Розділ 19 Кінець старого ладу

Так більше жити не можна.

Михайло Горбачов (своїй дружині, березень 1985 року)

Найнебезпечніший час для поганого уряду — коли він починає себе реформувати.

Алексіс де Токвіль

Ми не маємо наміру нашкодити НДР чи дестабілізувати її.

Генріх Вінделен, міністр Західної Німеччини з питань внутрішньонімецьких відносин

Історія свідчить, що обставини часом змушували комуністів поводитися раціонально й погоджуватися на компроміси.

Адам Міхнік

Люди, ваш уряд повернувся до вас.

Вацлав Гавел, інавгураційна промова, 1 січня 1990 року

Традиційна версія історії остаточного занепаду комунізму починається з Польщі. 16 жовтня 1978 року Кароля Войтилу, кардинала Краківського, було обрано Папою Римським під іменем Іоанна Павла ІІ; він став першим поляком, що обійняв таку високу посаду. Його обрання викликало безпрецедентні для тих часів очікування. Дехто в Католицькій церкві вважав його ймовірним радикалом: він був молодий (коли він став папою в 1978 році, йому було лише п’ятдесят вісім, а архієпископом Краківським — коли мав тридцять з гаком), але вже брав участь у Другому Ватиканському соборі. Цьому енергійному та харизматичному чоловікові судилося завершити роботу понтифіків Іоанна ХХІІІ та Павла VI і привести Церкву в нову епоху. Він був пастором, а не куріальним бюрократом.

Тим часом консервативні католики були втішені через репутацію Войтили, яку він заслужив за непохитну теологічну твердість та моральну і політичну категоричність, що були наслідком його роботи священником і прелатом за комунізму. Цей чоловік, відомий як «папа ідей», відкритий до інтелектуальних дискусій та наукових дебатів, щодо ворогів Церкви був безкомпромісним. Як і у випадку кардинала Йозефа Ратцінґера, впливового голови Конгрегації Віровчення (і наступника Войтили на посаді папи), наслідки радикальних реформ Іоанна XXIII відбили Войтилі початковий ентузіазм щодо змін.

Польське походження Карола Войтили та його трагічні ранні роки життя певною мірою пояснюють незвичайну силу його переконань й особливий характер його папства. Він втратив матір, коли йому було вісім (а три роки по тому — і свого єдиного старшого брата Едмунда; єдиний близький родич, який залишився живий, його батько, загинув на війні, коли Войтилі було дев’ятнадцять років). Після смерті матері батько відвіз його до святилища Діви Марії в Кальварії-Зебжидовській, а в пізніші роки він часто здійснював туди паломництва: Зебжидовська, як і Ченстохова, — важливе місце культу Діви Марії в сучасній Польщі. Уже у віці п’ятнадцяти років Войтила був головою братства Марії у Вадовицях, його рідному місті, що вже тоді свідчило про його прихильність до культу Діви Марії (що зрештою пояснював ту особливу увагу, яку він приділяв питанням шлюбу й аборту).

Бачення християнства новим папою ґрунтувалося на особливому месіанстві польського католицизму. У сучасній Польщі він убачав не лише бойовий східний фронт справжньої Віри, але й край та людей, обраних служити взірцем і мечем Церкви в боротьбі як проти східного атеїзму, так і проти західного матеріалізму^[453]. Це, а також те, що він довго служив у Кракові, в ізоляції від західних теологічних і політичних течій, мабуть, пояснює його схильність сповідувати містечкове й дещо тривожне польсько-християнське бачення^[454].

Але водночас це пояснює шалену підтримку, яку він мав у своїй країні походження. Із самого початку папа поклав край космополітичній римській поступливості його попередників щодо модерності, секуляризму й компромісу. Його світове турне, яке довершували ретельно продумані виступи на великих стадіонах у супроводі гігантських розп’ять та світлових, звукових і театралізованих спецефектів, здійснювалось як певна місія. Це був Великий Папа, який ніс себе та свою Віру у світ: до Бразилії, Мексики, США і Філіппін; до Італії, Франції та Іспанії; але насамперед — до самої Польщі.

Відкинувши обережну Остполітік своїх попередників, 2 червня 1979 року Іоанн Павло ІІ прибув до Варшави у своє перше з трьох видатних «паломництв» до комуністичної Польщі. Його з обожнюванням зустріли великі натовпи. Його присутність підтвердила й посилила вплив Католицької церкви в Польщі; але папа прагнув не просто підтримати пасивне животіння християнства під комунізмом. Збентеживши декого зі своїх власних єпископів, він почав відкрито відмовляти католиків у Польщі й інших країнах Східної Європи від будь-якого компромісу з марксизмом і запропонував Церкву на роль не тільки тихого святилища, а й альтернативного осердя морального та суспільного авторитету.

Як добре розуміли польські комуністи, така зміна в позиції Католицької церкви — від компромісу до опору — могла призвести до нестабільності в Польщі та кинути відкритий виклик монополії партії на владу. Частково це було тому, що абсолютна більшість поляків залишалася ревними католиками; великою мірою — завдяки власне постаті Войтили. Але вони мало що могли вдіяти: якби папі заборонили приїжджати до Польщі чи виступати, це лише збільшило б його популярність та віддалило від влади мільйони його шанувальників. Навіть після запровадження воєнного стану, коли в червні 1983 року папа повернувся до Польщі й у костелі Святого Івана у Варшаві розповідав своїм співвітчизникам про їхні «розчарування і приниження, страждання і втрату свободи», комуністичні лідери могли тільки стояти та слухати. «Польща, — говорив він, звертаючись до зніяковілого генерала Ярузельського в промові, яку транслювали на телебаченні, — має посісти належне їй місце серед європейських держав між Сходом і Заходом».

Як одного разу зауважив Сталін, Папа Римський не має дивізій. Але Бог не завжди на боці великих батальйонів: те, чого Іоанну Павлу ІІ бракувало у вигляді війська, він надолужував своєю присутністю — та вчасністю. У 1978 році Польща вже була на межі суспільного перевороту. З часу робітничих протестів у 1970 і 1976 роках, спричинених різким зростанням цін на продукти харчування, перший секретар Едвард Ґерек докладав великих зусиль, щоб запобігти народному невдоволенню — здебільшого, як ми пам’ятаємо, шляхом отримання великих позик з-за кордону, які він використовував для того, щоб забезпечити поляків їжею та іншими споживчими товарами за зниженими цінами.

Завдяки появі Комітету оборони робітників Яцека Куроня інтелектуали-опозиціонери й робітничі лідери тепер співпрацювали набагато краще, ніж колись. У відповідь на обережну появу «вільних» (тобто незаконних) профспілок у низці промислових і портових міст, починаючи з Катовиць і Гданська, лідери КОРу підготували в грудні 1979 року «Хартію робітничих прав»: у ній, зокрема, вони вимагали права на незалежні, непартійні профспілки та права на страйк. Як і очікувалося, влада відповіла тим, що заарештувала ідейних лідерів і звільнила робітників-порушників — серед них невідомого тоді електрика Леха Валенсу й чотирнадцять інших працівників «Електромонтажу» в Гданську.

Невідомо, чи продовжував би зростати напівпідпільний рух за робітничі права. Його речників однозначно підбадьорив нещодавній візит папи та відчуття, що режим навряд чи вдасться до жорстокого придушення, бо боїться осуду міжнародної спільноти. Але їхній рух був лише маленьким і неорганізованим колом активістів. Їхню масову підтримку спровокувало те, що Комуністична партія спробувала — втретє за десять років — вирішити економічні проблеми, оголосивши 1 липня 1980 року негайне підвищення цін на м’ясо.

Наступного дня після цього оголошення КОР проголосив себе «страйковою інформагенцією». У подальші три тижні страйки на знак протесту поширилися із тракторного заводу в Урсусі (місці протестів 1976 року) на кожне велике промислове місто країни, діставшись 2 серпня Гданська та його судноверфі імені Леніна. Суднобудівники захопили контроль над верф’ю та заснували неофіційну профспілку «Солідарність» на чолі з Валенсою, який 14 серпня 1980 року видерся на стіну верфі й на верхівку національного страйкового руху.

Коли інтуїтивна відповідь влади — арештувати «заводіяк» та ізолювати страйкарів — не дала результатів, вона вирішила виграти час і розділити своїх супротивників. Політбюро пішло на небачений крок і надіслало своїх представників до Гданська, щоб провести переговори з «поміркованими» лідерами робітників, тоді як Куроня, Адама Міхніка й інших лідерів КОРу тимчасово затримали для допитів.

Режим був змушений поступитися. 1 вересня поліція відпустила всіх затриманих, які ще досі перебували під вартою, а через два тижні польська Державна Рада офіційно прийняла головну вимогу страйкарів — право на формування та реєстрацію вільних профспілок. За вісім тижнів неформальна мережа страйків і стихійних союзів, які тоді утворилися по всій Польщі, об’єдналася в єдину організацію, існування якої влада більше не могла вдавано не помічати: 10 листопада 1980 року «Солідарність» стала першою офіційно зареєстрованою профспілкою в комуністичній країні з десятьма мільйонами зареєстрованих членів. На її установчому національному Конгресі наступного вересня Валенсу обрали президентом.

Із листопада 1980 року по грудень 1981 року Польща жила в піднесеному й непростому стані невизначеності. Радники Валенси, зважаючи на колишні помилки та намагаючись уникнути помсти приниженої комуністичної верхівки, закликали до обачності. Це була революція, яка мусила сама встановити свої межі. Добре пам’ятаючи про 1956 і 1968 роки, Яцек Куронь підкреслював свою незмінну відданість «соціалістичній системі» та повторював, що «Солідарність» визнає «керівну роль партії»: ніхто не хотів надати владі у Варшаві або в Москві привід вивести на вулиці танки.

До певного моменту такі самостійно встановлені обмеження працювали. Публічний порядок денний «Солідарності» свідомо не торкався відверто політичних питань — роззброєння чи зовнішньої політики. Натомість вона зосереджувалася на визначеній стратегії КОРу навколо «дієвого суспільства»: розбудовувала зв’язки з Католицькою церквою (що особливо цікавило Адама Міхніка, який мав рішучий намір побороти традиційний антиклерикалізм польської лівиці й утворити союз із католицькою верхівкою, яка знову піднеслася духом); засновувала місцеві союзи й заводські ради; вимагала самоорганізації та соціальних прав на робочому місці (цю вимогу дослівно запозичили з Конвенції Міжнародної організації праці в Женеві).

Але за комунізму навіть такий обережний «неполітичний» підхід неминуче мусив натрапити на небажання партії поступатися будь-якою справжньою владою чи автономією. Ба більше, економіка продовжувала занепадати: упродовж 1981 року, коли польські робітники — члени новоствореної профспілки проводили зустрічі, влаштовували протести та страйки, щоб домогтися виконання своїх вимог, промислова продуктивність увійшла в кому. З погляду Варшави, а особливо Москви, країна виходила з-під контролю режиму. Вона також подавала поганий приклад сусідам. Попри всі зусилля її обережних очільників, «Солідарність» була приречена викликати привидів Будапешта і Праги.

У лютому 1981 року генерал Войцех Ярузельський пересів із крісла міністра оборони в крісло прем’єра замість на той час уже знеславленого Ґерека. У жовтні він став партійним секретарем після Станіслава Кані. Переконавшись у підтримці армії, а також на вимогу рішучих дій з боку радянського керівництва, щоб зупинити вихід Польщі з-під контролю, він швидко вжив заходів, аби покласти край ситуації, що, як розуміли обидві сторони, не могла тривати безкінечно. 13 грудня 1981 року — саме тоді, коли в Женеві відбувалися переговори між США й СРСР щодо ядерного роззброєння — Ярузельський оголосив у Польщі воєнний стан, нібито щоб запобігти радянському вторгненню. Лідерів і радників «Солідарності» кинули до в’язниці (хоча саму спілку офіційно заборонили лише через рік, і з того часу вона існувала «підпільно»^[455]).

Якщо дивитися на події після 1989 року, поява «Солідарності» здається першим пострілом в останній битві проти комунізму. Але польську «революцію» 1980–1981 років краще тлумачити як апогей робітничих протестів, які почалися в 1970 році проти репресивного та невмілого партійного керівництва економікою. Цинічна некомпетентність, кар’єризм і змарновані життя; зростання цін, протести, страйки та репресії; спонтанна поява місцевих профспілок й активна участь інтелектуалів-дисидентів; співчуття і підтримка Католицької церкви — усе це були знайомі етапи відродження громадянського суспільства, зворушливо зображені Анджеєм Вайдою у стрічках «Людина з мармуру» (1977) та «Людина із заліза» (1981), повчальних кіноісторіях про зраджені ілюзії та відроджені мрії комуністичної Польщі.

Але це все. Самі по собі ці події та явища не провіщали занепаду комуністичної влади. Як продовжували переконувати Міхнік, Куронь та інші до запровадження воєнного стану і після, можливо, комунізм і прогнивав зсередини та знизу, але його не можна було повалити. Як переконливо показала історія, відкрите протистояння призвело б до катастрофічних наслідків. Тож воєнний стан (який залишався чинним до липня 1983 року) та подальший «стан війни» були визнанням певного роду поразки з боку влади — жодна інша комуністична держава не була доведена до таких заходів, а сам Міхнік назвав їх «катастрофою для тоталітарної держави» (водночас визнавши, що це серйозний «крок назад для незалежного суспільства»). Але в центрі комунізму була влада, а влада була не у Варшаві, а в Москві. Польські події стали бентежливим вступом до історії занепаду комунізму, але залишилися інтермедією. Головна дія відбувалася не там.

Придушення опозиції в Польщі ще більше поглибило поступове охолодження відносин між Сходом і Заходом, яке почалося наприкінці 1970-х. Цей період, який дістав назву «другої холодної війни», не варто переоцінювати: хоча на якомусь етапі Леонід Брежнєв і Рональд Рейґан звинувачували один одного в обмірковуванні можливості та навіть плануванні ядерної війни, жодна з країн не мала такого наміру^[456]. Уклавши Гельсінські угоди, і Москва, і Вашингтон вважали, що «холодна війна» завершилася на їхню користь. Насправді ситуація в Європі влаштовувала обидві великі сили, а США поводилися тоді радше як царська Росія в десятиліття після поразки Наполеона в 1815 році — перебувала в ролі континентального поліцейського, присутність якого гарантувала, що жодних інших порушень статус-кво з боку неприборканої революційної сили не буде.

Однак відносини між Сходом і Заходом справді погіршувалися. На радянське вторгнення в Афганістан у грудні 1979 року, яке було здійснене переважно з ініціативи міністра закордонних справ Андрія Громика, щоб встановити стабільний та слухняний режим на чутливому кордоні Радянського Союзу з півдня, США відреагували бойкотуванням Олімпійських ігор, які мали відбутися в 1980 році в Москві (Радянський блок зробив реверанс у відповідь, проігнорувавши Олімпіаду в Лос-Анджелесі в 1984 році), а президент Джиммі Картер публічно заявив про перегляд «своєї думки щодо остаточної мети совєтів» (New York Times, 1 січня 1980 року). Крім того, вторгнення переконало західних лідерів, що їхнє рішення розташувати 108 нових балістичних ракет Pershing ІІ та 464 крилаті ракети в Західній Європі, ухвалене на саміті НАТО за два тижні до того, було мудрим — власне, то був крок у відповідь на розміщення в Україні нового покоління ракет середньої дальності «Піонер». Здавалося, що нова гонка озброєнь набирає обертів.

Ніхто, а найменше — лідери Західної Європи, чиї країни постраждали б найпершими у разі ядерних бомбардувань, не мав ілюзій щодо цінності ядерних ракет. Як воєнні інструменти ця зброя була напрочуд нікудишньою — на відміну від списів, на ній можна було хіба що сидіти. Утім ядерний арсенал діяв як засіб стримування — якщо вашого супротивника можна було переконати, що арсенал зрештою можуть пустити в хід. У будь-якому разі іншого способу захистити Західну Європу від Варшавського пакту, який на початку 1980-х років міг похвалитися п’ятдесятьма з гаком піхотними та бронетанковими дивізіями, 16 тисячами танків, 26 тисячами одиниць військової техніки та 4 тисячами одиниць бойових літаків, не було.

Ось чому прем’єр-міністри Британії (і Марґарет Тетчер, і її попередник Джеймс Каллаґан), канцлери Західної Німеччини й лідери Бельгії, Італії та Нідерландів однаково вітали нові бойові ракети й надали дозвіл на їх розміщення на своїй території. Особливий ентузіазм виявив президент Франції Франсуа Міттеран, який раптом загорівся прихильністю до Західного альянсу: у січні 1983 року, у палкій промові перед Бундестагом, яка дещо здивувала депутатів, він переконував Західну Німеччину, що їй конче необхідно триматися твердої позиції та прийняти найновіші американські ракети^[457].

«Нова» «холодна війна» знову відкрила жахливі перспективи, які виходили за межі уяви, для всього, що стояло на кону, — або для намірів усіх учасників. У Західній Європі відродився антиядерний мирний рух, посилений за рахунок нового покоління «зелених» активістів. У Британії натхненна й виразно англійська компанія феміністок, борців за довкілля й анархістів разом із друзями та родичами розпочала тривалу облогу місця розташування крилатих ракет — бази Повітряних сил Великої Британії Ґрінем Коммон — на превеликий подив її багатостраждального американського гарнізону.

Найбільша опозиція існувала в Західній Німеччині, де канцлер від соціальних демократів Гельмут Шмідт був змушений подати у відставку після того, як ліве крило його власної партії проголосувало проти розміщення нових ракет — пізніше його схвалив і здійснив його наступник, соціал-демократ Гельмут Коль^[458]. Багато німців усе ще плекали ілюзію без’ядерної, нейтральної зони в Центральній Європі, а провідні західнонімецькі «зелені» та соціал-демократи своїми голосами посилювали виступи Східної Німеччини проти ядерної зброї: на демонстрації в Бонні в жовтні 1983 року колишній канцлер Віллі Брандт закликав трьохсоттисячний захоплений натовп вимагати від уряду, щоб він в односторонньому порядку відмовився від будь-яких нових ракет. Так звана «Крефельдська відозва» проти розміщення крилатих ракет і Pershing у Федеративній Республіці зібрала 2,7 мільйона підписів.

Ані вторгнення в Афганістан, ані «стан війни» в Польщі не викликали в Західній Європі аналогічного занепокоєння навіть в офіційних колах (навпаки, першою реакцією канцлера Гельмута Шмідта на оголошення воєнного стану в Польщі в лютому 1982 року було відправити високопоставленого особистого представника до Варшави, щоб сприяти припиненню «ізоляції» країни^[459]). Щодо прихильників миру, то репресії у Варшаві хвилювали їх набагато менше, ніж войовнича риторика, яка лунала з Вашингтона. Попри те, що рішення НАТО розмістити нові ракети супроводжувалося пропозицією переговорів щодо обмеження зброї такого типу (так званий підхід «подвійного треку»), нова стратегія США за нового президента дедалі більше здавалася наступальною.

Войовничість Вашингтона значною мірою виявлялася лише на словах: коли Рональд Рейґан вимагав «лишити Польщу Польщею» чи назвав Москву «імперією зла» (у березні 1983 року), він загравав з американською аудиторією. Зрештою, він же і розпочав переговори щодо скорочення ядерних озброєнь і запропонував відвести американські ракети середньої дальності, якби совєти зробили те саме. Але Сполучені Штати справді взялися до реалізації великої програми переозброєння. У листопаді 1982 року вони заявили про створення балістичної системи МХ, порушивши Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь, а ще через п’ять місяців — про запуск Стратегічної оборонної ініціативи («зоряних воєн»), чим викликали протест з боку Радянського Союзу на тих законних підставах, що вони порушують Договір про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року. Офіційна військова допомога і таємна підтримка Афганістану та Центральної Америки постійно розширювалась. У 1985 році витрати США на оборону зросли на 6% — за мирних часів це було безпрецедентне збільшення^[460].

Ще у вересні 1981 року Рейґан попереджав, що без угоди про ядерну зброю, виконання якої можна перевіряти, почнеться гонка озброєнь, а якщо вона почнеться, то в ній переможуть США. Так і сталося. Пізніше на розбудову оборонних спроможностей Америки дивилися, як на хитро створений важіль, який підірвав фінансові ресурси радянської системи та зрештою зруйнував її. Утім така оцінка не зовсім точна. Гонка озброєнь, яку Радянський Союз розпочав ще в 1974 році, була йому не по кишені. Проте самого банкрутства було замало, щоб поставити комунізм на коліна.

Друга «холодна війна» й позірна войовничість США, безперечно, збільшили тиск на недієздатну систему, яка вже давала тріщини. Радянський Союз побудував військову машину, яка подолала Гітлера, окупувала половину Європи й кожною одиницею зброї могла змагатися із Заходом упродовж сорока років, але жахливою ціною. На піку витрат близько 30‒40% радянських ресурсів ішли на воєнні потреби — у чотири чи п’ять разів більше, ніж у США. Багатьом радянським експертам уже тоді було зрозуміло, що країна не може нести такий тягар нескінченно. Колись рахунок за це нарощування військової моці, що тривало десятиліттями, довелося б оплатити.

Та принаймні в найближчій перспективі зовнішній тиск, очевидно, сприяв зміцненню режиму. Можливо, Радянський Союз і був потьомкінським селом розміром із континент — за лаконічним визначенням Гельмута Шмідта, «Буркіна-Фасо з ракетами», — але в нього справді були ці ракети, і вони надавали своїм власникам певного статусу та поваги. Ба більше, вже не молоді радянські очільники, зокрема голова КДБ Юрій Андропов, дуже серйозно ставилися до американської загрози. Як і їхні візаві у Вашингтоні, вони справді вірили в те, що інша сторона розглядає можливість ядерної війни на випередження. А через жорстку лінію Рейґана, зокрема його Стратегічну оборонну ініціативу, стара радянська верхівка була ще менш схильна до компромісів.

Справжня воєнна дилема, перед якою стояли радянські лідери, була не в Європі і не у Вашингтоні, а в Кабулі. З усією повагою до запізнілої чутливості Джиммі Картера до радянських стратегічних амбіцій, вторгнення СРСР в Афганістан у 1979 році не відкрило нового фронту в стратегічній війні комунізму з вільним світом. Його причиною радше були внутрішні страхи. Перепис населення СРСР 1979 року виявив безпрецедентне збільшення населення (переважно мусульманського) радянської Центральної Азії. У Казахстані й інших радянських республіках на кордоні з Афганістаном — у Туркменістані, Узбекистані й Таджикистані — кількість населення з 1970 року зросла на понад 25%. Упродовж наступного десятиліття, коли населення України збільшилось тільки на 4%, населення Таджикистану виросло майже вдвічі. На думку лідерів європейської Росії, її внутрішні меншини становили для неї демографічну загрозу: виступаючи на 26-му з’їзді Партії в лютому 1981 року, кволий Леонід Брежнєв визнав, що перед СРСР усе ще стояли «національні питання», які потрібно було вирішити.

Якби через окупацію Афганістану в Кабулі вдалося встановити безпечний та дружній режим, радянські лідери вбили б двох зайців. Вони б утвердили присутність Москви на Близькому Сході, яка дещо ослабла, і водночас надіслали б «чіткий сигнал» новому поколінню радянських мусульман, яких вабили мрії про незалежність. Але Радянський Союз, звичайно, зазнав в Афганістані поразки. Брежнєв, Громико та їхні генерали не лише не засвоїли уроків В’єтнаму, повторивши багато американських помилок; вони також забули про поразки власне царської Росії в тому самому регіоні вісімдесят років тому. Натомість катастрофічна спроба СРСР установити маріонетковий режим на незнайомій, ворожій території спричинила непримиренний опір партизанів і фанатиків (моджахедів), які отримували зброю та фінансову підтримку з-за кордону. І замість того щоб «вирішити» національні питання імперії, вона спромоглася лише їх роз’ятрити: «марксистська» влада в Кабулі, яку підтримував СРСР, мало чим допомогла збільшити вплив Москви в ісламському світі, у межах країни чи поза ними.

Одним словом, Афганістан став для Радянського Союзу катастрофою. Те, які травматичні наслідки він мав для солдат-призовників, з’ясувалося лише через десять років. Станом на початок 1990-х років було прийнято вважати, що кожен п’ятий ветеран-афганець — діагностований алкоголік; у пострадянській Росії багато з тих, хто не зміг знайти постійну роботу, примкнув до ультраправих націоналістичних організацій. Але навіть задовго до того радянські очільники й самі могли бачити масштаб їхньої помилки. Окрім людської та матеріальної ціни, десятилітня війна на виснаження в афганських горах стала постійним джерелом сорому в очах міжнародної спільноти. У передбачуваному майбутньому вона виключала будь-яке подальше вирядження Червоної армії за межі СРСР: як пізніше визнав член Політбюро Єгор Лігачов у розмові з американським журналістом Девідом Ремніком, після Афганістану про застосування сили в Східній Європі не могло бути й мови.

Те, що Радянський Союз виявився таким чутливим до наслідків однієї — хоч і видовищно невдалої — неоколоніальної авантюри, свідчить про його внутрішню слабкість. Але афганська катастрофа, як і ціна гонки озброєнь початку 1980-х, яка набирала обертів, не змогла б сама по собі спричинити колапс системи. Брежнєвська «доба застою», що її живили страх, інерція та корисливі інтереси геронтократів, які нею керували, могла б тривати нескінченно. Ані в Радянському Союзі, ані в державах-сателітах точно не було альтернативної влади чи дисидентського руху, які були здатні її закінчити. Це міг зробити лише комуніст. Комуніст і зробив.

Основоположною засадою комуністичного проєкту була віра в закони історії та колективні інтереси, які завжди переважатимуть над індивідуальними мотивами й інтересами. Тому іронія долі полягала в тому, що його майбутнє зрештою визначили долі окремих людей. 10 листопада 1982 року у віці 76 років Леонід Брежнєв, який уже давно ледь тримався на землі, зрештою відійшов у вічність. Його наступникові Андропову вже було 68 років, а стан його здоров’я залишав бажати кращого. Через трохи більше ніж рік, не встигнувши провести жодної запланованої реформи, Андропов помер, а на місце генерального секретаря заступив Костянтин Черненко, якому теж було 72 роки і який так сильно нездужав, що ледь закінчив промову на похороні Андропова в лютому 1984 року. Через тринадцять місяців він також помер.

Смерті трьох старих комуністів, буквально одна за одною, були дещо символічні: покоління партійних лідерів, яке народилося до Першої світової війни, на власні очі бачило більшовицьке зародження Радянського Союзу і на чиє життя та кар’єру наклав тяжкий відбиток Сталін, відходило. Вони отримали у спадок та підтримували авторитарний, геронтократичний апарат, який дбав насамперед про те, щоб забезпечити власне виживання: у світі, у якому виросли Брежнєв, Андропов та Черненко, померти у своєму ліжку було чималим досягненням. Однак тепер світом правили молодші чоловіки: вони були не менш схильні до авторитаризму, але, по суті, не мали іншого вибору, окрім як узятися за проблему корупції, застою та неефективності, які роз’їдали радянську систему на всіх рівнях.

Наступником Черненка, якого, відповідно, 11 березня 1985 року призначили Генеральним секретарем Компартії, був Михайло Сергійович Горбачов. Він народився на півдні, у селищі Ставропольського краю, в 1931 році та був обраний до ЦК у віці 41 року. Тепер, лише через тринадцять років, він очолив Партію. Горбачов був не лише на двадцять років молодший за своїх попередників, а й за будь-якого американського президента до Білла Клінтона. Його швидкому кар’єрному просуванню сприяв Андропов, який його протегував, і багато хто вбачав у ньому потенційного реформатора.

Реформатора, але навряд чи радикального. Михайло Горбачов був справжнім апаратником. У партії він пройшов шлях від парторга крайкому КПРС Ставропольського територіально-виробничого колгоспно-радгоспного управління до депутата Верховної Ради СРСР (обраний у 1970 році). Новий лідер уособлював багато рис свого комуністичного покоління: він ніколи відкрито не критикував партію чи її політику, а проте перебував під великим впливом і враженням одкровень 1956 року. Утім його сподівання не справдилися через помилки хрущовської доби, репресії та інертність подальших брежнєвських десятиліть.

У цьому сенсі Михайло Горбачов був класичним комуністом-реформатором; невипадково на початку 1950-х на юридичному факультеті Московського університету він близько товаришував зі Зденеком Млинаржем, який пізніше відіграв ключову роль у Празькій весні 1968 року. Але, як і всі комуністи-реформатори того покоління, Горбачов був передусім комуністом і тільки потім — реформатором. Як він пояснював французькій комуністичній газеті L’Humanite в інтерв’ю в лютому 1986 року, комунізм-ленінізм залишився для нього високим і незаплямованим ідеалом. Сталінізм? «Поняття, вигадане противниками комунізму й широко застосоване для дискредитації Радянського Союзу та соціалізму загалом»^[461].

Безперечно, так сказав би будь-який генсек радянської партії, навіть у 1986 році. Але Горбачов справді в це вірив, а реформи, які він розпочав, були цілком свідомо леніністичними — або «соціалістичними» — за своїми намірами. Насправді не виключено, що Горбачов міг бути більш ідеологічно переконаним, ніж дехто з його попередників: невипадково, що тимчасом як Микита Хрущов колись сказав свою відому фразу про те, що якби він був британцем, то голосував би за торі, улюбленим закордонним державним діячем Горбачова був іспанець Феліпе Ґонсалес, і саме його версію соціал-демократії радянський очільник із часом почав вважати найближчою до тієї моделі, яку впроваджував він.

Те, що на Горбачова покладали такі надії, свідчило ні про що інше, як про відсутність будь-якої внутрішньої опозиції в Радянському Союзі. Лише партія могла навести лад у тому безладі, який вона створила, і, на щастя, партія обрала своїм лідером людину, яка мала достатньо сил й адміністративного досвіду, щоб спробувати. Бо Горбачов був не тільки нетипово як для високопоставленого радянського бюрократа освіченим і начитаним, а й мав характерну ленінську якість — був готовий піти на компроміс із ідеалами заради мети.

Труднощі, які отримав у спадок Горбачов на посаді генсека КПРС, не були таємницею. Він був вражений тим, що побачив під час поїздок до Західної Європи в 1970-х, і тому збирався одразу кинути всі сили на капітальний ремонт умирущої радянської економіки й розірвання зачарованого кола неефективності та корупції в її хиткому інституційному апараті. Зовнішній борг постійно зростав, оскільки міжнародна ціна на нафту, головну статтю радянського експорту, впала, сягнувши піка наприкінці 1970-х: у 1986 році борг становив 30,7 мільярда доларів, а в 1989-му — 54 мільярди. Економіка, яка впродовж 1970-х так і не виросла, тепер навіть занепадала: радянське виробництво й так відставало за якістю, а тепер навіть кількісно перестало відповідати потребам. Довільно визначені цілі центрального планування, хронічний дефіцит, проблеми з постачанням та відсутність цінових і ринкових індикаторів, по суті, унеможливлювали будь-яку ініціативу.

Відправною точкою для «реформи» в такій системі, як уже давно зрозуміли угорські й інші комуністичні економісти, була децентралізація ціноутворення та ухвалення рішень. Але це натрапляло на майже нездоланні перешкоди. Поза межами країн Балтії практично ніхто в Радянському Союзі не мав жодного досвіду приватного сільського господарства чи ринкової економіки: як виробляти продукт, як визначати ціну товару чи як знайти покупця. Навіть після того, як закон про індивідуальну трудову діяльність, ухвалений у 1986 році, дозволив створювати обмежені (малі) приватні підприємства, було напрочуд мало тих, хто цим користався. Через три роки в усьому Радянському Союзі було лише 300 тисяч підприємців — серед 290-мільйонного населення.

Крім того, будь-який потенційний економіст-реформатор опинявся перед дилемою яйця і курки. Якщо економічна реформа починалася з децентралізації ухвалення рішень чи надання автономії місцевим бізнесам і скасування директив згори, то як могли виробники, управлінці та підприємці працювати без ринку? Навіть у короткій перспективі дефіциту стане не менше, а більше, якщо кожен дбатиме про самозабезпечення на місцях і навіть створення місцевої бартерної економіки. З іншого боку, не можна було просто оголосити про створення «ринку». У суспільстві, де держава десятиліттями критикувала та вщент розносила «капіталізм» (сам Горбачов уникав будь-яких згадок про ринкову економіку аж до 1987 року, і навіть тоді говорив лише про «соціалістичний ринок»), саме це слово вже містило серйозний політичний ризик.

Реформаторський інстинкт підказував компроміс: поекспериментувати зі штучним створенням кількох привілейованих підприємств, вільних від бюрократичних тягарів і забезпечених надійним постачанням сировини та кваліфікованою робочою силою. Очікувалося, що вони стануть успішними й навіть прибутковими моделями для інших аналогічних підприємств: мета полягала в контрольованій модернізації та поступовій адаптації до ціноутворення і виробництва у відповідь на попит. Але такий підхід був наперед приречений через його засадниче припущення — що влада може створити ефективний бізнес офіційним указом.

Вливаючи дефіцитний ресурс у кілька пілотних сільських господарств, фабрик, заводів і сервісних служб, партія справді могла створити тимчасово життєздатні й навіть номінально прибуткові одиниці — але тільки завдяки масштабним субсидіям і перекриттю кисню іншим галузям, яким пощастило менше. У результаті це спричинило зростання нерівності та розчарування. Тим часом начальники сільських господарств і місцеві директори, сумніваючись у тому, куди дме вітер, убезпечували себе від повернення планових вимог та запасалися всім, що потрапляло їм під руки, на випадок, якщо знову закрутять гайки централізованого контролю.

Для консерваторів, які критикували Горбачова, це була знайома історія. Усі радянські програми реформ з 1921 року починалися однаково і видихалися з тих самих причин, починаючи з Нової економічної політики Леніна. Серйозні економічні реформи потребували ослаблення або скасування контролю. Але це не лише одразу поглиблювало проблеми, які вони намагалися розв’язати, це означало саме те, що було сказано: втрату контролю. А комунізм залежав від контролю; по суті, комунізм був контролем: контролем над економікою, контролем над знаннями, контролем над пересуванням, думкою, людьми. Решта було діалектикою, а діалектика, як старий комуніст пояснював молодому Хорхе Семпруну в Бухенвальді, — «це мистецтво та вміння завжди виходити сухим із води»^[462].

Невдовзі Горбачову стало зрозуміло: щоб вийти сухим із води, борячись із радянською економікою, він має визнати, що розв’язати радянську економічну головоломку неможливо окремо від усього іншого. Вона була симптомом ширшої проблеми. Радянським Союзом керували люди, які мали особисту зацікавленість у політичних й інституційних важелях командної економіки; її повсюдні дрібні нелогічності та щоденна корупція були, власне, джерелом їхньої влади й авторитету. Щоб реформувати економіку, партія спершу мала реформувати себе.

Це також навряд чи була нова ідея — періодичні чистки, які влаштовував Ленін та його наступники, зазвичай відбувалися з тією самою проголошеною метою. Але часи змінилися. Радянський Союз, хай який репресивний та відсталий, уже не був убивчою тоталітарною тиранією. Завдяки грандіозним будівельним проєктам Хрущова більшість радянських родин уже жили у власних квартирах. Ці квартири були дешеві, негарні й незручні, однак вони надавали звичайним людям такий ступінь приватності та безпеки, якого не знали попередні покоління: вони вже не були на видноті в інформаторів, а їхні сусіди чи родичі навряд чи здали б їх владі. Для більшості людей доба терору завершилася, тож принаймні покоління Горбачова не могло собі уявити повернення в часи масових арештів і партійних чисток.

Тоді, щоб вирватися з мертвої хватки партійного апарату і здійснити свої плани економічної перебудови, генеральний секретар удався до «гласності», тобто відкритості — офіційного заохочення публічних дискусій навколо ретельно обраного кола тем. Розповівши людям більше про заплановані зміни й підвищивши громадські очікування, Горбачов міг створити інструмент, за допомогою якого він та його прихильники могли б зірвати офіційну протидію його планам. Це теж була давня хитрість, знайома ще, зокрема, царям-реформаторам. У нагальності потреби офіційної відкритості Горбачова переконали катастрофічні події 26 квітня 1986 року.

Того дня, о 01:23, вибухнув один із чотирьох гігантських графітових реакторів на атомній електростанції в Чорнобилі (Україна), через що в атмосферу потрапило 120 мільйонів кюрі радіоактивних речовин — у понад сто разів більше за радіацію Хіросіми й Нагасакі разом узятих. Радіоактивну хмару віднесло на північний захід у Західну Європу і Скандинавію, аж до Уельсу та Швеції. За деякими оцінками, під її впливом опинилося п’ять мільйонів людей. Окрім тридцяти рятувальників, які загинули на місці^[463], близько 30 тисяч осіб з того часу померли від ускладнень, спричинених чорнобильською радіацією, зокрема понад 2 тисячі жителів навколишніх територій — від раку щитовидної залози.

Чорнобиль був не першою екологічною катастрофою Радянського Союзу. У закритому місті Челябінськ-40, секретній дослідницькій базі поблизу Єкатеринбурга в Уральських горах, у 1957 році вибухнула ємність для радіоактивних відходів, сильно забруднивши зону у 8 кілометрів завширшки та 100 кілометрів завдовжки. Сімдесят шість мільйонів кубічних метрів радіоактивних відходів вилилося в Уральську річкову систему, забруднивши її на десятиліття. Десять тисяч людей зрештою евакуювали, а 23 селища зрівняли із землею. Реактор у Челябінську, збудований рабською працею в 1948‒1951 роках, належав до першого покоління радянських атомних споруд^[464].

До інших заподіяних людиною природних лих подібного масштабу належать забруднення озера Байкал, знищення Аральського моря, скидання в Північний Льодовитий океан та Баренцеве море сотень тисяч тонн списаних атомних морських суден і їхнього радіоактивного вмісту, а також забруднення діоксидом сірки під час виробництва нікелю площі розміром з Італію навколо Норильська в Сибіру. Ці та інші екологічні катастрофи завжди були наслідком байдужості, поганого керівництва й радянського варварського ставлення до природних ресурсів. Вони народилися з культури секретності. Вибух у Челябінську-40 офіційно не визнавали впродовж багатьох десятиліть, попри те що він стався на відстані кількох кілометрів від великого міста — того самого міста, де в 1979 році кілька сотень людей померло від сибірської язви, яка просочилася із заводу з виробництва біологічної зброї, розташованого в центрі міста.

Посвячені добре знали про проблеми радянських атомних реакторів: два окремі звіти КДБ, датовані 1982 і 1984 роками, попереджали про «зношене» оснащення (привезене з Югославії) та серйозні неполадки на чорнобильських реакторах № 3 і 4 (який, зрештою, і вибухнув у 1986 році). Цю інформацію тримали в таємниці (і нічого не робили), так само й після вибуху 26 квітня першою інстинктивною реакцією партійного керівництва було замовчати інцидент — на той час по всій країні працювало чотирнадцять установок такого типу, як у Чорнобилі. Москва визнала, що сталося щось надзвичайне, лише через чотири дні після події, а через два тижні видала офіційне комюніке.

Але Чорнобиль не можна було тримати в секреті: міжнародна занепокоєність і неспроможність совєтів мінімізувати шкоду змусили Горбачова через два тижні спершу вийти з публічною заявою, в якій він підтвердив дещо з того, що сталося, але не все; а потім попросити про закордонну допомогу й експертизу. Горбачов був змушений визнати масштаб проблем у його країні, а його співвітчизники вперше публічно дізналися про обсяг державної некомпетентності та байдужості до питань життя і здоров’я. Халтуру, брехливість і цинізм осіб, відповідальних за катастрофу та спробу її приховати, не можна було вважати прикрим викривленням радянських цінностей: це і були радянські цінності, як починав розуміти радянський лідер.

З осені 1986 року Горбачов змінив курс. У грудні того року Андрія Сахарова, найвідомішого у світі дисидента, звільнили з-під домашнього арешту в Горькому (Нижній Новгород), що стало провісником масштабних звільнень радянських політичних в’язнів, які розпочалися наступного року. Цензуру послабили: у 1987 році, після великої затримки, вийшов друком роман Василя Гроссмана «Життя і доля» (через двадцять шість років після того, як М. А. Суслов, ідеологічний комісар партії, заявив, що його не можна публікувати ще «два-три століття»). Спецслужбам наказали припинити глушити закордонні радіохвилі. А в січні 1987 року генеральний секретар КПРС під час промови перед Центральним комітетом партії, яку транслювали по телебаченню, вирішив висловитися на підтримку більш інклюзивної демократії, звертаючись просто до всієї країни через голови партійних консерваторів.

Станом на 1987 рік телевізор був у дев’яти з десяти домогосподарств, і тактика Горбачова напрочуд добре спрацювала: по суті, створивши публічну сферу для напіввідкритої дискусії про проблеми країни та зруйнувавши монополію керівного класу на інформацію, він змушував партію наслідувати його приклад. А ті реформатори всередині системи, які досі не заявляли про себе, могли безпечно висловлюватися і підтримати його. Упродовж 1987‒1988 років генеральний секретар майже всупереч самому собі створював загальнонаціональну підтримку для змін.

Виникли неформальні організації: зокрема клуб «Перебудова», заснований у 1987 році в московському Інституті математики; він, зі свого боку, став поштовхом для «Меморіалу», члени якого присвятили свою діяльність тому, щоб «жила пам’ять про жертв» сталінського минулого. Спочатку самі дивуючись тому, що взагалі існують (зрештою, Радянський Союз усе ще був однопартійною диктатурою), невдовзі вони розцвіли й розмножилися. До 1988 року Горбачова дедалі більше починали підтримувати за межами партії, зокрема громадськість, яка отримала можливість висловлювати власну думку.

Логіка реформаторських цілей Горбачова та його рішення по-справжньому звернутися до країни всупереч консервативним критикам усередині державного апарату змінили динаміку перебудови. Починаючи як реформатор усередині керівної партії, її генсек тепер дедалі більше працював проти неї чи принаймні намагався обійти партійний опір змінам. У жовтні 1987 року Горбачов уперше публічно заговорив про сталінські злочини й попередив, що, якщо партія не відстоюватиме реформи, вона втратить свою центральну роль у суспільстві.

На партійній конференції в червні 1988 року він повторив, що відданий реформі й послабленню цензури, й оголосив про підготовку до відкритих (тобто змагальних) виборів до З’їзду народних депутатів наступного року. У жовтні 1988 року він усунув з посади декого зі своїх головних опонентів, зокрема давнього критика Єгора Лігачова, та був обраний президентом Верховної Ради (тобто головою держави) замість Андрія Громика, останнього з динозаврів. Усередині партії йому все ще протидіяла потужна тилова опозиція; але в країні загалом його популярність була рекордною, і саме завдяки цьому він мав змогу рухатися вперед — і, зрештою, практично не мав іншого вибору^[465].

Вибори в травні — червні 1989 року були першими більш-менш вільними виборами в Радянському Союзі з 1918 року. Вони не були багатопартійними (це сталося тільки в 1993 році, коли Радянського Союзу вже не було), а їхній результат був здебільшого визначений наперед, оскільки багато мандатів могли отримати лише висуванці від партії, а конкуренція всередині партії була заборонена; але до З’їзду, сформованого за їхніми підсумками, увійшло багато незалежних і критичних голосів. Те, як вони відбувалися, транслювали на стомільйонну глядацьку аудиторію, а вимоги Сахарова й інших щодо подальших змін — зокрема скинути дедалі більш дискредитовану партію з її привілейованого престолу — не можна було проігнорувати навіть Горбачову, який спочатку не хотів до них прислухатися. Монополія на владу вислизала з рук комуністів, і в лютому за підтримки Горбачова З’їзд радо проголосував за те, щоб викинути з радянської Конституції головний пункт — статтю 6, яка закріплювала за Комуністичною партією «керівну роль»^[466].

Внутрішньому перевороту в СРСР у 1985–1989 роках сприяли значні зміни в радянській зовнішній політиці за Горбачова та його нового міністра закордонних справ Едуарда Шеварднадзе. Із самого початку Горбачов чітко дав зрозуміти, що має намір зняти із СРСР щонайменше найважчі військові тягарі. Менше ніж за місяць після того, як прийшов до влади, він зупинив радянські ракетні розміщення і, крім того, запропонував не обмежені умовами переговори щодо ядерної зброї, почавши з пропозиції вдвічі зменшити стратегічний арсенал обох супердержав. Уже в травні 1986 року, після несподівано успішного «саміту» з Рейґаном у Женеві (перша з п’яти таких безпрецедентних зустрічей), Горбачов погодився на те, щоб американські «передові системи» виключили з переговорів щодо стратегічних озброєнь, якщо це допоможе їх розпочати.

Наступний саміт відбувся в Рейк’явіку в жовтні 1986 року. Рейґан і Горбачов не змогли дійти згоди щодо ядерного роззброєння, однак заклали основу для майбутнього успіху. До кінця 1987 року Шеварднадзе та державний секретар США Джордж Шульц підготували проєкт Договору про ліквідацію ракет середньої і малої дальності, який підписали й ратифікували наступного року. Цей договір, яким було підтримано попередню пропозицію Рональда Рейґана щодо «нульової опції», означав, що СРСР погоджується, що в ядерній війні в Європі неможливо перемогти, і створив фундамент навіть ще важливішого договору, підписаного в 1990 році, який обмежував присутність і використання звичайних збройних сил на європейському континенті^[467].

З погляду Вашингтона, поступки Горбачова щодо озброєнь, звичайно, здавалися перемогою Рейґана, а відповідно — у контексті гри з нульовою сумою, яку сповідували стратеги «холодної війни» — поразкою Москви. Але для Горбачова, пріоритети якого перебували всередині держави, досягнення більшої стабільності міжнародного середовища вже саме по собі було перемогою. Таким чином він вигравав час та здобував підтримку внутрішніх реформ. Справжнє значення цієї серії зустрічей і домовленостей полягало в тому, що СРСР визнавав: військове протистояння за кордоном — не лише дороге, а й неефективне. Як пояснив Горбачов у жовтні 1986 року під час візиту до Франції, «ідеологія» не підходила на роль основи зовнішньої політики.

Цей погляд формувався під впливом порад, які він почав отримувати від нового покоління радянських експертів із зовнішньої політики, зокрема його колеги Олександра Яковлєва, якому стало зрозуміло, що СРСР може досягти більшого контролю в зовнішніх відносинах завдяки добре прорахованим поступкам, аніж через безплідну конфронтацію. Зовнішня політика, на відміну від тих нерозв’язних проблем, що стояли перед Горбачовим усередині країни, була сферою, яку він контролював безпосередньо, а отже, міг сподіватися на швидкі покращення. Проте міжнародні відносини Радянського Союзу на рівні супердержав не варто переоцінювати: Горбачов надавав зв’язкам із Західною Європою не меншого значення, аніж американським справам: він часто туди їздив і встановив добрі стосунки з Гонсалесом, Колем і Тетчер (відомо, що вона говорила про нього як про людину, з якою «можна було мати справу»)^[468].

Справді, у багатьох аспектах Горбачов вважав себе насамперед європейським державним діячем із європейськими пріоритетами. Його прагнення завершити гонку озброєнь та нагромадження ядерної зброї було тісно пов’язане з новим підходом до ролі Радянського Союзу як виразно європейської держави. «Озброєння», заявив він у 1987 році, «мають бути зменшені до тієї кількості, яка необхідна для суто оборонних цілей. Настав час двом військовим альянсам скоригувати свої стратегічні концепції так, щоб вони більше відповідали оборонним цілям. Кожна квартира в “європейському домі” має право захищатися від грабіжників, але водночас не треба нищити майно сусідів».

У тому самому дусі та з аналогічних причин радянський лідер одразу зрозумів нагальну необхідність виходу Радянського Союзу з Афганістану — «кровоточивої рани», як він назвав його на з’їзді партії в лютому 1986 року. Через п’ять місяців він оголосив виведення з Афганістану близько 6 тисяч радянських військ, у листопаді того самого року воно було завершене. У травні 1988 року, після того як у Женеві вдалося досягти домовленості з Афганістаном і Пакистаном під гарантії обох супердержав, радянські військові почали виходити з Афганістану — останній солдат Червоної армії залишив Афганістан 15 лютого 1989 року^[469].

Афганська авантюра не лише не розв’язала національне питання в СРСР — вона, як тепер уже було абсолютно очевидно, його загострила. Те, що СРСР мав справу з низкою незговірливих національних меншин, частково було проблемою, яку створив він сам: зрештою, саме Ленін та його наступники вигадали різноманітні піддані «нації», які оформили відповідно в регіони та республіки. Відтворюючи імперські підходи, Москва заохочувала появу (там, де п’ятдесят років тому про національність і державність нічого й не чули) інституцій та інтелігенції, які гуртувалися навколо державного міського центру — «столиці». Перших секретарів Компартії на Кавказі чи в республіках Центральної Азії зазвичай обирали серед представників домінантної в ній етнічної групи. Щоб захистити свою вотчину, ці особи зі зрозумілих причин тяжіли до ототожнення себе зі «своїм» народом, особливо коли в центральному апараті почали з’являтися тріщини. Партія затріщала по швах під відцентровим тиском занепокоєних місцевих очільників, які захищали власні інтереси.

Здається, що Горбачов не до кінця збагнув цей процес. «Товариші, — інформував він партію в 1987 році, — ми можемо упевнено сказати, що національне питання в нашій країні вирішене». Можливо, він і сам до кінця не вірив у те, що говорив; але він точно думав, що деякого послаблення центрального контролю й задоволення деяких найдавніших скарг буде достатньо (наприклад, у 1989 році кримським татарам нарешті дозволили повернутися додому після десятиліть азійського заслання). З’ясувалося, що в континентальній імперії, де понад сто етнічних груп від Балтійського до Охотського морів мали давні образи, про які їх тепер підбурювала говорити гласність, це було серйозною помилкою.

Неадекватна відповідь Горбачова на вимоги далеких окраїн Радянської імперії не має дивувати. Горбачов від самого початку, як ми пам’ятаємо, був «комуністом-реформатором», хоча й дуже незвичайним: він співчутливо ставився до потреби змін та оновлення, але не хотів підважувати основних догматів системи, у якій виріс. Як і інші представники його покоління в Радянському Союзі та інших країнах, він щиро вірив, що єдиний шлях до покращення лежить через повернення до ленінських «принципів». Радянському лідеру дуже пізно спало на думку, що сам проєкт ленінізму міг бути хибний — лише в 1990 році він нарешті дозволив друкувати в СРСР відверто антиленінських письменників на кшталт Олександра Солженіцина.

Дух ранніх цілей Горбачова можна проілюструвати на прикладі неповторного характеру новоявленої офіційної терпимості до попмузики, роз’ясненої в газеті «Правда» в жовтні 1986 року: «Рок-н-рол має право на існування, але тільки якщо він мелодійний, має сенс і гарно виконується». Це саме те, чого прагнув Михайло Горбачов — мелодійного, змістовного і гарно виконаного комунізму. Можна було здійснювати необхідні реформи й надавати доцільні свободи, але нерегламентованої вольності бути не могло: навіть у лютому 1988 року влада все ще грубо придушувала діяльність незалежних видавництв та друкарень.

Однією із цікавих особливостей комуністів-реформаторів було те, що вони завжди розпочинали з донкіхотської мети реформувати одні складові своєї системи й не чіпати інших: наприклад, запровадити орієнтовані на ринок стимули і водночас залишити механізми центрального планування, або ж дозволити більшу свободу самовираження, але зберегти монополію партії на правду. Проте в частковому реформуванні або реформі одного сектору окремо від інших уже була закладена суперечність. «Керований плюралізм» чи «соціалістичний ринок» були приречені від самого початку. Щодо ідеї про те, що «провідну роль» Компартії можна було зберегти, тоді як сама партія лише позбудеться патологічних метастазів, які дали сімдесят років абсолютної влади, то вона свідчить про певну політичну наївність з боку Горбачова. В авторитарній системі влада неподільна: варто поступитися частиною — і зрештою втратиш усе. Майже чотири століття тому монарх Якоб І з династії Стюартів розумівся на цьому значно краще — його лаконічна відмова шотландським пресвітеріанам, які протестували проти влади його єпископів, звучала так: «Немає єпископа — немає короля».

Урешті-решт Горбачов та його контрольована революція залишилися на узбіччі через масштаб суперечностей, які вони створювали. Озираючись назад, він з дещицею жалю відзначив: «Звичайно, мене засмучує те, що я не зміг утримати весь процес перебудови в рамках своїх намірів». Але наміри були несумісні з рамками. Щойно стійкого опору цензури, контролю та репресій не стало, усе похідне в радянській системі — планова економіка, публічний дискурс, партійна монополія — просто розвалилося.

Горбачов не досягнув своєї мети — реформованого та ефективного комунізму, позбавленого своїх недоліків. Це навіть можна назвати цілковитою поразкою. Проте його досягнення вражали. В СРСР не було незалежних чи навіть напівавтономних інститутів, від імені яких могли мобілізуватися критики й реформатори: радянську систему можна було демонтувати лише зсередини та шляхом ініціативи згори. Запровадивши спочатку першу маленьку зміну, а потім ще і ще, Горбачов дедалі більше підточував ту саму систему, нагору якої піднявся. За допомогою широких повноважень партійного генсека він зруйнував партійну диктатуру зсередини.

Це був надзвичайний та безпрецедентний вчинок. У 1984 році, коли помер Черненко, цього ніхто не міг передбачити. Горбачов, на думку одного з його наближених радників, був «генетичною помилкою системи»^[470]. З позиції сьогодення є спокуса зробити висновок, що його поява була напрочуд вчасною: оскільки радянська система захиталася, з’явився лідер, який розумів, що сталося, й успішно застосував стратегію демонтажу імперії. Час народжує героїв? Можливо. І Михайло Горбачов точно не був просто одним з апаратників.

Але він, без сумніву, і гадки не мав, що робить, і вжахнувся б, якби дізнався. Його критики були більш проникливими. З одного боку, партійні старообрядці зі зрозумілих причин ненавиділи Горбачова: багато з них радо підтримали сумнозвісний лист, який вийшов у газеті «Радянська Росія» 13 березня 1988 року і в якому Ніна Андрєєва, ленінградська вчителька, гнівно попереджала (як виявилося, цілком обґрунтовано), що нові реформи неминуче повернуть країну до капіталізму. З іншого боку, Горбачов ніколи не мав безумовної підтримки радикальних реформаторів, яких дедалі більше дратувала його очевидна нерішучість. Однією зі слабкостей Горбачова було те, що він почувався змушеним триматися середини, щоб не втратити контроль над подіями: він заохочував нові ідеї, але потім зісковзував в обійми партійних консерваторів, тоді як радикальні реформатори на кшталт Яковлєва чи Бориса Єльцина тиснули, щоб він ішов значно далі. Через такі вагання, буцімто небажання відстоювати логіку своїх починань і намагання не заходити надто далеко чи надто швидко, ті, хто спочатку ним захоплювався, почувалися розчарованими.

Проблема полягала в тому, що, послабивши монополію партії на владу й ініціативу, Горбачов відповідно зменшив і свій власний вплив. Він був змушений вступати в тактичні союзи й маневрувати між радикальними позиціями інших. Для демократичних політиків це знайома, хоч і незручна, необхідність; але в очах країни, яка звикла до сімдесяти років диктатури, такі хитання робили Горбачова просто слабким. З початку 1989 року й надалі популярність радянського президента серед громадськості стабільно падала. Станом на осінь 1990 року Горбачова підтримував тільки 21% населення.

Отже, задовго до того, як Горбачов утратив владу, він остаточно потрапив у немилість. Але тільки у своїй країні — за кордоном буяла «Горбіманія». Під час його дедалі регулярніших візитів за кордон Горбачова урочисто приймали західноєвропейські політики й вітали захоплені натовпи. Наприкінці 1988 року Марґарет Тетчер — одна з найпалкіших шанувальниць Горбачова — заявила, що «холодна війна» «закінчилася». З перспективи Східної Європи такий діагноз міг видатися передчасним; але й там Михайло Горбачов мав велику популярність.

У «народних» демократіях внутрішньополітичні муки радянського лідера не лишилися непоміченими, але важили менше, ніж його закордонні виступи, зокрема широко цитована промова перед Організацією Об’єднаних Націй 7 грудня 1988 року. Оголосивши про одностороннє скорочення звичайних збройних сил Радянського Союзу в Європі, Горбачов повчально повідомив слухачам, що «свобода вибору — це універсальний принцип. Винятків бути не може». То була не просто відмова від «доктрини Брежнєва», визнання, що Москва не застосовуватиме силу, щоб нав’язати свою версію соціалізму братнім державам. Поступкою Горбачова стало те (і так його одразу ж і зрозуміли), що громадяни держав-сателітів тепер були вільні йти своєю дорогою, не обов’язково соціалістичною. Східна Європа от-от мала повернутися в історію.

Під керівництвом Михайла Горбачова Радянський Союз, починаючи з 1985 року, дедалі більше усувався від прямого нагляду за державами-сателітами. Але до чого могло призвести таке зростання відчуження, залишалося незрозумілим. Народними демократіями все ще керували авторитарні партійні кліки, а їхня влада спиралася на масивний репресивний апарат. Поліція та розвідка були тісно пов’язані із силовим апаратом Радянського Союзу й підзвітні йому, а також продовжували працювати напівавтономно від місцевої влади. Тимчасом коли керманичі в Празі, Варшаві чи Східному Берліні починали усвідомлювати, що більше не можуть розраховувати на безумовну підтримку Москви, ані вони, ані громадяни їхніх країн не мали чіткого розуміння, що це означало.

Ситуація в Польщі була ілюстрацією цієї непевності. З одного боку, оголошення воєнного стану відновило авторитарну владу Компартії. З іншого, придушення «Солідарності» та закриття рота її лідерам ніяк не полегшили головних проблем країни. Навпаки, Польща все ще була в боргах, але тепер, завдяки тому, що міжнародна спільнота засудила репресії, її правителі більше не могли викручуватися з труднощів за допомогою закордонних позик. По суті, польські очільники стояли перед тією самою дилемою, яку вони намагалися розв’язати в 1970-х, але мали навіть менше варіантів рішень.

Тим часом опозиція опинилася поза законом, але не поза дійсністю. Підпільний друк тривав, так само як і лекції, дискусії, театральні вистави і ще багато чого іншого. Сама «Солідарність», попри заборону, зберігала віртуальну присутність, особливо після того, як її найвідоміший представник Лех Валенса вийшов з ув’язнення в листопаді 1982 року (а наступного року заочно отримав Нобелівську премію миру). Режим не міг наражатися на ризик, заборонивши наступний візит папи в червні 1983 року, а після цього церква стала брати ще активнішу участь у підпільній та напівпублічній діяльності.

Політична поліція продовжувала репресії: в одному сумнозвісному випадку в 1984 році вона стояла за викраденням та вбивством популярного радикального священника, отця Єжи Попелушка — pour decourager les autres^[471]. Але Ярузельський і більшість його оточення вже зрозуміли, що такі провокації та протистояння більше не діятимуть. На похорон Попелушка зібрався натовп у 350 тисяч осіб; а інцидент не лише не залякав опозицію, а лише продемонстрував масштаб народної підтримки церкви та «Солідарності» незалежно від того, чи була вона дозволена. Станом на середину 1980-х років Польща стрімко наближалася до протистояння між нескореним суспільством і дедалі більше сповненої розпачу державою.

Природним інтуїтивним кроком з боку партійного керівництва (і у Варшаві, і в Москві) було запропонувати «реформи». У 1986 році Ярузельський, на той час президент держави, випустив із в’язниці Адама Міхніка й інших лідерів «Солідарності» та через новостворене Міністерство економічних реформ запропонував скромний набір економічних змін, спрямованих, серед іншого, на поновлення іноземного фінансування польського державного боргу, який швидко наближався до позначки в 40 мільярдів доларів^[472]. У дивному реверансі в бік демократії уряд у 1987 році навіть почав запитувати у поляків, економічну реформу якого «типу» вони хотіли б: «Чому б ви надали перевагу? — запитували вони. — 50-відсотковому збільшенню ціни на хліб та 100-відсотковому на бензин чи 60-відсотковому збільшенню ціни на бензин і 100-відсотковому на хліб?». Не дивно, що відповідь суспільства, по суті, звучала так: «Ні тому, ні тому».

Запитання — і рішення його поставити — добре ілюструє політичну й економічну кризу комуністичних лідерів Польщі. Про занепад авторитету влади свідчить навіть те, що членство Польщі в МВФ стало можливим частково завдяки згоді самої «Солідарності». Попри заборону, спілка змогла зберегти свою організацію за кордоном, і саме брюссельський офіс «Солідарності» рекомендував директору-розпоряднику МВФ у вересні 1985 року прийняти Польщу до своїх лав — водночас переконуючи, що часткові покращення Ярузельського були наперед приречені і що лише пакет докорінних реформ міг владнати проблеми країни^[473].

До 1987 року найдивовижнішою ознакою польського становища стала власне безпомічність партії та її органів. Польська об’єднана робітнича партія, чиїй монополії на владу, по суті, ніщо очевидне не загрожувало, скочувалася в небуття. «Контрсуспільство», десятиліття тому задумане в теорії Міхніком й іншими, фактично постало як джерело влади й ініціативи. Після 1986 року дискусії всередині польської опозиції тривали не так про те, як навчити суспільство бути вільним, як навколо того, якою мірою опозиція має погоджуватися на співпрацю з режимом і заради чого.

Група молодих економістів з Варшавської школи планування й статистики під керівництвом Лєшека Бальцеровича вже розробляла плани для автономного приватного бізнес-сектору, вільного від центрального планування, — тобто ринку; ці та інші пропозиції запекло дискутували «неофіційні» поляки та широко обговорювали за кордоном. Але керівні принципи політичного «реалізму» й засади «самообмеження» 1980–1981 років залишалися чинними: конфронтації та насильства, які могли лише зіграти на руку партійним «яструбам», ретельно й успішно уникали. Одна справа — розмови, інша — авантюри.

Тригером остаточного занепаду партії цілком очікувано стала чергова спроба «реформувати» економіку — або, у скромніших термінах, зменшити надмірний борг країни. У 1987 році ціни для споживачів підняли приблизно на 25%; у 1988 році — ще на 60%. Як і в 1970, 1976 та 1980 роках, різкий стрибок цін спровокував низку страйків, що завершилися масовим припиненням виробництва та переходом підприємств під контроль робітників навесні й улітку 1988 року. У минулому, коли в комуністичної влади не було ніяких важелів впливу на робочу силу, вона або полишала спроби підняти ціни, або вдавалася до насильства — або і те, і те. Цього разу вона пішла третім шляхом — звернулася по допомогу безпосередньо до лідерів робітників. У серпні 1988 року генерал Чеслав Кіщак, міністр внутрішніх справ, закликав Леха Валенсу — невизнаного лідера формально не визнаної організації, який не мав жодного офіційного статусу, — зустрітися з ним та провести переговори щодо того, як припинити робітничі протести в країні. Спершу Валенса схилявся до відмови, але зрештою погодився.

Валенсі нескладно було звернутися до страйкарів — моральний авторитет «Солідарності» після 1981 року тільки зріс. Але основні проблеми нікуди не зникли: рівень інфляції в країні тепер сягав 1000% на рік. Після того між «Солідарністю» й урядом протягом чотирьох місяців тривали безсистемні неофіційні контакти, які спричинили ще більше суспільних закликів до «реформи». Влада, безпомічно пливучи за течією, вагалася між діями й погрозами: змінювала міністрів, заперечувала будь-які плани щодо переговорів, обіцяла економічні зміни, погрожувала закрити судноверфі в Гданську. Віра суспільства в тодішню державу зникла.

18 грудня 1988 року — прикметно, хоч і випадково, — лише через тиждень після епохальної промови Горбачова в ООН, «Солідарність» сформувала у Варшаві «Комітет громадян», щоб спланувати повноцінні переговори з урядом. Ярузельський, у якого, здавалося, закінчилися варіанти дій, зрештою визнав очевидне та змусив Центральний комітет дещо неохоче погодитися на переговори. 6 лютого 1989 року комуністи офіційно визнали «Солідарність» стороною переговорів і відкрили «круглий стіл» перемовин з її представниками. Вони тривали до 5 квітня. Того самого дня (знову ж таки через тиждень після великих змін в СРСР, цього разу відкритих виборів до З’їзду народних депутатів) усі сторони погодилися на легалізацію незалежних профспілок, ухвалення далекосяжного економічного законодавства та, найголовніше, проведення нових виборів до законодавчого органу.

Із перспективи сьогодення здається, що результатом круглого столу стало погодження завершення епохи комунізму в Польщі, і щонайменше деяким його учасникам це було ясно вже тоді. Але ніхто не очікував, що розв’язка настане так швидко. Вибори, призначені на 4 червня, дозволяли справжній вибір безпрецедентного масштабу, але їхні правила були перекручені так, щоб забезпечити більшість комуністам: голосування за склад національного Сенату було справді відкритим, але на виборах до Сейму (Парламентської асамблеї) половина мандатів була закріплена за офіційними кандидатами (тобто комуністами). А через те, що вибори мали відбутися так скоро, уряд сподівався отримати переваги від неорганізованості й недосвідченості своїх опонентів.

Результати для всіх стали громом серед ясного неба. За підтримки спонтанно заснованої нової щоденної «Виборчої газети» (Gazeta Wyborcza) Адама Міхніка «Солідарність» отримала 99 зі 100 мандатів у Сенаті та всі мандати, за які їй було дозволено змагатися в Сеймі. Тим часом лише два кандидати-комуністи, які змагалися за «зарезервовані» мандати, вибороли 50% голосів, необхідних для перемоги. Зазнавши повної поразки та безпрецедентного публічного приниження, комуністичні лідери Польщі могли проігнорувати результати виборів, знову оголосити воєнний стан або ж визнати поразку та поступитися владою.

За таких умов вибір був очевидний: як Горбачов чітко дав зрозуміти Ярузельському в приватній телефонній розмові, результат виборів мав залишитися чинним. Першою думкою Ярузельського було домогтися компромісу, який би допоміг йому зберегти лице, і запросити «Солідарність» об’єднатися з ним у коаліційному уряді, але цю пропозицію відкинули. Замість цього, після кількох тижнів подальших переговорів та безуспішних спроб комуністів призначити свого прем’єр-міністра, партійне керівництво змирилося з неминучим, і 12 вересня 1989 року Тадеуша Мазовецького затвердили на посаді як першого некомуністичного прем’єр-міністра післявоєнної Польщі (хоча комуністи зберігали контроль над деякими ключовими міністерствами).

Тим часом парламентська група «Солідарності» здійснила хитрий політичний маневр: спільно проголосувала за призначення Ярузельського головою держави, по суті, заручившись підтримкою поміркованих комуністів у подальшому перехідному періоді та пом’якшивши їхнє приниження. Наступного місяця уряд Мазовецького оголосив плани встановлення «ринкової економіки», представленої в програмі стабілізації (так званому «Плані Бальцеровича»), схваленій Сеймом 28 грудня. Ще через день «керівна роль» польської Компартії була офіційно викреслена з Конституції країни. За чотири тижні, 27 січня 1990 року, саму партію розпустили.

Сум’яття останніх місяців комуністичної Польщі не має засліпити нас у питанні усвідомлення довгого та доволі повільного процесу, який йому передував. Більшість дійових осіб драми 1989 року — Ярузельський, Кіщак, Валенса, Міхнік, Мазовецький — уже багато років перебували на сцені. Країна пройшла шлях від короткого розквіту відносної свободи в 1981 році до воєнного стану, а після того — тривале й непевне чистилище репресивної напівтолерантності, яке зрештою увінчалося повторенням економічної кризи попереднього десятиліття. Попри всю силу Католицької церкви, загальнонаціональну популярність «Солідарності» та незмінну ненависть польського народу до своїх комуністичних правителів, останні так довго чіплялися за владу, що їхній остаточний крах виявився до певної міри несподіваним. Це було довге прощання.

У Польщі воєнний стан та подальші події оприявнили обмеження і недоліки партії; натомість репресії не лише зміцнили опозицію, а й зробили її обережнішою. В Угорщині аналогічна обережність формувалася через геть інший досвід. Двадцять років непевної толерантності розмили чіткі межі офіційно прийнятної незгоди. Зрештою, Угорщина була першою комуністичною державою, де Hilton у грудні 1976 року відкрив свій перший готель по той бік залізної завіси; де Біллі Ґрем^[474] організував навіть не один, а три публічні тури у вісімдесяті роки; і куди здійснили візити (і до якої потай були прихильні) два держсекретарі та віцепрезидент США Джордж Буш у те саме десятиліття. До 1988 року комуністична Угорщина набула однозначно «позитивного» іміджу.

Частково з цієї причини опозиція партії довгий час не виявлялася відкрито. Найбільшими проявами мужності здавалися нещирість і лавірування — особливо тим, хто пам’ятав 1956 рік; а життя в Угорщині за Яноша Кадара було стерпним, хоч і сірим. У реальності, попри різноманітні реформи й «нові економічні механізми», стан офіційної економіки, як ми пам’ятаємо з попереднього розділу, був не кращий, як у Польщі. Безперечно, «чорна» чи паралельна економіка дозволяла багатьом людям вийти на дещо ліпший рівень життя, ніж у країнах — сусідах Угорщини. Але, як показували дослідження угорських фахівців із соціальної статистики, країна потерпала від значної нерівності в доходах, забезпеченні охорони здоров’я та житлових умов; соціальна мобільність і ступінь добробуту справді відставали від Заходу; населення страждало від перепрацьовування (багато людей працювали на двох чи навіть трьох роботах), високого рівня алкоголізму та психічних розладів, а рівень самогубств був найвищим у Східній Європі.

Отож для невдоволення було достатньо підстав. Але організованої політичної опозиції не існувало. Хоча в 1980-х роках виникли деякі незалежні організації, вони здебільшого були обмежені питаннями довкілля чи протестами щодо поганого ставлення Румунії до своєї угорської меншини — у цьому питанні вони могли розраховувати на мовчазну підтримку комуністів (яка пояснює толерантне ставлення держави до виразно націоналістичного Угорського демократичного форуму, започаткованого у вересні 1987 року). Угорщина залишалася «соціалістичною республікою» (як офіційно визначала її форму правління нова редакція Конституції від 1972 року). Критика та висловлення незгоди були здебільшого зосереджені всередині керівної партії, хоча у виборах у червні 1985 року вперше могли брати участь інші кандидати, а жменька офіційно схвалених незалежних кандидатур навіть пройшла до парламенту. Однак серйозні зміни почалися тільки в 1988 році.

Каталізатором змін в Угорщині стало розчарування молодшого покоління комуністів-«реформаторів», які відкрито підтримували перетворення, втілювані Горбачовим у КПРС, щодо закостенілості їхньої власної вже не молодої партійної верхівки. У травні 1988 року, на спеціально скликаній комуністичній конференції, їм нарешті вдалося усунути від влади 76-річного Кадара та замінити його на прем’єр-міністра Кароя Ґроса. Суто практичні наслідки цього внутрішньопартійного перевороту обмежувалися програмою економії, яка мала на меті посилити «ринкові сили»; але переворот мав велике символічне значення.

Янош Кадар правив в Угорщині увесь час, починаючи з революції 1956 року, у придушенні якої він відіграв суттєву роль. Незважаючи на свій радше позитивний імідж за кордоном, для угорців він був уособленням офіційної брехні, що лежала в основі «гуляш-комунізму», — про те, що угорський рух за реформи був не чим іншим, як «контрреволюцією». Крім того, Кадар був живим свідченням змовницької тиші навколо Імре Надя, яка оточувала його викрадення, таємний суд і ще таємничішу страту й поховання — події тридцятирічної давнини^[475]. Тому усунення Кадара натякало на те, що в суспільному житті Угорщини змінилося щось важливе: це враження підтвердилося, коли його наступники не лише дозволили групі молодих комуністів-дисидентів з однодумцями заснувати партію Fidesz («Альянс молодих демократів»), а й офіційно допустили появу незалежних політичних партій у листопаді 1988 року.

На початку 1989 року комуністичний парламент ухвалив низку документів, які визнавали право на свободу зібрань; офіційно дозволяли «перехід» на багатопартійну систему та, у квітні, офіційно скасовували «демократичний централізм» у самій партії. Ще більш суттєвим жестом угорських комуністичних керманичів — на знак мовчазного визнання того, що їхня партія не може сподіватися втримати контроль над державою, якщо не скаже правди про минуле, — було оголошення про намір ексгумації та перепоховання останків Імре Надя. Водночас Імре Пожґаї та інші реформатори угорського Політбюро переконали своїх колег створити слідчу комісію, що мала розслідувати події 1956 року й офіційно їх переназвала: це була вже не «контрреволюція», а, за офіційним визначенням, «народне повстання проти олігархічної влади, яка принижувала країну».

16 червня 1989 року — на тридцять перші роковини його загибелі — останки Імре Надя та чотирьох його колег урочисто перепоховали як народних героїв. За деякими оцінками, 300 тисяч угорців вийшли на вулиці, а мільйони інших дивилися захід по телевізору в прямому ефірі. Серед тих, хто виголошував промови над могилами, був Віктор Орбан, молодий лідер «Молодих демократів», який не міг не зауважити, що деякі комуністи, присутні на перепохованні Надя, були тими самими особами, хто лише кілька років тому так затято лаяв ту саму революцію, якій вони тепер співали дифірамби.

Це було справді так. Цікавою особливістю угорського виходу з комунізму було те, що його здійснили самі комуністи: лишень у червні між протилежними сторонами відбулися переговори за круглим столом, які свідомо наслідували польський приклад. Це викликало певний скептицизм серед тих угорців, які були проти комунізму і для яких воскресіння Надя, як і раніше його страта, були внутрішньопартійною справою, що мало стосувалася інших численних жертв режиму. Але недооцінювати символізм перепоховання Надя було б неправильно. Це було визнання поразки, зізнання, що Партія та її очільники живили, сповідували і нав’язували брехню.

Коли Янош Кадар лише через три тижні помер — у той самий день, коли Верховний суд Угорщини оголосив повну реабілітацію Надя, — разом із ним помер і угорський комунізм. Залишалося тільки погодити формальності щодо похорону. «Керівну роль» партії скасували; на наступний березень були призначені багатопартійні вибори; а 7 жовтня комуністи — Угорська соціалістична робітнича партія — перехрестилися на Угорську соціалістичну партію. 23 жовтня парламент, який усе ще переважно складався з депутатів-комуністів, обраних за старого режиму, зі свого боку проголосував за те, щоб країна називалася просто — Угорська Республіка.

Угорська «революція» 1989 року мала дві відмінні особливості. Перша, як ми побачили, полягала в тому, що це був єдиний перехід від комуністичного режиму до справжньої багатопартійної системи, впроваджений повністю зсередини. Другий момент, на який варто звернути увагу, — це те, що тимчасом як у Польщі, а пізніше — у Чехословаччині та інших країнах події 1989 року здебільшого були зосереджені всередині держави, угорська трансформація відіграла ключову роль у демонтажі ще одного комуністичного режиму — східнонімецького.

Сторонні спостерігачі вважали Німецьку Демократичну Республіку найменш вразливою з усіх комуністичних режимів, і не лише тому, що всі були переконані, що жоден радянський лідер ніколи не допустить її занепаду. Зовні НДР, зокрема її міста, могла здаватися похмурою та пошарпаною; таємна поліція, Штазі, як відомо, була присутня всюди; а Берлінський мур залишався наругою над мораллю й естетикою. Але багато хто вважав, що економіка Східної Німеччини перебувала в кращому стані, ніж економіки її соціалістичних сусідів. Коли перший секретар Еріх Гонекер під час святкування сорокової річниці держави в жовтні 1989 року похвалився, що за економічними показниками НДР належить до десятки лідерів світу, було чути, як його гість Михайло Горбачов доволі гучно пирхнув. Що-що, а продукувати й поширювати неправдиву інформацію режиму вдавалося добре: багато західних спостерігачів повірили Гонекеру на слово.

Найбільших прихильників НДР можна було знайти у Федеративній Республіці. Те, що Остполітік, очевидно, змогла зняти напругу та cприяла налагодженню людських й економічних зв’язків, зумовило те, що практично весь політичний клас покладав надії на її продовження на невизначений термін. Державні діячі Західної Німеччини не лише заохочували ілюзії щодо номенклатури НДР — вони самі себе вводили в оману. Вони так багато разів повторили, що Остполітік вдалося зменшити напругу на Сході, що самі в це повірили.

Таким чином, багато західних німців, які переймалися «миром», «стабільністю» та «порядком», зрештою стали поділяти позицію східних політиків, з якими вони співпрацювали. Еґон Бар, видатний соціал-демократ, у січні 1982 року (одразу після оголошення воєнного стану в Польщі) пояснював, що німці відмовилися від вимог національної єдності заради миру, тоді як поляки мають просто відмовитися від своєї вимоги свободи заради того самого «найвищого пріоритету». П’ять років по тому впливовий письменник Петер Бендер під час виступу на симпозіумі Соціал-демократичної партії, присвяченому «Mitteleuropa» (Центральній Європі), гордо підкреслював, що «у прагненні розрядки в нас більше спільного з Белградом і Стокгольмом, а також із Варшавою та Східним Берліном [курсив додано], ніж із Парижем і Лондоном».

У пізніші роки з’ясувалося, що державні лідери СДП не раз робили конфіденційні й надзвичайно компрометувальні заяви перед східнонімецькими високопосадовцями, колі ті приїжджали на Захід. У 1987 році Бйорн Енгольм похвалив внутрішню політику НДР, назвавши її «історичною», а наступного року його колега Оскар Лафонтен пообіцяв зробити все можливе, щоб і надалі блокувати підтримку східнонімецьких дисидентів з боку Західної Німеччини. «Соціал-демократи, — запевнив він своїх співрозмовників, — мають уникати будь-чого, що може призвести до зміцнення цих сил». У радянському зверненні до Політбюро НДР у жовтні 1984 року було зазначено: «СДП прийняла багато аргументів, які раніше ми їй наводили»^[476].

Ілюзії західнонімецьких соціал-демократів, мабуть, можна зрозуміти. Але багато християнських демократів поділяли їх із майже таким самим ентузіазмом. Гельмут Коль, канцлер Західної Німеччини з 1982 року, не менш ніж його супротивники був схильний підтримувати добрі взаємини з НДР. На похороні Юрія Андропова в лютому 1984 року в Москві він зустрівся й переговорив з Еріхом Гонекером; те саме повторилося на похоронах Черненка наступного року. Обидві сторони домовилися про культурні обміни та розмінування вздовж внутрішньонімецького кордону. У вересні 1987 року Гонекер став першим лідером Східної Німеччини, який відвідав Федеративну Республіку. Тим часом західнонімецька фінансова підтримка НДР тривала в тому самому дусі (тоді як внутрішня опозиція в Східній Німеччині ніякої підтримки не дочекалася).

Зі щедрими фінансами Західної Німеччини, впевненістю в підтримці Москви та можливістю вислати на Захід найдокучливіших дисидентів східнонімецький режим міг би існувати вічно. Поза всяким сумнівом, здавалося, що він незмінний: у червні 1987 року протестувальників, які скандували хвалебні оди далекому Горбачову біля Муру в Східному Берліні, швидко розігнали. У січні 1988 року уряд, не вагаючись, кинув за ґрати та вислав понад сто демонстрантів, які вшановували вбивство Рози Люксембург і Карла Лібкнехта 1919 року, тримаючи плакати із цитатою самої Люксембург: «Свобода означає також свободу тих, хто думає інакше». У вересні 1988 року Гонекер під час візиту до Москви публічно похвалив горбачовську перебудову, однак після повернення старанно уникав її втілення^[477].

Незважаючи на безпрецедентні зміни, які розгорталися в Москві, Варшаві та Будапешті, комуністи в Східній Німеччині досі фальсифікували вибори у спосіб, відомий ще в 1950-х роках. У травні 1989 року офіційні результати місцевих виборів у НДР, на яких 98,85% взяли кандидати від уряду, були так кричущо сфабриковані, що це викликало протести по всій країні, починаючи від священників та груп із захисту довкілля, і навіть критику всередині керівної партії. Політбюро старанно їх ігнорувало. Але тепер східні німці могли вперше обирати. Вони більше не мали миритися зі статус-кво, наражатися на арешт або ж вдаватися до небезпечних спроб утекти на Захід. 2 травня 1989 року, коли в самій Угорщині послабили контроль над пересуванням та висловлюваннями, влада в Будапешті прибрала електричний паркан уздовж західного кордону держави, хоча сам кордон офіційно залишався закритим.

Східні німці ринули до Угорщини. 1 липня 1989 року близько 25 тисяч східних німців поїхали туди «у відпустку». За ними — ще тисячі; багато хто шукав тимчасового притулку в посольствах Західної Німеччини в Празі та Будапешті. Дехто зміг пробратися крізь усе ще закритий австро-угорський кордон і не натрапити на прикордонників, але більшість просто залишилися в Угорщині. На початку вересня в Угорщині в очікуванні перебувало 60 тисяч громадян НДР. Коли 10 вересня у програмі новин по угорському телебаченню угорського міністра закордонних справ Дьюлу Горна запитали, якою була б реакція уряду, якби деякі з цих людей почали виїжджати на Захід, він відповів: «Ми б випустили їх без зволікань, і я припускаю, що австрійці дозволили б їм в’їхати». Двері на Захід офіційно відчинилися: у наступні сімдесят дві години в них ринулося близько 22 тисяч східних німців.

Влада Східної Німеччини люто протестувала: крок Угорщини означав порушення давньої домовленості між комуністичними урядами не дозволяти використовувати свої країни як транзит для втечі від братніх сусідів. Але влада в Будапешті всього-на-всього стверджувала, що вони виконують зобов’язання, узяті на себе підписанням Гельсінського заключного акта. Люди сприйняли це буквально. Упродовж подальших трьох тижнів влада НДР зазнала фіаско щодо зв’язків з громадськістю, оскільки десятки тисяч їхніх співгромадян намагалися скористатися новим вікном на вихід.

Східнонімецькі керманичі спробували взяти те, що відбувалося, під контроль і запропонували своїм співгромадянам-утікачам, які сиділи в посольствах Праги та Варшави, безпечне повернення додому та виїзд у Західну Німеччину в запечатаному поїзді. Утім це лише агонізувало дедалі більший сором, якого зазнавав режим: коли потяг їхав територією НДР, його вітали десятки тисяч місцевих німців, які тішилися й заздрили. За оцінками, п’ять тисяч осіб спробували влізти всередину, коли поїзд із біженцями зробив коротку зупинку в Дрездені. Коли їх побила поліція, почався бунт — і все це на очах світових ЗМІ.

Побачивши терзання режиму, його критики стали сміливіші. Наступного дня після того, як Угорщина відкрила кордони, група східнонімецьких дисидентів у Східному Берліні заснувала Neues Forum («Новий форум»), а за декілька днів утворився ще один громадський рух — «Демократія зараз». Обидві групи вимагали демократичної «перебудови» НДР. У понеділок, 2 жовтня, у Лейпцигу десятитисячний натовп, розчарований небажанням режиму Гонекера реформуватися, вийшов на демонстрацію: то було найбільше публічне зібрання в Східній Німеччині після невдалого Берлінського повстання 1953 року. Сімдесятисемирічний Гонекер залишався незворушним. У вересні він оголосив, що тих східних німців, які намагались емігрувати, «шантажем, заманюваннями, обіцянками й погрозами змушували відмовитися від основних принципів та базових цінностей соціалізму». Його молодші однопартійці, які більше не могли закривати очі на масштаб виклику, що перед ними стояв, дедалі більше непокоїлися через те, що режим здавався безпорадним — застиглим на місці. 7 жовтня, з нагоди сорокової річниці заснування НДР, туди приїхав із виступом Михайло Горбачов. Він дав господарю, який слухав його з кам’яним обличчям, пам’ятну пораду: «Життя карає тих, хто зволікає». Марно: Гонекер заявив, що його все влаштовує, як є.

Підбадьорені візитом радянського лідера — не кажучи вже про події за кордоном, — демонстранти в Лейпцигу й інших містах почали проводити постійні публічні акції та «варти», вимагаючи змін. Кількість осіб, які взяли участь у понеділкових зборах у Лейпцигу, що тепер стали регулярною подією, зросла до 90 тисяч наступного тижня після промови Горбачова, а натовп скандував: «Ми — народ!» — та закликав «Горбі» їм допомогти. Ще через тиждень кількість учасників знову зросла; тоді Гонекер, який усе більше нервував, висунув пропозицію застосувати силу, щоб придушити будь-яке подальше виявлення опозиції.

Схоже, у головах критиків Гонекера всередині партії нарешті засіла думка про відкриту конфронтацію. 18 жовтня декілька його однопартійців, очолюваних Еґоном Кренцем, улаштували переворот і скинули старигана з посади, що поклало край його 18-річному правлінню^[478]. Передусім Кренц полетів до Москви, підтримав (і попросив про підтримку) Горбачова та повернувся в Берлін, щоб готувати обережну східнонімецьку «перебудову». Але було надто пізно. На останню лейпцизьку демонстрацію вийшло близько 300 тисяч осіб, які вимагали змін; 4 листопада в Берліні зібралося пів мільйона східних німців з вимогами негайних реформ. Тим часом, у той самий день, Чехословаччина відкрила свій кордон; протягом наступних 48 годин через нього виїхало 30 тисяч осіб.

Тепер влада вже справді перелякалася. 5 листопада уряд НДР, вагаючись, запропонував дещо лібералізований закон про пересування: критики відкинули його як жалюгідно нікудишній. Тоді східнонімецький уряд у відчаї склав повноваження, а за ним — і Політбюро. Наступного вечора — 9 листопада, на річницю зречення кайзера і «Кришталевої ночі»^[479], — Кренц із колегами запропонували нову версію закону про пересування, щоб попередити стихійний масовий рух. Під час пресконференції, яку наживо транслювало німецьке телебачення та радіо, Ґюнтер Шабовські пояснив, що нові правила, які набувають чинності негайно, дозволяють без завчасного попередження виїжджати за кордон, а також через пункти пропуску до Західної Німеччини. Іншими словами, Мур відчинився.

Трансляція ще навіть не встигла закінчитися, а люди вже висипали на вулиці Східного Берліна й рухалися до кордону. За кілька годин у Західний Берлін хлинуло 50 тисяч осіб: хтось — назавжди, інші — лише подивитися. За одну ніч світ змінився. Усім було очевидно: Мур назавжди дав тріщину, шляху назад не існувало. Через чотири тижні відчинилися Бранденбурзькі ворота, які стояли на кордоні між східною та західною частинами; під час різдвяних канікул 1989 року 2,4 мільйона східних німців (одна шоста всього населення) відвідали Захід. Цього точно не прагнули керманичі НДР. Як пізніше пояснював сам Шабовські, влада «і гадки не мала», що падіння Муру може спричинити крах НДР — навпаки, вони вважали це початком «стабілізації».

Ухваливши непросте рішення відкрити кордон, лідери НДР сподівалися лише вивільнити захисний клапан, можливо, заробити трошки популярності, але насамперед виграти час, щоб запропонувати програму «реформ». Зрештою, Мур відчинився з тієї самої причини, з якої його було зведено й закрито за одне покоління до того: щоб зупинити демографічну кровотечу. У 1961 році ця відчайдушна хитрість спрацювала; у 1989 році також: напрочуд мало східних німців назавжди залишилися в Західному Берліні або виїхали до Західної Німеччини, щойно впевнилися, що, повернувшись, не опиняться знову під замком. Але ціною цього запевнення було не тільки падіння режиму.

Після падіння Муру Соціалістична єдина партія Німеччини пройшла через останні (вже знайомі) конвульсії вмираючої Комуністичної партії. 1 грудня Фолькскаммер (парламент НДР) проголосував у співвідношенні 420 до 0 (п’ятеро утрималися) за видалення з Конституції НДР пункту про те, що державу «очолює робітничий клас та його марксистсько-леніністська партія». Ще через чотири дні Політбюро знову подало у відставку; було обрано нового лідера — Ґреґора Ґізі; а партію відповідно перейменували на Партію демократичного соціалізму. Стару комуністичну верхівку (включно з Гонекером та Кренцом) виключили з партії; влада (знову) сіла за стіл переговорів з представниками «Нового форуму» (як, за загальною згодою, найбільш упізнаваною з опозиційних груп); були призначені нові вибори.

Але навіть до того, як найновіший (та останній) уряд НДР під проводом дрезденського боса Партії Ганса Модрова почав писати «Програму дій партії», його дії та наміри були вже повністю неактуальними. Зрештою, східні німці мали варіант, недоступний для інших підданих народів — не існувало «Західної Чехословаччини» чи «Західної Польщі», — і вони не збиралися від нього відмовлятися. Цілі еволюціонували: у жовтні 1989 року демонстранти в Лейпцигу скандували «Wir sind das Volk» — «Ми — народ». А вже в січні 1990-го ті самі натовпи виголошували дещо скориговану вимогу: «Wir sind ein Volk» — «Ми — один народ».

Оскільки смерть німецького комунізму спричинила, як ми переконаємося в наступному розділі, смерть Німецької держави (у січні 1990 року мета вже звучала не просто вибратися з комунізму — і тим більше не «реформувати» його, — а потрапити в Західну Німеччину), із сьогоднішньої перспективи не зрозуміло, як тлумачити сподівання мас, які восени 1989 року повалили НДР. Утім зрозуміло, що ані партія (як в Угорщині), ані опозиція (як у Польщі) не можуть брати на себе заслуги за перебіг цих подій. Ми побачили, як багато часу знадобилося партії, щоб збагнути, у якому скрутному становищі вона опинилася; але її ідейні критики не надто її випередили.

28 листопада Стефан Гейм, Кріста Волф та інші східнонімецькі інтелектуали виступили із заявою «За наш край», щоб урятувати соціалізм та НДР і щоб упевнено протистояти тому, що Гейм назвав «блискучим сміттям» Заходу. Бербель Болей, видатна діячка «Нового форуму», навіть назвала падіння Берлінського муру «прикрою подією», оскільки воно випереджало «реформи» і змушувало провести вибори швидше, ніж партії чи виборці будуть до них «готові». Як і багато східнонімецьких інтелектуалів-«дисидентів» (не кажучи вже про їхніх західнонімецьких прихильників), Болей та її однодумці все ще уявляли собі реформований соціалізм без таємної поліції та керівної партії, але на безпечній відстані від її хижого капіталістичного західного двійника. Як показав час, це мало так само небагато шансів стати реальністю, як і фантазії Еріха Гонекера про повернення до неосталіністської покори. Отож «Новий форум» прирік себе на політичне небуття, а його лідерам не залишалося нічого, крім як ображено критикувати недалекоглядність мас^[480].

Таким чином, німецьке повстання 1989 року, напевно, було єдиною справді народною — тобто масовою — тогорічною революцією (і справді єдиним успішним народним протестом в історії Німеччини)^[481]. Падіння комунізму в сусідній Чехословаччині хоч і відбувалося одночасно з трансформаціями в Східній Німеччині, але йшло за суттєво іншою траєкторією. В обох країнах партійна верхівка була жорсткою та репресивною, а посилення Горбачова для празького режиму було як мінімум так само небажаним, як і для режиму в Панкові. Але на цьому подібності завершуються.

І в Угорщині, і в Чехословаччині комуністична влада ніяково спиралася на мовчазну пам’ять вкраденого минулого. Але якщо в угорському випадку Кадар зі змінним успіхом разом із партією дистанціювався від сталінського спадку, чехословацькі лідери на такий крок не спромоглися. Вони й не намагалися. Вторгнення країн Варшавського договору в Чехословаччину в 1968 році та подальша «нормалізація» відбулися завдяки Ґуставу Гусаку, який перебував при владі з 1969 року. Навіть коли Гусак, якому на той час було 75 років, у 1987 році пішов з посади генерального секретаря партії (водночас залишаючись президентом держави), на його місце заступив Мілош Якеш — безумовно, молодший, але найбільш відомий своєю непересічною роллю в масових чистках початку 1970-х.

Насправді чехословацьким комуністам непогано вдавалося втримувати повний контроль до самого кінця. Ані Католицька церква (яка, може, й не в словацькому, але в чеському житті завжди була незначним гравцем), ані опозиційна інтелігенція не дістали широкої підтримки суспільних мас. Завдяки надзвичайно ефективній реалізації чисток більшість чехословацької інтелігенції, від драматургів до істориків і комуністів-реформаторів часів шістдесятих, усунули не лише з роботи, а і з публічної сфери. До 1989 року дехто з найсміливіших критиків комунізму в Чехословаччині, починаючи із самого Вацлава Гавела, були більш відомі за кордоном, аніж у власній країні. Як ми пам’ятаємо з попереднього розділу, власна організація Гавела, «Хартія–77», змогла дістати підтримку менш ніж двох тисяч підписантів серед населення в 15 мільйонів.

Звичайно, люди боялися наражатися на ризик, який створювала відкрита критика режиму; але варто сказати, що більшість чехів та словаків не були аж так не задоволені своєю долею. Чехословацька економіка, як і більшість інших економік у східноєвропейських країнах з початку 1970-х, була налаштована на постачання основних споживчих товарів, а в чеському випадку — дечого ще. Насправді Чехословаччина свідомо імітувала деякі аспекти західного суспільства споживання, зокрема телевізійні програми й види популярного дозвілля, хоча і на посередньому рівні. Життя в Чехословаччині було нудне, стан довкілля погіршувався, а молодь особливо обурювалася через повсюдну й репресивну владу. Але в обмін на ухилення від конфронтації з режимом та номінальну підтримку його заяложених гасел людям давали спокій.

Режим пильнував і навіть жорстоко придушував будь-які прояви незгоди. Тих, хто вийшов на демонстрації в Празі та інших містах з нагоди вшанування двадцятої річниці вторгнення в серпні 1988 року, заарештували; а неофіційним спробам провести семінар «Схід — Захід» у Празі швидко поклали край. У січні 1989 року, на двадцяту річницю самоспалення Яна Палаха на Вацлавській площі, Гавела й тринадцятьох інших активістів «Хартії–77» арештували й знову посадили (хоча якщо в минулі роки з Гавелом обійшлися суворо, то тепер його випустили вже в травні: він мав міжнародну репутацію, і поганим поводженням з ним влада могла наразитися на осуд).

Упродовж весни і літа 1989 року в країні формувалися неформальні мережі та групи, які сподівалися скопіювати події в сусідніх країнах: після «Клубу миру імені Джона Леннона», який виник у грудні 1988 року, у травні 1989 року відбувся протест «Празьких матерів», а ще через місяць — демонстрації борців за довкілля в Братиславі. Жодна з цих крихітних бульок, які легко можна було луснути, не становила загрози для поліції або режиму. Але в серпні, саме тоді, коли Мазовецький завершував підготовку урядової програми у Варшаві та незадовго до того, як угорські кордони розчахнулися, вулиці чеської столиці наповнили демонстранти, які вкотре хотіли вшанувати пам’ять про придушення Празької весни.

Утім цього разу чеська поліція поводилася набагато стриманіше. Режим Якеша вирішив трохи пригальмувати, принаймні вдавши, що визнає зміну настрою в Москві, але водночас ніяк, по суті, не змінюючи свого урядування. Поза сумнівом, той самий розрахунок пояснює відсторонену реакцію влади на наступну велику публічну демонстрацію 28 жовтня з нагоди річниці заснування Чехословацької держави в 1918 році (яку з 1948 року офіційно ігнорували). Але комуністична верхівка і далі не відчувала значного публічного тиску: навіть оголошення від 15 листопада, що виїзні візи для поїздок на Захід буде скасовано, було не так поступкою на вимоги, як стратегічною імітацією змін в інших країнах.

Саме цей очевидний брак справжніх реформаторських намірів з боку партійних очільників та відсутність будь-якої ефективної зовнішньої опозиції (демонстрації не мали спільної мети, а лідери, здатні перетворити невдоволення на політичну програму, ще не з’явилися) підкріпили поширені підозри, що те, що сталося потім, було певною мірою штучним «заколотом» — спробою прихованих реформаторів в уряді та поліції штовхнути вмираючу партію в напрямку чеської перебудови.

Це було не так дивно, як може здаватися сьогодні. 17 листопада празька поліція офіційно надала дозвіл на студентську ходу, яка мала пройти центром міста, щоб ушанувати ще одну сумну дату — п’ятдесяту річницю вбивства нацистами чеського студента Яна Оплетала. Однак коли студенти-демонстранти почали вигукувати антикомуністичні гасла, поліція напала на них, розігнала натовп, а декого побила. А тоді сама поширила чутку, що (як повторення вбивства Оплетала) одного зі студентів вбили. Пізніше визнали, що це брехня; але тим часом, як і очікувалося, це збурило студентський гнів. Упродовж наступних сорока восьми годин десятки тисяч студентів повстали, захопили університети й великими натовпами посунули на вулиці на знак протесту. Проте тепер поліція лише спостерігала.

Якщо це і був чийсь план, то він точно обернувся проти його автора. Звичайно, події 17 листопада та їхні наслідки повалили неосталіністську верхівку Компартії — протягом тижня весь Президіум, очолюваний Якешем, подав у відставку. Але їхнім наступникам населення абсолютно не довіряло, та й у кожному разі швидкість розвитку подій вибила в них ґрунт з-під ніг. 19 листопада Вацлав Гавел, якого відправили під майже домашній арешт у сільській Північній Богемії, повернувся в столичний сумбур, де комуністи стрімко втрачали владу, але не було ще нікого, хто міг би взяти її у свої руки.

Улаштувавшись (цілком доречно) у празькому театрі, Гавел та його друзі з «Хартії–77» сформували Občanske Forum (Громадянський форум), неформальну та гнучку мережу, яка за кілька днів перетворилася із дискусійного товариства на громадську ініціативу, а відповідно — на тіньовий уряд. Дискусії в Громадянському форумі частково рухали давні цілі її найвідоміших учасників, але здебільшого події на вулицях розвивалися з карколомною швидкістю. Перше, що зробив Форум, — це завимагав відставки тих, хто був відповідальний за вторгнення 1968 року та його наслідки.

25 листопада, наступного дня після того, як лідери партії масово подали у відставку, півмільйонний натовп зібрався на стадіоні Летна в Празі: не так задля того, щоб вимагати конкретних реформ, як щоб заявити про себе після двох десятиліть заляканого публічного мовчання — перед собою та перед іншими. Увечері того самого дня Гавела запросили на безпрецедентне інтерв’ю на чеському телебаченні. Наступного дня він звернувся до 250-тисячного натовпу на Вацлавській площі зі сцени, яку розділив із прем’єр-міністром, комуністом Ладиславом Адамцем, а також Александером Дубчеком.

На той момент керівникам новоствореного Громадянського форуму стало зрозуміло, що, всупереч їхнім власним намірам, вони здійснювали революцію. Щоб надати їй якийсь напрямок — і щоб мати, що сказати натовпам, які юрмилися на вулицях, — група, очолена істориком Петром Пітгартом, розробила «Програмні принципи Громадянського форуму». Вони коротко описували загальні цілі Форуму та були пізнавальним орієнтиром щодо настроїв і пріоритетів чоловіків та жінок у 1989 році. «Чого ми хочемо?» — запитує програма. 1. Правової держави. 2. Вільних виборів. 3. Соціальної справедливості. 4. Чистого довкілля. 5. Освічених людей. 6. Процвітання. 7. Повернення до Європи.

Поєднання шаблонних політичних вимог, культурних й екологічних ідеалів та згадка про «Європу» — характерно чеська риса, яка багато в чому сягала різноманітних ідей «Хартії–77» попереднього десятиліття. Однак тональність програми добре відтворювала народні настрої в ті п’янкі листопадові дні: прагматичні, ідеалістичні й водночас шалено амбітні. Настрій у Празі та по країні також був набагато оптимістичніший, ніж під час комуністичних «перетворень» в інших країнах. Це було наслідком швидких змін^[482].

Через тиждень після кривавого придушення студентських демонстрацій партійна верхівка подала у відставку. Ще через тиждень Громадянський форум і Громадськість проти насильства (ГПН^[483] — словацький двійник Форуму) були легалізовані та розпочали переговори з урядом. 29 листопада Федеральні збори на вимогу Громадянського форуму покірно прибрали з чехословацької Конституції епохальний пункт про «керівну роль» Комуністичної партії. Тоді уряд Адамця як компроміс запропонував створити нову урядову коаліцію, але представники Громадянського форуму за підтримки рішуче налаштованих натовпів, які тепер не полишали вулиці, категорично відкинули цю пропозицію.

Тепер комуністи вже не могли не помічати подій за кордоном: їхніх колишніх візаві зі східнонімецького уряду усунули від влади 3 грудня, Михайло Горбачов вечеряв з президентом Бушем на Мальті, а країни Варшавського договору готувалися публічно виступити із засудженням вторгнення в Чехословаччину в 1968 році. Останні чехословацькі комуністи з групи Гусака, зокрема прем’єр-міністр Адамець, дискредитовані та зраджені навіть власними наставниками, подали у відставку.

Після дводенного круглого столу (найкоротшого з усіх круглих столів того року) лідери Громадянського форуму погодилися сформувати уряд. Прем’єр-міністр словак Маріан Чалфа все ще був членом партії, але більшість міністрів — уперше з 1948 року — не були комуністами: Їржі Дінстбір із «Хартії–77» (який лише п’ять тижнів тому був кочегаром) мав стати міністром закордонних справ; католик-правник Ян Чарногурський з ГПН — віцепрем’єр-міністром; Владімір Кусі з Громадянського форуму — міністром інформації; а дотепер невідомий економіст, прихильник вільного ринку Вацлав Клаус повинен був очолити міністерство фінансів. 10 грудня новий уряд було затверджено президентом Гусаком, який невдовзі після цього подав у відставку.

Оскільки Александер Дубчек виринув на поверхню після двадцяти років невідомості, з’явилася ймовірність, що його оберуть президентом замість Гусака — частково як символ тяглості з обірваними мріями 1968 року, частково щоб комуністам було не так прикро, а також щоб просто заспокоїти радикалів у поліції та інших службах. Але щойно він почав виступати публічно, стало до сорому зрозуміло, що бідолаха Дубчек безповоротно відстав. Його вислови, стиль, навіть жести були притаманні комуністам-реформаторам шістдесятих. Здавалося, що він нічого не навчився зі свого гіркого досвіду, а натомість усе ще говорив про відродження добрішого, ніжнішого чехословацького шляху до соціалізму. Для десятків тисяч молодих людей на вулицях Праги, Брно чи Братислави він спершу був історичною цікавинкою, але невдовзі перетворився на надокучливу заваду^[484].

Задля досягнення компромісу Дубчека обрали головою (тобто спікером) федеральних зборів. Президентом випало стати самому Вацлаву Гавелу. Лише п’ять тижнів тому уявити це собі було надзвичайно складно, тож коли такий заклик уперше прозвучав у підбадьорливому натовпі на вулицях Праги — «Havel na Hrad!» («Гавела в замок!»), — він м’яко його відхилив. Утім до 7 грудня драматург переглянув рішення, погодившись із думкою, що, якщо він погодиться на цю посаду, це може стати найкращим способом сприяти виходу країни з комунізму: 28 грудня ті самі комуністичні збори, які колись слухняно затверджували закони, через які Гавел й інші роками сиділи за ґратами, тепер обрали його президентом Чехословацької Соціалістичної Республіки. У перший день нового 1990 року новий президент амністував 16 тисяч політичних в’язнів, а наступного дня розпустив і саму політичну поліцію.

Напрочуд швидкий і мирний вихід Чехословаччини з комунізму — так звану «Оксамитову революцію» — уможливила низка обставин. Як і в Польщі, інтелектуальну опозицію об’єднувала насамперед пам’ять про давні поразки й рішуча налаштованість уникнути прямої конфронтації: провідна громадянська організація в Словаччині назвалася «Громадськість проти насильства» не просто так. Як і в НДР, тотальна корозія керівної партії так швидко стала очевидною, що варіант організованого тилового наступу майже одразу було виключено.

Але роль Гавела була однаково визначальною — у жодній іншій комуністичній країні не з’явилася постать із подібною суспільною репутацією, і попри те, що більшість практичних ідей і навіть політичних тактик Громадянського форуму напрацьовувалися за його відсутності, саме Гавел вловив та спрямував народний настрій, разом з однодумцями забезпечуючи прогрес і водночас утримуючи очікування народних мас в адекватних межах. Вплив Гавела та його популярність не можна переоцінити. Як і Томаш Масарик, з яким його дедалі частіше порівнювали, неймовірно харизматичного Гавела тепер широко вважали кимсь на кшталт народного рятівника. Один студентський плакат у Празі, датований груднем 1989 року, зображував нового президента зі словами: «Він віддав Себе за нас». Можливо, то була лише випадкова, але надзвичайно вдала релігійна алюзія.

На цей п’єдестал Гавела звели не лише його численні ув’язнення та бездоганна біографія морального опозиціонера комунізму. Цим він також завдячував своєму виразно аполітичному характеру. Гавел притягував співгромадян не всупереч його театральній діяльності, а завдяки їй. Як зауважив один італійський експерт, який спостерігав за появою Гавела на чехословацькій політичній сцені, його особливий голос дозволив йому сформулювати словами почуття нації, яку змусили мовчати: «Se un popolo non ha mai parlato, la prima parole che dice è poesia»^[485]. Саме з цих причин не лише Гавел — найбільш скептичний щодо принад капіталізму (на відміну від його міністра фінансів Клауса) — міг подолати незручну прогалину, яка розділяла підступний, але спокусливий егалітаризм вмираючого комунізму та незручні реалії вільного ринку.

У Чехословаччині місток між ними був важливий. Попри те, що в багатьох аспектах Чехословаччина була найбільш західною з усіх європейських комуністичних країн, вона також мала найбільш виразно егалітарну й лівацьку політичну культуру: зрештою, це була єдина країна у світі, де ще в 1946 році майже кожні двоє з п’яти виборців проголосували за Комуністичну партію на вільних виборах. Незважаючи на сорок років «справжнього живого соціалізму» та двадцять років убивчої «нормалізації», якась частина цієї політичної культури нікуди не зникла: на перших посткомуністичних виборах, які відбулися в червні 1990 року, 14% електорату обрали Комуністичну партію. Саме через сталу наявність цього великого ядра прихильників комунізму — вкупі зі значно більшим планктоном аполітичних громадян, не настільки незадоволених своїм становищем, щоб протестувати — письменники-дисиденти на кшталт Людвіка Вацуліка сумнівалися в можливості великих змін у найближчому майбутньому. Здавалося, що сама історія проти чехів і словаків: з 1938 року Чехословаччина так і не змогла повернути собі відповідальність за свою власну долю.

Тому, коли в листопаді 1989 року люди нарешті перехопили ініціативу, подальша Оксамитова революція здавалася занадто хорошою подією, щоб бути правдою. Саме тому подейкували про поліцейські заколоти та промислові кризи, ніби чехословацьке суспільство було настільки в собі невпевнене, що навіть спроба знищити комунізм мала походити від самих комуністів. Майже напевно такий скепсис був необґрунтованим — усі наявні тогочасні дані свідчать про те, що 17 листопада чеська безпекова поліція просто зайшла надто далеко. Жодної «змови», яка б форсувала дії керівної верхівки, не було. У 1989 році народ Чехословаччини справді взяв на себе відповідальність за свою долю.

Інша річ — румунський випадок. Тут здавалося очевидним, що в грудні 1989 року одне угруповання всередині керівної Румунської комуністичної партії справді вирішило, що матиме найбільші шанси на виживання, якщо силою усуне керівну верхівку навколо Ніколае Чаушеску. Румунія, звичайно, була нетиповою комуністичною державою. Якщо Чехословаччина була найбільш західною з комуністичних країн, то Румунія — найбільш «східною». За Чаушеску комунізм деградував з національного ленінізму до чогось на кшталт неосталіністичної сатрапії, у якій візантійський рівень кумівства та марнотратства підтримував спрут таємної поліції.

Проти жахливої диктатури Дежа 1950-х років режим Чаушеску доволі обмежено вдавався до відкритого насильства; але рідкісні натяки на публічний протест — наприклад, страйки в шахтарській долині Жиу в серпні 1977 року або десять років по тому на Червонозоряному тракторному заводі в Брашові — жорстоко та ефективно придушували. Ба більше, Чаушеску міг сподіватися не лише на те, що населення залякане, а й на напрочуд стриману реакцію на його дії з-за кордону: через вісім місяців після ув’язнення страйкарів долини Жиу (і страти їхніх лідерів) румунський диктатор полетів із візитом до США на запрошення президента Джиммі Картера.

Дистанціювавшись від Москви (згадаймо, як Румунія в 1968 році утрималася від вторгнення до Чехословаччини), Чаушеску заробив собі свободу для маневру й навіть міжнародне схвалення, особливо на перших етапах «нової» «холодної війни» 1980-х років. Оскільки румунський лідер охоче критикував росіян (та відправляв своїх гімнастів на Олімпіаду в Лос-Анджелесі), американці та інші не зважали на злочини, які він чинив у своїй країні^[486].

Однак румуни заплатили за привілейований статус Чаушеску страшну ціну. У 1966 році, з метою збільшення кількості населення — через традиційну «румуноманію», — він заборонив аборти жінкам, молодшим за сорок років, які мали менше ніж чотири дитини (у 1986 році вікову межу підняли до сорока п’яти років). У 1984 році мінімальний вік, коли жінка могла брати шлюб, було знижено до п’ятнадцяти років. Були запроваджені обов’язкові щомісячні медичні огляди для всіх жінок дітородного віку, щоб запобігти абортам, а якщо їх і дозволяли, то лише в присутності представника партії. Лікарям тих районів, де народжуваність падала, урізали зарплати.

Кількість населення не зросла, але рівень смертності від абортів зашкалював порівняно з будь-якою іншою європейською країною: аборти були єдиним доступним способом контролювати народжуваність, тож їх масово робили нелегально, часто в надзвичайно жахливих і небезпечних умовах. Закон, ухвалений у 1966 році, за двадцять три роки призвів до смерті щонайменше десяти тисяч жінок. Реальний рівень дитячої смертності був такий високий, що після 1985 року новонароджених не реєстрували офіційно, доки їм не виповнювалося чотири тижні — це був апогей комуністичного контролю над знанням. На момент усунення Чаушеску від влади смертність серед новонароджених становила двадцять п’ять дітей на тисячу, а понад сто тисяч дітей були каліками.

Тло для цієї національної трагедії створювала економіка, яка навмисне прямувала до деградації, від виживання до злиднів. На початку 1980-х Чаушеску вирішив ще більше покращити міжнародну репутацію країни через сплату величезного румунського зовнішнього боргу. Установи міжнародного капіталізму, починаючи з Міжнародного валютного фонду, тішилися й захлиналися хвалебними одами румунському диктатору. Бухарест отримав повну реструктуризацію зовнішнього боргу. Щоб заплатити західним кредиторам, Чаушеску наклав невблаганні й безпрецедентні обмеження на внутрішнє споживання.

На відміну від інших комуністичних лідерів, які невпинно брали закордонні гроші в борг, щоб купувати прихильність громадян наповненими полицями, румунський кондукетор^[487] заходився продавати за кордон усі можливі товари, які виробляла країна. Румуни були змушені використовувати вдома 40-ватні лампочки (якщо взагалі мали електроенергію), а решту електроенергії продавали в Італію та Німеччину. М’ясо, цукор, борошно, масло, яйця й багато інших продуктів були суворо нормовані. Для підвищення продуктивності були запроваджені фіксовані квоти на обов’язкові громадські роботи по неділях і святах (у дореволюційній Франції це називалося corvee).

Використання пального обмежили до мінімуму: у 1986 році, щоб замінити моторні транспортні засоби, було запроваджено програму розведення коней. Підводи, запряжені кіньми, стали основним видом транспорту, а врожай збирали косами й серпами. Це було щось справді нове: усі соціалістичні системи спиралися на централізований контроль систематично створюваних дефіцитів, але в Румунії економіка, основою якої було надмірне інвестування в непотрібну важку промисловість, успішно переключилася на доіндустріальне аграрне животіння.

Політика Чаушеску мала певну збочену логіку. Румунія справді виплатила борги зовнішнім кредиторам, хоча й ціною доведення населення до злиднів. Але останні роки правління Чаушеску означилися не лише божевільною економічною політикою. Щоб краще контролювати сільське населення країни — та ще більше тиснути на фермерів щодо збільшення обсягів виробництва продуктів харчування на експорт, — режим запровадив ідею «систематизації» румунської сільської місцевості. Половину з 13 тисяч сіл країни (непропорційно обраних серед поселень меншин) силоміць зруйнували, а їхніх мешканців переселили в 558 «агроміст». Якби Чаушеску мав час довести цей експеримент до кінця, то повністю знищив би залишки суспільної тканини країни.

Проєкт сільської «систематизації» рухала манія величі румунського диктатора, що зростала дедалі більше. За Чаушеску леніністське прагнення контролювати, централізувати й планувати кожну деталь щоденного життя переросло в одержимість, яка своєю всеосяжністю та амбітністю перевершувала прагнення самого Сталіна. Тривалий час матеріальним утіленням цієї маніакальної пристрасті була столиця країни, на яку чекали плани імперської перебудови небачених із часів Нерона масштабів. Цей проєкт «оновлення» Бухареста перервався через грудневий переворот 1989 року; але амбіції Чаушеску були втілені достатньою мірою, щоб лишити невитравний слід у тканині тогочасного міста. Історичний центр Бухареста розміром з Венецію повністю зрівняли із землею. Сорок тисяч будинків та десятки церков й інших пам’яток знесли, щоб звільнити простір для нового Дому народів і бульвару Перемоги соціалізму в 5 кілометрів завдовжки і 150 метрів завширшки.

Усі ці плани стосувалися лише зовнішніх змін. За відполірованими білими фасадами бульвару вишикувалися знайомі брудні, занедбані залізобетонні блоки. Але й самі фасади були агресивно, принизливо та невблаганно однакові, наче візуальне втілення тоталітарної влади. Дім народів, проєкт якого створила двадцятип’ятирічна архітекторка (Анка Петреску) і який мав стати особистим палацом Чаушеску, був невимовно й унікально потворним навіть за стандартами жанру. Він був гротескним, безпощадним, позбавленим смаку, але насамперед великим (утричі більшим за Версальський палац…). Палац Чаушеску, побудований широким півколом, усередині якого може вміститися пів мільйона людей (його приміщення для організації прийомів було завбільшки з футбольне поле), був (і залишається) жахливою монументальною метафорою необмеженої тиранії та власним внеском Румунії в тоталітарний урбанізм.

У свої останні роки румунський комунізм сидів у незручному шпагаті між жорстокістю й абсурдом. Портрети лідера партії та його дружини були всюди; його звеличували такими одами, від яких зніяковів би навіть Сталін (хоча, напевно, не лідер Північної Кореї Кім Ір Сен, з яким інколи порівнювали румунського диктатора). До неповного списку епітетів, офіційно схвалених Чаушеску для використання в описі його здобутків, належать такі: архітектор; провідник; мудрий керманич; найвища щогла; сяйво перемоги; візіонер; титан; син сонця; Дунай думки та карпатський геній.

Свої справжні думки про Чаушеску його підлесливе оточення тримало при собі. Але зрозуміло, що вже в листопаді 1989 року — коли після шістдесятисемиразових оплесків стоячи його переобрали генеральним секретарем Партії, і він гордо оголосив, що реформ не буде, — частина з них почала вважати його завадою, далеким і не свідомим не лише тогочасних настроїв, але й дедалі більшого відчаю серед його власних підлеглих. Але доти, доки його підтримувала таємна поліція, Секурітате, Чаушеску здавався недоторканним.

Отож цілком логічно, що саме Секурітате пришвидшила падіння режиму, коли в грудні 1989 року спробувала усунути популярного угорського протестантського пастора Ласло Текеша в місті Тімішоара на заході Румунії. Угорську меншину, яка за правління Чаушеску потерпала від особливої дискримінації та репресій, підбадьорювали події, що відбувалися просто по той бік кордону з Угорщиною, і вона дедалі більше обурювалася тривалими кривдами, яких зазнавала у своїй країні. Текеш став символом і центром їхнього невдоволення, тому коли 15 грудня режим спробував його схопити, парафіяни організували на його підтримку цілодобову варту навколо церкви, де він сховався.

Наступного дня, коли варта несподівано перетворилася на демонстрацію проти режиму, поліції та армії наказали стріляти в натовп. Гіперболізовані новини про «бійню», які транслювали «Голос Америки» та радіо «Вільна Європа», розійшлися по країні. Щоб придушити безпрецедентні протести, які тепер докотилися з Тімішоари до самого Будапешта, Чаушеску перервав офіційний візит до Ірану. 21 грудня він вийшов на балкон штабу партії, збираючись виголосити промову, в якій мав намір засудити «меншість» «порушників спокою», однак, приголомшений вигуками натовпу, не зміг її закінчити. Наступного дня, після другої невдалої спроби звернутися до людей, що зібралися внизу, Чаушеску з дружиною втекли, вилетівши з даху партійного штабу на гелікоптері.

На цьому етапі розстановка сил різко змінилася не на користь режиму. Спочатку здавалося, що армія підтримує диктатора — вона захопила вулиці столиці й стріляла в демонстрантів, які намагалися встановити контроль над студією національного телебачення. Але з 22 грудня солдати, які тепер підпорядковувалися Фронту національного порятунку, що захопив телевізійну вежу, перейшли на бік демонстрантів і виступили проти озброєних до зубів загонів Секурітате. Тим часом подружжя Чаушеску спіймали, заарештували і швидко віддали під суд. Їх визнали винними в «злочинах проти держави» і квапливо стратили в день Різдва 1989 року^[488].

Фронт національного порятунку перетворився на тимчасову урядову раду та, змінивши назву країни просто на «Румунію», призначив президентом свого власного лідера Йона Ілієску. Ілієску, як і його колеги із Фронту, був колишній комуністом, який за кілька років до того відійшов від Чаушеску і міг претендувати на дещицю довіри як «реформатор» хоча б тому, що в студентські часи був знайомий з молодим Михайлом Горбачовим. Але насправді те, що Ілієску підходив для того, щоб очолити Румунію після Чаушеску, було зумовлено його здатністю контролювати збройні сили, особливо Секурітате, найзатятіші представники якої припинили боротьбу 27 грудня. Однак, окрім відновлення політичних партій 3 січня 1990 року, новий президент дуже мало зробив для того, щоб демонтувати інститути старого режиму.

Як показали пізніші події, керівний апарат, який існував за Чаушеску, залишився напрочуд непорушним, позбувшись лише самої родини Чаушеску та їхніх найбільш кричущо злочинних спільників. Чутки про тисячі вбитих під час грудневих протестів і боїв виявилися перебільшеними (справжня цифра була ближчою до сотні), і стало зрозуміло, що, попри всю мужність та порив чисельних демонстрантів у Тімішоарі, Будапешті й інших містах, справжня боротьба відбувалася між «реалістами» навколо Ілієску та старою гвардією в оточенні Чаушеску. Перемога першого забезпечила Румунії рівний — навіть підозріло рівний — вихід із комунізму.

Прояви абсурду, притаманні останнім рокам Чаушеску, зникли, але поліція, бюрократія та значна частина партії залишилися незмінними і на своїх місцях. Назви змінилися, Секурітате офіційно розпустили, проте вкорінені засади та практики лишилися ті самі: Ілієску нічого не зробив, щоб попередити заворушення в Тиргу-Муреш 19 березня, коли під час організованих нападів на місцеву угорську меншину було вбито вісьмох осіб і поранено близько трьохсот. Ба більше, після того як Фронт національного порятунку отримав абсолютну більшість голосів на виборах у травні 1990 року (до того пообіцявши не опротестовувати їхніх результатів), і самого Ілієску офіційно переобрали на посаду президента, він не погребував привезти гірняків автобусами до Бухареста, щоб побити студентів-протестувальників: 21 демонстрант загинув, близько 650 постраждали. Румунія була ще дуже далекою від мети.

«Палацовий переворот», який характеризував румунську революцію, був ще більш наочним на півдні, де Центральний комітет Болгарської комуністичної партії безцеремонно вижив Тодора Живкова з влади в поважному 78-річному віці. Живков перебував на посаді найдовше з усіх очільників країн комуністичного блоку: він очолив партію в 1954 році й дуже старався, у властиво болгарському стилі, точно наслідувати російську модель. На початку 1980-х задля покращення виробництва він започаткував «Новий економічний механізм», а в березні 1987 року за прикладом Москви пообіцяв покласти край «бюрократичному» контролю над економікою, запевнивши світ, що тепер Болгарія зможе продемонструвати власну «перебудову».

Але подальші провали болгарської економіки й дедалі більша занепокоєність комуністичної верхівки через нову ситуацію в Москві змусили Живкова шукати альтернативні джерела внутрішньої легітимності — етнічний націоналізм. Спокусливим об’єктом стала численна турецька меншина в Болгарії (близько 900 тисяч серед менш ніж 9 мільйонів сукупного населення). Вона не лише відрізнялася етнічно й релігійно, а й була нещасливою наступницею та символом доби ненависної османської влади, яка тільки тепер переставала бути частиною живої пам’яті. Як і в сусідній Югославії, у Болгарії хитка партійна автократія спрямувала всю лють етнічної упередженості на безпомічну внутрішню жертву.

У 1984 році було офіційно оголошено, що болгарські турки взагалі ніякі не «турки», а болгари, яких силоміць навернули в мусульманство і які тепер повернуться до своєї справжньої ідентичності. Мусульманські обряди (на кшталт обрізання) підлягали обмеженню та криміналізації; використання турецької мови у трансляціях, у друці та освіті було заборонене. Особливо принизливим заходом (який викликав люте обурення) стала вказівка, яка змушувала всіх болгарських громадян з турецькими іменами змінити їх на належні «болгарські». Наслідки були катастрофічні. Турки виявляли значний опір, який, відповідно, збурив деяку опозицію серед болгарських інтелектуалів. Міжнародна спільнота голосно протестувала; Болгарію засудили ООН та Європейський суд.

Тим часом інші комуністи-олігархи за кордоном дистанціювалися від Живкова. До 1989 року болгарські комуністи опинилися в найбільшій ізоляції, ніж будь-коли, і були суттєво занепокоєні перебігом подій у сусідній Югославії, які, здавалося, виходили з-під контролю партії. Справи сягнули апогею, коли впродовж літа 1989 року до Туреччини вислали близько 300 тисяч етнічних турків. Це стало ще одним іміджевим провалом режиму, та й економічним теж, оскільки країні почало бракувати робітників^[489]. Коли поліція 26 жовтня перестаралася з реакцією на маленьке зібрання захисників довкілля в софійському парку — активістів із групи «Екогласності», які поширювали петицію, арештували й побили, — партійні реформатори на чолі з міністром закордонних справ Петром Младеновим вирішили діяти. 10 листопада (невипадково наступного дня після падіння Берлінського муру) нещасного Живкова усунули.

Після цього відбулася низка вже знайомих подій: звільнення політичних в’язнів; дозвіл на створення політичних партій; зміни до Конституції, які прибирали з її тексту слова про «керівну роль» комуністів; «круглий стіл», на якому було призначено вільні вибори; зміна назви старої партії, яка тепер називалася «Болгарською соціалістичною партією»; та невдовзі й самі вибори, на яких, як і в Румунії, колишні комуністи легко перемогли (лунали численні звинувачення у фальсифікації виборів).

У Болгарії політична «опозиція» виникла здебільшого вже після повалення комунізму, і, як і в Румунії, дехто підозрював, що вона була певною мірою штучно створена угрупованнями внутрішньокомуністичної опозиції заради її власних цілей. А проте зміни були справжні. Болгарія щонайменше успішно уникнула катастрофи, яка чекала на Югославію: 29 грудня внаслідок агресивних націоналістичних протестів, мусульмани й турки отримали повні та рівні права. Уже в 1991 році основна турецька партія, Рух за права та свободи, забезпечила собі достатньо електоральної підтримки, щоб урівноважити інші політичні сили в болгарських Національних зборах.

Чому комунізм у 1989 році так швидко зазнав краху? Не варто піддаватися спокусливому співу сирен ретроспективного детермінізму. Навіть якщо комунізм і був приречений через його внутрішні суперечності, мало хто передбачав те, коли і в який спосіб це станеться. Безперечно, те, як легко луснула булька комуністичної влади, засвідчило, що режими були ще слабші, ніж тоді можна було здогадуватися, і це представляє їхню попередню історію в новому світлі. Але безвідносно до того, наскільки ілюзорною була комуністична влада, тривала вона довго. Чому ж не ще довше?

Один із варіантів відповіді — «теорія доміно». Щойно комуністичних лідерів скинули в одній країні, по їхній легітимності в інших державах було завдано смертельного удару. Авторитет комунізму частково спирався на тезу, що він — це втілення необхідності, логічний продукт історичного прогресу, факт політичного життя, неминучість сучасності. Щойно з’ясувалося, що це явно не правда — наприклад, у Польщі, де «Солідарність», вочевидь, обернула історію навспак, — як можна було далі в це вірити в Угорщині або Чехословаччині? Ми вже були свідками того, що приклад інших справді накладає свій відбиток.

Водночас дивовижною особливістю занепаду комунізму в Європі був, власне, не його епідемічний характер — таким чином поширювалися всі революції, підважуючи легітимність встановленої влади спільним прикладом. А те, що мало місце в 1848, 1919 та, меншою мірою, в 1968 році. Унікальністю 1989 року була власне швидкість, з якою все відбувалося. Ще в жовтні 1989 року Імре Пожґаї в Угорщині чи Еґон Кренц у Східній Німеччині наївно думали, що можуть контролювати та втілити їхню версію перебудови. Більшість їхніх опонентів воліли з ними погоджуватися й продовжували шукати якийсь тимчасовий компроміс. Ще в 1980 році Адам Міхнік написав, що «можна уявити собі гібридне суспільство — таке, де тоталітарна державна структура співіснуватиме з демократичними суспільними інститутами»; аж до кінця літа 1989 року він практично не мав жодних підстав сподіватися на щось інше.

Однією новою обставиною була роль засобів масової інформації та комунікації. Наприклад, угорці, чехи й німці могли щовечора дивитися свою власну революцію по телевізору. Для населення Праги постійні телевізійні повтори подій 17 листопада були чимось на кшталт оперативної політичної освіти, яка втовкмачувала дві тези: «Вони безсилі» та «Ми змогли». Як наслідок, було втрачено ключовий актив комунізму — контроль і монополію на інформацію. Страх залишитися на самоті — неможливість знати, чи інші відчувають те саме, що й ти, — розвіявся назавжди. Навіть у Румунії захоплення студій національного телебачення стало поворотним моментом повстання. Недаремно жахливий кінець подружжя Чаушеску знімали, щоб показати по телебаченню всій країні. Звичайно, це не було новою тенденцією: упродовж ХХ століття радіостанції та поштові відділення ставали найпершими цілями революційних мас від Дубліна до Барселони. Але телебачення було швидке.

Другою виразною особливістю революцій 1989 року був їхній мирний характер. Румунія, звичайно, була винятком; але, зважаючи на природу режиму Чаушеску, цього можна було очікувати. Справжньою несподіванкою стало те, що навіть у Тімішоарі й Бухаресті масштаб кровопролиття був значно меншим, ніж усі боялися. Почасти цим слід завдячувати телебаченню. Коли все населення — не кажучи вже про майже весь світ — стежило за кожним їхнім кроком, комуністичні режими були загнані в кут. Перебувати під таким наглядом уже саме по собі означало втрату влади й сильно обмежувало їхній простір для маневру^[490].

Безперечно, такі міркування не стали на заваді комуністичній владі в Китаї, яка застрелила сотні мирних демонстрантів на площі Тяньаньмень 4 червня того самого року. Ніколае Чаушеску, не вагаючись, учинив би за прикладом Пекіна, якби мав таку можливість. Як пам’ятаємо, Еріх Гонекер принаймні розглядав подібний варіант. Але для більшості їхніх візаві такі заходи вже були неможливі. У певний визначальний момент усі вмираючі авторитарні режими вагаються між репресіями та компромісом. У випадку комуністів їхня власна впевненість у здатності володарювати випаровувалася так швидко, що шанси на те, що вони зможуть втримати владу силою, почали здаватися їм мізерними, а переваги такого шляху — зовсім непевними. У підрахунку вигід і переваг більшість комуністів-бюрократів та партійних апаратників стрімко схилялася в інший бік — краще плисти за течією, ніж бути збитим з ніг потоком змін.

Можливо, ці прорахунки сприймалися б інакше, якби народні маси були агресивні або ж їхні лідери — войовничо налаштовані помститися режиму за минуле. Але з багатьох причин — зокрема й з огляду на приклад Тяньаньменю, який транслювали по телебаченню в день польських виборів — люди в 1989 році свідомо уникали насильства. Тож обмеження сама на себе накладала не тільки польська революція. Після того як комуністичні режими десятиліттями ганьбили себе насильством і мали у своєму розпорядженні всю зброю та кулі, вони, по суті, навчили своїх громадян, що вдаватися до сили недоречно й необачно. Тимчасом як поліція все ще гатила по головах у Берліні та Празі аж до останніх конвульсій старого режиму, словаки були не єдиним «народом проти насильства».

Багатьох революціонерів 1989 року об’єднувала лише відраза до насильства. Вони були напрочуд строкатою компанією, навіть проти більшості попередніх повстань. Пропорції відрізнялися залежно від країни, але зазвичай «народ» складався із суміші комуністів-реформаторів, соціал-демократів, ліберальних інтелектуалів, економістів — прихильників вільного ринку, активістів-католиків, представників профспілок, пацифістів, деяких невиправних троцькістів тощо. Саме це розмаїття було частиною їхньої сили: по суті, воно становило саме те неформальне поєднання громадянських і політичних організацій, яке протиставляло себе однопартійній державі.

Уже тоді існувала щонайменше одна видима значуща лінія розлому — та, що відділяла ліберальних демократів від популістів-націоналістів: наприклад, Мазовецького від Валенси або угорських лівих Вільних демократів (на чолі з Яношем Кішем та іншими інтелектуалами-дисидентами) від націоналістів-консерваторів Демократичного форуму. Крім того, як ми пам’ятаємо, народним масам у 1989 році був притаманний відчутний розрив поколінь. Багато зрілих лідерів інтелектуальної опозиції жили в той самий час із критиками режиму всередині партії. Однак через це студентам і взагалі молоді здавалося, що вони зроблені з одного тіста: для них вони були частиною минулого, яке не можна і не треба було відновлювати. За задумом 26-річного лідера Fidesz Віктора Орбана, його партію спочатку було створено як партію виключно для тих, кому немає тридцяти років^[491].

Спогади та ілюзії «покоління Дубчека» не поділяли їхні діти, які виявляли мало цікавості до пам’яті про події 1968 року чи збереження «хороших» сторін НДР. Нове покоління переймалося не так тим, щоб залучити владу до дискусії чи запропонувати їй радикальні альтернативи, як тим, щоб просто вирватися з-під її впливу. Частково через це деяким спостерігачам у Польщі та Чехословаччині 1989 рік був подібний до карнавалу; це також деякою мірою пояснювало відсутність інтересу до насильницької помсти. Комунізм уже був не так перешкодою, як непотребом.

Найкраще це проглядалося в мові, якою найчастіше висловлювали цілі 1989 року. Тема «повернення до Європи» була не нова. Задовго до комунізму східна частина континенту була Європою, яка прагнула визнання та підтвердження своєї ідентичності; Західна Європа була Європою, яка себе «знала» і від якої цього визнання так спрагло очікували^[492]. З появою Радянського блоку відчуття, що їхня частина Європи відірвана від свого коріння, стало лейтмотивом інтелектуального дисидентства й опозиції в усьому регіоні.

Але оплакування своєї втраченої європейської ідентичності в останні роки набуло для східних європейців особливого значення, пов’язаного з появою на Заході дечого нового — інституційної структури («Європейської спільноти», «Європейського Союзу»), створеної навколо свідомо «європейських» цінностей, з якими східноєвропейці так легко могли себе ототожнити: індивідуальних прав, громадянських обов’язків, свободи висловлювань та пересування. Розмови про «Європу» стали менш абстрактними, а тому, з-поміж іншого, більш цікавими для молоді. Це були вже не елегії втраченій культурі старої Праги чи Будапешта, а конкретний і досяжний набір політичних цілей. Антонімом комунізму був не «капіталізм», а «Європа».

Це було не просто питанням дискурсу. Старі комуністичні кадри могли переконливо (і навіть переконано) навести приклади грабунків абстракції під назвою «капіталізм», але вони нічого не могли запропонувати замість «Європи», тому що вона пропонувала не ідеологічну альтернативу, а звичайну політичну норму. Часом цю думку оформлювали в термінах «ринкової економіки», часом — «громадянського суспільства»; але у будь-якому разі «Європа» чітко та ясно означала нормальність і сучасний спосіб життя. Комунізм уже був не майбутнім — козир, який він наполегливо пред’являв упродовж шістдесяти років, — а минулим.

Звичайно, були нюанси. Націоналісти і навіть деякі політичні та релігійні консерватори — багато з яких були активними та впливовими в 1989 році — були схильні думати не так про Європу, як про «Польщу» та «Угорщину». А для декого з них свобода й індивідуальні права, можливо, мали менше значення, ніж для інших. Негайні вимоги мас також відрізнялися — ідея повернення до Європи відіграла більшу роль для народної мобілізації в Чехословаччині, ніж у Румунії, де, очевидно, насамперед прагнули скинути диктатора й нагодувати людей. І тимчасом як одні лідери в 1989 році одразу заходилися будувати ринкову економіку (коли Тадеуш Мазовецький у вересні 1989 року формував свій перший уряд, він сказав пам’ятну фразу про те, що «шукає свого Людвіґа Ергарда!»), інші, зокрема Гавел, натомість зосередилися на закладанні громадянських основ демократії.

Важливість цих нюансів проявилася лише згодом. Тут може бути доречно навести спостереження щодо місця Сполучених Штатів у цій історії. Східні європейці, особливо мешканці Східного Берліна, чудово усвідомлювали роль США у стримуванні Радянського Союзу. Вони також розумілися на нюансах, що відрізняли західноєвропейських політиків, які здебільшого були не проти жити поруч із комунізмом, якщо лише він їх не зачіпав, від американських політиків на кшталт Рональда Рейґана, який відкрито називав його «імперією зла». Солідарність фінансувалася здебільшого за рахунок Сполучених Штатів, і саме США надавали найбільш послідовну офіційну підтримку протестувальникам у Берліні й не тільки — щойно було зрозуміло, що вони напевно переможуть.

Але з цього не варто робити висновок, як це часом буває, що полонені народи Східної Європи знемагали від бажання стати… американцями; а тим паче, що саме американське заохочення чи підтримка пришвидшили або полегшили їхнє звільнення^[493]. США відігравали напрочуд незначну роль у драмі 1989 року, принаймні до того, як вона сталася. А сама американська соціальна модель — «вільний ринок» — лише зрідка подавалася як приклад для захоплення чи наслідування як серед населення, так і серед громадських лідерів. Для більшості людей, що жили за комунізму, звільнення в жодному разі не передбачало палкого бажання опинитися серед дикої економічної конкуренції, а тим більше відмову від безкоштовних соціальних послуг, гарантованих робочих місць, дешевого житла чи будь-яких інших пільг, які супроводжували комуністичну модель. Саме це, зрештою, і було однією з принад «Європи», як її уявляли на Сході, — те, що вона відкривала перспективу заможності і безпеки, свободи і захисту. Можна було мати соціалістичний пиріг і з’їсти його на свободі.

Такі євромрії містили в собі запоруку розчарувань. Але на той час мало хто це бачив. На ринку альтернативних моделей американський спосіб життя все ще був до вподоби меншості, а Америка, попри її вплив у світі, — дуже далеко. Утім інша супердержава була просто за порогом. Усі держави-сателіти Східної Європи були колоніями комуністичної імперії з центром у Москві. Відповідно, місцеві суспільні та політичні сили — чи то підпільні католицькі організації в Словаччині, чи рокгурти в Польщі, чи вільнодумні інтелектуали в будь-якій з цих країн — відіграли хіба що незначну роль у перетвореннях 1989 року. Урешті-решт усе завжди впиралося в Москву.

Засліплені п’янким сяйвом свободи, багато східних європейців применшували значення Москви, щоб більше підкреслити їхні власні досягнення. У січні 1992 року Йожеф Анталл з Демократичного форуму, на той час прем’єр-міністр Угорщини, поскаржився перед угорською аудиторією на брак визнання з боку Заходу героїчної ролі Центральної Європи в поваленні комунізму: «Ця любов без взаємності має припинитися. Ми не кинули варту, ми билися без жодного пострілу й перемогли задля них у третій світовій війні». Гнівна промова Анталла, звичайно, лестила його слухачам, однак не враховувала основоположної істини: якщо в 1989 році суспільство й інтелектуали та лідери профспілок Східної Європи «перемогли в третій світовій війні», то лише тому, що Михайло Горбачов їм це дозволив.

6 липня 1989 року Горбачов виступив перед Радою Європи в Страсбурзі та повідомив слухачам, що Радянський Союз не стоятиме на заваді реформ у Східній Європі: це була «повністю власна справа цих народів». На конференції лідерів Східного блоку в Бухаресті 7 липня 1989 року радянський лідер підтвердив право кожної соціалістичної держави рухатися своїм власним шляхом без зовнішніх втручань. Через п’ять місяців в окремій каюті на лайнері «Максим Горький» біля берегів Мальти він запевнив президента Буша, що не застосовуватиме сили, щоб утримати комуністичні режими Східної Європи при владі. Його позиція була абсолютно недвозначною. Горбачов, як зауважив Міхнік у 1988 році, був «заручником своїх зовнішньополітичних успіхів». Щойно імперська метрополія публічно заявила, що не хоче і не може утримувати свою колоніальну периферію — та отримала за це світове визнання, — її колонії зникли, а водночас — і місцеві колаборанти імперії. Залишилося тільки визначити, у який спосіб та в якому напрямку.

Самі колаборанти, певна річ, розуміли, що відбувається: у період між липнем 1988-го та липнем 1989 року Карой Ґрос та Міклош Немет, провідні реформатори угорської партії, здійснили чотири різних візити до Москви, щоб зустрітися з Михайлом Горбачовим. Їхній однопартієць Реже Ньєрш також говорив із ним у Бухаресті 7 липня 1989 року, наступного дня після смерті Кадара, коли було вже очевидно, що вони програли. Горбачов нічого не зробив, щоб безпосередньо пришвидшити чи підтримати революції 1989 року — він просто спостерігав. У 1849 році втручання Росії вирішило долю революції в Угорщині та інших країнах; у 1989-му її невтручання допомогло забезпечити їхній успіх.

Горбачов не просто відпустив колонії. Давши зрозуміти, що він не втручатиметься, він рішуче перекреслив єдине справжнє джерело політичної легітимності, доступне правителям держав-сателітів — обіцянку (або погрозу) військового втручання з Москви. Без такої погрози місцеві режими були політично оголені. З погляду економіки вони могли б ще кілька років посмикатися, але й тут радянський відступ призвів би до невблаганних наслідків: щойно Москва почала б вимагати за свій експорт до країн Ради економічної взаємодопомоги світову ринкову ціну (як вона зробила в 1990 році), ці держави, глибоко залежні від імперських дотацій, так чи інакше занепали б.

Як засвідчує останній приклад, Горбачов дозволив комунізму в Східній Європі занепасти, щоб урятувати його в самій Росії — так само як Сталін створив режими-сателіти не заради них самих, а заради безпеки свого західного кордону. Тактично Горбачов сильно помилився: упродовж двох років уроки Східної Європи обернулися проти визволителя регіону на його власній території. Але стратегічно його досягнення були надзвичайними та безпрецедентними. Жодна інша територіальна імперія в писемній історії не кидала свої домініони так швидко, так добровільно і майже безкровно. Те, що сталося в 1989 році, не є прямою заслугою Горбачова — він цього не планував і лише туманно усвідомлював його довготермінове значення. Але він був чинником, який це дозволив і пришвидшив. То була його революція.

Частина четверта Після падіння: 1989‒2005