Розділ 17 Новий реалізм

Такого поняття, як суспільство, не існує. Є індивідуальні особи, і є сім’ї.

Марґарет Тетчер

Французи починають розуміти, що саме бізнес створює добробут і визначає наш рівень життя та місце у світових рейтингах.

Франсуа Міттеран

Наприкінці експерименту Міттерана французькій лівиці, здавалося, більше ніж будь-коли бракувало ідей, надій та підтримки.

Дональд Сассун

Кожній політично значущій революції передують зміни в інтелектуальному ландшафті. Європейські потрясіння 1980-х не стали винятком. Економічна криза початку 1970-х підірвала західноєвропейський оптимізм післявоєнних десятиліть, розколола традиційні політичні партії та поставила незвичні питання в центр публічних дискусій. Спосіб політичного мислення з обох боків «залізної завіси» рішуче відходив від непорушних ідейних звичаїв, які існували десятиліттями, — і з несподіваною швидкістю знаходив нові. На краще чи на гірше — народжувався новий реалізм.

Першою жертвою зміни настроїв був консенсус, що дотепер панував у післявоєнній державі, разом із неокейнсіанською економікою, яка визначала її інтелектуальні дискусії. Наприкінці 1970-х років європейська держава добробуту почала підраховувати ціну власного успіху. Післявоєнне покоління бебі-бумерів входило в середній вік, а урядова статистика вже попереджала про ціну його утримання на пенсії: ця проблема ставала ще ближчою на бюджетному горизонті завдяки поширеному зниженню пенсійного віку. Наприклад, серед західнонімецьких чоловіків у віці 60‒64 років у 1960-му 72% працювали на повну ставку; двадцять років по тому в цій віковій категорії все ще працювали лише 44% чоловіків. У Нідерландах їхня кількість зменшилась від 81 до 58%.

За декілька років найбільше за чисельністю покоління в задокументованій історії Європи мало припинити сплачувати податки до національної скарбниці й почати витягувати з неї гігантські суми — чи то у формі гарантованих державою пенсій, чи опосередковано, але з аналогічними наслідками, створюючи збільшений тиск на державне забезпечення медичних та соціальних послуг.

Ці поширені занепокоєння були небезпідставні. Післявоєнні держави добробуту спиралися на два неписані припущення: що економічне зростання та створення робочих місць (а отже, й державні прибутки) триматимуться на високому рівні 1950–1960-х років і що народжуваність значно перевищуватиме смертність, що, зі свого боку, забезпечуватиме постійну появу нових платників податків, які платитимуть пенсії своїм батькам, а також бабусям і дідусям. Тепер обидва припущення опинилися під питанням, але прорахунок щодо демографічної ситуації був серйознішим. Станом на початок 1980-х у Західній Європі народжуваність на рівні 2,1 дитини на одну жінку підтримувалася або була вищою тільки в Греції та Ірландії. У Західній Німеччині вона становила лише 1,4 дитини на одну жінку. В Італії рівень народжуваності був ще нижчий: тоді як у 1950 році 26,1% італійців (більше ніж кожен четвертий) були молодші за 14 років, до 1980 року ця цифра зменшилася до 20%, тобто до кожного п’ятого. До 1990 року таких стало тільки 15%, або майже кожен сьомий^[410].

Тож здавалося, що за два десятиліття в заможній Західній Європі бракуватиме тих, хто зможе оплачувати рахунки, — і провина за це лежала на самій заможності разом із надійною контрацепцією та збільшенням кількості жінок, які працювали не вдома^[411]. У результаті той, хто міг платити, мусив платити ще більше. У деяких країнах (зокрема у Франції) ціна пенсій і державного страхування вже стала важким тягарем для працедавців, а в часи хронічно високого безробіття це вже було серйозною обставиною. Водночас пряме навантаження на державну скарбницю створювало більш нагальну проблему: у відсотках від ВВП державний борг до середини 1980-х років сягнув безпрецедентно високого рівня (у випадку Італії — 85%).

Із 1930-х років державна політика спиралася на «кейнсіанський» консенсус, який ніхто загалом не ставив під сумнів. Згідно з його логікою економічне планування, дефіцитне фінансування та повне працевлаштування були взаємодоповнювальними та, за своєю суттю, бажаними явищами. Критики такого підходу наводили два типи аргументів. Один полягав у тому, що масив соціальних послуг та забезпечення, до якого звикли західні європейці, просто неможливо було надавати далі. Згідно з другим — на якому особливо наголошували у Британії, де державна економіка хиталася від кризи до кризи впродовж майже всього післявоєнного періоду, — незалежно від того, можна надавати соціальні послуги чи ні, інтервенціоністська держава перешкоджає зростанню економіки.

Державу, як переконували критики, необхідно якнайдалі усунути від ринку товарів та послуг. Вона не повинна володіти засобами виробництва, надавати ресурси, створювати монополії або заохочувати до їхнього створення інших, а ще вона не має визначати ціни чи рівень прибутку. На думку цих «неолібералів», більшість послуг, які на той час забезпечувала держава — страхування, житло, пенсії, охорона здоров’я й освіта, — більш ефективно міг надавати приватний сектор, а оплачувати це могли б громадяни із власних доходів, якби їх більше не спрямовували (часом марно) до державної скарбниці. На думку одного з провідних представників лібералізму та ідей вільного ринку, австрійського економіста Фрідріха Гаєка, навіть країни з найкращим урядуванням не спроможні ефективно обробляти дані й творити на їхній основі якісну політику: вони викривлюють економічну інформацію вже тим, що її домагаються.

Це були не нові ідеї. Попереднє покоління до-кейнсіанських лібералів, вихованих на доктринах вільного ринку неокласичної економіки, вважали їх основною панацеєю.

Чимала іронія полягає в тому, що з усіх країн це сталося саме в Британії, оскільки економіка Великої Британії, хоча й сильно зарегульована, була, напевно, найменш «плановою» серед усіх країн Європи. Уряд постійно здійснював маніпуляції щодо цінових механізмів і фінансових «сигналів»; але єдиним фактором у британській економіці, за яким стояла ідеологія, була низка націоналізацій, які розпочав після 1945 року уряд лейбористів. І навіть попри те, що пункт про «державну власність засобів виробництва, розповсюдження й обміну» (пункт IV Конституції 1918 року, підготовленої Лейбористською партією) залишився частиною партійної політики, мало хто з лідерів-лейбористів вважав його не просто формальністю (якщо на нього взагалі зважали).

Британська держава добробуту спиралася не на економічний «колективізм», а на універсальні соціальні інститути країни, які були тісно пов’язані з реформаційними зусиллями ліберальних сучасників Кейнса початку ХХ століття. Що важило для більшості британських виборців, прихильників як лівого, так і правого політичного флангу, то це не економічне планування чи державна власність, а безкоштовна медицина, безкоштовна державна освіта і пільговий проїзд у громадському транспорті.

Сучасна Консервативна партія від Вінстона Черчилля до Едварда Гіта прийняла британський «суспільний договір» майже з такою самою готовністю, як і кейнсіанські «соціалісти»-лейбористи, та впродовж багатьох років утілювала його із центристської позиції (зрештою, саме Черчилль ще в березні 1943 року зауважив, що «для будь-якого суспільства немає кращої інвестиції, ніж вкладати молоко в немовлят»). Коли в 1970 році Едвард Гіт зібрав у Селсдонському парку поблизу Лондона групу прихильників вільного ринку, щоб обговорити економічні стратегії для майбутнього консервативного уряду, то накликав на себе шквал глузливого осуду через коротке, але абсолютно неоднозначне загравання з їхніми цілком поміркованими пропозиціями. Його звинуватили в тому, що в джунглях економіки він намагається повернутися до неандертальського примітивізму, тож «людина із Селсдона» швидко дала задній хід.

Причина того, що британський політичний консенсус у подальше десятиліття зазнав фіаско, полягала не в ідеологічному протистоянні, а в тому, що уряди всіх мастей так і не змогли визначити та впровадити успішну економічну стратегію. І лейбористи, і консерватори виходили з тих міркувань, що британські економічні проблеми — це наслідок хронічного браку інвестицій, управлінської неефективності та повсюдних конфліктів на ринку праці через зарплати і розмежування посадових обов’язків, і намагалися замінити анархію британських промислових відносин на плановий консенсус за скандинавською чи німецькою моделлю — «політику цін та доходів», як його називали в Британії, якій був притаманний практичний мінімалізм.

Їм не вдалося. Лейбористська партія не змогла навести лад у промислових відносинах, тому що її спонсори з промислових профспілок віддавали перевагу суперечкам між робітниками та працедавцями в стилі ХІХ століття (із яких вони, дуже ймовірно, вийшли б переможцями) перед підписаними в результаті переговорів на Давнінг-стріт контрактами, які на багато років зв’язали б їм руки.

Тільки під проводом наступника Вілсона, прем’єра-лейбориста Джеймса Каллагана, який очолював уряд у 1976–1979 роках, почала з’являтися нова політика. Із відчаю, а також через умови позики МВФ Каллаган та його канцлер скарбниці (відважний Деніс Гілі) відступили від непорушних фундаментальних підходів повоєнних урядів. Вони розпочали програму реструктуризації, яка визнавала неминучість певного рівня безробіття; зменшили соціальні виплати та вартість труда через, з одного боку, захист кваліфікованих робітників, а з іншого — позбавивши привілеїв незахищених працівників на частковій зайнятості й не-членів профспілок; а також розпочали контроль і зниження інфляції та урядових витрат навіть ціною економічних негараздів і уповільнення зростання.

Жодну з цих цілей не було задекларовано відкрито. Лейбористський уряд до кінця наполягав, що залишатиметься вірним своїм базовим цінностям і захисту інститутів держави добробуту, навіть коли розпочав ретельно спланований відступ, намагаючись хитрістю здійснити ті реформи, які його попередники не змогли протягти в законодавство. Ця стратегія не спрацювала: лейбористи лише розгубили своїх власних прихильників і водночас не отримали жодного визнання заслуг. До серпня 1977 року, почасти через серйозні скорочення державних витрат, до яких вдався лейбористський уряд, кількість безробітних у Великій Британії перевищила 1,6 мільйона і продовжувала зростати. Наступного року, під час «Зими невдоволення» 1978–1979 років, великі профспілки вдалися до низки гнівних скоординованих страйків проти «їхнього» уряду: тоді не збирали сміття і не ховали мерців^[412].

Здавалося, що прем’єр-міністр Джеймс Каллаган втратив зв’язок з реальністю: у відповідь на запитання журналіста про зростання невдоволення серед робітників він безтурботно заявив, що немає жодних підстав для хвилювання, через що з’явився відомий газетний заголовок «Криза? Яка криза?», а Каллаган програв на виборах, які повинен був провести наступної весни. Більш ніж іронічно, що Лейбористська партія була змушена боротися на історичних виборах 1979 року, стверджуючи, що її радикальний відступ від економічних традицій не призвів до суспільної кризи (тоді як саме це і сталося), а Консервативна партія знову опинилася при владі під проводом енергійної жінки, яка переконувала, що британський недуг потребує саме радикальних заходів.

На позір здавалося, що кандидатура Марґарет Тетчер не вельми підходить на ту революційну роль, яку їй належало відіграти. Вона народилася в Грантемі, сонному провінційному містечку графства Лінкольншир, у родині протестантів-методистів, які мали продуктову крамницю. Вона завжди була консерватором: її батько входив до складу міської ради від консерваторів; молода Марґарет Робертс (як її тоді звали) виграла стипендію на навчання в Оксфорді, де вивчала хімію, та доросла до посади президента Консервативного товариства університету. У 1950 році у віці 25 років вона була наймолодшою кандидаткою, яка (безуспішно) балотувалася на парламентських виборах від Консервативної партії. Будучи за фахом хіміком, а пізніше податковим правником, вона вперше увійшла до парламенту в 1959 році після перемоги в беззаперечно консервативному окрузі Фінчлі, який вона представляла, аж поки не перейшла до Палати лордів у 1992 році.

Перш ніж Марґарет Тетчер успішно перемогла більш досвідчених консерваторів у боротьбі за партійне лідерство в 1975 році, її найкраще знали в Британії як міністерку освіти в консервативному уряді Гіта, яка скасувала безкоштовне молоко в британських школах для того, щоб виконати завдання щодо скорочення державного бюджету; через це рішення (яке вона прийняла з важким серцем і яке стало першим провісником її майбутнього розвитку як політика) вона отримала прізвисько «Марґарет Тетчер — викрадачка молока»^[413]. Але виразно неприхильне ставлення до неї не стало перешкодою для її поступу — готовність Марґарет Тетчер удаватися до непопулярних кроків та дивитися їм у вічі не лише не зашкодила їй серед колег, а й, можливо, навіть була частиною її привабливості.

Вона, без сумніву, була привабливою. Насправді напрочуд широке коло бувалих державних діячів у Європі та Сполучених Штатах зізнавалися (хоча й у приватних розмовах), що вважають місіс Тетчер доволі сексуальною. Франсуа Міттеран, який напевне розумівся на таких речах, одного разу сказав, що в Тетчер «очі Калігули, а губи Мерілін Монро». Вона вміла тиснути й залякувати нещадніше за будь-якого британського політика після Черчилля, але водночас притягувала до себе. Із 1979 по 1990 рік Марґарет Тетчер тиснула, залякувала, а також притягувала британський електорат у політичну революцію.

Під «тетчеризмом» розуміли багато речей: зменшені податки, вільний ринок, вільне підприємництво, приватизацію промислових підприємств і підприємств із надання послуг, «вікторіанські цінності», патріотизм, «індивідуалізм». Деякі з них — ті, що стосувалися економічної політики, — були розвитком ідей, які вже існували і в консервативних, і в лейбористських колах. Інші, зокрема «моральні» теми, були більш популярні серед вірних прихильників Консервативної партії в сільських округах, аніж у широких колах виборців. Але вони виникали як зворотна реакція на лібертаріанство 1960-х та імпонували багатьом прихильникам місіс Тетчер з робітничого й нижчих щаблів середнього класу — тих чоловіків і жінок, котрим ніколи не було по-справжньому добре в компанії прогресивної інтелігенції, яка в ті роки відігравала панівну роль у публічних справах.

Але те, що тетчеризм відстоював більше за будь-що інше, було «присмаком твердого урядування». Під кінець 1970-х активно ширилися стривожені дискусії про нібито «некерованість» Британії та думки про те, що політичний клас утратив контроль не тільки над економічною політикою, а й над сферою зайнятості і навіть над вулицею. Лейбористська партія, яка традиційно була вразливою до закидів, що не здатна підняти економіку, тепер, після «Зими невдоволення», наражалася на звинувачення, що не спроможна керувати державою. Під час кампанії 1979 року торі чудово зіграли не тільки на вимогах щодо суворої економічної та належної грошової політики, а й на очевидному запиті населення на сильних і впевнених лідерів.

За історичними мірками перша перемога Марґарет Тетчер на виборах особливо нічим не запам’яталася. Насправді під проводом місіс Тетчер Консервативна партія ніколи не здобувала багато голосів. Ішлося не так про перемогу на виборах, як про те, щоб побачити, як програють лейбористи, позаяк чимало їхніх виборців віддавали голоси ліберальним кандидатам або ж узагалі не брали участі у виборах. На такому тлі радикальна програма Тетчер та рішучість щодо її виконання може здатись абсолютно невідповідною її національному мандату, неочікуваним і навіть ризикованим відступом від давньої британської традиції урядування якомога ближче до політичного центру.

Але постфактум здається очевидним, що саме цьому Марґарет Тетчер і завдячує своїм успіхом. Відмова піти у відставку навіть тоді, коли її грошова політика явно не давала результатів (тим консерваторам, які в жовтні 1980 року благали її дати зворотний хід і розвернутися на сто вісімдесят градусів, вона відповіла: «Якщо хочете, то ви й розвертайтеся. Леді не задкує»); радо сприйнятий титул «залізної леді», яким її нагородив СРСР^[414]; очевидне задоволення, яке вона отримувала від того, що вступає в бій та перемагає низку опонентів, від аргентинської військової хунти у Фолклендській війні^[415] до лідера профспілки шахтарів Артура Скарґілла; сумочка, якою вона агресивно замахувалася на лідерів країн Європейської спільноти, вимагаючи «повернути наші гроші», — усе це свідчить про те, що вона точно розуміла, що її головною політичною зброєю була та сама впертість і тверда незгода йти на компроміс, які так бісили її критиків. Кожне опитування громадської думки підтверджувало, що навіть ті, кого не обходила політика Тетчер, часто неохоче визнавали, що певною мірою захоплюються її постаттю. Британцями знову правили.

Насправді, попри всі розмови про особистість та ринок, Марґарет Тетчер очолила безпрецедентне відновлення Британської держави, яке також давало й певні причини для занепокоєння. У керівництві вона була природним централізатором. Щоб переконатися, що її накази виконують по всій країні, вона обмежила повноваження й бюджети місцевих урядів (закон про місцеве самоврядування 1986 року позбавив влади британські метрополії та передав їхні повноваження Лондону в той час, коли в решті країн Європи тривала масштабна децентралізація влади). Напрямок освітньої політики й економічного планування в регіонах став компетенцією відділів центрального уряду під прямим політичним контролем, тоді як звичний простір для маневру самих урядових міністерств дедалі більше обмежував прем’єр-міністр. Що ж до прем’єрки, то вона набагато більше залежала від маленького кола друзів і радників, ніж від традиційного елітного корпусу поважних державних службовців.

Марґарет Тетчер інтуїтивно (і правильно) підозрювала останніх, як і їхніх колег з освітнього та правничого істеблішменту, в тому, що їм ближчий старий патерналізм за державний кошт. В умовах складних традицій британської класової політики Марґарет Тетчер — вискочку з нижчих щаблів середнього класу, не байдужу до підприємців-скоробагатьків — не дуже любила поважна британська урядова еліта, і вона відповідала їм з посиленою взаємністю. Старші торі були шоковані її цинічною зневагою до традицій і давніх звичаїв: на піку приватизаційної лихоманки колишній прем’єр-міністр Гарольд Макміллан звинуватив її в тому, що вона продає «родинне срібло». Її попередник Едвард Гіт, який колись розлючено назвав дії одного корумпованого британського підприємця, що набули розголосу, «неприйнятним обличчям капіталізму»^[416], ненавидів і Тетчер, і її політику. Їй було на це глибоко начхати.

Революція Тетчер зміцнила державу, виплекала ринок та заходилася руйнувати зв’язки, які колись тримали їх укупі. Вона назавжди позбавила британські профспілки тієї влади, яку вони колись мали, провівши закони, що обмежували права їхніх лідерів щодо організації страйків, а потім посиливши їх у судах. У дуже символічному протистоянні 1984–1985 років, висунувши озброєну державу проти приреченої спільноти промисловців-пролетарів, вона придушила жорстоку й відчайдушну спробу Національного гірничого союзу протистояти рішенню уряду закрити неефективні шахти та скасувати субсидії для вугільної промисловості.

Шахтарський опір був погано організованим і не мав шансів на перемогу, а страйк тривав радше з відчаю, ніж з огляду на прораховану стратегію. Але те, що Марґарет Тетчер перемогла там, де програв Едвард Гіт (і де наступні лідери-лейбористи ухилилися від боротьби), надзвичайно посилило її владу — так само як і провальна спроба Тимчасової ІРА вчинити на неї замах посеред страйку. Тетчер, як усім найкращим революціонерам, щастило на ворогів. Вони дозволяли їй стверджувати, що лише вона говорить від імені зневірених, замучених регуляціями «маленьких людей», яких вона звільняла від десятиліть гніту корисливих інтересів інших та паразитів, що наживалися на пільгах, наданих з милості платників податків.

Безперечно, після початкового занепаду в 1979–1981 роках економічні показники Британії за роки правління Тетчер справді покращилися. Завдяки реорганізації неефективних компаній, підвищенню конкуренції й утиску профспілок продуктивність підприємств та прибутки стрімко зросли. Скарбницю знову наповнили (одноразово) виручкою від продажу активів, які перебували в державній власності. Цього не передбачала початкова програма Тетчер 1979 року, а приватизація як така не мала ідеологічного підґрунтя — зрештою, саме Лейбористська партія продала державну частину в British Petroleum у 1976-му (за розпорядженням МВФ). Але до 1983 року і політичні, і фінансові переваги від ліквідації активів, які були у власності держави або під її керівництвом, змусили пані прем’єр-міністерку оголосити національний аукціон тривалістю в десять років, таким чином «звільнивши» і виробників, і споживачів.

Усе (або майже все) опинилося в списку на продаж. З молотка насамперед пішли менші фірми та підприємства, здебільшого зі сфери виробництва, якими держава володіла частково або мала контрольний пакет. Після них настала черга тих монополій, які до того часу вважали «природними» — на кшталт телекомунікаційних мереж, енергетичних послуг та авіаційного транспорту, починаючи з продажу British Telecom у 1984 році. Уряд також продав більшу частину післявоєнної житлової нерухомості — спочатку тим, хто на той час у ній мешкав, але зрештою всім охочим. Упродовж 1984‒1991 років третина всіх приватизованих активів у світі (за вартістю) припадала тільки на продажі у Великій Британії.

Незважаючи на цей очевидний демонтаж державного сектору, частка британського ВВП, яку поглинали державні витрати, попри обіцянки Тетчер «зняти державу з народної шиї», у 1988 році залишалася практично такою самою (41,7%), як і десять років тому (42,5%). Так сталося тому, що консервативний уряд мав виплачувати безпрецедентні суми на допомогу у зв’язку з безробіттям. «Скандально» висока кількість безробітних (1,6 мільйона), яка так вдарила по репутації уряду Каллаґана в 1977 році, у 1985-му перетворилася на 3,25 мільйона й упродовж усього часу, який місіс Тетчер перебувала при владі, залишалася однією з найвищих у Європі.

Багато тих, хто втратив роботу в неефективних галузях (які в минулому отримували державні субсидії) — як-от металургійна, гірнича, текстильна та суднобудівна, — так і не знайшли іншої роботи і фактично на все життя стали утриманцями держави. Якщо їхні колишні працедавці в деяких випадках (зокрема в металургійній промисловості) перетворювалися на прибуткові приватні компанії, це було не так завдяки диву приватної власності, а тому що уряди Марґарет Тетчер звільнили їх від необхідності виплачувати фіксовані зарплати, «націоналізувавши» вартість надлишкової робочої сили у вигляді безробітних на державному забезпеченні.

Потрібно дещо уточнити стосовно приватизації деяких державних галузей та послуг. Упродовж багатьох років ключові економічні активи перебували в державній власності, водночас інвестиціям чи оновленню не приділяли особливої уваги. Їм бракувало фінансування, якість роботи не залежала від тиску ані конкурентів, ані споживачів, а їхнє керівництво потерпало від бюрократичної інертності й політичних втручань^[417]. Завдяки місіс Тетчер у Британії виник набагато більший ринок товарів, послуг і, зрештою, робочої сили. Вибору та цінової пропозиції стало більше (хоча на останнє знадобилося більше часу, а результат був неідеальним). Коли наступник Тетчер Джон Мейджор вивів Британію поза межі «соціального положення» Договору про Європейський Союз, Жак Делор звинуватив його в тому, що він перетворив Сполучене Королівство на «рай для іноземних інвестицій» — прихильники політики Тетчер обґрунтовано й радо визнали б себе винними в такому переступі.

Отже, з погляду економіки Британія за Тетчер стала більш ефективною. Але як суспільство вона зазнала поразки, що спричинила тривалі й катастрофічні наслідки. Через зневагу до колективного володіння ресурсами та їхнє тотальне викорінення, через пристрасне відстоювання етики індивідуалізму, що зневажала будь-яке благо, яке не можна було виміряти кількісно, Марґарет Тетчер суттєво пошкодила британську суспільну тканину. Громадяни перетворилися на акціонерів, або «зацікавлені сторони», а їхні відносини одне з одним та з колективом вимірювалися активами й вимогами, а не послугами та обов’язками. Коли все — від автобусних компаній до постачальників електроенергії — опинилося в руках приватних фірм, які конкурували між собою, публічний простір перетворився на ринковий.

Якщо, як стверджувала місіс Тетчер, «такої речі, як суспільство, не існує», тоді незабаром люди мали втратити повагу до благ, які воно надавало. Так і сталося, а Британія під кінець правління Тетчер стала набувати деяких найогидніших рис американської моделі, якою так захоплювалася «залізна леді». Сфері послуг, які залишалися у власності держави, бракувало фінансування, тоді як «емансиповані» сектори економіки акумулювали значні кошти — зокрема й лондонський Сіті, де інвестиційні банкіри та біржові брокери добре заробили, коли в 1986 році відбувся «біґ-бен» — дерегуляція британських фінансових ринків та їхнє відкриття міжнародним конкурентам. Публічні простори опинилися поза увагою. Рівень дрібної злочинності та правопорушень зростав паралельно зі збільшенням частки населення, яке опинилося в стані безперервної бідності. Як це часто буває, приватне багатство супроводжувалося публічними злиднями^[418].

Але можливості Марґарет Тетчер були не безмежні. Її типовий виборець — якого карикатурно зображували як рієлтора зі східного передмістя Лондона у віці тридцяти з гаком років, малоосвіченого, але з хорошою зарплатою та матеріальними благами, про які його батьки могли лише мріяти (будинком, машиною, відпусткою за кордоном, жменькою акцій у фонді взаємних інвестицій та приватною пенсійною схемою) — можливо, й увійшов до світу тетчерського індивідуалізму. Однак він та його родина були повністю залежні від держави в тому, що стосувалося надання життєво необхідних послуг: безкоштовної освіти, практично безкоштовної медицини й пільгового транспорту. Тож коли місіс Тетчер та її наступник Джон Мейджор буквально натякнули, що можуть розпочати приватизацію Національної служби охорони здоров’я або брати плату за державну освіту, громадська підтримка випарувалася — саме серед тих верств населення, які були найбільшими прихильниками тетчеризму, але, попри швидко зароблені статки, залишалися дуже вразливими.

Через п’ять років після завершення урядування місіс Тетчер Джону Мейджору справді вдалося протиснути приватизацію залізничних послуг. Консерваторів надихала перспектива нової виручки від продажу державних активів у приватну власність; але головною їхньою мотивацією було те, що Мейджор вважав за необхідне показати, що вони щось приватизують, — на той час місіс Тетчер розпродала практично все, а приватизація була основною та єдиною програмою Консервативної партії. Однак некомпетентність і порушення, з якими все це відбувалося, та подальші катастрофи, вершиною яких стала низка трагічних залізничних аварій, яких, напевно, можна було уникнути, сприяли не лише поразці консервативного уряду два роки по тому, а й завершенню циклу приватизацій та дискредитації постфактум радикальніших проявів самого тетчеризму.

Серед головних жертв Марґарет Тетчер була її власна Консервативна партія. Коли «залізна леді» її покинула, партія торі — «природна» урядова партія Британії впродовж майже століття — не мала ні програми, ні лідерів, ні, як багато хто думав, душі. Здається, що це суворий вирок як для жінки, яка привела партію до трьох поспіль перемог на виборах та практично самотужки урядувала впродовж майже дванадцяти років. Але в цьому, звичайно, і суть: Марґарет Тетчер урядувала сама. Як говорив Фрідріх Великий^[419], «нехай люди говорять, що хочуть, тоді я роблю, як хочу». Будь-хто з її оточення, хто з якогось важливого питання мав думку, відмінну від її власної, ставав не «одним з нас», і його виганяли в зовнішнє небуття.

Більшість торі — сучасників місіс Тетчер, уже не кажучи про плеяду старших державних діячів усередині партії, яких вона відсунула вбік, щойно наважилась, були справжніми консерваторами, які переважно були в тому віці, щоб пам’ятати гострі політичні протистояння міжвоєнних років і боятися розбудити демона класової ворожнечі. Тетчер була радикалкою, налаштованою на руйнування та новизну; вона зневажала компроміс. Для неї класова ворожнеча, оновлена відповідно до часу, була власне суттю політики. Її рішення, які часто ставали експромтом, були другорядними стосовно її цілей; а цілі, зі свого боку, — значною мірою підпорядковані її стилю. Тетчеризм — це радше про те, як урядувати, аніж що саме робити. Її безталанні наступники-консерватори, яких викинуло в понівечений посттетчерівський світ, не мали ані політики, ані цілей, ані стилю^[420].

Марґарет Тетчер, можливо, й знищила Консервативну партію, але їй треба віддати належне за порятунок та відродження Лейбористської партії. У короткостроковій перспективі вона, звичайно, розбила своїх опонентів-лейбористів; та насправді вона не змогла б здійснити ті зміни, які здійснила, якби не їхня приголомшлива некомпетентність. Деякі лідери серед лейбористів у 1979 році розуміли, які проблеми перед ними стоять, але не могли ані здаватися переконливими, ані підтримати своїх прихильників. Протягом урядування Тетчер британський лейбористський рух увійшов у десятиліття сум’яття. Войовниче робітниче ядро партії бачило світ дуже подібно до місіс Черчилль, тільки в дзеркальному відображенні: Британія мусила обирати між протекціоністською, колективістською, егалітарною державою-регулятором і відкритими ринками, непереборною конкуренцією, приватизованими активами й мінімумом спільних товарів та послуг. Завдяки «залізній леді» вибір знову став очевидний: соціалізм або капіталізм.

Традиційні помірковані лейбористи, як і їхні колеги-консерватори, були у відчаї. Деякі з них, зокрема Рой Дженкінс, колишній президент Європейської комісії, вийшов з партії та заснував Соціал-демократичну партію, яка проіснувала недовго і незабаром об’єдналася з лібералами, вічною третьою партією Британії. Але більшість залишилася, хоча й з острахом. Їхній песимізм мав вагомі підстави. Під проводом Майкла Фута, хорошого інтелектуала, але безперспективного політика, партія пішла на вибори 1983 року з безсоромно застарілою програмою, яка обіцяла скасувати не лише тетчеризм, а й більшість компромісних рішень, на які, власне, пішли попередні лейбористські уряди. Згідно з їхніми обіцянками Велика Британія мала зійти з міжнародної економічної сцени (та відкинути непохитну відданість альянсу із США). Не мало бути ніякої метушні з приватизацією, відкритими ринками, «Європою» чи іншими чужорідними проєктами. Перебуваючи під захистом стін закритої економіки, маленькі англійці британської лівиці нарешті демонстративно побудували б новий Єрусалим, який так часто зраджували їхні колеги.

Один зі зневірених депутатів від самої Лейбористської партії лаконічно та пророче охарактеризував виборчий маніфест лейбористів у 1983 році «як найдовшу в історії записку самогубця». Натхненна своєю нещодавньою перемогою у Фолклендській війні, у якій вона встановила монополію партії над «патріотизмом» та вкотре продемонструвала свою незвичайну спрагу до конфронтації^[421], місіс Тетчер перемогла на виборах 1983 року з майже рекордним відривом. Лейбористська партія втратила понад три мільйони виборців та 160 місць у парламенті. Її частка голосів упала до 27,6%, що було найгіршим результатом партії з часів Першої світової війни. Чи хотіли британці того, що пропонувала місіс Тетчер, залишається невідомим (результат консерваторів не збільшився); але вони точно не хотіли іншої можливої альтернативи.

Партії лейбористів знадобилося чотирнадцять років і три різних лідери, щоб оговтатися від катастрофи 1983 року. У політичній площині партія мусила виявити й подолати вплив троцькістів та інших «радикальних» лівих активістів у деяких її ключових регіональних осередках (зокрема в Ліверпулі). У суспільному вимірі вона мала якось упоратися з тим, що не змогла відчути тривог і прагнень нового середнього класу, без підтримки якого вона ніколи б знову не прийшла до влади і який кількісно переважав колишнє ядро промислових пролетарів та працівників державного сектору — традиційну електоральну базу лейбористів (й інших соціал-демократичних партій). В інтелектуальній площині лейбористські лідери мали визначитися, чого вони тепер хочуть досягнути в політиці та як говорити про це з виборцями.

До середини 1990-х років ці цілі були досягнені, нехай лише про людське око. У 1996 році, через рік після того, як її новий лідер, Тоні Блер, переконав однопартійців нарешті скасувати суперечливий пункт IV, який зобов’язував партію до націоналізації, партія змінила назву на «Нову лейбористську». Коли в 1997 році Лейбористська партія нарешті повернулася до влади, ущент розгромивши знесилену Консервативну партію, про те, щоб обернути навспак тетчеристську революцію, навіть не йшлося. Натомість кампанія Нової лейбористської партії, спрямована майже винятково на маргінальний, «поміркований» консервативний електорат, спиралася на критику високих податків, корупції та неефективності — саме тих явищ, проти яких виступала місіс Тетчер за одне покоління до того.

Те, що Тоні Блер та його однопартійці оповили добу тетчеризму серпанком таємничості, не було випадковістю. Успіхи Блера спиралися безпосередньо на потрійну спадщину місіс (тепер — леді) Тетчер. По-перше, завдяки їй радикальний демонтаж державного сектору в промисловості та послугах і його заміна на «приватизовану», підприємницьку Британію, якій Блер співав такі дифірамби, стали нормою. По-друге, у цьому процесі вона знищила стару Лейбористську партію, полегшивши роботу тим, хто хотів її реформувати: Блер просто мав зняти вершки з результатів їхньої роботи. І по-третє, як ми пам’ятаємо, її різкість і нетерпимість до незгоди й інакодумства розколола її власну партію та прирекла на поразку на виборах.

Виїжджаючи на здобутках Тетчер, Тоні Блер поділяв багато її упереджень, хоча й не так радикально. Як і вона, Блер відчував сильну відразу до старого політичного вокабуляру. У його випадку це означало уникання будь-яких розмов про «клас» — застарілу соціальну категорію, яка в наборі риторичних кліше Нової лейбористської партії поступилася місцем «расі» чи «гендеру». Як і місіс Тетчер, Блер виявляв мало терпимості до децентралізованого ухвалення рішень чи незгоди з боку підлеглих. Як і їй, йому подобалося оточувати себе бізнесменами з приватного сектору^[422]. І хоча Нова лейбористська партія продовжувала бути загалом відданою «суспільству», керівне коло Блера ставилося до «держави» з такою самою утробною недовірою, як і найбільш твердолобі тетчеристи.

Це і є мірилом досягнень Марґарет Тетчер. Їй вдалося не лише зруйнувати післявоєнний консенсус, а й створити новий. До того як вона прийшла до влади, аксіомою британської публічної політики було те, що держава — це природне джерело легітимності й ініціативи. На момент, коли вона сходила з політичної сцени, такий погляд поділяла меншість навіть у глибоко пов’язаній з державою Лейбористській партії. Уперше за два покоління роль держави стала темою для дискусій, і дедалі менше голосів лунало на її підтримку, принаймні в політичному мейнстримі. Безперечно, були й ті, хто продовжував вважати, що тетчеристська революція породила хаос і що повернення до прямого державного управління послугами (якщо не перехід виробничих потужностей у державну власність) усе ще бажане. Але після місіс Тетчер такі погляди мусили мати місце, проте за винятком головних соціальних благ на кшталт освіти та медицини їм більше не було гарантовано співчутливої аудиторії.

Часом припускають, що роль Тетчер у цих змінах перебільшено, що обставини змусили би Британію рухатися в напрямку «тетчеризму» за будь-якого сценарію і що післявоєнний суспільний договір уже втратив силу. Можливо. Але навіть з позиції сьогодення важко собі уявити, хто, якщо не місіс Тетчер, міг би викопати йому могилу. Необхідно визнати той масштаб перетворень, які вона здійснила — на краще чи на гірше. Будь-хто, хто заснув би в Англії 1978 року і прокинувся через двадцять років, справді не впізнав би країну: вона була геть не схожа на стару версію себе — і виразно відмінна від решти Європи.* * *

Франція впродовж цих років також кардинально змінилася, у дечому зі схожими наслідками. Але тимчасом як у Британії основні засади повоєнного консенсусу зруйнувала революція правих сил, у Франції політичному застою поклали край відновлення і трансформації некомуністичної лівиці. Багато років французька політика перебувала в полоні паралелей і протистояла принадам Комуністичної партії зліва та ґоллістам справа. Разом зі своїми молодшими партнерами як лівого, так і правого політичного флангу комуністи й ґоллісти віддано втілювали і поглиблювали особливу французьку традицію політичної прихильності, яка визначалася місцем походження, професією та релігією.

Ці жорсткі рамки французької політичної соціології, непорушні з середини ХІХ століття, захиталися, як ми пам’ятаємо, ще від суспільних та культурних тектонічних зсувів 1960-х. Лівиця більше не могла розраховувати на голоси пролетарського блоку. Правиця вже не гуртувалася навколо особистості та аури де Ґолля, який помер у 1970 році; а основний вимір французького політичного консерватизму — те, що консервативні виборці часто були ревними католиками, — опинився під питанням через занепад релігійної практики серед громадськості: церкви французьких сіл та маленьких містечок утрачали парафіян й особливо дітей парафіян, яких зманювали столичні центри.

Але водночас відбувалася глибша зміна. Упродовж 1970-х і на початку 1980-х традиційне французьке суспільство та старий спосіб життя — які з любов’ю по-різному називали і згадували як la France profonde (глибинна Франція), la douce France (солодка Франція), la bonne vieille France (стара добра Франція), la France eternelle (вічна Франція) — зникали майже на очах (як здавалося самим французам). Аграрна модернізація 1950‒1960-х років, міграція синів і дочок селян до міст невпинно виснажували та знелюднювали сільську місцевість Франції. Відроджена національна економіка спричиняла зміни на ринку праці, у міграційних тенденціях та способах проведення дозвілля нового класу міських мешканців. Дороги й залізничні шляхи, які десятиліттями заростали чагарниками та припадали пилом, відбудовували, прокладали наново або ж заміняли на практично нову мережу національних комунікацій. Міста й містечка, так надовго законсервовані під неохайною міською плівою занепаду та безгрошів’я, ставали велелюдними й сповненими енергії.

Французам не завжди подобався темп змін. Пришвидшення й урбанізація суспільного життя, зростання міст і знелюднення сільської місцевості спричиняли появу протестних політичних рухів. Один із проявів спадщини шістдесятих — відновлений інтерес до місцевих та регіональних мов і культур — здавалося, загрожує самій територіальній цілісності та єдності Франції. Перестрашені сучасники думали, що країна модернізується та водночас розпадається на шматки. Але країна втрималася. У Британії зв’язок між усеосяжною державою та неефективною економікою, яку Марґарет Тетчер так підкреслено зневажала, багато хто сприймав як очевидний. Але у Франції сама держава, здавалося, тримає ключ від економічного відновлення країни. Її управлінці були інтелектуальною елітою країни; її планувальники вважали себе класом неупереджених державних службовців, яких не торкалися короткочасні ідеологічні пристрасті й соціальні вибухи в країні. Французька політика гостро розділяла країну через питання, хто мусить прийти до влади і з якою суспільною метою; але в тому, як вони мають використовувати цю владу, існував дивовижний практичний консенсус.

З 1958 по 1969 рік Французькою державою керував Шарль де Ґолль. Виявилося, що свідомо традиційний підхід президента і його неприхована байдужість до нюансів економічного планування не перешкода для змін. Цілком навпаки: саме під покровом напівавторитарної конституції, припасованої до вимог харизматичного авторитарного військового, Франція розпочала революційну модернізацію, яка, з-поміж інших причин, спровокувала протести 1968 року; насправді саме це незручне поєднання старомодної патерналістської влади та дестабілізаційних суспільних змін і спричинило ті заворушення.

Опоненти та критики де Ґолля часто вказували на «недемократичний спосіб», у який генерал захопив і здійснював владу («постійний державний переворот», за визначенням Франсуа Міттерана, наведеним у листівці 1965 року), але можливості й атрибути практично необмеженої президентської влади виявилися не менш принадними і для його наступників усіх політичних мастей. А особливості системи прямих президентських виборів відсували в тінь вибори парламентські, які відбувалися що п’ять років та виводили наперед політичні вміння й особисті якості окремих кандидатів, навколо яких політичні партії тепер мусили гуртуватися. Саме на цьому тлі сходила зірка найвидатнішого з них — Міттерана.

Як і Марґарет Тетчер, Франсуа Міттерана неможливо було уявити в тій ролі, яку він мав відіграти в долі своєї країни. Він народився в родині ревних католиків на консервативному південному заході Франції. Студентом у 1930-х роках вивчав право та поділяв праві погляди, а також активно брав участь у деяких найрадикальніших антидемократичних рухах тієї доби. Під час Другої світової війни він відслужив більшу її частину на невисоких посадах у колабораціоністському уряді Віші і встиг перекинутися на інший бік саме вчасно, щоб після війни видавати себе за учасника Опору. Його парламентська й урядова кар’єра в Четвертій республіці пройшла в багатьох дрібних лівоцентристських партіях, жодна з яких не була пов’язана з марксистським мейнстримом.

Навіть тоді, коли Міттеран у 1965 році безуспішно брав участь у президентських виборах за допомогою партій офіційної лівиці, він жодним чином не був їхнім кандидатом і докладав зусиль, щоб від них дистанціюватися. Тільки в 1969 році після ганебної поразки на виборах 1968 року стара Соціалістична партія розпалася, Міттеран почав планувати свою роль у її відродженні: спроба перевороту сталася в 1971 році з появою нової Соціалістичної партії під проводом Міттерана та нового покоління амбітних молодиків, яких найняли йому служити.

Відносини між Міттераном та залишками гордої спадщини французького соціалізму були взаємовигідні. Він був потрібен партії: його гідний результат на президентських виборах 1965 року, коли він здобув підтримку 27% зареєстрованих виборців (зокрема багатьох переконаних представників консервативних осередків на Сході і Заході) та змусив де Ґолля змагатися в другому турі, показав його перспективність — уже в 1967 році, на парламентських виборах, значки Міттерана та його фото продавалися дуже добре. Країна входила в нову еру телевізійної, персоналізованої політики: як похмуро зауважив у 1971 році Мішель Дурафур, мер міста Сент-Етьєн, «Франція живе лише в очікуванні наступних президентських виборів». Для лівиці Міттеран став виграшною картою.

Міттерану так само потрібні були соціалісти. Цей затятий опортуніст, не маючи власної організації й відчутно скомпрометований компромісами та скандалами Четвертої республіки, уряди якої він представляв, використовував Соціалістичну партію, щоб удати із себе людину, віддану лівим поглядам, і водночас відкинути важкий ідеологічний тягар, яким була обтяжена стара лівиця. Якось він описав свою релігійну належність так: «Je suis ne chretien, et je mourrai sans doute en cet etat. Dans l’intervalle…» («Я народився християнином і, поза сумнівом, ним і помру. Але тим часом…»). З аналогічним цинізмом він міг би додати, що є консерватором, тож ним і помре, але тим часом примудрився стати соціалістом.

Такий шлюб із розрахунку спрацював краще, ніж обидві сторони могли собі уявити. Упродовж 1970-х років, коли розпочинався фатальний занепад британської Лейбористської партії, французькі соціалісти були за крок до свого найбільшого успіху. Подвійною перешкодою для появи нової лівої більшості у Франції стала особиста харизма де Ґолля та страх багатьох виборців, що лівий уряд може опинитися під владою комуністів. У 1970 році де Ґолль помер; а ще через десять років те саме загрожувало комуністам. Якщо за перше Міттеран безпосередньо не відповідав, то останнє, без сумніву, було його заслугою.

Керуючись логікою необхідності та за браком ідеологічної делікатності його попередників, які були справжніми соціалістами, Міттеран спершу ввів свою нову Соціалістичну партію в союз із комуністами; задля виборів у 1972 році він сформував із ними коаліцію на підставі розмитої антикапіталістичної «Спільної програми». На момент виборів 1977 року комуністи, які з 1945 року були основною лівою партією, на 10% відставали від соціалістів Міттерана. Тільки тоді Жорж Марше, нічим не прикметний генсек ФКП, почав усвідомлювати, якої помилки припустилася його партія, пов’язавши долю з молодою та енергійною партією Міттерана; частково це рішення ухвалили під оптимістичним об’єднавчим впливом «єврокомунізму», але було надто пізно.

Покращивши результат 1965 року на президентських виборах 1974 року, коли його з невеликим відривом переміг Жискар д’Естен, що брав участь як кандидат від об’єднаної лівиці, Міттеран створив неперевершену виборчу платформу, перетворивши Соціалістичну партію на інклюзивний рух, популярний серед широких прошарків французького суспільства — католиків, жінок, фермерів і дрібних крамарів, які раніше ставилися до соціалістів вороже^[423]. Його власний образ із часом пом’якшав: величезні плакати, розвішані по всій Франції в рамках передвиборчої кампанії навесні 1981 року, зображували Міттерана в м’якому світлі на тлі того самого незмінного пасторального пейзажу, який колись використовували на аналогічних бігбордах для пропаганди Петена разом з обіцянкою «La Force Tranquille» — спокійної сили.

Тим часом комуністи були слабкі — радянське вторгнення в Афганістан у 1979 році стало для них лютою ганьбою, як і подальше падіння рейтингів. У 1970-х роках Комуністична партія перестала бути незмінною зіркою ідеологічного небосхилу: її престиж, як і кількість голосів, які вона могла здобути, зменшувався навіть у промисловому «червоному поясі» Парижа, де вона була найпопулярнішою із середини 1920-х років. Однак Марше мав намір висуватися на прийдешніх президентських виборах: частково за звичкою, частково з примхи, але понад усе — через усвідомлення, що ФКП потрібно звільнити із задушливих обіймів товаришів-соціалістів.

Під час першого туру президентських виборів 1981 року два кандидати від консерваторів Жискар д’Естен і молодий Жак Ширак разом перевершили результати Міттерана та Марше (останній здобув тільки 12,2% голосів). Але в другому турі, який за два тижні відбувся між двома кандидатами з найбільшою кількістю голосів, Міттеран заручився підтримкою соціалістів, комуністів, борців за довкілля та навіть зазвичай не схильних до співпраці троцькістів, більш ніж удвічі збільшив свій результат у першому турі і став першим соціалістом, який очолив європейську державу в результаті прямого голосування, здолавши Жискара. Він швидко розпустив парламент і скликав парламентські вибори, на яких його партія розгромила і комуністів, і правицю, здобувши абсолютну більшість у Національній асамблеї. Франція опинилася під цілковитим контролем соціалістів.

Перемогу соціалістів вітали небачені стихійні гуляння. Для десятків тисяч (здебільшого молодих) прихильників Міттерана, які танцювали на вулицях, це був «grand soir», переддень революції, початок кардинально нової доби. Було б необережно стверджувати таке лише на підставі результатів виборів. Як і під час минулих виборчих переворотів — коли у квітні 1936 року переміг французький Народний фронт, із чим одразу ж почали порівнювати успіх Міттерана, або коли перемогу в 1979 році здобула Марґарет Тетчер — розподіл голосів у Франції в 1971 році кардинально не змінився. Насправді результат Міттерана в першому турі був навіть гірший, ніж під час його перших спроб балотуватися в президенти в 1965 і 1974 роках.

У цьому випадку свою роль зіграло те, що виборці-ліваки дисципліновано згуртувалися навколо Міттерана в другому турі, замість того щоб проявити впертість й утриматися від голосування, а також те, що серед прихильників правого флангу не було єдності. З тих, хто в першому турі президентських виборів 1961 року проголосував за Ширака, 16% через два тижні проголосували за Міттерана, не переобравши тодішнього президента Жискара д’Естена, до якого прихильники Ширака ґоллісти відчували щиру відразу. Якби правиця не була отак розділена, не було б ані президента Міттерана, ані абсолютної перемоги соціалістів на подальших парламентських виборах — grand soir радикальних очікувань.

Це варто підкреслити, тому що, здавалося, стільки залежить від результатів виборів 1981 року. З позиції сьогодення зрозуміло, і Міттеран це сам усвідомлював, що його досягнення в 1981 році полягали в «нормалізації» процесу чергування влади у Французькій республіці, створенні можливості для соціалістів вважатися нормальною урядовою партією. Але прихильники Міттерана в 1981 році дивилися на це геть інакше. Вони прагнули не нормалізувати чергування влади в майбутньому, а заволодіти й користуватися нею тут і зараз. Вони сприйняли за чисту монету обіцянку свого лідера щодо радикальних змін, його зобов’язання покінчити не лише з корупцією та застоєм років Жискара, а й із власне капіталістичною системою. Войовничі французькі соціалісти, які так довго були усунені від влади, могли вільно помріяти про революцію.

Французька лівиця не була при владі впродовж багатьох десятиліть; насправді вона ніколи не мала влади, якої не обмежували б партнери по коаліції, незговірливі банкіри, кризи валютних курсів, надзвичайні ситуації на міжнародній арені та низка інших виправдань, чому вона не змогла побудувати соціалізм. У 1981 році здавалося, що жодна з цих обставин уже не стоїть їм на заваді, і їхній поразці не буде виправдання. Ба більше, у радикальній політичній культурі Франції розуміння зв’язку між державною владою й утіленням революційних змін було настільки глибоко вкорінене, що сам факт перемоги на виборах сприймали як провісника суспільних протистоянь.

Як і сам Маркс, французька лівиця асоціювала будь-які справжні зміни з політичною революцією взагалі та Великою французькою революцією зокрема. Отож і з 1871-м, і навіть з 1791 роком проводили яскраві паралелі. Через усе, що Міттеран сказав під час кампанії, його найпалкіші прихильники не могли думати інакше. Щоб «знищити» комуністів і ліве крило власної партії, Міттеран вкрав їхні революційні знамена. Своєю передвиборчою кампанією він створив певні очікування, тож тепер усі чекали, що він їх виконає.

Отже, роки правління Міттерана розпочалися з амбітної та радикальної програми — поєднання моральної піднесеності й давно очікуваних соціальних реформ (з яких найважливішою було скасування смертної кари) з фантасмагоричним набором антикапіталістичного законодавства. Зарплати підняти, пенсійний вік знизити, робочі години скоротити. Але ключовим моментом програми стала безпрецедентна схема націоналізації. За перший рік роботи новий соціалістичний уряд прем’єр-міністра П’єра Моруа взяв під державний контроль, окрім іншого, тридцять шість банків, дві великі фінансові компанії, п’ять найбільших французьких промислових корпорацій (зокрема Thomson-Brandt, найбільшого у країні виробника електронних й електричних приладів), а також групи Usinor і Sacilor, французьких гігантів металургійної та сталевої промисловості.

За цими кроками не було наперед визначеної економічної стратегії. Про те, щоб вдихнути життя в уповільнену французьку економіку шляхом вливання державного капіталу, справді говорили; але це не була ані нова ідея, ані суто соціалістична: ще в середині 1970-х прем’єр-міністр Ширак коротко розглядав аналогічні проєкти заради зростання, на які був суспільний запит. Основною функцією націоналізацій 1981–1982 років, як і валютного регулювання, що їх супроводжувало, було продемонструвати антикапіталістичні наміри нового режиму; підтвердити, що вибори 1981 року змінили дещо більше, ніж просто персоналії в уряді.

Насправді всім обізнаним одразу було зрозуміло, що, приміром, банки в державній власності зможуть функціонувати лише в тому разі, якщо матимуть «повну автономію в рішеннях і діях», що перекреслювало б наміри регуляції та соціального перерозподілу, котрі наводили як першочергові підстави для їхньої націоналізації. Така прагматична поступка ілюструє ширші перешкоди на шляху міттеранівської «революції». Упродовж одного року новий режим відважно намагався показати Франції та світу своє радикальне обличчя. Спочатку це було переконливо: Жак Атталі, близький радник Міттерана, пригадував, що американські урядовці (які весь час шукали ознаки таких відхилень) стверджували, що майже не бачать відмінностей між економічною політикою Франції та Радянського Союзу.

Але піти шляхом «соціалізму» означало для Франції не лише встановлення валютного регулювання, а й цілого комплексу норм, які б відсікли країну від її торговельних партнерів і, по суті, поставили б економіку в умови самоізоляції. Вилучення Франції з міжнародних фінансових ринків тоді, можливо, було не так складно собі уявити, як пізніше: у 1977 році ринкова капіталізація однієї тільки компанії IBM була вдвічі більшою за Паризьку біржу. Важливіше значення мало те, що такий крок спричинив би відокремлення і, можливо, навіть вихід Франції з Європейської спільноти, чиї вимоги щодо тарифів, ринків та узгодження курсу валют (не кажучи вже про плани щодо майбутнього спільного ринку) і так накладали суворі обмеження на доступні для держав-членів варіанти.

Складалося враження, що Міттеран чимало про це міркував — чому, поза сумнівом, сприяли ознаки паніки, яка поширювалася в бізнес-колах, та свідчення того, що валюта, цінності й люди з дедалі більшим поспіхом виїжджали за кордон, створюючи умови для економічної кризи. 12 червня 1982 року президент ухвалив рішення про кардинальну зміну курсу. Відкинувши поради своїх радикальніших консультантів, Міттеран доручив своєму уряду заморозити ціни і зарплати на чотиримісячний термін, урізати державні видатки (які в попередній рік були щедро збільшені), підвищити податки та пріоритезувати боротьбу з інфляцією (а не друкувати гроші, як його закликали) — по суті, це було впровадження економічної стратегії економіста-консерватора Раймона Барра, чий «План» 1977 року, так і не втілений, дочасно прищепив би Франції дозу тетчеризму та припинив будь-які згадки про «французький шлях до соціалізму».

Комуністи, що були союзниками президента, і деякі з його колег-соціалістів були глибоко приголомшені. Але їм не варто було дивуватися. Міттеран, неперевершений прагматик, швидко збагнув, що для Франції було б немислимо навіть думати про те, щоб обирати між перебуванням в економічній (та політичній) орбіті Заходу й заганяти себе на сумнівний третій шлях між капіталізмом і комунізмом. Перетворивши тимчасову необхідність на тривалу перевагу, він відповідно перебудував себе на провідного «проєвропейського» політика. Франція створить краще суспільство шляхом об’єднання Європи, а не в боротьбі проти нього. Франція не боротиметься проти капіталізму — вона винайде ще кращу його версію.

До 1984 року Міттеран відправив у відставку чотирьох міністрів-комуністів зі свого уряду; публічно заявив про переваги «змішаної» економіки; призначив молодого прем’єр-міністра, технократа Лорана Фабіуса; передав управління питаннями економіки, фінансів і бюджету Жаку Делору, доручивши йому стабілізувати французьку економіку^[424]; і навіть у відомій промові у квітні того року закликав до модернізації Франції «à l’americaine».

Франція підтримувала Міттерана: у 1983 році лише 23% його виборців-соціалістів шкодували про те, що він не зміг «побудувати соціалізм». Чи підтримували вони його «модернізацію» так само палко, не відомо, але він таки її здійснив. Публічно Міттеран не відмовлявся від своїх менш суперечливих ранніх реформ — адміністративної децентралізації, перегляду системи соціального забезпечення, гарантування прав жінок на ринку праці й довгоочікуваної судової реформи, — але присвятив решту часу своєї тривалої каденції (він вийшов на пенсію в 1995 році після двох семирічних термінів на посаді президента й помер наступного року у віці вісімдесяти років) дорогим публічним проєктам сумнівної користі та естетичної якості^[425], відновленню лідерства Франції на міжнародній арені^[426] та контролю за тим, щоб багато підприємств і служб із надання послуг, які він нещодавно націоналізував, перевели в приватну власність.

Ентузіазм щодо приватизації величезного державного сектору Франції спершу виявила консервативна парламентська більшість, яка стала переможцем на виборах 1986 року. Але й подальші уряди різного складу мали ту саму мету: насправді соціалістичні уряди останніх років Міттерана були найактивнішими приватизаторами. Першими активами, проданими в приватну власність за британською моделлю публічних розміщень акцій на біржі, були великі банки та TF1, один із трьох національних телевізійних каналів. Після них продали державні холдинги, страхові концерни, хімічні й фармацевтичні корпорації та гігантські нафтові конгломерати Total і Elf.

На відміну від місіс Тетчер та її послідовників, французи обережно ставилися до продажу державних комунальних підприємств чи «стратегічних» компаній на кшталт автомобільної компанії Renault (яку лише нещодавно, у 1985 році, врятував від банкрутства величезний державний грант). На ринку, як і в садівництві, французи з недовірою ставилися до незапланованого розростання. Вони воліли зберігати за собою певну можливість втручання, зазвичай залишаючи частину навіть приватизованих компаній під державним контролем. Отож сама приватизація у Франції була чітко врегульованою справою: держава пильнувала, щоб контрольні акції опинялися в тих компаній та підприємств, на які вона могла покластися, і міжнародні інвестори зі зрозумілих причин багато років ставилися до французького середовища з недовірою. Однак за французькими мірками ці зміни були значними й різко повертали країну до європейських і міжнародних тенденцій.

Напевно, тут варто щось сказати про хвилю приватизації, яка надбігла до західноєвропейських берегів у 1980-х роках та прокотилася континентом упродовж наступного десятиліття. Її поява була не раптовою. Як ми пам’ятаємо, частки British Petroleum одну за одною продавали з 1977 року; уряд Західної Німеччини розпрощався з хімічним комбінатом через емісію акцій ще в 1959 році, а за кілька років продав свої акції у Volkswagen; навіть Австрія впродовж 1950-х продала 40% своїх акцій у двох націоналізованих банках, а в 1972 році поступилася своїм значним пакетом у Siemens.

Але все це були хаотичні й, так би мовити, прагматичні приватизації. У 1980-х сталося дещо цілком відмінне, а уряди відчували тиск у питанні проведення цих приватизацій з двох абсолютно різних причин. По-перше, пришвидшення розвитку технологій (зокрема в телекомунікаціях та фінансових ринках) підважували старі «природні» монополії. Якщо уряди не могли тримати під контролем повітряні хвилі чи рух коштів заради суто власного використання, у «володінні» ними було мало сенсу. На користь того, щоб держава залишила собі контроль над частиною того чи іншого сектору — скажімо, над державним телеканалом чи поштовим відділенням, — діяли потужні політичні та соціальні аргументи; але конкуренції тепер було не уникнути.

По-друге, до продажу державних активів уряди підштовхувала нагальна економічна потреба. Під тиском інфляції, нафтової кризи 1979–1980 років, великих річних дефіцитів та зростання урядової заборгованості міністри фінансів вважали продаж державних активів подвійно вигідною справою. Держава могла скинути баласт збиткових промислових галузей чи підприємств, що надавали послуги; а кошти, отримані таким чином, допомагали збалансувати бюджет, принаймні одноразово. Навіть якщо підприємство частково перебувало в державній власності (держава зазвичай залишала собі неприбуткові частини, які не цікавили приватних покупців), готівкові надходження від продажу акцій можна було спрямувати на майбутні інвестиції. З цієї причини навіть багато управлінців державного сектору, яким давно набридло те, що їхні прибутки використовують, щоб покрити державний бюджетний дефіцит, були активними прибічниками таких часткових продажів.

Форма та міра державної власності й контролю в європейських країнах суттєво відрізнялися. Державна частка в промисловості була найменшою в Нідерландах, Данії та Швеції, а найбільшою — в Італії, Франції, Іспанії та Австрії. За винятком сфери охорони здоров’я й соціальних послуг, частка робочої сили, яка на початку 1980-х безпосередньо працювала на державу, коливалася від 15% у Західній Німеччині до 28% в Італії та майже кожного третього в Австрії. У деяких країнах — в Австрії, Іспанії та Італії — державний сектор було представлено величезними промисловими холдингами, найбільшим з яких був IRI^[427].

В інших країнах державні відсотки капали через Національний інвестиційний банк і Промисловий гарантійний фонд — як-от у Нідерландах — чи його бельгійський еквівалент Societe Nationale d’Investissement. У різний спосіб підтримували лише металургійну промисловість: у Британії Скарбниця зазвичай списувала борги компаній, які перебували в державній власності; у Франції уряд надавав позики під низький відсоток та здійснював політичні втручання, щоб створити для місцевих виробників вигідніші умови, ніж для конкурентів з-за кордону; у Західній Німеччині приватні виробники сталі отримували прямі грошові субсидії.

Ураховуючи такі національні розбіжності, форми приватизації в Європі, звичайно, також значно відрізнялися. Утім у будь-якому разі приватизація спричиняла певну дерегуляцію, лібералізацію ринків та створення нових фінансових інструментів, які сприяли продажам і перепродажам акцій частково або повністю приватизованих компаній. У Західній Німеччині, де головні експортні галузі (автомобільна, машинобудівна, хімічна та компанії з виробництва електроніки) вже були у приватній власності, перешкоди для ефективності й конкуренції становив не державний контроль, а радше висока фіксована вартість і норми ринку праці. За приватизацію в Німеччині, коли та почалася, відповідала насамперед Treuhandgesellschaft — державна корпорація, заснована в 1990 році, щоб позбутися колишніх державних східнонімецьких підприємств^[428].

В Італії головним каменем спотикання на шляху до приватизації були корисливі інтереси, але не держави, а політичних партій. Приміром, християнські демократи та соціалісти використовували державний сектор і публічні холдингові компанії, щоб винагороджувати колег і підкуповувати прихильників, надаючи їм державні контракти на неконкурентних засадах та затягуючи їх у sottogoverno — підкилимну систему влади, яка лежала в основі їхнього панування. Однак усупереч цьому потужному несприятливому фактору італійський приватний сектор у той час стабільно зростав, особливо — виробничі підприємства з менш ніж сотнею працівників, таких в Італії було значно більше, ніж у Британії, Франції чи Німеччині.

Уже в 1976 році Конституційний суд поклав край монополії RAI — державних радіо- й телевізійних мереж. Через декілька років автомобільну компанію Alfa Romeo, яка тоді все ще працювала під егідою публічної холдингової компанії, «пожертвували» FIAT. Упродовж шести років найбільші холдингові компанії — IRI, INA, ENI та ENEL^[429] — і самі перетворилися на публічні акціонерні товариства. Самі по собі вони не мали цінності, зовсім навпаки: у 1984 році IRI втрачала 4,5 мільйона лір на рік на кожному зі своїх 500 тисяч працівників. Але вони могли видавати облігації, які можна було обміняти на акції в підконтрольних їм компаніях, що тепер стояли в черзі на приватизацію.

Ситуація в країнах, які щойно звільнилися від авторитаризму, суттєво відрізнялася. Наприклад, державний сектор в Іспанії після Франко навіть збільшився. Державні витрати як частка ВНП стабільно зростали, оскільки центристи в уряді з 1976 по 1982 рік продовжували втілювати стратегію старого режиму, яка полягала в уникненні суспільних конфліктів просто шляхом передання збанкрутілих приватних компаній державі. Навряд чи вони могли вчинити інакше: з різних причин такому способу націоналізації віддавали перевагу не лише робітники, а й водночас власники підприємств, політики центрального уряду та регіональна влада. У будь-якому разі один із головних загальних аргументів на користь скорочення державного сектору — що утримання держави добробуту, яку він уособлював, коштувало надто дорого — не підходив для Іспанії, Португалії чи Греції. Там не було держави добробуту, яку можна було б ліквідувати.

Однак навіть в умовах відсутності соціальних послуг і соціального забезпечення європейського рівня державний сектор — обтяжений занедбаними й невигідними наслідками пришвидшеної та недешевої «юності» іспанського капіталізму — був безнадійно перевантаженим. Уже в 1976 році один лише Національний промисловий інститут (Instituto Nacional de Industria) мав частку в 747 (здебільшого збиткових) промислових компаніях та контрольний пакет у ще 379 компаніях. Якщо Іспанія хотіла колись стати платоспроможною, певної міри приватизації та дерегуляції було не уникнути. Як і у Франції, цей процес розпочав соціалістичний уряд, запровадивши в 1987 році приватні пенсійні фонди, а ще через два роки ліквідувавши державну монополію на телебаченні.

У післяреволюційній Португалії стаття 85 Конституції та пізніше закон 1977 року відкрито забороняв приватну власність у банківському секторі, страхуванні, транспортних, поштових і телекомунікаційних послугах, виробництві і постачанні електроенергії, переробці нафти та виробництві зброї. У 1983 році уряд Маріу Суареша спробував запровадити деяку гнучкість, дозволивши приватному сектору конкурувати з державою в банківському секторі й страхуванні, а також створювати акціонерні товариства в металургійній, нафтовій, хімічній промисловості та виробництві озброєння. Однак інші захищені галузі ще не скоро відкрилися навіть для обмеженої конкуренції.

Європейське Середземномор’я — як і посткомуністична Центральна Європа кілька років по тому — напевно, прощалося б із державним контролем ще повільніше, якби не вплив Європейської спільноти / Союзу. Фіксовані валютні паритети Європейської валютної системи після 1979 року стали раннім запобіжником — однією з причин, чому уряди Міттерана почали продавати державні активи, було намагання заспокоїти валютні ринки і таким чином утримати франк на погодженому рівні в ЄВС. Але головним важелем тиску Брюсселя були правила, розроблені для роботи єдиного європейського ринку. Ці правила зобов’язували будь-який бізнес — як державний, так і приватний — працювати за нормами відкритої конкуренції всередині держав та між ними. Ні про які переваги для національних «лідерів», приховані субсидії чи інші вигоди для компаній у державній власності або під державним контролем, які змагалися за контракт чи клієнтуру, не могло бути й мови.

Хай у який спосіб ці регуляції вдавалося оминати на практиці, саме їх існування зобов’язувало державні підприємства поводитися на ринку так само, як приватні, тому підтримувати залучення держави в їхні справи, по суті, не мало сенсу. Реакція Італії була типовою для багатьох інших держав Спільноти: у 1990 році країна запровадила нові нормі, які перегукувалися з відповідними пунктами Єдиного європейського акта. Згідно з цими нормами усі державні підприємства мусили в усіх своїх комерційних справах працювати за принципом відкритої і рівної конкуренції — за винятком тих підприємств та ініціатив, де монополія держави була «життєво важливою для виконання покладених на них завдань». Гнучкість і розмитість цього пункту дозволяла урядам відповідати європейським нормам, водночас не порушуючи місцевих вимог.

Попри захоплені розмови в Брюсселі (і Лондоні) про збільшення відкритості та «конкурентності» європейської приватизації, тогочасна лихоманка, напевно, призвела до менших змін, ніж обіцяли чи очікували її прихильники. Критики попереджали, що результатом буде не посилення конкуренції, а просто зосередження економічної влади в приватній сфері замість державної — так і сталося. Завдяки химерним схемам обміну акціями багато великих приватних фірм у Франції наслідували поведінку колишніх державних компаній. Вони монополізували цілі галузі й відповідали перед своїми дрібними «акціонерами» не більше, ніж перед платниками податків чи споживачами, коли перебували в державному управлінні.

За іронією долі, приватизація та зростання конкуренції мали незначний негайний ефект для розміру самого державного сектору. Ми вже говорили про те, що в Британії за Тетчер масштаб держави навіть збільшився. В інших країнах також. Упродовж 1974‒1990 років (певною мірою через хронічне безробіття в приватному секторі) частка працівників, залучених у державному секторі, навіть зросла: від 13 до 15,1% в Німеччині; від 13,4 до 15,5% в Італії; від 22,2 до 30,5% в Данії. Проте більшість цих державних службовців працювали у сфері послуг, а не у виробництві, — надаючи та адмініструючи послуги (фінансові, освітні, медичні і транспортні), а не виробляючи речі.

Економічна лібералізація, попри сподівання її теоретиків, не була провісником ані стагнації держави добробуту, ані її остаточного занепаду. Однак вона свідчила про тектонічний зсув у переданні ресурсів й ініціативи з державного сектору в приватний. Ця зміна виходила далеко за межі технічного питання про те, хто якими фабриками володів або скільки норм існувало в тій чи іншій галузі. Упродовж майже пів століття європейці дивилися, як держава й державна влада відігравали дедалі більш ключову роль у їхніх справах. Цей процес став таким звичним явищем, що його підґрунтя — що активна держава була необхідною умовою для економічного зростання й суспільного покращення — переважно сприймали як належне. Без колективного спростування цього припущення в останні десятиліття ХХ століття ані тетчеризм, ані кардинальний розворот Міттерана були б неможливі.