необраних представників збройних сил, залишала за собою право вето та впродовж 1980 року відхилила двадцять три законопроєкти, зокрема план правоцентристського уряду, який обрали того самого року, денаціоналізувати державні банки. Але вона не заперечувала, коли парламент упродовж подальших двох років переглянув Конституцію (у 1982 році розпустивши й саму Революційну раду) й тишком прибрав з оригінального тексту наголос на антикапіталізмі.

Упродовж подальших двадцяти років у владі чергувалися соціалісти та їхні опоненти — соціал-демократи-центристи під проводом Анібала Каваку Сілви. Сам Маріу Суареш, який давно позбувся антикапіталістичної риторики, заступив на пост президента країни в 1986 році — того самого року, коли Португалія стала членом Європейської спільноти. За західноєвропейськими стандартами, країна залишалася надзвичайно бідною — давалася взнаки тривала спадщина Салазара. Але всупереч усім очікуванням, Португалія уникла і «Білого», і «Червоного терору». Комуністи, які й надалі не втрачали популярності в сільських південних районах та промислових передмістях Лісабона, залишалися твердо безкомпромісними під керівництвом уже літнього Куньяла, що очолював партію до 1992 року. Але їхній вплив зменшився назавжди. Колоністи, які повернулися на батьківщину, так і не змогли сформувати ультраправу партію озлоблених націоналістів. За таких обставин поява демократичної Португалії була дуже солідним досягненням.

Для туриста, який в’їжджав із Франції в Іспанію, скажімо, в 1970 році, прірва між двома частинами Піренеїв здавалася гігантською. Довге тридцятирічне правління Франко загострило соціальну відсталість і культурну ізоляцію, в якій Іспанія ниділа впродовж більшої частини двох попередніх століть, а його авторитарний режим з плином часу, схоже, ще більше розійшовся із сучасною європейською культурою, ніж на початку. На перший погляд складалося враження, що 1960-ті взагалі пройшли повз Іспанію: сувора цензура, жорстке дотримання законів, що регламентували, як одягатися та поводитися в суспільстві, повсюдна поліція і драконівські покарання політичних критиків свідчили про те, що цей край застиг у часі, а його історичний годинник зупинився в 1939 році^[386].

Утім із ближчої перспективи ставало зрозуміло, що Іспанія — або принаймні Північна Іспанія та міста — дуже стрімко змінюється. Франко був жорстким і справді реакційним диктатором, але, на відміну від свого сусіда Салазара, він також був реалістом щодо економіки. У 1959 році Іспанія відкинула застарілі підходи попередніх двох десятиліть і, за наполяганням міністрів — членів католицького світського ордену Opus Dei, ухвалила План національної стабілізації, який мав подолати хронічну іспанську інфляцію та відкрити країну для торгівлі й інвестицій. Перші результати впровадження Плану були болісними: девальвація, скорочення бюджету, замороження кредитів та суворі й безкомпромісні зарплатні обмеження знизили інфляцію, але змусили десятки тисяч іспанців виїхати з країни в пошуках заробітку.

Однак приватний сектор, до того часу обмежений корпоратистськими правилами і давньою політикою імпортозаміщення, отримав можливість зростати вільніше. Тарифи знизилися, Іспанія приєдналася до Світового банку, Міжнародного валютного фонду та Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі, а також стала асоційованим членом ОЕСР (у 1962 році Франко навіть подав заявку на вступ до ЄЕС, яку було відхилено). Час, який Франко обрав для нової економічної політики, був сприятливим. На початку європейського післявоєнного буму іспанська внутрішня економіка була захищена від конкуренції, але саме вчасно почала відкриватися для зовнішньої торгівлі. Починаючи з 1961 року, ВНП почав стабільно зростати. Частка робочої сили, залученої в сільському господарстві (у 1950 році таких була половина), різко впала, оскільки сільські робітники з півдня й заходу країни переїжджали на північ, щоб працювати на заводах і в туристичному секторі, що процвітав: станом на 1971 рік у сільському господарстві працював лише кожен п’ятий. Уже до середини 1960-х Іспанію перестали вважати «країною, що розвивається» за стандартами ООН.

«Економічне диво» Франко не варто переоцінювати. Іспанія не несла на собі тягар уламків імперії, тож не мусила платити економічну або суспільну ціну деколонізації. Більша частина іноземної валюти заходила в країну в 1960-х не завдяки експорту вироблених в Іспанії товарів, а від закордонних переказів іспанських працівників-емігрантів або ж туристів з Північної Європи: іншими словами, іспанська економічна модернізація здебільшого була побічним результатом заможності інших країн. За винятком Барселони, Коста-Брави, частин Країни Басків та (меншою мірою) Мадрида, транспорт, освіта, медична інфраструктура країни, а також сфера послуг досі залишали бажати кращого. Навіть у 1973 році дохід у країні на душу населення загалом усе ще був нижчий, ніж в Ірландії, та дорівнював менш ніж половині середнього доходу в ЄЕС.

Проте соціальні наслідки навіть обмеженої економічної модернізації були суттєві. У час, коли ще не існувало телебачення, Іспанія, можливо, і була відгороджена від культурних результатів, які в інших країнах принесли шістдесяті, але економічна нерівність і розрив, спричинений Планом стабілізації, викликали широке незадоволення серед робітників. З кінця 1960-х років й аж до смерті Франко страйки, конфлікти з роботодавцями, демонстрації й розширені вимоги після колективного обговорення умов праці та профспілкового представництва стали постійним супроводом іспанського життя. Режим був непохитний щодо будь-яких політичних поступок, але не міг дозволити собі демонструвати занадто репресивний характер тоді, коли до країни приїжджало так багато іноземців: у 1966 році Іспанію відвідало 17,3 мільйона, а за рік до смерті Франко ця цифра зросла до 34 мільйонів.

Іспанська влада також не могла відмовитися від співпраці та вмінь міської робочої сили, що зростала кількісно. Тому вона була змушена дозволити фактичну появу робітничого руху, зосередженого переважно в Каталонії та серед підприємств важкої промисловості Баскського регіону. Разом із неофіційними профспілками, заснованими працівниками державного й банківського секторів та інших «білокомірцевих» професій, яких ставало дедалі більше, ця напівтаємна мережа представників робітників і найманих працівників на момент смерті Франко мала за плечима майже десять років досвіду та діяльності. Утім робітничі протести в Іспанії залишалися суворо обмеженими питаннями щоденного існування. У свої останні роки режим Франко — подібно до режиму Яноша Кадара в Угорщині — спирався не на відкриті та жорстокі репресії, а радше на щось на кшталт примусової пасивної суспільної згоди, культуру деполітизації, впроваджувану десятиліттями. Студенти-бунтівники, які з 1956 року домагалися більшої самостійності кампусу та послаблення морального кодексу й інших обмежень, отримали певні свободи щодо самоорганізації та протестів у суворо визначених межах; вони навіть могли розраховувати на деяку підтримку з боку критиків режиму всередині країни — зокрема католиків-реформаторів і розчарованих «соціальних фалангістів». Але будь-які активні вияви співчуття чи співпраці між різними колами — наприклад, із гірниками-страйкарями — були суворо заборонені^[387]. Те саме стосувалося дорослих критиків режиму.

Насправді будь-яку політичну думку потрібно було тримати під замком, а незалежні політичні партії були заборонені. До 1967 року країна не мала навіть конституції, а наявні права та процедури здебільшого слугували декораціями для західних партнерів Іспанії. Франко як офіційний «регент» монархії з вакантним місцем короля призначив молодого Хуана Карлоса, онука останнього короля Іспанії, своїм майбутнім наступником, але для більшості спостерігачів питання монархії відігравало в іспанській політиці незначну роль. Навіть церква, яка й досі становила значну частину щоденного життя багатьох іспанців, відігравала обмежену роль у публічній політиці.

Традиційна роль Іспанії як оплоту християнської цивілізації у світі матеріалізму й атеїзму була аксіомою, яку діти вивчали в перших класах; але саму католицьку владу (на відміну від «таємних монахів» — реформаторів з Opus Dei) тримали подалі від владного керма, що разюче відрізнялося від духу «національного католицизму» в стилі Хрестових походів, що був притаманний першому десятиліттю режиму^[388]. У червні 1968 року, поступившись перед реаліями сучасності, Франко вперше допустив запровадження принципу релігійної свободи, дозволивши іспанцям відкрито відвідувати будь-яку церкву, що була їм до вподоби. Але на той час сама релігія вже входила в період тривалого занепаду: у країні, яка могла похвалитися понад 8 тисячами семінаристів на початку 1960-х, через дванадцять років їх залишилося менше 2 тисяч. Упродовж 1966–1975 років третина всіх іспанських єзуїтів вийшла з ордену.

Військових також тримали на безпечній відстані. Оскільки Франко сам прийшов до влади через військовий переворот, він чудово розумів загрози, які тягнуло за собою налаштування проти себе військової касти, яка успадкувала гіперрозвинене почуття відповідальності за збереження Іспанської держави та її традиційних цінностей. У повоєнні роки іспанську армію балували і перебільшували її заслуги. Її перемогу в Громадянській війні щорічно відзначали на вулицях найбільших міст, а її втрати показово увічнювали в монументальній Долині полеглих, яку завершили у вересні 1959 року. Ранги та регалії примножувалися: на момент падіння режиму в Іспанії було 300 генералів, а співвідношення офіцерів до інших звань становило 1 до 11 — найвищий у Європі показник. У 1967 році інституційним державним законом збройні сили були офіційно призначені відповідальними за гарантування єдності нації, територіальної цілісності та захист «інституційної системи».

Однак на практиці збройні сили стали зайвими. Франко десятиліттями беріг свою армію від будь-яких закордонних чи колоніальних воєн. На відміну від французької чи португальської армій, іспанська не знала ані ганебних поразок, ані вимушених відступів. Іспанії не загрожувала війна, а її внутрішню безпеку гарантували поліція, жандарми і спеціальні підрозділи, створені для боротьби з терористами — справжніми та уявними. Армія, чия роль звелася до церемоніальної, стала обережною; її традиційний консерватизм дедалі частіше проявлявся в підтримці відновлення монархії, і за іронією цей зв’язок виявився сприятливим для демократичних перетворень у країні.

У країні заправляло обране коло юристів, католицьких професорів і державних службовців, багато з яких мали прямі інтереси в приватних компаніях, для яких своєю діяльністю вони створювали сприятливі умови. Та оскільки офіційно політична опозиція була під забороною, реформаторські ідеї та тиск щодо реалізації змін часто надходили з боку цих-таки керівних кіл (а не з боку інтелігенції, найсвітліші розуми якої залишалися в еміграції), яких підштовхував розпач через місцеву неефективність, критика з-за кордону або приклад Другого Ватиканського собору.

20 листопада 1975 року Франко помер у віці 82 років^[389]. До кінця відмовляючись розглянути будь-яку справжню лібералізацію або передачу влади, він втратив користь навіть для своїх прихильників, чимало з яких поділяли настрої протестувальників, що раніше того самого року вимагали скасування обмежень для преси й політичних асоціацій. Тож перехід до демократії втілювали з лав міністрів і призначенців самого Франко, що пояснює його швидкість та успіх. На перших етапах відходу Іспанії від франкізму традиційні сили демократичних змін — ліберали, соціалісти, комуністи, профспілки — відігравали другорядну роль.

Через два дні після смерті Франко на престол зійшов Хуан Карлос. Спочатку, щоб краще запевнити армію та всіх інших, що раптового розриву з минулим не буде, він тримався біля Карлоса Аріаса Наварро, останнього прем’єр-міністра Франко, та його колег з уряду. Але у квітні 1976 року, розпочавши утиски новоствореної «Демократичної координації», коаліції все ще не дозволених лівих партій, та заарештувавши її лідерів, Аріас потрапив у королівську немилість. За два місяці король призначив на місце Аріаса одного зі своїх міністрів, Адольфо Суареса Гонсалеса.

Сорокачотирирічний Суарес був типовим технократом кінця франкістської доби; протягом одного року він навіть служив очільником фалангістського Національного руху самого каудильйо^[390]. Вибір Суареса виявився напрочуд проникливим. Він сформував нову політичну партію «Союз демократичного центру» (СДЦ) та заходився переконувати чинні франкістські установчі збори провести загальнонаціональний референдум щодо політичної реформи — по суті, схвалити запровадження загального виборчого права та двопалатного парламенту. Оскільки франкістська стара гвардія вважала Суареса своїм, вона дозволила замилити собі очі — і 15 грудня 1976 року відбувся референдум, на якому понад 94% проголосували «за».

У лютому 1977 року Суарес санкціонував відновлення Іспанської соціалістичної партії (ІСРП^[391]), найдавнішої політичної організації країни, яку тепер очолював молодий Феліпе Ґонсалес Маркес із Севільї, з ранньої молодості — активний учасник підпільного руху. Одночасно з цим були легалізовані профспілки, які також отримали право на страйк. 1 квітня Суарес заборонив і розпустив Національний рух, який він сам колись очолював; ще через тиждень легалізував Іспанську комуністичну партію, яку очолював Сантьяґо Каррільйо і яка вже зобов’язалася (чим кардинально відрізнялась від португальських товаришів) діяти в межах переходу до парламентської демократії^[392].

У червні 1977 року були проведені вибори до установчих зборів, покликаних написати нову конституцію. За результатами виборів, які відбувалися в Іспанії вперше з 1936 року, було встановлено плюралізм за участі СДЦ Суареса, який отримав 165 місць у парламенті. Наступна за результатом партія, соціалісти Ґонсалеса, змогла одержати тільки 121 місце, а решта претендентів разом узяли лише 67 мандатів^[393]. У багатьох розуміннях це був найкращий можливий результат: перемога Суареса запевнила консерваторів (багато з яких голосували за нього), що різкого повороту вліво не буде, тоді як відсутність чіткої більшості зобов’язувала його працювати з депутатами лівого ухилу, які розділяли відповідальність за нову конституцію, що її мали підготувати нові збори.

Конституція (як і очікувалося, її ухвалили на другому референдумі в грудні 1978 року) у багатьох аспектах була цілком звичайною. Іспанія мала бути парламентською монархією; офіційної релігії не передбачалося (хоча церква й отримала прораховану поступку в тому, що католицизм визнавався «суспільною дійсністю»); виборчий вік знижували до вісімнадцяти років; а смертну кару скасовували. Що стало найбільшою зміною порівняно з нещодавнім минулим, то це те, що збори вписали в нове іспанське законодавство право на автономію для історичних регіонів країни, зокрема Каталонії та Країни Басків.

Стаття друга Конституції підтверджувала «нерозривну єдність Іспанської держави, спільної та неподільної батьківщини всіх іспанців», але також визнавала й гарантувала «право на автономію для національностей і регіонів, які були її частиною, та солідарність між ними». Подальші статути про автономію визнавали давній факт мовного розмаїття та регіональних розбіжностей у межах Іспанської держави, яка дотепер була гіперцентралізованою; а також, зокрема, диспропорційне демографічне значення Каталонії та глибину прагнень щодо автономії як у Країні Басків, так і в Каталонії. Але те, що дали одним іспанцям, навряд чи можна було сховати від інших. Упродовж чотирьох років Іспанію мали розділити на сімнадцять самоврядних регіонів, у кожного з яких були б свої прапор та столиця. Не тільки каталонці й баски, але й галісійці, андалусці, жителі Канарських островів, Валенсії, Наварри й інших регіонів мали бути визнані окремими і самобутніми^[394].

Водночас, за новою Конституцією, Мадрид залишав за собою монополію на оборону, правосуддя й закордонні справи, а для баскських націоналістів це було особливо неприйнятним компромісом. Як ми пам’ятаємо, ЕТА навмисне посилила свої насильницькі акції та вбивства в ті місяці, коли обговорювали нову Конституцію. Об’єктами її нападів були поліцейські й солдати — так ЕТА сподівалася спровокувати уряд на зворотну реакцію та зірвати демократичний процес, який дедалі більше загрожував послабити платформу екстремістів.

У 1981 році вони могли досягнути успіху. 29 січня, коли економічне невдоволення сягнуло апогею (про це йтиметься нижче), а Каталонія, Країна Басків, Галісія та Андалусія почали сепаратистські експерименти у своєму самоврядуванні, його власна партія, обурена не так поразками Суареса (на загальнонаціональних виборах за нової Конституції в 1979 році СДЦ здобув чергову перемогу), як досягненнями й автократичним стилем керівництва, змусила Суареса піти у відставку. Перш ніж інший політик із СДЦ Кальво Сотело встиг посісти на його місце, у баскських провінціях вибухнув загальний страйк. Критикам з правого флангу здавалося, що Іспанія некерована і перебуває на межі розпаду.

23 лютого полковник-лейтенант Антоніо Техеро Моліна із Цивільної гвардії захопив парламент. Змовившись із ним, генерал Хайме Міланс дель Боск, командувач військового округу у Валенсії, оголосив надзвичайний стан і закликав короля розпустити парламент та встановити військовий уряд. Хоча з позиції сьогодення дії Техеро й Міланса дель Боска здаються бутафорськими і некомпетентними, традиція та прецедент, безумовно, були на їхньому боці. Ба більше, сам парламент, різні політичні партії та їхні прихильники мало як могли запобігти військовому перевороту, а кому симпатизувала сама армія, було взагалі незрозуміло^[395].

Результат цих подій та хід подальшої історії Іспанії визначив король Хуан Карлос І. Він навідріз відмовився виконувати вимоги змовників і виступив по телебаченню з промовою, в якій категорично встав на захист Конституції та недвозначно ідентифікував себе й монархію з новою демократичною більшістю країни. Обидві сторони, очевидно, були рівною мірою заскочені сміливістю молодого короля, який до того часу жив у тіні власного призначення покійним диктатором; але його доля була безповоротно пов’язана з парламентським урядуванням. За браком інституції чи символу, навколо яких можна було об’єднати зусилля, більшість тих поліцейських, солдатів й інших прихильників старого режиму облишили мрії про повстання чи реституцію та зосередилися на підтримці Народного альянсу Мануеля Фраґи — новоствореної партії, метою якої була боротьба з «найбільш небезпечними ворогами Іспанії — комунізмом і сепаратизмом», але законними методами.

Те, що Техеро знеславив ідею своєї боротьби^[396], спочатку надало парламенту можливість урізати військовий бюджет й ухвалити давноочікуваний закон про легалізацію розлучень. Але на більшість членів СДЦ дедалі сильніше тиснула, з одного боку, клерикальна й націоналістична правиця, якій не подобалася швидкість змін і яку хвилювала регіональна автономія та кривдило ослаблення публічної моралі в новій Іспанії, та, з іншого боку, соціалістична лівиця, яка почала заявляти про себе. Остання була відкрита до компромісів щодо конституційних питань, але налаштована радикально стосовно подрібненого робітничого руху в країні та зростання кількості безробітних.

Як і в Португалії, політичні перетворення відбувалися у складний економічний період. Відповідальними за це значною мірою були останні уряди франкістської доби, які в 1970–1976 роках намагалися завоювати популярність, збільшуючи державні витрати та кількість робочих місць у державному секторі, надаючи пільги на оплату електроенергії, стримуючи ціни, попри зростання зарплат, і мало думаючи про віддалене майбутнє. До 1977 року почали проявлятися наслідки такої недбалості: у червні того року, коли відбувалися загальнонаціональні вибори, інфляція становила 26% на рік, державна скарбниця (і так давно виснажена регресивним податковим режимом Франко) спорожніла, а безробіття почало тривале зростання. За деякими підрахунками, упродовж 1973‒1982 років країна втратила 1,8 мільйона робочих місць^[397].

Як і в часи Республіки 1930-х років, що проіснувала зовсім недовго, Іспанія будувала демократію всупереч економічній рецесії, і багато хто говорив про те, що країна піде шляхом Аргентини, де індексовані зарплати й субсидоване ціноутворення призвели до гіперінфляції. Те, що цього вдалося уникнути, — значною мірою заслуга підписантів так званих Пактів Монклоа в жовтні 1977 року, перших із низки узгоджених між політиками, представниками робітників та роботодавцями домовленостей, у яких вони затвердили розпочати широкі реформи — девальвацію валюти, розробку дохідної політики, контроль над урядовими витратами та структурні реформи в роздутому й марнотратному державному секторі.

Пакти Монклоа й подальші домовленості (останню з яких підписали в 1984 році) не створили дива. Частково через другу нафтову кризу в країні весь час загострювалася криза платіжного балансу; багато маленьких фірм припинили своє існування, а безробіття й водночас інфляція зростали, що призвело до хвилі страйків і гострого протистояння між профспілками лівого ухилу та Комуністичною партією, які не хотіли більше ділити відповідальність за соціальну ціну демократичних перетворень. Але без Пактів ці труднощі та їхні суспільні наслідки майже напевно були б ще гірші.

На виборах у жовтні 1982 року, на піку економічних труднощів, Соціалістична партія перемогла з абсолютною перевагою в парламенті, а Феліпе Ґонсалес став прем’єр-міністром і перебував на цій посаді впродовж подальших чотирнадцяти років. СДЦ Суареса, який здійснив перехід від франкізму до демократії, був практично усунений з парламенту, отримавши лише два місця. Комуністична партія здобула чотири мандати: це була ганебна поразка, яка спричинила відставку Сантьяґо Каррільйо. Відтоді іспанська політика відтворювала тенденції інших країн Західної Європи, хитаючись від ліво- до правоцентризму, у її випадку представленого Народним альянсом Фраґи (у 1989 році перейменований на Народну партію), який несподівано здобув 26,5% голосів.

Кампанія Соціалістичної партії спиралася на популістську й антикапіталістичну програму, а серед її обіцянок були збереження робочих місць і зарплат робітників та вихід Іспанії з НАТО. Утім, опинившись при владі, Ґонсалес продовжив політику економічної ощадливості, розпочав модернізацію (а пізніше — прогресивну приватизацію) іспанської промисловості й послуг, а в 1986 році спантеличив своїх власних прихильників на референдумі щодо членства в НАТО, яке він тепер підтримував^[398].

Такі зміни напрямку не сприяли порозумінню Ґонсалеса із традиційними соціалістами, чию партію він тепер вів геть від її давньої марксистської місії^[399]. Але для політика, якого переважно підтримували чоловіки та жінки, надто молоді, щоб пам’ятати Громадянську війну, і відкрито задекларована мета якого полягала в подоланні іспанської відсталості (так званого atraso, або «відставання», про яке часто дискутували і від якого півострів потерпав з кінця Золотої доби), стара ідеологічна лівиця була частиною проблеми, а не рішення. Відповідно до бачення Ґонсалеса, майбутнє Іспанії було не в соціалізмі, а в Європі. 1 січня 1986 року Іспанія разом із Португалією стали повноправними членами Європейської спільноти.

Перехід європейського Середземномор’я до демократії був найбільш дивовижним та неочікуваним поворотом цієї доби. На початку 1980-х років в Іспанії, Португалії та Греції не лише відбулося мирне навернення в парламентську демократію — в усіх трьох країнах місцеві соціалістичні партії, лише за кілька років до того підпільні й показово антикапіталістичні організації, тепер стали головною політичною силою, яка, по суті, урядувала з центру. Режими Салазара та Франко зникли не тільки з владних кабінетів, але й з пам’яті, тоді як нове покоління політиків змагалося за прихильність молодого, «сучасного» електорату.

На це було декілька причин. Одна, про яку ми вже згадували, полягала в тому, що, зокрема, в Іспанії сильно відставала політична держава, а не суспільство загалом. Економічний розвиток, який відбувався в останнє десятиліття правління Франко, та великомасштабна соціальна й географічна мобільність, до якої він призвів, означали, що щоденне життя й очікування іспанців змінилися значно більше, ніж собі уявляли сторонні спостерігачі, які все ще дивилися на країну крізь призму 1936–1956 років. Молоді європейського Середземномор’я було нескладно призвичаїтися до суспільних укладів, з якими північніше всі були давно знайомі; навпаки, вони так і робили ще до політичних революцій. Їм кортіло позбутися обмежень попередньої доби, і вони не приховували скепсису щодо політичної риторики лівиці чи правиці, а старі прихильності їх не цікавили. Ті, хто в посттрансформаційні роки відвідував Лісабон або Мадрид, постійно дивувалися відсутності будь-яких згадок про нещодавнє минуле — чи то в політиці, чи то в культурі^[400].

Те, що 1930-ті незабаром мали втратити актуальність, пророче зобразив Ален Рене в «La Guerre Est Finie» («Війна закінчилася») — сумному елегійному фільмі 1966 року, в якому іспанський комуніст-емігрант Дієго (у виконанні незрівняного Іва Монтана) таємно приїжджає з Парижа до Мадрида, відважно провозить революційну літературу та плани щодо «робітничого повстання», яке, він знає, ніколи не відбудеться. «Хіба ви не розумієте? — намагається він пояснити своїм партійним наглядачам у Парижі, які мріють про відновлення надій 1936 року. — Іспанія стала ліричним прихистком лівиці, міфом ветеранів минулих воєн. Тим часом до Іспанії щороку приїжджають у відпустку 14 мільйонів туристів. Реальність світу проти нас». Невипадково сценарій до фільму написав Хорхе Семпрун, який упродовж багатьох років сам був активним іспанським комуністом, доки не вийшов з партії, розчарований її ностальгійною зашореністю.

До початку вісімдесятих небажання молодих іспанців зациклюватися на нещодавньому минулому не викликало сумнівів і виявлялося, зокрема, в показовому відкиданні старого кодексу публічної поведінки: у мові, в одязі й особливо в сексуальних звичаях. Популярні фільми Педро Альмодовара створюють щось на кшталт соромливого зворотного відображення п’ятдесяти років затхлого авторитаризму, дурманне втілення нових контркультурних практик. Ці стрічки містять хитрий екзистенційний поворот навколо обраної тематики, а йдеться в них зазвичай про збентежених молодих жінок у сексуально наелектризованій обстановці. У кінофільмі «Pepi, Luci, Bom y otras chicas del monton» («Пепі, Люсі, Бом та інші дівчата», 1980), який вийшов лише через три роки після перших демократичних виборів у країні, персонажі багатозначно сміються над «загальними ерекціями»^[401] та «війною еротизму, яка нас поглинає».

Через два роки у фільмі «Laberinto de pasiones» («Лабіринти пристрастей») терористи та німфомани перекидаються еротичними дотепами, обговорюючи, чи важливіші їхні «маленькі мокрі справи», аніж «майбутнє країни». З кожним фільмом антураж стає ще пишнішим, а міські локації дедалі більш витонченими. У 1988 році у фільмі «Mujeres al borde de un ataque de nervios» («Жінки на межі нервового зриву») Альмодовар зміг досягнути переконливого кінематографічного втілення гарячкового та соромливого сучасного суспільства, яке відчайдушно намагається надолужити втрачений час^[402].

Ще більша іронія полягає в тому, що ці зміни стали можливими не завдяки культурним або політичним радикалам та реформаторам, а завдяки консервативним державним діячам, які самі походили зі старого режиму. Константінос Караманліс, Антоніу де Спінола та Адольфо Суарес, як і за кілька років до того Михайло Горбачов, — усіх їх створила система, яку вони допомагали зруйнувати. Щоправда, Караманліс за режиму полковників перебував в еміграції; але він, як і решта, був затятим вузьколобим націоналістом — ба більше, він безпосередньо відповідав за фальсифікацію виборів у Греції 1961 року, які відіграли центральну роль у дискредитації післявоєнної системи та привели армію до влади.

Але цим людям довіряли їхні виборці. Саме це і дозволило їм демонтувати ті авторитарні інститути, яким вони колись вірно служили. Їм на зміну прийшли соціалісти — Суареш, Ґонсалес, Папандреу, — які переконливо запевнили своїх прихильників у непохитному радикалізмі, водночас ідучи на помірковані та часто непопулярні економічні кроки, до яких їх змушували обставини. За словами одного відомого іспанського експерта, задля перетворень «франкісти мусили вдати, що вони ніколи не були франкістами, а ліві кон’юнктурники — що вони й далі віддані лівим принципам»^[403].

Таким чином, обставини часу змусили багатьох буквально за один день зректися давніх принципів і позицій. Знайомий душок розсудливо порушених обіцянок та зручно змінених спогадів у ті роки, який просякнув публічне життя Середземномор’я, певною мірою пояснює скепсис й аполітичність, притаманні новому поколінню в усіх трьох країнах. Але тих, хто вірно та невідступно продовжував виконувати старі обов’язки, від комуністів до фалангістів, події виштовхували на узбіччя. Постійність не могла замінити актуальності.

Зрештою, Іспанія, Португалія та Греція змогли майже без зусиль увійти або повернутися до «Заходу», незважаючи на ту політичну ізоляцію, яку вони самі для себе створили, тому що їхня зовнішня політика завжди була сумісною — навіть узгодженою — з політикою держав НАТО чи ЄЕС. Інститути «холодної війни», не кажучи вже про спільні антикомуністичні позиції, сприяли розширенню комунікації та співпраці між плюралістичними демократіями й військовими та церковними диктатурами. Після багатьох років зустрічей, переговорів, планування або просто залагодження різних справ із невиборними лідерами країн Середземномор’я північні американці та західні європейці давно перестали голосно обурюватися внутрішньою ситуацією в Мадриді, Афінах і Лісабоні.

Для більшості спостерігачів, зокрема багатьох критиків усередині цих країн, непривабливі режими Південної Європи були не так морально неспроможні, як інституційно застарілі. І, звичайно, їхні економіки, по суті, були подібні до інших західних держав та вже добре інтегровані в міжнародні ринки грошей, товарів і робочої сили. Навіть Португалія за Салазара була впізнаваною частиною міжнародної капіталістичної системи, хоч і не без проблем. Новоутворений середній клас, особливо в Іспанії, у своїх прагненнях рівнявся на менеджерів, бізнесменів, інженерів, політиків і державних службовців із Франції, Італії чи Британії не менше, ніж у моді. Попри всю відсталість, суспільства європейського Середземномор’я вже належали до світу, до якого тепер прагнули приєднатися на рівних умовах, і відхід від авторитаризму лише посприяв цьому процесу. Їхні еліти, які раніше рішуче дивилися в минуле, тепер розвернули погляд на північ. Виявилося, що географія перемогла історію.

Упродовж 1973 і 1986 років Європейська спільнота пройшла крізь чергову хвилю активності та розширення, яку один історик назвав «низкою нерегулярних великих вибухів». Президент Франції Жорж Помпіду, якого смерть де Ґолля звільнила від тиску несхвалення з боку патрона і який, як ми пам’ятаємо, був вельми занепокоєний через стратегічні наслідки Нової східної політики Віллі Брандта, чітко дав зрозуміти, що він вітатиме членство Великої Британії у Європейській спільноті. У січні 1972 року в Брюсселі Спільнота схвалила приєднання до неї Британії, Ірландії, Данії та Норвегії, яке набуло чинності через рік.

Успішна заявка Британії на членство стала результатом роботи прем’єр-міністра, консерватора Едварда Гіта, єдиного британського політичного лідера з часів Другої світової війни, який недвозначно і палко підтримував те, щоб пов’язати долю своєї країни з її континентальними сусідами. Коли Лейбористська партія в 1974 році повернулася до влади та провела референдум щодо членства Британії в Спільноті, населення проголосувало «за» у співвідношенні 17,3 мільйона проти 8,4 мільйона. Але навіть Гіт не міг змусити британців, а особливо англійців, «почуватися» європейцями, і значна частина виборців і з правого, і з лівого політичного спектра продовжували сумніватися в перевагах буття «в Європі». Тим часом норвежці були абсолютно переконані, що їм краще бути окремо: на референдумі у вересні 1972 року 54% населення країни відкинули членство в Європейській спільноті й обрали натомість обмежену угоду щодо вільної торгівлі зі Спільнотою. Двадцять два роки по тому це рішення підтвердили під час голосування з майже ідентичними результатами^[404].

Членство Британії в Спільноті в пізніші роки виявилося неоднозначним — прем’єр-міністерка Марґарет Тетчер висловлювалася проти нових проєктів дедалі тіснішого союзу та вимагала, щоб Британії відшкодували її «переплату» до спільного бюджету. Але в 1970-х у самого Лондона почалися проблеми, і, попри те, що членство призвело до цінової інфляції, Британія раділа тому, що є частиною торговельної зони, яка тепер забезпечувала одну третину внутрішніх інвестицій країни. Перші прямі вибори до нового Європейського парламенту відбулися в 1979 році (до того часу членів європейського законодавчого органу, який засідав у Страсбурзі, обирали відповідні національні парламенти), але викликали незначний інтерес серед населення. У Сполученому Королівстві очікувана явка була низькою — лише 31,6%. Але, з іншого боку, вона ніде не була особливо високою: у Франції не полінувалися проголосувати лише три виборці з п’яти, у Нідерландах — ще менше.

Приєднання до Європейської спільноти трьох країн «північного флангу» було порівняно безпроблемним і для нових, і для давніх членів. Ірландія була бідною, але крихітною, тоді як Данія і Велика Британія — заможними, а відповідно клали до спільного бюджету більше, ніж отримували. Як і наступний раунд розширення за рахунок заможних країн, коли в 1995 році Австрія, Швеція та Фінляндія приєдналися до на той час уже Європейського Союзу, нові члени збагатили і скарбницю, і реноме спільноти, що дедалі розросталась, водночас суттєво не збільшивши її витрати та не створюючи конкуренції з чинними членами щодо чутливих тем. Інша річ — новоприбулі з Півдня.

Греція, як і Ірландія, була маленькою та бідною, тож її сільське господарство не створювало загроз для французьких фермерів. Тож, незважаючи на деякі інституційні перешкоди (приміром, православна церква мала офіційний та впливовий статус, а громадянські шлюби не були заборонені до 1992 року) проти її вступу, який, зокрема, відстоював президент Франції Жискар д’Естен, потужних аргументів не було. Але коли йшлося про Португалію та (особливо) Іспанію, французи чинили жорсткий опір. Вино, оливкову олію, фрукти й інші фермерські продукти набагато дешевше виготовляти і продавати на півдні Піренеїв; якби Іспанія та Португалія приєдналися до спільного європейського ринку на рівних умовах, іберійські фермери могли б скласти французьким виробникам потужну конкуренцію.

Тож Португалії та Іспанії знадобилося дев’ять років, щоб вступити у Європейську спільноту (тоді як заявку Греції задовольнили за менш ніж шість), і за цей час імідж Франції серед населення цих країн, зазвичай позитивний на Іберійському півострові, стрімко погіршився: до 1983 року, коли дві третини гострих раундів переговорів уже було позаду, тільки 39% іспанців «позитивно» ставилися до Франції — несприятливий початок для їхнього спільного майбутнього. Почасти проблема полягала в тому, що вступ середземноморських держав до Європейської спільноти тягнув за собою не лише компенсацію для Парижа у вигляді подальшого збільшення дотацій французьким фермерам з бюджету Спільноти; Іспанія, Португалія та Греція разом додатково ввели до Спільноти 58 мільйонів населення, більша частина якого була бідною, а отже, могла претендувати на різноманітні програми й пільги, які фондував Брюссель^[405].

Справді, після розширення за рахунок трьох бідних аграрних країн спільна сільськогосподарська політика отримала новий важкий тягар, а Франція перестала бути її головним бенефіціаром. Після різноманітних кропітких переговорів та угод французам компенсували їхні «втрати». Відповідно, нові члени отримали компенсацію за власні незручності та за довгий «перехідний період», який Франція змогла нав’язати, перш ніж дозволити їм експорт до Європи на рівних умовах. «Інтегровані середземноморські програми», які, по суті, були програмами регіональних субсидій, отримали Іспанія та Португалія після їхнього вступу до Європейської спільноти у 1986 році, але грекам у 1981 році цього не пропонували. Завдяки погрозам вивести Грецію зі Спільноти у разі відмови Андреас Папандреу домігся поширення програм і на Грецію^[406]!

Отож саме в ті роки Європейська комісія набула свого невтішного іміджу як чогось на кшталт інституціалізованого ринку худоби, де країни продавали політичні союзи за матеріальну винагороду. А винагорода була справжньою. Іспанці й португальці непогано заробили на «Європі» (хоча й не так добре, як Франція), а іспанські переговірники розвинули надзвичайні вміння щодо просування й забезпечення фінансових інтересів країни. Але найбільше виграли саме Афіни: незважаючи на те, що у вісімдесяті Греція спочатку відставала від решти Спільноти (а в 1990 році замість Португалії стала найбіднішим її членом), вона отримала багато переваг від членства.

Насправді саме завдяки тому, що Греція була такою бідною (до 1990 року половина найбідніших регіонів Європейської спільноти були грецькими), вона мала такий успіх. Для Афін членство у Європейській спільноті було рівнозначним другому Плану Маршалла: тільки в 1985–1989 роках Греція отримала з фондів Спільноти 7,9 мільярда доларів — у пропорції більше, ніж будь-яка інша країна. Доки в черзі не було інших бідних країн, головні держави-платники Спільноти, зокрема Західна Німеччина, могли подужати такий ступінь перерозподіленої щедрості — ціну згоди Греції з рішеннями Спільноти. Але через затратне об’єднання Німеччини та перспективу приєднання нової плеяди нужденних країн-кандидатів зі Східної Європи прецедент щедрості, що мав місце в роки приєднання середземноморських країн, як ми побачимо далі, виявиться обтяжливим і неоднозначним.

Що більшою ставала Європейська спільнота, то складніше було давати їй раду. Через вимогу одностайності в міжурядовій Раді міністрів відбувалися безкінечні дебати. На ухвалення рішень могли піти роки — для того щоб у кабінетах Ради народилася одна директива щодо визначення та регламентації мінеральної води, знадобилося одинадцять років. Треба було щось робити. Уже давно існував консенсус, що європейський «проєкт» потребує формулювання мети та вливання енергії: конференція в Гаазі, яка відбулася в 1969 році, була першою з низки зустрічей, покликаних «перезапустити» Європу, а особиста дружба між президентом Франції Валері Жискаром д’Естеном і канцлером Німеччини Шмідтом у 1975–1981 роках сприяла цьому порядку денному.

Але легше було просуватися вперед шляхом негативної економічної інтеграції (скасовувати тарифи й торговельні обмеження, надавати субсидії біднішим регіонам і секторам), ніж домовитися щодо цілеспрямованих критеріїв, які потребували позитивних політичних дій. Причина була доволі проста. Поки було достатньо готівки, економічну співпрацю можна було представити як чисту вигоду для всіх сторін; тоді як будь-який політичний крок у напрямку європейської інтеграції чи координації опосередковано загрожував національній автономії та обмежував політичну ініціативу всередині держав. Зміни могли відбуватися лише тоді, коли впливові лідери найпотужніших держав із власних причин домовлялися співпрацювати заради якоїсь спільної мети.

Отож першу систему валютної співпраці, «валютну змію», запровадили Віллі Брандт і Жорж Помпіду; Гельмут Шмідт і Жискар д’Естен перетворили її на Європейську валютну систему (ЄВС); а їхні наступники Гельмут Коль і Франсуа Міттеран стали натхненниками Маастрихтського договору 1992 року, яким було засновано Європейський Союз (ЄС). Жискар і Шмідт також придумали «дипломатію самітів» як спосіб обійти затримки громіздкої наднаціональної бюрократії в Брюсселі: то було ще одне нагадування про те, що, як і в минулому, франко-німецька співпраця — це необхідна передумова об’єднання Західної Європи.

Поштовхом для франко-німецьких дій у 1970-х були економічні занепокоєння. Європейська економіка зростала в кращому разі повільно, інфляція була хронічною, а непевність, яку породив колапс Бреттон-Вудської системи, означала, що курси валют хиткі та непередбачувані. Валютна змія, ЄВС та екю були чимось на кшталт другосортного рішення, оскільки це були регіональні, а не міжнародні домовленості, що періодично заміняли дойчмарку на долар як стабільну умовну валютну одиницю для європейських банкірів і ринків. Заміна національних валют на євро через декілька років, попри її руйнівні символічні наслідки, стала логічним наступним кроком. Тож остаточна поява єдиної європейської валюти була результатом прагматичних відповідей на економічні проблеми, а не прорахованим стратегічним кроком на шляху до наперед визначеної європейської мети.

Проте коли багато спостерігачів, зокрема до того часу скептично налаштовані соціальні демократи, переконалися, що економічного відновлення та процвітання неможливо досягнути лише на національному рівні, успішна валютна співпраця західноєвропейських держав неочікувано виявилася сходинкою до інших форм спільної дії. Оскільки жодна впливова група інтересів не висловлювала принципового заперечення, голови держав та урядів Спільноти в 1983 році підписали Урочисту декларацію, в якій зобов’язалися в майбутньому заснувати Європейський Союз. Точніші обриси такого Союзу пізніше були визначені під час переговорів щодо Єдиного європейського акта (ЄЄА), який був ухвалений Європейською радою в грудні 1985 року та набув чинності в липні 1987-го.

ЄЄА став першим значущим переглядом первісного Римського договору. Стаття перша доволі чітко проголошувала, що «Європейські спільноти та європейська політична співпраця мусять поставити собі за мету спільно сприяти досягненню конкретного прогресу в питанні європейської єдності». І лише замінивши «Спільноту» на «Союз» лідери дванадцяти держав-членів загалом зробили рішучий крок уперед. Але підписанти уникнули або відклали на потім усі справді суперечливі питання, зокрема збільшення тягаря сільськогосподарського бюджету Союзу. Вони також обережно обійшли ніякову відсутність спільної європейської оборонної та міжнародної політики. На піку «нової “холодної війни”» 1980-х років і напередодні визначальних подій, які розгорталися за декілька десятків кілометрів східніше, держави — члени Європейського Союзу були рішуче зосереджені на внутрішніх питаннях, які досі насамперед полягали в спільному ринку, нехай і такому, що охоплював понад 300 мільйонів осіб.

Однак вони таки погодилися цілеспрямовано просуватися в бік по-справжньому єдиного ринку товарів і робочої сили (який був створений у 1992 році) та прийняти систему «голосування кваліфікованою більшістю» в процесі ухвалення рішень у Союзі — під «кваліфікованою» мається на увазі, що більші країни (зокрема Британія та Франція) наполягали, що зберігатимуть право ветувати пропозиції, які вважатимуть шкідливими для їхніх національних інтересів. Це були справжні зміни, і їх можна було погодити, адже до єдиного ринку схвально ставилися всі, від Марґарет Тетчер до «Зелених», хоча й із цілком різних причин. Ці зміни сприяли та водночас були провісниками справжньої економічної інтеграції, яка відбулася наступного десятиліття.

Відхід від системи національних вето в Європейській раді був неминучим, якщо рішення мала ухвалювати дедалі більш громіздка спільнота держав, яка лише за тринадцять років збільшилася вдвічі й уже очікувала заявки на членство від Швеції, Австрії та інших кандидатів. Що більше їх ставало, то більш привабливим — та певним чином «неминучим» — ставав майбутній Європейський Союз для тих, хто ще залишався ззовні. Однак для громадян його держав-членів найважливішою тогочасною рисою Європейського Союзу було не те, яким чином ним керували (у цьому питанні більшість його населення залишалися цілковитими невігласами), як і не проєкти тіснішої інтеграції з боку його лідерів, а кількість грошей, яка проходила через його скарбницю, і те, як ці гроші розподілялися.

Первісний Римський договір передбачав лише одну інстанцію, яка мала чітке завдання визначати регіони в межах її держав-членів, які потребували допомоги, а потім виділяти їм спільні кошти — через Європейський інвестиційний банк, утворений за наполяганням Італії. Але в наступному поколінні регіональні дотації у формі грошових субсидій, прямої допомоги, фондів для нових підприємств та інші заходи сприяння інвестиціям були основним джерелом зростання бюджету в Брюсселі та найвпливовішим важелем у розпорядженні Спільноти.

Причиною цього було поєднання регіональної політики всередині окремих держав-членів та зростання економічних розбіжностей між самими державами. У перші післявоєнні роки європейські держави залишалися унітарними, керованими з центру. Місцевому різноманіттю чи традиціям у них надавали обмаль значення. Наявність місцевої влади в регіонах визнала тільки нова італійська Конституція 1948 року; і навіть так обмежене місцеве самоврядування, яке вона проголошувала, існувало лише на папері впродовж чверті століття. Але саме тоді, коли місцеві вимоги автономії стали серйозним фактором у внутрішніх політичних розрахунках у всій Європі, Європейська спільнота із власних міркувань запровадила систему регіональних фондів, якій у 1975 році поклав початок Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР).

З погляду брюссельських бюрократів ЄФРР та інші так звані структурні фонди мали дві мети. Одна полягала в розв’язанні проблеми економічної відсталості й нерівності всередині Спільноти, де, як дуже чітко проголошував Єдиний європейський акт, усе ще домінувала післявоєнна культура «зростання». З кожною новою хвилею розширення з’являлися нові нерівності, які потребували уваги й компенсування заради успіху економічної інтеграції. Італійське Меццоджорно більше не було, як колись єдиним бідним осередком — більша частина Ірландії; частини Великої Британії (Північна Ірландія, Уельс, Шотландія та північ і захід Англії); більшість регіонів Греції та Португалії; Південна, Центральна та Північно-Західна Іспанія — усі вони були бідні й потребували значних субсидій та перерозподілу центральної допомоги, щоб колись мати змогу зрівнятися з іншими.

У 1982 році, якщо за середній дохід у Європейській спільноті взяти 100, у Данії, її найзаможнішому члені, він становив 126, у Греції — лише 44. До 1989 року ВВП на душу населення в Данії все ще був удвічі вищий, ніж у Португалії (у США різниця між багатими і бідними штатами становила тільки дві третини розбіжності між Данією та Грецією). А це були середні показники по країнах — регіональні відмінності були ще глибші. Навіть у багатих країнах були регіони, які могли претендувати на допомогу: коли в середині 1990-х років Швеція та Фінляндія приєдналися до Союзу, їхні арктичні регіони, малонаселені й повністю залежні від грантів на утримання та інших субсидій від Стокгольма й Гельсінкі, тепер теж могли претендувати на допомогу Брюсселя. Брюссельські установи витратили великі суми грошей на те, щоб виправити географічні та ринкові обставини, від яких залежали іспанська Галісія чи шведський Вестерботтен: це надавало їм беззаперечні переваги, але водночас у процесі створювало дорогі, громіздкі та часом корумповані місцеві бюрократії^[407].

Другою метою неймовірно дорогих європейських проєктів регіональної підтримки (під кінець століття різноманітні «структурні» фонди загалом з’їдали 35% усіх видатків ЄС) було надати можливість Європейській комісії в Брюсселі безпосередньо співпрацювати з регіональними групами інтересів усередині держав-членів в обхід непривітних центральних урядів. Ця стратегія виявилася дуже успішною. З кінця 1960-х регіональні настрої стали всюди покращуватись (у деяких випадках — знову). Активісти організації Quondam у 1968 році, підміняючи любов до регіону політичною догмою, тепер намагалися відродити та використовувати в Південно-Західній Франції давню окситанську мову. Як і їхні однодумці-активісти в Бретані, вони знайшли спільну мову з каталонськими і баскськими сепаратистами, шотландськими і фламандськими націоналістами, північноіталійськими прихильниками відокремлення та багатьма іншими, і всі вони однаково обурювалися «безладдям» Мадрида, Парижа, Лондона чи Рима відповідно.

Нова політика в регіонах стосувалася багатьох дотичних підкатегорій — історичної, мовної, релігійної; прагнення автономії, самоврядування чи навіть повної національної незалежності, — але загалом була розподілена між багатими провінціями, які ображалися на те, що мусять субсидувати нужденні регіони своєї країни та історично знедолені чи нові деіндустріалізовані зони, обурені браком уваги безвідповідальних національних політиків. До першої категорії належали Каталонія, Ломбардія, бельгійська Фландрія, західнонімецький Баден-Вюртемберг чи Баварія та регіон Рона-Альпи в Південно-Східній Франції (який до 1990 року разом з Іль-де-Франс забезпечував майже 40% ВВП Франції). Другу категорію репрезентували Андалусія, більша частина Шотландії, франкомовна Валлонія та багато інших.

Обидві категорії могли виграти від європейської регіональної політики. Багаті регіони на кшталт Каталонії чи Баден-Вюртембергу відкрили офіси в Брюсселі й навчилися лобіювати свої інтереси. Наприклад, задля того, щоб отримати інвестиції або щоб політика великої Спільноти надавала переваги місцевим, а не національним інститутам. Політичні представники регіонів, яким пощастило менше, так само швидко навчилися здобувати гранти та допомогу з Брюсселя: це давало їм змогу збільшувати свою популярність на місцях — і відповідно чинити тиск на поступливу владу в Дубліні чи Лондоні, щоб вони заохочували й навіть доповнювали щедроти Брюсселя. Такий стан справ улаштовував усіх: з європейських скарбниць могли текти мільйони на підтримку туризму на малонаселеному заході Ірландії чи на податкове стимулювання, щоб привернути увагу інвесторів до сфер хронічного безробіття в Лотарингії або Глазго. Але отримувачі цих вигод ставали вірними «європейцями», лише коли усвідомлювали власний інтерес. Ірландія завдяки цьому замінила або оновила велику частину застарілої транспортної інфраструктури й каналізації, і серед бідніших периферійних держав-членів так робила не лише вона^[408].

ЄЄА розширив владу Спільноти в багатьох сферах (зокрема довкілля, ринок праці, місцеві проєкти досліджень та розвитку), в які ЄС раніше не була залучена і які вимагали виплат брюссельських коштів безпосередньо місцевим установам. Ця громіздка «регіоналізація» Європи була забюрократизованою та коштовною. Один маленький приклад, що вартий ста: італійський регіон Альто-Адідже / Південний Тіроль, на північному кордоні країни з Австрією, у 1975 році Брюссель офіційно класифікував як «гористий» (безпретензійне твердження); через тринадцять років його офіційно проголосили на понад 90% «сільським» (не менш очевидна для будь-якого випадкового мандрівника характеристика), або, на брюссельському жаргоні, «зоною цілі 5-б». У такому подвійному статусі Альто-Адідже міг претендувати на фонди захисту довкілля, гранти на підтримку сільського господарства, гранти на покращення професійної освіти, гранти на заохочення традиційного ремісництва та гранти на покращення житлових умов, щоб втримати населення.

Відповідно, між 1993 та 1999 роками крихітний Альто-Адідже загалом отримав 96 мільйонів екю (за курсом 2005 року в євро це була б приблизно така сама сума). У так званий «Третій період» європейських структурних фондів, запланований на 2000–2006 роки, регіон мав отримати у своє розпорядження ще 57 мільйонів євро. Згідно з «Ціллю 2» ці кошти мали бути виплачені лише на користь 83 тисяч жителів «винятково» гористих або «сільських» зон. З 1990 року один відділ місцевого уряду в Больцано, столиці провінції, опікувався лише тим, що навчав місцевих мешканців отримувати переваги від «Європи» та європейських ресурсів. З 1995 року регіон також мав представництво в Брюсселі (яке він ділив із сусіднім італійським регіоном Трентіно й австрійським регіоном Тіроль). Офіційний вебсайт регіону Больцано (доступний італійською, німецькою, англійською, французькою та ладіно, варіантом швейцарського ретороманського діалекту) є палко проєвропейським — ще б пак.

Як наслідок, у Південному Тіролі та інших місцях інтеграція континенту «знизу вгору», як наполягали прихильники такої політики, здавалося, справді була успішною, нехай і дорогою. Коли в 1985 році було засновано «Раду [пізніше — Асамблею] європейських регіонів», її членами вже були 107 регіонів, а пізніше приєдналося ще більше. Почало справді формуватися щось на кшталт об’єднаної Європи. Регіоналізм, який колись обходив лише жменьку мовних рецидивістів чи ностальгійних фольклористів, тепер отримав альтернативну, «субнаціональну» ідентичність: він заступав саму націю і при цьому все одно був законним, оскільки його санкціонував офіційний дозвіл Брюсселя й навіть — хоч і з меншим ентузіазмом — національних столиць.

Населення цієї дедалі більш різнорідної Спільноти, громадяни якої тепер декларували численні виборчі прихильності різного культурного резонансу та щоденного значення, були, можливо, менш однозначно «італійцями», «британцями» чи «іспанцями», ніж у минулі десятиліття; але при цьому вони не обов’язково почувалися більшими «європейцями», попри постійне поширення «європейських» марок, виборів й інституцій. Бурхливе збільшення кількості установ, засобів масової інформації, інституцій, представників та фондів дало багато користі, але не викликало великої любові. Однією з причин цього, можливо, був власне надмір офіційних установ, які відповідали за розподілення та контроль використання європейських щедрот: і так складний механізм сучасного державного уряду разом з міністерствами, комісіями та директоратами тепер подвоювався й навіть потроювався згори (з Брюсселя) і знизу (з рівня провінцій або регіонів).

Наслідком була не лише бюрократія небачених масштабів, а й корупція, яку стимулював і заохочував сам лише обсяг доступного фінансування, значна частина якого була пов’язана з перебільшенням чи навіть вигадуванням місцевих потреб і таким чином мало не створювала умови для корупційних зловживань на місцях. Такі порушення залишалися невидимими для брюссельських бюрократів, але вони загрожували дискредитацією всієї ініціативи в очах навіть тих, хто нею користувався. У ті роки власні досягнення «Європи», що й так потерпала від сприйняття її як політики, котру творять далекі державні службовці, яких ніхто не обирав, і рясних чуток про те, як політики наживаються та гріють руки, обернулися проти неї.

Знайомі недоліки місцевої політики — клієнтелізм, корупція, маніпуляції, — які держави з кращим урядуванням начебто давно подолали, знову оприявнилися в континентальному масштабі. Національні політики розважливо перекинули публічну відповідальність за «євроскандали», що інколи вибухали, на плечі невидимого класу невиборних «єврократів», погана репутація яких не мала політичної ціни. Тим часом роздутий бюджет Спільноти боронили його реципієнти й адвокати в ім’я міжнаціональної «гармонізації» чи законної компенсації (а наповнювали нібито бездонні кошти Спільноти).

Іншими словами, «Європа», як радісно переконували її уїдливі критики, особливо в Британії, починала становити істотну «моральну загрозу». Процес подолання роз’єднаності континенту суто технічними засобами, що тривав десятиліттями, здавався явно політичним і водночас не мав обґрунтованої легітимності традиційного політичного проєкту, який утілює обраний та знайомий політичний клас. Тією мірою, якою «Європа» мала визначену мету, її економічна стратегія все ще ґрунтувалася на розрахунках й амбіціях 1950-х. Що ж до її політики, то впевнений і нав’язливий тон виступів Європейської комісії — як і авторитетність та розгорнуті чекові книжки, з якими європейські експерти з’являлися в далеких регіонах, — видавали стиль урядування, що був міцно закорінений у розквіті соціал-демократії на початку 1960-х.

Попри всі похвальні зусилля, що мали подолати недосконалості національного політичного розрахунку, чоловіки та жінки, які будували «Європу» в 1970‒1980-х роках, залишалися надзвичайно провінційними. Їхнє найбільше тогочасне транснаціональне досягнення, Шенгенська угода, підписана в червні 1985 року, — красномовний і показовий приклад цього. За її умовами Франція, Західна Німеччина та країни Бенілюксу погодилися скасувати їхні кордони й увести спільний режим паспортного контролю. Відтоді в’їхати з Німеччини до Франції було б так само легко, як і пересуватися між, скажімо, Бельгією та Нідерландами, де це вже давно не було проблемою.

Але підписанти Шенгенської угоди мали зобов’язатися запровадити натомість суворіший візовий і митний режим між собою та країнами, які не належали до Шенгенської зони: якщо французи, наприклад, збиралися відкрити кордони для будь-кого, хто в’їжджав з Німеччини, вони мали бути певні, що самі німці застосували найвимогливіші критерії для в’їзду на їхніх пропускних пунктах. Отож, усуваючи внутрішні бар’єри між деякими державами — членами Європейської спільноти, Угода рішуче зміцнювала зовнішні кордони, які відділяли їх від сторонніх. Цивілізовані європейці справді могли долати кордони, але «варварів» треба було безкомпромісно тримати за їхніми межами^[409].