Розділ 18 Сила безсилих

Марксизм — це не один із підходів до філософії історії, а єдина її версія, і відкинути її означає поховати голос Розуму в історії.

Моріс Мерло-Понті

Я говорю про права, тому що тільки вони можуть дозволити нам вийти з цієї вистави чарівних ліхтариків.

Казимир Брандис

Тоталітарне суспільство — це криве дзеркало всієї сучасної цивілізації.

Вацлав Гавел

Тиск державного апарату — ніщо проти тиску переконливого аргументу.

Чеслав Мілош

За довгим «соціал-демократичним моментом» у Західній Європі стояла не лише прагматична віра в державний сектор чи відданість кейнсіанським економічним принципам, а й відчуття обрисів доби, яка вплинула навіть на її потенційних критиків і на багато років змусила їх замовчати. У такому поширеному розумінні нещодавнього минулого Європи змішалися спогади про Депресію, протистояння між демократією та фашизмом, моральна легітимність держави добробуту і — для багатьох людей з обох боків «залізної завіси» — очікування соціального прогресу. Це було панівним наративом ХХ століття; і коли його засадничі постулати захиталися й посипалися, вони потягнули за собою не лише жменьку державних компаній, а й політичну культуру і не тільки.

Якщо комусь цікаво, коли відбулося це перетворення, то самоусвідомлення післявоєнної Європи перевернулося в Парижі 28 грудня 1973 року, коли на Заході вперше з’явилося видання Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». У рецензії до англійського видання В. Л. Вебб написав: «Жити сьогодні і не знати цього твору означає бути невігласом в історії та упускати визначальний елемент знання теперішньої доби». Іронія полягала в тому, що, як визнавав сам Солженіцин, головна ідея книжки (що «справжній утілений соціалізм» — це варварська брехня, тоталітарна диктатура, яка ґрунтувалася на рабській праці й масових вбивствах) звучала аж ніяк не вперше.

Солженіцин і сам писав про це раніше, а крім нього про це писали незліченні жертви, ті, хто вижив, самовидці та вчені.

Суть була в тому, що ця праця з’явилася саме вчасно. Ідейних критиків комунізму завжди вистачало; утім протягом багатьох десятиліть їхній вплив притлумлювався через те, що в Західній Європі (та, як ми пам’ятаємо, у Східній Європі впродовж 1960-х) більшості хотілося бачити ложку меду, нехай і ледь відчутну, у дьогті державного соціалізму, який у 1917 році спершу заполонив Росію, а потім велику частину континенту. «Антикомунізм», хай які були його справжні чи приписані йому мотиви, страждав на тяжку ваду: здавалося, що він кидає виклик cтану історії та прогресу, не бачить «більшої картини», заперечує сутнісну близькість, яка споріднює демократичну (хоч і неповноцінну) державу добробуту й колективістський (хоч і заплямований) комуністичний проєкт.

Ось чому противники післявоєнного консенсусу були такі маргіналізовані. Припускати, як це робили Гаєк та інші, що плани з обмеження ринку заради спільного блага, навіть із добрими намірами, — не тільки економічно неефективні, а й також, що найголовніше, перший крок на шляху до рабства, означало перекреслити дорожню карту ХХ століття. Навіть таких противників комуністичної диктатури, як Артур Кестлер, Реймон Арон, Альбер Камю та Ісая Берлін, які наголошували на розбіжності між соціал-демократичними реформами заради спільного блага та частковою диктатурою, встановленою в ім’я міфу колективізму, їхні «прогресивні» критики підозрювали в тому, що вони відтворюють наративи (а отже, служать) упередженим політичним таборам, які сформувалися під час «холодної війни».

Відповідно вони не поділяли загального небажання, особливо поширеного серед покоління 1960-х, відкинути радикальну доктрину. Одна річ — зі знанням справи насміхатися зі Сталіна, давно мертвого та підданого осуду навіть його власними наступниками. Цілком інше — визнати, що винна була не людина, а система. А піти ще далі й покласти відповідальність за злочини та переступи ленінізму на сам проєкт радикального утопізму означало підірвати самі підвалини тогочасної політики. Як британський історик Едвард Палмер Томпсон, який був кимсь на кшталт культової фігури для молодшого покоління «посткомуністичних марксистів», закидав Лешеку Колаковському (після того як через події 1968 року Колаковський публічно прокляв і засудив радянський комунізм), «ваше розчарування — загроза нашій вірі в соціалізм».

Однак до 1973 року віра наразилася на серйозне випробування не лише через критиків, а й через самі події. Коли «Архіпелаг ГУЛАГ» вийшов французькою мовою, комуністична щоденна газета l’Humanite відгукнулася про роман несхвально, нагадавши читачам, що, позаяк «усі» вже все знають про Сталіна, будь-яка спроба все це розворушити може бути продиктована тільки «антирадянськими» мотивами. Але звинувачення в «антирадянськості» звучали все менш переконливо. Після радянського вторгнення в Прагу та подальших репресій, а також розповідей про Культурну революцію, що просочувалися з Китаю, звинувачення Солженіцина, які вщент розбивали комуністичний проєкт, здавалися правдою — навіть і, можливо, особливо для його колишніх прихильників.

Ставало зрозуміло, що комунізм осквернив і сплюндрував свою радикальну спадщину. І, як незабаром засвідчив геноцид у Камбоджі та широко відома травма в’єтнамських «людей у човнах», це не припинялося^[431]. Навіть ті, хто вважав, що в трагедіях у В’єтнамі та Камбоджі винні Сполучені Штати (а таких у Західній Європі було багато), і чий антиамериканізм ще більше розпалило зрежисоване американцями вбивство чилійського президента Сальвадора Альєнде лише за три місяці до виходу «Архіпелагу ГУЛАГ», були дедалі менше схильні визнавати, як колись, моральну вищість соціалістичного табору.

Отож традиційне «прогресивне» переконання, що критика комунізму становить приховану загрозу всім цілям, спрямованим на покращення суспільства — тобто твердження про те, що комунізм, соціалізм, соціал-демократія, націоналізація, центральне планування та прогресивна соціальна інженерія були частинами спільного політичного проєкту, — почало працювати собі на шкоду. Логіка була така: якщо Ленін та його наступники отруїли колодязь соціальної справедливості, це нашкодило всім нам. У світлі історії ХХ століття держава почала здаватися радше проблемою, аніж рішенням, і не тільки, і навіть не насамперед з економічних міркувань. Те, що починається із централізованого планування, закінчується централізованими вбивствами.

Це, звичайно, висновок дуже «інтелектуального» зразка, але інтелектуали майже одразу відчули наслідки переходу в опозицію до держави — цілком логічно, позаяк саме інтелектуали найбільш палко просували соціальне покращення згори. У 1984 році чеський письменник Іржі Груша зауважив: «Саме ми [письменники] возвеличували сучасну державу». За своєю суттю сучасна тиранія, за спостереженням Іньяціо Сілоне, потребує співпраці з боку інтелектуалів. Тому було цілком логічно, що невдоволення інтелектуалів панівним наративом щодо прогресу викликало подальшу бурю; а також доречно, що це невдоволення найбільш виразно виявляли в Парижі, де два століття тому сам наратив і набув інтелектуального та політичного оформлення.

Франція в 1970-х та 1980-х роках уже не була, за Артуром Кестлером, «палахкою лінзою Західної цивілізації», але французькі мислителі все ще мали незвичайну схильність перейматися глобальними питаннями. У ті роки письменників й експертів в Іспанії, Західній Німеччині чи Італії цілковито поглинули місцеві проблеми, хоча загроза тероризму, яка їх непокоїла, мала й власні наслідки для дискредитації радикального утопізму. Британські інтелектуали, які ніколи особливо й не піддавалися чарам комунізму, були загалом байдужі до його занепаду, а отже, трималися на відстані від нових настроїв на континенті.

Молоді паризькі «нові філософи» середини 1970-х, на кшталт Андре Ґлюксманна чи Бернара-Анрі Леві, були здебільшого неоригінальні у своєму засудженні спотворень радикального утопізму. Мало що з Les Maîtres Penseurs («Великих мислителів») Ґлюксманна — опублікованого в березні 1977 року твору, який здобув загальне визнання — не було краще сказано Реймоном Ароном у його праці Opium des Intellectuels («Опіум інтелектуалів»), яка вийшла за двадцять два роки до того. А в тексті Леві Barbarie à Visage Humain («Варвар з людським обличчям»), який було надруковано через два місяці після есею Ґлюксманна, не було нічого, що французькі читачі не могли знайти у творі Камю L’Homme revolte («Бунтівна людина»). Але тимчасом як Жан-Поль Сартр уїдливо розкритикував есей Камю, коли той вийшов друком у 1951 році, Леві та Ґлюксманн були лідерами думок, а їхні книжки розходилися численними тиражами. Часи змінилися.

Було зрозуміло, що цей місцевий інтелектуальний землетрус означав для попереднього ідейного покоління. Його очевидною ціллю стала катастрофічна марксистська поволока в Західній думці; але чимало його ударів поцілили насамперед у провідні фігури післявоєнного інтелектуального життя Франції та інших країн, які зазирнули за межі Історії, вітаючи переможців і ввічливо відвертаючи очі від їхніх жертв. Сам Сартр, найвідоміший із тогочасних «попутників», ще до своєї смерті втратив народну прихильність, а його творчий доробок було заплямовано його виправданням спершу радянського комунізму, а потім маоїзму^[432].

Зміна клімату в Парижі виходила за межі зведення рахунків між поколінням зацікавлених інтелектуалів. У 1978 році трактат Карла Поппера «Логіка наукового дослідження» вперше вийшов французькою — ця подія була провісником поступового всотування у французький мейнстрим цілого корпусу «англо-американського» наукового доробку у філософії та соціальних науках, щодо якого місцева інтелектуальна культура десятиліттями перебувала в майже цілковитій темряві. Того самого року історик Франсуа Фюре видав свою революційну працю Penser la Revolution Française («Тлумачення Французької революції»), у якій систематично розбив «революційний катехизм», крізь який французів десятиліттями вчили розуміти свою країну та її минуле.

За цим «катехизмом», як його тлумачить Фюре, Французька революція була ключовим моментом сучасності: зіткненням, яке потягнуло Францію в розподіл на протилежні політичні культури лівої та правої ідеології, очевидно, визначені за класовою належністю суперників. Ця історія, яка спиралася на паралельні стовпи ліберального оптимізму початку ХІХ століття та марксистського бачення радикальних суспільних перетворень, тепер, на думку Фюре, себе виснажила — не в останню чергу тому, що радянський комунізм, революційний спадкоємець у цій казці про мораль цілеспрямованої радикальної трансформації, постфактум зробив токсичним увесь цей спадок. За словами Фюре, Французька революція «померла».

Політичний підтекст такої тези, як добре розумів її автор, був значущим. Одна річ — говорити про хиби марксизму як політики, які завжди можна було списати на невезіння чи обставини. Але якщо марксизм як панівний наратив було дискредитовано — якщо в Історії не було ані логіки, ані необхідності, — це означало, що всі сталінські злочини, усі втрачені життя і ресурси, змарновані на трансформацію суспільств під керівництвом держави, усі помилки і провали радикальних експериментів ХХ століття у встановленні утопії шляхом диктату більше не можна було «діалектично» пояснити як помилкові кроки правильним шляхом. Натомість вони ставали просто тим, чим, як завжди стверджували їхні критики, вони й були: втратами, марнотратством, провалом і злочином.

Фюре та його молодші сучасники відкидали звернення до Історії, що з початку 1930-х років визначало інтелектуальний процес у Європі. Вони стверджували, що немає ніякого «панівного наративу», який визначав би хід людських дій, а отже, немає і виправдання державній політиці чи діям, які завдають справжніх страждань сьогодні в ім’я уявних переваг завтра. З розбитих яєць виходить гарна яєчня. Але краще суспільство зі зламаних людей не збудуєш. З позиції сьогодення такий висновок може здатися слабеньким як для десятиліть насичених теоретичних і політичних дискусій; але саме з цієї причини він добре ілюструє масштаб зміни.

У фільмі «Ніч у Мод» (1969), conte moral^[433] режисера Еріка Ромера, філософ-комуніст і його колега-католик доволі довго сперечаються щодо парі Паскаля про Бога^[434] та ставку марксизму на Історію. Що дивує сьогодні, то це не сама розмова, знайома кожному, хто достатньо старий, щоб пам’ятати 1960-ті в континентальній Європі, а серйозність, з якою до неї ставилися не лише головні герої фільму, а й мільйони тогочасних глядачів. Через десять років ця тема, якщо не фільм, уже була не актуальна. Звернення до Історії, щоб виправдати неприйнятний політичний вибір, почало здаватися морально наївним і навіть некоректним. Як зауважив Камю за багато років до того, «відповідальність перед Історією звільняє від відповідальності перед людьми»^[435].

Нова непевність щодо «Історії» (та історії) ознаменувала неприємне десятиліття для західноєвропейських інтелектуалів, які ніяково усвідомлювали, що занепад великих історичних схем та наративів не провіщав нічого доброго для класу базікал, які були найбільше відповідальні за їхню появу і які тепер самі стали — як багатьом із них здавалося — об’єктами принизливої байдужості. У вересні 1986 року французький соціолог П’єр Бурдьє зробив красномовну егоцентричну ремарку в розмові з французьким журналістом: «Як на мене, то думаю, що якщо сьогодні й залишається велика справа, то це захист інтелектуалів»^[436].

Ісая Берлін колись назвав інтелектуальне самозречення перед Історією «жахливим німецьким способом позбутися тягаря морального вибору». Це дещо несправедливо щодо німців, які навряд чи були єдиними європейцями, що поклали себе на вівтар історичної необхідності, хоча ця ідея справді сягає своїм корінням німецької романтичної філософії. Але це свідчить про вакуум, який почав утворюватися в європейській політичній думці: якщо більше не було «великої справи»; якщо прогресивна спадщина себе виснажила; якщо на Історію чи необхідність більше не можна було авторитетно послатися, щоб виправдати дію, політику або програму, — як тоді люди мали розв’язувати великі проблеми доби?

Для радикалів-тетчеристів, які вважали державну політику продовженням приватних інтересів і для яких ринковий простір був необхідним і достатнім мірилом цінностей та результатів, це не становило проблеми. Для європейських традиційних консерваторів, для яких мірилом добра і зла в людських справах залишалися релігійні норми й суспільні традиції (культурне цунамі 1960-х похитнуло їх, але все ж таки не відкинуло геть), це також не були особливо тривожні часи. Силою, яка терміново потребувала нового сценарію, була прогресивна лівиця, яка все ще відігравала провідну роль у європейських політичних і культурних дискурсах.

На свій подив, вона знайшла нову політичну мову — чи, радше, дуже давню і віднайдену заново. Мова прав та свобод була чітко прописана в кожній європейській конституції, зокрема Народних Республік. Але як спосіб говорити про політику «мова прав» у Європі багато років була зовсім не в моді. А після Першої світової війни правам, зокрема праву на самовизначення, належало центральне місце в міжнародних дискусіях про післявоєнне врегулювання, і більшість зацікавлених сторін на Версальській мирній конференції дуже голосно заявляли про свої права, коли своїми вимогами тиснули на великі держави. Але це були колективні права — права націй, народів, меншин.

Ба більше, історія про колективне відстоювання прав була сумною. Там, де перетиналися права більш ніж однієї етнічної чи релігійної спільноти, зазвичай через взаємні територіальні претензії, було гнітюче очевидно, що єдиний результативний спосіб встановити прецедент — це сила, а не закон. Права меншин у межах держав неможливо було захистити, як неможливо було убезпечити права слабких держав від претензій їхніх сильніших сусідів. Озираючись на розбиті надії Версаля, переможці 1945 року, як ми пам’ятаємо, зробили висновок, що колективні інтереси найкраще забезпечує болісне, але ефективне рішення територіального перерозподілу (пізніше це дістало назву «етнічні чистки»). Що ж до осіб без громадянства, то у світі держав та націй їх мали вважати не правовою аномалією, а окремими жертвами переслідувань і несправедливості.

Отже, після 1945 року дискурс навколо прав зосередився на людині. Це теж було уроком війни. Навіть якщо люди зазнавали переслідувань через їхню спільну ідентичність (євреї, роми, поляки тощо), страждали вони кожен окремо. Тож саме окремі особи з індивідуальними правами стали тими, кого намагалася захистити новостворена Організація Об’єднаних Націй. Різноманітні конвенції про права людини, геноцид чи соціальні й економічні права, які стали частиною міжнародного права та договорів, усі разом давали спільну відповідь на очікування громадськості: вони поєднували англо-американську турботу XVIII століття про індивідуальні свободи з дуже властивим для середини ХХ століття наголосом на зобов’язаннях держави забезпечити виконання дедалі ширшого переліку більших і менших вимог — від права на життя до права на «правду в рекламі» тощо.

Тому, що правнича риторика щодо індивідуальних прав опинилася в царині справжньої політики, вона завдячує збігу між занепадом марксизму і міжнародною Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі, яка відкрилася в Гельсінкі того самого року, коли в Парижі вийшов друком «Архіпелаг ГУЛАГ». До того моменту ліві європейські інтелектуали зневажали розмови про «права»: ця зневага відлунювала відомою характеристикою Маркса «так званих прав людини» як егоїстичних і «буржуазних». У прогресивних колах такі поняття, як «свободи», «воля» чи «права», а також інші абстрактні речі, що асоціювалися з «людиною загалом», сприймали всерйоз лише тоді, коли перед ними стояв уточнювальний прикметник — «буржуазні», «пролетарські» або «соціалістичні».

Отож у 1969 році група інтелектуалів лівого флангу французької Об’єднаної соціалістичної партії розкритикувала власну партію (яку на той час очолювали Мішель Рокар та П’єр Мендес-Франс) за те, що вона підтримала празьких реформаторів. Ці реформатори, заявила вона, були «раді пасти жертвами дрібнобуржуазних ідеологій (гуманізму, свободи, справедливості, прогресу, всезагального таємного голосування тощо)». Це був не поодинокий випадок. Упродовж 1960-х років багато західних коментаторів лівого спрямування, які загалом мали цілком помірковані погляди, уникали вживання термінів «права» чи «свободи», щоб не здаватися наївними. У Східній Європі комуністи-реформатори та їхні прихильники також не вживали цих слів, але в їхньому випадку через те, що вони були заяложені та знецінені партійним дискурсом.

Однак із середини 1970-х років по всьому політичному спектру Західної Європи дедалі частіше можна було почути промови й прочитати тексти, які без самоцензури посилалися на «права людини» та «особисті свободи». Як зауважив один італійський спостерігач у 1977 році, ідею та ідеал «нероздільної» свободи вперше після війни обговорювали в лівих колах без «містифікації чи демагогії»^[437]. Це не обов’язково одразу ставало частиною політики. Більшу частину 1980-х західноєвропейські робітничі та соціалістичні партії доволі безпомічно борсалися, у багатьох випадках удаючись до незаконного привласнення програм своїх опонентів, щоб приховати власну беззахисність. Але їхня відкритість до мови прав і свобод усе ж таки надала західноєвропейським науковцям та інтелектуалам доступ до трансформаційної мови політичної опозиції у Східній Європі, а також спосіб зв’язку зі стороною по той бік «залізної завіси» — і якраз вчасно, тому що саме з її східного боку тепер брали свій початок справді безпрецедентні та значні зміни.

У 1975 році чеський комуніст-реформатор Зденек Млинарж написав «Відкритого листа до комуністів та соціалістів у Європі», у якому звертався насамперед до єврокомуністів і просив підтримки у протидії репресіям дисидентів у Чехословаччині. Ілюзії щодо реформи комунізму розвіювалися непросто. Але такі, як Млинарж, уже були в меншості, а його вірі і в соціалізм, і в його західних прибічників уже тоді дивувалася більшість критиків комунізму всередині Радянського блоку.

Ці критики, яких тоді ще не називали «дисидентами» (тим, кого позначав цей термін, він зазвичай не подобався), переважно відцуралися режиму та «соціалістичної» мови, якою він послуговувався. Після 1968 року ця мова, яка закувала в залізні кайдани поняття «миру», «рівності» та «братерської доброзичливості», звучала особливо фальшиво — особливо для активістів 1960-х, які сприймали це серйозно. Саме вони — переважно студенти, науковці, журналісти, драматурги та письменники — були головними жертвами репресій, особливо в Чехословаччині, де Партія під керівництвом Ґустава Гусака («президента забутих спогадів») правильно розрахувала, що її найбільша надія на відновлення «ладу» полягає в задобрюванні незадоволеної громадськості матеріальними покращеннями й активному придушенні голосів незгодних і згадок про нещодавнє минуле.

Змушені піти в підпілля, яке в чеському випадку мало цілком буквальне значення, оскільки багато безробітних професорів та письменників улаштувалися кочегарами й котельниками, противники режиму навряд чи могли вести політичні дебати зі своїми гнобителями. Натомість вони, відкинувши марксистську риторику та ревізіоністські дискусії попередніх десятиліть, обернули обставини собі на користь і занурилися в підкреслено «неполітичні» теми. Серед таких тем, завдяки Гельсінським угодам, тема «прав» була найдоступнішою.

Конституції всіх країн Радянського блоку формально приділяли увагу правам та обов’язкам громадянина; а низка додаткових і доволі конкретних прав, погоджена в Гельсінкі, створила для внутрішніх критиків комунізму стратегічне вікно можливостей. Як зауважив чеський історик Петр Пітгарт, ідея полягала не в тому, щоб вимагати якісь нові права — це було б очевидним запрошенням для подальших репресій, — а в тому, щоб домогтися тих прав, які режим визнавав і які були закріплені в законі. Таким чином «опозиція» здавалася поміркованою, майже консервативною, а Партія мусила виправдовуватися.

Серйозне прочитання букви «соціалістичних» законів було більш ніж тактичним ходом для того, щоб присоромити лідерів комунізму. У закритих суспільствах, де політичним було все — а сама політика, відповідно, ставала неможливою, — «права» відкривали шлях уперед, перетворювалися на першу шпарину в завісі песимізму, яка огортала Східну Європу в «безмовні сімдесяті», кінцем монополії режиму на мову-як-владу. Крім того, конституційні права людей, за самою своєю суттю, свідчать про існування осіб, які висувають претензії одна до одної, а також до спільноти. Ці права стали простором між окремими безпомічними людьми та всемогутньою державою.

Рух за права («права людини»), як твердив молодий угорський теоретик Міклош Гарасті, був визнанням того, що виправити недоліки комунізму потрібно не створивши кращий комунізм, а побудувавши — чи відбудувавши — громадянське (тобто «буржуазне») суспільство. Іронія щодо такої трансформації марксистської програми та намагання замінити соціалістичну державу на буржуазне суспільство не залишилася непоміченою інтелектуалами в Празі чи Будапешті. Але, як пояснював угорський колега Гарасті Міхай Вайда, влада буржуазії здавалася його країні беззаперечно кращою за «нестерпний історичний досвід тиранії громадянина».

Важливість спроб відбудувати громадянське суспільство (цей туманний вислів, який позначав непевну мету, був, однак, дуже популярний серед інтелектуальної опозиції Східної Європи, починаючи із середини 1970-х і до сьогодні) полягала в тому, що вони свідчили про визнання марності намагань реформувати партію-державу після 1968 року. Мало хто всерйоз очікував, що Гусак у Празі чи Гонекер у Берліні (не кажучи вже про самі совєти) купляться на логіку «дискурсу прав» і серйозно сприйматимуть те, що написано в їхній Конституції. Говорити про права в теорії буквально означало засвідчувати їхню відсутність на практиці, нагадуючи спостерігачам удома і за кордоном, які невільні насправді були ці суспільства. Нова опозиція не залучала комуністичної влади, а навмисне говорила «іншою мовою».

Для дисидентів на кшталт Гарасті чи Адама Міхніка в Польщі, який виклав майже всю стратегію польської опозиції на найближчі роки у своєму есеї 1976 року «Новий еволюціонізм», це було радикальним розривом із захопленням марксизмом та його соціоекономічними пріоритетами, яке вони поділяли замолоду. Для тих, хто ніколи і близько не вступав у марксистські дискусії, як-от Вацлав Гавел, зміни відбувалися значно легше. Гавел, син заможного празького підприємця, якого комуністична влада після 1948 року розкуркулила разом із родиною, не поділяв ані крихти молодечого революційного запалу, притаманного його захопленим сучасникам, а після 1968 року він також не брав активної участі в їхніх реформаторських спробах. Стосунки Гавела з комуністичною владою завжди були ворожими, великою мірою завдяки його буржуазному походженню, однак ніколи — політичними.

У 1970‒1980-х роках, коли його переслідували, заарештовували та зрештою кинули за ґрати за його діяльність, Гавел перетворився на визначну політичну постать. Але його «настанови» залишалися безкомпромісно неполітичними. Суть, на його думку, полягала не в тому, щоб сперечатися із владою. І навіть не в тому, щоб насамперед говорити правду, хоча для режиму, що ґрунтувався на брехні, це було важливо. Єдине, що мало сенс в обставинах часу, писав він, — це «жити у правді». Усе інше було компромісом: «Сам факт створення політичного угруповання змушує починати гру у владу, тоді як на першому місці має бути правда».

Метою, як пояснював Гавел у своєму есеї 1984 року, в якому він розмірковує про мету й засоби хисткої чехословацької інтелектуальної опозиції, має бути змога діяти самостійно, хай що тобі намагається нав’язати режим; жити так, ніби ти справді вільний. Як добре розумів Гавел, це навряд чи можна було сказати про більшість людей: «Напевно, у сучасному світі цей метод непрактичний і його складно застосувати в повсякденні. Утім кращої альтернативи я не знаю».

Гавел не був першим, хто обстоював таку позицію, навіть у пізніші часи. Ще коли Людвік Вацулік виступав на IV з’їзді Спілки письменників Чехословаччини в червні 1967 року, він також радив подібну стратегію «ніби»-поведінки своїм колегам. Ми маємо, сказав він, «грати у громадян… виступати з промовами, ніби ми дорослі й законно незалежні». Але в обнадійливішій атмосфері 1960-х Вацулік та інші все ще могли сподіватися на певну поступливість і відкритість з боку влади. На той час, коли подібні ідеї висували Міхнік чи Гавел, обставини змінилися. Сенс уже був не в тому, щоб радити уряду, як урядувати, а в тому, щоб показати нації — власним прикладом, — як можна жити.

В умовах 1970-х років думка про те, що східноєвропейські інтелектуали могли «показати нації», як їй поводитися, здавалася досить-таки амбітною. Більшість інтелектуалів були неспроможні навіть порадити щось одне одному, не кажучи вже про масові поради співвітчизникам. Угорська та польська інтелігенція була особливо далека від того, які були умови життя та які думки панували в промислових центрах, а від світу селянства вона була ще більш відірвана. Можна навіть сказати, що завдяки комунізму — політичній системі, яка, за словами угорських дисидентів Івана Селеньї та Дьйордя Конрада, поставила інтелектуалів «на шлях до класової влади» — давній центральноєвропейський поділ на «інтелігенцію» і «народ» (більш притаманний аристократичним суспільствам на кшталт Угорщини й Польщі, ніж плебейським, як-от Чехословаччина, але й там після 1948 року штучно запроваджений) знову проявився в загостреному вигляді.

Першими ліквідували цей поділ поляки. У 1976 році, після низки страйків на знак протесту проти різкого збільшення цін на продукти харчування, режим дав жорстку відсіч: робітників промислових міст Урсус і Радом били й арештовували. Цього разу Яцек Куронь із кількома однодумцями відреагували зовсім не так, як за кілька років до того, коли робітники й інтелектуали ставилися до протестів одне одного зі взаємною байдужістю: у вересні 1976 року вони оголосили створення КОРу — Комітету оборони робітників. Метою КОРу, а також Комітету захисту прав людини та громадянина, заснованого кілька місяців тому, було надавати розголос утискам громадянських прав робітників, допомагати їм захищатися в суді та створити спільний фронт. Через три роки, у грудні 1979-го, ідейні лідери КОРу — євреї, католики, колишні комуністи і не тільки — узяли на себе написання й оприлюднення «Хартії робітничих прав».

Отже, створення — чи, точніше, обстоювання — незалежного громадянського простору в Польщі постало із суспільного протистояння. З іншого боку кордону, у Чехословаччині, за навіть менш сприятливих політичних обставин, воно народилося завдяки правовій можливості. У січні 1977 року група чехословацьких громадян підписала документ (який спершу був надрукований як маніфест у західнонімецькій газеті), що критикував уряд за нездатність забезпечити положення щодо прав людини, закріплені в Конституції Чехословаччини, Заключному акті Гельсінських угод 1975 року та пактах Організації Об’єднаних Націй про політичні, громадянські, економічні та культурні права, які Прага підписала, а також, у випадку гельсінського «Декрету 120», офіційно ввела в чеський правовий кодекс^[438].

Підписанти цього документу (який дістав назву «Хартія–77») визначали себе як «вільну, неформальну та відкриту асоціацію… об’єднаних бажанням індивідуально та спільно домагатися поваги до прав людини й громадянина в нашій країні та в усьому світі». Вони підкреслювали, що «Хартія–77» — не організація, вона не має статуту та постійних органів і «не становить основи будь-якої опозиційної політичної діяльності». Це застереження мало на меті означити, що їхні дії перебувають у межах чехословацького закону.

«Хартія–77» завжди була справою невеликої групи відважних людей, які не представляли нікого, крім себе: перший документ підписали 243 особи, а впродовж наступного десятиліття до них приєдналося ще 1621 (серед населення в 15 мільйонів). Першими речниками «Хартії» були Гавел, Їржі Гаєк (міністр закордонних справ в уряді Дубчека) та літній Ян Паточка, відомий чехословацький філософ. Усі вони були самотніми інтелектуалами, які не мали публічної репутації чи впливу; але це не зупинило владу від лютої відповіді на їхній маніфест, «антидержавницький, антисоціалістичний, демагогічний та образливий текст». Про деяких підписантів у різний час говорили (словами, дослівно запозиченими з показових процесів 1950-х) як про «зрадників і запроданців», «вірних слуг й агентів імперіалізму», «політиків-невдах» та «міжнародних авантюристів». Підписантів залякували й у різний спосіб карали — звільняли з роботи, не приймали їхніх дітей до школи, забирали водійські права, змушували виїхати за кордон та позбавляли громадянства, тримали під арештом, судили й кидали за ґрати.

Через суворе поводження з підписантами «Хартії–77» та мстиве переслідування нового покоління молодих музикантів (зокрема рокгурту «Пластикові люди Всесвіту») з боку чехословацького уряду, у квітні 1978 року утворилася група підтримки — «Комітет захисту несправедливо переслідуваних» (VONS^[439]) — із подібними до КОРу цілями. У відповідь на такий розвиток подій празький режим заарештував шістьох провідних постатей Комітету, зокрема Гавела, і наступного року віддав їх під суд за підривну діяльність. У жовтні 1979 року їх засудили до тюремного ув’язнення на термін до п’яти років.

Після 1968 року всі комуністичні режими (за винятком Румунії Чаушеску) на практиці діяли за прикладом Угорщини Кадара. Вони вже навіть не вдавали, що намагаються заручитися справжньою підтримкою своїх громадян. Вони очікували лише того, щоб люди демонстрували зовнішні ознаки публічної згоди. Однією з цілей «Хартії», так само як VONS чи КОРу, було подолати цинічну байдужість до суспільних питань, яка формувалася в їхніх співгромадян унаслідок такої політики. Гавел особливо підкреслював, що необхідно позбавити режим задоволення дивитися на те, як люди байдуже принижуються, аби лише не привертати до себе уваги. У цьому разі, писав він, режим зможе спертися на «форпост у кожному громадянині»: цю тему проілюстровано в його класичному есеї «Сила безсилих» на прикладі продавця овочів, який за звичкою вивішує на вітрині табличку «Робітники світу, об’єднуйтеся!».

Деякі проблеми, якими переймалися дисиденти-інтелектуали, краще за інші пасували цим намаганням подолати суспільну апатію і страх. Однією з них була нова екологічна катастрофа, вже згадана в розділі 15. У Словаччині, за підрахунками уряду, в 1982 році 45% із 5500 кілометрів річок були «небезпечно» забруднені. Чотири п’ятих колодязної води в східній частині республіки були непридатні для вжитку. Причиною цього переважно стало надмірне використання добрива в тамтешніх колгоспах, що призводило до отруєння ґрунту та неврожаїв — на кшталт тих, які мали місце на чорноземних ділянках Радянського Союзу.

До початку 1980-х у Північній Богемії був найгірший ступінь забруднення повітря в Європі через використання (дешевого) бурого вугілля для потреб промисловості й виробництва електроенергії. Із 73,5 мільярда кВт усієї енергії, виробленої в регіоні, 64 мільярди виробляли заводи, які спалювали це паливо з високим вмістом сірки. У результаті станом на 1983 рік близько 35% усіх чеських лісів помирали або вже були знищені, а третина всіх чеських каналів стали такі забруднені, що не годилися навіть для промислового використання. У самій Празі уряд був змушений створити окрему лікарську службу, яка спеціалізувалася на респіраторних хворобах дітей. Іван Кліма в оповіданні під назвою «Різдвяна змова» описував відчуття, коли людина опинялася на вулиці чеської столиці: «Темний холодний туман пахнув димом, сіркою і дратівливістю».

За соціалізму забрудненою була країна. Але страждало від цього суспільство, а отже, забруднення ставало темою, яка хвилювала всіх. Крім того, вона мала політичний підтекст: захищати довкілля було так складно тому, що ніхто не був зацікавлений вживати превентивних заходів. Ефективні, послідовно застосовувані офіційні санкції могли б покращити ситуацію, але запроваджувати їх мала та сама влада, яка передусім заохочувала збитки. Будь-який директор фабрики чи фермер, якому б вистачило клепки з власної ініціативи ризикнути своїми «квотами» через запровадження заходів контролю над забрудненням, опинився б у серйозній халепі. Комуністична економічна система була за своєю суттю згубна для довкілля, і це починало усвідомлювати дедалі більше людей^[440].

Письменники й науковці зі зрозумілих причин переймалися через цензуру. Перешкоди для публікацій чи вистав суттєво варіювали залежно від країни. У Чехословаччині з 1969 року влада відкрито закручувала гайки: крім того, що тисячам чоловіків і жінок відмовляли у друці та публічних виступах, не можна було навіть згадувати дуже широкий набір тем, імен і подій. Натомість у Польщі Католицька церква та її інституції й газети створювали щось на кшталт напівзахищеного простору, в якому можна було користуватися певним ступенем літературної та інтелектуальної свободи, хай і обережно.

Тут, як і в Угорщині, проблема часто полягала в самоцензурі. Щоб забезпечити собі доступ до аудиторії, інтелектуали, митці й науковці завжди мали спокусу адаптувати свою роботу, скоротити чи обмежити те, що вони хотіли сказати, передбачаючи можливі заперечення з боку влади. Професійні та навіть матеріальні переваги таких коригувань — у суспільствах, де до культури й мистецтва ставилися дуже серйозно — були доволі суттєві; але моральна ціна втрати самоповаги могла бути високою. Як сто п’ятдесят років до того писав Гайне, чиї слова одразу впізнали б багато східноєвропейських інтелектуалів, «ці вбивці думок перетворюють нас на злочинців. Бо автор… часто скоює дітовбивство: він убиває своє власне дитя — думку — у шаленому терорі розуму цензора».

Це був один із різновидів часткової співучасті. Іншим — внутрішньою еміграцією, «такією^[441]», як це називав Чеслав Мілош у його «Поневоленому розумі», — було мовчання. Але на тих, хто все ж таки не мовчав, нелегально поширюючи свої тексти в написаних під копірку примірниках, чекала безрадісна перспектива «майже невидимості»: їхні думки та їхня творчість обмежувалися крихітною закритою аудиторією. Вони були змушені щонайбільше задовольнятися тим, що один чеський інтелектуал похмуро назвав онаністичною сатисфакцією: друкуватися в самвидаві для тих самих двох тисяч інтелектуалів, які й самі там друкувалися.

Окрім того, сама по собі сміливість не була гарантією якості. Нонконформізм, опозиційність і небезпека, нерідко пов’язані з підпільною творчістю, надавали їй (особливо в очах захоплених шанувальників на Заході) романтичного флеру та часом перебільшеного значення. Оригінальні й радикальні ідеї справді могли квітнути й розростатися на прогнилій компостній купі Радянського блоку: роботи Гавела та Міхніка — найкращі, але в жодному разі не єдині тому приклади, «квіти зла» комунізму^[442]. Але у випадку багатьох інших текстів самвидав не означав якість. Не буває, за Джорджем Стайнером, «музи цензури». Лише те, що режим тебе не любить, не свідчить про твій талант.

Отож репутація деяких навіть найвідоміших опозиційних інтелектуалів похитнулася та знецінилася, коли її носії опинилися на вільному ринку ідей і думок. Угорець Дьйордь Конрад, автор дещо самозакоханих есеїв про «антиполітику», якими дуже захоплювалися у 1980-х, був одним із тих, хто після 1989 року зник з поля зору. Інші, як-от східнонімецька романістка Кріста Вольф, добре розуміли, що саме труднощі, пов’язані з життям письменника в комуністичній країні, надавали їй і тему, і певну енергію (і публічну репутацію). Це була одна з причин, чому так багато інтелектуалів у комуністичних суспільствах радше воліли залишитися, а не скористатися можливістю й емігрувати: краще бути переслідуваним і значущим, ніж вільним, але неважливим.

Страх стати неважливим ховався за іншим тогочасним міркуванням — поширеними гаслами про необхідність «повернутися» до Європи. Як і цензура, ця проблема хвилювала лише інтелектуалів — насправді найбільше про неї говорили письменники із західних провінцій колишньої Габсбурзької імперії, де особливо гостро відчувалася відсталість і гальмування розвитку, спричинені радянськими вказівками. Найвідомішим голосом у цьому був чеський романіст та драматург Мілан Кундера, який писав з еміграції в Парижі і для якого трагедія Центральної Європи (Кундера відродив цей географічний термін спеціально, щоб підкреслити свою думку) полягала в її захопленні чужинською, азійською диктатурою.

Самого Кундеру не дуже цінували на батьківщині, де його сучасники-інтелектуали, які обрали (як вони стверджували) відмову від еміграції та успіху, зі зневагою ставилися до його виїзду з країни й популярності. Але його загальна ідея знайшла широку підтримку, особливо тому, що апелювала до західних читачів, яких звинувачували в нехтуванні й ігноруванні «іншого» Заходу на сході від їхніх країн. Цю тему в загальних рисах ще в 1950-х роках уже окреслив Мілош, зауваживши, що «розділ у гіпотетичній книжці про післявоєнну польську поезію має бути присвячено тому, як з неї іронізували та навіть збиткувалися західноєвропейські й особливо французькі інтелектуали».

Для Кундери, який скептично ставився до громадянських ініціатив на кшталт «Хартії–77», становище Чехії за комунізму було продовженням давнішої проблеми національної ідентичності й долі в серці Європи, де маленькі нації і народи завжди були під загрозою зникнення. Мета інтелектуальної опозиції як усередині Чехословаччини, так і за її межами полягала в тому, щоб донести цю проблему до міжнародної спільноти, а не марнувати час у намаганнях виправити московську «Візантійську» імперію. Ба більше, Центральна Європа була «долею Заходу в концентрованому вигляді». Гавел погоджувався: комунізм — це криве дзеркало, яке історія показувала Заходу.

Поляки, на кшталт Міхніка, не вживали терміна «Центральна Європа» і багато не говорили про «повернення до Європи»: почасти тому, що, на відміну від чехів, вони могли мати ближчі, досяжніші цілі. Це не означає, що поляки й інші нації не мріяли одного дня розділити переваги нової Європейської спільноти — змінити несправджений міф соціалізму на казку «Європа» зі щасливим кінцем. Але, як ми невдовзі побачимо, вони мали більш нагальні пріоритети.

Східні німці теж мали свої власні проблеми. Одним із парадоксів Нової східної політики, яку провадив Брандт і його наступники, було те, що, вливаючи в Східну Німеччину великі суми твердої валюти й купаючи НДР у визнанні, увазі й підтримці, уряд Західної Німеччини ненавмисне перекривав будь-яку можливість змін усередині країни, зокрема реформи її забрудненої та відсталої промислової економіки. «Будуючи мости», оголошуючи міста-побратими, складаючи свою пошану та дистанціюючись від критики з боку Заходу режимів Східного блоку, боннські політики формували в керівництва НДР хибне відчуття стабільності та безпеки.

Ба більше, «викуповуючи» політичних опонентів і в’язнів, Західна Німеччина позбавляла східнонімецьку опозицію деяких її найвідоміших дисидентів. Жодне інше комуністичне суспільство не мало західного двійника, який би говорив із ним однією мовою. Тому завжди існувала спокуса виїхати, а «право на пересування» зазвичай зазначали першим у переліку прав, якого вимагали письменники й митці в НДР. Але багато «внутрішніх» критиків східнонімецького режиму вирішили не залишати ані свою країну, ані своїх старих ідей. Насправді наприкінці 1970-х НДР була єдиною комуністичною державою, яка все ще могла похвалитися неформальною марксистською опозицією, що існувала навіть усередині партії. Усі її найвідоміші дисиденти критикували комуністичну владу з лівих позицій — що, як ущипливо зауважив чеський письменник Їржі Пелікан, робило їх непереконливими й неактуальними для інших країн Східної Європи.

Отож Рудольф Баро, якого після років переслідувань у 1979 році депортували на Захід, був найбільш відомим завдяки своєму есею «Альтернатива», що містив неприховано марксистський аналіз «справжнього втіленого соціалізму». Роберт Гавеман, старий комуніст, якого в ті роки віддали під суд і постановили виплатити штраф за те, що він заступився за фольклорного співака Вольфа Бірманна (якого вислали на Захід у 1976 році), нападав на керівну партію не через порушення прав, а через те, що вона зрадила власні ідеали й заохочувала масове споживання та приватну власність споживчих товарів. Вольфґанґ Гаріх, провідна постать у філософських колах НДР і давній критик «бюрократичних» відхилень режиму, так само палко виступав проти «ілюзій культури споживання», вважаючи обов’язком керівної партії розвінчати їх в очах населення.

Та опозиція до комунізму загалом, що існувала в НДР, як і в Польщі, була схильна гуртуватися навколо церков: у Німеччині це була Bund der Evangelischen Kirchen — Федерація протестантських церков. У цьому середовищі мову прав і свобод було вписано в християнську риторику і (знову ж таки, як і в Польщі) посилено завдяки зв’язку з єдиним досоціалістичним суспільним інститутом, який зберігся і продовжував існувати. Крім того, вплив церков пояснює пріоритетність питання «миру» в східнонімецьких дисидентських колах.

В інших країнах Східної Європи до західних «пацифістів» та активістів, що виступали за ядерне роззброєння, ставилися з великою недовірою. Їх у найкращому разі вважали наївними дурниками, а радше навіть бездумними інструментами радянської маніпуляції^[443]. Вацлав Гавел, зокрема, вважав зростання західноєвропейського антивоєнного руху на початку 1980-х років ідеальним інструментом для того, щоб заплутувати, відвертати увагу та знешкоджувати західну інтелігенцію: «мир», наголошував він, — це не варіант для країн, де держава перебуває в стані постійної війни проти суспільства. За чинних умов мир і роззброєння зробили б Західну Європу вільною та незалежною, тоді як Східна Європа залишилася б під контролем Радянського Союзу. Відокремлювати питання «миру» від вимог прав і свобод було помилкою. Або, як говорив Адам Міхнік, «умовою для зменшення загрози війни є повне дотримання прав людини».

Однак у Східній Німеччині мирний рух мав глибоку підтримку серед населення. Поза всяким сумнівом, частково це було через зв’язки із Західною Німеччиною. Але не тільки. НДР — випадкова держава без власної історії та ідентичності — могла з певною часткою переконливості називати мир, або принаймні «мирне співіснування», свою справжньою raison d’être. Однак водночас вона була найбільш мілітаризованою та мілітаристською з усіх соціалістичних держав: з 1977 року «оборонні студії» стали частиною програм східнонімецьких шкіл, а державний Молодіжний рух — таким воєнізованим, що навіть за радянськими стандартами це було незвично. Напруга, яку спричиняла ця кричуща невідповідність, знайшла вихід в опозиційному русі, який черпав значну частину підтримки від того, що зосереджувався на питаннях миру й роззброєння.

У 1962 році влада Східної Німеччини запровадила обов’язкову військову службу на термін 18 місяців для всіх чоловіків віком від 18 до 50 років. Але через два роки вона ввела пункт, який дозволяв від неї відхилитися: ті, хто з моральних переконань бажав бути звільнений від військової служби, міг вступити в Bausoldaten, альтернативний трудовий підрозділ. Хоча членство в ньому й могло пізніше вилізти боком, власне наявність такої можливості означала, що НДР визнавав легітимність відмови від військової служби з моральних переконань. Станом на 1980 рік тисячі східнонімецьких чоловіків, які пройшли крізь Bausoldaten, становили значний потенційний корпус для активістів, що виступали за мир.

Тому, коли лютеранські пастори в 1980 році почали пропонувати підтримку й захист першим активістам — членам руху за мир, вони могли робити це значною мірою не наражаючись на критику з боку держави. Тоді зародковий мирний рух перейшов із церков до університетів, неминуче зумовлюючи не лише заклики до роззброєння, але й вимогу щодо права безперешкодно висловлювати ці заклики. У такий непрямий спосіб незгідні східні німці із запізненням знайшли можливість тримати зв’язок (та наздоганяти) опозиційні рухи в інших країнах блоку.

Румунам пощастило менше. Письменник Паул Ґома та семеро інших румунських інтелектуалів відреагували на появу «Хартії–77» сміливим листом підтримки, після чого їх усіх одразу ж було репресовано. За винятком цього листа в Румунії й далі було так тихо, як і впродовж трьох попередніх десятиліть. Ґома був змушений виїхати — заміни на його місце не знайшлося. Відповідальність за це частково лежала на Заході: навіть якби з’явилася румунська «Хартія–77» або місцева версія польської «Солідарності» (див. розділ 19), навряд чи вони отримали б велику підтримку від Заходу. Жоден президент США ніколи не вимагав від диктатора Ніколае Чаушеску «дозволити Румунії бути Румунією».

Навіть Радянський Союз дозволяв деяким інтелектуалам — найвидатнішим ученим, які завжди були привілейованою категорією, — суворо обмежену свободу дій. Біолога Жореса Медведєва, який у 1960-х розкритикував Лисенка (ще до цього його критика поширювалась у самвидаві), спочатку цькували, а потім позбавили громадянства. У 1973 році він переїхав на постійне проживання до Великої Британії. Але Андрій Сахаров, найвідоміший ядерний фізик країни, який тривалий час критикував режим, залишався на волі — до того, як він публічно зайняв критичну позицію щодо вторгнення СРСР в Афганістан у 1979 році. Тоді його присутність стала нестерпною. Не зважати на Сахарова було незручно (у 1975 році він отримав Нобелівську премію миру), але й вислати його не було змоги — він був надто важливий. Замість цього його та його дружину Олену Боннер змусили виїхати у (внутрішнє) заслання в закрите місто Горький.

Але Сахаров завжди твердив, що вимагає від Радянського Союзу взяти відповідальність за його помилки та переслідування незгодних, проте не прагнув його розвалу: з такою позицією він опинявся десь між старшим поколінням комуністів-реформаторів і новими центральноєвропейськими дисидентами. З іншими, не такими відомими, які відкрито виступали проти радянської влади, обходилися набагато жорстокіше. Поетеса Наталя Горбаневська провела три роки в психіатричній лікарні в’язничного типу, де разом із сотнями інших їй поставили діагноз «уповільнена шизофренія». Володимир Буковський, найвідоміший із молодших дисидентів, дванадцять років просидів у радянських тюрмах, трудових таборах та психлікарнях, перш ніж завдяки обуренню міжнародної спільноти щодо поводження з ним його в 1976 році обміняли на лідера Комуністичної партії Чилі Луїса Корвалана^[444].

За винятком таких поодиноких акцій протесту заради окремих осіб та консолідованої кампанії щодо надання радянським євреям дозволу емігрувати, Захід напрочуд мало зважав на внутрішні справи СРСР — набагато менше, ніж на початку 1980-х звертав уваги на внутрішню опозицію в Польщі чи, приміром, навіть у Чехословаччині. Радянський Союз вийшов з Усесвітньої психіатричної асоціації аж у 1983 році, коли вона — з ганебним запізненням — нарешті почала критикувати його порушення.

Та незалежно від того, чи отримувала вона заохочення ззовні, абсолютна більшість радянської інтелігенції ніколи не збиралася наслідувати бодай ті нерішучі приклади, які подавали їм інші країни Східної Європи. Страх, який вселили сталінські репресії, наче пелена, оповивав душі людей упродовж трьох десятиліть після його смерті, навіть якщо ніхто не говорив про це вголос, і майже ніхто, окрім найбільш безпосередніх і відважних критиків, завбачливо не виходив за межі дозволених в СРСР тем і формулювань. Вони цілком обґрунтовано припускали, що Радянський Союз нікуди не зникне. Письменники на кшталт Андрія Амальріка, чий есей «Чи доживе СРСР до 1984 року?» вперше вийшов друком на Заході в 1970 році, а через десять років був перевиданий у розширеній версії, були передбачливі, але їх було небагато. На відміну від тих маріонеткових режимів, які Радянський Союз створив біля своїх кордонів, сам він у 1983 році вже існував довше, ніж сягала пам’ять його громадян, та здавався докорінно непорушним.

Інтелектуальна опозиція в Центральній Європі мало що могла змінити в короткостроковій перспективі. Це нікого не дивувало: новий реалізм дисидентів доби 1970-х означав не лише розчарування від усвідомлення поразки соціалізму, а й чітке розуміння реальності її влади. Звичайно, тому, що можна було очікувати від людей, була своя межа: чехословацький письменник Людвік Вацулік у своєму «Есеї про відвагу» переконливо стверджував, що від пересічних людей, які борсаються зі щоденням, не варто чекати багато. Більшість із них жила в чомусь на кшталт «сірої зони» сумління — безпечному, хоч і задушливому просторі, у якому ініціативу заступила покора. Активний, пов’язаний з ризиком опір владі було складно виправдати (знову ж таки, більшості звичайних людей), тому що він здавався непотрібним. Найбільше, чого можна було очікувати, — це «негероїчні, реалістичні вчинки».

Інтелектуали переважно говорили одне з одним, ніж із суспільством загалом: у деяких випадках вони вносили обережні коригування до своїх попередніх палких переконань. Ба більше, вони були нащадками (у деяких випадках — буквально) керівного класу першого покоління можновладців-соціалістів: освіта та привілеї доволі безперешкодно передавалися з покоління в покоління, особливо в Польщі та Угорщині. Через це народні маси не завжди палали до них любов’ю. Як і в минулому, коли вони стояли на захисті режимів, яким тепер опонували, вони становили лише крихітну частку населення і представляли тільки самих себе.

Отож коли Дьйордь Конрад дещо повчально писав, що «жодна тямуща людина не має прагнути усунути інших із владних позицій, щоб їх обійняти», він визнавав просту істину — жодна «тямуща людина» не була здатна на таке в той час і в тій країні. Таке саме усвідомлення сумної правди життя також було тлом для наполягання з боку опозиції на ненасильницьких методах: не лише в Чехословаччині, де пасивність перед владою мала давню історію; і не тільки в НДР, де в опозиційних колах дедалі впливовішою ставала Лютеранська церква; але й навіть у Польщі, де Міхнік та інші вбачали в ненасильницьких способах боротьби прагматичні й етичні перешкоди для небезпечних і безглуздих «авантюр».

Досягнення нової опозиції полягали в іншому. І на Сході, і на Заході сімдесяті й вісімдесяті були часом цинізму. Енергія шістдесятих розвіялася, політичні ідеали втратили моральну переконливість, а долучення до суспільних справ поступилося місцем обрахункам особистої вигоди. Імітуючи розмову про права, привертаючи увагу «громадянського суспільства» (хоча що воно точно означало, було неясно), наполегливо говорячи про замовчувані факти минулого й теперішнього Центральної Європи — отже, вдаючи до безсоромного моралізаторства на публіці, — Гавел та інші створювали щось на зразок «віртуального» публічного простору замість того, що знищив комунізм.

Темою, на яку інтелектуали-дисиденти багато не говорили, була економіка. Це теж був певного штибу реалізм. Від часів Сталіна економічне — чи, точніше, промислове — зростання було і метою соціалізму, і головним мірилом його успішності. Економіку, як ми пам’ятаємо з розділу 13, попереднє покоління інтелектуалів-реформаторів вважало найважливішим питанням: це віддзеркалювало одержимість самого комуністичного режиму, а також перегукувалося із припущенням, яке поділяли як марксисти, так і немарксисти, що вся політика зрештою пов’язана з економікою. Протягом десятиліття ревізіонізму, яке тривало з 1956 по 1968 рік, критичний дискурс, замаскований під рекомендації щодо економічної реформи, найближче підійшов до подоби дозволеної опозиції.

Але в середині 1970-х років будь-якому добре поінформованому сучаснику, який спостерігав за Радянським блоком, уже було складно серйозно ставитися до перспективи економічної реформи зсередини, і не лише тому, що мова марксистської економіки після десятиліть зловживання затерлася до непристойності. Із 1973 року економіки Східної Європи разюче відставали від навіть уповільнених темпів зростання Західної Європи. За винятком короткого проблиску у фінансовому становищі Радянського Союзу, спричиненого зростанням цін на енергоносії, економіка країн Радянського блоку опинилася в нездоланно невигідному становищі через інфляцію 1970-х та «глобалізацію» торгівлі й послуг у 1980-х. У 1963 році міжнародна торгівля країн Ради економічної взаємодопомоги становила 12% від усієї міжнародної торгівлі світу. Станом на 1979 рік її частка зменшилася до 9% і стрімко падала^[445].

Країни Радянського блоку не могли конкурувати з промисловими країнами Заходу в якості. Крім того, жодна з них, за винятком самого СРСР, не мала сталого видобутку сировини, яку можна було б продавати на Захід, тому вони не могли змагатися навіть із нерозвиненими країнами. Закрита система Ради економічної взаємодопомоги виключала участь у нових торговельних мережах Західної Європи й Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі, та й у кожному разі комуністичні держави не могли адаптувати свою економіку до рівня світових цін, не ризикуючи при цьому наразитися на гнів внутрішніх споживачів (як це сталося в Польщі в 1976 році).

У цей час нищівним дефектом комуністичних економік була повсюдна неефективність, яка ґрунтувалася на ідеології. Через непохитну впевненість у важливості первинної промислової продукції для «побудови соціалізму» Радянський блок проскочив перехід від екстенсивного до інтенсивного високовартісного виробництва, яке змінило західні економіки впродовж 1960‒1970-х років. Натомість він залишився залежним від значно давнішої економічної моделі, подібної до Детройта чи Руру 1920-х років або Манчестера наприкінці ХІХ століття.

Чехословаччина, країна з дуже обмеженими покладами залізної руди, станом на 1981 рік стала третім найбільшим експортером сталі (на душу населення) у світі. НДР аж до кінця свого існування планувала розширити виробництво товарів важкої промисловості, які вже застаріли. Будь-хто, хто мав вибір, насправді не хотів купляти чеську сталь чи східнонімецькі верстати, хіба що за надзвичайно субсидованими цінами: тому ці товари виробляли і продавали в мінус. По суті, економіки радянської моделі тепер мали від’ємну цінність: сировина, яку вони завозили або видобували з надр землі, коштувала більше, ніж готова продукція, на яку вона перетворювалася.

Навіть у тих сферах, де країни мали відносну перевагу, радянська економіка накладала свій відбиток. У 1980-х роках НДР доручили виробляти комп’ютери — подібно до того, як у Раді економічної взаємодопомоги Угорщину обрали на роль виробника вантажівок й автобусів. Але техніка, яку виготовляли в Східній Німеччині, була не тільки ненадійна і застаріла: централізована система просто не була спроможна виготовити її в достатній кількості. Станом на 1989 рік Східна Німеччина (з населенням у 16 мільйонів) виробляла лише одну п’ятдесяту від кількості комп’ютерів, виготовлених в Австрії (із населенням у 7,5 мільйона), тоді як виробник комп’ютерної техніки Австрія була дрібним конкурентом на світовому ринку. Іншими словами, «порівняльна перевага» була в цьому випадку дуже відносною — НДР витрачала мільйони марок, виробляючи нікому не потрібні товари, які були доступні на світовому ринку за нижчою ціною та кращої якості.

Велика частка відповідальності за це лежала на внутрішніх вадах централізованого планування. До кінця 1970-х Держплан, центральний радянський орган з економічного планування, мав 40 департаментів для різних галузей економіки та 27 окремих міністерств економіки. Сумнозвісна радянська одержимість кількісними показниками була майже пародією на саму себе: Тімоті Ґартон Еш наводить приклад «Плану народного господарства для району Пренцлауер-Берг» (у Східному Берліні), який проголошував, що «бібліотечні каталоги мають збільшитися від 350 до 450 тисяч. Кількість позик має зрости на 108,2%»^[446].

Через систему фіксованих цін було неможливо встановити справжню вартість, задовольнити потреби чи зреагувати на брак ресурсів. Управлінці будь-якого рівня боялися ризикувати й запроваджувати новації, щоб у короткостроковій перспективі ті не зменшили сукупного обсягу виробництва. У будь-якому разі вони не мали для цього стимулу: завдяки відомій політиці Брежнєва щодо «стабільності кадрів» (з 1971 року цей вислів став крилатим) вони міцно трималися на своїх посадах, хай якими нездарами були. Тим часом, щоб переконатися, що вони можуть виконати встановлені згори цілі, бригадири й директори зі шкіри геть пнулися, щоб приховати від влади запаси матеріалів і трудовий ресурс. Таким чином, марнотратство та дефіцит утворювали порочне коло.

Очікуваним наслідком такої системи стало те, що вона сприяла не лише застою й неефективності, а й постійному циклу корупції. Один із парадоксів соціалістичної системи полягає в тому, що відсутність майна зазвичай створює більше, а не менше корупції. Владу, посади та привілеї неможливо купити — вони залежать від взаємного зв’язку між патронажем і клієнтелізмом. Законні права підміняються низькопоклонством, яке радо винагороджується стабільною роботою або кар’єрним зростанням. Для того щоб отримати навіть щось незначне й законне — лікування, предмети матеріальної необхідності, можливість навчатися, — люди мусили обходити закон у безліч дрібних, але корумпованих способів.

Це значною мірою пояснює помітне зростання цинізму в ті роки. Один красномовний приклад: тракторні заводи та виробники вантажівок не дбали про те, щоб виготовити достатньо запчастин, бо так їм було простіше виконати «норму» з виробництва великих машин — от тільки коли ці великі машини ламалися, запчастин не можна було знайти. Офіційні дані наводили лише кількість машин різного призначення, виготовлених у тому чи іншому секторі; там не зазначалося, скільки з них ще справні. Працівники, певна річ, знали більше.

Суть суспільного договору за часів соціалізму саркастично відображав популярний анекдот: «Ви вдаєте, що працюєте, ми вдаємо, що вам платимо». Багато працівників, особливо з гіршою кваліфікацією, були зацікавлені в такому стані справ, оскільки в обмін на політичну покору вони отримували соціальну забезпеченість і низький рівень тиску на робочому місці. Як із ненавмисною іронією було зазначено в офіційному «Маленькому політичному словнику» Східної Німеччини, «у соціалізмі типова для капіталізму суперечність між роботою та вільним часом усунена».

Єдиними складниками типової комуністичної економіки, які станом на 1980 рік працювали порівняно ефективно, були високотехнологічна оборонна промисловість і так звана «друга економіка» — чорний ринок товарів та послуг. Значущість цієї другої економіки — саме існування якої не можна було визнати офіційно — свідчила про прикрий стан «першої». В Угорщині на початку 1980-х років лише 84 тисячі кустарних підприємців, що працювали суто в приватному секторі, задовольняли майже 60% місцевого попиту на послуги — від прокладання труб до проституції.

Додайте сюди приватне агровиробництво разом із державними ресурсами (цеглою, мідним дротом, різні заготовки), які робочі «залучали» для використання у власних інтересах, — і стає зрозуміло, що комунізм радянського зразка, так само як і італійський комунізм, задля того щоб вижити, покладався на паралельну економіку^[447]. Їхні відносини були симбіотичними: комуністична держава могла утримати свою монополію в публічному просторі, тільки спрямувавши в приватну сферу всю діяльність та потреби, яких вона не могла ані заборонити, ані задовольнити; тоді як друга економіка залежала від ресурсів офіційної, а найбільше — від неспроможності власне державного сектору, який забезпечував її ринком та штучно підвищував її цінність, а отже, й прибутки.

Економічний занепад сам по собі слугував постійним спростуванням твердження комунізму про те, що він кращий за капіталізм. І якщо це не стало поштовхом до опозиції, то точно було причиною невдоволення. Для більшості людей, які жили за комунізму в часи Брежнєва, від кінця 1960-х до початку 1980-х, життя вже не визначали терор та репресії. Але воно було сірим і безрадісним. Доросле населення народжувало дедалі менше дітей, більше пиячило (щорічне споживання алкогольних напоїв на душу населення в Радянському Союзі в ті роки зросло в чотири рази) та рано помирало. Громадська архітектура в комуністичних суспільствах була не тільки естетично відразлива, але й неякісна та незручна — точне відображення самої задрипаної авторитарної системи. Якось у розмові з автором цих рядків водій будапештського таксі, махнувши рукою в бік скупчених рядів сірих похмурих багатоповерхівок, що спотворювали далекі околиці міста, зауважив: «Ми в них живемо. Типова комуністична будівля: влітку — спека, взимку — лютий холод».

Квартири, як і все в Радянському блоці, коштували дешево (вартість оренди в середньому становила 4% бюджету типового домогосподарства в СРСР), тому що економіку регулювала не ціна, а дефіцит. Влада мала з цього певну перевагу: вона могла на власний розсуд розпоряджатися дефіцитними благами і так підтримувати лояльність до себе. Але водночас це був серйозний ризик, і більшість комуністичних лідерів це усвідомлювала. Відколи наприкінці шістдесятих стало очевидно, що обіцянка майбутнього «соціалізму» більше не спрацьовує, щоб прив’язати громадян до режиму, комуністична верхівка вирішила ставитися до своїх підданих як до споживачів і замінити (соціалістичну) утопію майбутнього на матеріальний достаток сьогодення.

Такий вибір був зроблений цілком свідомо. Василь Біляк, безкомпромісний чеський політик, який відіграв ключову роль у сприянні вторгненню совєтів у його країну в 1968 році, у промові до Ідеологічної комісії його партії в жовтні 1970 року зауважив таке: «[У 1948 році] у вітринах магазинів висіли плакати, на яких було зображено, який вигляд матиме соціалізм, і люди це сприймали. Тоді був інший історичний час й інші відчуття. Сьогодні ми не можемо повісити плакати із зображенням майбутнього соціалізму, але сьогодні вітрини магазинів мають бути повні товарів, щоб ми могли показати, що рухаємося до соціалізму і що він тут є»^[448].

Іншими словами, план полягав у тому, щоб заохочувати споживацтво як мірило успіху соціалізму. Це було не те саме, що й відомі «кухонні дебати» Хрущова з Ніксоном у 1959 році, коли він запевнив американського віцепрезидента, що комунізм у найближчому майбутньому пережене капіталізм. Біляк, як і Кадар в Угорщині, таких ілюзій не мав. Його задовольняло те, що комунізм був блідою подобою капіталізму, якщо тільки споживачів задовольняли пропозиції на ринку. Керівник НДР Еріх Гонекер, який у 1971 році замінив на чолі партії Вальтера Ульбріхта, за яким точно ніхто не шкодував, аналогічним чином спробував створити для громадян Східної Німеччини скромну версію «дива», яке відбулося в Західній Німеччині в 1950-х роках.

Ця стратегія впродовж певного часу була порівняно успішною. Рівень життя в Чехословаччині, Угорщині й Польщі в 1970-х роках зріс, принаймні якщо вимірювати роздрібним споживанням. Кількість машин і телевізорів — знакових товарів індивідуального тривалого споживання тієї доби — постійно зростала: у Польщі протягом 1975‒1989 років кількість автомобілів у приватній власності в розрахунку на душу населення збільшилась у чотири рази. Під кінець 1980-х на кожні десять осіб в Угорщині припадало чотири телевізори; у Чехословаччині була схожа ситуація. Якщо покупці були готові змиритися з поганою якістю, нудним дизайном і малим вибором, зазвичай вони могли знайти те, що їм було потрібно, у державних магазинах або в «приватному» секторі. Однак у Радянському Союзі такі «додаткові» товари дістати було складніше — та й коштували вони порівняно дорожче.

Те саме стосувалося предметів першої необхідності. У березні 1979 року покупець у Вашингтоні мав працювати 12,5 годин, щоб заробити на загальний «кошик» основних продуктів (сосиски, молоко, яйця, картопля, овочі, чай, пиво тощо). Подібний кошик у Лондоні коштував би 21,4 робочої години, а в Москві — 42,3 години, незважаючи на великі субсидії^[449]. Крім того, радянський чи східноєвропейський споживач мав витратити набагато більше годин, щоб знайти та придбати продукти й інші товари. В одиницях часу та зусиль, якщо не в рублях, кронах чи форинтах, життя за комунізму було дорогим і виснажливим.

Визначення комунізму відповідно до того, як добре він задовольняє приватних споживачів, було проблематичним, оскільки, як було зазначено вище, уся економіка загалом була заточена на виробництво великих обсягів промислових машин і сировини. За винятком продуктів харчування, комуністичні економіки не могли створити те, чого хотіли споживачі (а щодо їжі, то вони і в цьому були не вельми ефективні — Радянський Союз давно став чистим імпортером зерна, а в період із 1970 по 1982 рік утричі збільшив імпорт продуктів харчування). Єдиним способом дати цьому раду було завозити споживчі товари з-за кордону, але за них треба було платити твердою валютою. Отримати її можна було лише через експорт: та за винятком радянської нафти, світовий ринок практично не мав потреби у радянській продукції, хіба що за дуже заниженими цінами, і то не завжди. Тому на практиці єдиний шлях поповнення полиць на Сході полягав у позичанні грошей на Заході.

Захід, певна річ, був радий прислужитися. Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та приватні банківські установи були щасливі позичити гроші країнам Радянського блоку: Червона армія була обнадійливою гарантією стабільності, а комуністична влада переконливо перебільшувала продуктивність і ресурси своїх країн^[450]. Лише впродовж 1970-х років чехословацький борг твердої валюти зріс у дванадцять разів. Польський борг твердої валюти збільшився на 3000%, тому що перший секретар Ґерек та його оточення скуповували субсидовані західні товари, запровадили нові дорогі програми соціального страхування для селян і заморозили ціни на продукти харчування на рівні 1965 року.

Позичання таких масштабів було важко стримати. Коли Ґерек у 1976 році підвищив ціни на продукти харчування, це викликало гнівні протести, які змусили режим відступити та продовжити брати в борг: протягом 1977‒1980 років третина зовнішнього боргу країни йшла на субсидіювання внутрішнього споживання. Економісти-комуністи в Празі радили поступово відходити від субсидій та запроваджувати «справжні» ціни, але їхні політичні керівники боялися соціальних наслідків такого кроку й натомість воліли радше збільшувати свої борги. Як і в міжвоєнні роки, слабкі маленькі держави Східної Європи знову позичали капітал на Заході, щоб фінансувати свої ізольовані економіки й уникати важких рішень.

Міклош Немет, останній комуністичний прем’єр-міністр Угорщини, підтвердив те саме кілька років по тому. Позику в розмірі мільярда дойчмарок, яку Бонн надав у жовтні 1987 року і яку західнонімецькі політики подали як внесок в угорську економічну «реформу», насправді використали так: «Дві третини від неї ми витратили на відсотки, а решту — на імпорт споживчих товарів, щоб пом’якшити ефект економічної кризи». Станом на 1986 рік офіційний дефіцит Угорщини за поточним рахунком становив 1,4 мільярда доларів на рік. Між 1971 та 1980 роками польський борг у твердій валюті збільшився з 1 до 20,5 мільярда, і це ще був не кінець. За своїми власними підрахунками, НДР в останні роки витрачала понад 60% свого річного прибутку від експорту тільки на те, щоб покрити відсотки за своїми боргами Заходу (на які й так була щедра знижка). Югославія, як завжди улюблений клієнт (з 1950 по 1964 рік США покривали три п’ятих річного дефіциту Белграда), отримувала щедрі позики й підтримку на основі офіційних даних, які й близько не мали нічого спільного з реальністю.

Загальний борг Східної Європи у твердій валюті, який у 1971 році становив 6,1 мільярда доларів, зріс до 66,1 мільярда доларів у 1980-му. До 1988 року він сягнув 95,6 мільярда доларів. Ця цифра не охоплювала Румунію, де Чаушеску виплатив зовнішні борги своєї країни, переклавши їх на плечі своїх багатостраждальних громадян; і вона могла б бути ще вищою, якби не певна свобода ціноутворення, запроваджена в Угорщині в 1970-х. Але її значення було очевидним: комуністична система жила не тільки на позичені гроші, але й на позичений час. Рано чи пізно мала настати необхідність робити болісні та соціально руйнівні економічні зміни.

Пізніше Маркус Вольф, східнонімецький шпигун, стверджуватиме, що наприкінці 1970-х він уже дійшов висновку, що НДР «не спрацює», і він точно був не єдиний, хто так думав. Економісти на кшталт угорця Тамаша Бауера та його польського сучасника Лєшека Бальцеровича чудово знали про те, яким хитким став комуністичний картковий будиночок. Але поки його підтримували капіталісти, комунізм міг триматися. Доба застою Леоніда Брежнєва (як її назвав Михайло Горбачов) живила чимало ілюзій, і не лише у своїй країні. У 1978 році, коли Світовий банк у своєму звіті визначив, що насправді в НДР рівень життя вищий, ніж у Великій Британії, князь Потьомкін точно посміхнувся з далекої могили^[451].

Але комуністи розуміли дещо, чого не усвідомлювали західні банкіри. Економічну реформу в Радянському блоці було не просто відтерміновано. Про неї не йшлося взагалі. Як передбачив Амальрік у своєму есеї «Чи доживе СРСР до 1984 року?», комуністична еліта «вважала режим меншим злом, аніж болісний процес його зміни». Економічні реформи навіть найбільш локального та мікро-ефективного характеру мали б негайні політичні наслідки. Економічна система соціалізму не була незалежною сферою — вона була міцно вбудована в політичний режим.

Невипадково на чолі всіх східноєвропейських країн-сателітів стояли літні консервативні опортуністи. У нову добу реалізму Едвард Ґерек у Варшаві (1913 року народження), Ґустав Гусак у Празі (1913 року народження), Еріх Гонекер у Берліні (1912 року народження), Янош Кадар у Будапешті (1912 року народження) та Тодор Живков у Софії (1911 року народження) — не кажучи вже про Енвера Ходжу в Тирані (1908 року народження) та Йосипа Броза Тіто в Белграді (1892 року народження) — були найбільшими реалістами. Як і Леонід Брежнєв, який народився в 1906 році, мав сім орденів Леніна, був чотирикратним Героєм Радянського Союзу, лауреатом Ленінської премії миру, генеральним секретарем та, з 1977 року, головою держави, ці люди зістарилися у звичний спосіб. Їх мало що спонукало рубати гілку, на якій вони сиділи. Вони хай там що збиралися померти у своїх ліжках^[452].

Власне той факт, що «справжній утілений соціалізм» був нежиттєздатним і втратив авторитет, не вирішив його долі. У своїй промові під час вручення Нобелівської премії (присудженої за його відсутності) Олександр Солженіцин палко стверджував: «Щойно брехня розвіється, відразливо розкриється нагота насильства — і насильство слабосиле впаде». Але це було не зовсім так. Нагота радянського насильства була розкрита давним-давно — і ще раз оприявнилася під час катастрофічного вторгнення в Афганістан у 1979 році, — тоді як брехня комунізму дедалі більше розвіювалася і розвінчувалася після 1968 року.

Але система ще не зазнала краху. Унікальний внесок Леніна в європейську історію полягав у тому, щоб захопити відцентрову політичну спадщину європейського радикалізму та спрямувати її у владу через новаторську систему монопольного контролю, рішуче зібрану та силоміць утримувану в одному місці. Комуністична система могла безкінечно підгнивати з країв, але ініціатива щодо її остаточного занепаду могла прийти тільки з центру. В історії кінця комунізму дивовижний розквіт опозиції нового типу в Празі чи у Варшаві був лише кінцем початку. Натомість поява керівництва нового типу в самій Москві мала стати початком кінця.